Концепція людини і світу в українській діаспорній прозі ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 82.0: 821.161.2

КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ І СВІТУ В УКРАЇНСЬКІЙ

ДІАСПОРНІЙ ПРОЗІ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 10.01.01 - українська література

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

МАЦЬКО ВІТАЛІЙ ПЕТРОВИЧ

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант:

доктор філологічних наук, професор

Гуляк Анатолій Борисович,

Інститут філології Київського

національного університету

імені Тараса Шевченка, професор

кафедри новітньої української літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Гуменюк Віктор Іванович,

Таврійський національний університет

імені Володимира Вернадського,

завідувач кафедри теорії та

історії української літератури;

доктор філологічних наук, професор

Мазоха Галина Степанівна,

ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький

державний педагогічний університет

імені Григорія Сковороди”, професор

кафедри літератури і методики навчання;

доктор філологічних наук, доцент

Руснак Ірина Євгенівна,

Вінницький державний педагогічний

університет імені Михайла Коцюбинського,

завідувач кафедри української літератури.

Захист відбудеться 23 вересня 2010 року о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано “ ” серпня 2010 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Наумовська О. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

проза український діаспорний

Актуальність теми дослідження. Проза письменників української діаспори минулого віку не досліджена належним чином, потребує системного аналізу і вивчення в діахронному зрізі на окремих етапах розвитку. До певної міри заторкується й проблема літературних поколінь, образів, ідей, символів, розкодування метафоричної мови, езотеричного світу під кутом зору спадкоємності та “взаємовідштовхування” письменницьких генерацій.

Актуальність дослідження визначається також постійним зацікавленням науковців та громадськості окресленою проблемою. До того ж, суто літературознавчі проблеми перетинаються тут з історичними, філософськими, націєтворчими, загальнодуховними. Тому прозові твори, що вийшли з-під пера письменників українського зарубіжжя впродовж ХХ століття, давали змогу гартувати національну свідомість, оберігати самобутність, віру в незалежність України.

Заявлена наукова проблема досліджувалася спорадично, відтак оновлений масив літератури не став чільним предметом літературознавчого, історичного, культурологічного осмислення. Опрацювання даної теми суттєво ускладнювалося тим, що жодне книгосховище України не має повних комплектів книг письменників діаспори, бракує оригіналів, епістолярію еміграційних літераторів. Більшість матеріалів, що стали основою дослідження, були знайдені у приватних колекціях або надіслані автору членами українських осередків Австралії, США, Канади, Румунії, Словаччини. Використано й особисте листування автора з Г. Костюком, М. Мушинкою, О. Ізарським, Магдалиною Ласло-Куцюк, Д. Нитченком, Дімою (Діамарою Ходимчук), Лесею Богуславець, Ольгою Мак, В. Дацеєм, О. Гай-Головком, О. Ворониним, О. Коновалом, Світланою Кузьменко, Ганною Черінь, О. Смотричем.

До структури дослідження залучено матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України, Національної бібліотеки України імені В. Вернадського НАН України (м. Київ); окремі матеріали про життя і творчість М. Чирського, І. Огієнка, С. Гаєвського, Анатоля Юриняка (Ю. Кошельника), Софії Русової, Л. Білецького зберігаються в Державному архіві Хмельницької області.

Отже, на часі постала необхідність ґрунтовного, системного наукового студіювання прози письменників українського зарубіжжя як важливої складової культурного надбання українського народу. Дослідження масиву літературного матеріалу, в тому числі менш відомих та практично невідомих творів, має неабияке значення для створення загальної концепції національного письменства, конкретизації картини його поступування, сприяє розв'язанню важливих загальнотеоретичних проблем. Антропологічні моделі діаспорної прози минулого століття репрезентують водночас історичний та історіософський погляд на переломні події української історії. Дану проблему розглянуто в теоретичному та практичному ключі. Сучасній літературознавчій науці бракує синтетичної студії про феномен діаспорної прози як специфічний простір національної культури, що засвідчив глибоке усвідомлення своєї національної приналежності письменниками в екзилі.

Актуальність дисертаційної праці пов'язана з віднаходженням головних смислів, “тонких шарів” (Г. Кочур) прозового доробку письменників українського зарубіжжя через вдумливе осягнення історичних, суспільних процесів, національних ідей минулого століття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана як складова частина комплексної наукової теми Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації” (номер державної реєстрації 06 БФ 044-01). Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 3 від 20 листопада 2006 р.).

Мета роботи - висвітлити особливості онтологічних і антропологічних моделей української діаспорної прози ХХ століття в аспекті жанрово-стильової динаміки та оновлення мовних ресурсів. Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

- системно осмислити прозу письменників української діаспори минулого століття, з'ясувати особливості цієї літератури на окремих етапах розвитку, торкаючись певною мірою таких проблем, як взаємодія поколінь, розкриття концепції людини і світу крізь призму образів, ідей, символів, дешифрування метафоричної мови й езотеричної концептосфери;

- простежити еволюцію прози у вимірах різних стильових художніх систем - від неоромантизму до постмодернізму;

- з'ясувати специфіку моделей художнього зображення людини та світу на рівні образів, ідей, символів, емпатичних переживань;

- виявити джерела та чинники зародження і становлення діаспорної прози, розкрити її конкретно-історичну зумовленість;

- проаналізувати естетичне підґрунтя української діаспорної прози XX ст., презентувати письменницькі доробки, не охоплені літературознавчою рефлексією;

- з'ясувати роль архетипів національної художньої свідомості у формуванні образності української діаспорної прози минулого століття;

- залучити до наукового вжитку маловідомі та замовчувані свого часу твори діаспорних письменників;

- проаналізувати, теоретично обґрунтувати художнє моделювання світу і людини в ньому з літературознавчих параметрів;

- дослідити жанрову специфіку діаспорної прози;

- висвітлити особливості мовно-образного моделювання антропоцентричної моделі в прозі українського зарубіжжя;

- обґрунтувати місце і роль письменників українського зарубіжжя у вітчизняному літературному процесі.

Об'єктом дослідження є прозові твори (новели, оповідання, повісті, романи українських діаспорних письменників ХХ ст.), літературно-критичні статті, листування, щоденникові записи, інформативні повідомлення в періодичній пресі, архівні матеріали відомих і маловідомих авторів.

Предметом наукового аналізу стала художня реалізація дихотомії “людина - світ” у творах письменників української діаспори ХХ століття.

У дисертації використано здобутки сучасного системного, історико-порівняльного, конкретно-історичного аналізу, психоаналітичної критики, культурно-історичного, психологічного та рецептивно-естетичного підходів. Для аналізу прозових текстів, архівних матеріалів (рукописів, листування), вивчення творчих особливостей процесу використано такі методи дослідження: порівняльно-типологічний, філологічний, психологічний, системно-функціональний. Аналіз літературних явищ у реферованій дисертації здійснено в контексті конкретних суспільно-політичних обставин, які, безперечно, справляли помітний вплив на формування і розвиток прози означеного історичного періоду. Тому здобувач послуговується методологічним принципом історизму. Застосування кожного з цих методів на різних етапах дослідження зумовлене колом окреслених завдань.

Теоретико-методологічну основу дисертації склали теоретико- й історико-літературні праці вітчизняних та зарубіжних учених: Віри Агеєвої, В. Антофійчука, С. Аверинцева, К.-О. Апеля, Наталі Арутюнової, О. Астаф'єва, М. Бахтіна, Ніни Бернадської, Ю. Бойка, О. Василевича, О. Веселовського, Л. Виготського, Г.-Г. Гадамера, О. Галича, Р. Гром'яка, А. Гуляка, В. Гуменюка, В. Давидюка, І. Дзюби, М. Жулинського, Р. Інгардена, В. Качкана, І. Качуровського, С. Квіта, Г. Клочека, Ю. Коваліва, М. Кодака, Г. Костюка, І. Кошелівця, С. Кримського, Зоряни Лановик, Галини Мазохи, А. Макарова, О. Мандельштама, М. Наєнка, Д. Наливайка, І. Огієнка, А. Погрібного, О. Потебні, Л. Рудницького, Ірини Руснак, Вікторії Самохвалової, Г. Семенюка, М. Ткачука, І. Франка, В. Швирьова, Ю. Шевельова та інших дослідників.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в системному дослідженні концептуальної антропоцентричної моделі світу та способів її художнього втілення в українській діаспорній прозі ХХ століття. Вперше еміграційна проза розглядається як органічна цілісність, базована на єдиній етнолітературній традиції з різновекторними шляхами її розвитку чи модифікації; у науковий обіг вводиться великий пласт імен прозаїків та фрагментарних прозових текстів (у тому числі рукописів); з'ясовано специфіку моделей художнього зображення людини та світу на рівні образів, ідей, символів, емпатичних переживань; системно окреслено художню концепцію України в націєрозповідній моделі діаспорної романістики й літературно-критичній спадщині письменників українського зарубіжжя; ґрунтовно потрактовано художньо-концептуальну функцію синтезу мистецтв в українській еміграційній прозі ХХ століття; за останні десятиліття широко досліджується жанровий зріз української еміграційної прози у зв'язку з її стильовими пріоритетами та рефлексогенними координатами; розглянуто панорамну адаптацію кардинальних положень західноєвропейської постмодерної філософії в український прозовий контекст; вперше зафіксовано конкретні механізми художнього моделювання дихотомії “людина - світ” від неоромантичних до жанрових форм, від узвичаєних, традиційних сюжетних схем і жанрів до авторського міфотворення і жанрової креації; новим теоретичним і фактичним матеріалом доповнено та частково скориговано концепцію дешифрування езотеричної концептосфери, як своєрідний “ключ” української еміграційної модерної прози; відрефлектовано раціональні параметри християнського міфу окремими письменниками (Докія Гуменна, Оксана Лятуринська, П. Крат) про Надлюдину, систематизовано найбільш загальні тенденції переосмислення біблійної сюжетики, символіки і семантики в контексті сучасних наукових гіпотез; проаналізовано особливості мовно-образного моделювання антропоцентричної моделі в прозі українського зарубіжжя. Встановлено залежність формування національної літератури від політичних чинників: державного устрою України, її визвольних орієнтирів, духовно-культурного розвитку, що відображено окремими письменниками в їхніх художніх творах (Степан Любомирський, В. Бендер, В. Винниченко, Докія Гуменна, Ю. Косач, Ольга Мак). Об'єктом спеціального вивчення стала і хрестоматійна, і маловідома проза письменників-класиків (В. Винниченка, Т. Осьмачки, У. Самчука, В. Барки, Емми Андієвської), а також авторів, знаних на Заході і недостатньо відомих на теренах України (Людмили Коваленко-Івченко, М. Понеділка, О. Грибінського, Ф. Одрача, Степана Любомирського, Ольги Мак, Лесі Богуславець, С. Риндика, О. Смотрича, Світлани Кузьменко, Докії Гуменної, Ю. Тарнавського, В. Дацея, К. Ірода, З. Дончука, Галини Журби та інших). Аналіз цих творів дає можливість залучити до наукового обігу значний літературний масив, покликаний сприяти подальшій розбудові історії українського письменства.

Теоретичне значення дисертації зумовлюється різноаспектністю проведеного аналізу. З'ясування особливостей антропологічних та онтологічних моделей української еміграційної прози минулого століття, її образотворчих, концептуальних домінант сприятиме науковому поглибленню адекватної інтерпретації специфіки літературного процесу, конкретизації та уточненню загальних естетичних принципів розвитку мистецтва слова, що відкриває можливості для створення його цілісної моделі. Здобуті результати сприятимуть подальшому вивченню проблеми художньої літератури, студіювання цілісності й системності художнього тексту, концептуального осягнення дихотомії “людина - світ” в українській літературі.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Введення до наукового обігу нових даних про функціонування української прози за межами батьківщини, аналіз творчого доробку багатьох письменників дає змогу відтворити цілісну картину розвитку національної літератури впродовж ХХ століття, відкриває нові, призабуті імена в історії вітчизняної культури, додає нові штрихи до життєпису, дискурсу духовно-національних пошуків українських літераторів поза Україною. Виконаний аналіз, літературознавча характеристика художньої картини світу дозволяє глибше дослідити основні проблеми вітчизняної історії літератури, заповнити наявні “білі плями”, зокрема, новітньої доби.

Фактичний матеріал, теоретичні положення, висновки дисертації можуть бути використані в літературознавчих студіях для відтворення повноти літературного процесу ХХ століття; у курсах лекцій з історії української літератури, у спецкурсах і спецсемінарах, підготовці підручників і посібників з теорії та історії вітчизняного письменства, у подальших історико-літературних та теоретичних дослідженнях прози. Здобуті результати стануть основою для написання курсових, дипломних, магістерських робіт.

Матеріали дисертації можуть бути використані істориками літератури, культурологами, філософами, істориками, педагогами, викладачами шкіл і ВНЗ, студентами та учнями. Результати дисертаційної роботи можуть використовуватися при створенні нового покоління підручників з української літератури, культури української мови тощо.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено і рекомендовано до захисту на засіданні кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 2 від 13 жовтня 2009 року). Окремі аспекти дисертації викладено у виступах на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: “Освіта, наука і культура на Поділлі” (Кам'янець-Подільський, 1998), “Тарас Шевченко і проблеми сучасної освіти” (Хмельницький, 2001), “Бібліотеки в інформаційному просторі” (Хмельницький, 2001), “Острогіана в Україні і Європі” (Старокостянтинів, 2001), “Національна освіта: традиції і новації у контексті ідей Івана Огієнка” (Житомир, 2002), “Творча спадщина Григорія Костюка в контексті сучасної наукової думки” (Хмельницький, 2002), “Проблеми етнології, фольклористики, мистецтва Поділля та Південно-Східної Волині” (Кам'янець-Подільський, 2002), “Олександр Кисельов і літературний процес в Україні (30-60-ті роки ХХ століття)” (Хмельницький, 2003), “Володимир Січинський - історик, мистецтвознавець, архітектор, педагог України і української діаспори” (Кам'янець-Подільський, 2005), “Актуальні проблеми гуманітарних та природничих наук” (Хмельницький, 2005), “Просвіта в духовно-культурному піднесенні України” (Хмельницький, 2005), “Українська мова вчора, сьогодні, завтра в Україні і світі” (Київ, 2006), “Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики” (Київ, 2007), “Всеукраїнська науково-практична конференція на пошану професора Світлани Яківни Єрмоленко” (Київ, 2007), “Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчий виміри” (Київ, 2008) “Проблеми гуманізації навчання та виховання у вищому закладі освіти” (Ірпінь, 2008), “Творчість Віктора Забіли і естетичні пошуки українських романтиків XIX століття” (Ніжин, 2008), “Гуманітарні науки в сучасному негуманітарному ВНЗ” (Чернівці, 2008), “Патріотизм українського народу у творчості Олександра Довженка” (Харків, 2009), у виступах перед слухачами курсів учителів української мови і літератури Хмельницького обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано монографію, а також 21 статтю - у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури та джерел (342 позиції). Загальний обсяг роботи - 411 сторінок, із них 381 сторінка основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми, визначено мету і завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну здобутих результатів, їх теоретичне та практичне значення, вказано форми їх апробації зокрема у друкованих виданнях.

У першому розділі - “Художні моделі людини і світу в контексті стильової динаміки української діаспорної прози ХХ століття” - проаналізовано ступінь розробленості проблеми, охарактеризовано антропоцентризм і ліричні домінанти неоромантичної та психоаналітичні візії модерної прози й екзистенційний вимір прозової творчості МУРу, що засвідчують стилістичну різнорідність цього масиву українського письменства.

У підрозділі 1.1 “Акцентований антропоцентризм і ліричні домінанти неоромантичної прози” проаналізовано твори С. Риндика, О. Смотрича, Ганни Черінь, О. Гай-Головка.

Домінантами неоромантичного типу творчості зазначених митців постають авантюрний сюжет, особлива увага до внутрішнього світу героя, екзотика, образність, привнесена з життя природи. Контрастність між макрокосмосом і мікрокосмосом, між природою і людиною як її часткою увиразнює авторське бачення проблеми “маленької людини”. Значну роль у розбудові сюжету відіграють складні перипетії, що готують прорив героя до світу вищих, ідеальних сутностей. Йдеться про своєрідну інтерференцію тіла й духу, що народжує вибух ірраціональності, єднання з природою, Всесвітом.

Неоромантичність творів С. Риндика характеризується природними компонентами, пригодницьким змістом, внутрішнім настроєм. Настрій ліричного героя доповнює екзотика: “Я вертався з романтичного побачення! І місяць срібний, що на ту пору буйними парусами обсотав був небо і землю, і зорі ясні, і верби золоті, що поставали обіч греблі, розпустивши свої коси аж додолу, і тихі плеса ставів по обох боках греблі, усе це і все, що навколо, так само блаженно усміхалося мені”. Прикметно, водночас, що проза митця насичена сентиментальністю. Детальні розповіді, народні пісні, фразеологізми, фольклорні мотиви, повторення висловленого, нагромадження речень із складними синтаксичними конструкціями, широкі побутові сцени й водночас вмонтування в текст ліричних відступів із описами природи, пригод спостерігаємо у таких творах, як “Нерви”, “Лиса”, “Бровко”, “Терентій Трохимович Тарадайка”, “Ходім на город”, “Амазонка”, “Барон”. Описи природи, як і різноманітних пригод, характеризують стиль неоромантичного письма С. Риндика.

Пізнання світу кожною окремою людиною мислиться як суто індивідуальний процес, однак неоромантиків цікавлять й взаємини людини з соціумом. Так літературні персонажі живуть подвійним життям - вони постають складовими живого світу й водночас перебувають над ним.

Встановлено, що антропологічність прозових творів сфокусована довкола суспільно-політичної, історичної, побутової, психологічної проблематики. Діяльність персонажів спрямована на зміну довкілля відповідно до принципів добра і краси.

У підрозділі 1.2 “Психоаналітичні візії модерної прози” розглянуто масив діаспорної літератури, твореної у вимірах екзистенціалізму. У новому культурному контексті, позначеною тенденцією до культивування синтетичних мистецтв (кінематограф), активною і успішною апробацією в мистецькій сфері технічних досліджень (комп'ютерна графіка, комп'ютерна анімація в кінематографі останньої чверті ХХ століття), література демонструє значно більшу, порівняно з попередніми епохами, жанрову і стильову різноплановість, тяжіння до ігрових моделей та увагу до сфери несвідомого. Літератори піддають критиці позитивістські концепції, ґрунтовані на пріоритетності розуму та вірі у можливості вселюдського прогресу.

Традиційним гаслам модерністів протиставлено авангардизм, у якому декларувався розрив з визнаними нормами, традиціями, бунт проти старих форм і в мистецтві, і в житті. Отже, початок століття засвідчив нечуване доти стильове й жанрове розмаїття, в якому відбився цілий ряд тенденцій: реакція на соціальні і політичні зрушення, прагнення українського письменства органічно влитися в річище загальноєвропейської культури, свідома настанова на розширення тематичних обріїв.

Модерна проза характеризується виробленням “власного” стилю, творенням своєрідних образів, що зумовлено зміною загальних естетичних настанов. Ідеал цілісної людської особистості зникає, письменники відмовляються від образності. Центральною цінністю визнається внутрішній світ митця, його право без обмежень вибирати способи вираження і змалювання довкілля, втілення в художній текст асоціацій, власних переживань, спроектованих на літературного персонажа. Таким чином дешифрується світогляд художника слова. Отже, модерна проза стала тією сферою, де наочно змодельовано розрив з традицією, творчий пошук і новаторство.

Якщо, наприклад, письменники, що належали до Мистецького українського руху (МУР), воліли продовжувати традиції української літератури, творили “велику літературу”, орієнтуючись на Європу, то наступне покоління емігрантських письменників (Нью-Йоркська група) прилучилося до модерністського руху Заходу, хоч окремі оповідання В. Домонтовича, Ю. Косача, І. Костецького Віра Агеєва відносить до модерного стилю. Якщо в їхніх творах були помітні вкраплення екзистенціалізму, то молодий письменник О. Смотрич своєю ранньою творчістю явив помітне зацікавлення й екзистенціалізмом, і сюрреалізмом, в якому домінує нераціональний, асоціативний спосіб вислову. Діалогічна мова спрощена, “звільнена” від романтизму, що свідчить про уможливлення письменником моделювати власне йому притаманний стиль.

Модерному художньому творові характерна мова, що звільнена від лінгвістичного пуританства, переважають асоціації, химерні сцени, картини, видіння, немає наскрізного чіткого образу. Це дає підстави модернізмові української діаспорної прози надати визначник “радикальний”. Письменники Нью-Йоркської групи ніби писали лише для себе, вони творили у власній “оболонці”, були відірвані від українських та чужомовних письменників, позбавлені будь-яких запозичень, впливів на їхню творчість.

Аналізуючи передумови появи Нью-Йоркської групи письменників в другій половині 50-х років, дослідники зазначали, що це була насамперед опозиція традиціоналізмові попередників, їхнє небажання “входити” чи копіювати літературу чужомовного суспільства. Тому діяльність письменників-модерністів Нью-Йоркської групи можна схарактеризувати як спротив, опозицію водночас традиційній українській літературі діаспори та соцреалістичній художній літературі, твореній в Україні. Модерні прозові твори Нью-Йоркської групи (Емма Андієвська, Ю. Тарнавський, Віра Вовк) позначені елементами літератури західного світу. Письменники, очевидно, потрапили під вплив екзистенціалізму та сюрреалізму, що окреслився як нераціональний чи асоціативний спосіб вислову.

Одначе не лише письменники Нью-Йоркської групи творили прозу в модерному стилі. Скажімо, поетеса i прозаїк Дiма (Дiамара Ходимчук) себе не зараховувала до модерністів, хоча й писала в модерному ключі, про що свідчить її книжка оповідань “День подорожi”. Сюжетнi колiзiї тут надзвичайно подібні до подорожнiх “нотаток” Докiї Гуменної (“Багато неба”), мандрiвної прози Ганни Черiнь (“Їдьмо зi мною” (1965), “Їдьмо зi мною знов!” (1990), “Мандри” (1996), “Навколо свiту” (1997), Лесi Богуславець (“Вiд Находки до Чернiвцiв”, “Чужина, чужина”) тощо. Якщо згаданим нарисам притаманна певна прямолінійність, то Діма на противагу цьому обирає неординарні “ситуації”, увиразнюючи це iмпресiонiстичним малюнком. Водночас в оповіданні поєднано елементи зовнішнього відображення світу і внутрішніх переживань персонажа, що є втіленням філософії екзистенціоналізму.

Прозовий доробок діаспорних письменників ХХ століття засвідчує художнє освоєння ніцшеанської концепції недомовленості, відкидання традиційних цінностей, переконаності у власній обраності (розробляється новий тип персонажа, який перебуває над суспільством і діє на власний розсуд). Особлива ситуація духовної відірваності від національного середовища, в якій опинилися українські письменники-емігранти, зумовила загострення екзистенційних питань, а відтак - звернення до філософії екзистенціалізму. Термін “екзистенція” вбирає в себе поняття людського існування як єдності зовнішнього світу і внутрішніх переживань, одначе осягнути себе людина може тільки в помежових, критичних ситуаціях (страждання, боротьба, смерть).

Множинність пропонованих Вірою Вовк, Еммою Андієвською, Ю. Тарнавським художніх моделей, звернення потоку свідомості як найбільш об'єктивної форми відтворення спонтанних психічних імпульсів зумовлюють втрату реалістичних уявлень про людську особистість як цілість. Головною цінністю визнається внутрішній світ митця, його право без обмежень вибирати способи вираження і змалювання довкілля, втілення асоціацій, власних переживань, спроектованих на літературного персонажа.

Підрозділ 1.3 “Екзистенційний вимір прозової творчості МУРу” присвячено художньому аналізу прози Ю. Косача, І. Багряного, В. Домонтовича, О. Смотрича, М. Понеділка, творча доля яких пов'язана з діяльністю Мистецького українського руху (МУР) у повоєнний період.

Передусім слід зазначити різновекторність письменницьких художніх пошуків прозових жанрів, зокрема у плані оновлення новели. Експериментаторство І. Костецького, Ю. Косача, В. Барки, В. Домонтовича, О. Смотрича, М. Ореста, В. Державина та інших “мурівців” постає органічною складовою загальноєвропейського культурного процесу, позначеного пошуками нових ціннісних орієнтирів, кризовим сприйняттям, спричиненим подіями минулої світової війни. Новелістика “мурівців” характеризується значним стилістичним розмаїттям та сміливим експериментаторством. О. Смотрич моделює новелу як жанр синтетичний, утверджуючи новий спосіб художнього осмислення дійсності за допомогою ігрових категорій. Письменник руйнує традиційну сюжетну форму, вводить у розповідну канву елементи історичної та філософської медитації, паратексту (післямови автора), ліричні відступи, пряме звертання до читача, витворює тканину, де особлива роль належить ігровому простору. Моделювання означених ситуацій, характерне для прози такого ґатунку, нерозривно пов'язане з перевіркою на міцність моральних принципів, світоглядних орієнтирів героїв.

Фабула вибудовується довкола внутрішнього світу людини, по відношенню до якого оточення постає вторинним, змодельованим з метою виявити латентні моральні сили особистості. Змальовуючи гостродраматичні ситуації, О. Смотрич здійснює психологічний мікроаналіз, поступово підводячи читача до широких узагальнень. Твори О. Смотрича Юрій Шерех називає шифром, справді, вони потребують не просто уважного прочитання, а декодування певної інтелектуальної напруги і “співпраці” реципієнта.

Проза В. Домонтовича художньо втілює одну з провідних модерністських настанов, згідно з якою художній текст передбачає множинність прочитань, оскільки сутності, відтворювані письменником, не завжди можуть бути артикульовані безпосередньо, часто доносяться до читача за допомогою натяків, сугестії, а отже, можуть генерувати нові смисли у процесі рецепції. В екзистенційних образах нудьги, темряви, порожнечі, безґрунтя змодельовано внутрішню тривогу персонажів в умовах втрати духовних цінностей (“Без ґрунту”).

Аналіз творів Ю. Косача, зокрема повісті “Еней і життя інших”, дає підстави твердити, що, зображуючи глибинні переживання людини, письменник передає внутрішній стан героя у двох площинах: психологічному та духовному. Отже, центром творчої лабораторії Ю. Косача є людина у всій складності душевних протиріч, перемог та поразок. Ставлення до світу і себе в ньому, відповідальність за своє існування, єдності і співвідношення, природного і соціального в людині - таке коло екзистенційних понять, порушуваних автором. Один із прийомів моделювання внутрішнього світу героїв є невласне пряма мова, що постає первинною рисою імпресіоністичної стилістики письменника. Художньо осмислюючи космогенез, простежуючи взаємозв'язок долі окремої людини й людства, Ю. Косач утверджує гуманістичні цінності як головну умову співіснування людей.

У підрозділі 1.4 “Полістилізм діаспорної прози” здійснено аналіз проблем, пов'язаних з діяльністю і письменника, й інтерпретатора-читача езотеричної прози. Дешифруючи модерну прозу письменників українського зарубіжжя, маємо змогу чіткіше уявити специфіку моделювання внутрішнього світу людини, що мислиться як сутність, наділена нескінченим потенціалом.

Обґрунтовано, що своєрідною позатекстовою реальністю можуть виступати емпатичні переживання, інтуїтивні відчуття, передбачення, співтворчість, коли читач зі своєї світоглядної позиції домислює художній світ, створений письменником. Так, новела В. Дацея “Синя фантазія” атрибутує екзистенційну концепцію зображення людини і світу. Художня формула “А ти стоїш самітня”, якою В. Дацей завершує твір, передбачає множинність читацьких інтерпретацій і може бути сприйнята як буквально, так і у вимірах герменевтичного аналізу, що відкриває цілий комплекс прихованих смислів.

Позатекстова реальність у вимірах модерністського тексту стає об'єктом естетичного переосмислення й інтелектуальної гри, позначеної інтерференцією підсвідомого з реальним. Така естетика межує, а то і взаємодіє з естетикою сюрреалістів: химерні сцени, дивні, непередбачувані ситуації, інтриги, неправдоподібні події, безконтурні, схематичні образи персонажів.

Рисами сюрреалізму позначені прозові твори Віри Вовк, Емми Андієвської, Ю. Тарнавського. Гротеск і алогізм як провідні художні засоби оповідання “Бар Едді” Ю. Тарнавського створюють особливу емоційну напругу, що передається й реципієнтові. Текст твору суцільний, без абзаців і може бути структурований тільки за смисловим навантаженням, тому його сприйняття потребує неабиякої інтелектуальної напруги: “В дійсності бар називається Бар Ніра… Джордж каже, що справжній Бар Едді не існує. З цього виходить, ніби Джорж думає, що Бар Едді є недосяжним ідеалом”. Сюрреалістичний текст як особливий ґатунок модерної прози втілює менталітет сучасної людини.

Обґрунтовується висновок про те, що моделювання образу людини в модерному і постмодерному творі відображує багатовимірність людського буття як вияв світоглядних та соціальних змін сучасності, множинність його онтологічного осмислення. З іншого боку, історичний досвід людства стає приводом для культурологічної гри, яка вміло оперує інтелектуальними надбаннями різних епох.

Проблема інтерпретації тексту розглядається як декодування знакової системи, що виявляється на межі філософської і літературної герменевтики. Відтак конкретизуються і завдання та понятійний апарат цих дисциплін, конкретно-історичного людського буття, що оприявнено у вимірах за допомогою філософських категорій, спосіб онтологічного самовизначення, який узагальнює конкретно-чуттєву картину світу, змодельовану автором, у системі умоглядних понять. Літературна герменевтика - це розкриття розуміння і витлумачення чужого кодового тексту мовними засобами. Оскільки декодування тексту як матеріального втілення певної світоглядної концепції здійснюється у мисленнєвій (філософській) і мовленнєвій (суто лінгвістичній) системах координат, то інтерпретація твору можлива тільки за умови поєднання методології “двох герменевтик”.

У другому розділі “Пріоритетні жанрові модуси в діаспорній прозі ХХ століття” здійснено аналіз націєрозповідної моделі діаспорної романістики, приділено належну увагу проблемі семантичної редукції жанрового змісту малої прози, розкрито історичний та публіцистичний дискурси як опозиційні полюси у розвитку повістевих жанрів, досліджено модель фольклорної складової у жанрах “фікційної літератури”, охарактеризовано дифузію жанру і стилю в ліричній та орнаментальній прозі.

У підрозділі 2.1 “Націєрозповідна модель діаспорної романістики” розглядаються нові концептуальні підходи до онтологічно-антропологічного прочитання дихотомії “людина - світ”, що їх оприявнено у великій прозі ХХ століття. Романний жанр української еміграційної прози розробляли Емма Андієвська (“Герострати”, “Роман про добру людину”, “Роман про людське призначення”), Улас Самчук (“Волинь”), Володимир Винниченко (“Нова заповідь”, “Лепрозорій”, “Слово за тобою, Сталіне!”), Віктор Серж-Кибальчич (“Справа Тулаєва”), Василь Барка (“Жовтий князь”, “Рай” “Спокутник і ключі землі”), Іван Багряний (“Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Буйний вітер”), Іван Смолій (“Неспокійна осінь”), Василь Чапленко (“Чорноморці”), Віталій Юрченко (“Соловки”), Докія Гуменна (“Діти Чумацького шляху”, “Золотий плуг”), Зосим Дончук (“Куди веде казка”, “В облозі”, “Будинок 1313”), Галина Журба (“Тодір Сокір”), Федір Дудко (“Війна”), Олена Звичайна-Джуль (“Страх”), Людмила Коваленко-Івченко (“Рік 2245”), Наталена Королева (“1313”), Юрій Косач (“Багряний лебідь”, “Чортівська скеля”), Андрій Крижанівський (“Сонце у пісках”), Ольга Мак (“Проти переконань”, “Жаїра”), Григорій Лужницький (“Стріл у ночі”, “0-313”, “Генерал-В”), Федір Одрач-Шоломицький (“Щебетун”), Олекса Ізарський (“Київ”, “Ранок”, “Полтава”, “Саксонська зима”), Леонід Мосендз (“Останній пророк”) та інші.

Особливого значення в еміграційній літературі набуває проблема національної ідеї, крізь призму якої обсервуються такі світоглядні проблеми. Як жертовність, свобода вибору, доля “маленької людини” в умовах глобальних історичних катаклізмів. Тема особистості, яка протистоїть тоталітарній системі в ім'я національних пріоритетів, покладена в основу роману З. Дончука “Куди веде казка”.

Головна ідея твору Володимира Винниченка “Слово за тобою, Сталіне!” - це майбутнє України. Якщо дія твору “Нова заповідь” перенесена на Захід, де герої-українці діють в інонаціональному середовищі, то в романі “Слово за тобою, Сталіне!” події розгортаються в радянському просторі. Задум твору розкритий у щоденнику В. Винниченка: “Піти походом за мир без бомб і барикад”. Винниченко моделює свій художній світ у підкреслено дискусійному ключі. Постать Сталіна уособлює світову тиранію, в подоланні останньої автор бачить безпеку мирного співіснування людей.

В романі І. Качуровського “Шлях невідомого” творення образу Вітчизни сягає високої емоційної напруги. Аксіологічним центром художнього світу виступає держава, яка в структурі тексту є суб'єктом і об'єктом. Прикметно, що автор широко застосовує елементи романтичного націоналізму; помітна роль у структурі твору належить фольклорним мотивам. До репрезентативних інтенцій літератури романтизму належить етноісторична пам'ять - засіб формування національної ідентичності. Романтизму притаманне тотальне тяжіння до пластів міфологізованого фольклору, не зняття історичного часу, а його міфологічне перекодування. Так виникає найвищий рівень духовно-емоційної напруги, створюються візійно-профетичні проекції. Значне емоційне навантаження в романі несуть пейзажі та описи матеріальних об'єктів.

Описуючи події періоду Другої світової війни в Україні, автор змодельовує характери, поведінку персонажів, виступаючи творцем інтелектуальних систем буття етносу; застосовує екфразис - розкриття засобами художнього слова ідейно-естетичного змісту роману, в якому вічні теми набувають нового змісту, бо репрезентують письменницьке, зумовлене естетичною свідомістю нової доби. Людина не існує поза суспільством, тому прозаїк потлумачує мотиви вчинків героїв, торкаючись тих чи інших сторін суспільного буття, середовища, в якому вони існують.

У романі І. Качуровського людина та світ постають у контексті образів, ідей, у символічному зображенні, емпатичному переживанні, в еволюції художньої свідомості. Остання переливається в текст, в якому важливу роль відіграє образний, метафоричний світ. Індивідуальне авторське бачення складних явищ, парадоксальність двосвіття прикметні рефлективністю, сповідальністю, розкриттям внутрішнього світу людини, символічною умовністю, показом вибору людини між добром і злом, високим і приземленим, реальним та ірреальним, гуманністю й жорстокістю.

У діях персонажів відбивається етнопсихологія, ментальність народу, властивості національного характеру. Узагальнюючи спостереження діяльності Сергія Ремези, бачимо, що письменник моделює образ українця як інтровертивну людину із сильним відчуттям свого “я”. Ремеза заглиблюється в себе, має відчуття гідності, іде шляхом подолання будь-яких обмежень особистої свободи, бореться із перешкодами. Для того, щоб відбутися у світі, зреалізувати свій природний потенціал, він обирає шлях невідомого.

Топоси романтизму виразно прочитуються в романі Докії Гуменної “Золотий плуг”. Письменниця активно залучає до художньої структури свого твору фольклорні та міфологічні образи, органічно включає в текст прислів'я та приказки - все це допомагає витворити глибоко національний духовний простір.

Підрозділ 2.2 “Антропоцентрична модель світу в повістевих жанрах” присвячено аналізу творів Ольги Мак, О. Гай-Головка, Л. Полтави, Т. Осьмачки.

Трагічність як провідна емоційна тональність позначає повість О. Гай-Головка “Їм дзвони не дзвонили”. Автор широко застосовує колористику; епітети на позначення кольорів відіграють роль настроєвих маркерів. Досить високу активність демонструють контекстуальні синоніми (“темний”, “зажурений”, “насуплений”, “каламутний”).

Символіка кольору є одним із провідних семантичних чинників і у творчості Т. Осьмачки (“План до двору”). Кольори “посилюють” образне значення внутрішньо-системного змісту прозового тексту, бо кольороназви варіюються в залежності від психічного стану людини. Кольорова гама створює ефект миттєвого сприйняття і водночас визначає спосіб бачення світу. Колористика допомагає увиразнити принципи контрасту, за яким зображено трагічні реалії українського села 30-х років ХХ століття і - як образна антитеза - світ фантастичних візій.

До жанру пригодницько-фантастичної повісті належить твір Леоніда Полтави “Чи зійде завтра сонце”. Дія повісті переноситься у майбутнє - 2000-й рік, коли Україна здобуде незалежність. Автор насичує сюжет твору численними перипетіями, звертаючись до теми атомної зброї й технізації (саме бурхливий розвиток технічного прогресу в епоху совєтської індустріалізації гостро засуджував у своїх творах В. Домонтович). Пригодницький сюжет розрахований на загострене сприйняття реципієнта, не є, однак, самоціллю, оскільки також підпорядковується національній ідеї, що втілюється в художньо змодельованій реальності буття. Українська державність мислиться як недалеке майбутнє, а події змальовані у творі, проектуються на сучасну авторові дійсність.

Слід зазначити, що антропоцентрична модель, яка постає з прозових творів зазначеного періоду, не зводиться до націєтворчих гасел, а є надзвичайно складною і демонструє велике розмаїття варіантів - від егоцентризму Олексія Уха з повісті “Чудасій” Ольги Мак до утвердження самопожертви в ім'я національної ідеї (Леонід Полтава).

У підрозділі 2.3 “Семантична редукція жанрового змісту малої прози” простежується динаміка творення оповідної змістоформи, специфіка художнього моделювання антропоцентричних моделей світу.

Умовною формулою “Я-природа” можна означити одну з таких моделей, вибудовану в оповіданнях С. Риндика (книжка “Пригоди і люди”). Природа постає не стільки тлом, скільки особливою сферою самопізнання. Екологічна культура є запорукою розвитку естетичного почуття в людині, а відтак художнє моделювання української природи виконує й дидактичну функцію.

Йдеться також про детерміноване поєднання власного бачення світу й суспільно-ціннісного ставлення до нього. Саме тому однією з центральних проблем твору “Ходім на город” постає проблема вибору: герої займають певну життєву позицію, яка є висхідним моментом, початком цілеспрямованої діяльності людини. Свідомість останньої мислиться як складне багаторівневе утворення, де переплітаються елементи міфологічного, релігійного, наукового, філософського світогляду. Домінування певного світоглядного типу визначає світоглядно конкретизовану позицію головного героя твору. Особлива філософія споглядання, об'єктом якого є природа покликана виховати в юних читачів любов до навколишнього середовища, української природи.

Картина світу у творі постає крізь призму людської уяви, а відтак є дуалістичною, суперечливою. Світ стає “розумним” і пізнавальним тільки в людському сприйнятті; для людини він існує не просто як даність, а передусім простір для самопізнання і рефлексій.

Зовсім інша - фантастично-міфічна - картина світу постає у творах Людмили Коваленко (збірка оповідань “Давні дні”). У малій прозі авторки художніми засобами створено самобутню теологічну концепцію. Роль особливого засобу їх інакомовлення виконує інтертекстуальність (“Невраховане дитя”, “Гнівливий садівник”, “Загублене ягня”, “Дрібна справа”). Твори письменниці є розгорнутими алюзіями на біблійні тексти про Сина Божого. Якщо, скажімо, Докія Гуменна насичує свої твори “Небесний змій” та “Минуле пливе в прийдешнє” неоматріархальними мотивами, то Людмила Коваленко, навпаки, утверджує патріархальні традиції. Світ мислиться як ієрархічна структура, вершиною, творцем і основою якої є Бог. Патріархальний устрій суспільства, що відповідає такій будові світу, спирається на сильних вольових захисників, які є втіленням чоловічого начала. Мотив споглядання Бога, поширений у творчості Людмили Коваленко, найбільше співвідноситься із свідомістю дитини. Образна структура творів апелює передусім до християнського світогляду і утворює своєрідний синтез абстрактних, умоглядних і раціональних, закорінених в земне існування, художніх домінант.

З оповіданнями Людмили Коваленко перегукуються “Мініятюри” Олександри Копач. Відкидаючи стандартне мислення, авторка пропонує контрконцептуальне прочитання легенд і реальних подій світового масштабу. Національно-екзистенційними вимірами буття позначена мініатюра Олександри Копач “Поза часом”. Тут прочитується збірний образ. Юрба кудись поспішає, й оце невідоме (“куди”, “чому”, “ніхто”) вказує на невизначеність простору. Але раптовість розкодовує думку автора: поспішають у високий духовний світ, бо навпроти несподівано “пливе висока, біла постать. Ніхто не бачить. Терновий вінець на голові в Нього…” (с. 45). І знову раптовість: Ісуса Христа впізнає одна душа. А в Господньому погляді - докір. Докір людині за помилку, за техногенну катастрофу, за розвиток цивілізаційних процесів. Міфічна безіменна “душа” розповідає про терпіння, Чорнобиль: “Господи, уся земля моєї Батьківщини України кров'ю напоєна. Кров'ю невинних людей, і…дітей, дітей… Вона свята”. Далі - знову фантастичне нагромадження запитань у ніщо. Оце “ніщов'я” і є “власною вкинутістю в буття”, позачассям, винесеним автором прозового тексту в заголовок. До кого і куди звернені слова - невідомо. Авторські інтенції Олександри Копач (Яворської) втілюються в особливій афористичності, вишуканих і несподіваних фабульних колізіях, фантастиці, легендарних і біблійних мотивів. Це зразок моделювання суто теологічної концепції світу і людини в ньому.

Тема відповідальності, різнопланово розроблена в діаспорній літературі, здобуває самобутнє трактування в мініатюрі “На грані світів”: людське життя проходить під постійним уважним поглядом Бога. Основним змістом мініатюри є відтворення внутрішнього світу героїні: “Запримітила, біла постать заясніла поміж темними деревами. Затремтіла душа. Відчула Того, Хто створив усю красу, подарував любов. Самотньо стояв, дивився на людські серця”. Авторка уникає прямого формулювання своїх мисленнєвих інтенцій, віддаючи перевагу натяку, навіюванням, алогізму.

Книжкою “Мініятюри” Олександра Копач оприявнила релігію як бінарну опозицію до матеріалістичного світогляду. Адже релігія не розв'язує остаточно проблему людини у світі, не усуває її страждань, трагізму, не вказує шляхи подолання людиною земного страждання, а лише навчає терпіти саму себе через “покаяння”, “любов” в ім'я Господнє, якому “відомі” всі шляхи розв'язання нагальних проблем людства; такий ідеал реалізується тільки в міфові. Олександра Копач стверджує, Бог - всеосяжна особистість. Прозаїк “занурюється” в христологічну проблематику, персоналізацію проблеми надприродної людини. Одначе ця проблематика потлумачується через двосвіття: добра і зла, закону і благодаті, негативної та позитивної свободи. Схвалення Бога, наділеного абсолютною досконалістю, всезнанням, всемогутністю - головна ознака теологічної парадигми. За раціональною ж концепцією, людина є лише тим, що вона із себе робить: в уяві “витворює” власну подобу, за якою немає ніякої “сутності”. Бінарною опозицією ірраціональному пізнанню світу, що його атрибутує в мініатюрах Олександра Копач, оприявнено твір Оксани Лятуринської “З Ісаїної езотерики”.

Підрозділ 2.4 “Оновлення фольклорної складової у жанрах “фікційної літератури” присвячений дослідженню гумористичних оповідань, в яких різновекторно змодельовано світ і людину в ньому.

І. Качуровський розподіляє літературу на дві осібні частини: фікційну та нефікційну, завважуючи, що “англійський термін “фікційна література” вперше застосував… неповторний Майк Йогансен”. Аналогічний поділ надзвичайно зручний. Фікційна література ґрунтується на творчому натхненні, художньому вимислі, на тому явищі, що німці називають Dichtung”. Йдучи за М. Йогансеном, амбівалентність концепту І. Качуровський відносить до доволі зручного в потрактуванні, осмисленні, а отже, обстоює потребу повернення до “зручних” визначень, конструювання лабораторії “іншого” в історії літератури, культури.

Гумористична література відома різними жанрами: усмішка, нарисова усмішка, пародійна рецензія, памфлет, фейлетон, політична сатира. До письменників-гумористів, що своєю творчістю збагатили сміхову культуру, належать Свирид Ломачка (Борис Олександрів), Світлана Кузьменко, Іван Керницький, Леся Богуславець, Іван Манило-Дніпряк, Анатоль Галан, Олекса Запорожець-Девлад, Анатоль Гак та інші. Гумористи української діаспори досить плідно розробляють фольклорні традиції (“Який Сава така й слава” Лесі Богуславець, “Міжпланетні люди”, “На двох трибунах” Анатоля Гака, “Любов до ближнього” Свирида Ломачки, “Новоталалаївські рефлексії” Світлани Кузьменко). Ущиплива іронія, застосування гротескних фарсових засобів, сатиричної гіперболізації визначає своєрідність художнього світу цих творів.

Досить часто засоби комічного “випромінюють” цілком серйозні авторські інтенції. Так, головний герой оповідання “Земляки” своїми діями доводить: добровільне самопідпорядкування моральному законові підносить людину над її власною природою; умовою ж такого піднесення є усвідомлення особистістю власного місця в світі.

Елементами буфонади позначена гумореска Івана Керницького “Мона Ліза”. Виставка славнозвісної картини Леонардо да Вінчі у Вашингтоні обіграна письменником через комічну ситуацію: пан Татух, літній чоловік, розмовляє зі своєю дружиною, яка не розуміється на мистецтві. Обравши форму діалогу, письменник короткими репліками відтворює побут емігрантів Татухів. Суперечка виникає через “образок”, до якого приревнувала дружина Татуха.

Своєрідне поєднання лірики й сатири становлять гумористичні твори Свирида Ломачки (книжка “Любов до ближнього”), які репрезентують реалістичну традицію в літературі діаспори.

У творчому доробку О. Смотрича є чимало гумористичних оповідань, серед яких - “Заповіт”, “Каштани”, “Автобіографія”, “Феномен”, “У родинному затишку” та інші. Письменник, вдаючись до раціональної концепції моделювання світу і людини в ньому, застосовуючи несподівану літературну інтригу, в іронічному ключі висміює усталені цінності. Художніми засобами автор розкриває внутрішній світ персонажів, які неспроможні порозумітися між собою. Квартирант Олексій Олексійович надмірно захопився самоосвітою. Весь вільний час він просиджував за книжками. Настільки ними захопився, що навіть не помічав “прихованої любові” до нього господині дому, вдови Марти Тимофіївни. Врешті-решт жінка зрозуміла, що її квартирант - дивний “феномен” і що “в житті, на жаль, не все так просто, як, скажімо, у совєтській конституції. Марта Тимофіївна швидко переконалася, що знайти шлях до серця Олексія Олексійовича справа важча, ніж побудувати соціялізм в одній країні. Навіть подаровані нею Олексієві Олексійовичу обидві шафи книжок не привели до чогось позитивного” (оповідання “Феномен”). У такий спосіб О. Смотрич висміює не лише людські вади, а й, вдаючись до зображення езотеричної душі персонажа, зображує порожнечу буденності беззмістовного життя.

У малій прозі комічні ситуації автор моделює через інтертекстуальність. Остання відтворена найрізноманітнішими формами (ремінісценції, центон, цитати, алюзії, паратекстуальність). Так, художньо-стилістичний прийом - алюзія, натяк - розрахований на ерудицію читача (“совєтська конституція”, “побудувати соціялізм в одній країні”). Вдаючись до літературного колажу, прозаїк натякає на історичні події з думкою про те, що читач сам розгадає закодований іронічний зміст.