Середньовічний героїчний епос

Размещено на http://www.allbest.ru/

Твори героїчної поезії, представлені в цьому томі, відносяться до середньовіччя - раннього (англосаксонський «Беовульф») і класичному (ісландські пісні «Старшої Едди» і німецька «Пісня про Нібелунгів»). Витоки ж німецької поезії про богів і героїв - набагато давніші. Вже Тацит, який одним з перших залишив опис германських племен, згадує давні пісні їх про міфічних предків і вождів: ці пісні, за його твердженням, замінювали варварам історію. Зауваження римського історика дуже істотно: в епосі спогади про історичні події сплавлені з міфом і казкою, причому елементи фантастичний і історичний у рівній мірі приймалися за дійсність. Розмежування між «фактами» і «вигадкою» стосовно до епосу в ту епоху не проводилося. Але древнегерманская поезія нам невідома, її нікому було записати. Теми і мотиви, що побутували в ній в усній формі протягом століть, почасти відтворюються у публікованих нижче пам'ятниках. В усякому разі, в них знайшли відображення події періоду Великих переселень народів (V-VI століття). Однак по «Беовульф» або скандинавським пісням, не кажучи вже про «Пісні про Нібелунгів», не можна відновити духовне життя германців епохи панування родового ладу. Перехід від усної творчості співаків і казок до «книжкового епосу» супроводжувався більш-менш значними змінами у складі, обсязі і в змісті пісень. Досить нагадати про те, що в усній традиції пісні, з яких потім розвинулися ці епічні твори, існували в язичницький період, тоді як письмову форму вони придбали століття після християнізації. Тим не менш християнська ідеологія не визначає змісту і тональності епічних поем, і це стає особливо ясним при порівнянні німецького героїчного епосу з середньовічною латинською літературою, як правило глибоко пронизаної церковним духом (Втім, наскільки різні оцінки отримувала світоглядна основа епічної поезії, видно хоча б з наступних двох суджень про «Пісні про Нібелунгів»: «в основі язичницька»; «середньовічно-християнська». Перша оцінка - Гете, друга - А.-В. Шлегеля.).

Епічний твір універсально за своїми функціями. Казково-фантастичний не відокремлене в ньому від реального. Епос містить відомості про богів та інших надприродних істот, захоплюючі розповіді і повчальні приклади, афоризми життєвої мудрості та зразки героїчного поведінки; повчальна функція його настільки ж невід'ємна, як і пізнавальна. Він охоплює і трагічне і комічне. На тій стадії, коли виникає і розвивається епос, у німецьких народів не існувало в якості відокремлених сфер інтелектуальної діяльності знань про природу і історії, філософії, художньої літератури чи театру, - епос давав закінчену і всеосяжну картину світу, пояснював його походження і подальші долі, включаючи і саме віддалене майбутнє, вчив відрізняти добро від зла, наставляв в тому, як жити і як вмирати. Епос вміщав у собі давню мудрість, знання його вважалося необхідним для кожного члена суспільства.

Цілісності життєвого охоплення відповідає і цілісність виводяться в епосі характерів. Герої епосу вирубані з одного шматка, кожен уособлює певну якість, детерминирующее його сутність. Беовульф - ідеал мужнього і рішучого воїна, незмінного у вірності і дружбі, щедрого і милостивого короля. Гудрун - втілена відданість роду, дружин-щина, що помсти за загибель братів, не зупиняючись перед умертвіння власних синів і чоловіка, подібно (але разом з тим і в суперечність) Крімхільда, яка губить своїх братів, караючи їх за вбивство улюбленого чоловіка Зігфріда і відібрання у неї золотого скарбу. Епічний герой не мучений сумнівами і коливаннями, його характер виявляється в діях; промови його настільки ж однозначні, як і вчинки. Ця монолітність героя епосу пояснюється тим, що він знає свою долю, приймає її як належне і неминуче і сміливо йде їй назустріч. Епічний герой не вільний у своїх рішеннях, у виборі лінії поведінки. Власне, його внутрішня сутність і та сила, яку героїчний епос іменує Долею, збігаються, ідентичні. Тому героєві залишається лише найкращим чином відважно виконати своє призначення. Звідси - своєрідне, може бути, на інший смак трохи примітивне, велич епічних героїв.

При всіх відмінностях у змісті, тональності, так само як і в умовах і часу їх виникнення, епічні поеми не мають автора. Справа не в тому, що ім'я автора невідомо (У науці не раз робилися - незмінно малопереконливі - спроби встановити авторів еддіческой пісень чи «Пісні про Нібелунгів».), - Анонімність епічних творів принципова: особи, які об'єднали, розширили і переробили знаходився в їх розпорядженні поетичний матеріал, не усвідомлювали себе як автори написаних ними творів. Це, зрозуміло, не означає, що в ту епоху взагалі не існувало поняття авторства. Відомі імена багатьох ісландських скальдів, які заявляли про своє «авторське право» на виконувані ними пісні. «Пісня про Нібелунгів» виникла в період, коли творили найбільші німецькі мінезингери і за французькими зразками створювалися лицарські романи; цю пісню написав сучасник Вольфрама фон Ешенбаха, Гартмана фон Ауе, Готфріда Страсбурзького і Вальтера фон дер Фогельвейде. І тим не менш поетична робота над традиційним епічним сюжетом, над героїчними піснями і переказами, які в більш ранній формі були всім знайомі, у середні віки не оцінювалася як творчість ні суспільством, ні самим поетом, який створював такого роду твори, але не думають про те , щоб згадати своє ім'я (Сказане стосується і деяких видів прозової творчості, наприклад до ісландським сагам і ірландським сказань. Див передмова М. І. Стеблін-Каменського до видання ісландських саг у «Бібліотеці всесвітньої літератури».).

Черпаючи із загального поетичного фонду, упорядник епічної поеми зосереджував увагу на обраних ним героях і сюжеті, відтісняючи на периферію оповіді багатьох інших пов'язані з цим сюжетом перекази. Подібно до того як промінь прожектора висвітлює окремий шматок місцевості, залишаючи в темряві більшу її частину, так і автор епічної поеми (автор у вказаному зараз сенсі, тобто поет, позбавлений авторського самосвідомості), розробляючи свою тему, обмежувався натяками на її відгалуження, Я певний того, що його аудиторії вже відомі всі події і персонажі, як оспівує їм, так і ті, які лише побіжно їм згадувалися. Сказання і міфи німецьких народів знайшли лише часткове втілення в їх епічних поемах, що збереглися в письмовому вигляді, - інше або пропало, або може бути відновлено тільки непрямим шляхом. У піснях «Едди» і в «Беовульфі» в достатку розкидані збіглі вказівки на королів, їх війни і розбрат, на міфологічних персонажів і перекази. Небагатослівних алюзій було цілком достатньо для того, щоб у свідомості слухачів або читачів героїчного епосу виникли відповідні асоціації. Епос зазвичай не повідомляє чого-небудь абсолютно нового. Сила його естетичного та емоційного впливу від того анітрохи не зменшується, - навпаки, в архаїчному і в середньовічному суспільстві найбільше задоволення доставляло, мабуть, не отримання оригінальної інформації, або не тільки її, але і впізнавання раніше відомого, нове підтвердження старих і тому особливо цінують істин (Чи не буде тут доречне порівняння з дитячим сприйняттям казки? Дитина знає її зміст, але його задоволення від все нового її прослуховування не убуває.).

Епічний поет, обробляючи не йому належав матеріал, героїчну пісню, міф, сказання, легенду, широко застосовуючи традиційні вирази, стійкі порівняння і формули, образні кліше, запозичені з усної народної творчості, не міг вважати себе самостійним творцем, скільки насправді не був великий його внесок в остаточне створення героїчної епопеї. Це діалектичне поєднання нового і сприйнятого від попередників постійно породжує в сучасному літературознавстві суперечки: наука схиляється то до підкреслення народної основи епосу, то на користь індивідуального творчого начала в його створенні. беовульф едда старший

Формою німецької поезії протягом цілої епохи залишався тонічний алітераційний вірш. Особливо довго ця форма зберігалася в Ісландії, тоді як у континентальних німецьких народів вже в раннє середньовіччя вона змінюється віршем з кінцевої римою. «Беовульф» та пісні «Старшої Едди» витримані в традиційній алітераційний формі, «Пісня про Нібелунгів» - в новій, заснованій на римі. Старогерманском віршування спиралося на ритм, визначався числом ударних складів у віршованій рядку. Алітерація - співзвуччя початкових звуків слів, що стояли під смисловим наголосом і повторявшихся з певною регулярністю в двох сусідніх рядках вірша, які в силу цього виявлялися пов'язаними. Алітерація чутна і значуща в німецькому вірші, оскільки наголос в германських мовах переважно падає на перший склад слова, що є разом з тим його коренем. Зрозуміло тому, що відтворення цієї форми віршування в російській перекладі майже неможливо. Дуже важко передати й іншу особливість скандинавського і давньоанглійського вірша, так званий Кенінг (буквально - «позначення») - поетичний перифраз, замінює один іменник звичайній мові двома або кількома словами. Кеннінги застосовувалися для позначення найбільш істотних для героїчної поезії понять: «вождь», «воїн», «меч», «щит», «битва», «корабель», «золото», «жінка», «ворон», причому для кожного з цих понять існувало по кілька або навіть по багато кеннінги. Замість того щоб сказати «князь», в поезії вживали вираз «дарувальник кілець», поширеним Кеннінгем воїна був «ясен битви», меч називали «палицею битви» і т. д. У «Беовульфі» і в «Старшій Едді» кеннінги зазвичай двочленні , в скальдической ж поезії зустрічаються і багаточленні кеннінги.

«Пісня про Нібелунгів» побудована на «кюренберговой строфі», яка складається з чотирьох попарно римованих віршів. Кожен вірш розділений на два полустишия з чотирма ударними складів у першому полустишия, тоді як у другому полустишия перших трьох віршів - по три наголоси, а в другому полустишия останнього вірша, завершальному строфу і формально і за змістом, - чотири наголоси. Переклад «Пісні про Нібелунгів» з середньоверхнього-німецької мови на російську не зустрічає таких труднощів, як переклад аллітерірованной поезії, і дає уявлення про її метричної структурі.

Беовульф

Єдина існуюча рукопис «Беовульфа» датується приблизно 1000 роком. Але сама епопея відноситься, на думку більшості фахівців, в кінці VII або до першої третини VIII століття. У той період англосакси вже переживали починався процес зародження феодальних зв'язків. Поемі, однак, притаманна епічна архаїзація. Крім того, вона малює дійсність зі специфічною точки зору: світ «Беовульфа» - це світ королів і дружинників, світ бенкетів, битв і поєдинків.

Фабула цієї найбільшої з англосаксонських епопей нескладна. Беовульф, молодий витязь з народу гаутов, дізнавшись про лихо, яке обрушилося на короля данів Хігелака, - про напади чудовиська Гренделя на його палац Хеорота і про поступове винищення ним протягом дванадцяти років дружинників короля, відправляється за море, щоб знищити Гренделя. Перемігши його, він потім вбиває в новому єдиноборстві, на цей раз на підводному житло, інше чудовисько - мати Гренделя, яка намагалася помститися за смерть сина. Обсипаний нагородами та подяками, повертається Беовульф до себе на батьківщину. Тут він робить нові подвиги, а згодом стає королем гаутов і благополучно править країною протягом п'ятдесяти років. Після закінчення цього терміну Беовульф вступає в бій з драконом, який спустошує околиці, будучи розгніваний замахом на охоронюваний їм стародавній скарб. Беовульфу вдається перемогти і це чудовисько, але - ціною власного життя. Пісня завершується сценою урочистого спалення на похоронному багатті тіла героя і споруди кургану над його прахом і завойованим їм скарбом.

Ці фантастичні подвиги перенесено, однак, з ірреального світу казки на історичний грунт і відбуваються серед народів Північної Європи: у «Беовульфі» фігурують данці, шведи, гаутов (Хто такі гаутов «Беовульфа», залишається спірним. У науці пропонувалися різні тлумачення: готи Південної Швеції або острова Готланд, юти Ютландского півострова і навіть стародавні гети Фракії, яких, у свою чергу, в середні століття змішували з біблійними Гогом і Магог.), згадуються інші племена, названі королі, які колись справді ними правили. Але це не відноситься до головного героя поеми: сам Беовульф, мабуть, не мав історичного прототипу. Оскільки в існування велетнів і драконів тоді всі вірили беззастережно, то з'єднання подібних історій з розповіддю про війни між народами і королями було цілком природним. Цікаво, що англосаксонський епос ігнорує Англію (це породило, між іншим, нині відхилену теорію про скандинавському його походження). Але, може бути, ця риса «Беовульфа» не здасться настільки вже разючою, якщо мати на увазі, що і в інших творах англосаксонської поезії ми зустрічаємо найрізноманітніші народи Європи і що з тим же фактом ми зіткнемося і в піснях «Старшої Едди», а почасти і в «Пісні про Нібелунгів».

У дусі теорій, що панували в науці в середині XIX століття, деякі тлумачі «Беовульфа» стверджували, що поема виникла в результаті об'єднання різних пісень; було прийнято розсікати її на чотири частини: поєдинок з Гренделем, поєдинок з його матір'ю, повернення Беовульфа на батьківщину, поєдинок з драконом. Висловлюється точка зору, що спочатку суто язичницька поема була частково перероблена в християнському дусі, внаслідок чого в ній і виникло переплетення двох світоглядів. Потім більшість дослідників стало вважати, що перехід від усних пісень до «книжкового епосу» не зводився до простої їх фіксації; ці вчені розглядали «Беовульф» як єдиний твір, «редактор» якого по-своєму об'єднав і переробив що був у його розпорядженні матеріал, виклавши традиційні сюжети більш докладно. Потрібно, однак, визнати, що про процес становлення «Беовульфа» нічого не відомо.

В епопеї чимало фольклорних мотивів. На самому початку згадується Скільд Скеванг - «знайда». Човен з немовлям Скільдом прибило до берегів Данії, народ якої був у той час беззахисний через відсутність короля; згодом Скільд став правителем Данії і заснував династію. Після смерті Скільда ??знову поклали на корабель і разом зі скарбами відправили туди, звідки він прибув, - чисто казковий сюжет. Велетні, з якими бореться Беовульф, те саме що велетням скандинавської міфології, і єдиноборство з драконом - поширена тема казки і міфу, в тому числі і північного. У юності Беовульф, який, вирісши, набув чинності тридцяти чоловік, був ледачий і не відрізнявся чеснотами, - чи не нагадує це молодість інших героїв народних сказань, наприклад Іллі Муромця? Прихід героя за власним рішенням на допомогу потерпілим, суперечка його з опонентом (обмін промовами між Беовульфом і Унферта), випробування доблесті героя (розповідь про змагання в плаванні Беовульфа і Брек), вручення йому магічної зброї (меч Хрунтінг), порушення героєм заборони ( Беовульф віднімає скарб в поєдинку з драконом, не відаючи, що над скарбом тяжіє закляття), помічник в єдиноборстві героя з ворогом (Віглаф, що прийшов на виручку Беовульфу в момент, коли той був близький до загибелі), три бої, які дає герой, причому кожний наступний виявляється більш важким (битви Беовульфа з Гренделем, з його матір'ю і з драконом), - все це елементи чарівної казки. Епопея зберігає багато сліди своєї передісторії, вкорінена у народній творчості. Але трагічний фінал - загибель Беовульфа, так само як і історичний фон, на якому розгортаються його фантастичні подвиги, відрізняють поему від казки, - це ознаки героїчного епосу.

Представники «міфологічної школи» в літературознавстві минулого століття намагалися розшифрувати цей епос таким чином: чудовиська уособлюють бурі Північного моря; Беовульф - добре божество, приборкувати стихії; його мирне правління - благодатне літо, а його смерть - наступ зими. Таким чином, в епосі символічно зображені контрасти природи, зростання і в'янення, підйом і занепад, юність і старість. Інші вчені розуміли ці контрасти в етичному плані і бачили в «Беовул'фе» тему боротьби добра і зла. Символічного і алегоричному тлумаченню поеми не чужі і ті дослідники, які взагалі заперечують її епічний характер і вважають її твором клірика або ченця, який знав і використав ранньохристиянську літературу. Ці тлумачення значною мірою впираються в питання про те, виражений чи в «Беовульфі» «дух християнства» або перед нами - пам'ятник язичницького свідомості. Прихильники розуміння його як народного епосу, в якому живі вірування героїчної пори Великих переселень, природно, знаходили в ньому німецьке язичництво і зводили до мінімуму значення церковного впливу. Навпаки, ті сучасні вчені, які зараховують поему до розряду писемної літератури, переносять центр ваги на християнські мотиви; в язичництві ж «Беовульфа» бачать не більше як стилізацію під старовину. У новітній критиці помітна тенденція до переміщення уваги з аналізу змісту поеми на вивчення її фактури та стилістики. У середині нашого століття переважала заперечення зв'язку «Беовульфа» з епічною фольклорною традицією. Тим часом за останні роки ряд фахівців схильний вважати поширеність у тексті поеми стереотипних виразів і формул свідченням її походження з усної творчості. У науці не існує загальноприйнятої концепції, яка б достатньо задовільно пояснювала «Беовульфа». Тим часом без тлумачення не обійтися. «Беовульф» важкий для сучасного читача, вихованого на зовсім інший літературі і схильного, нехай мимоволі, переносити і на стародавні пам'ятники уявлення, що склалися при знайомстві з художніми творами нового часу.

У запалі наукових суперечок часом забувають: незалежно від того, яким шляхом виникла поема, чи була вона складена з різних шматків чи ні, середньовічної аудиторією вона сприймалася як щось ціле. Це стосується і композиції «Беовульфа», і трактування в ньому релігії. Автор і його герої часто поминають Господа Бога; в епопеї зустрічаються натяки на біблійні сюжети, мабуть, зрозумілі тодішньої «публіці»; язичництво явно засуджується. Разом з тим «Беовульф» рясніє посиланнями на Долю, яка то виступає як знаряддя творця і ідентична божественному Провидінню, то фігурує як самостійна сила. Але віра в Долю займала центральне місце в дохристиянської ідеології німецьких народів. Родова кровна помста, яку церква засуджувала, хоча нерідко змушена була терпіти, в поемі прославляється і вважається обов'язковим боргом, а неможливість помсти розцінюється як найбільше нещастя. Коротше кажучи, ідеологічна ситуація, рісующаяся в «Беовульфі», досить суперечлива. Але це протиріччя життя, а не проста неузгодженість між більш ранньої та подальшими редакціями поеми. Англосакси VII-VIII століть були християнами, але християнська релігія в той час не стільки подолала язичницьке світосприйняття, скільки відтіснила його з офіційної сфери на другий план суспільної свідомості. Церкві вдалося знищити старі капища і поклоніння язичницьким божкам, жертвопринесення їм, що ж стосується форм людської поведінки, то тут справа йшла набагато складніше. Мотиви, які рухають вчинками персонажів «Беовульфа», визначаються аж ніяк не християнськими ідеалами смирення і покірності волі божої. «Що спільного між Ингельд і Христом?» - Запитував відомий церковний діяч Алкуїн через століття після створення «Беовульфа» і вимагав, щоб ченці не відволікалися від молитви героїчними піснями. Ингельд фігурує в ряді творів; згаданий він і в «Беовульфі». Алкуїн усвідомлював несумісність ідеалів, втілених у подібних персонажів героїчних сказань, з ідеалами, проповідували духовенством.

Те, що релігійно-ідеологічний клімат, в якому виник «Беовульф», був не однозначний, підтверджується і археологічною знахідкою в Саттон Ху (Східна Англія). Тут в 1939 році було виявлено поховання у човні знатного особи, що датується серединою VII століття. Поховання було скоєно за язичницьким обрядом, разом з цінними речами (мечами, шоломами, кольчугами, кубками, прапором, музичними інструментами), які могли знадобитися королю в іншому світі.

Важко погодитися з тими дослідниками, яких розчаровує «банальність» сцен поєдинків героя з чудовиськами. Ці сутички поставлені в центрі поеми цілком правомірно, - вони висловлюють головне її зміст. Справді, світ культури, радісний і багатоколірний, уособлюється в «Беовульфі» Хеорота - чертогом, сяйво якого поширюється «на багато країн», в його бенкетному залі бенкетує і веселяться вождь і його сподвижники, слухаючи пісні і сказання скопа - дружинного співака і поета, що прославляє їх бойові дії, так само як і діяння предків; тут вождь щедро обдаровує дружинників кільцями, зброєю та іншими цінностями. Таке зведення «серединного світу» (middangeard) до палацу короля (бо все інше в цьому світі оминули мовчанням) пояснюється тим, що «Беовульф» - героїчний епос, який склався, в усякому разі у відомій нам формі, в дружинної середовищі.

Хеорота, «Оленяча залі» (його покрівля прикрашена позолоченими рогами оленя) протистоять дикі, таємничі і повні жаху скелі, пустки, болота і печери, в яких живуть чудовиська. Контрастом радості і страху відповідає в цьому протиставлення контраст світла і мороку. Бенкети і веселощі в сяючому золотому залі відбуваються при світлі дня, - велетні виходять на пошуки кривавої видобутку під покровом ночі. Ворожнеча Гренделя і людей Хеорота - не одиничний епізод; це підкреслюється не тільки тим, що гігант лютував протягом дванадцяти зим, до того як був убитий Беовульфом, а й передусім самою трактуванням Гренделя. Це не просто велетень, - в його образі поєдналися (хоча, може бути, і не злилися воєдино) різні іпостасі зла. Чудовисько німецької міфології, Грендель разом з тим і істота, поставлене поза спілкуванням з людьми, зацькований, ізгой, «ворог», а по німецьких віруванням людина, що заплямував себе злочинами, які вабили вигнання з суспільства, - як би втрачав людську подобу, ставав перевертнем , ненависником людей. Спів поета і звуки арфи, що доносяться з Хеорота, де бенкетує король з дружиною, пробуджують у Грендель лють. Але цього мало, - у поемі Грендель названий «нащадком Каїна». На старі язичницькі вірування напластовиваются християнські уявлення. На Грендель лежить стародавнє прокляття, він названий «язичником» і засуджений на пекельні муки. І разом з тим він і сам подібний дияволу. Формування ідеї середньовічного риса в той час, коли створювався «Беовульф», далеко не завершилося, і в не позбавленої суперечливості трактуванні Гренделя ми застаємо цікавий проміжний момент цієї еволюції.

Те, що в цьому «багатошаровому» розумінні сил зла переплітаються язичницькі і християнські уявлення, не випадково. Адже і розуміння богатворца в «Беовульфі» не менш своєрідно. У поемі, неодноразово згадується «повелителя світу», «могутнього бога», жодного разу не названий Спаситель Христос. У свідомості автора і його аудиторії, мабуть, не знаходить місця небо в богословському сенсі, настільки що займав помисли середньовічних людей. Старозавітні компоненти нової релігії, більш зрозумілі нещодавнім язичникам, переважають над євангельським вченням про Сина Божого і потойбічному відплату. Зате ми читаємо в «Беовульфі» про «героя під небесами», про людину, яка дбає не про спасіння душі, але про затвердження в людській пам'яті свого земного слави. Поема закінчується словами: з усіх земних вождів Беовульф більше всіх був щедрий, милостивий до своїх людей і жадібний до слави!

Жага слави, видобутку і княжих нагород - ось найвищі цінності для німецького героя, як вони малюються в епосі, це головні пружини його поведінки. «Кожного смертного чекає смерть! - / / Хай же, хто може, вживе заслужить / / вічну славу! Бо для воїна / / краща плата - пам'ять гідна! »(Ст. 1386 слід.). Таке кредо Беовульфа. Коли він повинен нанести рішучий удар своєму супротивнику, він зосереджується на думці про славу. «(Так врукопашну / / повинен Воїну йти, щоб славу / / здобути всевечную, не піклуючись про життя!)» (Ст. 1534 слід.) «Вже краще воїну / / піти з життя, ніж жити з ганьбою!» (Вірші 2889 - 2890).

Не менше слави воїни домагаються подарунків вождя. Нашийні кільця, браслети, витий або пластинчасте золото постійно фігурують в епосі. Сталий позначення короля - «ламає гривні» (дарували часом не цілою, значить, було значне багатство, а частини його). Сучасного читача, мабуть, удручат і здадуться монотонними всі знову возобновляющиеся опису та перерахування нагород і скарбів. Але він може бути впевнений: середньовічну аудиторію розповіді про дари анітрохи не втомлювали і знаходили в ній жвавий відгук. Дружинники чекають подарунків вождя перш за все як переконливих знаків своєї доблесті та заслуг, тому вони їх демонструють і пишаються ними. Але в ту епоху в акт дарування вождем коштовності вірному людині вкладали і більш глибокий, сакральний зміст. Як вже згадано, язичницька віра в долю зберігалася в період створення поеми. Доля розумілася не як загальний рок, а як індивідуальна частка окремої людини, його везіння, щастя; в одних удачі більше, в інших менше. Могутній король, славний ватажок - найбільш «багатий» щастям людина. Вже на початку поеми ми знаходимо таку характеристику Хродгара: «Хродгар піднявся в битвах щасливий, / / ??без суперечок йому скорилися родичі ...» (ст. 64 наст.). Існувала віра, що везіння вождя поширюється і на дружину. Нагороджуючи своїх воїнів зброєю і дорогоцінними предметами - матеріалізацією своєї удачі, вождь міг передати їм частку цього везіння. «Володій, про Беовульф, собі на радість / / Войовник сильний дарами нашими - / / кільцем і зап'ястями, і нехай супроводжує / / тобі удача!» - Говорить королева Вальхтеов Беовульфу. (Ст. 1216 слід.)

Але мотив золота як зримого, відчутного втілення удачі воїна в «Беовульфі» витісняється, очевидно під християнським впливом, новою його трактуванням - як джерела нещасть. У зв'язку з цим особливий інтерес представляє остання частина поеми - єдиноборство героя з драконом. В помсту за викрадення коштовності зі скарбу дракон, який стеріг ці стародавні скарби, нападає на селища, зраджуючи вогню і загибелі навколишнє країну. Беовульф вступає в сутичку з драконом, але неважко переконатися, що автор поеми не вбачає причини, що спонукала героя на цей подвиг, у учинених чудовиськом злодіяння. Мета Беовульфа - забрати у дракона скарб. Дракон сидів на скарбі три століття, але ще раніше ці цінності належали людям, і Беовульф бажає повернути їх роду людського. Вбивши страшного ворога і сам отримавши фатальну рану, герой висловлює передсмертне бажання: побачити золото, яке він вирвав иа кігтів його варта. Споглядання цих багатств доставляє йому глибоке задоволення. Однак потім відбувається щось прямо суперечить словами Беовульфа про те, що він завоював скарб для свого народу, а саме: на похоронне багаття разом з тілом короля його сподвижники покладають і всі ці скарби і спалюють їх, а залишки ховають у кургані. Над скарбом тяжіло древнє закляття, і він марний людям, з-за цього закляття, порушеної за незнання, Беовульф, мабуть, і гине. Поема завершується передбаченням лих, які обрушаться на гаутов після смерті їх короля.

Боротьба за славу і коштовності, вірність вождю, кривава помста як імператив поведінки, залежність людини від яка панує в світі Долі і мужня зустріч з нею, трагічна загибель героя - все це визначають теми не одного лише «Беовульфа», а й інших пам'ятників німецького епосу.

Старша Едда

Пісні про богів і героїв, умовно об'єднуються назвою «Старша Едда» (Назва «Едда» було дано в XVII столітті першим дослідником рукопису, який переніс на неї найменування книги ісландського поета та історика XIII століття Сноррі Стурлусона, так як Сноррі в оповіданні про міфи спирався на пісні про богів. Тому трактат Сноррі прийнято називати «Молодшій Еддою», а збори міфологічних і героїчних пісень - «Старшій Еддою». Етимологія слова «Едда» неясна.), збереглися в рукописі, яка датується другою половиною XIII століття. Невідомо, чи була ця рукопис першої, або в неї були якісь попередники. Передісторія рукописи так само невідома, як і передісторія рукопису «Беовульфа». Існують, крім того, деякі інші записи пісень, також зараховуються до еддіческой. Невідома й історія самих пісень, і на цей рахунок висувалися різні точки зору і суперечать одна одній теорії. Діапазон в датування пісень нерідко досягає декількох століть. Не всі пісні виникли в Ісландії: серед них є пісні, висхідні до южногерманским прототипам; в «Едді» зустрічаються мотиви і персонажі, знайомі по англосаксонському епосу; чимало було, мабуть, принесено з інших скандинавських країн. Не зупиняючись на незліченних контроверза з приводу походження «Старшої Едди», відзначимо лише, що в самому загальному вигляді розвиток в науці йшло від романтичних уявлень про надзвичайну давнини і архаїчної природі пісень, що виражають «дух народу», до трактування їх як книжкових творів середньовічних вчених - «антикварів», які наслідували старовинної поезії і стилізували під міф свої релігійно-філософські погляди.

Ясно одне: пісні про богів і героїв були популярні в Ісландії в XIII столітті. Можна вважати, що, принаймні, частина їх виникла набагато раніше, ще в неписьменній період. На відміну від пісень ісландських поетів-скальдів, майже для кожної з яких ми знаємо автора, еддіческой пісні анонімні. Міфи про богів, розповіді про Хельги, Сигурде, Брюнхільд, Атлі, Гудрун були загальнонародним надбанням, і людина, який переказує або записав пісню, навіть пересоздавая її, не вважав себе її автором. Перед нами - епос, але епос дуже своєрідний. Ця своєрідність не може не впасти в око під час читання «Старшої Едди» після «Беовульфа». Замість розлогій, неквапливо поточної епопеї тут перед нами - динамічна і стисла пісня, в небагатьох словах або строфах викладає долі героїв і богів, їхні промови і вчинки. Фахівці пояснюють цю незвичайну для епічного стилю спрессованность еддіческой пісень специфікою ісландської мови. Але не можна не відзначити і ще одна обставина. Широке епічне полотно, подібне «Беовульф» чи «Пісні про Нібелунгів», вміщає в себе кілька сюжетів, безліч сцен, що об'єднуються спільними героями і тимчасовою послідовністю, тоді як пісні «Старшої Едди» зазвичай (хоча і не завжди) зосереджують увагу на одному епізоді . Щоправда, більша їх «уривчастість» не заважає наявності в тексті пісень різноманітних асоціацій з сюжетами, які розробляються в інших піснях, внаслідок чого ізольоване читання окремо взятій пісні ускладнює її розуміння, - зрозуміло, розуміння сучасним читачем, бо середньовічні ісландці, можна не сумніватися, знали і інше. Про це свідчать не тільки розкидані по піснях натяки на події, в них не описувані, але і кеннінги. Якщо для розуміння кеннінги типу «земля намист» (жінка) або «змія крові» (меч) достатньо було лише звички, то такі кеннінги, як, наприклад, «страж Мідгарда», «син Ігга», «син Одіна», «нащадок Хлодюн »,« чоловік Сів »,« батько Магні »або« господар козлів »,« вбивця змія »,« візничий », припускали у читачів чи слухачів знання міфів, з яких тільки й можна було дізнатися, що у всіх випадках мався на увазі бог Тор .

Пісні про богів і героїв в Ісландії не «розбухали» у великі епопеї, як це мало місце в багатьох інших випадках (В «Беовульфі» 3182 вірша, в «Пісні про Нібелунгів» втричі більше (2379 строф по чотири вірша в кожній), тоді як у найдовшій з еддіческой пісень, «промовах Високого», всього 164 строфи (число віршів у строфах коливається), і жодна інша пісня, крім «гренландських промов Атлі», не перевищує сотні строф.). Звичайно, сама по собі довжина поеми мало про що говорить, але контраст тим не менш разючий. Сказане не означає, що еддіческой пісня у всіх випадках обмежувалася розробкою одного епізоду. У «Проріканні вельви» збереглася міфологічна історія світу від його створення і до напророчене чаклункою загибелі внаслідок проник в нього зла і навіть до відродження та оновлення світу. Ряд цих сюжетів зачіпається і в «промовах Вафтрудніра» і в «промовах Гримнира». Епічний охоплення характеризує і «Пророцтво Гріпіра», де як би резюмується весь цикл пісень про Сігурда. Але найширші картини міфології чи героїчного життя в «Старшій Едді» завжди даються дуже лаконічно і навіть, якщо хочете, «конспективно». Ця «конспективність» особливо видно у так званих «тулах» - переліках міфологічних (а іноді й історичних) імен (Див. «Одкровення вельви», ст. 11-13, 15, 16, «Речі Гримнира», ст. 27 слід. , «Пісня про Хюндле», ст. 11 наст.). Нинішнього читача велику кількість імен власних, які дають до того ж без подальших пояснень, ставить у глухий кут, - вони нічого йому не говорять. Але для скандинава того часу справа йшла зовсім не так! З кожним ім'ям в його пам'яті пов'язувався певний епізод міфу або героїчної епопеї, і це ім'я служило йому як би знайомий, який звичайно неважко було розшифрувати. Для розуміння того чи іншого імені фахівець змушений звертатися до довідників, пам'ять же середньовічного ісландця, більш ємна і активна, ніж наша, в силу того що доводилося покладатися тільки на неї, без утруднень видавала йому потрібну інформацію, і при зустрічі з цим ім'ям в його свідомості розгортався весь ставиться до нього розповідь. Іншими словами, в стислій і порівняно небагатослівною еддіческой пісні «закодовано» куди більше змісту, ніж це може здатися непосвяченому.

Зазначені обставини - те, що деякі риси пісень «Старшої Едди» на сучасний смак здаються дивними і позбавленими естетичної цінності (бо яке ж художню насолоду можна нині отримати від читання невідомо чиїх імен!), Так само і те, що пісні ці не розгортаються в широку епопею, на зразок творів англосаксонського та німецького епосу, - свідчать про їх архаїчності. У піснях широко застосовуються фольклорні формули, кліше та інші стилістичні прийоми, характерні для усного віршування. Типологічне зіставлення «Старшої Едди» з іншими пам'ятниками епосу також змушує віднести її генезис до вельми далекі часи, в багатьох випадках до більш раннім, ніж початок заселення Ісландії скандинавами в кінці IX - початку X століття. Хоча збереглася рукопис «Едди» - молодша сучасниця «Пісні про Нібелунгів», еддіческой поезія відображає більш ранню стадію культурного та суспільного розвитку. Пояснюється це тим, що в Ісландії і в XIII столітті не були зжиті докласове відносини і незважаючи на прийняття християнства ще у 1000 році ісландці засвоїли його порівняно поверхнево і зберегли живий зв'язок з ідеологією язичницької пори. У «Старшій Едді» можна знайти сліди християнського впливу, але в цілому її дух і зміст дуже від нього далекі, Це швидше дух войовничих вікінгів, і, ймовірно, до епохи вікінгів, періоду широкої військової і переселенської експансії скандинавів (IX-XI століття) , сходить чимала частина еддіческой поетичної спадщини. Герої пісень «Едди» не стурбовані порятунком душі, посмертна нагорода - це довга пам'ять, що залишається героєм серед людей, і перебування полеглих у бою витязів у палати Одіна, де вони бенкетують і зайняті військовими забавами.

Звертає на себе увагу різностильові пісень, трагічних і комічних, елегійних монологів і драматизованих діалогів, повчання змінюються загадками, прорікання - оповідями про початок світу. Напружена риторика і відверта дидактичність багатьох пісень контрастують зі спокійною об'єктивністю оповідної прози ісландських саг. Цей контраст помітний і в самій «Едді», де вірші нерідко перемежовуються прозовими шматками. Може бути, то були додані пізніше коментарі, але не виключено, що поєднання поетичного тексту з прозою утворювало органічне ціле ще й на архаїчній стадії існування епосу, надаючи йому додаткову напруженість.

Еддіческой пісні не складають зв'язкового єдності, і ясно, що до нас дійшла лише частина їх. Окремі пісні здаються версіями одного твору; так, у піснях про Хельги, про Атлі, Сигурд і Гудрун один і той же сюжет трактується по-різному. «Речі Атлі» іноді тлумачать як пізнішу розширену переробку більш давньої «Пісні про Атлі».

У цілому ж усі еддіческой пісні поділяються на пісні про богів та пісні про героїв. Пісні про богів містять багатющий матеріал з міфології, це наш найважливіший джерело для пізнання скандинавського язичництва (щоправда, в дуже пізньої, так би мовити, «посмертної» його версії).

Образ світу, вироблений думкою народів Північної Європи, багато в чому залежав від способу їх життя. Скотарі, мисливці, рибалки і мореплавці, в меншій мірі землероби, вони жили в оточенні суворої та слабо освоєної ними природи, яку їх багата фантазія легко населяла ворожими силами. Центр їхнього життя - відокремлений сільський двір. Відповідно і весь всесвіт моделювалося ними у вигляді системи садиб. Подібно до того як навколо їхніх садиб простягалися необроблені пустки або скелі, так і весь світ мислився ними складається з різко протиставлені один одному сфер: «серединна садиба» (Мідгард (наголос на перший склад)), тобто світ людський, оточена світом чудовиськ , велетнів, постійно загрожують миру культури; цей дикий світ хаосу іменували Утгард (буквально: «те, що знаходиться за огорожею, поза межами садиби») (До складу Утгард входять Країна велетнів - Йотун, Країна Альва - карликів.). Над Мідгард височіє Асгард - твердиня богів - асів. Асгард з'єднаний з Мідгард мостом, утвореним веселкою. У морі плаває світовий змій, тіло його оперізує весь Мідгард. У міфологічній топографії народів Півночі важливе місце займає ясен Іггдрасіль, що зв'язує всі ці світи, в тому числі і нижній - царство мертвих Хель.

Рісующіеся в піснях про богів драматичні ситуації зазвичай виникають як результат зіткнень чи зіткнень, в які вступають різні світи, протиставлені один одному то по вертикалі, то по горизонталі. Один відвідує царство мертвих - для того щоб змусити вельва відкрити таємниці прийдешнього, і країну велетнів, де випитує Вафтрудніра. У світ велетнів відправляються і інші боги (для добування нареченої або молота Тора). Однак пісні не згадують візитів асів або велетнів в Мідгард. Протиставлення світу культури світу некультурний загально і для еддіческой пісень, і для «Беовульфа»; як ми знаємо, в англосаксонському епосі земля людей теж іменується «серединним світом». При всіх відмінностях між пам'ятниками і сюжетами і тут і там ми стикаємося з темою боротьби проти носіїв світового зла - велетнів і чудовиськ.

Як Асгард представляє собою ідеалізоване житло людей, так і боги скандинавів багато в чому подібні до людей, мають їх якостями, включаючи і пороки. Боги відрізняються від людей спритністю, знаннями, особливо - володінням магією, але вони - не всеведущи за своєю природою і добувають знання у більш древніх родів велетнів і карликів. Велетні - головні вороги богів, і з ними боги ведуть безперервну війну. Глава і вождь богів Один і інші аси намагаються перехитрити велетнів, тоді як Тор бореться з ними за допомогою свого молота Мьелльнір. Боротьба проти велетнів - необхідна умова існування світобудови; не веди її боги - велетні давно погубили б і їх самих, і рід людський. У цьому конфлікті боги і люди виявляються союзниками. Тора часто називали «заступником людей». Один допомагає мужнім воїнам і забирає до себе полеглих героїв. Він здобув мед поезії, принісши самого себе в жертву, добув руни - священні таємні знаки, за допомогою яких можна творити всіляке чаклунство. У Одине видно риси «культурного героя» - міфічного предка, наділив людей необхідними навичками та знаннями.

Антропоморфность асів зближує їх з богами античності, проте, на відміну від останніх, аси не безсмертні. У прийдешньої космічної катастрофи вони разом з усім світом загинуть у боротьбі зі світовим вовком. Це надає їх боротьбі проти чудовиськ трагічний сенс. Подібно до того як герой епосу знає свою долю і сміливо йде назустріч неминучому, так і боги: у «Проріканні вельви» чаклунка віщає Одіну про наближення фатальної сутички. Космічна катастрофа буде результатом морального занепаду, бо аси колись порушили дані ними обітниці, і це веде до розв'язування в світі сил зла, з якими вже неможливо впоратися. Вельва малює вражаючу картину розірвання всіх священних зв'язків: див строфу 45 її пророцтв, де передрікає найстрашніше, що може трапитися з людиною, на погляд членів суспільства, в якому ще сильні родові традиції, - спалахнуть чвари між родичами, «брати почнуть битися один з одним ...».

Еллінські боги мали серед людей своїх улюбленців і підопічних, яким всіляко допомагали. Головне ж у скандинавів - не заступництво божества окремому племені чи індивіду, а свідомість спільності доль богів і людей у ??їхньому конфлікті з силами, що несуть занепад і остаточну загибель всього живого. Тому замість світлої і радісної картини еллінської міфології еддіческой пісні про богів малюють повну трагізму ситуацію загального світового руху назустріч невблаганну долю.

Герой перед обличчям Долі - центральна тема героїчних пісень. Зазвичай герой обізнаний про свою долю: або він обдарований здатністю проникати в майбутнє, або йому хтось відкрив його. Яка повинна бути позиція людини, що знає наперед про які загрожують йому бідах і кінцевої загибелі? Ось проблема, на яку еддіческой пісні пропонують однозначний і мужній відповідь. Знання долі не валить героя в фаталистическую апатію і не спонукає його намагатися ухилитися від загрожує йому загибелі, навпаки, будучи упевнений в тому, що випало йому в спадок невідворотно, він кидає виклик долі, сміливо приймає її, піклуючись тільки про посмертну славу. Запрошений у гості підступним Атлі Гуннар заздалегідь знає про що підстерігає його небезпеки, але без коливань відправляється в дорогу: так велить йому почуття героїчної честі. Відмовляючись відкупитися золотом від смерті, він гине. «... Так повинен сміливий, кільця дарує, / / ??добро захищати!» («Гренландська Пісня про Атлі», 31).

Але найвище благо - добре ім'я героя. Все минуще, свідчать афоризми життєвої мудрості, і рідня, і багатство, і власне життя, - назавжди залишається одна тільки слава про подвиги героя («Речі Високого», 76, 77). Як і в «Беовульфі», в еддіческой піснях слава позначається терміном, який одночасно мав значення «вирок» (древнеісл. domr, давньо-англ. Dom), - герой стурбований тим, щоб його подвиги не були забуті людьми. Бо судять його люди, а не яка-небудь верховна інстанція. Героїчні пісні «Едди», незважаючи на те що вони існували у християнську епоху, не згадують суду божого, все здійснюється на землі, і до неї прикута увага героя.

На відміну від персонажів англосаксонської епопеї - вождів, які очолюють королівства або дружини, скандинавські герої діють на самоті. Історичний фон відсутній («Пісня про Хледе», що зберігає відгомони якихось історичних подій, здається винятком.), І згадувані в «Едді» королі епохи Великих переселень [Атлі - король гунів Аттіла, Ермунрекк - остготский король Германаріх (Ерманаріх), Гуннар - бургундський король Гундахарій] втратили з історією всякий зв'язок. Між тим ісландці того часу пильно цікавилися історією, і від XII і XIII століть збереглося чимало створених ними історичних творів. Справа, отже, не у відсутності у них історичної свідомості, а в особливостях трактування матеріалу в ісландських героїчних піснях. Автор пісні зосереджує всю свою увагу виключно на героя, на його життєвої позиції і долю (В Ісландії в період запису героїчних пісень не існувало держави; між тим історичні мотиви інтенсивно проникають в епос зазвичай в умовах державної консолідації.).

Інша відмінність еддіческой епосу від англосаксонського - вища оцінка жінки і інтерес до неї. У «Беовульфі» фігурують королеви, службовці прикрасою двору і запорукою миру і дружніх зв'язків між племенами, але й тільки. Який разючий контраст цього являють героїні ісландських пісень! Перед нами - яскраві, сильні натури, здатні на самі крайні, рішучі вчинки, які визначають весь розвиток подій. Роль жінки в героїчних піснях «Едди» не менша, ніж чоловіки. Мстячи за обман, у який вона була введена, Брюнхільд домагається загибелі улюбленого нею Сігурда і убиває себе, не бажаючи жити після його смерті: «... не слабкої була дружина, якщо живцем / / у могилу йде за чоловіком чужим ...» («Коротка Пісня про Сігурда», 41). Вдова Сігурда Гудрун теж охоплена жагою помсти: але мстить вона не братам - винуватцям загибелі Сігурда, а своєму другому чоловікові, Атлі, який вбив її братів; в цьому випадку родинний обов'язок діє безвідмовно, причому жертвою її помсти падають перш за все їх сини, криваве м'ясо яких Гудрун подає Атлі як частування, після цього вона умертвляє чоловіка і гине сама в запаленою нею пожежі. Ці жахливі вчинки тим не менш мають певну логіку: вони не означають, що Гудрун була позбавлена ??почуття материнства. Але діти її від Атлі не були членами її роду, вони входили в рід Атлі; не належав до її роду і Сігурд. Тому Гудрун повинна мстити Атлі за загибель братів, своїх найближчих родичів, але не мстить братам за вбивство ними Сігурда, - навіть думка про подібну можливість не приходить їй у голову! Запам'ятаємо це - адже сюжет «Пісні про Нібелунгів» сходить до тих же сказанням, але розвивається зовсім інакше.

Родове свідомість взагалі панує в піснях про героїв. Зближення різних за походженням сказань, як запозичених з півдня, так і власне скандинавських, об'єднання їх у цикли супроводжувалося встановленням загальної генеалогії фігурують у них персонажів. Хегні з васала бургундських королів був перетворений на їх брата. Брюнхільд отримала батька і, що ще важливіше, брата Атлі, внаслідок чого її смерть виявилася причинно пов'язаної із загибеллю бургундських Гьюкунгов: Атлі заманив їх до себе і позабивав, здійснюючи кровну помсту за сестру. У Сігурда з'явилися предки - Вельсунгах, рід, восходивший до Одіну. «Поріднитися» Сігурд і з героєм спочатку зовсім відокремленого сказання - Хельги, вони стали братами, синами Сігмунд. У «Пісні про Хюндле» в центрі уваги перебувають переліки знатних родів, і велетень Хюндля, яка розповідає юнакові Оттар про його предків, відкриває йому, що він пов'язаний спорідненістю зі всіма уславленими сім'ями Півночі, в тому числі і з Вельсунгах, Гьюкунгамі і в кінцевому рахунку навіть з самими асами.

Художнє і культурно-історичне значення «Старшої Едди» величезна. Вона займає одне з почесних місць у світовій літературі. Образи еддіческой пісень поряд з образами саг підтримували ісландців на всьому протязі їх нелегкій історії, особливо в той період, коли цей маленький народ, позбавлений національної незалежності, був майже приречений на вимирання і в результаті чужоземної експлуатації, і від голоду та епідемій. Пам'ять про героїчний і легендарному минулому давала ісландцям сили протриматися і не загинути.

Пісня про Нібелунгів

У «Пісні про Нібелунгів» ми знову зустрічаємося з героями, відомими з еддіческой поезії: Зігфрід (Сігурд), Крімхільда ??(Гудрун), Брюнхильда (Брюнхільд), Гунтер (Гуннар), Етцель (Атлі), Хаген (Хегні). Їхні вчинки і долі протягом століть володіли уявою і скандинавів і німців. Але наскільки різна трактування одних і тих самих персонажів і сюжетів! Зіставлення ісландських пісень з німецьким епосом показує, які великі можливості для самобутньої поетичної інтерпретації існували в рамках однієї епічної традиції. «Історичне ядро», до якого сходила ця традиція, загибель бургундського королівства у 437 році і смерть гуннської короля Аттіли в 453 році, послужило приводом для появи високо оригінальних художніх творінь. На ісландської і на німецькому грунті склалися твори, глибоко несхожі між собою як в художньому відношенні, так і в оцінці та розумінні дійсності, яку вони зображували.

Дослідники відокремлюють елементи міфу і казки від історичних фактів і правдивих зарисовок моралі та побуту, виявляють у «Пісні про Нібелунгів» старі і нові пласти і суперечності між ними, не згладжені в остаточній редакції пісні. Але чи помітні були всі ці «шви», невідповідності і нашарування людям того часу? Нам вже доводилося висловлювати сумнів у тому, що «поезія» і «правда» настільки ж чітко протиставлялися в середні століття, як в новий час. Незважаючи на те що справжні події історії бургундів або гунів перекручені в «Пісні про Нібелунгів» до невпізнання, можна припустити: автор і його читачі сприймали пісня як історичне оповідання, правдиво, в силу своєї художньої переконливості, що малює справи минулих століть.

Кожна епоха по-своєму пояснює історію, виходячи з притаманного їй розуміння суспільної причинності. Як малює минуле народів і королівств «Пісня про Нібелунгів»? Історичні долі держав втілені в історії правлячих домів. Бургунди-це, власне, Гунтер з братами, і загибель бургундського королівства складається у винищуванні його володарів і їх війська. Точно так само гуннская держава повністю зосереджена в Етцеля. Поетичне свідомість середньовіччя малює історичні колізії у вигляді зіткнення індивідів, поведінка яких визначено їх пристрастями, відносинами особистої вірності або кровної ворожнечі, кодексом родової й особистої честі. Але разом з тим епопея зводить індивідуальне в ранг історичного. Для того щоб це стало ясно, досить намітити, в найзагальніших рисах, сюжет «Пісні про Нібелунгів».

При дворі бургундських королів з'являється прославлений герой Зігфрід нідерландський і закохується в їхню сестру Крімхільду. Сам же король Гунтер бажає вступити в шлюб з ісландською королевою Брюнхильдой. Зігфрід береться допомогти йому в сватанні. Але ця допомога пов'язана з обманом: богатирський подвиг, звершення якого є умовою успіху сватання, насправді скоєному не Гунтер, а Зігфрід, що сховався під плащем-невидимкою. Брюнхильда не могла не помітити доблестей Зігфріда, але її запевняють, що він усього лише васал Гунтера, і вона горює через мезальянсу, в який вступила сестра її чоловіка, тим самим обмеживши і її станову гордість. Через роки за наполяганням Брюнхільд Гунтер запрошує Зігфріда з Крімхільда ??до себе у Вормс, і тут під час перепалки королев (чий чоловік доблесні?) Обман розкривається. Ображена Брюнхильда мстить кривднику Зигфріду, який мав необережність віддати своїй дружині перстень і пояс, зняті ним з Брюнхільд. Помста здійснює васал Гунтера Хаген. Герой зрадницьки убитий на полюванні, а золотий скарб, колись відвойований Зігфрідом у казкових нібелунгів, королям вдається виманити у Крімхільди, і Хаген приховує його у водах Рейну. Минуло тринадцять років. Гунська володар Етцель овдовів і шукає нову дружину. До його двору дійшов слух про красу Крімхільди, і він відправляє посольство у Вормс. Після тривалого опору невтішна вдова Зігфріда погоджується на другий шлюб для того, щоб отримати кошти помститися за вбивство улюбленого. Ще через тринадцять років вона добивається у Етцеля запрошення її братів до них у гості. Незважаючи на спроби Хагена запобігти візит, що загрожує стати фатальним, Бургун-ди з дружиною відправляються з Рейну на Дунай. (У цій частині пісні бургунди іменуються нібелунга.) Майже негайно після їх прибуття спалахує сварка, що переростає в загальну різанину, в якій гинуть бургундські і гуннские дружини, син Крімхільди і Етцеля, найближчі наближені королів і брати Гуннара. Нарешті-то Гуннар і Хаген в руках охопленої жагою помсти королеви, вона наказує обезголовити свого брата, після чого власними руками вбиває Хагена. Старий Хільдебранд, що єдиний залишився в живих дружинник короля Дітріха Бернського, карає Крімхільду. У живих залишаються стогоном від горя Етцель і Дітріх. Так завершується «розповідь про загибель нібелунгів».