Роль Івана Франка в розвитку української літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль Івана Франка в розвитку української літератури

ВСТУП

Іван Франко своєю діяльністю уособлює цілу епоху нашої культури. Він один з найвидатніших українських письменників, ім'я якого здобуває дедалі ширшу світову славу, людина універсальної освіченості й титанічної працьовитості, незрівнянна за своєю багатогранністю особистість. Інтерес до постаті Франка постійно зростає, а це означає, що мемуари про нього стають цікавими не лише вузькому колу професіоналів-літературознавців, а й усій українській громадськості.

Новаторство Франка-прозаїка полягало в принциповому й значному проблемно-тематичному збагаченні української літератури, збагаченні, засвідченому і згаданими оповіданнями, і такими творами, як історична повість «Захар Беркут», повістями «Основи суспільності», «Перехресні стежки», «Лель і Полель», «Для домашнього вогнища», в яких письменник здійснив соціальний розріз галицького суспільства, вивів представників всіх соціальних верств і типів, простежив найхарактерніші громадсько-політичні й морально-етичні конфлікти. Саме увага до найважливіших процесів навколишнього життя у всіх його аспектах і вимірах, увага передусім до дії, розвитку, соціальної динаміки, в одна з найприкметніших особливостей творчих засад Франка. Перейшовши як прозаїк кілька етапів еволюції, засвоївши і значно модифікувавши жанри, стилі, елементи творчості, вже вироблені в інших літературах (польській, німецькій, французькій, російській), а також долучившись до пошуку нових способів образотворення, актуальних для кінця XIX і початку XX століть, Франко фактично реалізував свій намір подати в образах і картинках цілу історію галицької суспільності у різних її верствах і суперечностях. Водночас він на основі власного морального і психологічного досвіду змалював внутрішню історію життя новонароджуваного українського інтелігента. Творчість письменника була своєрідною експериментальною лабораторією, де переплавлялися традиційні й модерні концепції, стилі, ідеї, з яких витворювався його власний стиль. Відтворюючи конфлікти різних культурних середовищ - сільського та міського, Сходу та Заходу, патріархального феодального та буржуазного індивідуалістичного, Іван Франко видозмінив усю українську літературу в кінці XIX - на початку XX ст.

Думою про народ і літературу Іван Франко піднявся над своїм віком. На Україні він став одним з найвидатніших попередників літератури соціалістичного реалізму і марксистської літературної критики.

З думою про народ і літературу великий Каменяр увійшов у наступні віки.

1. ІВАН ФРАНКО ЯК МИТЕЦЬ І НАУКОВЕЦЬ. ЙОГО РОЛЬ У ФОРМУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СВІДОМОСТІ НАРОДУ

франко національний поетичний літературний

Іван Якович Франко увійшов в історію української і світової літератури як геніальний письменник і визначний діяч визвольного руху. Своєю творчістю і багатогранною літературною і громадською діяльністю він створив цілу епоху в історії української культури і літератури. Франко був не тільки письменником, а великим ученим і публіцистом.

На його художній творчості і громадсько-політичній діяльності позначився вплив ідей марксизму, робітничого руху в Галичині та російського визвольного руху. Значення творчості і суспільно-політичної діяльності Івана Франка виходить за межі України і Росії.

Франко був не тільки поетом, белетристом і драматургом, а й критиком, літературознавцем, фольклористом, істориком, економістом, публіцистом і громадським діячем. Важко взагалі вказати ділянку, в якій би не виявилась творча енергія цього невтомного просвітителя, що жадібно вбирав у себе знання і намагався передати їх своєму народові.

Визначаючи місце Івана Франка у літературному процесі, слід у першу чергу, вказати на те, що після Шевченка він був найвидатнішою постаттю в українській літературі. Франко демократично виступав на захист творчості революційно-демократичних письменників, продовжував і розвивав традиції Т.Г. Шевченка і Марка Вовчка. Разом з Панасом Мирним, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Павлом Грабовським і іншими передовими українськими письменниками Франко боровся проти реакційних тенденцій в українській літературі, за утвердження матеріалістичної естетики: ідейності, народності і реалізму.

Франко перший в українській літературі реалістично зобразив життя робітничого класу і його боротьбу проти гнобителів, показав нового героя - людину праці, яка стала головним персонажем його поетичних, прозових і драматичних творів.

Франко художньо відтворив процес первісного капіталістичного нагромадження, зародження революційної свідомості робітничого класу і перші організовані виступи робітників нафтових промислів у Галичині, показав сильні і слабкі сторони робітничого руху в Галичині.

Його вірш «Вічний революціонер» є своєрідним гімном на честь могутнього революційного руху народів, цикл поезій «Думи пролетаря» був новим явищем в українському літературному процесі. Сам термін - пролетарій - входить в українську літературну мову завдяки Франкові.

Франко - великий майстер художнього слова. Його творчість відзначається винятковою різноманітності художньої форми (новели, оповідання, повісті, поезії, поеми, драми). Франко високо ставив поетичне слово, вимагав, щоб письменники підвищували свою поетичну майстерність і наполегливо працювали над збагаченням і вдосконаленням мови.

Скрізь і завжди, говорив Франко, письменник повинен бути оригінальним. Він нетерпимо ставився до літературних шаблонів, закликав кожного письменника іти своїм шляхом у виборі теми, трактуванні образу та розробці сюжету. Він настійно радив літературній молоді «…не повторяти того, що вже другі забули, а не вносити у всесвітню скарбницю літератури хоч малу крапельку, а нового, свого власного, зачерпнутого з криниці того життя народного і індивідуального».

Вже на початку 80-х років ХІХ ст. Франко, завдяки своїй творчості і літературно-громадській діяльності, став найбільш популярним українським письменником, очолив революційно-демократичну течію в українській літературі. Немало праць він написав також і з теорії літератури. Франко виступав проти реакційної схоластичної критики, вів рішучу боротьбу проти ідеалістичного суб`єктивістського критерію в оцінці літературних творів, що панував у 60-70 роках ХІХ ст. в Галичині. Франко розвивав революційно-демократично наукову критику. Він писав, що літературна критика «повинна бути якомога науковою, тобто основаною на перших тривких законах - не догмах, а узагальненнях, здобутих науковою індукцією, досвідом і аналізом фактів».

У своїх критичних розвідках і дослідженнях з історії української літератури Франко гостро критикував праці буржуазних націоналістів Ом. Огоновського, О. Барвінського, М. Грушевського і інших, які оцінювали українську літературу з буржуазно-націоналістичних позицій, всіляко відмежовували українську літературу від прогресивної російської літератури. Слід назвати хоча б такі його праці, як «Южно-русская література», що була надрукована в 1904 р. в Енциклопедичному словнику Блокгауза і Єфрона, «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» та ін. Ці праці Франка з історії української літератури до останнього часу не втратили пізнавального значення.

Франко багато працював над вивченням, збиранням і виданням народнопоетичної творчості. У багатьох своїх етнографічних працях він підкреслював, що основною рушійною силою розвитку суспільства є народ, його діяльність і творчість є єдиним могутнім джерелом його власних художніх творів. Франко написав понад 50 фольклористичних досліджень, серед них такі ґрунтовні праці, як «Жіноча неволя в руських піснях народних», «Студії над українськими народними піснями» та ін.

Велику роль у формуванні Франка як письменника-реаліста відіграла творчість російських і українських революційно-демократичних письменників і в першу чергу творчість Шевченка, Бєлінського, Чернишевського, Некрасова, Салтикова-Щедріна.

«Кобзар» Шевченка Франко знав напам`ять. Він говорив, що творчість Т.Г. Шевченка зробила революцію у літературному і громадському житті України, що Шевченкові твори відіграли велику роль у визвольній боротьбі українського і російського народів. Франко писав про Шевченка: «Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Творчість Шевченка розкрила перед Франком багатство української народної мови, розбудила в нього прагнення боротися за визволення трудящих.

Франко гаряче любив свою батьківщину, свій народ, беззавітно служив йому усе своє життя. Палкий патріот непримиренно боровся проти нігілістичного ставлення до національної культури. Художня, наукова і публіцистична спадщина Івана Франка ввійшла у всесвітню скарбницю культури і літератури, збагатила культуру безсмертними творіннями.

1.1 Іван Франко - майстер художнього слова

З величезної спадщини Івана Франка найбільшою цінністю є його художня творчість, яка в яскравих, барвистих картинах відбила ідеї, прагнення і почуття цілого покоління українського народу.

Літературна діяльність Франка почалась на початку 70-х рр. ХІХст. Ранні його твори, що з`явились у студентському журналі «Друг», сповістили про народження нового таланту, який незабаром виявив себе у всій своїй величі. Хоч і не вільні від впливу літературного оточення, ці твори своїм спрямуванням були новинкою на західноукраїнському грунті. В них помітне намагання письменника порвати з існуючими шаблонами галицького письменства, що орієнтувалось на гірші зразки європейської сенсаційно-романтичної повісті, і стати на шлях критичного реалізму.

Ілюстрацією цього процесу переходу письменника від романтизму до реалізму є повість «Петрії й Довбущуки». В основу сюжету твору, згідно з первісним наміром, лягла фантастична ідея боротьби двох родин навколо легендарного скарбу Олекси Довбуша. Повість справді побудована на перипетіях боротьби між Петріями, яким Довбуш заповів свій скарб, і Довбущуками - прямими його спадкоємцями, які претендували на цей скарб. Загальна концепція твору в кінці порушується, і розв`язка - використання скарбу для культурного піднесення села - відповідає принципам реалістичного мистецтва. В поезії Франко висловлює прагнення зв`язати свою музу з народною творчістю як джерелом життєвої сили, оптимізму, натхнення.

Перші спроби реалістичного малюнка - «Лесишина челядь», «Вугляр» - визначили дальший напрям його творчості. І тому на зорі літературної діяльності Франко ставить мету: в цілому циклі новел змалювати, по можливості, всі сторони життя народу і інтелігенції. Хоч письменникові, змушеному «відробляти панщину щоденного життя», так і не вдалося до кінця виконати цей грандіозний намір, але й те, що він залишив у тій галузі, досить значний і цінний доробок. Це насамперед твори на робітничу і селянську тематику.

Ідейна сила цих творів полягає в різкому засудженні капіталістичної системи з її вовчими законами наживи й визиску. Джерела цієї сили виходять з вчення марксизму.

Темою творів бориславського циклу послужили соціальні конфлікти на нафтових промислах у Бориславі. Показати їх у всій динаміці і різносторонності було завданням художника.

Симпатії автора цілком на стороні знедолених, трудящих. Перед нами використовується галерея людей, переважно з високими моральними якостями: ініціаторів і організм величезної спадщини Івана Франка найбільшою цінністю є його художня творчість, яка в яскравих, барвистих картинах відбила ідеї, прагнення і почуття цілого покоління українського народу.

Трудовий народ, який живе в злиднях, терпить приниження, образи, насмішки, як це змальовує поет у віршах циклу «Думи пролетаря» і «Галицькі образки», підіймається на боротьбу, щоб здобути «хоч синам, як не собі, кращу долю».

Вся збірка пронизана пафосом боротьби, вболіванням над долею народу, всеобіймаючою любов`ю до свого народу і до трудящих усього світу. У структурно-композиційному відношенні збірка побудована на принципі контрасту бадьорих, ясних і мінорних, темних тонів, що кидається у вічі при співставленні її окремих циклів і при аналізі самих віршів.

Радісні, повні життя і сонця весняні пейзажі і зв`язані з ними оптимістичні настрої «Веснянок» змінюються сумними, осінніми, скорбними настроями, в яких, проте, не відчувається безнадії і зневіри. Звуки величної урочистої симфонії всеперемагаючої любові «Гімна» й «Excelsior» чергуються з гнітючими акордами і одноманітним ритмом понурих «галицьких образків». Хвилеві приємні враження від випадкових знайомств, сердечних зустрічей поступаються місцем важким картинам і споминам пережитого. Але у величній панорамі світлотіней визначальними є світлі барви, радісні акорди переможного фіналу, торжества правди.

Збіркою «З вершин і низин», яка була найвищим досягненням української революційної поезії, Франко вніс у літературу дух тієї епохи, коли боротьбу трудящих мас очолив пролетаріат.

Наступні збірки поезій Франка, «Зів`яле листя», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби» та «Semper tiro», є в основному продовженням ідейно-політичних та естетичних принципів «З вершин і низин».

Яскравою індивідуальністю,залишається Франко і в своїй інтимній ліриці «Зів`яле листя» та «Із днів журби». Пережита поетом особиста трагедія, а ще більші удари, що завдали йому як громадському діячеві, були йому близькими, знайшли своє поетичне втілення в цих збірках.

«Зів`яле листя» - це хвилююча драма нерозділеної любові, що звучить гамою різноманітних душевних переживань та страждань.Вся збірка становить одне тематичне і композиційне ціле. Ліричний герой драми - людина, наділена високим інтелектом та тонкими і глибокими чуттями, сповнена благородства, але слабовільна, не здатна панувати над своїми пристрастями. суб'єктивних

В передмові до «Зів`ялого листя» він заявив, що пускаючи в світ пару жмутків зів`ялого листя, намагався «образом мук і горя хворої душі» оздоровитиЗбірка надзвичайно багата щодо форм вірша. Народно-пісенні і канонічні форми гармонійно переплітаються з білими віршами і навіть верлібрами.

Останньою «Мій Ізмарагд», збірка, що мала на меті популяризацію «багатого скарбу поезії і життєвої мудрості, який міститься в нашім старім письменстві.

Народний поет мусить жити з народом одними думами й почуттями, мусить «втішати його теплим словом» в день скорботи і вказувати йому шлях у краще майбутнє. А слово з його грудей повинно литись тільки тоді, коли воно зігріте кров`ю серця.

В художній спадщині Франка поряд я поетичними й прозовими, не поступаючись останнім ні в ідейному, ні в художньо-естетичному відношенні, стоять драматичні твори.

Драмою «Украдене щастя» Франко зробив виклик тим соціально-етичним устоям дрібнобуржуазного суспільства, які руйнують щастя людини.

1.2 Іван Франко - публіцист

Публіцистична діяльність Івана Франка - явище незвичайне в історії української журналістики. Та й не тільки української. Світова література навряд чи зможе назвати іншого діяча, який виявив би стільки універсалізму в цій галузі і справив такий могутній вплив на розвиток періодики. Близько половини творчої спадщини письменника становить саме публіцистика. Вона являє собою не допоміжну, а цілком самостійну, надзвичайно важливу галузь його літературної діяльності.

Заслуги Івана Франка перед українською журналістикою величезні. Однак як публіцист він найменше відомий, а дослідження його публіцистичної спадщини не вийшло за межі початкової стадії.

Правда, публіцистичні твори Франка нерідко згадувалися або цитувалися в багатьох працях, але використовувались вони переважно для того, щоб з`ясувати світоглядні позиції письменника.

Франко-публіцист належав до тих діячів преси, які не тільки плідно працювали в галузі журналістики, але й прагнули теоретично осмислити свою працю. Він ставив своїм завданням виробити у громадськості справді наукове уявлення про роль і визначення журналістики, навчити читача відрізняти справжню публіцистику від немічної писанини ліберально-буржуазних газетярів.

Франко розглядав публіцистику як форму буття політики, як літературу глибокого соціального дослідження, в основі якого лежать конкретні факти, освітлені передовою суспільно-політичною теорією:

Першим і головним критерієм оцінки публіцистичного таланту він вважав світоглядну позицію автора, справді наукове розуміння ним законів суспільного розвитку. Здійснюючи головну функцію публіциста - формувати суспільну думку, Франко в кожному виступі ставив основним своїм завданням виробити у читача правильне уявлення про суспільні процеси, дати їм наукове пояснення, визначити шляхи практичного розв`язання складних суспільних проблем. У багатьох статтях Франка повторюється думка про те, що факти повинні становити основу публіцистичного виступу. Ось кілька цитат, які підкреслюють важливість для публіциста мати фундамент з точних і незаперечних фактів: «Жадаєте від мене, дорогі браття, аналізу галицької інтелігенції на підставі тих фактів і тих документів публічних, котрі всім звісні і кожному доступні»; «Наведу деякі загально знані факти»» «Для доповнення сеї групи фактів додам ще кілька»;»… факти без перекручування і натягання так угрупувати, щоб вивід сам складався у голові читателя»;»… опертий на детальнім вивченні і порівнянні фактів і явищ».

Франко прямо вказує читачеві на особливість свого підходу до висвітлення суспільного життя, ставлячи майстерність публіциста в пряму залежність від глибокого розуміння конкретної соціальної ситуації, від уміння виділити в явищі найсуттєвіше, показати його істинне суспільне значення. Оскільки правильне пізнання предмета реалізується у процесі розкриття його суті, Франко завжди уникає найменшої описовості. Зовнішній стороні явища в його творах приділяється буквально декілька слів. За своїм характером це лише повідомлення про подію. Головна увага зосереджується на аналізі фактів у їх розвитку, взаємозв`язку і взаємозалежності.

Аналітичний виклад фактів відповідає другому етапові роботи автора над твором. Це етап розробки теми. Але мистецтво аналізу Франка у публіцистиці має й іншу, не менш важливу сторону, яка пов`язана з початковим моментом роботи автора - з вибором теми.

Отже, від публіциста вимагається глибоке розуміння конкретної соціальної ситуації, уміння проникати в суть факту, який є не тільки засобом розкриття теми, але і вирішальною передумовою її народження. Кожний публіцистичний твір - це відгук на ту чи іншу суспільно-політичну подію.

Його актуальність залежить насамперед від уміння публіциста побачити за подією значне соціальне явище, животрепетну суспільну проблему, тобто залежить від глибини проникнення в її суть. Це значить, що виборові теми передує величезна аналітична робота публіциста, яка визначає міру злободенності твору. Сприйняття явища з його зовнішнього боку, без урахування внутрішніх закономірностей і зв`язків з іншими явищами приводить до обговорення в пресі другорядних питань, які відволікають громадськість від розв`язання насущних проблем часу.

У поглядах письменника на обов`язки публіциста слід шукати причину того, що селянська тематика в його доробку займає незрівнянно більше місце, ніж робітнича. Саме аграрні відносини в країні, тяжке становище селянства було тоді найбільш злободенною проблемою. І якщо публіцист хотів, щоб його творчість відповідала пекучим проблемам часу, він повинен був виступати на захист у першу чергу цієї, найбільш численної і знедоленої частини населення. Ось чому селянська тематика займає в його публіцистиці досліджуваного періоду провідне місце.

Франко не виконав би свого призначення як публіцист, коли б не врахував дрібнобуржуазних надій селянства, бо пропаганда дає тільки тоді ідеальний ефект, коли її заклики відповідають потребам людей, до яких вона звернена. Публіцистика Івана Франка саме тому й досягла максимальної сили впливу, що момент викриття суспільного конфлікту в його творах збігався за фазою з моментом найбільшої заінтересованості суспільства у даній проблемі.

Творча практика Франка показує, що при всій спільності публіцистичний і науковий методи дослідження не тотожні. Для журналіста, на відміну від науковця, не досить висловити істину. Його виступ тільки тоді матиме суспільний резонанс, коли він «влучить» у той настрій, який у даний момент володіє масами, коли порушене питання б`є по найбільш напруженій струні громадської думки. Це пояснюється тим, що на розвиток революційного руху і суспільного життя взагалі діють не лише об`єктивні, але й суб`єктивні фактори: інтереси і прагнення мас, їх настрої, рівень політичної свідомості в цілому. Без підтримки читача, без урахування його думок і прагнень (чи то з метою зміцнення суспільних поглядів, чи то з метою їх переформування) публіцист не може розраховувати на мобілізуючий вплив своїх творів. Проблема суб`єктивного фактора має й іншу сторону. Можна прекрасно знати настрої і прагнення мас, можна мати повну підтримку в оцінці явищ з боку тих явищ і соціальних груп, яким служиш, і не бути гарантованим від помилок при визначенні суспільних завдань, засобів, форм і методів їх здійснення. Щоб бути реалістом у політиці, революційний публіцист повинен також мати чітке уявлення про можливий опір реакційного табору, який протидіє реалізації чергових суспільних завдань. Тому для успішного ведення пропаганди необхідно враховувати місце класів у суспільній боротьбі, співвідношення їх сил на даному етапі, сукупність усіх політичних симптомів, які нерідко виключають прямий шлях до здійснення стратегічного плану. Це значить, що мистецтво стратегічного дослідження у публіцистиці не вичерпується з`ясуванням об`єктивних закономірностей дійсності. Коли справа доходить до практичних дій мас, до практичного розв`язання суспільних проблем, коли в дію вступають свідомість, воля, пристрасть, фантазія мільйонів, тоді дуже і дуже важливого значення набирають суб`єктивні фактори. Працюючи в дуже несприятливих для революційної боротьби умовах, І. Франко змушений був маневрувати, йти на компроміси, але він ніколи не поступався своїми поглядами, підпорядковуючи усі свої методи і форми революційного впливу на маси здійсненню головного завдання - революційного перетворення суспільства. У цьому полягало тактичне мистецтво Франка-публіциста, яке було важливою гранню його таланту, складовою частиною його концепції публіцистичної майстерності. Участь Франка у народовській пресі слід розглядати як блискучий тактичний хід, що був проявом тверезої оцінки конкретних обставин, політичної зрілості, свідченням високої громадянської мужності письменника.

Франко-публіцист ідеально поєднував у собі якості дослідника і пропагандиста, вченого і художника слова. Кожен його твір складається з логічної і образної підструктур, які взаємно збагачують і доповнюють одна одну, що є максимальним вираженням природи публіцистики. Тому вивчення журналістської спадщини Франка має неоціниме значення для практики української преси, створення теорії публіцистики.

1.3 Роль І.Я.Франка в національному відродженні

Національна ідея та переживання про майбутнє українського народу супроводжувала Франка постійно. Він переймався долею українців, він прагнув допомогти їм створити самостійну державу. Цей поет, мислитель зробив величезний внесок в культуру, літературу та моральний розвиток українців. Він присвятив все своє життя на користь Україні. Свого часу Іван Якович пропонував свою кандидатуру на посаду професора української літератури Львівського університету. Він блискуче прочитав пробну лекцію, здобув більшість голосів вченої ради, але... Його кандидатуру відхилили «зверху», бо «мужик» і «соціаліст» не мав права називатися професором цісарського університету... До того ж, Франкові належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» - так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів...»

Він пройшов не легкий шлях до усвідомлення своєї ролі як духовного пророка нації. Йому судилося пережити зневагу, образу, каяття, відчуження свого народу, самотність і радість відкриття високої правоти самопожертви в ім'я духовного прозріння тих, кого він водив з пустелі рабства та національної сліпоти. Про свою поему Франко писав: «основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні». В наш час ніхто і не згадує того факту, що саме за І.Франка виникли січові стрільці. Він був їхнім натхненником та батьком січових стрільців. Це дуже унікальний випадок. Адже держави ще не було, але армія яка прагла захищати свій народ вже існувала. Ще в з моменту навчання в Дрогобицькій гімназії Франко виніс бажання працювати для свого народу постійно і не зважаючи ні на що Франко прагнув виростити українців, зродити їх повноправними громадянами самостійної держави. Але колись сам Франко сказав, що потрібно буде багато зусиль щоб «з мужів зробити народ» Франко розумів, щоб його ідеї були підтримані та набули розвитку повинно щоб молодь розуміла його, його ідеї, мрії, намагання. Він розумів, що з бідного, обездоленого, обдертого народу нічого путнього не виросте. Але з іншого боку письменник не покидав надії на гарне українське майбутнє. Він вважав, що з такою славнозвісною історією у нас є великий потенціал. Філософія Франка-це заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його філософія - це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст., витоки якої йдуть від Г. Сковороди і Т.Шевченка.

Сьогодні,говорячи про усвідомлення постаті Івана Франка,як визначної особи України,слід згадати,що у 2008 році, за результатами конкурсу «100 відомих українців», Іван Франко посів почесне 10 місце, що свідчить про його непересічну роль в історії нашої держави.

2. ПОЕТИЧНИЙ АРСЕНАЛ МИТЦЯ

Поетичними творами позначені перший і останній кроки його творчої біографії. Вони і становлять чи не найбільшу його художню спадщину (від образків-мініатюр до об'ємних епічних полотен), що ввійшла в золотий фонд української і світової літератур. В них складна гама почуттів неперевершеного співця, якого однаково вражали і пориви духу, що «тіло рве до бою», і ніжний шелест «зів'ялого листя».

Поет прислухається до «дум пролетарів», до селянських «гадок на межі» -- і його самого окутують думи-мрії. І бачить він на скибі мужицькій закутого наймита, а в майбутньому розкутого, вільного велетня -- «непоборимого сина землі». І знов на поетичному горизонті Франка окреслюються глибоко реалістичні контури «галицьких образків». У парі зі своєю «матір'ю-музою» мандрує він «по селах» багатостраждальної галицької землі і далі -- але ген «до Вразілії», куди сумними журавлиними ключами потяглися його земляни-злидарі. А коли того було замало, блукав «по різних стежках всесвітньої історії та літератури... здавна збирав потроха або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики, придатні для... «поодинокі камінчики» він знаходить у фольклорі і літературах різних народів та епох -- від сивої античності до сучасності. Допитливе око поета зазирає в найпотаємніші закутки вселюдської культури, всесвітньої літератури, не минаючи навіть стародавніх притч, легенд, апокрифів, казок. Струсивши з цих джерел порох віків, переносить їх на рідну ниву. «На сій старій основі я спробував виткати нові взірці»,-- писав він до поеми «Похорон».

Поетичний арсенал української літератури поповнюється Франковими «ізмарагдами» -- глибоко переосмисленими ним притчами, легендами. Створюються цикли «На старі теми», «Нові співомовки». З'являються його нові поеми.

Дні велетня думки і праці по вінця сповнені творчого горіння. «Кожна пісня моя -- віку мого день»,-- писав він. Кожна поетична збірка письменника -- віха у творчому житті. А їх видано десять: «Баляди і розкази» (1876), «З вершин і низин» (1887), друге, значно доповнене видання «З вершин і низин» (1893), «Зів'яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Поеми» (1899), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє і нове» (1911), «Із літ моєї молодості» (1914). Чимало поезій не ввійшло до збірок.

Перша збірка поета «Баляди і розкази» була невеликою за обсягом, учнівською. Наступна -- «З вершин і низин» -- поставила його поруч з геніальним Шевченком.

Збірка «З вершин і низин» -- це гімн народній революції. Ліричний герой книги -- натура багатогранна, глибинна. Він боліє «незгоєними ранами», сумує «жалями скривджених». Увібравши в себе радість праці і боротьби, любов і ненависть свого віку, він піднявся над ним, став передовою людиною свого часу. Це патріот, інтернаціоналіст, революціонер. Як і Франко, у далеку мандрівку життя з отчого дому взяв тужливу материнську пісню, з батьківської кузні -- іскру вогню великого. Ця іскра спалахнула полум'ям у його серці.

Перу Франка належить понад п'ятдесят поем. Кілька товстих томів займають поетичні переклади та переспіви.

Вболівання за долю рідного краю і. Франко виніс ще з батьківської кузні, яка була його першим «університетом». «На тлі моїх спогадів, - згадував він потім, - і досі горить маленький, але міцний вогонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі». Символом увійшла батькова кузня у його поезію - як ідеал громадського і морального виховання:

Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного народу. Він не тільки вважав за святий обов'язок служити людям, а й благословляв добровільно взятий на свої плечі тягар.

Своєю творчістю І. Франко звершував безнастанний подвиг - вів свій народ до щасливої долі. Вже друга поетична книга «З вершин і низин» (1887) засвідчила, що у літературу прийшов мужній поет-громадянин, якому боліли кривди свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами народу.

У вірші «Гімн» мільйони пригноблених і скривджених покликав голос «вічного революціонера», що не мириться з неволею. Розійшовшись «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких», цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: «Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Важливо, що поет наголошує не на руїнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі «науки, думки, волі». Саме вони протистоять тій «пітьмі», що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно поневоленого народу. Вірш І. Франка «Гімн», як і Шевченків «Заповіт», був одним із неофіційних гімнів бездержавного народу.

Поезії з циклу «Веснянки» пронизані пафосом торжества весняних, тобто справедливих сил. Вони утверджували непереможність нового у суспільстві. У вірші «Дивувалась зима» люта зима дивується, чому почали танути сніги і скресати ріки. Зимі нестерпно бачити первоцвіт, проліски, «дрібні» квітки, які посміли «проклюнутись», пробитись крізь снігову кору.

Зима дмухає на них морозом, жбурляє снігом. Здавалося, що вже смерть обняла квіти: вони прив'яли, похилилися під жорстокими ударами, Та минула буря. і вони знову ожили, піднялися. Усі алегоричні образи прямо вказували на нездоланність молодих суспільних сил, які, незважаючи на опір, репресивність антинародної політичної системи, продовжували свою боротьбу за краще майбутнє українського народу.

За принципом паралелізму побудовано поезію «Гримить!». Весняний грім символізує прихід «благодатної пори», котра відроджує природу. Грім соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих подій у суспільному житті, яких чекають мільйони.

Ліричний герой «Веснянок» розуміє, що бажані суспільні зміни можливі за умови, коли і він, і його однодумці набиратимуться сили в народі. Така ідея проймає поезію «Земле моя, всеплодющая мати...». Щоб бути нездоланним у боротьбі із тими силами, які спричиняють нещастя у його рідному краї, герой просить у рідної землі і краплю сили, яка живе в її глибині, і теплоти, що «розширює груди, чистить чуття», і вогню, щоб ним «слово налити», «правді служити». Усі животворні якості акумулюються у заключному катрені.

Завершується цикл віршем «Vivere Memento!», який усіма трьома дванадцятирядковими строфами конкретизує смисл латиномовної назви - пам'ятай, що живеш!

Весна пробуджує до активності навіть збайдужілих, тих. хто «вчора тлів» «в горя домовині». Весна змиває з людини смуток та безнадію, дає їй нові сили. Такою впевненістю наснажені заключні рядки твору.

У поезії «Наймит» із циклу «Excelsior» створено образ безправної людини, Франко у «Зів'ялому листі» створює узагальнений і досить абстрактний жіночий образ, дбаючи про цілість, про єдиний монументальний портрет коханої, до якої постійно звертається його трагічне «я».

Виразним автобіографічним моментом позначена поезія із третього «жмутку» «Тричі мені являлася любов». Знаємо його три любові: одна - «лілея біла», «невинна, як дитина»; друга - «горда княгиня», «тиха та сумна», «мов святиня»: третя - «жінка чи звір», «сфінкс», «мара», «з гострими кігтями». Силою своєї майстерності Франко творить не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті.

Поезія «Чого являєшся мені...», що належить до другого «жмутку» - це монолог-сповідь зболеної душі ліричного героя. В його уяві обличчя коханої, її постава, рухи, хода. Художні засоби поезії - епітети, порівняння - мають подвійне значення. Вони малюють чудову жіночу вроду і водночас передають крижаний холод у ставленні до ліричного героя: «уста твої німі», очі - «немов криниці дно студене». Серце закоханого ліричного героя, «неначе перла у болоті, марніє». Поезія сповнена великого самозреченого почуття: «Являйся, зіронько, мені хоч в сні!»

Більшість поезій другого «жмутку» витримана в дусі народної творчості. У вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» врода коханої певною мірою протиставляється характерові дівчини. Серце - «колюче терня» чи слово гостре, «як бритва», не свідчать про черствість і жорстокість героїні. Суть у тому. що вона не любить. Ліричний герой не осуджує її, навпаки, він захоплений красою очей, «темніших ночі», її чарам, «що то запалює серце пожаром». У вірші багато пестливих форм: серденько, устонька. Збентежена душа ліричного героя ще сподівається на взаємність. Поєднання контрастних оцінок («Ой ти, дівчино, ясна зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!») передає збентеженість ліричного героя. Цей твір І.Франка покладений на музику А. Кос-Анатольським.

Яскравою народнопоетичною символікою відзначається поезія «Червона калино, чого в лузі гнешся». Червона калина - молода, вродлива дівчина, дуб - могутній, дужий юнак. Твір має форму діалогу між калиною і дубом. Відповідаючи на зверхні, несправедливі запитання дуба, калина їх спростовує: в неї немає сили тягнутися вгору, тому й свої ягідки схиляє додолу. Повторення в кожній строфі закінчення попереднього непарного рядка концентрує увагу на висловленій думці, посилює мелодійність звучання твору.

Геній Франка найповніше розкрив себе у другому «жмутку» віршів «Зів'ялого листя». Обробки народних пісень чи вірші, написані спеціально в народнопісенному ключі, мінорні й драматичні за змістом, входять у «Зів'яле листя», за словами Д. Павличка, «як сонячні промені в осінню галузку». Тут є речі такої простоти і глибинності, що їх можна зарахувати до най геніальніших поетичних творінь світової любовної лірики.

Ліричний герой Франка тут майже непомітно іронізує: не тривожся, це не сирота, не жебрак, а всього-на-всього прийшла любов. Цей вірш - як діамант-самородок, без нього важко уявити собі гігантський материк Франкової поезії.

2.1 Прозова творчість

Cеред багатогранної літературної спадщини І. Франка важливе місце посідає художня проза. За тридцять три роки він написав близько ста десяти різного розміру прозових творів: повістей, оповідань, нарисів. Літературною школою Франка були український фольклор, поезія великого Кобзаря і російська література.

У своїх творах І. Франко широко відобразив життя різних суспільних верств капіталістичного суспільства, показав важке становище трудящих, насамперед промислового і сільського пролетаріату, викривав політику гноблення, яку провадили айстро-угорські колонізатори, і жорстоку капіталістичну експлуатацію.

«Безпросвітні злидні народної маси, систематичне зневажання її інтересів під огидною личиною «законності», голод, що доходив до людожерства, сцени убивств і самогубств, дикого знущання над дітьми і дорослими людьми, звірячої брутальності, що прикривалась «культурною» зовнішністю, - такий в загальному вигляді комплекс тем і образів більшості прозаїчних творів Франка».

Провідне місце в художній прозі митця займають твори з робітничою тематикою.

І. Франко творчо розвинув кращі традиції передової російської і і української літератури у змалюванні робітничого класу. Реалістично, в типових обставинах, зображає він новий, дальший розвиток робітничого класу.

Автор у повісті «Борислав сміється» підніс соціальну тему про експлуатацію робітників та вовчу вдачу підприємців. Страйк бориславських робітників у повісті Франка закінчився поразкою. Після страйку життя робітників значно погіршало. Митець глибоко розкрив суть капіталістичної дійсності й виразно змалював причини наростання суспільних суперечностей, що неминуче ведуть до революційної боротьби.

Серед кращих творів на робітничу тематику повість «Борислав сміється» посідає визначне місце в світовій літературі. Франко знав життя селянства і присвятив йому ряд науково-публіцистичних та художніх творів. Створювати художні полотна з селянської тематики він почав ще на зорі своєї творчості. Письменник реалістично відобразив важке становище галицького селянства до і після реформи 1848 р., яка була проведена в інтересах експлуататорських класів. Селянська біднота, як і раніше, була безправною і цілком залежною від поміщиків і сільської буржуазії - куркулів. Внаслідок цього зубожіле селянство повставало, домагаючись своїх прав.

У ряді творів митець показав, як з розвитком капіталізму руйнувалося в Західній Україні дрібне селянське господарство, йшов процес пролетаризації селянських мас, які шукали рятунку на фабриках та в еміграції.

Твори Каменяра розривали причину горя і злиднів селянської бідноти, будили визвольну думку і гнівну ненависть до гнобителів. Селянство добре знало і палко любило свого великого письменника. Близького друга і порадника Івана Франка.

До зображення життя селянства Іван Якович звернувся під впливом російських письменників-реалістів. Він писав, що «під впливом белетристики великоруської, особливо Льва Толстого і Тургенєва почав я писати ряд дрібних ескізів і новел, в котрих задумав змалювати життя галицького народу у всіх його верствах і проявах, в міру того, як досвід життя введе мене в стичність з різними типами і моментами того життя».

Перше оповідання - «Вугляр» (1876) написане у формі дорожніх вражень письменника. Твір відкривається картиною важкої праці робітників, що прокладали шосейну дорогу за нужденну плату: «Злий демон їх - нужда, а чари - той мізерний, кровавий заробіток». Цей образок композиційно не вплітається в сюжетну тканину оповідання, а виступає як художня деталь, що доповнює чашу людської недолі.

Оповідання «Лесишина челядь» написане 1876 р. Твір є доказом того, що Франко ще на початку своєї творчості твердо став на грунт критичного реалізму і продовжував традиції Шевченка в українській літературі. Основну думку твору розкриває сам автор «…я попросту хотів змалювати контраст між красою природи і мізерією людського життя». Цей задум він блискуче відобразив у художніх образах героїв цієї новели.

Тема розорення і пролетаризації селянських мас як типове явище того часу майстерно втілена в оповіданні «Добрий заробок» (1881). У ньому розповідь ведеться від першої особи - бідного селянина, розумного й дотепного діда Панька. У творі правдиво показано життя безземельного селянства Галичини. Непосильні податки, беззаконня, розорення бідняцьких господарств і пролетаризація селянських мас - все це було типовим в умовах Австро-Угорської імперії.

Великий Каменяр зазнавав тричі тюремного ув'язнення за часів панування австрійської монархії. Побувши серед людей, кинутих «на дно» тодішнім несправедливим суспільним ладом, Франко поставив своїм завданням відобразити тюремне життя, показати найбільш знедолених представників галицької суспільності. Так з'явилися оповідання тюремного циклу «На дні», «До світла», «В тюремнім шпиталі» та інші.

Політична сатира Т. Шевченка і російських письменників революціонерів-демократів, зокрема М. Салтикова-Щедріна, великою мірою допомогли розвиткові сатиричного таланту І. Франка. Одначе він був глибоко оригінальним сатириком, що виробив своєрідну манеру художнього відображення суспільних пороків. У сатиричних оповіданнях, написаниху формі політичних памфлетів, автор викриває і саркастично висміює зрадницьку буржуазно-націоналістичну українську інтелігенцію, яка торгувала інтересами народу. До таких творів належать оповідання «Свиня», «Опозиція», «Доктор Бессервіссер», «Історія кожуха», «Чиста раса». У невеличкому оповіданні «Свиня» (1890) письменник створив сатиричний алегоричний образ свині, в якому показано продажного депутата сейму з числа галицьких українських націоналістів, що вислужувалися перед австрійською монархією. Особливо саркастично висміює Франко українських буржуазних націоналістів «новоерівців» у казці «Опозиція». В оповіданні «Доктор Бессервіссер» (1898) письменник створив яскравий, широко узагальнений сатиричний образ однойменного героя, в якому показані найогидніші риси запеклого вірнопідданого реакціонера-мракобіса, кар'єриста з табору рутенців. Всезнайка доктор Бессервіссер завжди і перед усіма намагається показати свою зверхність. Автор порівнює його з хмелем, який виріс трохи вище тички і гордо шепче: «А я таки вищий». Свого героя Франко порівнює з найкращими дарами і силами природи. Одначе ці порівняння мають негативне значення. У цьому сатиричному творі нищівна іронія спрямована проти рутенця-кар'єриста, себелюба і прислужника. Їдкою сатирою Франко відображав найістотніші негативні явища капіталістичної дійсності, будив ненависть до гнобителів, захищав інтереси народних мас. Великий майстер слова художнього слова, Іван Якович використав надбання реалістичної сатири своїх російських й українських попередників і створив значну кількість глибоко реалістичних, життєво актуальних творів, які мають велике пізнавальне значення і користуються широкою популярністю в читача. Викривальна сатира Франка справила великий вплив на творчість галицьких письменників-демократів В. Стефаника, Л. Мартовича, М. Черемшини, які продовжували традиції свого попередника в боротьбі проти гнобителів народу.

Іван Франко був також визначним істориком. Він завжди цікавився історичним минулим своєї батьківщини, написав ряд художніх творів і наукових праць з життя і боротьби народу за своє визволення з-під гніту іноземних поневолювачів, поміщиків та капіталістів. Письменник з великим інтересом ставився до української народної творчості і творчості багатьох народів світу. Ще в гімназичні роки Франко написав історику-романтичну повість «Петрії і Довбущуки» (1875-1876), в якій створив образ славнозвісного народного месника, ватажка опришків Олекси Довбуша. В історичній тематиці письменника-демократа важливе місце посідає цикл прозових творів «З бурливих літ» («Герой поневолі», «Гриць і панич», «Різуни», «Панщизняний хліб» і «Великий шум»). В творах цього циклу відображено 1846-1848 рр. та підневільне життя кріпосного селянства і його боротьбу за свободу й незалежність. У передмові до збірки «З бурхливих літ» (1903) автор говорить, що він, звертаючись до історичних документів, не дотримувався історичних деталей, а більше звертав увагу на людську душу.

І. Франко присвятив ряд творів зображенню життя української і польської інтелігенції, створив чимало реалістичних образів, показав боротьбу демократичної інтелігенції проти буржуазно-шляхетської. Одною з кращих повістей про життя і діяльність інтелігенції та її взаємини з народом є соціальна повість «Лель і Попель» (1887). Твір є своєрідним художнім літописом життя й діяльності братів-близнят сиріт Владка і Начка Калиновичів. Франко на широкому фоні суспільного життя і взаємин різних соціальних верств капіталістичного суспільства створив реалістичні образи обох братів.

Прозова спадщина митця відзначається багатством ідейного змісту, художньої форми, широким колом найрізноманітніших тем. Письменник виявив себе великим майстром художнього слова, великим реалістом і новатором у зображенні характерів, у показі суспільної дійсності, у відтворенні дум і прагнень трудящих мас. Він широко відобразив життя всіх соціальних верств суспільства, приділивши найбільшу увагу показові життя народу, зокрема робітничого класу, який виступив на боротьбу за своє визволення. Твори Франка пройняті палкою любов'ю до трудящих і гнівною ненавистю до гнобителів. М. Коцюбинський писав, що у великого Каменяра «люди діляться на два табори: на кривдників, проти яких він гострить, як меч, своє слово, і покривджених, яким він оддає своє серце». Проза Франка вражає жанровим багатством, найрізноманітнішими художніми засобами, викривальним пафосом і новаторством у створенні виробничих пейзажів. Твори митця завоювали читача не лише в Україні, а й далеко за межами нашої країни.

2.2 Дитяча література

Великий внесок в українську дитячу літературу зробив І.Я. Франко. Важка праця була справою всього його життя. Оповідання з життя селян і робітників, дітей і школярів, повісті, що відображали побут і мораль усіх верств суспільства поезії з широкою амплітудою думок і почуттів - від суспільно-політичного інтиму, поеми, драми, переклади з багатьох мов, починаючи з російської, польської і кінчаючи гінді, іспанською. Чи це не подвиг?

У Франкові вчений універсальних знань (філософія, історія, література, політекономія, соціологія, етнографія, фольклористика) поєднувався з письменниками багатогранного таланту і видатним громадським діячем.

Франка не тільки згадують, з гордістю називаючи провісником щастя, дружби і свободи, а й вдумливо вивчають його спадщину, починаючи з ліричних поезій і казок, що завоювали всесвітнє визнання.

Ще маленьким у голівці Франка відкладалось почуте і побачене.

Інший світ відкривалася Іванові у батьковій кузні, що стояла на околиці села над шляхом. Батько був великим майстром своєї справи, людиною розумною, всіма поважною. У батьковій кузні слухав Іван розповіді селян про тяжку працю, злидні та неврожаї, бачив, нужденних заробітках, що йшли на нафтові промисли до Борислава й Дрогобича. Тут ще малим хлопцем зрозумів він, як тяжко живеться трудящій людині, тут він дізнався, що є пани і бідняки. Вперше усвідомив, що за кращу долю треба боротися.

Батьківська любов, вогонь батькової кузні, зігрівали душу великого письменника Івана Франка. «На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь... Се вогонь у кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу на далеку Мандрівку життя. І що він не погас і досі».

І все те, що відбувалося з ним і що оточувало Франка втілилося в його творах, оповіданнях, науках.

«Яка молодь, таке майбутнє народу», - твердив Франко і працював над тим, щоб молоде покоління було готовим до боротьби за революційне оновлення суспільства. Це для молоді він написав героїко-патріотичну повість «Захар Беркут», в якій провіщав майбутнє: Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного!».

В студентські рови Франко написав статтю «Женина - мати» (1876) про роль матері в сімейному вихованні. В розділі «Лектура для дітей» піддавалася критиці, реакційна дитяча література, справедливо названа молодим Франком «сентиментальними і романтичними нісенітницями». На його думку, дітям потрібні такі твори, які «образують розум і становлять, таким чином, здоровий корм душі».

Франкові належить теоретичну обґрунтування казки «Байка про байку», що публікувалася як післямова до збірки «Коли звірі говорили».

Педагогічне значення казки: «Говорячи ніби про звірів, вона одною бравою підкреслює на людей, немов дає їм знати. - Та чого и, братчики, смієтеся? Адже се не про бідних Баранів, Вовків та Ослів мова, а про вас самих з нашою захланністю, з усіма вашими звірячими примхами та забаганками. Це я навмисне даю їм ваші рухи, ваші думки, ваші слова, щоб ви якнайкраще зрозуміли - не їх, а себе самих!».

Турбуючись про підростаюче покоління, Франко прагнув виховувати у дітей трудящих почуття власної гідності, високі моральні якості. Це важливий аспект казок спрямований на становлення таких рис характеру і поведінки, як нескореність, відчуття переваги над експлуататорами, віра в свою перемогу. Більшість казок побудовано на мотиві боротьби слабого і сильного, чесного і підступного «Заєць і Їжак», «Три міхи хитрощі», «Лисичка і Рак».

Як і в народних казках перемагає слабий, чесний, добрий.

Наприклад в казці «Три міхи хитрощів», потоваришувавши з Лисицею, їжак двічі рятував її від неминучої загибелі! Та коли він потрапив Лисичка відмовилась допомогти. І Їжак вирішив покарати невірного друга і він попросив поцілунок під час якого він вхопив її язика і тримав поки не прийшов господар. Він розсміявся коли побачив те, він Лисицю впіймав а Їжачка відпустив.

Ще на мотиві приятелювання казочка «Лисича і Журавель». Ця казка дає багатий матеріал для проведення з малятами бесіди на морально-етичну тему, яку Франко вважав дуже важливою у вихованні підростаючого покоління.

Багато творів Франка про дітей. Скільки трагічного в них, як часто позбавлені діти найменших радощів дитинства. Іван Франко розповідає у своїх творах про талановитих допитливих, наділених багатою фантазією, дітей, які позбавлені догляду. Гинуть або живуть «не так як у людей».

Темі навчання і виховання дітей молодшого шкільного віку письменник присвятив низку творів, позначених рисами автобіографізму. Він ніколи не забував важких років шкільної науки з безглуздим зубрінням, пронизливим фізичними знущаннями за найменшу провину.

Оповідання «Грицева шкільна наука» пройняте гіркою іронією. Скільки сподівань було у батьків, пов'язаних з сином, його навчанням. І все розвіялось як марево. Схоластична наука була не для Гриця, від неї він ставав «туманом вісімнадцятим».

З оповідань І.Франка постає школа часів Австро-Угорщини, яку без перебільшення можна назвати розсадником темноти і мракобісся, вбивцею всякої живої думки, дитячою каторгою.

І.Франко писав не лише про дітей свого народу. Важке часто трагічне життя польських, єврейських, циганських дітей поставало з багатьох його творів, зокрема таких як «До світла!», «Цигани». І Франко був і в дитячій літературі пристрасним інтернаціоналістом.