Діалог Сходу й Заходу в ранній українській бароковій поезії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. Н. КАРАЗІНА

УДК 821.161.2'06-1.09

ДІАЛОГ СХОДУ Й ЗАХОДУ В РАННІЙ УКРАЇНСЬКІЙ БАРОКОВІЙ ПОЕЗІЇ

10.01.01 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛИТВИН ЛАРИСА МИКОЛАЇВНА

Харків 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, доцент Ісіченко Юрій Андрійович, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, доцент кафедри історії української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Криса Богдана Семенівна, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор, завідувач кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка;

кандидат філологічних наук, доцент Помазан Ігор Олександрович, Харківський гуманітарний університет „Народна українська академія”, доцент, завідувач кафедри українознавства.

Захист відбудеться „26” травня 2010 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків,
площа Свободи, 4, ауд. 6-85.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий „15” квітня 2010 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І. М. Кремінська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасному літературознавчому дискурсі спостерігається пожвавлення інтересу до мистецьких явищ, які до цього часу перебували на марґінесі наукових зацікавлень. В основі цього процесу лежить уявлення про літературу як феномен, що складається не лише з першорядних творів, але й із творів другого ряду, котрі разом складають цілісну картину розвитку літературної епохи. Природні зацікавлення дослідника стосуються української літератури кінця XVI - початку XVII століття, коли Україна переживала кризу етнокультурної ідентичності в перспективі інтегрування до ранньомодерного загальноєвропейського контексту після століть функціонування в модусі візантійської культури, закріпленому падінням Римської імперії та розколом Церков. Саме в цей період в українській літературі рельєфно виділяються ознаки цивілізаційних ареалів Сходу й Заходу, які у вигляді іманентно притаманних літературному розвиткові діалогічних стосунків і визначають сутність національного письменства. У перебігу наукових студій над проблемами ідентичності українського письменства виникає неминуча потреба звернутися до барокової поезії, яка формувалася із двох джерел і в багатоманітному поєднанні їхніх специфічних рис склала домінанту вітчизняної літератури. У цьому ракурсі краще розкривається роль національної літератури як складника загальнокультурного процесу, а разом із тим виявляються причини її відставання на певних етапах. Ми здійснили спробу виявити способи культурного діалогу на прикладі віршів полемічного комплексу, до якого ввійшли „Скарга нищих до Бога” та вірші Києво-Михайлівського й Загоровського збірників, з одного боку, й низки віршів панегіричного забарвлення - з іншого. З огляду на те, що вірші полемічного комплексу являють собою яскравий зразок наслідку взаємодії двох культурних ареалів у межах одного твору, дослідженню цього твору нами відводилося чільне місце.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в межах наукових планів кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за проблемою „Жанрово-стильові особливості та поетика української літератури X-XVIII століть”. Тема й план-проспект дисертації схвалені на засіданні Бюро науково-координаційної ради „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України 2 листопада 2006 р., протокол № 4 та уточнені 10 грудня 2009 р., протокол № 5.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає в розкритті механізмів становлення української барокової поезії у взаємодії двох визначальних чинників - культурних традицій Сходу й Заходу. Передбачається виявити типологічну диференціацію віршових текстів, що постають як наслідок згаданого діалогу.

Для реалізації поставленої мети визначено такі завдання:

- узагальнити інформацію про ґенезу та сутність понять „Схід” і „Захід” як базових для формування української барокової поезії;

- визначити іманентні риси української ранньобарокової поезії як синтезу середньовічної, ренесансної та барокової філософсько-художніх ідей;

- визначити риси східної та західної культурної ментальності, наявні в естетичній свідомості ранньобарокових українських поетів;

- простежити особливості конкретного поетичного втілення результатів культурного діалогу між східним та західним культурними ареалами;

- уточнити джерела формування основних засобів поетики та жанротворення у віршах названого періоду;

- встановити контекстуальні та інтертекстуальні зв'язки між віршами, які є результатом діалогічних стосунків.

Об'єктом нашого дослідження є українські віршовані тексти кінця XVI -XVII ст., насамперед поетичні твори періоду раннього бароко. Попри те, що в сучасному літературознавстві закріпилася традиція обмежувати початок епохи Бароко хронологічною межею XVI та XVII ст., ми вважаємо за доречне залучити до текстового корпусу цієї епохи віршові твори останньої чверті XVI ст. як стилістично інтеґровані новою для України і вже панівною в Речі Посполитій бароковою естетикою. Серед них окремо виділяємо віршовий полемічний комплекс 80-90 рр. XVI ст., найбільш показовий із погляду поставлених нами проблем.

Предметом дослідження є художня ідеологія барокових текстів як відображення нової естетичної доктрини та поетичної мови, динаміка формування культурного коду бароко, відбита в цих текстах.

Методи дослідження. Теоретико-методологічні основи дисертації обумовлені її об'єктом та предметом, а вибір методів дослідження пояснюється як загальнонауковими, так і специфічно дисциплінарними підходами. Скориставшись перспективами методологічного плюралізму сучасного літературознавства, ми вважали за необхідне залучити теорію діалогізму, структурно-семіотичний, структурно-типологічний, порівняльний методи та методи деконструкції, герменевтики, рецептивної естетики й теорії архетипів. східнгий західний ранньобароковий поезія

Застосування семіотичного методу зумовлене необхідністю розкодування асоціативних структур, які домінують у поетиці віршів. Архетипна модель аналізу літературного тексту дозволяє відтворити елементи „колективного підсвідомого” в ньому. Метод деконструкції видається оптимальним для аналізу скомпільованого тексту та встановлення його перспектив із погляду марґінальності. Теорія діалогічності використовується для обґрунтування жанрової самобутності твору. Для встановлення співвіднесеності віршів полемічного комплексу як образної структури з іншими зразками ранньобарокової поезії використовується структурно-типологічний метод. Порівняльний метод дозволяє зіставити вірші полемічного комплексу з літературними явищами західноєвропейських та слов'янських літератур. Намагання реконструювати дух минулих епох та віднайти авторські інтенції в творі природно потребують залучення герменевтичного методу дослідження.

При розгляді творів ми спираємося на праці Ю. Лотмана, М. Бахтіна, Р. Барта, Г. Р. Яусса, Г.-Ґ. Ґадамера, Ж. Дерріди, Ж. Дельоза, У. Еко, К. Леві-Стросса, Х. Ортеґи-і-Ґассета, Е. Р. Курціуса, Н. Фрая, Р. Якобсона. Історико-літературна україністична традиція представлена дослідженнями І. Франка, В. Перетца, В. Колосової, В. Крекотня, О. Мишанича, Д. Наливайка, архієпископа Ігоря (Ісіченка), Б. Криси, Ю. Пелешенка, М. Сулими, Л. Ушкалова, В. Шевчука, В. Яременка, а також Д. Чижевського, О. Зілинського, Г. Грабовича, Б. Кравціва, І. Шевченка, Ю. Шереха. Поліаспектне вивчення сутності культурного діалогу стало можливим унаслідок використання праць філософського, богословського, культурологічного та історичного характеру В. Горського, Ж. Ле Ґоффа, Л. Карсавіна, В. Лоського, І. Меєндорфа, Н. Яковенко, К. Ясперса.

Наукова новизна одержаних результатів виявляється у встановленні рис візантійського коду та особливостей його взаємодії з рисами сарматизму, що загалом визначали сутність діалогічних відносин Сходу й Заходу в період раннього бароко. Окреслено риси східної й західної ментальності, наявні в естетичній свідомості ранньобарокових українських поетів. Досліджено особливості реалізації полемічної стратегії в поетичному творі. Здійснено спробу жанрового визначення віршів, що збереглися фрагментарно, в перспективі формування поетичного тексту. Розглянуто особливості версифікаційної системи автора з огляду на його поетологічну стратегію. Встановлено особливості модифікації доктрини сарматизму в українській поезії раннього бароко. Виявлено контекстуальні та інтертекстуальні зв'язки між віршами, залученими до дискурсу. Розширено уявлення про тенденції перебігу літературного процесу в Україні періоду раннього бароко та його межі шляхом залучення поетичної творчості 80-90 рр. XVI ст.

Теоретичне значення результатів дослідження полягає в розробці моделі діалогу культур як чинника становлення української барокової поезії, залученні віршових текстів до кола явищ „сарматського бароко”.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертації можуть бути використані при створенні навчальних курсів з історії української літератури XVI-XVII ст., а також із суміжних дисциплін - філософії, культурології, історії, релігієзнавства. Матеріали роботи можна застосувати при укладанні посібників, методичних рекомендацій до вивчення цих дисциплін, а також викладанні спецкурсів, написанні курсових, бакалаврських, магістерських робіт. Окремі аспекти дослідження можуть допомогти читачам зорієнтуватися в природі формування вітчизняної поетичної традиції.

Особистий внесок здобувача. Робота виконана самостійно, без участі співавторів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та наукових конференціях у формі доповідей і повідомлень: 1. „Актуальні проблеми розвитку суспільства: історична спадщина, реалії та виклики ХХІ століття” (Луцьк, 19 квітня 2007 р.), 2. „Еволюція людства: від природного відбору до соціально-культурного вибору” (Полтава, 26-27 квітня 2007 р.), 3. „Біля джерел українського бароко: Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький” (Львів, 24-25 жовтня 2007 р.), 4. „Література, мистецтво й гуманітарні науки ХХІ століття в перспективі глобалізаційних процесів” (Харків, 18-20 вересня 2008 р.), 5. „Полемічна література в контактно-генетичних зв'язках і типологічних сходженнях” (Бердянськ, 11 грудня 2008 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 7 статей, які вміщено в наукових фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура та обсяг дисертації зумовлені її метою та завданнями. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 199 сторінок, із них 175 сторінок основного тексту та 24 сторінки списку використаних джерел, що нараховує 215 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „Вступі” обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету та завдання дисертаційного дослідження, висвітлено зв'язок роботи з науковими програмами й планами організації, в якій її виконано, окреслено теоретико-методологічну базу дослідження, його предмет і об'єкт, розкрито новизну роботи, визначаються теоретичне та практичне значення одержаних висновків, наведено відомості про апробацію результатів наукового дослідження.

У першому розділі - „Історіографія й теоретичні засади вивчення барокової поезії” - окреслено ґенезу вітчизняного дискурсу української поезії кінця XVI - початку XVII ст. і теоретичну основу роботи, схарактеризовано його базові структурні елементи. У першому підрозділі - „Поезія українського бароко в історико-літературних дослідженнях” - у контексті огляду джерелознавчої бази проаналізовано праці вчених-літературознавців О. Пипіна та В. Спасовича, О. Огоновського, І. Франка, В. Перетца, М. Петрова, П. Житецького, С. Єфремова, М. Возняка, М. Грушевського, Д. Чижевського, В. Колосової, М. Сулими, В. Крекотня, Г. Сидоренко, Б. Криси, Л. Ушкалова, Г. Грабовича, В. Шевчука, В. Яременка, О. Гнатюк. У цьому підрозділі розглядаються процеси розвитку наукового інтересу до вивчення барокової поезії з урахуванням методологічних тенденцій кожного періоду. У контексті осмислення феномену полемічної літератури, широко представленої в літературному житті кінця XVI - початку XVII ст., звертається увага на виокремлення В. Перетцом полемічних віршів як різновиду барокової поезії. Однак її зразки, відомі як вірші Загоровського збірника, Києво-Михайлівського збірника та як „Скарга нищих до Бога”, не спричинилися до скільки-небудь значного наукового резонансу, бо для ілюстрації ідеологем народницького чи радянського літературознавства були яскравіші зразки. Відзначається, що після первинного дослідження творів П. Поповим, С. Щегловою та А. Добротворським наукові розвідки В. Колосової, В. Крекотня, Г. Сидоренко досі є головними аналітичними дослідженнями віршів полемічного комплексу. Дискусивний зміст окремих висновків цих робіт унеобхіднив появу нашого дослідження як спроби їх розв'язати в руслі культурного діалогу Сходу й Заходу. Істотний внесок у вивчення віршів полемічного комплексу внесли Б. Криса, В. Шевчук, В. Яременко, які наголошували на модифікації традиційних жанрових ознак, що стали помітними в поезії раннього бароко.

Серед віршів того часу чільне місце посідає поезія „Вірші на жалісний погреб зацного рицаря Петра Конашевича Сагайдачного” Касіяна Саковича. У працях І. Франка, П. Житецького, М. Возняка, В. Перетца вірш одержав високу художню оцінку, однак лише В. Колосовій удалося охарактеризувати вірш як барокове явище. Нову інтерпретацію цього твору на засадах рецептивної естетики здійснив Г. Грабович. Він переконливо довів, що ціннісна модель вірша збігається з ренесансною ідеологією сарматизму.

При систематизації головних досліджень поезії раннього бароко, з'ясувалася можливість погляду на появу цих віршів унаслідок діалогу Сходу й Заходу як на рівні ідеологічному, так і на рівні формальному.

У другому підрозділі - „Схід і Захід у проекції на Україну” - розглянуто теоретичне осмислення таких універсальних категорій, якими є поняття Сходу й Заходу. Узявши до уваги наукові дослідження К. Ясперса, М. Конрада, І. Шевченка, статті В. Кемерова, Н. Коновалова, К. Хоруженка, Н. Яковенко, виснувано, що „Схід” і „Захід” є універсальними засадничими поняттями, а їхня протидія та взаємодія обумовлюють єдність світу та його культур. Однак, названі поняття мають визначене часове, просторове й соціокультурне наповнення. Це спонукало нас обмежити тему дослідженням конкретних змістів, пов'язавши їх із періодизацією української барокової літератури на підставі стильових змін та соціально-політичним контекстом доби.

У третьому підрозділі - „Проблема хронологічних меж раннього бароко” - окреслено основні підходи до періодизації раннього бароко. Перший підхід пов'язаний із дією політичних та цивілізаційних чинників. Він притаманний О. Огоновському, І. Франкові та М. Грушевському. Із ними споріднені й класифікації академічних видань та підручників радянського періоду. Слідом за Д. Чижевським, який застосував культурно-стилістичний метод для виділення періодів функціонування літературних явищ, В. Шевчук та В. Яременко припустили, що барокові ознаки були притаманними українській літературі з 80-х рр. XVI ст. і у формі раннього бароко виявлялися ще до 30-х рр. XVII ст. Визнаючи це припущення раціональним, ми також урахували, що в історії української культури кінець XVI ст. та початок XVII ст. позначений дією нових чинників, які визначали її духовне життя і сформували естетичні погляди письменників. Реформаційні та контрреформаційні явища, Люблінська та Берестейська унії, зміна державних еліт унесли корективи до понять Сходу й Заходу, наповнивши їх новим змістом. Поняття Сходу залишалося носієм традиційного змісту й пов'язувалося з візантійською культурною традицією, яка двома етапами впливала на українську середньовічну культуру, та власною старокиївською традицією. Поняття Заходу виявлялося в античній традиції, актуалізованій Ренесансом, і гуманістичних тенденціях. Залучивши праці Т. Опаріної, М. Дмитрієва, архієп. Ігоря (Ю. Ісіченка), Д. Наливайка, С. Ґрачотті, І. Шевченка, Н. Яковенко, нами виснувано, що в цей час Польща була провідником в Україні не лише реформаційних та контрреформаційних європейських явищ, але й законодавцем нової барокової естетики.

У другому розділі дисертації - „Вірші полемічного комплексу: ідеологічна стратегія” - розглянуто філософсько-світоглядну концепцію віршів полемічного комплексу. Перший підрозділ - „Джерела поезії українського бароко” - присвячено дослідженню української національної специфіки бароко, синтетичного явища, що сформувалося внаслідок поєднання рис середньовічної літератури з ренесансною. Тривала дискусія науковців про присутність ренесансних ідей в українському соціумі означеного періоду в площині україномовної літератури і тепер є актуальною. О. Зілинський, Г. Грабович рішуче заперечують наявність ренесансного ідеалу діяльної людини, натомість М. Грушевський, В. Нічик, М. Кашуба зазначають його присутність у різних формах, Ю. Пелешенко обстоює тезу про українське „передвідродження”, базоване на паламізмі. Окрема позиція В. Горського ґрунтується на ототожненні ренесансних і реформаційних явищ, прикладом чого є пласт полемічної літератури. У той же час, коли тематика віршів полемічного комплексу демонструє наявність тенденцій до ізоляціонізму й автаркії, ідеологічно байдужих Ренесансові, нами задекларовано наявність ідеології сарматизму в українському варіанті, з його конотацією таких ренесансних чеснот, як повага до вольностей усіх позначених ними осіб, прославляння честі, мужності, патріотизму, християнських засад європейської ідентичності. Отже, визначено, що джерелами української поезії раннього бароко були ідеї середньовічної та ренесансної культури.

У другому підрозділі - „Синтез середньовіччя й бароко в поетичному дискурсі кінця XVI століття” - одержала підтвердження теза Ю. Шереха, який уважав, що для української літератури більше, ніж для будь-якої іншої, актуальна проблема змішаності стилів, „протиприродної цупкості старих стилів, еклектизму, елементарного браку стильової диференціації”. Так, у віршах полемічного комплексу ще не видно надмірності формальних ознак, притаманних літературі Нового часу, хоча вони вже присутні в зародковому стані, виявляючись на рівні образності, у намаганні розширити історичну ретроспективу, зацікавленості автора в силабічному віршуванні та опануванні поетичних жанрів. Проте, у ній ще багато середньовічних ознак: дидактично-полемічна спрямованість, біблійна інтертекстуальність, топічна асоціативність, тяжіння до середньовічного фігурального прикрашання тексту.

У третьому підрозділі - „Діалогічність української барокової культури” - аналізується зв'язок віршів полемічного комплексу з візантійською культурою, що спричинилася до появи давньоруського риторичного стилю, який, своєю чергою, був підґрунтям маньєристично-художніх явищ української барокової культури. Разом із тим поява віршів полемічного комплексу є підтвердженням усталеної від часів В. Перетца думки про появу українського барокового дискурсу через навколоунійну полеміку та активну роль, яку виконували католицькі полемісти, ставши законодавцями нових стильових прийомів та жанрових форм на православних теренах.

Четвертий підрозділ - „Полеміка чи діалог?” - вирішує питання про співвіднесення в аналізованих віршах полемічного й діалогічного елементів. У пошуках відповіді на нього окреслено поняття літературної комунікації як парадигми діалогу, зокрема й міжкультурного, що належать Г-Ґ. Ґадамеру, Г. Р. Яуссу та М. Бахтіну. Очевидно, що відношення „я - ти” в матерії віршів полемічного комплексу не розраховане визнавати інакшість опонента. Разом із тим у віршах наявні дві форми християнського діалогу, які виділив Г. Р. Яусс. По-перше, звертання на ім'я, бодай у неґативному сенсі, указує на своєрідний партнерський рівень стосунків, по-друге, реципієнт має право на інтерпретацію авторського тексту. До складу реципієнтів могли належати православні, католики, прихильники унії, протестанти. Для кожної із цих категорій процес рецепції виявляється як індивідуальний, але обов'язково включає в себе ступінь компетенції та рівень довіри. Ці фактори наближають чи віддаляють горизонти сподівань учасників інтерпретації.

Проаналізувавши такі сегменти полемічного дискурсу, як наявність суб'єкта полеміки, адресата, опонента, мети, конфліктної ситуації, намагання суб'єкта ототожнитися з адресатом, використання широкого кола художніх засобів, здатних максимально впливати на емоції у віршах полемічного комплексу, можемо говорити про наявність у аналізованих віршах цього типу художньо-публіцистичного вираження.

У п'ятому підрозділі - „До питання авторства віршів полемічного комплексу” - простежено задекларовану та реалізовану онтологію літературної творчості автора. Низка причин загальнокультурного та суспільно-політичного характеру унеможливила атрибуцію автора цих віршів, через це міркування стосуються вияву позиції автора через текст. Нам видається за правильне вживати поняття авторства стосовно кожної із трьох складових частин полемічного комплексу, підставою для чого є розуміння природи художньої творчості в бароковому творі. Автор віршів Києво-Михайлівського збірника окремо декларує свою позицію в топосі скромності формулами „не может ми стати розуму и часу”, „мой убогий розум”, „скудель о здателю мовити не вм?єт” тощо. У цьому виявляється його принципова середньовічна позиція заперечення відомих йому спроб ренесансних поетів бути творцем у слові. Час написання, світогляд і традиція художнього творення дають підстави припустити, що автори віршів полемічного комплексу могли належати до вузького кола інтелектуалів Острозької академії, які поділяли погляди православних традиціоналістів. Приховуючи своє ім'я в часи релігійних переслідувань, вони також прагнули уникнути дифамації щодо своєї особи та фізичного знищення.

Із-поміж інших творів цього циклу про себе найчастіше заявляє автор віршів Києво-Михайлівського збірника. Він є людиною глибокої віри, чіткої конфесійної та етнічної визначеності, палких почуттів, пристрасної вдачі та аскетичної налаштованості. Хоча автор у традиційній манері скаржиться на свій немічний розум та людську недосконалість, але його креативна свідомість поділила колись суцільний текст на невеликі вірші та дала їм заголовки, погрупувала вірші в цикли, нарешті, вилучила компоненти, які не відповідали його світоглядним засадам. Йому були відомі зразки ренесансної та ранньої барокової літератури, які викликали осуд у автора, що позиціонував себе як прихильник православного традиціоналізму. З огляду на цю обставину значна увага в розділі була звернена на дослідження сутності марґінального явища в культурі, що в дискурсах останнього часу відоме під назвою „православний традиціоналізм”.

Шостий підрозділ - „Позиція православного традиціоналізму у віршах полемічного комплексу” - має виразний міждисциплінарний характер, оскільки філософські рації в площині традиціоналізму відкривають перспективи для літературознавчого дослідження. Проблемне поле віршів полемічного комплексу накладається на загальну проблематику православних традиціоналістів. Їхній конфесійний модус у догматико-канонічному вимірі включав богословську рефлексію над відомими контраверсійними положеннями західного християнства про примат папи римського, filioque, чистилище, опрісноки. Ці проблеми досить вправно інтерпретуються автором полемічного комплексу в дусі апології православних традицій та ригористичного несприйняття католицьких нововведень. Православний традиціоналізм, апелюючи до суттєвої характеристики особистості християнина - смиренної мудрості, - звеличує стійкість перебування в межах своєї традиції шляхом боротьби зі спокусою відступитися від православ'я під тиском життєвих обставин. Діяльність преподобних Антонія й Феодосія, засновників Печерського монастиря, київського князя Володимира Великого, який став взірцем шукача правдивої віри, та легенда про подорож апостола Андрія Первозванного на київські пагорби, - це вагомі додаткові аргументи на користь дотримання вірності православ'ю, центром якого для тогочасних східних слов'ян став Київ.

Висновкова частина розділу наголошує, що сформований під впливом візантійського богослов'я православний полеміст перебував у позиції кризи довіри до опонента та становищі страху за майбутнє своєї церкви й народу. Розуміючи світ як єдність суперечностей, що було характерним для барокового мислення, автор порушував у своїх творах питання вічності та короткочасності, життя та смерті, переваги духовного над матеріальним.

У третьому розділі - „Поетичний текст як результат взаємодії Заходу і Сходу” - досліджено версифікаційну систему віршів, особливості формування художнього тексту крізь призму діалогічних відносин та української специфіки формування поезії. Здійснено спробу розкриття семантичного поля заголовку й жанрового визначення віршів, а також символічних та архетипних чинників віршів полемічного комплексу.

Перший підрозділ - „Версифікаційна система творів полемічного комплексу” - доводить, що авторові була відома квантитативна версифікаційна система, можливо, з латинських джерел, яка згодом знайшла відбиток у граматиці „Адельфотес” 1591 р. та в книзі „Граматіка словенска” Лаврентія Зизанія, що побачила світ у 1596 році. Значну увагу приділено дослідженню таких головних сегментів віршового модусу, як рядок, рима, строфа, засоби звукопису. Використання у віршах полемічного комплексу дворядкової (біблійної) строфи пов'язане із внутрішньою структурою змісту, з мислительним мотивом дихотомії, дуальної опозиції, заданої полемічним твором. Метрична межа рядка або строфи виконує роль специфічної для віршового тексту форми зв'язку. Перенос сприяє більш тісному поєднанню мовних одиниць у віршовому рядку, ніж у прозовому. Окрім рими, автор надзвичайно активно використовує евфоніку (звукові повтори, алітерації, асонанси). Це дає підстави вважати, що вірші полемічного комплексу користувалися надбаннями й візантійської, і латинської віршових традицій. До них належать: 12-складовий рядок, що має формулу 5 ж + 7 ч/д складів, переважно жіноча рима, багатство алітерацій, дворядкова строфа.

У другому підрозділі - „Художній текст крізь призму діалогічних відносин (на прикладі віршів полемічного комплексу)” - наведено ряд прикладів на користь того, що сама віршова площина є полем, на якому розгортаються діалогічні стосунки. Усі три складові частини віршового комплексу перебувають у ситуації діалогу, представляючи версію православних у проблемі церковного протистояння. Демонструються приклади того, як діалогічні стосунки концентруються в одному рядку так само, як і випадки, коли в межах двовірша перший рядок протиставляється другому. Таке міжрядкове протиставлення використовується найчастіше, замикаючи діалогічні стосунки на одній строфі. Наводяться приклади, коли автор удається до більш розлогого формулювання думки, формуючи діалогічні відносини між сусідніми строфами. Ситуація кінця XVI ст., яка породжувала низку художніх текстів на суспільно важливу проблему, і є ситуацією діалогу. Це нібито відповідь твором на твір, часто не конкретний, а загалом наявний у літературі.

У третьому підрозділі - „Заголовок як засіб концентрації змісту віршів полемічного комплексу” - розглянуто проблему заголовка, який перебуває в площині вивчення художньої домінанти як когнітивного проекту, що забезпечує ефективну взаємодію автора, тексту й читача.

До віршового полемічного комплексу належать три твори, проте лише один із них має заголовок - „Скарга нищих до Бога”, а два інші, за тогочасною традицією, одержали назви від місць, де були знайдені, - Києво-Михайлівський та Загоровський збірники. Підзаголовки сегментують зміст кожного із творів від загальної теми до окремих проблем, які складають почерговий розгляд семи головних гріхів (гордість, жадібність, розпуста, заздрість, зажерливість, гнів, лінощі). Розглянута на значному джерельному матеріалі, назва „Скарга нищих до Бога” передбачала з'ясування природи соціальних, символічних, риторичних, культурних інформативних кодів, що в ній відчитуються. Установлено, що скаргу й плач зближує сила почуттів, яка переповнює спільноту православних, коли вони звертаються в „Скарзі нищих до Бога” словами „Събраніє нищих въпієт къ Теб?”. Але, на відміну від плачу, скарга висловлює сподівання на аргументацію претензій. Адже підзаголовки Києво-Михайлівського збірника „Упадок сатаны і ада”, „На идолы”, „На Ирода”, „На аріане” та ін. указують на той аспект християнського вчення, що з упевненістю дозволяє православним відстоювати свою позицію як правильну й сподіватися на покарання відступників та іновірців. Заголовок та підзаголовки проектують сприйняття читача на ті важливі морально-етичні проблеми християн, на тлі яких і розгорнулася дискусія.

У четвертому підрозділі - „Проблеми становлення українського поетичного тексту” - порушуються проблеми дослідження поетичних творів, які збереглися лише у фрагментах, для аналізу їхньої змістовної завершеності. Фрагментарне членування тексту як спосіб його опрацювання було знайомою практикою створення нового прозового твору, перенесеною авторами полемічного комплексу на поетичний ґрунт. У такий спосіб митець оприявнює свій художній задум. Але навіть фрагментарність поза волею автора (втрачені сторінки) не є підставою для вилучення твору з художнього обігу. Поетичний текст, набувши зримих виявів, стає надбанням читачів, він буде дешифрований кожним із них цілісно, але індивідуально. Уважаємо слушною думку Ю. Лотмана про фрагментарні тексти. Учений звернув увагу та те, що в окремих випадках завершений текст сприймається як уривок, а в інших - уривок як завершений твір. Отже, цілком доречним буде ставлення до полемічного комплексу як до цілісного твору.

У п'ятому підрозділі - „Спроба жанрового визначення віршів полемічного комплексу” - досліджено жанрові особливості віршів полемічного комплексу, які проглядають із наявного текстового матеріалу. Саме в цьому напрямку автор виявляє своє новаторство. Для реалізації релігійно-патріотичної теми укладач віршів звернувся до форми скарги, яка є одним із найдавніших жанрових утворень, що сформувалося в старозавітні часи. Суб'єктно-образна структура поетичного тексту переважно відповідає жанровому канону скарги (звертання до Бога як до Можновладця, нарікання на ворогів, прохання про захист, умилостивлення Всевишнього), при цьому суттєво розширена одна із частин - нарікання. Автор конструює текст у формі колективного послання. До сильних емоційною наснаженістю позицій тексту належить зачин. Подальша розповідь збігається з горизонтом очікування читача. У ній розгортається мотив любові до Бога й Східної церкви - головна ціннісна домінанта православного полеміста - і боротьби з демонськими спокусами, які символізує католицизм. Конфлікт світоглядних позицій передано через протиставлення Бога й Сатани як рівних полюсів, що уособлюють добро й зло, та ремінісценція з Нового Завіту про зраду Іудою Христа за тридцять срібняків. Друга частина „Скарги нищих до Бога” близька до плачу. У ній можна виділити характерні нарікання, що вказує на наслідування старозавітної книги „Плач Єремії”.

Поетичні тексти Києво-Михайлівського збірника пройняті духом християнського оптимізму, вони тематично пов'язані з уславленням Ісуса Христа, Бога-Отця, Святої Трійці, діяннями Божого Сина, вихованням моральних чеснот у християн та викоріненням вад, що призводять до зрадництва. Вірші складаються за тематичним принципом. Вони мають досить струнку будову, об'єднують емоційне звертання, міркування на обрану тему та підсумкову сентенцію. Твори більшого обсягу, окрім названих елементів, дещо переобтяжені авторськими відступами, що базуються на біблійних ремінісценціях про Адама й Ірода, та міркуваннями про місію письменника. Більшість віршів нагадує акафісти. Крім наслідування плачів та молитов, укладач віршів Києво-Михайлівського збірника намагається копіювати жанр послання. Вони позначені певною тематичною стрункістю, утім, не витриманою автором до кінця.

Вірші Загоровського збірника більші за розміром, ніж поетичні твори Києво-Михайлівського збірника, але споріднені з ними за моделлю. Із зазначеного видно, що, оперуючи однією темою, автори використали кілька структурних парадигм поетичних текстів: скарги, плачі, акафісти, молитви, послання. Параметри жанрових форм задаються Святим Письмом, богослужбовою літературою та прозовими полемічними посланнями. Як показав аналіз віршів полемічного комплексу, закоріненість барокових митців у візантійській культурній традиції демонструє актуалізація елементів, традиційних для її віршових та прозових жанрів, що оформлені силабічним віршем латинського зразка.

Подальше осмислення художньої мови віршів полемічного комплексу зосередилося на символі, одному з найдавніших та наймісткіших художніх засобів, що відображено в шостому підрозділі - „Символ як стилетворчий чинник віршів полемічного комплексу”. У творі символи складають смислову етично навантажену домінанту. За допомогою символу митець створює свою богословську концепцію двох християнських світів. Символом римсько-католицької церкви автор обрав апокаліптичну блудницю, а православної - наречену. Іншими опозиціями є мачуха й мати, світло й темрява, душа й тіло, скеля й пісок, Каїн і Авель, Рим і Єрусалим. Такий художній прийом в очах православних реципієнтів набував переконливості, хоча насправді був далекий від справжнього образу архаїчного світу, яким була в ті часи Східна Церква.

Сьомий підрозділ - „Кореляція архетипного та біблійного у віршах полемічного комплексу” - присвячено архетипно-міфологічному аналізу особливостей віршів. Суттєвою ознакою міфологічної свідомості є сприйняття власного життєвого простору як сакрального, а всього іншого - як профанного й ворожого. Сакральний простір визначається за допомогою системи топосів. Разом із сакральним простором час і окультурена природа стають головними складовими авторського міфу. У віршах полемічного комплексу два простори формуються одночасно з опозицій, перші члени яких марковані позитивно й утворюють сакральний простір, а другі - профанний. Кожна з площин усередині ідеологічно об'єднана.

Аналізуючи художні домінанти, ми окреслили їхню концептуальну природу як органічний синтез міфологічних уявлень про світ та людину античного походження, з біблійними уявленнями. Саме цитати й алюзії зі Святого Письма наповнюють духовним змістом авторські слова, пояснюючи сутність подій. Із Біблії було використано цілу низку традиційних образів, які у свідомості реципієнта вже раніше створили навколо себе перехрещувані сильні семантичні поля. Отже, виникла специфічна цілісність художнього тексту, незважаючи на його композиційну фрагментарність і мозаїчність. Принцип побудови образного світу твору керується закономірностями символічного мислення й повторює теоцентричну модель світу з поділом на небесний і земний світи. Так виникає сакральний хронотоп, який виконує роль структури образної системи.

У четвертому розділі - „Східна й західна моделі в структурі поезії раннього бароко” - знайшла підтвердження теза про трансформацію й поширення мотиву православного традиціоналізму, який так потужно виявився у віршах полемічного комплексу, на решту поетичних текстів цього періоду. Одночасно проводилися спостереження над продуктивністю використання в аналізованій поезії сарматського коду. У першому підрозділі - „Візантійський культурний код у віршах полемічного спрямування” - актуалізувалася низка віршів - „Просфонима” анонімного автора, поезії Герасима Смотрицького, Даміана Наливайка, Христофора Філалета, Андрія Мужиловського, Якова Седовського, Олександра Митури, Афанасія Филиповича, Леонтія Мамонича, Афанасія Селецького, Павла Домжива-Лютковича, анонімний вірш „Лямент о прыгод? нещасной о зелжывости и мордерств? мешча[н] острозких...”, які стали фактом літературного життя в період раннього бароко. Вірш Івана Армашенка, написаний у час зрілого бароко, відбиває інші реалії діалогу, так само, як і твір невідомого автора „О горды[х] и гн?вливы[х] ляха[х]...”. У контексті, що не порушував тематико-проблематичної заданості дослідження, однак вступав у певну суперечність із хронологічним принципом, змістовне наповнення традиціоналістського модусу поезій здавалося природнім і органічно пов'язаним із візантійською спадщиною.

Вірші полемічного комплексу перенесли релігійну дискусію в площину віршотворення, започаткувавши відповідну традицію. Цитати, символи, метафори, епіграфи, відсилання, як бачимо на прикладах аналізованих віршів, насправді є похідними з Біблії, і їхній вторинний характер опосередкований віршами полемічного комплексу. Усі вони захищають „сталість віри”, „віру батьків”, „віру грецьку апостольську”, „предківську віру”. До традиційних символічних міст: Сіон, Єрусалим, старий Рим, Константинополь, що мають позитивне маркування, додаються Київ і Чернігів, а до ряду святих імен долучаються князі Володимир Великий та Ярослав Мудрий. Різноманітні за жанрами: передмови, панегірики, акровірш, ода, епіграма - полемічні твори розгортають свій головний мотив на фундаменті православного традиціоналізму, екстраполюючи його в обрану жанрову модель.

У другому підрозділі - „Модифікація доктрини сарматизму в українській панегіричній поезії кінця XVI - початку XVII ст.” - досліджується формування українською поезією інтерпретативних кодів, необхідних для перенесення на власний ґрунт зародженого в Польщі феномену сарматської культури. Відома давньоруська традиція прозових похвальних слів „великій людині” модифікувалася під впливом латино- і польськомовних зразків. Під час дослідження панегіриків було відзначено, як відбувається зміна еліт та якій частині еліти були близькі ідеї Ренесансу. Андрій Римша, Мелетій Смотрицький, Спиридон Соболь, Гавриїл Дорофієвич, Кирило Транквіліон Ставровецький, Леонтій Мамонич, Тарас Земка у своїх панегіриках уникають формул, пов'язаних з обороною вольностей згаданими у віршах достойниками або використовують нейтральні образи, як „рыцеръская мужность”, „мужьская смєлость”. Однак, вони постійно наголошують на цих рицарських чеснотах і окреслюють перебування України в складі Сарматії. На цьому тлі вирізняється справжніми ознаками „сарматського ідеалу” вірш Касіяна Саковича „В?рш? на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного...”, про що було вперше зазначено Г. Грабовичем. Ідеал цього вірша повністю корелює з ренесансним ідеалом: мужність, вірність, гідність, обов'язок служіння.

Отже, в період раннього бароко польський ренесансний ідеал сарматизму поширився в Україні як одна з версій західництва на рівні елітарної поезії. У цьому статусі в означений літературний період він часто вживався поруч із рисами візантійського коду, що значно модифікувало його первинний вияв. Таке поєднання, на думку дисертанта, указує на неподільність у художній рецепції української цивілізаційної одиниці традиціоналізму та сарматизму.

Можемо зробити висновок про те, що наявність сарматської ідеології є одним зі свідчень приналежності української літератури до європейського літературного процесу. Слід зауважити, що саме така генеза української сарматської літератури пропонується дисертантом уперше у вітчизняному літературознавстві, коли її ознаки були тісно пов'язані з візантійською культурою. Окреслений аспект часто випускався з поля зору дослідників, хоча він має концептуальне значення для адекватного осмислення розвитку вітчизняної поезії.

ВИСНОВКИ

У роботі було встановлено, що поетичні системи Сходу й Заходу в українській віршовій літературі кінця XVI - початку XVII століття утворюють між собою певну рівновагу. Перебуваючи на етапі зародження бароко як культурного явища, кожна з цих систем різною мірою наближається до його головних ознак. Проте в жодній із систем ще немає барокового типу героя з його роздвоєним внутрішнім світом, духовними пошуками й суперечностями.

Дослідження віршів полемічного комплексу дає підстави визначити низку суттєвих ознак східної поетичної системи. Невідомий автор не турбується про те, щоб повідомити читачеві своє ім'я, приховуючи його за характерним топосом скромності та із природного бажання захистити своє життя в момент гострих міжконфесійних зіткнень. Його ліричний герой є цілісною особистістю, яка не знає вагань, зіпершись на традиційну православну доктрину. Через неї герой пізнає Бога, світ, визначає гріх і праведність. Із цією християнською концепцією пов'язані ставлення автора до знання, освіти, етичні погляди, багато в чому суголосні з позицією тих членів Острозького центру, які визнавали православну доктрину. Вона базувалася на загостреному патріотичному почутті, зверненні до апостольської, східно-патристичної та старокиївської традицій.

Вірші полемічного комплексу репрезентують напрямок світогляду, який обстоює максимальну ізольованість української культури, акцентуючи увагу на протиставленні греко-слов'янської культури західноєвропейській. Через самозаглиблення й аскетизм вони оприявнюють ідею духовного розвитку людини, єднання українців задля захисту віри батьків. У дусі східних середньовічних традицій у віршах полемічного комплексу порушуються найгостріші теологічні проблеми християнства, які посилюють конфронтаційні настрої її реципієнтів.

Своєрідність віршів полемічного комплексу полягає в тому, що митець залишається поетом візантійської традиції, відкидаючи античну образність. Образи полемічного комплексу породжені складним переплетенням міфологічного та християнського пластів у свідомості її автора. У загальнокультурному плані вони демонструють наявність інтертекстуального діалогу зі Святим Письмом. Еклезіологічна концепція віршів полемічного комплексу сформувала ідеал подвижництва справжнього християнина, який полягає в колективістській інтенції спільного духовного поступу.

В аналізованому віршовому комплексі полемічні елементи відіграють провідну текстоутворюючу роль. При цьому відчувається, що авторові важко оперувати віршовою формою, через що він удається до відомих жанрів гімнографічної поезії, переважно монологічної організації мовлення або до знайомої практики компіляції. Проте в стилістиці полемічного комплексу вже проглядається багато ознак, що синтезували набутки західноєвропейської традиції: силабічна будова вірша, спроби діалогічної організації тексту, експерименти в строфічній організації вірша. Наявність, на перший погляд, малопомітних барокових ознак тим важливіша, що йдеться про твір, ідеологія якого демонструє крайню замкненість від чужих культурних впливів.

Серед поезії, позначеної візантійським кодом, ще більш помітні ознаки зміни культурного поля. Поезія раннього бароко, у якій відчутний полемічний мотив, досить відверто демонструє свого автора. Ідеал православного традиціоналізму змінюється на більш поміркований ідеал статечності у вірі, посилюється увага до суспільного життя особистості. Укладачі віршів щораз виявляють більшу вправність у віршовій формі.

Другу поетичну систему, пов'язану із західною традицією, ми визначаємо на підставі наявної в ній ідеології сарматизму. Ця ідеологія засвідчила певні зміни в соціальній структурі етносу, його подальшу інтеграцію в Річ Посполиту. Як наслідок, зміна еліт, орієнтованих на Захід, сформувала реципієнта, інтелектуального й активного, зацікавленого в ретрансляції ідеалів поваги до людської особистості, соціального договору. У жанрі геральдичної поезії риси ідеології сарматизму часто перехрещуються з поезією візантійського культурного коду. У ній автор не вважає за необхідне приховувати своє ім'я, а прагне його виявити на догоду своєму меценатові. Геральдичні вірші були дуже популярними в Польщі. Тому зрозуміло, що потужні впливи польськомовної літератури були визначальними для формування цього жанру української поезії. Перевага в них віддається таким цінностям як суспільне визнання, толерантність у розв'язанні міжконфесійних проблем, загальна налаштованість на діалог з іншою культурою. Сарматський ідеал актуалізував античну образність у такий спосіб, що образи Ахілла, Гектора, Помпея, Кодра, Леоніда, Ксеркса, Філаделфа, Филиппа, Александра Македонського почали служити виражальними засобами найвищих чеснот для українського автора.

Отже, поетичні системи Сходу й Заходу періоду раннього бароко перебували не в стані конфліктного співіснування, а в стані діалогу. Їхня взаємодія призводить до суттєвої трансформації перш за все стильових ознак. Виявляється здатність до самозбагачення за рахунок творчого засвоєння досягнень західної культури за посередництвом польської. Інтертекстуальні дослідження на прикладі творчості поетів кінця XVI - початку XVII ст. засвідчують динаміку руху діалогу в бік посилення впливу Заходу. Однак, цей вплив виявився у виразній тенденції до синтезу досягнень „латинської культури” на ґрунті національної літературної традиції. Засобом діалогу українська поезія розширює можливості для свого динамічного розвитку. У цій роботі доводиться, що навіть православний консерватизм письменника, який у пошуках шляхів збереження самоідентифікації засуджує католицизм, протестантизм і секуляризм, не заважає йому використовувати надбання західноєвропейської культури. Отже, на базі вивчення поетичних текстів, які, на наш погляд, найвиразніше представляють східну й західну культурну традицію, ми спробували подати власне розв'язання проблем раннього українського бароко. Результати дослідження дають підстави стверджувати про наявність активного діалогу Сходу й Заходу в поезії раннього бароко, що є сутнісною ознакою літературного процесу того часу.

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Литвин Л. Діалогічність барокової культури / Л. Литвин // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер.: Філологія. 2006. № 727, вип. 47. С. 194-96.

2. Литвин Л. Версифікаційна система полемічного комплексу / Л. Литвин // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер.: Філологія. 2006. № 745, вип. 49. С. 112-116.