Поетика прози І.С. Шмельова: традиції та інтертекстуальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В. Н. КАРАЗІНА

УДК 821.161.1 - 3 Шмельов. 09

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Поетика прози І. С. Шмельова: традиції та інтертекстуальність

10.01.02 - російська література

Коршунова Євгенія Олександрівна

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент Шеховцова Тетяна Анатоліївна, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, доцент кафедри історії російської літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Ільїнська Ніна Іллівна, Інститут філології та журналістики Херсонського державного університету, професор, завідувач кафедри іноземних мов та літератури;

кандидат філологічних наук Золотухіна Надія Анатоліївна, Харківська державна академія дизайну і мистецтв, доцент, завідувач кафедри українознавства.

Захист відбудеться «15» грудня 2010 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 6-85.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий «09» листопада 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради І. М. Кремінська

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Творчість Івана Сергійовича Шмельова, письменника першої хвилі російської еміграції, протягом останніх десятиріч викликає значний науковий інтерес. На батьківщині побачили світ лише перші публікації письменника, що засвідчили початковий етап його творчого становлення. Прозові твори, які окреслюють повною мірою художню постать митця, були написані й надруковані в еміграції (1922-1950). Російський читач побачив їх лише в 1980-ті роки, що стало початком цілісного осмислення творчості письменника. Із 1990-х років російські та українські літературознавці неодноразово ставили питання про співвіднесення прози І. С. Шмельова з літературним процесом XIX-XX століть (А. Черников, Л. Борисова та ін.). Тому не випадково, що тема літературної спадкоємності, особливо актуальна для такого «традиціоналіста», як І. С. Шмельов, одна з перших стала предметом спеціального студіювання. Проза письменника порівнювалася з творчістю Ф. Достоєвського, І. Буніна, А. Чехова, І. Тургенєва, однак на сьогодні немає узагальнюючих досліджень, присвячених вивченню форм і функцій традиції у творчості І. С. Шмельова.

Ще менш висвітленим є питання про «взаємозв'язки» прози письменника з творчістю авторів «срібного віку», хоча всі науковці визнають суттєвий вплив І. С. Шмельова на формування картини світу письменників зарубіжжя. На сучасному етапі вивчення творчості І. С. Шмельова особливої значущості набуває аналіз інтертекстуальних зв'язків його прози. Проза митця за багатьма ознаками наближається до модерністської парадигми, яка не може бути адекватно досліджена без з'ясування феномена інтертекстуальності. Однак інтертекстуальний підхід при рецепції художньої спадщини письменника практично не використовувався (крім роботи Л. Єрьоменко).

При зверненні до категорій традиції та інтертекстуальності необхідно насамперед з'ясувати зміст цих понять, виявити відмінності між ними. У термінологічному апараті сучасного літературознавства категорія інтертекстуальності практично не відмежовується від традиції. Тому ці терміни використовуються як взаємозамінні та синонімічні. Творчість І. С. Шмельова містить багатий матеріал, необхідний для висвітлення цих питань. Усе це й зумовлює актуальність дослідження прози письменника в означеному річищі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень кафедри історії російської літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна «Проблеми методу, поетики та жанру російської літератури ХIX і ХХ століть».

Мета та завдання дослідження. Мета дослідження - виявити специфіку традиції та інтертекстуальності в прозі І. С. Шмельова, встановити їх роль у формуванні художнього світу письменника. Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- окреслити види традиції у творчості І. С. Шмельова, визначити принципи та специфіку ставлення автора до традиції;

- виявити змістотворчі функції класичної спадщини у текстах митця;

- простежити особливості виявів традиції та інтертекстуальності в прозі І. С. Шмельова на різних етапах її розвитку, визначити їх роль у формуванні естетики й поетики «духовного реалізму»;

- виробити цілісне уявлення про своєрідність інтертекстуальних стратегій письменника та з'ясувати специфіку їх утворення;

- схарактеризувати види й функції інтертексту в прозі І. С. Шмельова;

- встановити відмінності між традицією та інтертекстуальністю як категорійними явищами на матеріалі прози І. С. Шмельова.

Об'єкт дослідження - художня проза І. С. Шмельова 1910-1950-х років.

Предмет дослідження - форми й функції традиції та інтертекстуальності у творах І. С. Шмельова.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну базу дисертації складають праці вчених, присвячені вивченню інтертекстуальності (М. Бахтін, Р. Барт, Ю. Кристєва, Н. П'єге-Гро, І. Смирнов, Н. Фатєєва, Н. Корабльова, Н. Кузьміна), теорії літературної традиції (Т. Еліот, Ю. Тинянов, А. Лосєв, Д. Лихачов, І. Єсаулов, Н. Стеценко, В. Халізєв), цілісному аналізу тексту (М. Гіршман, Д. Лихачов), дослідженням із проблем поетики (В. Жирмунський, Б. Томашевський, Ю. Лотман, Б. Успенський, Б. Гаспаров, І. Силантьєв, Н. Тамарченко, О. Чудаков). Також було використано окремі положення праць, що стосуються міфопоетики міських текстів (В. Топоров, Ю. Лотман, Б. Успенський, Н. Мєдніс, С. Неклюдов), традицій давньоруської літератури та культури (В. Лєпахін, М. Шкуропат, Н. Пак, Є. Трубецькой, М. Рубінс).

Використано такі методи дослідження, як цілісний, історико-генетичний, описово-аналітичний, порівняльно-типологічний і метод інтертекстуального аналізу. Із метою вивчення проявів категорії традиції в прозі І. С. Шмельова використовувалися історико-генетичний і порівняльно-типологічний методи. Інтертекстуальне поле прози І. С. Шмельова окреслено за допомогою цілісного та інтертекстуального аналізу. Комплексне залучення названих методів уможливило розрізнення двох категорій (традиції та інтертекстуальності), що представлене в дисертації.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняному літературознавстві досліджено специфіку синтезу в поетиці І. С. Шмельова літературної й духовної традицій як підґрунтя для створення «нової естетики» духовного реалізму. Виявлено авторські настанови, які зумовлюють звернення до традиції та інтертекстуальності в прозі І. С. Шмельова; схарактеризовано особливості співвідношення традиції та інтертекстуальності в «московських» творах письменника; окреслено коло претекстів прози І. С. Шмельова 1910-1950-х років і розглянуто особливості використання літературного, музикального й живописного інтертекстів; простежено формування інтертекстуальних стратегій І. С. Шмельова у процесі його творчої еволюції; доведено, що при зверненні до художніх текстів «золотого віку» інтертекстуальність є формою вияву традиції, при оцінці ж спадщини «срібного віку» вона стає спробою самовизначення авторського «я», дистанціювання від світоглядних позицій цієї доби при наближенні до естетичних настанов модернізму.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній вперше окреслено межі між традицією та інтертекстуальністю на матеріалі творчості І. С. Шмельова. шмельов інтертекстуальний письменник

Практичне значення роботи. Основні положення та результати дисертації можуть бути використані при викладанні курсу історії російської літератури першої половини ХХ століття в середніх та вищих навчальних закладах, у спецкурсах та спецсемінарах із проблем вивчення творчості І. С. Шмельова, при підготовці підручників і навчальних посібників з історії російської літератури першої половини ХХ століття та культурологічних дисциплін, а також при написанні курсових, бакалаврських і магістерських робіт.

Особистий внесок здобувача. Робота виконана самостійно, без участі співавторів.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертації апробовано на науково-методологічних семінарах кафедри історії російської літератури філологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та одинадцяти наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції «И. С. Шмелев и писатели литературного зарубежья» (м. Алушта, 19-23 вересня 2007 р.); Міжнародній науковій конференції «Етнопростір мови та культури: актуальні проблеми етнолінгвістики й лінгвокультурології» (м. Харків, 5-6 жовтня 2007 р.); «ХVI Международных Рождественских образовательных чтениях» (м. Москва, 27 січня - 2 лютого 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Література, мистецтво і гуманітарні науки ХХІ століття у перспективі глобалізаційних процесів» (м. Харків, 18-20 вересня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «И. С. Шмелев и писатели литературного зарубежья» (м. Алушта, 23-26 вересня 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «„Восток - Запад”: пространство русской литературы и фольклора» (заочній) (м. Волгоград, 19 листопада 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «Христианская традиция в русской литературе» (м. Іжевськ, 13-15 листопада 2008 р.); Міжнародній науковій конференції «И. С. Шмелев и писатели литературного зарубежья» (м. Алушта, 17-22 вересня 2009 р.); Міжнародній науковій конференції «Місто - як - текст: літературні проекції» (м. Бердянськ, 10-11 вересня 2009 р.); Міжнародній науковій конференції «Мир творчества И. С. Шмелева» (м. Москва, ИМЛИ РАН, 6-7 жовтня 2009 р.); підсумковій конференції аспірантів філологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (м. Харків, 26 березня 2010 р).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 6 статей, з яких три вміщено в наукових фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура та обсяг дисертації зумовлені її метою та завданнями. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 202 сторінки, з них 185 сторінок основного тексту та 17 сторінок списку використаних джерел, що налічує 189 позицій.

Основний зміст дисертації

У «Вступі» обґрунтовано вибір теми, її актуальність, сформульовано мету та завдання дисертації, висвітлено зв'язок роботи з науковими програмами й планами організації, в якій її виконано, окреслено теоретико-методологічну базу дослідження, його предмет і об'єкт, розкрито наукову новизну роботи, визначено теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про апробацію результатів наукового дослідження.

У першому розділі - «Історія й актуальні проблеми вивчення творчості І. С. Шмельова» - подано огляд критичної та наукової літератури за темою дисертації, визначено стан наукового опрацювання проблеми і схарактеризовано теоретичні й методичні принципи дослідження. Розділ складається з двох підрозділів. У першому підрозділі - «Основні етапи вивчення творчості І. С. Шмельова» - простежено характеристику основних етапів вивчення художньої прози письменника в науково-критичній літературі. У критичній літературі 1910-х років І. С. Шмельов розглядається частіше як письменник-побутовіст, який відобразив у своїх творах характерні риси життєвого устрою різних прошарків російського суспільства. У рецензіях А. Ожигова, М. Левидова, А. Бурнакіна простежуються спроби применшити ідейно-художнє значення творів письменника, бачити їх цінність лише в зображенні цікавих побутових дрібниць. Вирізнив митця із числа пересічних прозаїків М. Горький, який відзначив справжній талант молодого автора. Таку думку підтримали літературні критики, зокрема В. Львов-Рогачевський. Н. Клестов (Ангарський), А. Дерман, Н. Коробка, які наголосили на тому, що творчість І. С. Шмельова ширше звичайного «побутовізму».

Після від'їзду в 1922 р. спочатку в Німеччину, а згодом у Францію починається другий етап творчості І. С. Шмельова - емігрантський. До публікації «Сонця мертвих» тексти письменника публікуються як в метрополії, так і в еміграції. Радянські рецензенти знаходили у творах письменника «ідеологічно близькі моменти» і трактували їх згідно зі своїми політичними поглядами. Аналізом роману «Сонця мертвих» закінчується вивчення спадщини письменника на батьківщині. У зарубіжжі творчість І. С. Шмельова набула нового обширу. Навколо питання про творчий метод письменника вирували справжні дискусії (Г. Адамович, І. Ільїн та ін.). О. Амфітеатров назвав метод І. С. Шмельова іконописним, випереджуючи тим самим ідеї сучасних учених (В. Лєпахін, М. Шкуропат та ін.).

Пострадянський період вивчення прози І. С. Шмельова характеризується переоцінкою і його художньої спадщини, і місця в літературному процесі. Позбувшись ідеологічних перешкод, сучасні літературознавці (Т. Таянова, М. Трубіцина, Л. Зайцева) вивчають творчість І. С. Шмельова в контексті православ'я та духовності. У перших монографіях, присвячених автору (А. Черников, М. Дунаєв, О. Любомудров), започаткована наукова полеміка щодо обґрунтування творчого методу письменника - духовного реалізму - «художнього освоєння духовної реальності». У творчості письменника справедливо знаходять спадкоємні риси як зі спадщиною «золотого віку» (Л. Борисова), так і з добою «срібного віку» (А. Любомудров). Але ці контекстуальні зв'язки на сьогодні комплексно не вивчено, так само, як і не досліджено інтертекстуальні елементи у прозі письменника. Як представник епохи «срібного віку», І. С. Шмельов використовував засоби інтертекстуальності. Тому для прози митця як спадкоємця класики й одночасно письменника своєї доби актуальні і традиція, й інтертекстуальність. Погляд на творчість І. С. Шмельова під цим кутом зору дозволить чіткіше визначити координати художнього світу митця й уточнити його місце в літературному процесі першої половини ХХ століття.

У другому підрозділі - «Теоретичні аспекти вивчення традиції та інтертекстуальності» - схарактеризовано сучасні уявлення про інтертекст та традицію, їх різновиди та функції, зроблено спробу їх теоретичного розрізнення. Простежуючи історію вивчення категорії традиції (Т. Еліот, Ю. Тинянов, Д. Лихачов, А. Лосєв та ін.), визначаємо як базові для нашого дослідження концепцію В. Халізєва, в якій розрізнено традицію та традиціоналізм, та концепцію Є. Стеценко, що містить обґрунтування стильової множинності й методологічної неоднозначності традиції в ХХ ст. Для вивчення особливостей вияву традиції у творчості І. С. Шмельова важливо виділити її конструктивні вияви в літературному процесі ХХ ст., типологічні ознаки літературної традиції ХХ ст. загалом. У другій частині підрозділу окреслено історію розвитку теорії інтертекстуальності, починаючи від робіт М. Бахтіна, де формулюється думка про діалогічність романного слова, і Ю. Кристєвої, в концепції якої на місце бахтінського автора стає текст. Ураховуючи досвід зарубіжних (М. Риффатер, Ж. Женетт, Р. Барт, Н. Фатєєва) і вітчизняних (Н. Корабльова) теоретиків інтертекстуальності, ми беремо за основу концепції І. Смирнова та Н. П'єге-Гро, де виокремлено питання про необхідність розмежування традиції та інтертексту, виділено модерністську/традиціоналістську та постмодерністську/есхатологічну інтертекстуальність. Модерністська інтертекстуальність вирізняється з традиції й характеризується її переосмисленням, але не нівелює її. Вона постає як спосіб створення нового змісту, домінантна риса світосприйняття митця, котрий бачить світ крізь призму культурних асоціацій. Означена інтертекстуальність не пориває з традицією, а сприяє її продовженню. Есхатологічна інтертекстуальність постулює постмодерністське уявлення про гомогенний текст культури, де зникає нікому не потрібна традиція. Уся попередня література сприймається не як джерело традиції, а як цілісний «претекстовий тематичний світ», у якому новий смисл може формуватися принципово поза традицією і навіть бути спрямованим на знищення традиції. Матеріал наступних розділів роботи демонструє як особливості подібності двох різних категорій, так і їх відмінності.

У другому розділі - «Духовна традиція в поетиці І. С. Шмельова: іконічність та агіографічність» - досліджено функціонування у творчості І. С. Шмельова категорії духовної традиції. У процесі свого становлення й еволюції проза митця спиралася на дві провідні традиції - духовну та літературну. Злиття літературної й духовної традицій виявляється у зверненні до досвіду іконічної й агіографічної поетики. Розроблений і запроваджений у літературознавчий дискурс В. Лєпахіним термін «іконічність» означає єдність видимого (ікона) та невидимого (образ), божественного й людського, земного й небесного. Застосування принципу іконічності в літературознавчому аналізі передбачає аналіз художнього тексту, і зокрема його образів, у тому сенсі, який експлікує семіотика ікони - в оберненій перспективі.

У першому підрозділі другого розділу - «Традиції іконічності в прозі І. С. Шмельова 1930-1940-х років» - аналіз художньої іконічності здійснено через порівняння двох найважливіших творів І. С. Шмельова - романів «Літо Господнє» (1933-1934) і «Шляхи небесні» (1936-1950). Іконічність «Літа Господнього» простежується вже в заголовку твору. Воно сприймається крізь призму євангельського значення літа Господнього [Лк. 4:19] як благодатного стану людської душі і становить не просто визначення послідовного циклу обрядів Православ'я (заголовки багатьох розділів роману: «Великдень», «Різдво»), а існуючу в церковному богослужебному колі ідею причетності до подій священної історії. У цьому сенсі літо Господнє стає образом-іконою біблійного раю. Розгляду роману «Шляхи небесні» в аспекті іконічності сприяє також і його заголовок, що акцентує важливість саме небесних шляхів, дію Промислу Божого в долі героїв. Ікона біблійного раю визначає формування як сюжетного ряду, так і часово-просторового континууму твору. У хронотопі «Літа Господня» разом із емпіричним простором і часом зображується простір і час, який іде у вічність і не відокремлюється від неї. Тема вічності в цьому тексті настільки органічно вписується у твір, що стає його ядром і впливає на хід часово-просторового потоку. Унаслідок цього простір утрачає площинний характер і набуває об'ємності - властивість оберненоперспективного, духовного простору, а час зникає, з'єднавшись із вічністю. Ця двоїстість світосприйняття чітко простежується в іконічній свідомості героя-оповідача, який в предметному світі розрізняє явища небесного життя.

У романі «Шляхи небесні» виразно виділяються два поєднаних між собою і нестатичних сюжети - житійний та романний. Житійний сюжет стає основою іконічного сюжету: це духовний шлях героїні, сформований з опорою на цінності небесного життя. В основі ж романного сюжету лежить низка причинно-наслідкових зв'язків у долі Вейденгаммера: колізії сімейного життя спонукають героя до пошуків інших ціннісних орієнтирів. Будується цей сюжет згідно з традиціями романного жанру, в ньому відтворюються цінності світського життя. Іконічний сюжет протистоїть романному, оскільки житія за своїм сенсом антироманні. Вони «нівелюють» власне романні сюжети, якщо перебувають із ними в системі одного твору. Житіє в «Шляхах небесних» починається з духовної еволюції героя, тоді як роман цією еволюцією закінчується. Отже, у «Шляхах небесних» відбувається перетворення і взаємоперехід романного сюжету в іконічний, що висвітлює вічні смисли небесних шляхів. Те, що в «Літі Господнім» подано відразу та існує як даність, в «Шляхах небесних» розкривається поступово. Якщо в «Літі Господнім» носієм іконічного світобачення є Іванко, то в «Шляхах небесних» ним стає Дарінька, яка нагадує людям про небесне. Портрет героїні теж можна назвати іконописним, оскільки він будується згідно з принципами агіографії. Поступову іконізацію художнього образу можна простежити на прикладі Вейденгаммера.

Формами зв'язку письменника з православною духовною традицією стають молитви, ікони, іконообрази хреста, іконотопоси й еонотопоси. Так іконообраз хреста й воскресіння містить у собі змістовне ядро всього сюжету - хворобу та смерть Сергія Івановича. Символом воскресіння стає у свідомості Іванка верба. Вона вже є не образом предмета, а образом першообразу в слові. Зображальний план стає метазображальним, іконічним. Верба наділяється людськими рисами, персоніфікується: вона «кланяется», «разубралась», «поет», «радуется». Образ верби постає не тільки як образ священної гілки, зображеної на іконі, але і як першообраз, символ воскреслої людської душі, очищеної від гріха, яка співає в соборному єднанні. Такими першообразами в романі «Шляхи небесні» стають Казанська ікона - благословення матушки Агнії - та запалена перед нею лампадка. Вони виконують особливу роль - висвітлюють іконічні, істинно духовні сенси подій, що відбуваються.

Зразком створення іконотопосу можна вважати опис Іваном моління біля Іверської ікони Богоматері. Храмом стає вся природа, люди, двір. Семантичний простір богослужіння створюється іконословом - частиною молитов до Богородиці, яким властива співучість і певна ритмічність. У романі чітко окреслюється зрощення часово-просторової моделі й вічності - еонотопосу. Взаємодія цих трьох категорій в описі свята Трійці Іванком зумовлює не тільки згадку про образ біблійного раю, а і його фактичну актуалізацію в тексті. Еонотопос дає можливість передати в одному тексті реалії, роз'єднані сотнями років, але об'єднані переживанням подій Священної історії.

У другому підрозділі - «Житійна традиція в романі І. С. Шмельова “Шляхи небесні”» - простежено особливості функціонування житійної традиції в романі І. С. Шмельова «Шляхи небесні». Не менш значущою для І. С. Шмельова є агіографічна традиція. У творі «Шляхи небесні» ця традиція стає змісто- і структуроствірною. Одним із змістотвірних рівнів є «житійний текст» роману. У тексті проакцентовано ознаки житійного жанру. По-перше, це авторська настанова на достовірність. Оповідач спирається на реальні факти: спогади, щоденникові записи, листи. Акцентування реальної правди було обов'язковим для житійного жанру. По-друге, з агіографічною традицією пов'язаний духовний сюжет роману, виділений у заголовках окремих розділів: «Спокуса», «Гріхопадіння», «Прозріння» тощо. Такі жанрові елементи, як знамення, пророцтва, передбачення, віщі сни, чудеса, дивні випадки як знаки Господні, молитви також репрезентують щільний зв'язок із житійною жанровою традицією.

Традиції житійного жанру найбільш послідовно окреслені в образі Даріньки. Люди постійно порівнюють її зі святою. Зовнішність героїні теж подана в іконописній манері, без деталізації окремих рис, а життєвий шлях, згідно з канонами житія, поділяється на три частини: перша - розповідь про благочесне дитинство, друга - подвиги та чудеса і третя, заключна, частина, з якої можна дізнатися про смерть святого. Житійні принципи зображення зумовили особливість цього образу. Нерозуміння цієї специфіки призвело до упередженого сприйняття критиками образу героїні як непереконливого. Житійна маркованість «Шляхів небесних» сприяла створенню жанрової новації ХХ століття - духовного роману. У дисертації визначено відмінності цього жанру від роману-міфу. Якщо в романі-міфі важливою є життєбудівельна спрямованість, то духовний роман не будує, а зображує духовну реальність. Вона - не міф, який треба дешифрувати, а істина, яка збудувала цей світ. Відмінності у світосприйнятті маніфестуються на рівні поетики. Літературна гра, множинність і суб'єктивність тлумачень міфологічних сюжетів, притаманні символістським текстам, не були властиві І. С. Шмельову. Сформована православ'ям духовна культура має свій чітко визначений канон, який духовний роман вбирає в себе на рівні поетики: іконічність, панорамне бачення, герої-праведники, літургічність будують ту нову естетику, яку бажав створити письменник. Усе зазначене вище не нівелює впливу модерністської естетики на творчість І. С. Шмельова, зокрема на роман «Шляхи небесні», який значною мірою ураховує досвід символізму (філософія Вл. Соловйова).

У третьому розділі - «”Московський текст” у творчості І. С. Шмельова» - досліджено феномен «московського тексту», його функції та специфіку. У першому підрозділі - «Феномен “московського тексту” в російській літературі» - окреслюються теоретичні підґрунтя аналізу «міського тексту» і зокрема «московського». Теоретичними засадами аналізу «міського тексту» є роботи В. Топорова, Н. Мєдніс, Л. Флейшмана. Апелюючи до категорії «міський текст», слід мати на увазі його особливості: семантичний зв'язок, інваріантний сенс, який формується навколо тематично визначеного центру - конкретного локусу, який сприймається в цілісності його історико-культурно-географічних характеристик. Цей локус виконує роль централізуючого позатекстового фундаменту із загальнокультурним значенням. Індивідуальна роль кожного міста в культурі створює його неповторний образ, обличчя, що формує семантичну ауру або специфічний метатекст. Для Москви це ідея столиці як центру «російськості», зокрема російської державності, утілення ідеї російської національної самосвідомості згідно з концепцією «Москва - Третій Рим». Необхідною умовою виникнення «міського тексту» є також спільність художнього коду, до якого належать природні та культурні образи (знаки), предикати, способи вираження граничності, простору й часу, прізвища, імена, числа, елементи метаопису, єдиний лексико-понятійний словник, мотиви тощо. У сучасній науці виділено змістовні характеристики цього тексту: існування початкового міфу, який покладено в основу подальших художніх текстів; структурна важливість місця дії як єдино можливого для розвитку описаних подій; «особливий відбиток», який несуть на собі москвичі - літературні герої; відмінні художні характеристики міського простору; зв'язок Москви з уже існуючим літературним «претекстом». Для розвитку «московського тексту» мали значення: становлення московського міфу в XIV-XVI ст., перший опис столичного міфу в «Повістях про початок Москви» XVII ст., порівняння Москви з Петербургом (М. Гоголь, О. Герцен, В. Бєлінський), зв'язок семіосфери міста із жіночим мотивом. У ХХ ст. московський міф пов'язаний із двома концептами - «града Кітежа», яким став вітчизняний Третій Рим, та «другого Вавілона», у якому співіснують два перших концепти. Убираючи в себе літературний претекст, «московський текст» постає як потенційно інтертекстуальний і водночас зв'язаний із традицією. Тому очевидною є доцільність дослідження в ньому цих категорій.

У другому підрозділі - «Становлення “московського тексту” в прозі І. С. Шмельова 1920-х років» - простежено формування у творах «Голуби», «Місто-привид», «Москва в ганьбі» структурної моделі «московського тексту».

«Московські» твори письменника («Голуби», «Місто-привид», «Москва в ганьбі», «Літо Господнє», «Няня з Москви», «Шляхи небесні») об'єднані єдиною концепцією, єдиним «кодом» і створюють у сукупності «московський текст» письменника. Модель цього тексту передбачає, насамперед, звернення до початкового, креативного міфу про створення міста, який акцентує велич, неповторність і священне покликання столиці. Другою складовою московського міфу стала концепція «Москва - третій Рим», згідно з якою Москва - це останнє земне царство, що передує царству небесному і, таким чином, завершує людську історію («Місто-привид», «Літо Господнє»). Місто пов'язане з історією протистояння двох ликів столиці - святої Русі і другого Вавілона («Голуби»).

Для творів, які потенційно можуть належати до «московського тексту», характерним є відтворення московського міфу, що базується на ідеї сприйняття Москви як третього Рима, виявлення двох образів Москви - сакрального і бісівського, града-Кітежа і другого Вавілона, актуалізація жіночого та природного в образі міста. Письменник генералізує різні іпостасі жіночого начала: великомучениця, страдниця, дівчина, мати, господиня, берегиня традицій роду. Саме жінки втілюють власне московське в розумінні І. С. Шмельова: родинність, хазяйновитість, опору на рід і традицію (бабка Устинія з «Літа Господнього», «Няня з Москви» та ін.). У такий спосіб знімається відчуття трагізму, приреченості, властиве «петербурзькому тексту». У І. С. Шмельова образ жінки, яка несе світло і тепло, зберігає домашнє вогнище, а отже, і саме життя, символічно поєднується з образом самої Москви як міста, що має жити вічно. Москва зображується як головна берегиня національних традицій, твердиня православної духовності. Аналіз поетики «московського тексту» демонструє особливості зв'язку автора з літературною традицією нового часу, насамперед із класикою. Кожен із цих творів репрезентує зв'язок не тільки з «московським текстом» російської літератури, а й із ключовими фігурами російської культури. Інтертекстуальність при цьому стає формою утвердження традиції. Звернення І. С. Шмельова до письменників «золотого віку» російської літератури - О. Пушкіна, Ф. Достоєвського, А. Чехова - стає способом прилучення до літературної традиції, яка підкреслює велич російської історії і культури, специфіку російськості. О. Пушкін для І. С. Шмельова не просто найбільш прецедентний автор. У баченні митця автор «Євгенія Онєгіна» ототожнюється з найдорожчим для письменника - Росією, Вітчизною. Для І. С. Шмельова О. Пушкін - утілення національних цінностей, усього того, що складає духовний фундамент Росії і стрижень її «російськості».

У нарисі «Місто-привид» і романі «Літо Господнє» використано прийом панорамного бачення. Генетично успадкований від давньоруської літератури, він дозволяє охопити Москву як єдине ціле в ключових для І. С. Шмельова локусах: Замоскворіччі, Кремлі, Храмі Христа Спасителя, збагнути мову міста, виявити в ньому відблиск міста-храма й водночас зробити природним опис столиці з великої дистанції, яка для І. С. Шмельова сягає до Франції та інших країн зарубіжжя. У цьому місті-храмі час ніби зникає, він може здаватися мертвим та неіснуючим. Мертвим час стає в радянській Москві, де все, що відбувається, видається письменнику не-існуючим, не-справжнім життям. Враження зниклого часу, його переходу до вічності виникає у прозі письменника тоді, коли мова йде про нетлінність духовної субстанції Святої Русі, якій не погрожує плин історії.

У третьому підрозділі - «Поетика “московського тексту” в прозі І. С. Шмельова 1930-1940-х років» - простежено особливості функціонування даного феномену у прозі І. С. Шмельова цього періоду. Наслідуючи у творах про Москву традиції давньоруської й класичної літератури, І. С. Шмельов експлікує в тексті найбільш значущий для нього концепт - «Москва як прообраз Святої Русі». У романі «Шляхи небесні» свята Москва виводить героїв на шлях морального очищення, рятує від мирського двійництва, дарує внутрішню цільність, що відповідає задуму духовного роману. При цьому в «московському тексті» можуть проступати прикмети «петербурзького», що акцентує опозицію «Москва - Петербург», традиційну для російської культурної свідомості, і підкреслює пріоритетність Москви як утілення національної духовності. Тільки «впадіння в гріх», забуття персонажами православних цінностей дає змогу петербурзьким стихіям і спокусам проникати в московський простір і свідомість «московських» за духом героїв. Відмінності художніх творів, що належать до двох текстів, досягаються і особливостями вибору письменником персонажів. У І. С. Шмельова героями, крізь погляд яких зображена Москва, є самі москвичі, частіше корінні, натомість Петербург описують не власне петербуржці. У цій відмінності Москва постає як місто-традиція, зображене «зсередини», Петербургу ж потрібно «чуже слово», інтертекст. «Петербурзький текст» імплікує інтертекстуальні зв'язки з класикою та «срібним віком» російської літератури, «московський» - стає частиною національної духовної і культурної традиції, її аксіологічним ядром.

У четвертому розділі - «Специфіка інтертекстуального діалогу» -схарактеризовано інтертекстуальні зв'язки прози І. С. Шмельова, здійснено спробу розрізнити два типи інтертекстуальності - «інтертекстуальність в межах традиції» та власне інтертекстуальність.

Російська класика в художньому світі І. С. Шмельова стає тлом або підґрунтям чи змістотвірним претекстом. Така її функціональність ідентифікується нами як інтертекстуальність у межах традиції. Взаємозв'язки текстів письменника з традицією уможливлюють прирощення й трансформації змісту, однак, це не порушує текст-джерело. Інтертекстуальний зв'язок за принципом «текст у тексті» стає знаком спільності та спадкоємності, що виявляються на рівні стилю, жанру, методу. Інтертекстуальність, спрямована на створення нового змісту, зберігає компліментарне ставлення до традиції. При цьому традиціоналізм як відтворення минулого досвіду поєднується з творчою рецепцією, розвитком і відновленням традиції.

У першому підрозділі - «Інтертекстуальність у межах традиції: оновлення жанру святочного оповідання» - простежено вияви традиціоналістської інтертекстуальності. Яскравою ілюстрацією такого співвідношення традиції та інтертекстуальності стає діалог І. С. Шмельова з А. Чеховим в оповіданні «Весняний шум». Воно створює ефект «художнього коментаря» до чеховського «Студента». Використання І. С. Шмельовим чеховської поетики (законів будування сюжету й фабули, особливостей змалювання деталей і пейзажу, героїв, звернення до християнської символіки) підкріплюється низкою ремінісценцій, що дозволяє розглядати «Весняний шум» як варіацію на ідейно-художню концепцію оповідання «Студент» (сюжетна ситуація, її розв'язка, час дії, внутрішня колізія, образ героя - студента духовної семінарії тощо). Обидва письменники зосереджують свою увагу на вічних, сутнісних проблемах буття. Пошук «прихованої краси» під «вивихами життя» - ось провідна мета, до якої прямував у своїй творчості І. С. Шмельов. У цьому більш за все відповідав, за внутрішнім відчуттям письменника, саме чеховський принцип відображення дійсності. І. С. Шмельов пов'язує свій естетичний пошук із безсумнівно православним розумінням буття: через освоєння того, що вже осягнуто, до переосмислення і знаходження істини на новому рівні. І в цьому переосмисленні для письменника близький А. Чехов, який у своїх духовних пошуках не приєднувався до жодного з ідейних полюсів, але зберігав уявлення про етичну норму та ідеал. Тому інтертекстуальність у цьому тексті може розглядатися в межах традиції, яка є джерелом для інтертекстуальності й характерним річищем її розвитку.

Ще більш показовим для репрезентації інтертекстуальних стратегій автора є оповідання «Світло розуму», що також продовжує чеховську тему зображення життя священників у жанрі святочного оповідання. Оновлюючи жанр, І. С. Шмельов втілює різдвяне диво переродження не конкретного персонажа, а народної душі. В оповіданні письменник активно використовує інтертекстуальні можливості євангельського тексту. Євангельські значення збагачують образи персонажів (диякона й Воронова), які уособлюють важливі для І. С. Шмельова тенденції сучасної йому дійсності. Інтертекстуальний підтекст «срібного віку», характерний для оповідання, створюється неоднозначним уживанням цитат, що відсилають читача до світосприйняття творців «срібного віку», релігійних суперечок і художніх течій цього періоду. Створення пародійного ефекту досягається І. С. Шмельовим завдяки осмисленню євангельських цитат у подвійній перспективі: з погляду героя-сектанта і з позиції автора, який доводить за їх допомогою безпідставність учення Воронова. Використання екфрасису допомагає зорово представити ідеї «срібного віку».

У другому підрозділі - «Інтертекст російської класики й “срібного віку” в прозі І. С. Шмельова» - досліджено своєрідність звернення письменника до класики та творів «срібного віку» російської літератури. В повісті «Невпивана Чаша» зіштовхуються різні варіанти сприйняття іконописного образу (подібним чином до «Світла розуму»), де іконічний тип зображення і світобачення протиставляється «ілюзіонізму», характерному для естетики «срібного віку». Ця опозиція простежується в образі Анастасії Ляпунової. Порівняння героїні зі святою, її відтворення в іконописному образі зумовлюють іконічний тип художнього зображення цього персонажа. Однак на портреті вона схожа на Монну Лізу. Сам портрет символізує чуттєве ставлення Іллі й подальше акцентування чуттєвості з опорою на поезію Вл. Соловйова («Три побачення») й О. Блока (драма «Незнайомка»), формуючи при цьому інший шлях сприйняття образу - у дусі традиції Відродження. Перемога іконічного над чуттєвим утілюється у виявленні істинної сутності образу, що викликає не просто мрію й замилування, а молитву і справжнє переображення - зцілення від хвороби Мартина Корабльова й тих, хто страждає від п'янства. Зв'язок із традицією втілюється в повісті саме в іконічному типі зображення і світобачення, який уже пройшов «інтертекстуальне випробування» естетикою «срібного віку», але не втратив при цьому у своїй основі уставного зразка. Образ Анастасії Ляпунової започаткував зображення ідеальних жінок у творчості І. С. Шмельова. Жінка-ідеал - Анастасія Ляпунова («Невпивана Чаша»), Паша Розгуляєва («Марево»), Ірина Хатунцева («Іноземець») - несе в собі внутрішнє світло і зв'язок із національними витоками. При створенні образів/ликів героїнь використовуються водночас кілька видів інтертексту - музикальний, літературний, живописний і казковий, що не тільки сприяє розкриттю характерів головних персонажів, а й формує сюжет і основну колізію. Авторську позицію І. С. Шмельова характеризує принцип відбору інтертекстуальних претекстів. Наприклад, у романі «Іноземець» європейський тип мислення репрезентує масова література, російський - привідкриває контекст національної класики - від давньоруського сказання до творчості А. Чехова.

Власне інтертекстуальність у більшості випадків використовується І. С. Шмельовим як продуктивна техніка сенсотворення. Це дає змогу лаконічно, але ємно і глибоко виражати семантичні нюанси художнього тексту, добудовувати їх завдяки використовуванню попереднього літературного досвіду, асимілювати цей досвід згідно з власним задумом. В оповіданні «На пеньках» І. С. Шмельов залучає широкий інтертекстуальний шар російської і світової літератури (Діоген, Овідій, Екклезіаст, Паскаль, Беклин, Пушкін, Тютчев, Фет, Чехов, Ніцше, Кафка, Кручених), що характеризує епоху й героя та коментує їх. Професор, який калейдоскопічно використовує цитати, зображений у комічному ключі. Це дозволяє правити про «ігровий інстинкт» (термін Н. Хрінова) як свідчення зближення художніх принципів змалювання дійсності з естетикою модернізму. Інтертекстуальне тло суттєво розширює жанрові можливості оповідання. Ємність і стислість досягаються завдяки використанню різноманітних інтертекстів, за якими приховуються цілі шари культури, що мають інваріантний смисл і дають змогу осмислити по-новому вічні питання буття. Ця техніка смислопородження наближається до інтертекстуальних стратегій «срібного віку». Без розшифровки інтертекстуальних зв'язків фабула виглядає не тільки банально, а й комічно: на пеньках біля маленького болота підстаркуватий професор у потертих штанях шукає в собі людину. В оповіданні «Чому так сталося» І. С. Шмельов осмислює і перебудовує історію літератури, створюючи свою модель, виділяючи в ній тексти, що, на думку автора, породжують справжню культуру (О. Пушкін, Ф. Достоєвський) чи профанують її (М. Чернишевський, М. Некрасов, М. Горький). Інтертекстуальне поле не є безсистемним та хаотичним. Воно підкоряється авторському завданню - «пояснити» російському інтелігентові за допомогою образів російської та світової літератури причину всеохопної катастрофи Росії ХХ ст. Робить це автор шляхом виділення двох традицій, що визначають розвиток російської культури, - православної й атеїстичної. На естетичному рівні для цього тексту характерною є вільна гра претекстами, маніпулювання культурними константами різних часових шарів, які «взаємодіють» між собою в межах одного тексту. Пунктирне, спорадичне включення класичних текстів, зорієнтоване на культурний багаж читача, створює полілог різних періодів і традицій, який пізніше стане прийнятним для естетики постмодерну. Цей висновок ще раз підтверджує думку про те, що «духовний реалізм» І. С. Шмельова не обмежений естетичними нормативами й може взаємодіяти з різними художніми парадигмами.

Висновки

Проведений аналіз видів, форм і функцій традиції та інтертекстуальності в прозі І. С. Шмельова дозволив визначити специфіку виявів і співвідношення означених категорій у поетиці письменника, виявити взаємодію культурного тла епохи й аксіологічних орієнтирів його творчості, розширити уяву про особливості художньої системи письменника, уточнити місце І. С. Шмельова в літературному процесі першої половини ХХ ст.

Для художньої творчості І. С. Шмельова найбільш актуальними є два взаємопов'язаних види традиції - літературна й духовна. Ці традиції є прообразом «нової естетики», мета якої - «обожити мистецтво» (І. С. Шмельов), указати на його релігійні витоки. «Нова естетика» знайшла втілення у феномені «духовного реалізму», який кілька десятків років зберігав свою значущість для творчої еволюції І. С. Шмельова. В європейському літературному процесі цього періоду спостерігається динаміка художніх систем - неореалізму, модернізму, постмодернізму. Проза І. С. Шмельова враховувала творчі надбання цих методів, але залишалась літературою «духовного реалізму», який має свою естетику та світобачення.

Синтез духовної та літературної традицій виявляє себе у зверненні до досвіду іконічної та агіографічної поетики. У романах «Літо Господнє» і «Шляхи небесні» молитви, ікони, іконообраз хреста, іконотопоси й еонотопоси стають формами вираження єдності І. С. Шмельова з православною духовною традицією. Цей зв'язок не тільки декларується автором, а й визначає способи створення образів (іконічне, оберненоперспективне мислення Івана й Даріньки), сюжетно-композиційну побудову (співвідношення з подіями священної історії), просторово-часову організацію твору (еонотопос). Духовна традиція зумовлює світобачення і світосприйняття письменника, уособлюючи те минуле, зв'язок з яким став для письменника фундаментом творчості.

Релевантною є для І. С. Шмельова агіографічна традиція. У романі «Шляхи небесні» вона стає смисло- і структуротвірною, найбільш послідовно окреслюючись в образі Даріньки. Згідно з канонами житія, життєвий шлях Даріньки поділяється на три частини: розповідь про благочесне дитинство, подвиги та чудеса, заключна частина, у якій ідеться про смерть святого. Житійна поетика зумовлює особливості формування образу Даріньки. Житійна специфіка роману стала важливим чинником становлення жанрової новації ХХ століття - духовного роману. «Московські» твори письменника («Голуби», «Місто-привид», «Москва в ганьбі», «Літо Господнє», «Няня з Москви», «Шляхи небесні») засвідчили його характерний зв'язок із літературною традицією нового часу, зокрема із класикою. Кожен прозовий текст демонструє особливе відношення до «московського тексту» російської літератури й до визначальних постатей російської культури. Інтертекстуальність при цьому стає носієм традиції. Кореляція прози І. С. Шмельова із текстами «золотого віку» російської літератури знаменує продовження літературної традиції з її акцентами на духовності російської історії та культури. Для І. С. Шмельова О. Пушкін уособлює російськість як особливе світовідчуття духовного шляху Росії, ототожнюється з найдорожчим для письменника - Росією, батьківщиною. І. С. Шмельов, творчо переосмислюючи традиції давньоруської і класичної літератури, репрезентує в «московських» творах культурну історію концепту «Москва як прообраз Святої Русі».

Власне інтертекстуальність використовується у творчості І. С. Шмельова як художній прийом, необхідний для розв'язання авторських задач. У використанні митцем інтертекстуальності можна простежити певну динаміку. Якщо в ранньому оповіданні «Весняний шум» інтертекстуальні перегуки створюють ефект художнього коментаря до оповідання «Студент» А. Чехова, а сам письменник із твору попередника актуалізує «діалог з традицією», то в пізніших творах («На пеньках», «Чому так сталося») інтертекстуальність стає основним способом вираження оцінок і позиції автора.

Останній етап творчості письменника характеризується використанням інтертекстуальності як невід'ємного складника авторського письма, що засвідчує зближення художніх засад митця з естетичною парадигмою модернізму. Це підтверджується множинністю інтертекстів, змістовною багатозначністю, поліфункціональністю і трансформацією інтертекстуальних компонентів. Апелюючи до чужих текстів як художник-модерніст, І. С. Шмельов водночас був байдужий до світоглядних засад цього методу. Письменники та мистецтво «срібного віку» потребують уважного прочитання, критичного осмислення, але не стають світоглядною, етичною й естетичною основою творчості, на яку свідомо спирався б І. С. Шмельов.

Отже, традиція й інтертекстуальність органічно інтегруються в шмельовську художню картину світу. Як письменник ХХ ст. і прихильник традиції, І. С. Шмельов відновлює у своїй творчості живу тканину минулого й робить безсмертним попередній досвід. Інтертекстуальні компоненти, що вказують на певну традицію, стверджують і розвивають традицію або ж, навпаки, дискредитують і руйнують її, стаючи, таким чином, важливою формою вираження авторської позиції.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Коршунова Е. А. Чеховские традиции в рассказе И. С. Шмелева «Весенний шум» / Е. А. Коршунова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2007. - № 787, вип. 52. - С. 293-297.

2. Коршунова Е. А. Традиция и интертекст в повести И. С. Шмелева «Неупиваемая Чаша» / Е. А. Коршунова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2008. - № 836, вип. 54. - С. 246-249.

3. Коршунова Е. А. Поэтика художественной иконичности в «Лете Господнем» И. С. Шмелева / Е. А. Коршунова // Русская филология. Украинский вестник. - 2008. - № 3, 4 (37). - С. 74-79.

4. Коршунова Е. А. Традиции древнерусского и западноевропейского искусства в повести И. С. Шмелева «Неупиваемая Чаша» / Е. А. Коршунова // Восток - Запад в пространстве русской литературы и фольклора : материалы Третьей Междунар. науч. конф. (заоч.), 19 ноября 2008 г. - Волгоград, 2009. - С. 179-185.

5. Коршунова Е. А. Особенности художественной иконичности в творчестве И. С. Шмелева 1930-х-1940-х гг. / Е. А. Коршунова // Христианская традиция в русской литературе : сб. науч. ст. - Ижевск, 2009. - С. 373-383.

6. Коршунова Е. А. Житийная традиция в романе И. С. Шмелева «Пути небесные» / Е. А. Коршунова // И. С. Шмелев и писатели литературного зарубежья : материалы XVI Крымских междунар. Шмелевских чтений, 19-23 сент. 2007. - Алушта, 2009. - С. 94-102.

Анотація

Коршунова Є. О. Поетика прози І. С. Шмельова: традиції та інтертекстуальність. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. - Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. - Харків, 2010.

У дисертації з'ясовано сутність співвідношення традиції та інтертекстуальності у прозі І. С. Шмельова. Для творчої свідомості І. С. Шмельова найбільш затребуваними стають два види традиції - літературна й духовна. Вони є маніфестацією «нової естетики», мета якої - «обожити» мистецтво, позначити його релігійну природу. «Нова естетика» знаходить вияв у феномені «духовного реалізму», який охопив у творчій еволюції І. С. Шмельова кілька десятиріч (1920-1950-ті). Духовна та літературна традиція пов'язані у творчості І. С. Шмельова з використанням іконічної та агіографічної поетики. У дисертації доведено, що інтертекстуальність відігравала важливу роль у творчості І. С. Шмельова-традиціоналіста як письменника ХХ ст. Інтертекстуальні компоненти як важлива форма вираження авторської позиції письменника можуть вказувати на певну традицію, сприяти її утвердженню та розвитку чи дискредитації і зруйнуванню. Використання інтертекстуальності було невід'ємною властивістю авторського письма, що дає змогу говорити про зближення творчості І. С. Шмельова з естетичною парадигмою модернізму.

Ключові слова: традиція, інтертекстуальність, духовний реалізм, «срібний вік», класична спадщина, іконічність, сакральність.

Аннотация

Коршунова Е. А. Поэтика прозы И. С. Шмелева: традиции и интертекстуальность. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. - Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина. - Харьков, 2010.

В диссертации проведен анализ видов, форм и функций традиции и интертекстуальности в прозе И. С. Шмелева. Он позволил определить специфику проявлений и соотношения данных категорий в поэтике писателя, соотнести культурный фон и аксиологические ориентиры его творчества, расширить представления об особенностях его художественной системы, уточнить место И. С. Шмелева в литературном процессе первой половины ХХ века.