Актуальні проблеми художнього перекладу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. СУТЬ ПОНЯТТЯ «ПЕРЕКЛАД» ТА ЙОГО ІСТОРИЧНЕ СТАНОВЛЕННЯ
• 1.1 ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД ЯК ОКРЕМИЙ ВИД МИСТЕЦТВА
• 1.2 ІСТОРІЯ ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ В УКРАЇНІ
• 1.3 ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД ЯК ОСНОВНИЙ МЕХАНІЗМ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
• РОЗДІЛ 2. СПЕЦИФІКА ПЕРЕКЛАДУ ТЕКСТУ З ОГЛЯДУ НА ЧИННИКИ РІЗНИХ ТИПІВ
• 2.1 ОСНОВНІ ЗМІННІ ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РЕАЛІЗАЦІЮ ПЕРЕКЛАДАЦЬКОЇ ІДЕЇ
• 2.2 КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ ТВОРУ
• РОЗДІЛ 3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ
• 3.1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ПРОБЛЕМ ПЕРЕКЛАДУ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ
• 3.2 АДЕКВАТНІСТЬ ТА ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ ПЕРЕКЛАДУ
• ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

На фоні глобалізації ХХІ століття актуалізації набувають такі питання як міжнаціональна та міжкультурна комунікація. Важливим є рівень адекватності та толерантності цієї комунікації, який може бути відповідним лише за умов повного взаєморозуміння представників різних націй та культур.

У цій ситуації особливого значення набуває переклад художнього тексту, адже він є видом словесної творчості, внаслідок якої тексти, написані однією мовою, відтворюються засобами іншої лінгвальної системи, внаслідок чого й відбувається міжкультурна комунікація. Перекладна література, що потрапляє в культурний простір кожного народу, суттєво доповнює літературний процес, розширює його тематичні, жанрово-змістові, естетичні межі. Це зумовлено тим, що кожна національна література має свої специфічні риси, що притаманні лише їй або ж властиві їй в особливому вираженні.

Художній переклад - духовне надбання народу. Окрім того, він є самостійним твором, що в чужій культурі виконує функцію посередника, який забезпечує спілкування між двома різними національними культурами. Окрім того, він сприяє розширенню кругозору людини та її ознайомленню зі здобутками світової культури, інтегрування якої відбувається саме завдяки художньому перекладу. Переклад художнього тексту, у своїй здатності відображення специфічних рис тієї чи іншої етномовної спільноти єднає цілі народи та епохи.

Актуальність дослідження зумовлена:

1. безперервним процесом розвитку художнього перекладу як мистецтва та необхідністю його вдосконалення;

2. необхідністю етнічної взаємодії різних країн шляхом обміну мистецького досвіду через літературний твір;

3. необхідністю формування адекватного сприйняття авторської концепції художнього тексту.

Мета дослідження полягає в детальному аналізі специфіки індивідуальних рис художнього тексту, виявленню взаємозв'язку між процесом стрімкого розвитку художнього перекладу й піднесенням словесної культури від часів зародження перекладу як мистецтва до сучасної ситуації.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання:

1. розкрити феномен художнього перекладу як важливого джерела культурологічної інформації, що зумовлює напрями міжкультурного спілкування;

2. виявити чинники, що мають безпосередній вплив на кінцевий продукт праці перекладача;

3. класифікувати та систематизувати проблеми, перекладу художнього тексту задля виявлення способів їх усунення.

Об'єктом дослідження є вивчення особливостей художнього тексту та його перекладу.

· Предмет вивчення становлять специфічні риси перекладу художнього тексту, зумовлені такими чинниками:відмінність менталітетів перекладача й автора оригінального тексту;

· видозміна літературного тексту як результат впливу культурних чинників;

· еквівалентність перекладу.

Методика дослідження має комплексний характер. Дослідження здійснено на засадах таких загальнонаукових методів:

1) історично-порівняльний (для вивчення процесу розвитку саме художнього перекладу, чинників, що на нього впливали, тенденцій зростання потреб художнього перекладу паралельно з піднесенням розвитку словесної культури, періодів його прогресу й занепаду протягом століть);

2) описовий (для змалювання сучасної ситуації перекладу художніх текстів, виявлення різниці між процесом перекладу тексту інших жанрів та саме художнього з метою підкреслення специфіки й складності останнього);

3) стилістичний (з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей художнього перекладу).

Очікувана наукова новизна дослідження базується на використанні нових методів розв'язання фундаментальної задачі збереження лінгвістичних та культурологічних особливостей художнього тексту в процесі перекладацької діяльності.

Теоретична та практична значущість роботи полягає в тому, що результати проведеного дослідження можуть бути використані як підґрунтя для подальших наукових досліджень на визначену тему, зокрема детального вивчення лінгвістичних особливостей окремо взятого художнього тексту, для написання курсових та дипломних робіт

Структура. Курсова робота складається зі вступутрьох розділів, висновків до кожного з них, загальних висновків, списку використаної наукової літератури. Загальна кількість сторінок -

РОЗДІЛ 1. СУТЬ ПОНЯТТЯ «ПЕРЕКЛАД» ТА ЙОГО ІСТОРИЧНЕ СТАНОВЛЕННЯ

1.1 ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД ЯК ОКРЕМИЙ ВИД МИСТЕЦТВА

Художній переклад - це переклад творів художньої літератури і художніх текстів. Цей переклад є інструментом культурного освоєння світу, розширення колективної пам'яті людства, чинником самої культури. Теоретичною базою такого перекладу є літературознавча теорія перекладу, спрямована на вирішення історико-літературних завдань. У художньому перекладі важливе збереження форми, змісту, структури і естетичного впливу оригіналу тексту. Переклад художніх текстів здійснюється фахівцями-філологами з урахуванням усіх мовних особливостей [25, c. 54].

Переклад художніх текстів може містити в собі:

· художній переклад книг, оповідань, статей, нарисів та ін.

· художній переклад рекламних та ін. матеріалів, які потребують недослівного перекладу, а творчого, креативного підходу.

· багато чого іншого, що можна віднести до категорії художнього перекладу [3, c. 31].

Цей вид перекладу передає думки оригіналу у формі правильної літературної мови і викликає найбільшу кількість розбіжностей в науковому середовищі - більшість наукової спільноти вважає, що кращі переклади повинні виконуватися не стільки за допомогою лексичних і синтаксичних відповідностей, скільки творчими пошуками художніх співвідношень. У зв'язку з цим виникає питання точності, повноцінності та адекватності художнього перекладу, яке ми й спробуємо висвітлити нижче [15, c. 11].

Художній переклад має двосторонній характер: з одного боку він є продуктом міжлітературної комунікації, в той же час він багато в чому обумовлює і визначає її. Переклад виконує дві основні функції: інформативну і творчу. Традиційно вважалося, що основна функція перекладу - інформативна, оскільки теорія художнього перекладу не виходила за рамки національно-літературного процесу, або розуміла його надто односторонньо [ 2, c. 48].

Художній переклад іде в одному річищі з оригінальною творчістю, він розвиває мову, розширює коло понять, збагачує культуру народу. Перекладаючи твір, письменник дошукується засобів вираження, ще прихованих у його мові. Маючи перед собою образ, він на базі своїх слів пускає в ужиток нові переносні значення, лексичні утвори, крилаті слова, окреслює засобами своєї лексики нові поняття, переймає способи, -- не лексику і не граматичну будову, а способи лаконізму, образної типізації, емоційного наснаження і загалом здійснює для свого народу засобами своєї мови освоєння культури іншого народу, отже, й культури його мови [19, c. 62].

Можливість освоєння духовних скарбів іншого народу, як і можливість створення оригінальних художніх цінностей, не обмежується наявними мовними ресурсами,-- інакше мова не розвивалася б, а молоді культури не могли б сприймати мистецьких багатств інших народів,-- кожна мова має в собі, крім наявних ресурсів, потенціальні можливості, які послідовно розв'язуються творчими зусиллями письменників оригінальних і перекладних жанрів [17].

Підняти, підрозділи починаються не посередині, а ліворуч, як раз над початком абзаца, інтервал два пробіли

1.2 ІСТОРІЯ ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ В УКРАЇНІ

Українська перекладацька традиція - багатовікова. Наша історія склалася таким чином, що українська мова й література - дійові важелі формування нації в умовах бездержавності - ніколи не функціонували в умовах, які б сприяли їхньому розвитку. Саме тому перекладна література, починаючи від старокиївської доби, відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як зберігач духовних цінностей, і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови [7, c. 15]. Якщо у вкрай несприятливих умовах позалітературного характеру наша література все ж розвивалася в річищі загальноєвропейського літературного процесу, то в цьому величезна заслуга художнього перекладу. Переважна більшість українських письменників минулого подвижницьки ставилася до перекладацтва. Просвітники свого народу, захоплені ідеалом культурної самобутності, а згодом і національної самостійності, вони часто обирали знаряддям боротьби - поряд з оригінальною творчістю - переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність [7, с. 54].

Український переклад має свої початки в середньовічних перекладах Святого Письма старослов'янською мовою. У IX столітті слов'янські просвітителі Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали Святе Письмо старослов'янською (староболгарською) мовою. Звідси започатковується переклад в Україні та інших слов'янських народів, які прийняли кириличну абетку [21]. В наступних найближчих століттях з давньогрецької на старослов'янську витлумачували наукові і художні твори. Зокрема, було перекладено книги «Олександрія» про Олександра Македонського, «Повість про Варлаама і Йоасафа», «Сказання про Індійське царство» та інші найпопулярніші твори середньовічної Європи [8].

Перша школа слов'янського мистецтва перекладу, започаткована монументальними працями Костянтина, Мефодія та їх учнів, характеризується багатьма рисами, які є спільні для всього європейського Середньовіччя, а саме:

· переклад здійснювався на мову-посередницю (латину в Західній Європі й старослов'янську -- у Східній);

· перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи наукові трактати) ритмізовані, для них притаманна технічна викінченість і насиченість найскладнішими засобами поетичного перекладу;

· імена тодішніх перекладачів залишилися здебільша невідомі [13, c. 105].

У XV -- XVIII ст. з'явилися українські версії поезій Овідія (Іван Максимович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація (Григорій Сковорода), «Повісті про Трістана та Ізольду» (автор перекладу невідомий), «Листи без адреси» Франческо Петрарки (переклав Клірик Острозький) [13, c. 108].

Український переклад тих часів розвиває традиції середньовічного перекладу, зорієнтованого на візантійські та західноєвропейські взірці. Зберігається ритмізованість. Вимоги до перекладу залежали від жанру: найближчим до оригіналу мав бути, звісно, переклад Святого Письма, а твори інших жанрів можна було вільно інтерпретувати в переспівах та інших видах творчих переробок.

Прикладом такого вільного пристосування тексту-оригіналу задля потреб національної культури є й славетна Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським, перше видання якої з'явилося друком 1798 р [7, c. 109].

Поети-романтики відмовились від пересміювання твору-оригіналу і передавали його, як правило, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження [6, c. 117]. Прикладами можуть бути переспіви балад Й.В.Ґете («Рибалка») і А.Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував 1827 р. П.Гулак-Артемовський, переклади «Полтави» О.Пушкіна, які здійснили в 1830-х роках Євген Гребінка і О.Шпигоцький, наслідування і переспіви Левка Боровиковського творів Горація, А.Міцкевича, О.Пушкіна, переклади з польської, чеської, сербської та інших слов'янських мов, що їх здійснили учасники «Руської Трійці» і Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, поетичні інтерпретації біблійних текстів (псалмів Давидових) і «Слова о полку Ігоревім»(Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш) [7, c. 37].

Талановитий, оригінальний український поет Степан Руданський переклав «Іліаду» з грецької мови на початку шістдесятих років минулого сторіччя. Повністю поема була надрукована у Львові в 1903 р. Про цей переклад «Іліади» І. Франко сказав: «...се не популяризований, але справді націоналізований наш український Гомер, і то націоналізований так щасливо, що я не знаю нації, яка могла б похвалитися подібною працею» [11].

Після другої світової війни завдяки повноцінній школі українського художнього перекладу, що її очолив спершу М.Рильський, а після його передчасної смерті (1964 р.) Г.Кочур, наш переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повною силою й систематично входить до національної культури. І було це в час, коли, за офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували „домашнім ужитком”, а масовий читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож нашим перекладачам і в Україні, і поза Україною - талантам з роду Протея - ішлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов до читацької свідомості як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови [2, ст. 32 ].

У другій половині XX ст. склалася парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови перенеслося з оригінальної літератури на перекладну. „І хто знає, наскільки важче пережила б українська література десятиріччя по „відлизі” (йдеться про хрущовську відлигу), якби її не підживлював - невидимо, та все ж незмінне - художній переклад такого рівня і такого самозречення?” - ставить риторичне запитання український перекладознавець М.Новикова [21].

Явища універсалізму творчої особистості перекладача - симптоматичні для української літератури. Одначе лише в 60-х роках XX століття в художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі, класики українського перекладу - Г.Кочур, М.Лукаш, Борис Тен, А.Содомора, Ю.Лісняк, В.Митрофанов, Д.Паламарчук та ін [3, ст. 69-70].

Особливо-визначне місце в історії українського перекладу посідає Леся Українка. Тонко знаючи мови - найперше свою, українську, і так само російську, а також кілька європейських, вона перекладала з російської і на російську, з німецької і при потребі на німецьку, з французької і на французьку, з англійської, з італійської, з старогрецької, з індійської і навіть з староєгипетської. Розсуваючи своєю оригінальною творчістю географічні межі української тематики, Леся Українка своїми перекладами виводила народ у широкий світ, ніби показуючи йому простори інших країн і епох [15, c. 76].

У сучасних дослідженнях сформувалося бачення двох течій в історії українського перекладу.

Перша, «класична», походить від Старицького і Франка і, сягнувши вершин у неокласиків, виявляється сьогодні у практиці більшості провідних майстрів -- від Г. Кочура до М. Москаленка. Її представникам притаманне тяжіння до вироблених літературних норм, орієнтація на новітню європейську й національну традицію, обережне ставлення до експерименту в галузі форми й лексики, прагнення відтворювати стильові риси оригіналу переважно засобами нормативної мови.

Другу, «фольклорну», течію, що спирається на усну творчість і традиції бароко, репрезентують П. Куліш, І. Костецький, Василь Барка,

М. Лукаш. Представникам цієї течії властива схильність до експериментів, використання фольклорного й діалектного матеріалу для відтворення стильових особливостей першотвору [7, c. 277].

1.3 ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД ЯК ОСНОВНИЙ МЕХАНІЗМ МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Народи та нації є самобутніми носіями культур у результаті міжкультурної взаємодії яких твориться світова культура. Кожен вид літератури обслуговується певним видом перекладу. Зокрема, художня література обслуговується художнім перекладом [16, с. 25].

На відміну від музики та малярства, естетична природа яких дає змогу представникам різних національностей сприймати мистецькі твори безпосередньо, художня література на своєму шляху до іномовних читачів стикається зі значними труднощами, оскільки полілінгвізм і, навіть, білінгвізм не є сьогодні всеохопним явищем. У цій ситуації особливого значення набуває художній переклад - вид словесної творчості, внаслідок якої тексти, написані однією мовою, відтворюються засобами іншої лінгвальної системи. Він також є одним із найбільш очевидних проявів міжлітературної, а тим самим і міжкультурної взаємодії [21].

Необхідно наголосити на тому, що художній переклад, з одного боку, є продуктом міжлітературної комунікації, а з іншого ? особливим когнітивним посередником між двома мовами, важливим джерелом культурологічної інформації, яке багато в чому зумовлює й визначає напрями міжкультурного спілкування. На думку сучасних науковців, переклад - це, передовсім, процес постійної взаємної інтерпретації знаків [23, c. 58].

Варто зауважити, що численні дослідження, присвячені міжкультурній комунікації і перекладу, відзначаються виразною орієнтацією на комунікативні стратегії. Такий підхід виявляє те, що ряд закономірностей, які впливають на створення адекватної комунікабельної ситуації в перекладацькій сфері, залежить передовсім від специфіки відтворюваного тексту. Переклад текстів, що репрезентують певну національну культуру, впливає не тільки на мову, якою вони перекладаються, а й на саму культуру-реципієнта [1, c. 67]. Взаємодія двох національних культур, опосередкована перекладачем, завжди є компромісною, особливо для тієї з них, у межах якої народився першотвір. Адже під час перекладу неможливо уникнути трансформації, подекуди радикальної, що змінює культурно-історичне тло матеріалу, який перекладається. Проте таке перетворення має бути правдоподібним, доречним та послідовним, бо непослідовність культурних зсувів спотворюють твір, викривлюючи читацьке сприймання образу автора. [2, c. 189].

Міжкультурна комунікація базується на інтерсуб'єктивному знанні, яке значною мірою збігається, передовсім, у споріднених культурах. Головною причиною непорозуміння при міжкультурному спілкуванні є відмінність національних знань комунікантів . Найбільші труднощі при цьому виникають не тільки внаслідок відмінностей у змісті образів свідомості, а й через нетотожність у системності етнічної свідомості комунікантів [11, c. 27].

Сучасні читачі пізнають світ інших народів завдяки перекладним творам. В роботі “Текст і його національно-культурна специфіка” Ю.А. Сорокін і Н.Ю. Марковіна висловлюють думку про те, що текст, будучи інструментом міжкультурної комунікації, належить одночасно двом системам - вихідній культурі й культурі реципієнта. Автори зазначають, що в процесі перекладу перекладач стикається з проблемами, пов'язаними з тим, що одні і ті ж ситуації отримують різне осмислення в формах різних мов. [13, с. 5-18]. При перекладі вихідний текст трансформується не тільки в іншомовну систему, але і в систему іншої культури. Перекладачу необхідно зорієнтуватися в чужій культурі і “переформувати” чужу культуру в термінах свого лінгвокультурного досвіду [4, с. 221; 224].

Згідно зі смисловою концепцією, культура - це система не статична, а така, що постійно перебуває у “використанні”, генерує різноманітні смисли, у певних умовах витісняє одні, реактуалізує, переоцінює інші, запозичає нові, транслює власні в чужі культури тощо. Саме урахування особливостей культури при перекладі дозволяє розглядати переклад з точки зору міжкультурної комунікації, оскільки він передбачає подолання культурної дистанції [8].

Бувають випадки, коли перекладений твір у контексті сприймаючої літератури виглядає неадекватним її розвитку, а інколи навіть здається анахронічним явищем. У такому випадку переклад належить до зовнішньо-контактної області зв'язків. Його можливості “впливу” мінімальні або й зовсім зводяться до нуля [11, с. 178].

Переклад виконує дві основні функції: інформативну (посередницьку) і творчу. Традиційно вважалося, що основною функцією перекладу є посередницька, оскільки теорія художнього перекладу не виходила за рамки національно-літературного процесу, або розуміла національно-літературний процес надто прагматично та певною мірою однобоко. До перекладу ставилися вимоги найадекватнішої передачі іншонаціональних цінностей, тотожності перекладу до оригіналу, існувала дилема перекладу “вірного і некрасивого” та “вільного і красивого”. Як прояв міжлітературного контакту його можна вважати прикладом “впливу”, або сприйняття [12, с. 74].

В певних літературних ситуаціях активізується творча функція перекладу. Це відбувається в умовах тісної літературної спільності, яку утворюють дві чи кілька літератур, і в рамках якої функціонує частковий чи повний білінгвізм чи полілінгвізм. В таких умовах відбувається активізація партнерського ставлення перекладача до оригіналу, обумовлена прагненням до актуалізації художніх цінностей оригіналу в історико-літературній системі сприймаючої літератури. Інформаційна функція відступає на другий план, а перше місце займає двомірна, подвійна, тобто вища, збагачене сприйняття оригіналу [9]. Оригінальний твір і його переклад сприймаються як два різні твори. Таке сприйняття виливається у двомовні видання, які дають читачам можливість якнайповніше порівняти оригінал і переклад, прослідкувати, а можливо й проаналізувати, роботу перекладача, оцінити цю роботу з позицій точності і вірності, прослідкувати художні прийоми і засоби, якими подібні чи відрізняються оригінал і переклад. Звичайно, такі видання розраховані на двомовного читача і «пропонують» останньому зайняти партнерську чи навіть певною мірою творчу позицію по відношенню до оригіналу та його автора. Важливим у процесі перекладу є також вибір твору, який найчастіше обумовлений внутрішніми потребами приймаючої літератури, її здатністю певним чином засвоїти інше національно-літературне явище, її здатністю певним чином (інтеграційно чи диференційно) зреагувати на його художні особливості [24, с. 206].

У першому розділі роботи було встановлено, що переклад сьогодні є найбільш перспективним засобом подолання існуючих мовних бар'єрів. Узагальнуючи наукові дослідження художнього перекладу, можна дійти висновку що цей вид роботи відрізняється від технічного тим, що не обмежується переданням точного змісту. Спеціаліст з художнього перекладу, поза всяким сумнівом, має бути близько знайомим з культурою та менталітетом носіїв мови. В іншому випадку читач не зрозуміє не тільки авторський задум, а й настрій книги, світогляд, стиль і особливості мовлення автора.

Як окреме літературне явище переклад має багатовікову історію, але сучасне перекладознавство як самостійна наукова дисципліна сформувалося в основному у другій половині ХХ століття. Художній переклад став потрібним для самоусвідомлення української нації. Він відіграв значну роль в історії національного опору та національного відродження. Просвітники свого народу часто обирали знаряддям боротьби - поряд з оригінальною творчістю - переклад. Це обумовлювалося також і тим фактом, що переклад представляє собою водночас ефективний засіб підвищення власної майстерності.

Переклад з давніх часів виконував найважливішу функцію, проте лише в XX столітті людина прийшла до усвідомлення важливості й особливого місця перекладу в супсільстві. Вчені різних країн відзначають особливу роль перекладу у формуванні національних культур. Художній текст виступає засобом комунікації, основою міжсоціального діалогу між різними поколіннями певної мовної спільноти, бо акумулює в собі знання, що детермінують спадковість її культурних надбань. Фактично, переклад є основною частиною національно-літературного процесу, оскільки виступає посередником між літературами, без нього неможливо було б говорити про міжлітературний процес у всій його повноті.

РОЗДІЛ 2. СПЕЦИФІКА ПЕРЕКЛАДУ ТЕКСТУ З ОГЛЯДУ НА ЧИННИКИ РІЗНИХ ТИПІВ

2.1 ОСНОВНІ ЗМІННІ ЧИННИКИ, ЩО ВПЛИВАЮТЬ НА РЕАЛІЗАЦІЮ ПЕРЕКЛАДАЦЬКОЇ ІДЕЇ

Особливості змістових рівнів мови оригіналу та мови перекладу обумовлюють існування постійних чинників, які впливають на сам процес перекладу. Однак останній перебуває під впливом і таких факторів (або навіть низки факторів), які змінюються в залежності від конкретних умов, за яких відбувається переклад. Саме вони визначають ступінь необхідності та можливості встановлення відносин еквівалентності між оригіналом і перекладом [5, c. 40]. Змінні чинники, що впливають на процес перекладу можна розбити на три основні групи:

· особливості та характер перекладного тексту (функціональна спрямованість, час і місце виникнення, жанрова приналежність тощо);

· умови, за яких відбувається процес перекладу (усний чи писемний переклад, синхронний, послідовний чи віддалений у часі переклад, строки виконання, наявність додаткової інформації тощо);

· характеристика осіб, залучених до процесу перекладу (джерело, перекладач, реципієнт перекладу) [5, c. 51].

Розглянемо кожну групу змінних чинників окремо.

Відомо, що, окрім власне комунікативної функції, мова має експресивну та художньо-естетичну функції. Відповідно, мовлення або мовленнєві твори можуть мати різну спрямованість - впливати на мислення та емоції або на естетичну сферу реципієнта. Звичайно, існують випадки, коли текст реалізує всі три зазначені функції.

Таким чином, усі тексти в залежності від їх функціональної спрямованості можуть розподілятися на інформативні та художні. Відповідно до цього будуть розрізнятися два види перекладу - інформативний і художній [4, c. 109].

Як правило, художній переклад має на меті переклад творів художньої літератури, а інформативний - переклад науково-технічних і офіційно-ділових матеріалів. Однак даний розподіл є умовним, оскільки не всі художні твори без винятку мають чинити художньо-естетичний вплив на читача. Наприклад, переклад багатьох детективних оповідань має суто інформативний характер. Художній твір може містити окремі частини, насичені інформацією, а інформативний текст, навпаки, може вимагати елементів художнього перекладу [24, c. 54].

Тим не менш, розмежування інформативного і художнього перекладу є досить суттєвим для опису перекладацького процесу. При оцінюванні художнього перекладу на перше місце виступає не точне відтворення оригіналу, а збереження його високих літературних достоїнств, які визначаються естетичними та літературознавчими кри теріями, що виходять за рамки лінгвістичного перекладознавства [23, c. 62].

Зазначимо, що процес утворення тексту перекладу може співпадати в часі з процесом створення тексту оригіналу. Разом з цим перекладач може мати справу з текстом, утвореним в іншу історичну епоху. Автор оригіналу може бути представником народу, який жив у інших географічних і кліматичних умовах порівняно з одержувачем перекладу. Подібні розбіжності не можуть не впивати на процес перекладу [25, c. 204].

Той факт, що переклад виконується не із сучасної мови, спонукає до виявлення еквівалентності між такою мовою та мовою перекладу: адже багато мовних знаків сучасного етапу розвитку мови є несумісними з тією історичною епохою, коли було створено оригінал.

У цьому випадку виникає необхідність передати в перекладі так звану хронологічну віддаленість тексту шляхом використання слів і структур мови перекладу, які хоча і є зрозумілими для сучасного одержувача перекладу, але сприймаються як архаїчні. Водночас ці архаїзми не повинні мати різке національне забарвлення мови перекладу [9].

Просторова (географічна) віддаленість перекладу від оригіналу набуває значення у зв'язку з різними умовами життя, історії та культури відповідних народів. Так, наприклад, важко зберегти виразність порівняння “білий, як сніг” при перекладі на мову такого народу, який не знає, що таке є сніг.

Один і той же район земної кулі у нас може називатися “Близьким Сходом”, у Великій Британії - “Середнім Сходом”, а в Індії - “Західною Азією”. Це пояснюється різним географічним розташуванням даних країн по відношенню до цього району. В даному випадку перекладач має справу з випадком ситуативної еквівалентності при перекладі географічних назв [10, c. 162].

Як зазначалося вище, другою групою перемінних чинників, що впливають на процес перекладу, є умови, за яких відбувається цей процес.

Під час виконання художнього письмового перекладу перекладач має можливість повертатися до перекладеного варіанту, зіставляти його з оригіналом, змінювати переклад тощо. Ці можливості створюють сприятливі умови для забезпечення найвищого ступеню еквівалентності.

На результат перекладацького процесу впливають також такі чинники, як необхідність виконання в стислі строки, відсутність додаткової інформації, важливість матеріалу, що перекладається тощо [5, c. 67].

Особливий вплив на процес перекладу мають чинники третьої групи, а саме особистості джерела інформації, перекладача та одержувача перекладу [5, c. 73].

До індивідуальних якостей джерела інформації відносять стиль мовлення, логічну послідовність викладення матеріалу.

Щодо особистості перекладача та його впливу на результат перекладу зазначимо, що перекладач повинен уміти перевтілюватися, сприймати точку зору автора тексту та відтворювати особливості його стилю. Для вивчення такого впливу є необхідним широке зіставлення як варіантів перекладу одного оригіналу різними перекладачами, так і варіантів перекладу різних авторів у виконанні одного перекладача [13, c. 74].

2.2 КУЛЬТУРНИЙ КОНТЕКСТ ТВОРУ

У 2001 році А. Кальниченко справедливо, хоча й обмежено, стверджував: «Явище перекладу неможливо оцінити тільки в поняттях мови або типів тексту, необхідно враховувати також і культуру» [4, c. 98].

Традиційний (тобто лінгвістичний) переклад заснований на двомовних словниках (точніше , на помилковому максимумі: якщо вони існують або їх можна скласти , то лінгвістичний переклад можливий ) , а також на не менш помилковому постулаті , що переклад - це перенесення інформації з одного мовного середовища в інше.

Саме тому його можна і треба назвати мікропереводом, оскільки він прагне переносити в іншомовне середовище одиницю оригіналу як автономну частинку мовної системи першоджерела, намагаючись зберегти при цьому стилістику цієї одиниці. Але оригінал (як будь-який тип висловлювання) - це за своєю суттю насамперед не просто мовне явище , а таке, яке обов'язково несе в собі менталітет свого етносу . І тоді переклад необхідно розуміти як перенесення інформації з одного культурного середовища в іншу. Саме тому такий переклад можна і слід назвати макроперекладом, перекладом концептуальним, так як він повинен переносити в інокультурне середовище тільки концепцію оригіналу [14].

Різні народи нашої планети живуть у відносно однаковому матеріальному світі, і тому в кожній мові є слова, щоб описати цей матеріальний світ, - сонце, дощ, гора, батько, вода тощо. Але кожна культура протягом тривалого та унікального розвитку виробляє свої власні і досить-таки відмінні концепції світу [1, c. 43]. Одна й та сама річ може сприйматися в різних культурах по-різному і мати відмінну конотацію чи символічне значення. Так, "Чумацький шлях" англійською мовою буде "Milky Way", російською - "Млечный путь", а в китайській мові, якщо калькувати її китайську назву yinhe українською, - "Срібною рікою", і хоча ці слова часто використовуються як еквіваленти, бо позначають один і той самий об'єкт, у перекладі китайського вірша, де місяць-човен пливе Срібною рікою, використання "Чумацького шляху" або "Milky Way" як відправної точки поширеної метафори може виявитися надзвичайно невдалим [15, c.148].

На переклад можуть впливати не лише відмінності між культурами, але й чинники, що обумовлюються самою цільовою культурою. Культурні відмінності між регіонами або відмінності між різними періодами часу також істотно визначають перекладання. Вплив внутрішньокультурних чинників часом призводить до стилістично відмінних перекладів одного й того самого тексту, а то й до текстів відмінних у смисловому плані. А найважливішими внутрішньокультурними чинниками є стратегічна орієнтація перекладача та вплив стилю епохи [25, c. 74].

Стратегії перекладу включають два основні завдання: вибір іноземного тексту для перекладу та вибір методу перекладу [12, c. 39]. Обидва ці завдання визначаються різними чинниками: не лише культурними, але також економічними і політичними. Стратегії у створенні перекладів відразу виникають у відповідь на внутрішні культурні зміни. На певному етапі домінує одна стратегія, на другому - інша, а іноді вони виступають на рівних. Стратегічна спрямованість перекладача залежить від тієї культури, до якої він себе відносить, що робить переклад врешті-решт або більш дослівним або більш вільним [12, c. 47].

Стратегія "натуралізації" адаптує до сприймаючої культури, в той час як стратегія "очуження" мотивується активним імпульсом зберегти мовні та культурні відмінності шляхом відхилення від внутрішніх цінностей. Стратегія "натуралізації" знаходить сильну та впливову підтримку на початку XVII ст [6, c. 61]. Так, Н. Перро д'Абланкур, видатний французький перекладач XVII ст., доводив, що еліптична лаконічність прози Тацита має передаватися вільно, із вставками пояснювальних фраз та пропуском відхилень від норми, "щоб не образити вишуканості нашої мови" [25, c. 245].

Стратегія "очуження" в перекладі вперше була сформована в німецькій культурі в періоди класицизму та романтизму, а Ф. Шлейєрмахеру належить найбільш експліцитне її теоретичне обґрунтування. У 1813 р. у лекції "Про різні методи перекладу" він констатував, що існують лише два методи перекладу: переклад, орієнтований на автора, або переклад, орієнтований на читача. Шлейєрмахер стверджував, що більшість перекладів були такими, що "натуралізують", але сам віддавав перевагу стратегії "очуження", здатній продемонструвати мовні та культурні відмінності [25, c. 151].

Ця стратегія може виявити відмінності, лише кидаючи виклик літературному канону, професійним стандартам та етичним нормам у культурі перекладу. Цей аргумент Шлейєрмахера Антуан Берман назвав "етикою перекладу", адже текст перекладу перетворюється в місце, де інокультурна цінність не стирається, а, навпаки, проявляється, хай навіть ця цінність і не може бути висловлена у своїх власних поняттях, а лише в поняттях цільової мови. І хоча "очужуючий" переклад прагне до того, щоб викликати відчуття іноземного, насправді він обов'язково є реакцією на внутрішню ситуацію в сучасній культурі [16, c. 94].

Оскільки стилі написання змінюються від епохи до епохи, то деякі тексти, створені століття-два тому, тепер можуть розглядатися як архаїчні та незрозумілі. Як же передавати в перекладі твори, віддалені у часі, так, щоб вони були включені в сучасне культурне життя? Адже переклад - як не парадоксально це може здатися на перший погляд - здатен зробити іноземний оригінал ближчим до іноземного читача, аніж оригінал, який було створено кілька сторіч тому, стоїть до читача, з ним одномовного. "Українцю наших днів легше орієнтуватися в перекладах з Данте та Шекспіра, ніж сучасним англійцям чи італійцям у величних творах своїх класиків", - стверджує В. Коптілов [7, c. 172].

Складнішим є питання про потребу збереження в перекладі мовностильових засад літературного напрямку, до якого належить першотвір, адже через специфіку історичних умов розвитку літератури певного народу в ній можуть бути відсутні певні етапи (скажімо, в українській літературі - класичного, а в російській - барочного) й, отже, не сформувалися й мовні засоби виразу відповідної образності. І тоді перекладачу доводиться створювати ці засоби за зразками першоджерел, уміщуючи свій переклад у належну історичну перспективу [12, c. 114].

При перекладі літературного твору завжди варто пам'ятати слова М.Л. Ґаспарова про те, що "переклад повинен вписуватися у стилістичну перспективу вітчизняної словесності" [10, c. 97]. Людям лише здається, що вони перекладають якоюсь нейтральною мовою. Завжди можна зрозуміти, в які часи створювався переклад. Позаісторичної стилістики не існує. Інша справа, що можна орієнтуватися на "найновіші" елементи мови, на "мову вулиці", на жаргонні слова, а можна обирати більш консервативний план. Проте не варто впадати в ілюзію, що можна писати російською мовою пушкінського часу чи українською шевченківського, та й навіть часів Лесі Українки. Можна бути дуже обережним зі словником, але викаже ритм, просодія, так би мовити, постава мови. Хоча в цілому мова перекладу менш історична, ніж мова творчості [15, c. 76].

У другому розділі роботи було встановлено, що існування чинників, які безпосередньо впливають на процес перекладу, обумовлюється особливостями змістових рівнів мови оригіналу та мови перекладу, який, однак, може перебувати під впливом ще й таких факторів, які змінюються в залежності від конкретних умов, за яких відбувається переклад. Саме останній вид факторів зумовлює необхідність й визначає рівень можливості встановлення відносин еквівалентності між оригіналом і перекладом. Виходячи з вищесказаного, змінні чинники можна розподілити на три основні групи: особливості тексту-оригіналу, що обумовлюються функціональною спрямованістю, жанровою приналежністю тощо; умови, за яких відбувається процес перекладу; характеристика осіб, залучених до процесу перекладу (джерело, перекладач, реципієнт перекладу).

Щодо чинників культури, їх можна розподілити на міжкультурні, до яких ми відносимо специфічно-культурну лексику, естетичні відмінності, політичний вплив, та внутрішньо культурні, до складу яких входять стратегічна орієнтація та вплив стилю епохи.

РОЗДІЛ 3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ

Коли ми розглядаємо переклад у межах одного культурного ареалу (наприклад, європейсько-північноамериканського), то можемо простежити, що у ньому панівне становище посідають споріднені між собою індоєвропейські мови - англійська, французька, російська, іспанська, італійська, українська, німецька, польська тощо. Між людьми, які розмовляють цими мовами, існують істотні відмінності, і все ж певні спільні риси менталітету просвічують крізь ці відмінності. Завдяки цьому сприймання першотворів при перекладі відбувається легше й інтенсивніше.

Складніша ситуація виникає, коли перекладається твір з іншого культурного ареалу [7, c. 34].

Спробуймо схарактеризувати й згрупувати основні труднощі, які підстерігають перекладача.

1. Відсутність спільної духовної основи у двох культур, що належать до різних ареалів. Якщо європейсько-північноамериканський ареал спирається на духовну спадщину Старого й Нового Завітів, то в далекосхідному ареалі аналогічну роль виконують твори Конфуція, а в мусульманському ареалі - Коран. Усе це накладає додаткові зобов'язання на перекладача: він має не тільки перекласти конкретний твір, а й представити належним чином новим читачам невідому їм культуру [6, c. 86]. Наприклад, загальновідомий у мусульманському світі обов'язок кожного правовірного молитися у визначений час п'ять разів на день очевидно потребує пояснення в перекладі.

Неможливість передати граматичні (а з ними стилістичні та змістові) особливості оригіналу практики перекладу розуміли й відчували завжди: так, Костянтин Філософ (засновник давньослов'янської літератури і перекладач першого слов'янського «Євангелія » на початку 860-х років ) у передмові до свого перекладу писав , що для нього переклад був завжди тяжкою працею через невідповідність граматичних рівнів оригіналу і перекладу , тому що, наприклад , у грецькій мові лексеми «ріка » і « зірка» чоловічого роду , а в слов'янському - жіночого , через що в перекладі «Євангелія від Матвія» (глава 7, вірш 25 і 29 ) зникає символіка порівняння річок з демонами , а зірок з ангелами. Саме тому американці Сепир і Уорф, основоположники гіпотези принципової неможливості переведення, аргументовано стверджували в 1940- 50-і роки, що людство користується мовами з різними граматиками, через що оцінює своє існування, яке зовні подібне у всіх етносів, суттєво і формально по-різному [14].це можна прибрати для скороченння

2. Відмінність норм взаємин між людьми. Наприклад, поняття родини в Африці дуже відрізняється від європейського. У Західній Європі родина складається з батька, матері і дітей, тоді як до африканської сім'ї належать усі родичі. Коли в одну африканську державу було завезено підручники, за якими діти мали вивчати французьку мову, діти обурилися: хіба можна такі маленькі європейські сім'ї вважати родинами? У японській мові (а точніше було б сказати: у японській культурі) існує кілька ступенів ввічливості залежно від соціального становища людини, до якої звертаються. Відтворити їх у перекладі - річ майже неможлива [7, c. 45].

3. Екзотичні реалії - звичаї, одяг, страви, напої, житло, посуд.

Колорит - це та забарвленість слова, якої воно набуває, завдяки приналежності його референта - позначеного ним об'єкту - до даного народу, певної країни або місцевості, конкретної історичної епохи, завдяки тому, що він, цей референт, характерний для культури , побуту, традиції, - одним словом, особливостей дійсності в даній країні або даному регіоні, в дану історичну епоху, на відміну від інших країн, народів, епох [22, c. 173].

Певні труднощі, наприклад, викликає опис традиційного японського житла. Що скажуть українському читачеві такі слова як «фасума» (розсувна стінка в будинку) чи «токонома» (глибока ніша, що прикрашає кімнату), чи «сасимі» (настругана сира риба, яка є національною стравою японців)? Є кілька шляхів вирішення цієї проблеми: залишити ці слова у тексті, один раз пояснивши їх у примітках або ж дати описовий переклад. Більш сприятливим для художнього осмислення тексту є другий спосіб [10, c. 67].

4. Велика відстань між мовою-джерелом і цільовою мовою. У тюркських мовах мусульманського ареалу, а також у мові фарсі відсутній граматичний рід, через що почуття любові, дружби й містичної любові до божества можуть виражатися однаково. Це завдає великого клопоту перекладачам, яким у цьому випадку «заважає» граматичний рід їхньої мови [25, c. 214].

5. Відмінні принципи побудови літературного твору. Слова класичної китайської мови односкладові, і найпоширенішою формою поезії епохи династії Тан (VII - IX ст.) були чотиривірші з п'яти чи семи слів-складів у рядку. Зрозуміло, що зберегти водночас і зміст, і зовнішню форму такої поезії у перекладі мовою, в якій односкладові слова відносно мало поширені - неможливо. У такому випадку часто доводиться йти на компроміс, видовжувати віршовий рядок і відмовлятися від багатоскладових слів [13, c. 59].

Однак семантичні відмінності виникають навіть між близько родинними мовами. Наприклад, український «мешканець міста» та російський (на перший погляд стовідсотковий синонім ) «житель города»: не можна не побачити в українському оригіналі і в його російській аналогу (за лінгвістичним перекладом можна навіть сказати «повному еквіваленті!") різні мовні картини світу: українська лексема «мешканець» позначає тимчасового людини , тоді як російська «житель» має на увазі постійного ; українським словом «місто» називають будь-який населений пункт , будь населене людьми географічне місце , а російським словом «город» можна назвати тільки великий населений пункт , обов'язково огороджений (проти загарбників), непробивна (на думку жителів цього населеного пункту) захисна стіна [14]. Там само

3.2 АДЕКВАТНІСТЬ ТА ЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ ПЕРЕКЛАДУ

Тут починається

Основне завдання перекладача - створення адекватного перекладу, який відтворює як зміст, так і форму оригіналу засобами іншої мови. Основними сходинками, які ведуть до цієї мети, є три типи закономірних відповідників - еквіваленти, аналоги і описовий переклад [10, c. 51].

В сучасному перекладознавстві можна знайти три основних підходи до визначення поняття «еквівалент». Деякі означення перекладу фактично підмінюють еквівалентність тотожністю, стверджуючи, що переклад повинен повністю зберігати зміст оригіналу [12, c. 80].

Другий підхід у вирішенні проблеми перекладацької еквівалентності полягає в спробі знайти в змісті оригіналу якусь інваріативну частину, збереження якої необхідно і достатньо для досягнення еквівалентності перекладу. Іншими словами, якщо переклад може виконати одну й ту ж саму функцію чи описує ту ж саму реальність, то він еквівалентний.

Третій підхід до визначення перекладацької еквівалентності можна назвати емпіричним. Суть його полягає в тому, щоб не намагатися вирішувати, у чому повинна полягати спільність перекладу й оригіналу, а зіставити велике число реальне виконаних перекладів з їх оригіналами і подивитися, на чому ґрунтується їхня еквівалентність [10, c. 59].

Під еквівалентністю, у теорії перекладу слід розуміти збереження відносної рівності змістовної, змістової, семантичної, стилістичної і функціонально -- комунікативної інформації, що міститься в оригіналі і перекладі. Варто особливо підкреслити, що еквівалентність оригіналу і перекладу -- це насамперед спільність розуміння інформації, що міститься в тексті, включаючи й ту, що впливає не тільки на розум, але і на почуття реципієнта і яка не тільки експліцитно виражена в тексті, але й імпліцитно віднесена до підтексту [15, c. 65].

Еквівалентність перекладу залежить також від ситуації породження тексту оригіналу і його відтворення в мові перекладу. Таке трактування еквівалентності відбиває повноту і багаторівність цього поняття, пов'язаного із семантичними, структурними, функціональними, комунікативними, прагматичними, жанровими і т.п. характеристиками.

Варто розрізняти потенційно досяжну еквівалентність, під якою розуміється максимальна спільність змісту двох різномовних текстів, що допускається через різницю мов, на яких створені ці тексти, і перекладацьку еквівалентність - реальну змістову близькість текстів оригіналу і перекладу, що досягається перекладачем у процесі перекладу.

Межею перекладацької еквівалентності є максимально можлива (лінгвістична) ступінь збереження змісту оригіналу при перекладі, але в кожному окремому перекладі змістова близькість до оригіналу в різному ступені і різних способах наближується до максимального [16, c. 106].

Адекватність - це ширше поняття, ніж точність. В поняття адекватність входить передача стилістичних і експресивних відтінків оригіналу. Крім того, навіть при відсутності формальної точності передачі окремих слів та словосполучень переклад в цілому може бути адекватним. А нерідко буває і так, що переклад є адекватним саме завдяки порушенню цієї елементарної і поверхової точності. Коли окремі, дрібні, деколи неперекладні елементи тексту передаються у повній відповідності з ідейно-художнім задумом автора, переклад досягає високого ступеня адекватності [12, c. 71].

Еквівалент - це постійний рівнозначний відповідник певному слову або словосполученню в іншій мові, який в абсолютній більшості випадків не залежить від контексту.прибрати

У різних мовах еквівалентними є, в основному, спеціальні терміни, власні імена, географічні назви, а також позначення історичних, етнографічних та інших реалій, які мають єдиний закріплений традицією переклад в інших мовах. Але не тільки терміни мають постійні відповідники-еквіваленти [10, c. 58].

Так, apple завжди перекладається яблуко, tiger - тигр, fish - риба. Однак, ці еквіваленти є незмінюваними тільки у прямому значенні і рідше - у переносних. Так, bad egg - (перен.) підозріла особа, небезпечний тип; queer fish - (перен.) дивак, дивна людина, тобто одного постійного еквіваленту тут немає. У випадку ж the apple of the eye - зіниця ока це є еквівалент, оскільки тут ми маємо справу з анатомічним терміном.

Еквівалентами переважно перекладаються стійкі та фразеологічні сполучення. Уже те, що вони часто зустрічаються в мові, спонукає перекладачів шукати для кожного з них постійні відповідники в українській мові. Можливо, такі еквіваленти як люди доброї волі, переговори на найвищому рівні, переговори на близькій відстані не є найкращими, але для перекладача не залишається нічого іншого, як підкоритися тому, що стало загальноприйнятим у мові. Звичайно, мовна норма складається не відразу, і не раз траплялося так, що початковий переклад замінювався іншим. Так, в кінці 1946 року в радянських газетах з'явився термін злочинці війни (від французького criminels de guerre). Але дуже скоро він замінився іншим словосполученням - воєнні злочинці.

Другим типом відповідника є переклад з допомогою аналога - одного із декількох можливих синонімів. У будь-якому двомовному словнику іноземному слову звичайно відповідає декілька українських синонімів. Вибір слова з ряду синонімів при перекладі визначається контекстом. Таким чином, якщо еквівалент завжди один, то аналогів обов'язково повинно бути декілька [15, c. 219].

Крім еквівалентів та аналогів в двомовних словниках застосовується ще один спосіб розкриття значення іншомовного слова - пояснювальний або описовий переклад. Як видно з назви, при цьому виді перекладу замість самого слова вживається його пояснення. Такий прийом перекладу або, точніше, інтерпретації слова звичайно застосовується в тих випадках, коли у словниковому складі мови, на яку робиться переклад. Немає ні еквівалента, ні аналогів, які відповідають значенню слова чи словосполучення оригіналу. Найчастіше описово перекладаються слова, котрі позначають поняття або явища, які відсутні в нашому житті, а тому вони не мають в українській мові спеціальних слів для їх позначення. Наприклад, high tea - вечірній чай із закускою після раннього обіду; affirmative action - дії, спрямовані проти дискримінації по відношенню до певних груп населення [4, c. 312].

У наведених прикладах описовий переклад не передає стилістичних особливостей слова і знімає його експресивне забарвлення. Як це?

Крім еквівалентів, аналогів і описового перекладу у розпорядженні перекладача є ще один метод перекладу, який є найвищим ступенем перекладацької майстерності при виборі відповідників і в той же час не піддається уніфікації і не фіксується у словниках. Це є контекстуальна заміна [23, c. 93].

Рівень труднощів, з якими доводиться зустрічатися перекладачеві, залежить безпосередньо від того, чи знаходиться текст-оригінал в одному культурному ареалі з реципієнтом. Відсутність спільної духовної основи у двох культур, що належать до різних ареалів викликає неабиякі труднощі під час перекладу. Важливу роль відіграє колорит - та забарвленість слова, якої воно набуває, завдяки приналежності позначеного ним об'єкту до певного етносу, конкретної історичної епохи. Однак семантичні відмінності можуть виникати навіть між близько родинними мовами, що знаходяться в одному культурному ареалі.