Екзистенційна парадигма творів Ладіслава Фукса та Арношта Лустіга

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ національний УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.162.3 Фукс, Лустіг

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Екзистенційна парадигма творів ладіслава фукса та арношта лустіга

10.01.03 - література слов'янських народів

КЛІЧАК Галина Василівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі слов'янської філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

РАДИШЕВСЬКИЙ Ростислав Петрович,

Інститут філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри полоністики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук

СИВАЧЕНКО Галина Миколаївна,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, головний науковий співробітник відділу компаративістики; кандидат філологічних наук, доцент КАРАЦУБА Мирослава Юріївна,

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського НАН України, старший науковий співробітник відділу мистецтва та народної творчості зарубіжних країн

Захист відбудеться «16» грудня 2010 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференц-зал.

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою 01033, Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий «13» листопада 2010 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.М. Гаєвська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

екзистенціалізм фукс лустіг ініціація

Ладіслав Фукс та Арношт Лустіг - самобутні знакові постаті чеської літератури ХХ ст. Стилеві митців притаманна філософічна оповідна творча манера, зорієнтована на індивідуальне екзистенційне переживання і сприйняття. Якщо праці провідних філософів-екзистенціалістів Ж. - П.Сартра, А.Камю базувалися на вигаданих сюжетах, то Л.Фукс і А.Лустіг відтворювали в літературі особистісні спогади-переживання дитинства та юності (Лустіг - про ув'язнення у концтаборах, Фукс - про напружене очікування вивезення до концтаборів у окупованій Празі). Оскільки для цих письменників роки Другої світової війни були справжнім випробуванням, то їхній творчий доробок спрямований саме на змалювання психологічного стану пересічної людини у «межовій ситуації».

У чеській літературі переважна більшість творів про війну мала героїчний характер, була перенасичена документальними фактами, а тому стомлювала читача своєю одноманітністю. На початку 60-х рр. ХХ ст. виникає нова, т.зв. «друга хвиля повоєнної прози» (визначення А.Гамана), зорієнтована на психологічний стан людини, яка вимушена була пережити лихоліття (романи та новели Ї.Вайла, І.Кліми, Я.Отченашека, К.Птачніка, Н.Фрида). Це дало можливість відтворити набагато ширший спектр поведінки персонажів і вибудувати найрізноманітніші сюжети. Специфічна ознака такої літератури - зображення нових вражень героя, який розумово й емоційно дозрів до глибокого психологічного усвідомлення наслідків воєнної окупації. Хоча проза Фукса та Лустіга, чехів єврейського походження, не зазнала заборон та водночас не отримала належного літературознавчо-критичного поцінування, це не зменшило її популярності - творчий доробок письменників перекладено двадцятьма мовами світу. Л.Фукс був номінований на Нобелівську премію з літератури, а більшість сюжетів обох авторів покладено в основу фільмів.

Новітнє чеське, як і українське літературознавство, відчуваючи гостру потребу в сучасному прочитанні творів, шукає інші методологічні координати. Лише через глибоке осмислення конкретних літературних феноменів тепер вдається сформувати цілісне уявлення про чеську повоєнну літературу. Доробок Фукса і Лустіга не є винятком, хоча він і входив до обов'язкової програми прочитання, але не вивчався комплексно, тим більше, не можна говорити про нове літературознавче дослідження, яке розглядає художні твори відповідно до екзистенційної, герменевтичної, фройдистської, міфологічної методологій. Художнє ж осмислення автобіографічного досвіду через призму філософії екзистенціалізму робить надбання Л.Фукса і А.Лустіга привабливим для дослідників.

Актуальність дослідження зумовлена наступними чинниками: відсутністю в українському літературознавстві наукових розвідок, присвячених творчому доробку Ладіслава Фукса та Арношта Лустіга; потребою розглянути екзистенційність як філософську та художньо-естетичну домінанту їхніх творів; необхідністю переосмислити чеську прозу другої половини ХХ століття відповідно до вимог сучасного інтелектуального дискурсу, потребою інтерпретації цілісної концепції творчості письменників. Зіставлення доробку двох митців дає матеріал для узагальнюючих висновків щодо своєрідності даного типу творчості, дозволяє визначити особливості зображення екзистенційних мотивів у чеській літературі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов'язана із напрямом діяльності кафедри слов'янської філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що передбачає вивчення у новітньому контексті широкого кола проблем історії й теорії слов'янських літератур, зокрема чеської літератури, за допомогою сучасних інтерпретаційних підходів. Тему дисертації узгоджено із загальним планом наукової роботи кафедри слов'янської філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, яка бере участь у дослідженні комплексної теми «Розвиток і взаємодія мов і літератур в умовах глобалізації» (номер державної реєстрації 06 БФ 044-01). Аналізована проблема має також безпосередній зв'язок зі спеціальністю авторки та колом її теоретично-літературних і професійних зацікавлень. Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Інституту філології (протокол № 8 від 15 березня 2010 року) та в координаційній раді Інституту літератури НАН України (протокол № 4 від 22 червня 2010 року).

Мета дослідження полягає у системному аналізі екзистенційного модусу творів Л.Фукса та А.Лустіга на основі інтерпретації їхньої поетики крізь призму основоположних категорій екзистенціалізму.

Реалізація мети передбачає розв'язання таких завдань:

розглянути екзистенціалізм як один зі складових художньо-філософських напрямів розвитку чеського літературного процесу повоєнних років;

виявити основні компоненти екзистенційної парадигми у романах, новелах, оповіданнях Ладіслава Фукса та Арношта Лустіга;

простежити автобіографічні елементи в характерах персонажів двох чеських прозаїків;

виділити специфіку основних екзистенціалів у їхніх творах; дослідити онтологічну природу текстів обох митців і проблему наративної інтерпретації екзистенціалів свободи, страху, смерті, абсурду, відчаю тощо;

дослідити трансформації екзистенційного тіла і маски тілесності в художньому доробку обох письменників;

розглянути форми самотності (екзистенційну та соціальну) в творах Фукса та Лустіга;

встановити символічні аспекти ініціації в прозі Фукса;

розкрити філософію жіночої та чоловічої екзистенції в контексті тілесної сексуальності в творах Л.Фукса та А.Лустіга;

проаналізувати топос міста як ознаку екзистенційного коду в творчому спадку митців.

Об'єктом дослідження виступають романи Ладіслава Фукса «Пан Теодор Мундшток» (1963), «Варіації для глухої струни» (1966), «Спалювач трупів» (1967) та «Миші Наталії Моосхабрової» (1970); його збірки оповідань «Мої чорняві браття» (1964) та «Смерть морських свинок» (1969), новели «Справа слідчого прокуратури» (1971), «Звернення з темряви» (1972), «Небіжчики на балу» (1972); романи Арношта Лустіга «Діта Саксова» (1962), «Та, котру не кохають» (1979), збірки оповідань «Ніч і сподівання» (1957), «Діаманти ночі» (1958), «Вулиця загублених братів» (1959), «Нікого не зможеш принизити» (1963), «Гіркий аромат мигдалю» (1968), новела «Молитва для Катержіни Горовіцової» (1964).

Предмет дослідження - особливості художнього втілення екзистенційної парадигми у творах Фукса і Лустіга в системі чеського та західноєвропейського екзистенціального дискурсу: екзистенціали свободи, смерті, страху, абсурду; архетипи ініціації героїв, маркери межової ситуації вибору та усвідомлення тіла як носія екзистенційних переживань у художній системі прози.

Теоретико-методологічне підґрунтя. У дисертації використано літературознавчі праці, присвячені вивченню творчості Л.Фукса та А.Лустіга - В.Черного, Ф.Вшетічки, А.Гамана, Д.Годрової, Л.Долежела, А.Ковалчіка, Г.Коскової, Л.Ледербухової, М.Мравцової, Ї.Опеліка, М.Погорського, М.Сухомела; дослідження зі структурної семантики та міфопоетики (Ю.Крістева, Н.Лисюк, Ю. Лотман, В. Пропп, В. Топоров); філософські роботи Н.Аббаньяно, М. Бердяєва, М. Гайдеґґера, А. Камю, М.Мамардашвілі, М.Мерло-Понті, Х.Ортеги-і-Гассета, Я.Паточки, Ж. - П. Сартра, Е. Фромма, К. Ясперса та ін.; дослідження з глибинної психології З. Фройда, К. Юнґа; сучасні студії та розвідки з питань екзистенціалізму Ф.Ар'єса, Р.Габітової, Л.Газнюк, П.Гайденко, Ж. - Л. Нансі, К.Райди, Т.Сахарової, О.Туренка, Н.Хамітова; враховано результати досліджень сучасних українських філософів, зокрема тих, що вивчали екзистенційно-кордоцентричну спрямованість національної філософської думки (І.Бичка, Н.Михайловської, В.Табачковського), літературознавців-інтерпретаторів екзистенційного дискурсу (В.Ведіної, Т.Денисової, В.Заманської, І.Котика, Г.Мережинської, С.Павличко, Г.Сиваченко, Л.Тарнашинської).

Методи дослідження. У роботі зважено на екзистенційну спрямованість прозового спадку Фукса та Лустіга, а також на «межовий» характер її автобіографізму. Аналіз здійснюється відповідно до ключових понять екзистенціалізму як філософського вчення, що розглядає літературу як один із виявів людського буття. В дисертації також проаналізовано та інтегровано категорії архетипно-міфологічного мислення.

У роботі зазначеної проблематики домінували інтердисциплінарні підходи. Екзистенційно-феноменологічний і герменевтичний методи сприяли глибшому прочитанню та пошуку екзистенційних смислів у творчому доробку Ладіслава Фукса та Арношта Лустіга, аналізу екзистенціалів у прозі та їх символічних маркувань. Метод психоаналізу дозволив зосередитись на явищах художнього моделювання снів, візій, певних патологічних відхилень у поведінці, мовленні героїв. Аналіз здійснюється також на засадах методологічного принципу, що передбачає синтез біографічного, міфологічного, історико-типологічного, цілісного підходів.

Наукова новизна роботи визначається тим, що в ній уперше в українській літературознавчій славістиці:

здійснено спробу комплексного аналізу художнього вираження екзистенційних інтенцій у творах Л.Фукса та А.Лустіга;

систематизовано здобутки і результати досліджень творчості Фукса та Лустіга і включено їх до ширшого наукового контексту;

проведено типологічні паралелі творчості чеських прозаїків;

простежено специфіку зображення ключових екзистенціалів у прозі обох митців;

досліджено поведінку героїв у «межовій ситуації», в умовах позбавлення волі, в періоди самотності;

проаналізовано трансформацію екзистенційного тіла в творчому доробку Ладіслава Фукса та Арношта Лустіга;

розглянуто міфопоетичну природу екзистенційної концепції людини.

Теоретичне значення дослідження полягає у можливості використання його висновків для подальшого вивчення літературної спадщини Л.Фукса та А.Лустіга. Результати роботи можуть слугувати методологічним джерелом дослідження екзистенційної парадигми у художній творчості інших чеських письменників ХХст.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання основних положень для науково-дослідної діяльності в галузі славістики, зокрема богемістики в Україні та врахуванні їх у подальшому вивченні чеського літературного процесу другої половини ХХ століття. Результати дослідження можуть бути використані при підготовці курсів лекцій і спецкурсів з історії слов'янських літератур, написанні підручників та навчальних посібників.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною роботою. Всі результати отримані безпосередньо автором, а наукові праці виконано й опубліковано без участі співавторів.

Апробація результатів дисертації. Різні аспекти дисертаційного дослідження оприлюднено на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: «Філологія в Київському університеті: історія та сучасність», Київ, 2004; «Мовні та концептуальні картини світу», Київ, 2005; «V - Х Міжнародні славістичні читання пам'яті академіка Леоніда Булаховського», Київ, 2005 - 2010; «ХV Міжнародний славістичний колоквіум», Львів, 2006.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 8 наукових статей у фахових виданнях та наукових збірниках, затверджених ВАК України.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (330 позицій). Обсяг основного тексту - 178 сторінок.

Основний зміст

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету і завдання, окреслено об'єкт, предмет та методи дослідження, охарактеризовано стан вивчення проблеми і вказано на новизну одержаних результатів, запропоновано шляхи їх практичного застосування, наведено відомості щодо апробації роботи та вказано на її зв'язок із науковими програмами, планами та темами.

У першому розділі - «Чеська література ХХ ст. у контексті європейської екзистенційної традиції» - розглянуто екзистенціалізм як художньо-філософську основу творів, розкрито їх найголовніші екзистенціали - свободу, страх, смерть, абсурд. З'ясовано різницю між термінами екзистенційний та екзистенціальний, висвітлено ставлення представників тогочасної чеської філософської науки та літературознавства до нового напряму, проаналізовано праці чеських теоретиків екзистенціалізму (В.Черного, Я.Паточки).

У підрозділі 1.1. - «Онтологічна автономність чеської екзистенційної прози» - простежено, що екзистенційність є характерною рисою майже всієї чеської літератури минулого століття. Екзистенційні модуси проявились на тлі власне чеської історії в контексті історії світової, коли індивідуум почувався покинутим суспільством і незахищеним державою. Чеська проза остаточно набула онтологічного звучання. На творчу свідомість вплинули праці К'єркегора, Шестова та Бердяєва, наукові твори Ніцше і романи Достоєвського. Письменницьке прагнення осягнути суть кожної конкретної ситуації у житті людини наблизило їх до ідей нової філософської течії (твори К.Шальди, Ї.Карасека, А.Сови, Я.Демла, Л.Кліми). Посилення економічної кризи і загострення політичної ситуації похитнуло в чеських митців відчуття впевненості, можливості бути господарем свого життя (оповідання Ї.Магена, Р.Тєсноглідка, В.Ванчури). У прозі з початку ХХ ст. домінує німий герой, приречений на самотнє, пасивне, беззмістовне буття. Техніку змалювання усамітненої екзистенції мовчазними істотами критик В.Папоушек правомірно порівнює з «Процесом» Кафки та подальшим використанням цього прийому Сартром у «Нудоті». Письменники вдавалися до фантастичного зображення світу, що допомагало краще усвідомити «межовість буття» людини у реальному житті (романи та драми Я.Вайса, К.Чапека, Ч.Єржабека). Сконцентрувавши увагу на онтологічній кризі людини в сучасному світі, ці автори фактично стали попередниками літературного екзистенціалізму в Чехії.

Особливістю чеської літератури можна вважати й те, що настрої цілої когорти чеських молодих поетів 30-х - 40-х рр. збігалися з екзистенційними - це «поезія душ, заскочених зненацька». Хоча Сартр і не визнавав поезію за носія екзистенціального життєвого відчуття, Черний вважав це помилкою, тому називає чеських митців «передекзистенціалістами», бо європейський екзистенціалізм на той час ще не знайшов свого майстра віршування. Найяскравіший представник Їржі Ортен та поети мистецького угрупування «Огніце» замислювалися над питанням своєї екзистенції, найчастіше змальовуючи біль і тугу, піднімали питання змученості від життя та усамітнення індивідуума, загострювали увагу на сенсі людського існування. Оскільки праці К'єркегора, де Унамуно, Сартра, Камю, Марселя чеською мовою почали перекладатися лише в 60-х рр., це підтверджує, що всупереч домінантним екзистенційним феноменам і онтологічній образності, такий напрям чеської літератури не був пов'язаний безпосередньо з європейським екзистенційним мисленням, а зберігав свою автономію. Суто чеські екзистенційні обриси в літературі утвердилися вже після закінчення Другої світової війни. Постулати європейських філософів-екзистенціалістів не стільки надихали, скільки допомагали детальніше розтлумачити вчинки персонажів у «межових ситуаціях» (твори Ї.Вайла, Е.Валенти, Е.Гостовського, Б.Грабала, І.Кліми, Я.Отченашека, М.Пуйманової, Н.Фрида та Й.Шкворецького). З'ясовано, що екзистенційні модуси в ХХ ст. стають постійною складовою літературного дискурсу Чехії. Окремо від європейського впливу сформувалась цілісна модель екзистенційного героя, в зображенні якого домінують екзистенціали свободи, страху, смерті, самотності, абсурду; увесь спектр фізичного болю, відчуття обмеженості рухів, відокремлення від тіла як від стороннього предмета, замкненість у вузькому просторі, мовчання, оніміння, галюцинації, зосередженість лише на власному відстороненому існуванні; присутність двійника пов'язана із екзистенційним тілом, а художня рефлексія спирається на безпосередній досвід випадкового, абсурдного і трагічного, сповненого турботами і тривогами існування.

У підрозділі 1.2 - «Екзистенційність текстів Ладіслава Фукса та Арношта Лустіга у літературознавчій рецепції» - досліджено, що наявність екзистенційних мотивів у творах Л.Фукса зумовлена абсурдністю «буття-в-світі» та розширенням горизонтів психоаналізу (критичне підґрунтя - праці А.Єлінека, М.Сухомела, М.Юнгманна). Особливу увагу надано критичним статтям, які підводять до аналізу саме у комплексному дослідженні онтологічної природи творчості Фукса: глибока символіка та її значимість у романах (Ф.Вшетічка); типологічна схожість із сюжетами чеського письменника-екзистенціаліста Е.Гостовського, в творах якого також присутнє балансування на межі між реальністю (гротескною, іронічною, трагічною) та примарою, вигадкою як символічним сигналом сучасної шизофренічної ситуації в європейській свідомості (А.Гаман). Д.Годрова розробляє «теорію множин» сюжетних варіацій (роман «Варіації для глухої струни»), цю тему продовжували Е.Дрмолова, О.Косек, З.Кожмін, Ї.Опелік; критик Є.Коскова простежує зв'язок між творами Л.Фукса і Ф.Кафки. Алеш Ковалчік у монографії «Ладіслав Фукс. Обличчя і маска» підсумовує: творчість митця аж «занадто представлена масками». Маскування героїв - це, перш за все, прагнення приховати власну авторську ідентичність, намагання подати якомога менше інформації про свій внутрішній світ, відтак містифікація є найкращим способом вплинути на читача, власне тому проза свідомо завуальована.

А.Лустіг також поступово переходить від експлікації екзистенційності як картини аномалій до пошуку кожним персонажем свободи. Д.Коржінкова вбачає у його творах репортажну натуралістичність та подібність до стилю Е.Гемінґвея. М.Мравцова аналізує межову ситуацію романів «Мій знайомий Віллі Фельд», «Викрадач валіз», «Красиві зелені очі», де в умовах тотальної залежності від трагічних обставин людська особистість втрачає свободу і в різний спосіб «віднаходить себе» знову. Дослідниця також зараховує письменницький спадок Лустіга до «другої хвилі» повоєнної прози, називаючи її більш камерною, екзистенційною, на відміну від попередніх творів про війну. Екзистенційну наповненість тексту та віртуозне змалювання абсурду буття людини у межовій ситуації вбачають Й.Вогризек, А.Гаман, Л.Долежал, Я.Гайкова. Хоча Арношт Лустіг і писав про перебування в концтаборах, однак його прозу не можна назвати табірною, це не мемуаристика, твори не належать до сповідальних книг, близьких до автобіографічно-романного жанру. Простежено, що Ладіслав Фукс та Арношт Лустіг продовжують традицію суто чеської екзистенційної літератури. Як і в їхніх попередників, письменницька увага сконцентрована на зображенні межових ситуацій, самотності людини у світі.

У другому розділі - «Художні характеристики екзистенціалів людського існування» - проаналізовано естетичну природу, атрибути та соціально-культурну детермінацію екзистенціалів як конституентів людського буття, подано їх основні характеристики, визначено «больові точки» екзистенційного поля людини та метакомунікативні і контекстуальні сигнали художньої дійсності.

У підрозділі 2.1 - «Екзистенціал «свобода»: наративна інтерпретація» - визначено, що в прозі обох письменників екзистенціал свободи амбівалентний і проявляється залежно від несвободи індивідуума. Оскільки усі герої творів Л.Фукса та А.Лустіга - заручники подій Другої світової війни, їх свободу обмежено діяльністю інших людей та безособовим началом. Екзистенціал свободи у прозі обох прозаїків двоплощинний, а власне свобода обтяжується необхідністю вибору: життя/смерть, бунт чи пасивне існування. В процесі створення сюжетів ставляться схожі питання: для кого і заради чого існує свобода, і дається висновок, що всезагальна свобода принципово неможлива. Наявність/відсутність цього екзистенціалу в творах дає право героям на моральний вибір у «межових ситуаціях». І у Фукса, і у Лустіга свобода в творах невід'ємно асоціюється з Богом, лише в релігійному контексті літературні герої починають екзистенційно мислити, керувати своєю свідомістю, проходити процес самозвільнення («Пан Теодор Мундшток»), або, навпаки, пасивно чекають своєї долі. Свободи допомагає досягти і душевна самотність, втеча від себе, зречення світу («Та, котру не кохають», «Пан Теодор Мундшток»).

Герої Фукса не витримують як повної свободи, так і тотального контролю («Варіації для глухої струни», «Справа слідчого прокуратури», «Пан Теодор Мундшток», «Миші Наталії Моосхабрової»), це призводить до психологічних розладів, галюцинацій, відчуття ненависті. У новелі «Дорога до омріяної землі» порятунок, пошук визволення простежується через символ човна - іронічного порівняння з Ноєвим ковчегом, а мотив спасіння - це алюзія біблійних сюжетів. Зображення свободи супроводжується авторською грою на композиційному рівні, герої «свідомо» заплутуються автором. Іронія підсилює абсурдність людського існування. Непристосованість до життєвих випробувань досягається заміною масштабів: Ноїв ковчег - дірявий човен, дорога в сорок років пустелею - два дні без їжі на маленькому острові.

Персонажі Лустіга до неволі приходять у стані зачумленості, екзистенційної пасивності (збірка оповідань «Нікого не зможеш принизити»). Це саме відчуття сприймається ними як тимчасовий експеримент у житті, як гра у реальність (всі збірки оповідань автора), тому лише виняткові індивідууми спромагаються на бунт («Молитва для Катержіни Горовіцової»). Фізична свобода для героїв Лустіга є набагато важчою від моральної і призводить до самогубства. У концтаборі герої почуваються впевненіше, аніж поза ним, бо на волі вони не знають свого місця і функцій («Діта Саксова»). Життя для такого типу людей - експеримент, гра в реальність.

У підрозділі 2.2 - «Художні еквіваленти онтологізації страху» - з'ясовано, що «страх» в екзистенційному сенсі - не легкодухість, не фізичний переляк, а метафізичний жах, приголомшливе прозріння. Страх зумовлений багатьма чинниками: природними катастрофами, голодом, війною, епідемією тощо. Через них герої страждають, але намагаються вижити. З огляду на біографічність прози, екзистенціал страху невід'ємно пов'язаний із переживаннями письменників. У прозі Фукса страх перед батьком, школою, наближенням війни домінує у новелі «Справа слідчого прокуратури» та романі «Варіації для глухої струни». В останньому творі важлива не психологічна, а онтологічна семантика страху, розкрита в картині похорону дідуся, де в уявленні дитини королева-смерть - це наречена, що керує поминальною процесією. Через страх дитяча уява приводить читача у вигаданий світ, у якому створює набагато комфортніше, нафантазоване поле для існування. Наприклад, розмови з портретом бабусі, ведмедиком, танцівницею компенсують маленькому героєві родинну байдужість. Не усвідомлюючи і не бачачи дійсного об'єкта свого страху, протагоністи виробляють свого роду залежність від нього. Страх Міхала («Варіації для глухої струни») виконує мотиваційну спонукально-дієву функцію, дитина не може пояснити причини свого страху (похорон дідуся, суворість батька, загроза війни) і борючись із ним, шукає сприятливого середовища для своєї психіки, нафантазовує уявний міфічний світ. У дисертації визначено, що страх Карела («Спалювач трупів») належить до соціального типу страху - його страх реалізується через боязнь перед будь-якою особою, соціальним інститутом чи річчю та суспільним становищем, які оцінюються ним як щось вагоме і священне. Звичка схилятись перед сильнішим переросла у поклоніння перед смертю як наймогутнішим явищем, яке відоме людству. Мундшток («Пан Теодор Мундшток») переживає універсальний страх, який є результатом розірваності, роздільності, відчуження, покинутості. Страх Теодора перед конкретною ситуацією переростає в екзистенційну тимчасову хоробрість, тим самим він зберігає себе, не даючи страхові зруйнувати власне тут-буття. Універсальний страх виникає у героя як попереднє відчуття-передчуття страждання, відповідно він психологічно наштовхується на певну нездоланну стіну, за якою небуття, порожнеча, Ніщо. Універсальний страх Мундштока не зникає остаточно, а перебуває у стані очікування нового невідомого, таке відчуття заганяє в глухий кут, тому персонажеві ввижається його ж двійник, що поволі віддаляється і зникає у процесі подолання страху.

Героїні ж Лустіга до відчуття страху призвичаїлись і переживають пасивне життя-споглядання. Саксова («Діта Саксова») не відчуває ні страху, ні переляку, ні боязні. Ці відчуття перетрансформувалися у «зачумленість» та екзистенційну пасивність, життя-споглядання. Перла («Та, котру не кохають») асоціює себе з худобою (сартрівська «людина-комаха»). Усі герої страждають від страху нереалізованості і самотності, але, звикнувши до відчуття страху, через перманентне потрясіння вони перестають відчувати його (романи «Діта Саксова», «Та, котру не кохають» і збірка оповідань «Ніч і сподівання»).

У підрозділі 2.3 - «Смерть як наративний засіб самоідентифікації героїв» - встановлено, що спільним для Л.Фукса та А.Лустіга є зображення смерті в різних її проявах. Вибір теми смерті як домінантної обумовлений власними враженнями, співзвучний із темою покаліченого життя. Майже усі герої мертві морально, тілесна смерть швидше є винятком із правила, що сприймається як абсурдна випадковість (твори «Пан Теодор Мундшток», «Дорога до омріяної землі» Фукса, «Гіркий аромат мигдалю», «Молитва для Катержіни Горовіцової» та «Діта Саксова» Лустіга). Автори акцентують: страшна не сама смерть, а неприродній, жахливий процес вмирання. Цю проблематику майстерно розкрито за принципом оповідної перспективи, в якій поєднано три різні характеристики наратора: його знання, здатність до інтроспекції і власна точка зору. Загроза смерті, як і страх, стає першим кроком до самореалізації героя.

Виявлено, що в прозі двох письменників лейтмотивом смерті є символ сну або марення. Такий символічний прийом створення художнього світу розмиває межі між уявним і реальним, проектує дві часові площини. Звернення до символу сну-марення та його атрибутів - корабля / човна в неживій чорній водоймі, темряви, штучних цвинтарних квітів, демонів, туману - свідчить передовсім про апокаліптичні настрої прози. Втомленість від життя героїв Лустіга проектується у мрію померти уві сні, тому в ньому, як у провіснику смерті, вони шукають порятунок і визволення («Та, котру не кохають»). Дисертація засвідчує, що авторською паралеллю з екзистенціальним «тут-буттям» і «буттям-поза-реальністю» є знакове використання образу-символу щасливого марення-сну і розчарування при пробудженні. Сон-марення як символ смерті розшифровує домінантні настрої - безвихідь, фаталізм, песимізм. Художня танатологія обох прозаїків схожа, в ній домінує патетика трагізму і героїзму: у Ладіслава Фукса переважає біблійний апокаліпсис, у Арношта Лустіга - демонічний містицизм і гіперболізація світу мертвих.

Принципи абсурду як парадоксу в літературі, пов'язані з культово-сакральними сферами та фольклорно-сміховими народними традиціями, у творах чеських митців постають не як щось негативне і позбавлене змісту, а як індекс значущого, глибинного поняття, про що відзначено в підрозділі 2.4. - «Абсурд: логіка сюжету й алогізм учинків персонажів». Автори вдаються до гіперболізації трагедії при змалюванні абсурдності людського існування. Абсурд присутній у прозі обох митців у концентрованому вигляді, але вражає, що абсурдність сприймається як звичайне явище. Намагаючись не зважати на саму абсурдність обставин, герої втікають у спогади про минуле, не сприймаючи теперішнє, стають байдужими до навколишнього світу, шукають підтримки у предметів, радіють галюцинаціям, прагнуть бути наддосконалими, поклоняються смерті як божеству. Усвідомлення абсурду загострює екзистенційний стан «відчуження» та «нудоти» та усвідомлення відсутності у ворожому просторі, а, отже, напружується суперечність між «тут-буттям» і «буттям-у-світі». Відчуття абсурду посилює мотив нудьги, в усіх героїв присутня нудьга-самотність, нудьга від збайдужіння, нудьга-втома. Абсурдність простежується й на рівні образів-символів: курочок без крил, що літають; поклоніння крематорію, як тибетському храму; змалювання красивих покійниць, яких турботливо розчісують перед кремацією; смерть від німецького автомобіля по дорозі у концтабір; церемонія весілля в газовій камері; вороняче м'ясо за ціною м'яса косулі; самовбивство після отримання бажаного звільнення; дарування коштовних речей засудженій у день страти; вдихання газу з метою призвичаїтися до газових камер; прикрашання цвинтарними квітами помешкання; продаж торішніх газет. Виявлено той факт, що повніше виявити абсурдність учинків персонажів допомагає редукована форма подієвості, застосована авторами, і гротескно підкреслені моменти «прозріння» героїв, коли кожен із них усвідомлює трагізм свого життя і має можливість змінитися й емоційно перебудуватися.

У третьому розділі - «Трансформації екзистенційного тіла» - визначено, що в художній прозі Л.Фукса та А.Лустіга присутня надмірна увага до тілесного аспекту, де тіло постає сартрівським «інструментом серед інших інструментів», «машиною-інструментом» (підрозділ 3.1 - «Маски тілесності»). Через такий біологічний «інструментарій», як очі, ніс, губи, груди, руки, герої Фукса та Лустіга, з одного боку, «впускають» у себе світ, а з другого - занурюються в нього; отже, відбувається обмін інформацією між людиною і світом, встановлюється відповідність (або невідповідність) між мікро- і макрокосмосом. Персонажі Фукса сприймають навколишній відсторонений світ через руку (сартрівський тип усвідомлення своєї проблеми): Теодор усвідомлює перемогу над обставинами саме через руку («Пан Теодор Мундшток»), тобто, через носіння валізи з найнеобхіднішими речами в руці; Карел руками турботливо споряджає мерців до крематорію («Спалювач трупів»); пані Моосхаброва збирає руками старі цвинтарні квіти («Миші Наталії Моосхабрової»).

Героїня новели А.Лустіга «Та, котру не кохають» Перла через власне тіло позбавлена життя ще задовго до своєї фізичної смерті. Таке тіло їй заважає, не приносить задоволення і є причиною постійних страждань. Красуня, вимушено ставши утіхою німецьких офіцерів, розцінює власне тіло як річ, засіб для бартеру. Дівчина перетворює своє життя на своєрідну каталогізацію предметів, які вона отримала через відчуження тіла. Тілесність провокує й «автобіографічні» напрямки думок письменників, «виводить» назовні такі стани свідомості, як страх, шок, ейфорія тощо.

До сфери екзистенційного тіла зараховано предмети і речі, які оточують героїв і віддзеркалюють їхню душевну дисгармонію. Не маючи цілковитої внутрішньої свободи, персонажі більше спілкуються не з людьми, а з речами, подекуди навіть губляться серед них, замінюють сенс свого існування лише на прагнення отримати ту чи іншу річ; найвиразніше це простежується в оповіданнях зі збірок А.Лустіга «Ніч і сподівання», «Діаманти ночі», «Вулиця загублених братів», «Нікого не зможеш принизити», «Гіркий аромат мигдалю» (пункт 3.1.1. - «Предмети і речі»). Залежні від екзистенційного тіла й уявні двійники, наприклад, тінь Мон, продукт порушеної психіки Мундштока («Пан Теодор Мундшток» Л.Фукса), друге «я», яке всюди супроводжує його (3.1.2. - «Тінь, двійник, амбівалентний герой»). Постійна самотність спричиняє деформацію свідомості персонажів, вона доводить їх до шизофренічного стану, тоді й з'являється фантом. Простежено, що двійник у романі Фукса «Варіації для глухої струни» схожий на двійника роману Е.Гостовського «Всезагальна змова». Теодор («Пан Теодор Мундшток»), Міхал («Варіації для глухої струни»), Карел («Спалювач трупів») - амбівалентні герої, які втрачають духовну сутність, характеризуються нелогічною поведінкою, що гармоніює із недосконалою, подекуди абсурдною картиною навколишніх топосів; виступають лише знаками наративного простору.

Формою тілесної реконструкції постає тіло Іншого (3.1.3. - «Тіло Іншого»). Карел зі «Спалювача трупів» Л.Фукса використовує тіла Інших як інструменти. Відображення суб'єкта в появі Іншого зумовлює відчуження персонажа від власного «я». Герої новели «Небіжчики на балу» Фукса, заклопотані своїми повсякденними справами, взагалі забувають про свої тіла і не реагують на тіло Іншого - реальну смерть столітнього пана Шпачка. Письменники в своїх персонажах поєднують ознаки людини і тварини (як це зробив у «Золотому ослі» Апулей), і тоді важко відрізнити людину від худоби («Молитва для Катержіни Горовіцової»). В доробку обох авторів з екзистенціалом смерті асоціюється концепт очей: очей попелястого кольору, колючих очей, котячих очей, злих очей. Усе, що персонажі пережили чи відчули, вони спочатку бачать, а вже потім усвідомлюють. Л.Фукс змальовує, як власними очима сприймаються страхи, свої і чужі, а потім уже відбувається процес рефлексії. Теодор («Пан Теодор Мундшток») позбавлений відчуття власного тіла, автор зображує монотонність та механічність його існування, що призводить до збайдужіння та апатії, герой імітує тортури і знущання в домашніх умовах. Герої А.Лустіга спостерігають за жахливими муками людей у концтаборі, ірраціональне джерело їх думок і відчуттів наближене до картин реального світу.

Підтекст екзистенційного тіла виявляє себе й через мову героїв (3.1.4. - «Мова персонажів»), хоча більшість із них позбавлена мовної характеристики. Вони або мовчать, або дуже мало говорять, і тоді мовчання відіграє роль «значущої відсутності». Відбувається процес оніміння від пережитого, або від того, що герої переживають у даний момент. Втрату мови загострює трагічне усвідомлення апокаліптичності та безвиході. Через оніміння персонажі відчужуються від оточуючих, заглиблюються у себе, їх мучить «туга», що переростає в екзистенційну самотність. Мовчання позначає героїв знаком інакшості, відмінності від решти, глибшої екзистенційної трагічності існування. Перманентне мовчання спонукає до пошуку такого ж німого співрозмовника: вияв мовчазної ніжності до пораненого голуба, німі діалоги із картиною бабусі та іграшками, діалоги у маренні із жерцем Тибету («Пан Теодор Мундшток», «Варіації для глухої струни», «Спалювач трупів» Фукса), діалоги-записи у щоденнику, або розмови уві сні з потойбічними силами та звернення до себе у думках («Та, котру не кохають», «Діта Саксова» Лустіга). Герої мовчать, отже, ними легко маніпулювати, бо їхнє мовчання - це лише маска екзистенційного неіснування - йдеться про маленьких героїв зі збірки оповідань «Мої чорняві браття» Фукса.

Мовчання героїв чеських письменників тотожне із поступовим «замовканням» європейської літератури загалом, яке відбувалося впродовж ХХ ст. через світову та суспільну кризу. Мовчання є «межовою ситуацією» самоусвідомлення. У творах обох прозаїків переважає саме комунікативне мовчання, на противагу якому змальовується «пустослів'я», яке своїм семантичним наповненням наближається до мовчання (Руженка із «Варіацій для глухої струни», подружжя Краусів зі «Срібного весілля» Фукса, подруги Діти із «Діти Саксової» Лустіга).

У підрозділі 3.2 - «Символічні аспекти ініціації» - досліджено перехід від екзистенційно неживого тіла до живого. Міхал, герой роману Ладіслава Фукса «Варіації для глухої струни», дуже вразливий і самотній, ще з дев'яти років переживає афекти смерті й символічного воскресіння. Життя його відтоді протікає у двох вимірах: реальному та вигаданому. Головний герой проходить дві фази ініціації. Перша - передініціаційний стан, до якого належить повна ізоляція підлітка (подекуди його символічне знищення). Тому хлопчик і не відчуває себе живою істотою, його екзистенція пасивна і нецікава живим істотам. Підліток час від часу випадає із реальності, розмовляючи із олюдненими предметами-помічниками. Своїх вигаданих друзів він жодного разу не торкається (дотик до чого-небудь протиприродного означає «проникнення в чужий світ і долучення до нього»), канали зв'язку між реальним та уявним світом хлопчика відбуваються через візуальні та акустичні межі. Друга фаза ініціації - похорон дідуся у садку, де зв'язок сад-дерево-рід-життя виконує пряму функцію - зміна і загроза життю, що підсилюється символом чорного кольору. Візуальні межі у творі обумовлюються зображенням видимого-невидимого. За допомоги символу дзеркала у романі, відбувається генетична спорідненість «дзеркало-двері» - через них душа звільняється від влади світу над нею і потрапляє в інший вимір. Дзеркало як канал зв'язку з іносвітом, через який легко перейти у потойбічний світ, надає можливість хлопчику спілкуватися із померлими. Невід'ємною частиною ініціації є подорож - підліток просторово губиться на похороні дідуся (юнгівський мотив «занурення у незвідане»), що і стає точкою відліку у психологічній зміні хлопчика. У романі Л.Фукса потужною міфологічною семантикою наділене протиставлення правого та лівого простору, де праве осмислюється як синонім переднього, тобто видимого і безпечного, а ліве зіставляється із заднім - тобто невидимим, потойбічним, нічним континуумом. Міхал дорослішає, але в його пам'яті постійно живе комплекс страху, трансформуючись в екзистенційну тривогу. Саме авторський прийом ініціації допомагає героєві пережити усвідомлення катастрофи у двох проявах (сімейному, де він почувається зайвим, і загальносуспільному - капітуляції Чехословаччини 1938 року).

У підрозділі 3.3. - «Коди тілесної сексуальності» - розкрито, що герої Л.Фукса та А.Лустіга є носіями естетичного почуття і виявляють у сексуальному спілкуванні вражаючу поліфункціональність, від простого зачарування людським тілом до складнішого аналізу інтимної сфери як важливого психологічного компонента поведінки та до розкриття інстинктивного й несвідомого. Аналіз зображення екзистенційного тіла в творах обох письменників напрямки пов'язаний із сексуальними почуттями персонажів.

Жінки у прозі Л.Фукса холодні, некрасиві, пасивні, вони мало цікавляться чоловіками, відповідно, як і чоловіки ними. Пан Мундшток з однойменного роману нібито мав любовні стосунки зі своєю знайомою панною Рут. Але ці стосунки неповноцінні, «закохані» не торкаються одне одного, а лише спілкуються листовно. Тим часом Карел Копфркінгл зі «Спалювача трупів» мучить свою дружину любов'ю, постійно нагадуючи їй про свою псевдоніжність, виявляючи тиранію у подружньому житті.

У романі «Варіації для глухої струни» Ладіслав Фукс більше приділяє уваги нетиповому любовному трикутнику - симпатіям трьох хлопчиків (з огляду на це можна розвивати тезу А.Ковалчіка про зашифрованість гомосексуальних нахилів самого автора)

У творі підлітки зумисне ігнорують дівчаток, а на перервах граються в інтимні ігри, де відчутний сексуальний підтекст. Таку нетиповість поведінки дітей підсилює саме символ рожевого кольору. Інший трикутник вимальовується в новелі «Справа слідчого прокуратури». Хоча серед героїв і є дівчина, автор зумисне прибирає її зі сцени, щоб вона не заважала стосункам хлопчиків Вікі та Баррі.

Арношт Лустіг часто змальовує повій, вибір саме таких персонажів пояснюється спогадами з концтабірної юності. Загострене відчуття абсурдності героїні Лустіга намагаються зупинити псевдокоханням, прагнуть стати осередком «свого» світу в хаосі «ворожого» («Діта Саксова»). Кохання-пристрасть замінюється звичкою, що стає трагічним блюзнірством, пародією на любов. Любов Перли з роману «Та, котру не кохають» через наративну трансформацію (подія - історія - нарація - презентація нарації) вербалізована як суто біологічна, як злочинна і брудна пристрасть, зухвала гра. Молода єврейка змушена займатися проституцією, хоча таке кохання стало для неї чимось жорстоким, грубим, а вона - лише інструментом чоловічої насолоди. Сама ж Перла, через брак інформації про реальний цікавий світ, який у неї забрали, також використовує кожного свого коханця як «підручник» з географії, історії, психології чи побуту. Кохання у новелі «Молитва для Катержіни Горовіцової» так само нещасливе, воно пов'язане з питанням нереалізованої краси. Війна, екстремальні умови продукують жіночу дійсність безмежно реалістичним абсурдом, звідси виникає кохання-фікція, тому дівчина дає згоду на одруження з багатим євреєм задля власного порятунку, хоча відчуває, що той цікавиться лише її тілом як об'єктом інтимного інтересу. Оскільки за Сартром «погляд Іншого формує моє тіло», то проекція Іншого на дівоче тіло - це ставлення героїні до власного тіла тільки через погляд чоловіків. «Кохання до-чоловіка» у ще майже дитячій психіці дівчат трансформується у «кохання до-батька». Любов дівчат нереалізована, напівмертва, звертаючись до кохання, героїні неспроможні позбутися стану апатії, смутку, самотності.

У розділі 3.4 - «Топос міста як ознака екзистенційного коду» - проаналізовано тему самотності героїв. Обидва письменники поселяють їх у місті. Місто у сконструйованому авторською уявою світі - фікція. Йдеться про наративний набір певних об'єктивних ознак, серед яких - граматичні функції позначення історичного й наративного минулого, темпоризація граматичного часу, «подвійність» автора і наратора тощо. Місто у Л.Фукса - це особливий закритий простір, який допомагає зрозуміти складний душевний стан людини, повніше розкриває «я» героїв: переплутування назв вулиць призводить до мішанини у подіях і помилкового сповіщення поштаркою про смерть родича. Місто завдає клопоту його мешканцям: лікарі через сум'яття в діагнозі непевні, живі чи мертві їх пацієнти. Образ лабіринту стає продовженням екзистенційного відчуження героїв, що заблукали у просторі, власних думках й у реальному житті загалом («Небіжчики на балу»). Саме вулиці міста допомагають Теодору зрозуміти як треба тренуватися, щоб не потрапити до концтабору («Пан Теодор Мундшток»). Героїв Лустіга місто не рятує, воно спорожніле, люди позачинялися в квартирах і переховуються на цвинтарі (новела «Повернення»).

Персонажі більшості творів обох прозаїків є пражанами; до міста вони ставляться як до батьківського дому. Прага у житті персонажів не має життєвої насиченості, в ній рухається тільки календарний час, не цікавлять реальні проблеми міста, так само, як і місто не цікавиться ними. «Проживаючи» достатній час у своєму «інакшому» місті, вони важко сприймають реальну дійсність, яка переростає у несправжній і неприродній світ. Такий «перевернений» стан речей підсилює архетип кола, художнього втілення замкненого простору існування. Ходіння одними і тими самими вулицями, зустрічі з одними і тими ж людьми - все це набуває значення символу-пастки, втілює екзистенційну ідею абсурдності світу. Образ міста доповнює ольфакторне тло, що передається запахом мигдалю, парфумів, дощового міста, пригорілої на плиті їжі та часнику. Загальне звукове тло столиці - її тиша. Найпоказовішим акустичним кодом міста є «мовчання» Праги, яке постійно супроводжує відчужену самотність героїв. Обидва письменники показують екзистенційну самотність людини у натовпі, звужуючи Прагу лише до перспективи, що її видно з вікна помешкання. Саме через споглядання за життям із міського вікна розшифровується екзистенційне відчуження персонажів, адже вікно ототожнюється із самотньою людиною і тому протиставляється натовпу, соціуму, юрбі. Вікно як вихід у місто постає в творах Ладіслава Фукса «Пан Теодор Мундшток», «Миші Наталії Моосхабрової», «Справа слідчого прокуратури», «Мої чорняві браття», подібне бачимо і в творах Арношта Лустіга «Діта Саксова», «Та, котру не кохають», «Синій день». Місто не позбавляє стану відчуження, такий конкретний і водночас узагальнюючий образ утілює екзистенційну ідею самотності людини і незахищеності світу.

У висновках наведено стислий виклад здобутків дисертаційної роботи та сформульовано основні результати дослідження екзистенційної парадигми творів Ладіслава Фукса та Арношта Лустіга. Проаналізовано, що їхні романи, новели та оповідання співзвучні з ідеями екзистенціалізму, який суттєво вплинув на літературний процес ХХ століття. Мотиви, що формують ядро ідейно-філософських пошуків авторів, гармоніюють і доповнюють одне одного, створюють цілісне ідейне поле, тематичну єдність, центральною проблемою якої стає усвідомлення індивідуумом драматизму і трагічності власного існування у світі, проблеми самотності, страху перед неминучою смертю, питання визначення межі власної свободи та екзистенційної межевості буття.

У дисертації виявлено, що в умовах підвищеної уваги до питання сенсу буття в чеському інтелектуальному дискурсі ХХ ст. формується нова онтологія. До літератури приходять майстри слова, зорієнтовані суто на екзистенційну проблематику. Реальність інтерпретується лише з точки зору доцільності існування у світі. З огляду на історичну ситуацію, в тогочасній Чехословаччині даний тип літератури набув особливої специфіки через характерні національні ознаки. чеській літературі відбувався процес нових пошуків концепції людини, і панівні позиції посів саме екзистенційно-персоналістичний підхід, що істотно вплинуло на формування різних моделей героїв: 1) соціальна модель, де людина, як жертва соціуму, вдається до прийому внутрішнього психологічного відсторонення; 2) збайдужіння до навколишнього світу; 3) зосередженість на власному тілі; 4) втеча до уявного світу.

Доведено, що Фукс і Лустіг продовжують чеську екзистенційну традицію, яка у творах зображена різновекторно, що і визначає характер їхньої оповідної манери. Ладіслав Фукс і Арношт Лустіг розвивають і вдосконалюють стиль своїх попередників - чеських письменників Е.Гостовського, Я.Отченашека, Ї.Вайла, Н.Фрида, несвідомо наслідуючи традиції філософії екзистенціалізму. Їхня творчість є прогресивною - у слов'янському, зокрема чеському, літературному світі прозаїки реалізують ідеї французького екзистенціалізму, втілюють основні його засади на власному художньому матеріалі. До екзистенційної парадигми творів Л.Фукса і А.Лустіга належать категорії-екзистенціали, межові ситуації, онтологізація тіла, що формують художню систему обох авторів, виявляючи близькість світогляду прозаїків. Екзистенційна парадигма втілюється за посередництвом «межової ситуації», найпоширенішими проявами якої в текстах є: відчуження; бунт; покора; пасивне споглядання за навколишнім світом; зачумленість; зневіра у власних силах; байдужість до майбутнього; непристосованість до нормальних умов поза концтабором; нівелювання уявлення про звичний, усталений спосіб життя; переживання стану «неіснування»; симулякр; галюцинації, заміна реального уявним; предметний фетишизм; існування заради примарної мети; мрії про смерть, закоханість у смерть, вдячність смерті; загальне відчуття абсурдності існування, марноти боротьби; оніміння, мовчання, «пустослів'я»; гротескність ситуації.

У дисертації було визначено та проаналізовано екзистенціали людського існування, їхні основні художні втілення, розглянуто їх естетичну природу й атрибути. Смерть у свідомості всіх персонажів Фукса і Лустіга є повсякденним явищем і постає звичною основою життя. Метафізична смерть персонажів зображена різноплощинно: деградація і збайдужіння або стимул до боротьби та віри в себе. Втрата свободи виявляється в екзистенційному ключі, усі герої самотні і відчужені, тікають самі від себе і повністю зрікаються світу, ніхто з них не витримує повної свободи, так само, як і повного підкорення. Дублетну роль форми життя головних героїв Лустіга виконує сон. Двійник у прозі двох письменників виникає через відчуття власної неідентифікованості героїв. Екзистенційну самотність героїв поглиблює перебування у байдужому місті, яке сприймається як лабіринт.

Персонаж прози Фукса і Лустіга - негероїчна людина, сповнена екзистенціального трагізму і почуття безвиході, яке не вписується в соцреалістичну модель героя того часу, тому твори Л.Фукса та А.Лустіга демонструють дегероїзацію екзистенційної людини. «Зачумлений» протагоніст набуває саме в такій літературі глибшого зразка - тяжко переживає самотність, відстороненість, а тому сконцентрований лише на власній тілесності. Усім героям творів Ладіслава Фукса та Арношта Лустіга заважає власне тіло, воно стає причиною страждань. Саме через нього герої або рятуються, або гинуть. Трагічність буття персонажів Фукса та Лустіга підсилюється відчуттям непотрібності існування, де особистий трагізм набуває більшого масштабу в контексті загальних військових катаклізмів, що вдало інтерпретується символікою, яка загострює усвідомлення абсурду і безвиході. Це свідчить про певну типовість зображення героїв у прозі обох митців: усі персонажі зазнали змін на рівні психіки, тому, рятуючи себе, або, навпаки, через тотальне збайдужіння до всього, для них характерні «нудота» або інфантилізм. Прийомом ініціації Фукс проникливо зумів передати внутрішні емоції дитини, жах перед невідомим. У творчому доробку Лустіга превалює символічний компонент екзистенційності, у Фукса - міфологічний.

Героїні Лустіга через нереалізовану красу сконцентровані на сексуальній самореалізації. Проза Фукса тяжіє до змалювання викривленого любовного трикутника, а автобіографічний підтекст робить твори особливо цікавими для психоаналізу, оскільки реальним підґрунтям є синівсько-батьківський конфлікт. Герої Фукса через свою постійну замкненість як фізичну, так і психологічну, та постійне маскування почуттів перестають бути справжніми. З огляду на умови «межової ситуації», кохання героїв обох текстових масивів базується на спільності лейтмотивів: втечі-викрадення, втрати, повернення, зради, смерті. Усі герої - міщани - яскраво виражені інтроверти, від них відмовляється місто і «роз'їдає» екзистенційна самотність.