Художнє новаторство драматурга М. Старицького

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

Тема:

Художнє новаторство драматурга М. Старицького



Зміст

Вступ

Розділ 1. Історична драма в літературі

Розділ 2. Михайло Старицький - видатний український драматург

2.1 Біографія Михайла Старицького

2.2 Творчість Михайла Старицького

2.3 «Маруся Богуславка»

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Історіографія - огляд літератури по темі у хронологічному порядку.

Актуальність роботи:

Актуальність нашого дослідження зумовлена затребуваністю творчості М. Старицького у вітчизняному літературознавстві. Розробка даної теми дозволяє розкрити багатий морально-етичний потенціал творчості драматурга.

Мета курсової роботи: виявити художнє новаторство творчості М. Старицького.

Виходячи з поставленої мети, можна виділити наступні завдання:

1. Розглянути творчість автора, узагальнивши суттєвий досвід вітчизняних літературознавців.

2. Проаналізувати своєрідність поетики М. Старицького і виявити художнє новаторство драматурга.

3. Прослідкувати особливості впливу зарубіжної літератури на творчість М.Старицького.

Об'єкт дослідження: об'єктом дослідження стала історична драма М. Старицького «Маруся Богуславка».

Предмет дослідження: творчість Михайла Старицького

Методи дослідження: Основними методами дослідження є історико-генетичний, історико-функціональний і лексико-семантичний, що дозволяють розглянути літературний твір в його багатоаспектних зв'язках з епохою, в обумовленості конкретно-історичною ситуацією, в зіставленні з іншими явищами літературного і мовного процесу.

Методична основа: використовуємо праці Володимира Поліщука, Раїси Танан, Тетяни Джурбій, Юлії Дзівалтовської, Інни Юрової, Галини Немченко, Михайла Наєнко. Назви праць та посилання на список літератури.

Практичне значення: полягає в можливості використання концепції та матеріалів курсової роботи в читанні загального курсу історії літератури та спеціальних курсів з історії української драматургії на філологічних факультетах вузів пов'язується з можливістю викладання у школі.



1. Історична драма в літературі

Драма (грец. дсдмб -- дія) -- це п'єса з гострим конфліктом соціального чи побутового характеру, який розвивається в постійній напрузі. Героями творів, написаних у цьому жанрі, є переважно звичайні, рядові люди. Автор прагне розкрити їхню психологію, естетично дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Витоки драми можна помітити в драматургії античності («Іон» Евріпіда). Як самостійний жанр драма виникла лише у другій половині XVIII століття. [24]

Першими теоретиками драми стали Д. Дідро, Л.-С. Мерсьє та Г.Е. Лессінґ, які в наукових розробках обґрунтували специфіку й значення цього жанру для розвитку літератури й театру. Вони ж стали й першими практиками, що взялися втілити в життя теоретичні постулати, давши світові так звану міщанську драму (Д. Дідро -- «Позашлюбний син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє -- «Дезертир», «Незаможний», «Візок оцтовика»; Г. Е. Лессінґ -- «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»). В основу цих творів було покладено міщанську родинну трагедію, що збуджувало цікавість У глядачів, подавало переваги моралі звичайної людини над можновладцями. Проте на рубежі XVIII--XIX століть міщанська драма в західноєвропейській літературі переживає кризові явища, в ній починає переважати дидактичне начало, герої замикаються у своєму тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, що дає підстави говорити про зародження нового жанру -- мелодрами. [24]

У літературі XIX століття домінує реалістична драма. Спершу вона з'явилася в Росії (Пушкін, Островський, Толстой, Чехов), а потім на зламі століть у творчості західноєвропейських драматургів (Ібсен, Гауптман, Стріндберґ). В зарубіжній літературі XX століття поряд з реалістичною драмою (Роллан, Прістлі, О'Кейсі, Чапек, Міллер), важливу роль відіграє так звана інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими доктринами екзистенціалізму (Сартр, Ануй).

В українській літературі драма з'являється на початку XIX століття («Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонім розкрити не вдалося. -- О.Г.), «Чари» К. Тополі, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського. У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого -- враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII століття.

Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак помітними були й кроки в напрямку до реалістичного відображення дійсності, як це мало місце в цілому в європейській драмі. Для наступних пошуків у цьому жанрі велике значення мало вміння письменників через обставини родинного плану порушувати важливі суспільні й соціальні проблеми своєї доби, передати той оптимізм, який через глибинні процеси, що відбувалися в національній свідомості, успадковувався з покоління в покоління («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного).

Наприкінці XIX століття спостерігається розширення ідейно-тематичних обріїв драми, з'являються твори з життя інтелігенції, жителів міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зійде...» М. Кропивницького, «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Нахмарило» Б. Грінченка).

На рубежі XIX--XX століть переважає соціально-психологічна драма. Потім як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку XX століття виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних політичних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме у творчості Лесі Українки «чи не вперше в українській драматургії набуває свого апогею психологічна, так звана неоромантична драма, з високоінтелектуальними характерами, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, змальовуючи досить складні й витончені інтелігентські переживання (подібно до п'єс Ібсена, Чехова, Гауптмана)». [24]

Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Вин-ниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи дати розв'язку суспільно-політичним проблемам засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). Шукаючи нові моральні норми, В. Винниченко проголошує принцип -- «чесність з собою», своєрідну програму цілісної людини, яка перебуває в гармонійному стані між тим, що вона робить, і тим, шо думає та відчуває («Дисгармонія», «Великий Молох», «Щаблі життя»).

Найвидатнішим представником українського Ренесансу в драмі став М. Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»). Плідними результатами відзначається розвиток цього жанру в повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, О. Коломійця, Ю. Щербака, Л. Хоролець.

Особливості драматичних творів:

· зображення людини через її вчинки, поведінку, висловлювання

· рушій дії - гострий конфлікт;

· відтворення подій як живого процесу, що протікає в даний момент

· діалогічний виклад художнього матеріалу4

· поділ тексту на дії, картини, яви;

· наявність ремарок;

· призначення твору для вистави на сцені;

· прозова форма (зрідка - віршова).

Особливості драми:

- художнє відтворення подій повсякденного, громадського чи побутового життя (переважно сучасного письменникові);

- зображення людського горя й страждань без трагедійного загострення;

- викриття й засудження негативних соціальних і побутових явищ та недоліків у характері персонажів без комедійного загострення;

- закінчення твору благополучне або нещасливе для головного героя;

- діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

- прозова форма (рідше - віршова);

- обсяг середній.

В античній та середньовічній літературах драми як жанру не було: життя пенівних класів зображувалося переважно у трагедіях, життя народу - у комедіях. [3; 159]

Види драм:

Комедія - драматичний твір, в якому висміюються якісь недоліки громадського чи побутового життя або негативні риси людського характеру. Утворах усіх родів комічними бувають ситуації, події, характери; у драмі, крім того, ще й конфлікт. Сатиричному викриттю піддіаться порочні риси характеру дійових осіб, які проявляються головним чином через дію та висловлювання, що властиве драматичниму твору. Позитивні герої комедії, як правило, зображуються у поважному, серйозному плані. Негативні персонажі завжди наділені окремими смішними (сатиричними чи гумористичними) рисами.

Особливості комедії:

- викриття та висміювання недоліків та пороків суспільного й побутового життя, а також негативних рис вдачі персонажів;

- зображення подій та характерів у комедійному (сатиричному або гумористичному) плані;

- відтворення суперечностей між старим, відмираючим і новим, прогресивним, що утверджується в житті;

- наявність комічного героя;

- діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

- прозова форма (рідше - віршова), обсяг середній.

Драматичні твори поділяються на жанри за характером конфлікту. Трагічний, драматичний, комедійний конфлікти бувають і в епічних та ліричних творах, однак там вони не мають такої загостреності, як у драматичних творах, де ця ознака є визначальною. Драматичні твори завжди будуються на гострих конфліктах, що обумовлює напруженість і динамічність розвитку подій, а це є основною умовою сценічності п,єси.

Характер конфлікту вимагає відповідних собі подій, образів, взаємин між ними, тобто зумовлює певні ознаки жанру[6;250].

Драма-феєрія (фр. “фея, чарівниця”) - п,єса з казково-фантастичним сюжетом і персонажами (Леся Українка “Лісова пісня”). Історична драма -- п'єса, в якій розповідається про життя й діяльність державних діячів, полководців та інших історичних осіб. Взірцями таких драм є «Володимир» Феофана Прокоповича, «Йосип Патріарх» Лаврентія Горки, анонімна «Милість Божа».

Історична драма - відтворення важливих для народу історичних подій [1; 214-216].

Головними героями завжди виступають видатні історичні особи. Сюжет будується на документальних фактах, художній вимисел допомагає “оживити” картини минулого життя. Письменник має право робити деякі відступи, перестановки подій, але це не повинно викривляти історичної правди.

Мелодрама - різновид драми, з дуже емоційними переживаннями персонажів чи трагічними сюжетними подіями[1; 214-216].

Трагедія

Особливості трагедії:

· зображення глибоких трагічних суперечностей суспільного або побутового життя;

· побудова сюжету на гострому зіткненні протилежних соціальних устроїв, суспільних тенденцій, політичних поглядів або моральних переконань;

· динамічне розгортання подій, що викликає напруження всіх духовних сил конфліктуючих сторін;

· наявність трагедійного героя - людини великих пристрастей, сильної волі, високих поривань, героїчного складу характеру;

· трагічне завершення дії, сповнене високої патетики;

· діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

· прозова форма (рідше - віршова);

· обсяг середній [25; c.188].

Найдавнішу згадку про українські драматичні вистави маємо в посланнях Івана Вишенського. В одному з них він нарікав, що православні, замість того, щоб працювати для церкви, "тільки комедії строять і грають". Вистави відбувалися здебільшого на релігійні теми і лише інколи в них вставляли веселі побутові сцени, щоб розвеселити публіку. Тож Феофан Прокопович своєю історичною драмою зробив великий крок уперед у розвитку української драми.

Осмислення видатних історичних постатей і всього того, що оточувало їх, - «це перехрещення різних часових планів, виявлення точок дотику між минулим і сучасним, утвердження неперехідної цінності соціальних, філософських, етичних, естетичних уроків, здобутих попередніми поколіннями, і усвідомлення історичної ваги нашої сучасності як ланки зв'язку минулого з майбутнім», - підкреслював Микола Ільницький. [2; 279]

Українську історичну драму започаткував Феофан Прокопович трагедокомедіею «Владимир всіх словеноросійских стран князь і повелитель, от невірія тьми во великий світ евангельський Духом Святим приведен в літо от рождества Христова 988, нині же в преславной Академії Могило-Мазеповіанськой Кіевськой, привітствующой ясневельможного єго царського пресвітлого величества войська запорозького обоїх стран Дніпра, гетьмана і славного чину святого Андрея-апостола, кавалера Іоанна Мазепи, превеликого свого ктитора, на позор російському роду от благородних російських синов, добрі зде воспитуемих, дійствіем, еже от поетов нарицается трагедокомедія, літа Господня 1705, іюля 3 дня показаний» (1705).

У 1728 році з'явилася ще одна трагедокомедія «Милость Божія, Україну от неудобносимих обид лядськик чрез Богдана Зіновія Хмельницького, преславкого войськ запорозьких гетьмана, свободившая, і дарованними ему над ляхами побідами воавеличившая, на незабвенную толиких его щедрот палять репрезентованная в школах кіевських 1728 літа» невідомого автора [6; 345].

Після великого успіху цих драматичних творів, які возвеличували постаті князя Володимира і гетьмана Богдана Хмельницького, укази, акти і заборони московського царизму на українське слово, українську літературу й театр надовго загальмували не тільки розвиток історичної драми, а й драматургії взагалі. І тільки в кінці ХІХ і на початку ХХ століття з'явилися історичні п'еси «Федько Острожський» (1882), «Гальшка Эстрожська» (1887), Омеляна Огоновського, «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1892) Осипа Барвінського, «Олег Святославович Овруцький» (1877), «Ярополк Святославович, великий князь київський» (1877) Корнила Устияновича, «Байда, князь Вишневецький» (1885),»Наказний гетьман Северин Наливайко», «Гетьман Петро Сагайдачний»(1900) Пантелеймона Куліша, «Сава Чалий» (1838), «Переяславська ніч»(1841) Миколи Костомарова.

Надзвичайно скрутна ситуація з українською історичною драмою була у ХХ столітті, коли про героїчне минуле України майже не говорили, історичні факти перекручували, а національних героїв паплюжили та дискредитували. Внаслідок цього поле для розвитку української історичної драми звужувалося, а її жанрова природа деформувалася. Тому українських історичних драм, які були написані у ХХ столітті, зовсім обмаль. Це - «Ярослав Осмомисл» (1917) Михайла Грушевського, «Роман Великий» (1918) Василя Пачовського, «Гетьман Дорошенко» (1910), «Іван Мазепа» (1929) Людмили Старицької-Черняхівської, «Про що тирса шелестіла»(1916), «Коли народ мовчить» (1927), «Северин Наливайко» (1928), «Вельможна пані Кочубеїха» (1936) Спиридона Черкасенка, «Богдан Хмельницький» (1938) Олександра Корнійчука, «Ярослав Мудрий» (1944) Івана Кочерги та деякі інші. [4; 471]

Українська історична драма розвивалася епізодично, і вона п'єси з'являлися тоді, коли виникала нагальна потреба воскресити з історичної пам'яті українського народу національних геніїв, героїчний подвиг і подвижницькі дії яких могли спонукати до активних дій на шляху суспільного поступу. Це були епохальні, знаменні твори для українського народу. У зв'язку з цим неможливо вибудувати еволюційний ряд розвитку української історичної драми.

Треба зауважити, що далеко не всі історичні драми досягли належного художнього рівня. Особливу трудність відчували митці при творенні образів-характерів видатних історичних постатей. Для того, щоб втілити у творі образ національного героя, який вже вкорінився у свідомості людей, потрібен неабиякий талант художника. У зв'язку з цим автор не вважав за необхідне подавати характеристику всіх історичних драм, а зосередив свою увагу на оригінальних, самодостатніх, найдосконаліших з естетичного боку українських історичних драмах, у яких художньо переконливо відтворені важливі віхи історичного розвитку українського народу.

Історична драма, як жанровий різновид має свою специфіку: прив'язаність до конкретного часу, зображення історичної постаті, зосередження уваги на історичних фактах і возвеличення національно-патріотичних поривань українського народу.

Звернення письменників до історичного минулого не було випадковим, оскільки зумовлювалося життям українського народу, сповненим величезними історичними зрухами. Найбільше уваги письменники приділяли періодам історії України, коли вона була незалежною або автономною державою, тим самим протиставляючи її сучасному становищу українського народу, який утратив свою державність, перебував під соціально-національним гнітом Російської імперії. На XIX-XX ст. припадає інтенсивне розгортання визвольного руху в державах, до складу яких входила Україна, - Росії та Австро-Угорщини. Особливу роль у ньому відіграла демократична революція 1905-1907 років, що сприяла активному підвищенню національної самосвідомості українців. Вони усвідомлювали, що в умовах бездержавності звернення до історичного минулого є справою політичною, але використовували його не тільки як засіб політичної агітації, «...а включали його в систему культурно-політичних та естетичних цінностей українського народу» [3; 130].

Велику роль в українській драматургії зіграв М.П. Старицький. «Я думаю, що моя сила найбільша у драмі», - писав М. Старицький І. Франкові. Це й справді так. Інтенсивній роботі митця в жанрі драматургії сприяли суспільні й особисті обставини. Очоливши україн¬ську професійну трупу в 1883 році, М. Старицький послідовно творив справді народний реалістичний театр. Будучи не лише режисером, а й антрепренером, він добре розумів потребу розширення репертуару. Разом з І. Карпенком-Карим і М. Кропивницьким Старицький закла¬дав міцні основи реалістичної драматургії, не цураючись і романтич¬ного письма.

Помітну сторінку творчості М. Старицького й української драматургії в цілому становлять його п'єси на історичні теми: «Богдан Хмельниць¬кий» (1897, перша редакція - 1887 р.), «Маруся Богуславка» (1897), «Юрко Довбиш» (1898), «Оборона Буші», «Остання ніч» (1899) й ціла низка творів, які за життя автора з цензурних міркувань не були опубліковані, а на сцені йшли під іншими назвами -- «Осада Дубна», «Гаркуша».

Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в складний героїчний час надихнула драматурга написати ряд п'єс у виразно романтичному стилі. Тут долі героїв злиті з великими історичними реаліями: з долею вітчизни, народу.

Частина його п'єс пройнята соціальними мотивами і наближається до реалістичного трактування життя різних соціальних шарів українського народу. Ряд драматургічних творів Старицького близький до мелодрами, насиченої побутовими елементами. Михайло Петрович Старицький увійшов до історії української літератури як поет і драматург, чудовий перекладач російських і західноєвропейських класиків на українську мову як письменник демократичного напряму. Поет, драматург і прозаїк М. Старицький залишив багату літературну спадщину. У своїх кращих творах Старицький виступав як продовжувач реалістичних традицій Т. Шевченка. Він співпереживав соціально і національно пригноблюваному народу, частиною якого він відчував себе. М. Старицький написав більше 30 драматичних творів.

Старицький створив реалістичні картини сучасної йому дійсності, його твори сприяли розвитку українського оперного мистецтва.

У XIX-XX століть не дивлячись на заборони і обмеження з боку царського уряду, росло українське театральне мистецтво, що спиралося на демократичну драматургію.

В 1899 році М. Старицький написав невеличку історичну драму в двох картинах - «Остання ніч», яка того ж року була надрукована. Надіслана в Петербург до драматичної цензури 3 жовтня 1901 року, драма викликала гостро суперечливі думки про неї цензорів і була дозволена до вистави лише в листопаді 1902 році. [29; 252]

До тексту «Останньої ночі» драматург дав таку примітку: «Сюжетом для цієї драми послужила дійсна історична подія. В кінці XVII століття був собі шляхтич-руський Братковський: мав він маєток на Волинщині, а проживав часто у Львові. Братковський був чоловік освічений, талановитий, напрямку соцініанського, але руської віри, великий патріота і на диво великий народовець.

В ті часи шляхта уже була вкоренилася й дбала про за неволення селян; а Братковський, навпаки, пішов проти шляхти за голоту; він знався і з гуртком правобережних лицарів -- Палієм, Самусем, Іскрою,-- які тягли до Лівобережної України і хотіли одбитись од Польщі і злучитись з Правобережною Україною. Братковський хотів підняти на Волині повстання крестьян; його піймали з маніфестаціями і покарали на горло в Луцьку, 1702 року. Жону і єдиного сина не допустили навіть до побачення».

Братковський дійсно був затриманий під Заславом, ув'язнений в Луцькій тюрмі. 15 листопада 1702 року за присудом військового суду «посеред ринку луцького, через ката... зістав стятий» [5; 354].

Старицький порушив цікаву й важливу тему з історії боротьби українського народу за воз'єднання всієї України з Росією. З історичних джерел відомо, що справді Братковський Данило (а не Степан) був поетом.

М. Старицький, підкреслюючи народолюбство героя, в створенні драми пішов по лінії розкриття боротьби ув'язненого Братковського в останню ніч перед стратою проти підступних заходів тюремників, яким було потрібно зламати опір в'язня, зламати його світлі народолюбні переконання, наштовхнути на зраду товаришів по боротьбі [5; 455].

Братковського обвинувачують у зраді й бунтарстві, але він відкидає ці обвинувачення:

Хіба ж любить отчизну свою - зрада?

Хіба ж стоять за кревних - вчин лихий?

Та все ж мене учили навіть в школі,

Щоб не щадив за рідний люд життя! [4; 154]

Тяжко карається він в тюрмі, але рішуче відкидає вимогу видати спільників у боротьбі ціною власного рятунку, коли «осудник» на допиті запевняє його:

...Нам відомо, що в зв'язку був

Із Іскрою і з Палієм-псявіром,

З Мазепою, з Москвою злитись хтів,

Підбурював все бидло.

Братковський (усміхається).

Коли звісно усее вам, то нічого й питать... [4; 168]



Ніякі муки, ні спокуси не могли захитати вільнолюбних переконань в'язня. В мареві йому ввижаються картини: сходка повстанців, де обрано було його за ватажка, родинне щастя з коханою дружиною Тасею і маленьким сином, арешт і, нарешті, образ покійної матері, що благословляє сина на смерть, яка піднесе «стяг братерства, правди, волі...»

Сон-марення Братковського вранці перебивають тюремники, що прийшли вести героя на смертні муки.

Написана білим п'ятистопним ямбом, драма «Остання ніч» в монологах героя, його діалогах з осудником-інстигатором, з сторожем і з ксьондзом, а також в контрастних картинах марення в'язня глибоко розкриває кришталево чистий образ борця за інтереси поневоленого народу, його тонкі й зворушливі душенні переживання, в яких:

Над все - людське поспільне горе,

- Ярмо і бич голоти!.. [4; 147]

Ніякі муки, ні спокуси не могли захитати вільнолюбних переконань в'язня. В мареві йому ввижаються картини: сходка повстанців, де обрано було його за ватажка, родинне щастя з коханою дружиною Тасею і маленьким сином, арешт, образ покійної матері, що благословляє сина на смерть, яка піднесе «стяг братерства, правди, волі...»

У ніч перед стратою особливо виразно розкривається сила духу і краса внутрішнього світу героя. Вірність і відданість високим народ¬ним ідеалам випробовується найвищою мірою - життям. Незважаючи на всі муки і випробування, герой поеми не припускається навіть і думки про відступ чи зраду своїх побратимів, свого діла. Братков¬ський іде з життя не лише не зломлений, а ще й здатний підтримати віру в інших у перемогу справи, за яку боровся. Його смерть - апофеоз вічного духу, незламності, духовної свободи.

Стверджується думка, що життя, віддане за свій народ, хоч би як рано воно обірвалося, - прожите вповні:

Не нарікай, що ламлеться життя,

Що мало втіх зажив на цьому світі,-

Ти вип'єш ківш завчасний забуття,

Не сплямивши ясного щастя й миті... [4; 179]

Такі життя і смерть уводять людину в безсмертя. Де-не-де в тексті драми, здається, бракує ширших мотивацій вчинків героя, іноді слова його, що звучать натхненно, малопереконливі. Але це не послаблює ідейно-патріотичного змісту твору, що виражає історичні прагнення українських народних мас - визволитись з-під ненависного гніту польської шляхти й возз'єднатись.

Соціальне гострий, історично значений конфлікт, покладений в основу драми, напружені драматургічні ситуації розгортання її стислого сюжету, що набирають трагедійного звучання, а також контрастні картини ніжного ліризму, жартів, смертельної туги й високої героїки вимагають, як доречно показують ремарки, музичного супроводу.

Музика до драми «Остання ніч» М. Старицького була створена М.В. Лисенком. Вона органічно ввійшла в поетичну тканину твору, посилюючи її психологічну глибину й виразність. За певними даними драма в 1909 році була виставлена на сцені театру М. Садовського.

Думи -- великі пісенно-розповідні твори переважно героїчного змісту про важливі історичні події (найчастіше про боротьбу українського народу проти іноземних загарбників). Близькі до історичних пісень і билин за тематикою, але пісня виконується співом, дума і билина - речитативом (проказуванням) під супровід кобзи, бандури чи ліри. Дума, на відміну від пісні, має нерівноскладові рядки, переважно дієслівне римування; більша за обсягом.

Думи з'явилися приблизно у XV ст. - у час виникнення козацтва. У думах народ створив образи мужніх, благородних і сильних духом героїв, які заради своєї свободи готові йти на смерть. У багатьох випадках думи створювалися після якихось важливих подій. Виконавці народних дум - кобзарі та лірники, які ходили містами і селами, співали думи під акомпанемент своїх інструментів. Самі вони називали думи «козацькими піснями», «поважними піснями».

Тематика народних дум:

- страждання невільників у турецькій неволі («Невольницький плач»);

- втеча невольників у рідний край («Маруся Богуславка», «Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі»);

- прославляння воїнів-козаків - вірних захисників рідного краю, борців проти турецько-татарських загарбників («Думапро козака Голоту», «Дума про Самійла Кішку»);

- прославляння героїв національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення («Іван Богун», «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога») тощо;

- порушення проблем моралі, людських взаємин (соціально-побутові) («Бідна вдова і три сини», «Дума про сестру і брата», «Прощання козака з родиною» та ін.). [26; 355]

Структура думи:

* заспів (зачин, «заплачка»);

* основна розповідь;

* закінчення («славословіє»).

Дума ділиться на інтонаційно-смислові тиради.

(Тирада - мовний період обсягом від двох до восьми рядків, об'єднаних римою.)

Урочистий, піднесений стиль дум посилюється прийомом ретардації.

(Ретардація - уповільнення розповіді, що забезпечується частими повторами цілих фраз.)

Відомі українські кобзарі: Остап Вересай, Михайло Кравченко, Іван Крюковський, Андрій Шут, Іван Стрічка та ін.

Науковий термін «дума» вперше запровадив Михайло Максимович у першій половині XIX ст. Перші публікації дум здійснили М. Цертелев, П. Лукашевич, А. Метлинський, П. Куліш, М. Максимович.[26;355]

Висновки

Драма - це п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої -- переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Драма отримала своє походження та розповсюдження ще з давніх давен.

Насамперед вона зёявилася ще у древній Греції.

З тих самих пір за багато сотень років драма встигла облетіти увесь світ та стати дуже популярною.

В українській літературі драма з'являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину 18 столетия» Т.М. (криптонім не розкрито), «Чари» Кирила Тополі, «Чорноморський побит» Якова Кухаренка, «Купала на Івана» С. Писаревського).

У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з іншого -- враховано досвід західноєвропейської драми кінця XVIII ст. Ідейно-тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській драмі, помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного плану порушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерівна» Панаса Мирного).

Як і будь-який інший жанр літератури драма поділяється звісно ж на певні класифікації.

старицький драматичний філософський богуславка



2. Михайло Старицький - видатний український драматург

2.1 Біографія Михайла Старицького

Михайло Петрович Старицький народився 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840 року в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер -- Черкаська область). Походив зі шляхетського роду. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. 1852 року померла і мати -- Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків. Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого дядька -- Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка.

У 1851-1856 рр. хлопець навчався у Полтавській гімназії, яка була на той час однією з найкращих. У 1858 році Михайло Старицький разом з Миколою Лисенком вступає до Харківського університету, а у 1860-му переводиться на фізико-математичний факультет Київського університету. [27]

1861 року повертається до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною. 1862 року одружився із сестрою Миколи Лисенка Софією Віталіївною. 1864 року повертається до Київського університету, але навчається вже на юридичному факультеті. 1865 року закінчує навчання у Київському університеті.

1871 року оселився у Києві. Увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком -- вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів».

Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»). [27]

Під тиском імперської влади Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.

У 1883 році Михайло Старицький став керівником і режисером першої об'єднаної української професійної трупи. У 1883 та 1884 роках видавав український альманах «Рада» (вийшло два випуски). У 1885 році через низку причин залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. В 1895 році залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості.

Помер у Києві 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.

2.2 Творчість Михайла Старицького

Перші твори Старицького були надруковані у 1865 році. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-х рр.

Михайло Старицький переробляв п'єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював об'єднану українську професійну трупу. Так були написані «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями» та інші. [23; 9]

Поезія та переклади

Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Мартіна Андерсена-Нексе, сербських пісень та ін.

Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були надруковані казки в його перекладі (псевдонім М. Старченко) М. Андерсена (1873), сербські народні думи і пісні (1876), збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881-1883)та інші.

Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Старицького (1882).

Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема частина поетичної творчості письменника -- його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», «Ох і де ти, зіронько та вечірняя», «Туман хвилями лягає»). [28; 270]

Драматургія

Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1881), «У темряві» (1893), «Талан» (1893).

Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890). [28; 270]

Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899).

В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів.

Проза

В останні роки свого життя, попри хворобу, Старицький написав історичний роман «Оборона Буші» (1894), романи «Перед бурей» (1897), «Молодість Мазепи» (1898), «Разбойник Кармелюк» (1903) та інші російською мовою.

«Разбойник Кармелюк» вперше опубліковано у газеті «Московский листок», окремою книгою цей роман вийшов у Москві у 1908 році. Українською мовою роман виходив у Львові (1909-1910) та у Чернівцях (1927). [28; 270]

У 1927-1928 рр. під назвою «Кармелюк» роман вийшов у Києві за редакцією Л.М. Старицької. У 1957 та у 1959 роках роман з незначними скороченнями видавало видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь».

У 1965 р. цей роман випустило видавництво «Дніпро» російською мовою під назвою «Разбойник Кармелюк», а у 1971 році -- українською мовою під назвою «Кармелюк».

Видання

«Поезії» (1908);

«Драматичні твори» (1907-1910);

«Вибрані твори» (1954);

«Вибрані твори» (1959);

«Твори в восьми томах» (1963-1965);

«Твори у шести томах» (1989), видавництво «Дніпро»;

«Разбойник Кармелюк», (1988), видавництво «Дніпро».[8;72-74]

2.3 «Маруся Богуславка»

Героїчна боротьба українського народу проти колонізаторів породила величезну кількість народних пісень та дум, сповнених справжньої поезії життя та звитяги. Тривалий час на ці перлини народного мистецтва не звертали належної уваги, лише окремі записи дум належать до ХVIII ст. І тільки у ХІХ ст. науковці та літератори звернулись до цих невичерпних скарбів народної мудрості, використовуючи їх як у своїх наукових дослідженнях, так і в художніх творах.

Одним з таких творів, написаних на матеріалі історичних дум, є драма М. Старицького "Маруся Богуславка" (1897). Виняткова поетична цінність думи про Марусю Богуславку захоплювала багатьох українських письменників, викликаючи прагнення використати багатства невмирущої народної творчості. Є. Згарський написав поему "Маруся Богуславка", але невисокі художні якості твору тільки збіднили величний образ Марусі, і твір не набув популярності.

Значну художню цінність становить собою велика за розміром однойменна поема П. Куліша, який широко використав не тільки думу про Марусю Богуславку, а й цілу низку пісень та дум, що належать до того ж циклу народних творів про неволю.

Найбільшої популярності з усіх переробок набула драма М. Старицького, яка успішно обійшла багато сцен українських театрів і досі не зникла з репертуару. Безперечно, жодна інтерпретація думи не відбиває величі того народного героїзму, яким сповнена дума і завдяки якому образ Марусі став своєрідним символом національної героїні. Проте тонкий знавець сцени, М. Старицький досяг блискучого успіху в створенні широкого сценічного видовища, сповненого неповторної краси народної пісні й танцю.

Дума "Маруся Богуславка", - відзначає літературознавець Л. Мороз, - належить до особливої групи творів про дівчат-полонянок, яких змушують "потурчитися", перетворивши їх у наложниць. Ставлення до героїні загалом не містить у собі безперечного осуду - і в цьому приховане розуміння складності ситуації, в якій опинилася дівчина". [29; 252]

І. Нечуй-Левицький також створив п'єсу "Маруся Богуславка", яка є, по суті, лібрето музичної вистави, тому значною мірою складається з текстів весільних, козацьких пісень та фрагментів народних дум. Письменник переосмислив ліро-епічний фольклорний твір. Жанрові ознаки його "оперети" формуються досить активною взаємодією епічного й драматичного начал з істотним елементом ліричного.

Працюючи над драмою "Маруся Богуславка", М. Старицький ускладнює сюжет додатковим мотивом, менш поширеним у фольклорі, але таким, що приховує у собі величезні драматургічні можливості, - "продав брат сестру". Це дало змогу драматургові не лише розгорнути динамічний пролог-експозицію, а й не порушувати динаміки розвитку подій. Таким шляхом автор підводить і до осмислення певної винятковості долі головної героїні, що саме по собі вже становить ядро драматичного твору.

Автора цікавить не так суть подій чи явищ тієї далекої епохи, як душевний стан своїх героїв. З іншого боку, автора привабила можливість розвинути морально-філософську проблему взаємин особистості з народом і родом. Як бачимо, у драмі М. Старицького наявний ліричний струмінь.

Маруся чітко усвідомлює свій обов'язок перед народом, який зростив її. Одначе вона має вже й новий, свій рід, і розуміє обов'язок перед ним. Саме тут і криється трагедія героїні, бо ці два обов'язки, що мусили б взаємодоповнювати і підкріплювати один одного, тепер постали перед Марусею нерозв'язною дилемою:

Сім'я і рід… отчизна, любий край,

Хрещений люд - все кревне… але діти?

До них любов од Бога - теж свята:

Як матері зректися гріх пекельний,

Так і дітей…[2;347]

Маруся Старицького - "образ, сповнений глибокого трагічного звучання. Він концентрує в собі нерозв'язні чи такі, які неможливо розв'язати на даному історичному етапі, суспільні суперечності"3.

Як зазначає Л. Мороз, "на доказ тяжкої провини Марусі перед своїм народом та її усвідомлення своєї провини дослідники часом цитують монолог - самопрокляття героїні" [5; 520]:

Я проклята… я грішниця тяжка…

Нема мені між людом рідним місця…

Віки минуть - мене клястиме люд,

Кісткам моїм не буде супокою!

З-за ласощів я віру продала,

З-за любощів забула край свій любий,

Учаділа…[6; 415]



При тому не згадується, що це є не що інше, як переробка об'єктивно спокійної інформації Марусі в однойменній думі:

…вже я потурчилась, побусурманилась

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!

"Переробка ця, - зазначає дослідниця, - у напрямку емоційного загострення, гіперболізації, посиленого наголошування на тому, на що дума лише натякала, залишаючи можливість здогадуватися" [7; 814].

Трагедія Марусі не лише в тому, що вона відчула себе зрадницею, бо якби справа була лише в цій обставині, то героїня, звільнивши козаків-невольників і таким чином спокутувавши свій гріх перед народом, могла б повернутися з дітьми в Україну. Але вона реально усвідомлювала, що її малолітніх синів козаки не приймуть до свого середовища, бо вони "турченята", "ґвалту слід…". [7; 815]

Шевченків Гонта зарізав "свяченим" своїх синів, бо вони католики, але Сахрон Старицького у фіналі трагедії сповнений каяття перед мертвою Марусею: "…я теж твоїм був катом… Не перемігсь…". Він забирає до себе Марусиних дітей, бо "душа її у них", і клянеться, що буде їх любить, "як найрідніших, Україні й їм віддати все життя". [8; 72-74]

Трагізм Марусі поглибився ще й після того, коли вона дізналася, що той самий Гірей, якому вона вірила, обдурив її, таємно тримаючи козаків-невольників у підземній в'язниці. Це переповнило чашу страждань героїні. Тепер для неї втрачено все святе, чим вона жила - віра, любов. Відновити хоч щось із безповоротно втраченого можна було лише ціною власного життя:

Повинна я з грудей це серце вирвать,

Все витруїть… А далі, далі що?

Заставити умерле знову битись? [9; 122]

Смерть Марусі в інтерпретації М. Старицького - не просто покута за радощі, яких вона зазнала на чужині, серед ворогів, і навіть не аскетична самопокара за те щастя, яке вона насмілилась прийняти від долі в той час як катувалися її земляки й серед них - брат, наречений, а мати жебрачкою блукала по світу, випрошуючи милостиню, щоб не померти від голоду. Ця смерть - прямий наслідок неможливості дальшого життя для людини, якій раптом відкрилась страшна безодня людської непорядності, вражаюча дисгармонія світу.

Видатний актор О. Остужев влучно висловився щодо Отелло: "Людина повинна бути довірливою - і не може бути довірливою до кінця, поки у світі існують зло та обман, бажання одних людей зневажити й принизити інших. Ось це справжня трагедія". Ці слова можна віднести й до драми Старицького "Маруся Богуславка". [10; 231]

Важливу роль в історичній драматургії (і в "Марусі Богуславці", зокрема) відіграє і зв'язок з фольклорними першоджерелами: в одному випадку пісенність його зумовлює динаміку і чітку послідовність розвитку подій у драматичному творі, а в другому - з ритмічними особливостями драми пов'язуються широта і детальність обґрунтування сюжету, підготовки подій, що розгорнуться у п'єсі, а також своєрідні паузи в дії з метою заглиблення у внутрішній світ героїв, їх переживання.

Не менш важливі й індивідуальні творчі схильності письменника до прозових або поетичних форм вислову чи до суто драматургічної концентрації всіх компонентів сюжету. "Українська драматургія, - слушно зауважує Л. Мороз, - що зазнала істотного впливу фольклору, зокрема у його тематичному шарові, який пов'язаний з думами й піснями, продовжує їх епічну традицію і таким своєрідним шляхом включається до загальної тенденції епізації драми в кінці ХІХ ст." [11; 74]

Як зазначалось раніше, в основу сюжету драми Старицького "Маруся Богуславка" покладена народна дума. Відмінність драми від думи полягає в тому, що дума завершується розповіддю про Марусин подвиг: визволення нею полонених козаків з турецької неволі, а драма, навпаки, оточує цей подвиг численними мелодраматичними епізодами аж до того, коли визволені Марусею козаки підпалюють палац паші, в якому перебувають і Марусині діти.

Фінал п'єси руйнує просту велич народної думи з її трагічним лаконізмом. Марусині діти врятовані з пожежі. Але героїня вже не може витримати боротьби між материнським обов'язком і любов'ю до України: діти благають її не залишати їх, а визволені нею козаки, наречений Сахрон і мати кличуть її в рідний край. Маруся не в змозі вирішити цю дилему і накладає на себе руки.

"Якщо в першій частині драми Старицького, - підкреслює С. Дурилін - творче завдання Заньковецької було ясне і нескладне - іти слідом за народною думою про Богуславку, то наприкінці п'єси, особливо в фіналі, вона мусила розпочати боротьбу з драматургом: перетворити мелодраму на трагедію". [12; 41]

Про талановите виконання ролі Марусі в драмі Старицького "Маруся Богуславка" видатною актрисою М. Заньковецькою писала й дослідниця О. Контоловська: "Безперервні переходи від одного настрою до іншого, боротьба між коханням до чоловіка й дітей, між любов'ю до Вітчизни, що наповнює всю п'єсу, передається артисткою тонко й глибоко драматично.

Випадково почута Марусею пісня невільників і прихід під виглядом циганки її матері глибоко зворушують і вирішують її долю: вона викрадає в чоловіка під час його сну ключі від підземелля і звільнює братів. Це найяскравіший момент у грі Заньковецької… Сильного враження артистка досягає чисто внутрішніми засобами: її м'який і надзвичайно благозвучний голос весь час природний і гармонійний…" [13; 52]

В Українському Національному театрі, що розпочав свій сезон 16 вересня 1917 року, роль Марусі в героїко-романтичній драмі Старицького "Маруся Богуславка" прекрасно зіграла актриса Лучицька, яка "…дала себе пізнати як небуденна артистка… В її очах і вустах, - писав критик, - багато руху й принади. Легкий, салонний флірт, тонкі почування, блискучий парадокс, живий, прудкий діалог, мабуть, найкращий вираз знайшли у її грі. Часом людська веселість іде в парі з трагізмом душі, - варто було побачити Лучицьку в трагічній ролі". [14; 69]

Прем'єра драми "Маруся Богуславка" на сцені Київського театру імені І. Франка відбулася 1 січня 1941 року. Головну роль виконувала "поетеса української сцени" Наталія Ужвій. Глибоко осмисливши цю роль, актриса прагнула розкрити трагедійну сутність образу до поглибленого показу складної долі громадянки-патріотки, коханої жінки, люблячої дочки й матері. Перед глядачем Маруся поставала то молодою, привабливою козачкою, то страждаючою невільницею, то її роздирали суперечливі почуття, то її мучили вагання між особистими симпатіями і патріотичним обов'язком.

Маруся Богуславка (Н. Ужвій) хвилювала своєю безпосередністю, страдництвом полонянки, невимовною журбою за рідним краєм, вільним козацтвом, незабутньою батьківською оселею. Критик Й. Кисельов зазначає: "Наче птах, позбавлений рятівних крил, простягала вона (Маруся - Ужвій. - В.К.) свої слабкі руки до ширяючих у синьому небі лебедів і голосом, сповненим невимовної туги, приреченості, безпорадності, задушевно співала пісню: "Лебеді мої, лебедятка". То спогад про далекі дні молодого вільного життя, то лірична думка про коханих дітей і ще добре неусвідомлене рішення про майбутній подвиг. Він звершується з такою майже фанатичною відчайдушністю, твердістю, непохитністю, що дивуєшся, як може так духовно переродитися людина…"[15; 19]

Ставилася п'єса "Маруся Богуславка" Старицького на сцені театру імені І. Франка і в 1970 році. Продовжує вона своє сценічне життя і сьогодні.

Оцінка критики щодо драми не була однозначною. Так, дослідник Сахновський-Панкєєв, на нашу думку, безпідставно зробив висновок про відсутність у ній "соціального елементу": "На жаль, - пише дослідник, - в центрі уваги опиняються у "Марусі Богуславці" мелодраматичні переживання та ефектні, надумані, далекі від життєвої правди сюжетні перипетії. "Маруся Богуславка", - продовжує критик, - мелодрама з сюжетом з історичного минулого і всі спроби при її постановці (а вони робилися не раз) підсилити соціальний елемент, надати більшої історичної конкретності лише руйнували художню тканину твору". [16; 83]

І все ж дослідник змушений був визнати, що "найцінніше в п'єсі - її патріотична спрямованість, пафос безмежної любові до Батьківщини, ненависті до зрадників і відступників". [17; 257]

Не підлягає сумніву, що драма "Маруся Богуславка" - твір реалістичний, хоч деякі дослідники й звинувачували Старицького в порушенні реалізму і закидали авторові драми "відхід від життєвої правди", мотивуючи свій висновок тією обставиною, що матір Марусі після щирого доччиного каяття великодушно прощає їй тимчасове відступництво, обіцяючи прощення й від України, а "народ і Вітчизна ніколи не прощали своїх зрадників і ворогів". Безперечно, це суперечить художньому змісту твору, бо Маруся зображена не зрадницею чи ворогом, а мати "не символізує матір-Україну". [18; 462], [19; 261]

До найсильніших реалістичних картин драми належить масова сцена козаків-невольників, які в найтяжчих муках не втрачають оптимізму, непохитності у боротьбі. Особливо хвилює сцена зустрічі Марусі з матір'ю, в якій показана та безодня, яка пролягла між матір'ю й дочкою. Не менш зворушливі й фінальні сцени драми, де у найвищому драматичному напруженні розкриваються патріотичні почуття героїв. Написана добірною віршованою мовою, драма "Маруся Богуславка" увійшла до золотого фонду української історичної драматургії другої половини ХІХ століття.

Коли цензура дозволила нарешті драму «Богдан Хмельницький» (1897), М. Старицький опрацьовує п'єсу на мотиви відомої історичної народної думи -- «Маруся Богуславка», яку ще в 70-х роках розробляв разом з М. Лисенком, у зв'язку з працею І. Нечуя-Левицького над лібрето опери «Маруся Богуславка», музику до якої збирався писати М. Лисенко.

Тепер, знову звернувшись до історичної тематики, М. Старицький створює на цьому матеріалі драму «Маруся Богуславка», яка була надрукована в 1899 році, а до вистави дозволена в 1900 році. [18; 243]

Написана вона десь в 1898 році, бо вже 13 червня 1898 року в листі до Панаса Мирного драматург згадує її поруч з драмою «Богдан Хмельницький».

Побутово-історична драма «Маруся Богуславка» в п'яти одмінах була створена на основі досить широко використаної в українській літературі народної думи «Маруся Богуславка», з використанням мотивів народних пісень: про брата, що продає сестру в неволю, про матір, яка шукає свою дочку-бранку. Дія твору, за авторським визначенням, відбувається в XVII сторіччі.

Майстерно будуючи віршовану драму, М. Старицький намагався якнайглибше втілити ідейний зміст народнопісенних творів в художньо-драматургічні образи, що й зумовило створення автором драматургічних колізій і характерів головних героїв драми. Ґвалтовний полон богуславської попівни Марусі автор умотивовує тим, що її продав турецькому мурзі Гірею, давно закоханому в прославлену красуню, її рідний брат Степан, програвшись шахраям-шляхтичам.

В народній думі Маруся -- попівна Богуславка -- визнає перед козаками-невільниками, що вона «потурчилась, побусурманилась, для розкоші турецької, для лакомства нещасного», її вчинок нічим не пояснюється в думі, нічим не виправдовується, тобто без слів у народі беззастережно засуджується. [17; 165]

Старицький, ідучи за народною думою, вмотивовує цей вчинок Марусі станом її як владної пашівши, силою палкого кохання з Гіреєм і відсутністю інтимних почуттів до нареченого Сохрона, яким вона захоплювалась лише як лицарем. Але любов до батьківщини виявилась сильнішою за все, а тому Маруся через шість років, хоч вона і кохана дружина Гірея, і щаслива мати двох дітей, тяжко мучиться. Не може забути свого рідного українського народу, України, що все раз по раз перед нею в спогадах:

Мов марево далеке вирина,

Хвилюється, прозоре та хороше.

Образ Марусі Богуславки дуже складний в патріотичній драмі М. Старицького, глибокий психологічно, насичений великими пристрастями повнокровного жіночого характеру. Героїня, епічно оспівана в історичній народній думі, тут розкрита як ніжно-лірична, одночасно сповнена бурхливим драматизмом переживань, привабна натура української дівчини, здатної на високий героїзм. [31; 407]

В драмі показано, що Маруся не зразу дала волю спогадам про минуле. Навіть коли її найближча подруга дівочих літ Леся Кушнірівна, яку вона з радістю забрала до себе в палац після її поневірянь в тяжкій неволі, тяжко сумуючи на ненависній чужині за свободою, за рідним краєм, нагадує, що ти, мовляв, хоч і владна пашівна, але бранка, чужа, в краю неволі,-- Маруся, гостро заперечуючи, намагається виправдати свою поведінку:

Маруся:

Ах, знов!.. Тривай! Хіба чуже все зле?

Хіба свого не можна вже й забути,

А край чужий не можна полюбить?

Та вся любов єдина звичка, й годі...

То тільки кіт звика до місця; так,-- Бридня усе.

(Дія II, вихід 3).

Шукаючи забуття в ніжній любові до своїх діток малих, в коханні до чоловіка свого Гірея, вона показує, що не гола пристрасть керує її почуттям.

...