Поезія "кавалерів" у контексті формування рокайльної традиції в літературі Англії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

УДК 811.111'38

Поезія "кавалерів" у контексті формування рокайльної традиції в літературі Англії

Спеціальність 10.01.04 - література зарубіжних країн

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Безродних Ірина Геннадіївна

Дніпропетровськ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі англійської філології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Глушко Олена Олександрівна,

університет Міннесоти, США, стажист.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Торкут Наталія Миколаївна,

Класичний приватний університет (м. Запоріжжя),

кафедра англійської філології та зарубіжної

літератури, завідувач кафедри;

кандидат філологічних наук,

Пупурс Ірина Володимирівна,

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН

України, відділ компаративістики,

науковий співробітник.

Захист відбудеться "20" жовтня 2010 p. о 10:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1).

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8).

Автореферат розісланий "20" вересня 2010 p.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 Біляцька В.П.

літературний геррік ліричний

АНОТАЦІЯ

Безродних І. Г. Поезія "кавалерів" у контексті формування рокайльної традиції в літературі Англії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.04 - література зарубіжних країн. - Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Дніпропетровськ, 2010.

Дисертацію присвячена дослідженню особливостей поетичного дискурсу найрепрезентативніших представників поетів-"кавалерів". Запропоноване цілісне уявлення про життєвий шлях і літературний доробок Р. Герріка, Т. Кер'ю, Дж. Саклінга, Р. Лавлейса та Е. Воллера. Уперше у вітчизняному літературознавстві проаналізована поетика не перекладених українською мовою творів цих англійських поетів XVII ст. Значна увага приділена стильовій своєрідності поетичних творів "кавалерів" і специфіці поєднання барокових, класицистичних та рокайльних елементів у художньому просторі цієї поезії. Виявлено, що попри наявність у художній палітрі "кавалерів" оригінального поєднання елементів усіх домінуючих стилів XVII століття - маньєризму, бароко і класицизму, її суголосність рокайльним умонастроям та яскраво виражена присутність рокайльних тенденцій доводить, що саме поети-"кавалери" стояли біля витоків рокайльної традиції в літературі Англії.

Ключові слова: поетичний дискурс, поети-"кавалери", топос, концепт, маньєризм, бароко, класицизм, рококо.

АННОТАЦИЯ

Безродных И. Г. Поэзия "кавалеров" в контексте формирования рокайльной традиции в литературе Англии. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.04 - литература зарубежных стран. - Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара, Днепропетровск, 2010.

Диссертация посвящена исследованию зарождения рокайльных тенденций в поэтическом дискурсе "кавалеров" - английских литераторов аристократического происхождения XVII столетия.

Полемизируя с традиционным для работ зарубежных и отечественных ученых представлением о поэзии "кавалеров" как малозначимом явлении в английской поэтической традиции, диссертант предлагает принципиально иной ракурс видения исследуемого художественного явления. Творчество поэтов-"кавалеров" рассматривается как целостная художественная система, обладающая стилевым своеобразием, которая в свою очередь является неотъемлемым элементом английской литературы. Представленный анализ историко-литературной ситуации, направленный на создание стереоскопичной визии стилевой панорамы XVII столетия Англии с акцентом на месте в ней поэтов-"кавалеров", позволяет утверждать, что рокайльные тенденции формируются в лоне историко-литературноой эпохи XVII в. и были генетически связаны с такими ее стилями, как маньеризм, барокко и классицизм.

Основные стили данной эпохи объединяет то, что они приходят на смену высокому ренессансу, на изломе которого человек переживает определенный кризис сознания, ищет новые этико-мировоззренческие и эстетические ориентиры. Человек маньеризма - растерянный и неуверенный ни в чем, он лишь пытается найти выход из кризиса, в чем ему помогают барокко и классицизм - каждый по-своему. Если человек с барочным мировосприятием принимает неизбежность страшного конца и всесильную силу Бога, а потому пытается найти смысл жизни в красоте, хрупкой и скоротечной, в единении с Творцом, то человек классицизма надеется спастись путем логического и рационального упорядочивания бытия. Одной из приоритетных задач становится регламентация разнообразных аспектов человеческой жизни, вследствие чего создается новая, четкая и гармоничная картина мира. Однако в литературе XVII столетия формируется еще одна альтернативная стратегия выхода из кризиса, которая оформляется в новую для этого периода стилевую тенденцию, что со временем перерастет в своеобразный и оригинальный стиль под названием рококо. Кризисным умонастроениям этот стиль противопоставляет легкое и несерьезное восприятие жизненных проблем, игровое осмысление ситуаций, культ наслаждения, апологетику удовольствия, откровенную чувственность и тотальную эстетизацию повседневности.

Проведенный системный анализ поэтических произведений Р. Геррика, Т. Керью, Р. Лавлейса, Дж. Саклинга и Э. Воллера позволяет утверждать, поэзия "кавалеров", отличающаяся переходным характером, стала яркой манифестацией рокайльных тенденций в английской литературе XVII в. Поэтический дискурс "кавалеров", рожденный на пересечении двух мощных магистральных стилевых тенденций английской литературы XVII столетия (барокко и классицизма), генетически связанный с поэтическими традициями Джона Донна и Бена Джонсона, сам стал лоном зарождения нового стиля - рокайльного. Несмотря на наличие в художественной палитре "кавалеров" неповторимого сочетания элементов всех доминирующих стилей эпохи (маньеризма, барокко, классицизма) присутствие в ней рокайльных тенденций свидетельствует о том, что именно поэты-"кавалеры" стояли у истоков зарождения рокайльной традиции в литературе Англии.

Ключевые слова: поэтический дискурс, поэты-"кавалеры", топос, концепт, маньеризм, барокко, классицизм, рококо

SUMMARY

Bezrodnykh I. G. Poetry of the "Cavaliers" in the Context of Rococo Tradition Formation in English Literature. - Manuscript.

The thesis for the degree of Candidate of Philology. Speciality 10.01.04 - Literature of Foreign Countries. - Oles' Honchar Dnipropetrovsk National University, Dnipropetrovsk, 2010.

The thesis focuses on the study of poetic discourse peculiarities of the most representative Cavalier poets. The general conception of the lives and literary works of R. Herrick, T. Carew, J. Suckling, R. Lovelace and E. Waller is given. It is for the first time in literary studies that the poetics of writings of these English authors which have not been translated into Ukrainian is analysed. Much attention is given to the stylistic peculiarity of the Cavaliers' poetry and specific nature of Baroque, Classicistic and Rococo elements' combination in the context of their poems. It states that despite the fact that the elements of all the prevailing styles of the XVII century - Mannerism, Baroque and Classicism are originally combined in the poetry of the Cavaliers, its consonance with Rococo mentality and vivid presence of Rococo tendencies in it proves that Cavaliers originated Rococo tradition in English Literature.

Kew words: poetic discourse, Cavalier poets, topos, concept, Mannerism, Baroque, Classicism, Rococo.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дослідницький інтерес до англійської літератури XVII століття не згасає вже протягом декількох останніх десятиліть, проте в загальній панорамі розвитку тогочасного мистецтва все ще залишаються "білі плями", які відкривають простір для серйозних наукових пошуків. Одним із таких практично неосмислених літературних феноменів є лірика поетів-"кавалерів" - англійських літераторів аристократичного походження, твори яких були здебільшого адресовані придворним колам і характеризувалися подібністю тематики й проблематики, наявністю спільних поетологічних рис та домінуванням суголосних умонастроїв і стильових преференцій.

Найрепрезентативнішими серед «кавалерів» були такі віртуозні майстри слова, як Роберт Геррік (Robert Herrick), Томас Кер'ю (Thomas Carew), Ричард Лавлейс (Richard Lovelace), Сір Джон Саклінг (Sir John Suckling) та Едмунд Воллер (Edmund Waller).

На сьогодні не існує виробленої концепції номінування цієї поетичної групи. Її представників називають і "кавалерами", і "синами Бена" чи "племенем Бена", і "каролінгцями". Самі вони віддавали перевагу власне метафоричним назвам - "сини Бена" або "плем'я Бена", що виступали по суті ідентифікуючим маркером як в аспекті наслідування традиції, так і способу життя. Назва каролінгці, що часто вживається в англомовній літературознавчій традиції й акцентує увагу на хронології побутування літературного феномену (епоха правління Карла І Стюарта), стоїть в одному ряду з такими звичними атрибутивними конструкціями, як "єлизаветинські літератори", "вікторіанська доба" та ін.

Поети-"кавалери" у своїй творчості акцентували на цінностях світського суспільства, оспівуванні розваг, що були популярними при дворі. Вони не претендували на оригінальність або прорив у поетичній традиції, проте стали помітним явищем в англійській поезії, адже в новому ракурсі переосмислювали вже існуючі теми та мотиви. Провідні топоси їхньої поезії - це жінка, природа, кохання. Жінка в ліриці "кавалерів" поставала скоріше як об'єкт закоханого споглядання, залицяння чи еротичного бажання. Тому нерідко її образ редукувався до метонімічної заміни, коли увага зосереджувалася на художньому зображенні окремих частин тіла, елементах одягу чи предметах туалету. Природа змальовувалася як пасторальне середовище, покликане відтінити стихію чуттєвих переживань і емоцій. Кохання розглядалося скоріше як гра, у якій підкреслювалася важливість фізичного задоволення.

В українському літературознавстві поки що немає жодної наукової розвідки, де висвітлювалася б специфіка художніх пошуків поетів-"кавалерів", а інформація в довідниково-енциклопедичних джерелах є занадто лаконічною і фрагментарною. У дослідницькому дискурсі російської англістики поезія "кавалерів" теж не знайшла належного аналітичного осмислення. Щоправда, низка цікавих наукових спостережень над поетикою "молодших сучасників Бена Джонсона" міститься у працях А. М. Горбунова.

Не є вичерпною і вивченість літературної спадщини поетів-"кавалерів" у зарубіжній науці. У студіях К. Ліндсей, Р. Скелтон, К. Голідея, К. Ведгвуда розглядаються лише певні аспекти поетики, а цілісна картина художніх пошуків "кавалерів" залишається неструктурованою. Безперечно цінними видаються окремі фундаментальні історико-літературні розвідки, спрямовані на висвітлення життєвого шляху і творчості поетів-"кавалерів": Р. Лавлейса (К. Гартман), Р. Герріка (А. Гібборі), Т. Кер'ю (Р. Ганнафорд).

Одним із дискусійних у сучасному літературознавчому дискурсі залишається питання стильової приналежності поезії "кавалерів", яку подекуди за традицією відносять виключно до бароко (А. М. Горбунов, Ю. Б. Віппер), або розглядають як відлуння маньєризму (Ф. Гендерсон) чи передтечу стильової манери рококо в Англії (П. Бреді).

Актуальність обраної теми зумовлена насамперед потребою доповнити й уточнити наукові уявлення про специфіку розвитку англійської літератури XVII століття та особливості її стильової палітри. Водночас очевидною є необхідність ввести в науковий обіг вітчизняної англістики імена маловідомих літераторів, без урахування творчих здобутків яких наукова візія історико-літературного процесу в Англії є неповною. Крім того, аналіз стильової специфіки поетів-"кавалерів" покликаний сприяти увиразненню загальної візії й ґенези шляхів становлення рокайльних тенденцій у літературі Англії.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснювалося на кафедрі англійської філології Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара в межах комплексної науково-дослідницької теми "Функціонування літератури в культурному контексті епохи". Тема дисертації затверджена на засіданні бюро наукової ради при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" (протокол № 3 від 29.04.2010 р.).

Мета дослідження полягає в тому, щоб у процесі системного аналізу поетики творів поетів-"кавалерів" з'ясувати характер кореляції їхніх мистецьких пошуків зі стильовими тенденціями доби, акцентуючи увагу на зародженні рокайльних тенденцій.

Об'єктом дисертаційного дослідження постають художні пошуки представників поетичного аристократичного гуртка "кавалерів", що спрямовані на творче засвоєння спадщини попередників, утілення власного світосприйняття й оновлення літературної традиції та стають передумовою зародження рококо в Англії.

Предметом літературознавчого аналізу виступають поетичні твори таких поетів-"кавалерів", як Роберт Геррік, Томас Кер'ю, Сір Джон Саклінг, Ричард Лавлейс та Едмунд Воллер, подані на тлі широкого соціокультурного контексту першої половини XVII століття.

Досягнення зазначеної мети зумовило постановку й розв'язання наступних завдань:

реконструювати загальну картину наукової рецепції XVII століття як самостійної історико-літературної доби, визначаючи при цьому коло проблем, що перебувають на вістрі полеміки в сучасному літературознавчому дискурсі;

спираючись на досвід, накопичений у вивченні історико-літературного процесу Англії XVII століття, визначити основні стильові тенденції доби та їх ключові характеристики (світоглядні й аксіологічні засади, проблемно-тематичний репертуар, естетичні преференції тощо);

запропонувати цілісну візію англійської лірики першої половини XVII ст. у контексті соціокультурної ситуації тогочасся;

розглянути літературний доробок Роберта Герріка, виявляючи його зв'язки з поетикою й естетикою поетів-"кавалерів";

проаналізувати особливості поетики ліричних творів Томаса Кер'ю, з'ясовуючи характер кореляції його художньої манери з класицистичними, бароковими та рокайльними тенденціями;

простежити специфіку зародження елементів поетики рококо в ліриці Сіра Джона Саклінга;

розкрити ідейно-художню сутність і естетичні засади поетичних пошуків Ричарда Лавлейса та Едмунда Воллера;

визначити місце поетів-"кавалерів" в історико-літературній панорамі першої половини XVII ст.

Наукова новизна визначена насамперед матеріалом дослідження: ця дисертація є першою в українському літературознавстві спробою цілісного висвітлення та системного аналізу творчого доробку поетів-"кавалерів", які практично невідомі широкому загалу на пострадянському просторі. Водночас пропонується цілісне уявлення про життєвий шлях і літературний доробок п'яти поетів-"кавалерів": Р. Герріка, Т. Кер'ю, Дж. Саклінга, Р. Лавлейса та Е. Воллера; уперше у вітчизняному літературознавстві аналізується поетика не перекладених українською мовою творів цих англійських поетів XVII ст.; виявляється стильова своєрідність поетичних творів "кавалерів" та специфіка поєднання барокових, класицистичних і рокайльних елементів в художньому просторі цієї поезії, а також коригуються усталені в українському літературознавстві уявлення про ґенезу рококо в Англії.

Методологія дослідження вибудовується на поєднанні елементів соціокультурного підходу та дослідницької стратегії "пильного читання" (close reading), що дозволяє простежити особливості зародження рокайльних тенденцій у поезії "кавалерів", яка розглядається в контексті стильової поліфонії англійської літератури першої половини XVII століття. Ураховується також і досвід представників рецептивної естетики (В. Ізер, Р. Яусс), що сприяє виявленню детермінованості певних поетологічних особливостей лірики "кавалерів" естетичними запитами придворної еліти.

Теоретико-методологічну основу дисертації формують фундаментальні праці вітчизняних та зарубіжних вчених, що демонструють класичний підхід до вивчення культури окресленої доби (О. А. Анікст, Л. М. Баткін, С. О. Ватченко, А. М. Горбунов, І. В. Летуновська, С. О. Макуренкова, О В. Михайлов, Л. Я. Потьомкіна, І. О. Шайтанов та ін.), а також наукові розвідки, присвячені осмисленню рококо як самодостатнього художнього феномену (О. О. Глушко, Н. Т. Пахсар'ян, П. Бреді, Г. Гацфельд, Р. Лофе, А. Хаузер та ін.).

Практичне значення дисертації визначається тим, що вона доповнює і збагачує сучасну наукову візію літературного процесу XVII століття та сприяє подальшому вивченню історії розвитку англійської літератури. Матеріали й висновки дослідження можуть бути використані у спецкурсах і лекційних курсах з історії зарубіжної літератури, на семінарах і практичних заняттях, присвячених проблемам вивчення англійської літератури XVII століття. Досвід вивчення ґенези англійського рококо може виявитися корисним при компаративному вивченні специфіки розвитку рококо в європейських літературах.

Апробація роботи. Основні положення викладено у 8 статтях, що опубліковані у фахових виданнях, та 5 тезах. Результати дослідження оприлюднені в доповідях на таких міжнародних конференціях: "Литература в контексте культуры" (Дніпропетровськ, 2002); "Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур" (Дніпропетровськ, 2002, 2003, 2004); "Динаміка наукових досліджень" (Дніпропетровськ, 2002, 2003); "(Інтер)національний Шекспір: вектори рецепції" (Київ 2010); ІХ Науковій філологічній конференції "Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики" (Черкаси, 2002); у збірнику "Наукові записки" (Харків, 2004); у матеріалах міжвузівської наукової конференції молодих учених "Актуальні дослідження іноземних мов і літератур" (Донецьк, 2003); на підсумкових конференціях Дніпропетровського національного університету (2002, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007).

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, який налічує 269 позицій. Загальний обсяг дисертації - 233 сторінки, з яких 211 - основного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі визначені актуальність і наукова новизна обраної теми, висвітлений стан її наукового осмислення, сформульовані мета, завдання, теоретичне і практичне значення роботи, а також окреслені теоретико-методологічна основа та методологія аналізу художніх текстів поетів-"кавалерів".

Перший розділ роботи, що має назву "Творчість поетів-"кавалерів" у контексті стильової поліфонії англійської літератури XVII століття", націлений на створення стереоскопічної візії літературної панорами епохи й з'ясування місця поетів-"кавалерів" у ній.

Здійснений у першому підрозділі ("Стильова картина англійської літератури XVII століття в світлі сучасних наукових дискусій") огляд наукових праць дає підстави стверджувати, що аура непроясненості, певної метафізичної загадковості, яка тривалий час визначала неповторне обличчя означеної історико-літературної доби, не лише не розвіюється з появою нових дослідницьких розвідок, а навпаки, посилюється.

Літературна репутація XVII століття завжди була шокуюче амбівалентною: одні науковці називали цей етап історико-літературного розвитку "добою класицизму" (Г. Лансон, Ф. Брюнетьєр), редукуючи стильову поліфонію до одного із конституентів, інші ж - проголошували епохою панування бароко, яке функціонує у вигляді таких синонімічних, але не тотожних підвидів, як маньєризм, класицизм, барокізм, рококо (Г. Гатцфельд).

Коло дискусійних проблем наукової рецепції XVII століття все ще залишається досить широким. Це й хронологічні межі історико-літературної доби, і характер її кореляції з епохою Відродження та кризою ренесансної світоглядної парадигми.. Це й проблема цілісної картини світу, створюваної епохою (В. Ю. Силюнас), і питання щодо репертуару ключових топосів та їх смислопороджуючої продуктивності (Н. Т. Пахсар'ян, І. В. Летуновська) та ін. Симптоматично, що на вістрі полеміки тривалий час перебуває проблема співвіднесення і діалогу домінуючих стилів, адже саме до неї апелюють дослідники як під час аналізу кожного з вищезгаданих теоретичних аспектів, так і в процесі вивчення творчості окремих авторів, що репрезентують епоху. Це значною мірою зумовлене самим характером XVII століття загалом, яке позначене прикметною двоїстістю, що дає підстави розглядати його як "епоху боротьби та взаємодії бароко та класицизму", як "століття протиріччя" (Н. Т. Пахсар'ян). Усі стилі, репрезентовані в літературі Англії XVII століття - маньєризм, бароко, класицизм - поєднує те, що вони прийшли на зміну високому ренесансу, на зламі якого людина переживала певну кризу свідомості. Якщо в епоху Відродження на перший план виходили сила та воля індивідуума, здатного творити власну долю наперекір примхам буття, проголошувалися гуманістичні ідеали й апологетизувалося раціональне начало, яке давало відповідь на всі питання, то наприкінці XVI - початку XVII століття ситуація кардинальним чином змінилася. Зіткнувшися з тріумфом індивідуалізму, ренесансна особистість поступово розчаровувалася в гуманістичних ідеалах і змушена була шукати нові етико-світоглядні та естетичні орієнтири. Маньєризм актуалізував осмислення питань про співвідношення раціонального та ірраціонального, плотського та духовного. Людина маньєризму розгублена й не має впевненості ні в чому, вона намагається знайти вихід з кризи. І таку можливість їй пропонують бароко і класицизм, кожен стиль - по-своєму. Людина з бароковим світосприйняттям приймає неминучість страшного кінця та всемогутню волю Бога й намагається знайти вихід у єднанні з ним, не відкидаючи радостей буття. Сенс буття для неї в красі, крихкій і швидкоплинній.

Людина класицизму прагне врятуватися шляхом логічного узгодження та раціонального упорядкування світу, регламентуючи своє власне життя. Норми й канони, чітко окреслені класицистами, створюють нову картину світу, добре структуровану і правильну. У ній панує гармонія та краса, як її розуміють класицисти.

Проте, вважається, що логічним є припущення про можливість існування й інших виходів з кризи, адже в інтелектуально-духовному просторі пізнього Ренесансу наявні й інші системи, які відкривали перед людиною альтернативні можливості пошуку відповідей на злободенні питання. Думається, що однією з таких систем виступало рококо - стиль, визначенню іманентної сутності і ключових характеристик якого присвячений підрозділ І.2. ("Феномен рококо, його ключові топоси і концепти").

Наукове осмислення художнього феномену рококо триває вже понад століття. За цей час у дослідницькому дискурсі спостерігалися й періоди упередженого ставлення до нього, коли рококо не називали окремим художнім стилем (А. А. Єлістратова, С. В. Тураєв та ін.), і періоди дивовижної інтенсифікації дискусій навколо найрізноманітніших аспектів рокайльної проблематики (С. О. Ватченко, С. Л. Козлов, Н. Т. Пахсарян). Вивчення літературного рококо пройшло довгий шлях від естетичної недооцінки, унаслідок якої сам феномен набув негативного забарвлення в літературознавстві, до досить модної дослідницької теми, яка й сьогодні викликає запеклі дискусії науковців.

У зарубіжному літературознавстві першої половини ХХ століття за рококо міцно закріпилася репутація "абсолютно фальшивого, витонченого, аристократичного салонно-орієнтованого мистецтва" (В. Аббе), стилю "фривольного, такого, що поетизує еротику та хіть" (Г. Кінд) і сповненого "поверхової, пустої елегантності" (Р. Голл). У радянській філологічній науці цей художній феномен традиційно перебував на маргіналіях дослідницької уваги. Утім, завдяки серйозним дослідженням С. О. Ватченко, О. О. Глушко, С. М. Даніеля, Н. Т. Пахсарян та ін. сьогодні можна стверджувати, що наукова рецепція цього стилю позбулася вульгарно-соціологічної інтерпретації та традиційної негативної оціночності.

Попри очевидне на рубежі ХХ-ХХІ століть пожвавлення наукового інтересу до вивчення рококо, у сучасному дослідницькому дискурсі все ще наявна значна кількість дискусійних питань, стосовно яких ані зарубіжні, ані вітчизняні літературознавці не дійшли згоди. Вивчаючи природу стилю рококо, більшість науковців схиляються до думки щодо таких основних його характеристик, як еротизм, фривольність, метонімічність, елегантна природа (Г. Гатцфельд). До сьогодні, все ще відкритими залишаються питання соціокультурних передумов виникнення та ранніх етапів розвитку рокайльних тенденцій, ролі діалогу різних видів мистецтва у формуванні його засадничих принципів; його зв'язків із маньєризмом, бароко і класицизмом. Недостатня увага приділена національним модифікаціям цього стилю і взаємовпливам, що спричинені культурними контактами європейських націй.

Усталене в зарубіжному літературознавстві визначення рококо як певного періоду в розвитку західноєвропейського мистецтва ґрунтується виключно на хронологічних критеріях ідентифікації (історичних датах), а не на іманентних властивостях стилю, що видається не зовсім правильним. Саме такий підхід, з одного боку, обмежує історичний простір функціонування рококо як художнього феномену, а з іншого боку - спричинює його ототожнення з пізнім бароко (Г. Гатцфельд, М. Реймонд, Ф. Артц). З огляду на це, особливої актуальності й певної наукової ваги набуває дослідження проблеми зародження рокайльних тенденцій, особливо його витоків в інтелектуально-духовному просторі XVII століття.

Під рококо в дисертації розуміється мистецький стиль, який сформувався в Європі наприкінці XVII і розвивався протягом XVIII століття, утіливши прагнення індивідуума насолоджуватися мистецтвом. Його іманентною властивістю постає домінування ігрового начала, а провідними топосами - природа, жінка, кохання. До ключових рокайльних концептів відносимо галантність, гедонізм, вуайоризм та еротизм. Виступаючи своєрідним спадкоємцем естетики таких великих стилів, як маньєризм, бароко й до певної міри класицизм, рококо відображає своєрідну філософію життя, що багато в чому суголосна деяким умонастроям Просвітництва. Головними ознаками мистецтва рококо є вишуканість, домінування найрізноманітніших проявів ігрового начала, зокрема гострослів'я й дотепності, мініатюризація, прискіплива увага до деталі і фрагменту, естетика нюансів і натяків.

Особливу емоційно-психологічну ауру мистецтву рококо надають саме доволі специфічні (рокайльно забарвлені) модифікації концептів "жінка", "кохання", "природа". Завдяки домінуванню апологетики жіночності, грайливості та фривольності мрія про щастя набуває специфічного забарвлення. Якщо в поетичному універсумі бароко ідея плинності буття породжувала трагічне усвідомлення невідворотності смерті (а відповідно, і загострений драматизм, і релігійний містицизм, і культ страждання), то в художньому світі рококо ця ідея формувала діаметрально протилежний світоглядний імператив - жагу насолоди, бажання не втратити шансу на земне щастя і задоволення. У процесі запровадження в масову свідомість рокайльно забарвлених топосів - природа, жінка, кохання - у культурному ландшафті соціуму поступово кристалізуються такі концепти, як гедонізм, галантність, вуайоризм та еротизм.

Рококо по-новому переосмислює вже існуючу куртуазну традицію галантності, розширюючи її межі до стилю життя. Раніше (у XVI столітті) термін галантний (gallant) відзначався амбівалентною природою, позначаючи одночасно й людину витончену, освічену, виховану, й особу, яку характеризує вільне ставлення до любовних стосунків, ігнорування суспільної думки. Утім, друга складова концепту поступово набувала негативно-зневажливої конотації, тож на початку XVII століття галантний чоловік сприймався як неперебірливий залицяльник, а жінка - як легковажна й доступна. Рокайльна ж традиція, вищими цінностями для якої були рафінованість, вишуканість та витонченість, почала використовувати лексему "галантність" виключно в позитивному значенні.

Концепт еротизму включав і актуалізацію любовної тематики, і підвищену увагу до зображення найрізноманітніших проявів тілесності, і детальні описи зовнішності, які передбачали мініатюризацію, деталізацію, метонімічність, що призводила до культу поетики натяків, недомовленості, непроясненості, гри. Одним із засобів досягнення ефекту еротизації в мистецтві й культурних практиках повсякдення стає вуайоризм - популярна в епоху рококо техніка спостереження, яка передбачала прискіпливе споглядання, підглядування, уважне вивчення різних об'єктів і сцен, що традиційно приховувалися від стороннього ока.

Рокайльні тенденції безпосередньо пов'язані з історико-літературною добою XVII століття й генетично укорінені в таких провідних її стилях, як маньєризм, бароко і класицизм. Найяскравішою маніфестацією рокайльних тенденцій в англійській літературі XVII століття стала, згідно з твердженням П. Бреді, поезія англійських "кавалерів", яка має яскраво виражений перехідний характер.

Підрозділ І.3 має назву "Англійська лірика першої половини XVII століття і соціокультурний контекст: специфіка взаємодії". Теза про органічну взаємодію літературних текстів як специфічної культурної практики й соціокультурного контексту стала своєрідною аксіомою в постструктуралістському дослідницькому дискурсі. Адекватне розуміння широкого смислового діапазону й дивовижної художньої віртуозності ліричної поезії, яка виникла наприкінці пізнього англійського Відродження і зазнала помітних трансформацій у період правління таких несхожих монархів, як Яків І та Карл І Стюарти, неможливе без заглиблення в сутність і характер тих суспільно-політичних, соціальних та культурних особливостей, які визначили неповторне обличчя англійського XVII століття.

Загальна соціокультурна ситуація вищезгаданого періоду позначена помітним зростанням релігійної і політичної напруги, кульмінацією якої стала славнозвісна англійська буржуазна революція 1648 р. На відміну від єлизаветинської епохи (1558-1603 рр.), за якою міцно закріпилася репутація "золотої доби" в історії англійської національної культури, часи правління перших Стюартів виявилися менш сприятливими для розвитку літератури і мистецтв. Духовний клімат і загальна атмосфера, що панували в Англії після смерті Єлизавети Тюдор, помітно відрізнялися: літературний патронаж, що процвітав серед єлизаветинців, поступово втрачав статус престижної культурної практики, загальне захоплення театром поступалося місцем придворним розвагам, відчутно змінилися тематика й загальний пафос літературних творів. Водночас якісно змінилося й саме обличчя англійської літератури, адже в ній уже не знаходилося місця ані життєрадісному пафосу ренесансної комедії, ані апологетиці антропоцентризму, притаманній творчості раннього Шекспіра й багатьох єлизаветинців. Саме за часів правління Якова І (1603-1625) на пріоритетні позиції в жанровій системі англійської літератури вийшла лірика, яка витіснила драматичні жанри на другий план, а жанри прозові - на третій. У яковитській поезії спостерігається відчутна зміна проблемно-тематичного спектру і загальної тональності творів, а також якісні зрушення на рівні форми.

Більшість поетів яковитської доби концентрували свою увагу на власному онтологічному і психологічному досвіді, а найбільш популярною формою художнього втілення цього досвіду стала ускладнена метафорика, потяг до найрізноманітніших проявів мовної гри, емблематизації, смислової затемненості. Події внутрішнього життя ліричного героя змальовувалися з високим ступенем драматичної напруги й потужною емоційною експресивністю. Це призводило до глибокої філософічності, яка інколи межувала з загостреною релігійністю, унаслідок чого ліриків цього періоду - Джорджа Герберта, Ричарда Крешо, Генрі Воена - стали називати "поетами-метафізиками".

Поетам-"метафізикам" зазвичай протиставляються поети-"кавалери". Витоки такого біполярного їх зображення містяться, власне, у манері їхнього письма, що у свою чергу призводить до спрощеного сприйняття спрямованості їхньої поезії. Акцент при цьому ставиться лише на головних мотивах їхньої творчості, а вся неоднорідність та глибина поезії двох шкіл залишається поза увагою. Поступово в історії літератури склався стереотип, згідно з яким поети-"метафізики" асоціюються з серйозною поезією, тоді як поети-"кавалери" - з фривольною. Цілком зрозуміло, що "метафізики", на відміну від "кавалерів", отримали значно більше уваги з боку дослідників, а також більш схвальні оцінки. У такому загальноприйнятому підході до зображення двох поетичних шкіл є раціональне зерно, проте тенденція їх протиставляти видається непродуктивною, адже обидві школи мають спільне генетичне коріння (поезія Дж.Донна та Бена Джонсона), і їх представники в основному належать до одного кола - високоосвічених інтелектуалів.

Більшість дослідників, які вивчали літературу каролінгців, вказують на превалюючу роль придворної культури у становленні стильової манери цих письменників. Фактично роль придворного поета полягала в тому, щоб розважатися, відзначати визначні події королівського життя, улещувати й оспівувати можновладців. Така етико-світоглядна позиція еліти, безперечно, не могла не позначитися й на загальному кліматі в суспільстві. Незважаючи на те, що деякі представники двору й брали участь у військових баталіях епохи з метою вкрити себе славою, загалом під час абсолютної монархічної влади двір залишався осторонь соціально-політичних катаклізмів. Проблематика англійської лірики цього часу позначена відчутним зменшенням глобальності, адже складна філософічність поетичного наративу "метафізиків" поступається місцем приватно-особистісним конфліктам, репрезентація яких хоч і не позбавлена інтелектуальної та вербальної віртуозності, утім їй бракує внутрішньої напруги й щирості емоційних переживань.

Хоча сучасники та до певної міри конкуренти "метафізиків" також перебували під впливом Джона Донна, проте вони не перейняли складності й метафоричності його стилю. Навпаки, "кавалери" вкрай рідко зверталися у власній творчості до серйозних філософських тем, зосереджуючи увагу на "світлій" стороні буття. Саме через "несерйозне" ставлення до життя та поезії "кавалери" протягом тривалого часу залишалися поза увагою дослідників та загалом отримали негативну оцінку власної творчості: за їхньою поезією закріпився маркер поверхової, а звинувачення у відсутності ідейної глибини та вузькому проблемно-тематичному діапазоні стали широко розповсюдженими в літературознавчому дискурсі.

Варто наголосити, що певна амбівалентність рецепції кавалера є наслідком органічної вписаності самого мистецького феномену ("поезії кавалерів") у соціокультурний контекст тогочасся. Кавалер як маркер приналежності до певної політичної групи і кавалер як атрибутив поетичного угрупування (придворних поетів, які належали до прибічників Карла І) не становлять бінарної опозиції, адже дехто з поетів симпатизував політичним переконанням кавалерів, а дехто зазнав утисків через політичні переконання. Тож, думається, що при ідентифікації поезії "кавалерів" як мистецького продукту, створеного представниками певної літературної групи придворних поетів, доцільно орієнтуватися насамперед на естетичні критерії.

Відображаючи колізії свого часу в поетичних творах, "кавалери" віддають перевагу світлим тонам. Для їхніх віршів, на відміну від поезій власне барокових митців, не є характерними такі мотиви, як загострене відчуття світу суперечностей, акцентування розбіжностей між виглядом речей та їх суттю; розкриття розірваності буття, конфлікту між тілом та духом, між схильністю до чуттєвої краси світу та розумінням марності земного існування. Вони апологетизують радісні моменти життя, добре розуміючи нетривкість щастя, краси, насолоди.

Головними темами творчості поетів-"кавалерів" були кохання, жінка та природа, що цілком суголосне рокайльним умонастроям. Це дає підстави для гіпотетичного припущення про присутність певних рокайльних тенденцій у творчості поетів-"кавалерів", художня палітра яких містить оригінальне поєднання елементів усіх домінуючих стилів літературної епохи - XVII століття, а саме: маньєризму, бароко і класицизму. Генетично пов'язані з творчими здобутками таких непересічних майстрів поетичного слова, як Джон Донн і Бен Джонсон, поети-"кавалери" репрезентують у своїх віршах онтологічний досвід іншої реальності - реальності придворного життя, з його культом інтриг, кохання, задоволень тощо.

Мистецтво рококо зароджується саме в лоні придворного життя й відображає його цінності, естетичні уявлення, життєві орієнтири. Тож подібність проблемно-тематичних пріоритетів, укоріненість у спільній онтологічній реальності, ідентичність соціального статусу як творців мистецького продукту, так і його реципієнтів, слугують на користь припущення, що саме поети-"кавалери" стоять біля витоків формування рокайльних тенденцій у літературі Англії. На виявлення тих елементів, що засвідчують зародження і розвиток цих тенденцій у поетиці лірики "кавалерів", і спрямовується поданий у наступних розділах дисертації аналіз художніх пошуків і творчих здобутків Р. Герріка, Т. Кер'ю, Дж. Саклінга, Р. Лавлейса, Е. Воллера, який здійснюється з урахуванням строкатості стилістичної палітри англійської літератури XVII століття.

Другий розділ - "Зародження рокайльної поетики і естетики в поезії Роберта Герріка" - складається з двох підрозділів. Перший з них містить спробу створення літературного портрета митця, а у другому запропоновано аналіз поетики віршів його збірки "Гесперіди" ("Hesperides", 1648 р.).

Роберта Герріка (1591-1674) справедливо вважають однією з найбільш неординарних постатей поетичного олімпу в Англії першої половини XVII століття, творчість і особистість якого до цього часу викликає неабиякий дослідницький ажіотаж. Його незрідка відносять до кола поетів-"кавалерів", хоча і життєвий шлях, і світоглядні переконання цього священика-літератора мало чим нагадували ті стереотипи, які панували у придворних колах. Навіть сам факт приналежності Р.Герріка до "кавалерів" усе ще залишається об'єктом досить гострої полеміки в літературознавчих колах.

Р. Геррік, як автор любовної лірики, характеризувався критиками то як наївний мрійник, що вигадує жінок та сексуальні пригоди, то як сексуально-психопатична особистість, сенсуаліст, вуайорист, фетішист. У збірці "Гесперіди" Р. Герріка відчутно проявляються маньєристичні, класицистичні та барокові тенденції, які інколи органічно поєднуються, а інколи створюють ефект амбівалентності. Причому в різних віршах можна зустріти як домінування певної тенденції (наприклад, барокової - в "Argument of his book", маньєристичної - у "Delight in disorder"). Цей симбіоз може проступати чи то на рівні тематики ("To Anthea lying in bed"), чи то на рівні стилю ("Upon the loss of his mistresses"). Водночас своєрідним об'єднуючим чинником, що створює цілісність художнього простору "Гесперід", виступає рокайльне начало. Присутнє у віршах Герріка і як умонастрій (вибір тем, проблематики, лейтмотивів), і як топіка (образність, емблематичність, художні тропи), і як стиль (манера і фокус художньої репрезентації зображуваної дійсності), воно суттєво впливає на елементи поетики, що мають маньєристичну, класицистичну чи барокову природу. Унаслідок цього помітно змінюється сама модальність окремих компонентів, які генетично укорінені в попередніх художніх системах (маньєризм, класицизм, бароко).

Так, маньєристична грайливість, потяг до естетизації природи втрачають іманентно властиву їм ускладненість, важкодоступність, штучність. Відвертість репрезентації еротичних мотивів, характерна для античних ерото-романтиків, які були кумирами Р. Герріка, витісняється в його ліриці метафоризацією тілесності та емблематизацією сексуальності. Орієнтація на класицистичну поетику зберігається на рівні художньої форми (спрощені версифікаційні моделі, чітке римування, врівноваженість композиційного малюнка). Барокові теми, інтерес до ілюзорного, ірраціонального, амбівалентного втрачають у Р. Герріка ту серйозність і глибину, що властива ліриці метафізиків. У художньому просторі "Гесперід" зароджується нова естетична якість, яка згодом буде названа рокайльною.

Третій розділ - "Творчі пошуки поета-"кавалера" Томаса Кер'ю" - орієнтований на виявлення зв'язків Томаса Кер'ю з його великими попередниками Джоном Донном і Беном Джонсоном (підрозділ ІІІ.1) та аналіз рокайльних топосів, які формують домінанту його любовної лірики (підрозділ ІІІ.2). Томас Кер'ю (1594/5-1640) зазвичай визнається одним з найяскравіших представників гуртка поетів-"кавалерів". Його творчий доробок увібрав у себе весь проблемно-тематичний репертуар цього літературного угрупування. У загальному переліку епітетів, якими сучасна критика наділяє поета, найбільшу частотність демонструють ті, що акцентують увагу на легкості його стилістичної манери, неперевершеній дотепності та вмінні точно відтворити стихію кохання. Так, приміром, його називають "поетом природним і невимушеним" (А. Ворд), "привілейованим насмішником" (Л. Джонсон), "оракулом любові" (Л. Ганнафорд).

Літературний талант Т. Кер'ю, як і більшості "кавалерів", виростає на перехресті двох магістральних тенденцій англійської ренесансної поезії - Джона Донна і Бена Джонсона. Тож цілком природно, що в науковому дискурсі згадки про вплив на художнє мислення і поетику Т. Кер'ю цих талановитих старших сучасників стали загальним місцем. Теза літературної критики про те, що поетичний стиль Т. Кер'ю є результатом одночасного й рівною мірою потужного впливу двох вищезгаданих майстрів слова, є сьогодні загальновизнаною, утім, усе ще остаточно не з'ясовано ані характер цього впливу, ані його наслідки. Використання методології "close reading" дає підстави стверджувати, що репутація другорядного автора й банального імітатора, яка закріпилася за Томасом Кер'ю, не відповідає його дійсним здобуткам і внеску в розвиток національної поетичної традиції. Орієнтація Т. Кер'ю на лідера "метафізиків" виявляється на декількох рівнях: імперативному (творча установка Т. Кер'ю, який поціновував у ліриці Дж. Донна вміння говорити про кохання з дивовижною інтелектуальною вишуканістю), стилістичному (деякі характерні для любовних мініатюр Т. Кер'ю метафоричні образи, зокрема дзеркало, свічка, тенета кохання, вогонь кохання, навіяні поезією Дж. Донна), мотивному (непоодинокі алюзії до любовної лірики Дж. Донна, перегук образів-символів з метафорикою уславленого учителя). Надзвичайно показовим є текст "Rapture" Т. Кер'ю, написаний під очевидним впливом Дж. Донна.

Прояв контактно-генетичного резонансу лірики Т. Кер'ю з поетичними здобутками другого із вищезгаданих учителів відчувається в іронічно-глузливій манері поета-"кавалера", у наслідуванні класичних поетичних зразків (на рівні запозичення тем, образів, алюзій) та в тяжінні до класицистичної версифікаційної моделі, блискучим популяризатором якої був саме Бен Джонсон. Т. Кер'ю не поступається Бену Джонсону за дотепністю і влучністю метафоричних характеристик та умінням бути амбівалентним у винесенні вердиктів, що поєднують апологетику з іронічністю. Своєрідною маніфестацією того факту, що Т. Кер'ю визнавав власний "борг" перед своїми великими вчителями, стали його поетичні послання Джону Донну ("Elegie upon the death of the Dean of Paul's, Dr. John Donne") та Бену Джонсону ("Upon occasion of his Ode of defiance annext to his play of "The New Inn"). Тут він декларує і своє шанобливе ставлення до двох визначних англійських поетів, і висловлює власні судження щодо поезії. Попри розповсюджену в дослідницьких колах думку, Т. Кер'ю неправомірно відносити до когорти літературних епігонів, адже, по-перше, у своїй творчості він якісно оновлює матеріал, запозичений у попередників, а по-друге, у віршованих посланнях вдається не лише до апологетики, але й до критицизму. Подекуди він дозволяє собі й відверту іронію стосовно особистісних характеристик Бена Джонсона, зокрема його марнославства. Проте сутність критицизму Т. Кер'ю неправомірно зводити лише до іронічного забарвлення певних пасажів: на сторінках віршованих послань він об'єктивно й водночас по-метафоричному влучно осмислює роль та місце Джона Донна та Бена Джонсона в національній поетичній традиції. При цьому в кожному з послань він демонструє власне віртуозне володіння поетичною технікою своїх попередників. Він блискуче обігрує ключові характеристики творчої особистості Джона Донна, якого називає "жрецем Аполлона та священиком Бога", і вправно імітує сатирично-глузливу манеру Бена Джонсона.

Любовна лірика Т. Кер'ю є самобутнім і цікавим явищем англійської поезії. У цілому вона несе відбиток впливу барокових мотивів і топосів лірики Дж. Донна та класицистичних моделей версифікації Бена Джонсона, але не відзначається філософічною глибиною першого і блискучою сатиричністю другого. Т. Кер'ю неодноразово обігрує концепти еротизму, гедонізму, вуайоризму. Домінуючими художніми стратегіями при цьому виступають естетика нюансів і натяків, домінування ігрового начала на рівні сюжетики, метафорики й образності, підкреслена елітарність і загострений інтелектуалізм. Усе це дає підстави стверджувати, що лірика Т. Кер'ю і за проблемно-тематичною орієнтацією, і за семантикою художньої образності, і за еротичною забарвленістю лейтмотивів абсолютно вписується у світоглядно-естетичну парадигму рококо, передбачаючи майбутній успіх цього стилю.

Як самобутній і талановитий поет, Т. Кер'ю демонструє навдивовижу оригінальну художню репрезентацію таких топосів, як природа, жінка, кохання. На відміну від Р. Герріка, якого навряд чи можна назвати взірцевим поетом-"кавалером" через очевидний вплив його професійного стану священика на власне самовизначення, Томас Кер'ю уособлює собою образ типового "кавалера", адже в його самоідентифікації поет та "кавалер" становлять органічну єдність, а в його творчості відбився весь етико-естетичний комплекс представників цієї поетичної групи придворних - неперевершена дотепність, надзвичайна легкість стилістичної манери і витончена грайливість.

Несерйозне ставлення до світу як домінанта рокайльного світобачення відбивається на ставленні Т. Кер'ю до поетичних занять, яке, унаслідок цього, виявляється досить амбівалентним. З одного боку, наслідуючи приклад свого вчителя, Бена Джонсона, він старанно відшліфовує власний стиль версифікації, за що удостоюється в'їдливо-насмішкуватих нападок від інших "кавалерів" (Дж. Саклінг), але згодом отримує високу оцінку літературних критиків. З іншого, Т. Кер'ю апологетизує гедоністичну функцію поезії, вважаючи, що вона має насамперед бути приємною розвагою. Імператив "бути приємним" для Т. Кер'ю стає засадничим і відображає орієнтацію автора на потреби й очікування його потенційних реципієнтів - придворної аудиторії. Цим пояснюється й певне зміщення акцентів у ліриці Т. Кер'ю, який, попри орієнтацію на таких незаперечних авторитетів, як Джон Донн та Бен Джонсон, стоїть на іншій світоглядно-естетичній платформі, що зумовлюється самою природою відмінного соціокультурного контексту.

Четвертий розділ - "Особливості поетики творчості другого покоління поетів-"кавалерів" - складається з трьох підрозділів, кожен з яких відповідно присвячений аналізу творів одного із поетів - Сіра Джона Саклінга (1609-1642 рр.), Ричарда Лавлейса (1618-1656/57 рр.) та Едмунда Воллера (1606-1687 рр.).

У підрозділі IV.1 виявлені ключові концепти лірики Сіра Джона Саклінга і з'ясовані особливості їх художньої репрезентації. Сір Джон Саклінг був, безперечно, одним із найепатажніших поетів-"кавалерів". Те, що свого часу зробило його поезію улюбленим читанням придворної еліти, згодом перетворило її на об'єкт гострої критики з боку моралістів та пуританських блюстителів чеснот.

Самобутність лірики Дж. Саклінга полягає в тому, що, залишаючись у межах топіки, характерної для поезії "кавалерів" (кохання, еротичні мотиви, стратегії спокушання і залицяння, логіка розвитку любовних стосунків), він обрав дещо незвичні стратегії її художньої репрезентації. По-перше, поет уникав барокової метафоричності, властивої Т. Кер'ю, і моралізму, притаманного Р. Герріку, натомість запроваджуючи розмовний стиль, підкреслено буденні описи й відверті натяки. По-друге, він доволі гостро критикував псевдокуртуазні літературні штампи, солідаризуючись у цьому з Джоном Донном, і конвенції придворного життя, спираючись на досвід гострого на язик Бена Джонсона. Жоден із поетів-"кавалерів" не дозволяв собі такої відвертої епатажності й показового цинізму. По-третє, Дж. Саклінг незрідка використовував прийом літературної стилізації, який у нього виступав проявом ігрового начала. Усе це, разом з акцентованою несерйозністю та емоційною поверховістю, зближує цього поета з рокайльними авторами, для яких подібні умонастрої та художні техніки були досить типовими.

У підрозділі IV.2. - "Поезія Ричарда Лавлейса як маніфестація рокайльної галантності" - продемонстровані особливості поетики Р. Лавлейса, творчість якого органічно вписується в літературний контекст його часу.

У своїй поезії Р. Лавлейс, взірцевий поет-"кавалер", повною мірою відобразив бурі і хвилювання, емоційні переживання і катаклізми, що були характерними для XVII століття. Проблемно-тематичний спектр його поезії, стильові преференції й соціальний статус дають підстави відносити Р. Лавлейса до поетів-"кавалерів", у чому суголосні практично всі дослідники, які вивчали ті чи інші аспекти його творчості. Від поезії Т. Кер'ю та Дж. Саклінга, у якій сучасники поціновували гру розуму та дотепність, лірика Р.Лавлейса відрізняється поєднанням легкості, притаманної віршованим творам "кавалерів", з морально-етичною респектабельністю, серйозністю.

Прикметно, що в деяких поезіях Р. Лавлейса відчутне відлуння тих політичних подій, свідком і безпосередніх учасником яких йому довелося бути. Певний автобіографізм присутній уже навіть на рівні поетики заголовків, де жіноче ім'я доповнюється таким собі конкретизатором обставин, за яких був написаний той чи інший вірш: "До Лукасти перед відходом на війну", "До Алтеї. З в'язниці" та ін. Характерною особливістю стилю Р. Лавлейса є серйозне ставлення до куртуазних ідеалів честі, військової доблесті й лицарської любові, які знайшли своє відображення в знаменитому поетичному творі "To Lucasta, Going to the Warres". Серед рокайльно забарвлених концептів (гедонізм, галантність, вуайоризм, еротизм) у поезії Р. Лавлейса найефектнішу художню репрезентацію здобуває галантність, що детерміновано його світоглядними орієнтаціями. Що ж до проблемно-тематичного спектру його поезії, то він є суголосним семантиці лірики "кавалерів" у цілому, адже її ключові топоси (природа, жінка, кохання), що зближують цих авторів з рокайльною поетикою, у віршах Р. Лавлейса репрезентовані повно й варіативно. Характерною рисою поетичного дискурсу цього автора є оригінальне поєднання барокової метафоричності і притаманних класицизмові художніх технік, що знаходять вираження в неодноразових апеляціях до античних образів, логічній стрункості композиційного малюнка та пропорційно-виваженій ритмомелодиці поетичного тексту.