Концепція людини і світу в українській діаспорній прозі ХХ століття

Підрозділ 2.5 “Дифузія жанру і стилю в ліричній та орнаментальній прозі” висвітлює характер авторської експресії як основи творчості майстрів слова. Орнаменталізм потрактовано як стильову характеристику ліричної прози, зокрема творів Докії Гуменної, В. Винниченка, Т. Осьмачки, Ф. Одрача, В. Домонтовича. У літературі досліджуваного періоду орнаменталізм не співвіднесений з певним стилем, оскільки у творчості названих авторів він представлений окремими елементами, які підпорядковані художній меті. Остання спрямована підсилити емоційний вплив на читача.

Теоретичне осмислення заявленої проблеми і аналіз окресленого кола творів уможливлює конкретизувати поняття орнаменталізму та ліричної прози. Остання кваліфікується дисертантом як особливий ґатунок прозових творів, у яких домінує лірична тональність, що проявляється в тематиці, жанрових характеристиках, особливостях творення образу автора й системи персонажів. Орнаментальна проза вирізняється асоціативністю, багатством та ускладненістю метафор і порівнянь, інших художніх засобів. Орнаментальна стилістика притаманна творам В. Барки, Докії Гуменної, В. Винниченка, І. Качуровського, Ф. Одрача, Т. Осьмачки, Ольги Мак, Світлани Кузьменко, Діми, Віри Вовк, В. Дацея; це явище межує з символізмом та авангардизмом. Якщо орнаментальна проза письменників діаспори ставить собі за мету відобразити в усій складності життя суперечностей і зв'язків, то лірична проза гіпертрофує постать наратора, відображуючи об'єктивну реальність крізь призму його сприйняття.

На ліричний текст “працюють” звуки, запахи, фарби, кольори, які лише можна почути, побачити, переосмислити. Вони в авторській інтенції художньо трансформуються і стають людською сутністю. При цьому неабияку вагу має контекст. Письменники компонують деталі речей, предметів з тим, аби читач чіткіше схопив складну динаміку комплексу авторських почуттів і думок. Зображення ліричного простору моделюється в свідомості реципієнта як цілісний образ рідного краю, домівки, що дозволяє розглядати часопростір важливим філософським та змістовним чинником твору. Орнаменталізм потрактовуємо як стильову характеристику ліричної прози, де чітко виділена експресія стилю стає основою творчості письменників. Мовний орнамент в ліричній прозі змодельований лише в окремих частинах тексту, але виконує важливі функції для всього прозового твору, бо виражає різні лейтмотиви, відображає свідоме сприйняття світу, створює багатозначні підтексти, посилює сугестивну функцію слова, автобіографізм, просторово-часові виміри, підсвічує точку зору персонажів. Мовний орнамент в ліричній прозі дає змогу вийти на рівень буття, філософську лінію, розширити, змінити масштабність зображуваного.

Особлива роль у ліричній прозі належить колористиці та звуковому інструментуванню тексту, синтезу відтворення автором вражень від дійсності: “Хвилями напливав аромат квітів. Пахощі були такі густі й тьмяні, що, здавалось, їх можна було сприйняти навпомацки й розтерти на кінчиках пальців” (В. Домонтович).

Орнаментальна проза тяжіє до відображення сюжетного співвідношення щодо нарації, підпорядкувавши історію (час) лексичному, семантичному та формальному підпорядкуванню дискурсу. Орнаменталізація впливає на послаблення подієвості прози, адже розповідь тієї чи іншої історії може розмиватися в окремих мотиваційних відрізках, зв'язок яких відбувається не в наративно-сигмантичному ракурсі, а лише в поетичному за принципом контрастності, уподібнення. Для прикладу, в оповіданні “Приборканий гайдамака” В. Домонтович у сюжетну канву вводить порівняння годинникового механізму з процесами, що відбуваються в світі. Коли Сава Чалий, гостюючи в гетьмана Пилипа Орлика, заглянув в середину часової машини, де працювали коліщатка великі й малі, тоді господар завважив, що саме так є і в великому світі. В уста центрального персонажа прозаїк вкладає такий зміст: “Подібно до того, як у дзиґарях усі коліщатка й стрілки приводяться в рух силою тяжіння, вагою гир, так і в цілому великому світі вся машина, земна й небесна, рухається за законами тягару”.

Кожен письменник, моделюючи довкілля, олюднює його. І природа, і предметний ряд в авторській інтенції є складовою системою внутрішнього досвіду, своєрідною світоглядною будовою митця. Суб'єктивно змодельована проза, що атрибутує сприйняття ретроспективного, виписана настільки майстерно (скажімо, повість Ю. Косача “Еней і життя інших”), ніби історичні вкраплення відбуваються в наш час. Така проза співвіднесена до поезії, поскільки орнаментальна модель дозволяє виписати події, факти з глибоким почуттям в міру художнього мислення, уяви письменника і, не меншою мірою, його обізнаністю з історичними реаліями тієї чи іншої епохи, що її він заторкує. Орнаментальна модель надає текстові естетичної сили вираження, наближає до поезії: “…якась доля добирала їм ці подвір'я, оце, над Ізаром, все в зелених кучерях, крапчасте од просвітів у листві, м'який килимок моріжку у сплети винограду…” (Ю. Косач. “Еней і життя інших”); “Ми стояли на березі й слухали рев збентеженої ріки. Ріка кричала, вила, як поранений звір. З рани кошлатого звіра текла блакитна кров. Бурхливий плин розчавлював блакить. Шал ріки вабив своєю небезпекою” (метафоричний образ гідроніму - Дніпра - постає в повісті “Без ґрунту” В. Домонтовича). Ці та інші тропи підсилюють динамізм зображеного, створюють внутрішній ритм, підсилюють художній ефект.

Отже, як орнаментальна, так і лірична проза сприяли посиленню філософського струменя в літературі, чіткішій жанровій диференціації. З розвитком цих ґатунків прози пов'язане культивування численних зразків фрагментарного письма - етюдів, образків, ліричних мініатюр, акварелей, поезій у прозі.

Розділ третій “Засоби втілення проблеми “людина і світ” в українській діаспорній прозі” присвячено характеристиці комплексу художніх засобів і прийомів, за допомогою яких письменники українського зарубіжжя створюють антропоцентричні моделі світу; досліджено специфіку метафоризації як універсального чинника моделювання художньої дійсності.

У підрозділі 3.1 “Макро- і мікрометафоризація мови і мовлення” метафора розглядається як своєрідний продукт роботи письменника над текстом, оскільки цей універсальний концепт художнього осягнення дійсності завжди апелює до емоційного досвіду реципієнта, передбачаючи взаємодію суб'єкта (читача) і об'єкта (твору). Особливу увагу в підрозділі приділено проблемам взаємодії традицій і новаторства, переосмислення модерністських тенденцій творчості різних представників діаспорної літератури, зокрема поглиблюється уявлення про специфіку світовідчуття письменників Нью-Йоркської групи як самобутнє поєднання впізнаваних життєвих реалій і неоміфологізму. Продемонстровано тяглість імпресіоністичних тенденцій не лише у повоєнних творах модерністів Емми Андієвської, Ю. Тарнавського, К. Ірода, В. Дацея, а й Докії Гуменної, Людмили Коваленко, Степана Любомирського, які зараховували себе до традиціоналістів.

На матеріалі творів В. Барки, О. Смотрича, Ф. Одрача та інших діаспорних письменників досліджено “механізм” дешифрування метафори, її стилістичні функції, які апелюють до різних чуттєвих сфер (“змислів”, за І. Франком).

Пейзажні метафори відіграють важливу роль у розкритті характеру персонажів, психологічного настрою, виявляють низку суттєвих семантичних домінант. Пейзажні образи є джерелом творення та інтерпретації психоемоційної характеристики героя, і, найсуттєвіше - персоніфікацією за подібністю зовнішніх ознак, рис, властивостей, асоціативним “оживленням” явищ природи. В авторській версії метафоричні образи природи сприяють глибшому розкриттю світу і людини в ньому.

Картини природи “олюднені” в новелі “Цибуляне весілля” І. Качуровського, “Щебетун” Ф. Одрача, “Старший боярин” Т. Осьмачки, “Золотий плуг” Докії Гуменної. Пейзажні малюнки підсилюють образ персонажів. Пейзажні метафори в прозі українського зарубіжжя слід розглядати і як художній прийом, і як кут зору автора, заакцентовуючи на приналежності людини до біосфери, в якій всі процеси взаємозалежні. Людство є незначною її частиною, а людина - лише одним із видів органічного життя. Homo sapiens (людина розумна; розум підніс її над тваринним світом) протягом століть прагнула не пристосуватися до природного середовища, а зробити його зручним для свого існування. Моделюючи світ і людину в ньому, звертаючись до пейзажних мотивів, письменники, отже, художніми засобами трансформують розв'язання екологічних проблем на діяльність особистості, яка відповідає за безпеку біосфери, довкілля.

Обґрунтовано висновок про те, що пейзажні метафори постають явищем не одновимірним: вони одночасно є і художнім прийомом, і особливим типом художньої свідомості, що ґрунтується на сприйнятті світу, як сукупності складних взаємозв'язків між явищами. Людина, відтак, мислиться як складова цієї системи, здатна “пропустити світ через себе”, зробити його своїм духовним надбанням. Різнобарвними картинами українського степу В. Винниченко передає внутрішній стан головного персонажа Степана Петровича Іваненка, якого послала Москва на Батьківщину в службове відрядження. України не бачив Іваненко 15 років, і ось: “Степан Петрович повернув на першу межу і попрямував нею низеньким, зелено-срібним тинком хлібів. Над головою йому десь високо вгорі відразу зачулось срібне дзеленчання жайворонка, залітали жовті й білі метелики; запурхали з-під ніг якісь сірі птички; запахло давнім-давнім, срібно-зеленим дитинством; ворухнулись у душі ніжні, трошки шершаві від роботи руки матері; вистрибнула улюблена пісня сестри “На городі верба рясна”; в душі зчинився заколот…

…Жайворонок, зрадівши, ще дрібніше та ніжніше задзеленчав угорі. Сонце задоволено і гаряче припало поцілунком до лиця необачного анкетера і засміялось золотими проміннями в примружених очах” (“Слово за тобою, Сталіне!”). Через світ природи автор, отже, передає екзистенційне почуття ліричного героя. Образ центрального персонажа є актом свідомості. Але “якщо образ є актом свідомості, - завважував О. Потебня у праці “Думка і мова”, - то уявлення є пізнання цієї свідомості”.

Зрозуміти, розгадати таємницю метафори також можна за допомогою асоціативної форми, що сприяє утворенню її смислового змісту. Дешифрування мережива метафор - це код до цілісного розуміння смислового змісту. Метафора є способом мислення про світ на підставі здобутого раніше знання; вона є способом бачення світу. Проте останній при цьому розкривається в образних тонах за допомогою інтуїції, “підключеної” в процесі дешифрування тексту.

Підрозділ 3.2 “Художньо-концептуальна функція синтезу мистецтв в українській еміграційній прозі” присвячено дослідженню синтезу мистецтв в прозі українського зарубіжжя ХХ століття, що генерують взаємозбагачення різних моделей художньої практики. Літературно-малярський хист явили Ф. Одрач, В. Домонтович, Ю. Косач, Віра Вовк (Селянська), Докія Гуменна, К. Ірод, Емма Андієвська, Ю. Тарнавський - від прямої транспозиції живописного або музичного твору у твір літературний до використання художніх засобів та прийомів емоційного впливу на реципієнта, характерних для цих мистецтв.

Синтез мистецтв, яким позначена література ХХ століття, і діаспорна зокрема, поглиблює і розширює уявлення про поліфункціональність мистецтва як особливої форми осягнення дійсності. Письменники, зчаста творячи свої тексти на межі різних мистецтв, фактично відновлюють статус літератури як універсального мистецтва, наділеного можливостями комплексного, багатоаспектного впливу на реципієнта.

Синтез мистецтв у прозовому творі виконує пізнавально-евристичну функцію. Художня література, на відміну від науки з її суворо регламентованим понятійним апаратом, за допомогою метафоризації, сугестії, інших художніх засобів здатна глибоко дослідити людську підсвідомість у складних взаємозв'язках з об'єктивним світом, а часом, послуговуючись прийомами типізації, вдаючись до гротеску, змоделювати ймовірне майбуття (“Чи зійде завтра сонце?” Л. Полтави, “Рік 2245” Л. Коваленко, “Барон” С. Риндика).

Музичність підсилює внутрішній образ персонажа в оповіданні “Приборканий гайдамака” В. Домонтовича. Роздумуючи над сенсом буття, Пилип Орлик вірить в примат розуму людини, яка може і нашкодити своєму ж існуванню бездумним розвитком технізації і “лише невеличким поштовхом руки переверне світ”. Мову персонажа доповнює авторський відступ. Градація, неначе мелодія, наростає з більшою силою й затримується в свідомості: “Дзвін линув, згучав, зростав, наповнював простір, гармонійно танув і знов поставав, речитативом розмежовуючи окремі відтинки ударів. Дзиґарі вибивали північ”.

Сугестивна мистецька функція здатна гіпнотично впливати на людську психіку. Прочитавши, скажімо, відтворений “звукоінтонаційний” художній текст, особистість через спосіб мислення, навіювання ніби позасвідомо перебуває в інших світах, інших вимірах, здатна уявляти, співставляти реальне життя з ілюзорним. Крім того, під впливом того чи іншого виду мистецтва, змодельованого в прозовому творі, в читача формуються естетичні смаки, постає уявлення про сутність прекрасного до такої міри, що спонукає жити і творити саме за законами краси. Такий твір формує не лише естетичні смаки, а й формує ціннісні орієнтації людини.

Через пейзажні картини, музичність письменник глибше розкриває художній образ, який, певна річ, виникає у свідомості під впливом чи реальної, чи фантастичної дійсності. І реальний, і вигаданий світ формують в уяві письменника низку нових типів, образів. Але буває так, що прозаїк у процесі творчого акту, йдучи за власною логікою, приходить зовсім до іншої версії, ніж до тієї, яку прагнув змоделювати. Відтак, художній образ постає з несподіваного боку, незбагненно, як творче осяяння, що вигранює світ парадоксально.

З історичним розвитком системи стилів змінювався і підхід до зображення видів мистецтва в художній літературі. Синтез мистецтв є об'єднуючою ланкою і спрямований до єдиної мети, коли під впливом одного виду мистецтва, народжується інший - появи нової художньої якості, до духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси, що утверджує гармонійну єдність людини і світу.

Незалежно від того, як саме виявляє себе у тексті синтез мистецтв - опис матеріального об'єкту, цитата з пісні, понятійний апарат, особлива тональність викладу, - він завжди спрямований на створення складного ефекту, що передбачає множинність тлумачень, моделює концептуально цілісну картину світу.

У висновках узагальнено результати студій художніх особливостей еміграційної прози ХХ століття. Творчий доробок неоромантиків (В. Кудрика, О. Гай-Головка, С. Риндика, А. Новака), належно непоцінований критиками, визнано своєрідним явищем у вітчизняній літературі. Дослідивши концепцію людини і світу в прозі неоромантиків, наголошено на еволюції їхнього творчого поступу від етнографічно-побутових оповідань до творів з елементами модерної техніки. Аналіз оповідань “Ревага”, “Савка Булавка”, “Ходім на город”, “Лиса”, “Бровко” С. Риндика дозволяє стверджувати, що неоромантики дуже близько підійшли до “натурального” потрактування внутрішнього світу і психології своїх героїв. Водночас помітним є те, що прозаїки не перебороли імітаційної (наслідувальної) тенденції у відтворенні прямої мови своїх героїв, органічної стихії думання і мовлення (“Ревага” С. Риндика, “Романтика” О. Смотрича) про розподіл ролей та функцій в суспільному бутті.

На сучасному етапі особливої актуальності набувають проблеми інтеграції України у світовий культурний простір, конструктивного діалогу з інонаціональними культурами, головною умовою якого є збереження національної ідентичності. Вивчення творчості письменників діаспори, з огляду на історико-культурні умови, в яких їм довелося творити, допомагає дати відповіді на зазначені питання, значно розширити сферу мистецької комунікації.

В контексті літературно-мистецького процесу, характерними тенденціями якого є криза антропоцентризму і розчарування в гуманістичних ідеалах, письменники української діаспори моделюють принципово іншу художню дійсність, засновану на духовних цінностях. Олюднення об'єктивної реальності, обґрунтування рівноправного діалогу як необхідної передумови гармонійного співіснування людей стають домінантами емігрантів, причому як традиціоналістів, так і представників постмодерну. Ніцшеанській надлюдині, яка демонструє свою незалежність від людської спільноти, прозаїки діаспори протиставляють принципово інший тип особистості - підкреслено соціальний, поєднаний багатьма зв'язками із зовнішнім світом, позначений рисами певного культурно-історичного середовища і водночас виведений на рівень уселюдських узагальнень.

Інтерсуб'єктивний світ міжособистісної комунікації і внутрішній світ людини (душа) співвідносяться як макро- і мікрокосм, взаєморозкриваючись через мовне вираження авторських інтенцій.

Однією з найприкметніших ознак діаспорної літератури як культурного явища є полістилізм, зумовлений цілою низкою факторів: історичними умовами, баченням подальших шляхів розвитку літератури (відома дискусія “мурівців”), співвідношенням традицій і новацій у творчій практиці письменників тощо. Власне, оновлення традиційного прозописьма, збагаченого новітніми мистецькими здобутками, в умовах еміграції стає способом збереження національної ідентичності, специфічно української ментальності. Одним із виявів такого відновлення є розробка елементів орнаментального стилю у творчості ряду письменників. Орнаменталізм потрактовуємо як стильову характеристику ліричної прози.

Елементи орнаментального письма притаманні творам В. Барки, Докії Гуменної, В. Винниченка, І. Качуровського, Ф. Одрача, Т. Осьмачки, Ольги Мак, Світлани Кузьменко, Діми, Віри Вовк, В. Дацея. Розвиток ліричної прози як специфічна форма вираження авторської суб'єктивності активізується у повоєнний період (твори О. Смотрича, В. Домонтовича, Ю. Косача, Т. Осьмачки, У. Самчука, І. Костецького). Лірична проза характеризується особливістю лірико-філософського споглядання. Взірцем такої прози можемо назвати роман-притчу В. Барки “Спокутник і ключі землі”, в якому центральний персонаж Олег Паладюк - це яскраво рефлектуюча індивідуальність, що простежується як через ледь вловимі інтонації змінного настрою, так і через відкриту монологічну сповідальність. На рівні узагальнення вловлюється автобіографія душі, внаслідок чого відбувається своєрідне зрощення ліричного “я” з біографією автора. Тому є підстави стверджувати, що романом “Спокутник і ключі землі” В. Барка репрезентує лірико-психологічну прозу.

З-поміж філософських постулатів, проголошених літературою української діаспори, особливо виокремлюється усвідомлення і художнє втілення взаємообумовленості дихотомії “людина - світ”. Антропологічні моделі світу за всієї їх множинності об'єднує погляд на людину як складну багатовимірну сутність, що перебуває в епіцентрі взаємодії психологічних, звичаєвих, релігійних, політичних, спадкових чинників. Світ осмислюється крізь призму людської суб'єктивності; мікрокосм окремої особистості постає органічною складовою світобудови і водночас екстраполює свої почуття й вольові порухи на макрокосм.

Полістилізм української еміграційної прози ХХ століття виокремлює множинність авторських точок зору об'єктивного світу. Культурно-історичні умови творення діаспорної літератури зумовили появу потужного струменя екзистенціалізму (прозові твори І. Багряного); свою життєздатність і значне розширення стилістичних можливостей продемонструвала імпресіоністична течія - в ній чи не найповніше виявився взаємозв'язок мікро- і макрокосму. Реалізацією художнього потенціалу української прози межі ХІХ-ХХ ст. вважаємо активне звернення прозаїків діаспори до сфери ірраціонального, підсвідомості, снів, які виразніше розкривають внутрішній світ людини.

Самобутню концепцію людини і світу пропонує й модерна література: світ мислиться як універсальний твір, що генерує появу нових прочитань текстів завдяки злиттю нових уявлень із “прототекстом” і метатекстом. Особлива роль у модерному і постмодерному дискурсі відводиться інтерпретатору, який, послуговуючись герменевтичною методикою, декодує твір. Зростає питома вага ігрового начала. Предметними особливостями постмодерної інтелектуальної гри є інтерференція підсвідомого й реального, постійне апелювання до асоціативного мислення. Асоціативність є провідною особливістю творчості письменників Нью-Йоркської групи.

На підставі здійсненого аналізу художньо втілені моделі антропоцентричної світобудови можна об'єднати за кількома концептуальними парадигмами.

Раціональна концепція обстоює пріоритетність інтелекту по відношенню до почуттів, апелює до розуму, ґрунтується на оптимістичній вірі в науково-технічний прогрес. Така концепція виразно оприявнюється в повістях “Каміння під косою” Ольги Мак, “Буревій” Х. Довгалюка, романі “Чортівська Скеля” Ю. Косача.

Міфологічна парадигма чітко виражена пантеїстичним світовідчуттям, моделюванням своєрідного інобуття, репрезентованого надприродними силами, образами олюдненої природи (І. Качуровський “По той бік безодні”, С. Риндик “Відьма”).

У персоналістській концепції (“Спокутник і ключі землі” В. Барки, “Слово за тобою, Сталіне!” В. Винниченка) своєрідно трансформовані засади ніцшеанства. Дана концепція характеризується пріоритетністю особи; екзистенція особистісного “я” виступає первинною по відношенню до суспільства.

Роман Докії Гуменної “Золотий плуг” репрезентує культурно-антропологічну концепцію, згідно з якою людина пізнає світ через історію, виступаючи передусім її суб'єктом.

Мультикультурна концепція демонструє множинність світоглядів, що виявляються через взаємодію культур; означена парадигма в художньому тексті змодельовує людину, яка пізнає світ, в міру її світогляду, світовідчуття. Скільки житиме людина, стільки відкриватиме світ. Така парадигма чітко оприявнена в романі Людмили Коваленко “Рік 2245”, де фантастична картина “інших світів” спроектована у майбутнє людства. Персонажі опозиціонують гендеризму, шовінізму, міжконфесійним, міжпартійним протистоянням.

Письменники зчаста вдаються й до компліментарної концепції: людина і світ зображається симультанно у двох вимірах. Прикладом такої концепції є новела І. Качуровського “По той бік безодні” (поєднання раціональної й міфологічної парадигм), оповідання Людмили Коваленко “Дрібна справа”, “Загублене ягня” (раціональної й теологічної), В. Домонтовича “Апостоли” (екзистенційної, теологічної й раціональної концепцій).

Ірраціональне пізнання світу (теологічна, екзистенційна, ніцшеанська, постмодерністська концепції) актуалізує інтуїтивні методи пізнання, непідвладні розумові. Істина досягається поза раціональними видами духовної діяльності. Проголошується пріоритет емоцій, волі, містичного осяяння, інстинкту, позасвідомого, уяви. Екзистенційна концепція розкриває по суті специфічно людське існування в світі, яке характеризується як “позамежове” (трансцендентальне) щодо натуралістично-психологічних вимірів буття. Свобода укорінюється в дусі, “внутрішній” людині (оповідання “Мрії”, “Роки вагання” О. Смотрича, “Ніч”, “Найкраще імя” К. Ірода, повість “Їм дзвони не дзвонили” О. Гай-Головка, “Роман про добру людину” Емми Андієвської, “Бар Едді” Ю. Тарнавського).

У прозових текстах Олександри Копач, Людмили Коваленко, О. Воронина, Х. Якимчука, П. Крата людину і світ зображено за принципами теологічної концепції, яка ґрунтується на визнанні розумної світобудови, керованої Богом. Гіперболічне вихваляння Бога, наділеного абсолютною досконалістю, є незбагненним для раціонального пізнання. Найвищою точкою духовної еволюції людини “виступає” момент входження до Царства Небесного.

Особливу антропоцентричну картину світу моделює постмодернізм. Внутрішній світ людини часто розкривається через езотеричну еклектику (приховану множинність) почуттів, думок, вольових прагнень, проекцій у минуле і майбутнє, спогадів, видінь, інтуїції. Провідною тенденцією є децентрація, деконструкція наративних структур. Різні соціокультурні життєві досвіди не протиставляються, а набувають повноцінного звучання. Поведінка героїв твору інколи постає як акт трансгресії, тобто вихід за межі можливого у сферу інобуття, альтернативного світу тощо. Зразком постмодерністської концепції зображення людини і світу є роман Емми Андієвської “Герострати”.

Концептуальну модель “людина - світ” деякі письменники моделюють з позицій ніцшеанства або філософії життя. Елітарний антропологізм ніцшеанства у творах постає як руйнування моральних пріоритетів, їх переоцінка через аксіологічний протест, зорієнтований на піднесення й абсолютизацію власної ціннісної позиції вольової особистості (оповідання “Савка Булавка” С. Риндика, роман “Щебетун” Ф. Одрача).

Аксіологічна концепція в прозових текстах представлена там, де розуміння людиною світу сприймається через проблему ціннісних відносин. Цінності оприявнюються лише в почуттях (любов і ненависть), що змушує людину інтуїтивно обирати той чи інший спосіб поведінки в контексті загальнолюдських імперативів та одвічного протистояння добра і зла (оповідання “Романтика”, “Тріюмф Марти Митрофанівни” О. Смотрича, “Ревага” С. Риндика).

Множинність антропоцентричних моделей, запропонована прозаїками діаспори, зумовлена цілим комплексом історичних, політичних, соціокультурних факторів: глобальні потрясіння Другої світової війни, здобутки науково-технічного прогресу, комп'ютеризація стимулювали поступ в царині людського духу, заглиблення в таємниці підсвідомості, вивчення людини як складного феномена із застосуванням онтологічного, гносеологічного, аксіологічного процесів.

Проза українського зарубіжжя минулого віку пройшла той еволюційний шлях розвитку, що й уся європейська література - від неоромантизму до постмодернізму. Письменники української діаспори ХХ століття усвідомлювали, що світ - це все суще, що є в людині та поза нею, а отже зображали персонажів в різних ситуаціях, різній соціальній сфері.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

Монографія

Мацько В. Українська еміграційна проза ХХ століття / В. П. Мацько. - Хмельницький : ПП Дерепа І. Ж., 2009 - 388 с. (15,74 обл.-вид. арк.)

Рецензії

Поплавська Наталя. Універсальність жанрово-стильової динаміки української діаспорної прози / Наталя Поплавська // Наукові записки. Серія : Літературознавство [за ред. М. П. Ткачука]. - Тернопіль : ТНПУ, 2010. - Вип. 29. - С. 345-348;

Галус О. М. Повернення в одноколійний літературний вимір / О. М. Галус // Педагогічний дискурс : зб. наук. праць [гол. ред. І. М. Шоробура]. - Хмельницький : ХГПА, 2010. - Вип. 7. - С. 250.

Статті в наукових фахових виданнях

1. Мацько В. Злочин без кари / Віталій Мацько // Слово і час : науково-теоретичний журнал [головн. ред. Віталій Дончик]. - 1995. - № 9-10. - С. 76-80. (0,1 др. арк.)

2. Мацько В. До України пригорнусь / Віталій Мацько // Дивослово : науково-методичний журнал [головн. ред. Олександр Аврамчук]. - 1997. - № 10. - С. 59-61. (0,3 др. арк.)

3. Мацько В. Інтелектуал високої проби / Віталій Мацько // Дивослово : науково-методичний журнал [головн. ред. Сергій Гречанюк]. - 1998. - № 12. - С. 45-46. (0,2 др. арк.)

4. Мацько В. Де пісень співала мати / Віталій Мацько // Слово і час : науково-теоретичний журнал [головн. ред. Віталій Дончик]. - 1999. - № 7.- С. 25-27. (0,2 др. арк.)

5. Мацько В. “Вузлики” для УЛЕ / Віталій Мацько // Слово і час : науково-теоретичний журнал [головн. ред. Віталій Дончик]. - 1999. - № 10. - С. 44-47. (0,4 др. арк.)

6. Мацько В. “Слово о полку Ігоревім” у студіях Івана Огієнка / Віталій Мацько // Слово і час : науково-теоретичний журнал [головн. ред. Лукаш Скупейко]. - 2001. - № 4. - С. 85-87. (0,2 др. арк.)

7. Мацько В. В'ячеслав Єзерський - автор роману “Шевченко” / Віталій Мацько // Слово і час : науково-теоретичний журнал [головн. ред. Лукаш Скупейко]. - 2002. - № 3. - С. 34. (0,1 др. арк.)

8. Мацько В. Подільська шевченкіана / В. П. Мацько // Шевченкознавчі студії : збірник наукових праць [голова ред. колегії Г. Ф. Семенюк]. - К. : В.-П.Ц. “Київський університет”, 2002. - Вип. 4. - С. 95-100. (0,3 др. арк.)

9. Мацько В. Осмислення творчості Т. Шевченка дослідниками української діаспори / В. П. Мацько // Шевченкознавчі студії : збірник наукових праць [голова ред. колегії Г. Ф. Семенюк]. - К. : В.-П.Ц. “Київський університет”, 2003. - Вип. 5. - С. 95-100. (0,4 др. арк.)

10. Мацько В. Листи Григорія Костюка до Віталія Мацька / Віталій Мацько // Слово і час : науково-теоретичний журнал [головн. ред. Лукаш Скупейко]. - 2002. - № 10. - С. 10-12. (0,6 др. арк.)

11. Мацько В. Творчий підсумок науковця / Віталій Мацько // Слово і час : науково-теоретичний журнал [головн. ред. Лукаш Скупейко]. - 2007. - № 10. - С. 36-39. (0,1 др. арк.)

12. Мацько В. Дешифрування езотеричного художнього тексту з позицій герменевтики / В. П. Мацько // Літературознавчі студії [відп. ред. Г. Ф. Семенюк]. - Вип. 19. - Ч. 2.- К. : ВПЦ “Київський університет”, 2007. - С. 15-27. (0,9 др. арк.)

13. Мацько В. Світ символів у художньому тексті (на прикладі прози українського зарубіжжя) / Віталій Мацько // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія : Літературознавство ; [за ред. М. Ткачука]. - Тернопіль : ТНПУ, 2008. - Вип. 24. - С. 358-365. (0,4 др. арк.)

14. Мацько В. Інтенціональність літератури - основа дослідження світу (за творчістю Л. Коваленко) / В. П. Мацько // Літературознавчі студії [відп. ред. Г. Ф. Семенюк]. - К. : ВПЦ “Київський університет”, 2008. - Вип. 21. - Ч. 2. - С. 50-56. (0,2 др. арк.)

15. Мацько В. Сенс життя : людина і світ на тлі предметності / Віталій Мацько // Дивослово : науково-методичний журнал [головн. ред. Катерина Рибалко]. - 2008. - № 11. - С. 33-37. (0,8 др. арк.)

16. Мацько В. Людина і світ в контексті образів, ідей, символів, емпатичного переживання (інтуїтивного передчуття) / Віталій Мацько // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія : Літературознавство ; [за ред. М. Ткачука]. - Тернопіль : ТНПУ, 2008. - Вип. 25. - С. 230-242. (0,7 др. арк.)

17. Мацько В. Концепція осяяння людини і світу : теорія платонізму в художніх творах П. Крата, Х. Якимчука, О. Копач / В. Мацько // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка : літературознавство, мовознавство, фольклористика [відп. ред. Г. Ф. Семенюк]. - К. : ВПЦ “Київський університет”, 2008. - Вип. 19. - С. 10-14. (0,8 др. арк.)

18. Мацько В. Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя // Українська мова : [підручник] / рекомендовано Міністерством освіти і науки України для студентів вищих навчальних закладів / В. П. Мацько. - Львів : “Новий світ-2000”, 2009. - С. 103-124. (1,1 др. арк.)

19. Мацько В. Змалювання Другої світової війни у творах Олександра Довженка й Олександра Смотрича : порівняльний аналіз / Віталій Мацько // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія : Літературознавство ; [за ред. М. Ткачука]. - Тернопіль : ТНПУ, 2009. - Вип. 28. - С. 69-78. (0,5 др. арк.)

20. Мацько В. Концептуальне прочитання двосвіття в неоромантичній прозі української діаспори ХХ століття / В. П. Мацько // Література та культура Полісся : регіональна історія та культура в сучасних дослідженнях [відп. ред. і упорядник Г. В. Самойленко]. - Ніжин : Видавництво НДУ імені М. Гоголя, 2009. - Вип. 48. - С. 3-10. (0,4 др. арк.)

21. Мацько В. П. Людина і світ в українській діаспорній прозі / Віталій Мацько // Слово і час : науково-теоретичний журнал [головн. ред. Лукаш Скупейко]. - 2009. - № 3. - С. 83-92. (0,5 др. арк.)

Інші статті й тези доповідей

22. Мацько В. Фольклористичні потужності в компаративістичних пошуках письменників української діаспори / В. П. Мацько // Проблеми етнології, фольклористики, мистецтва Поділля та Південно-Східної Волині : історія і сучасність : зб. наук. праць / наук. ред. Л. В. Баженов. - Кам.-Подільський : “Абетка-Нова”, 2002. - С. 196-201. (0,3 др. арк.).

23. Мацько В. Наукова діяльність Григорія Костюка у галузі українського літературознавства / В. П. Мацько // Творча спадщина Григорія Костюка в контексті сучасної наукової думки : зб. наук. праць за матеріалами всеукр. наук.-практ. конф., 24-25 жовт. 2002 р. / наук. ред. В. П. Мацько. - Кам.-Подільський держ. ун-т, Хмельницький обл. ін.-т післядипл. пед. освіти [та ін.]. - К. - Хмельницький, 2002. - С. 29-41. (0,5 др. арк.)

24. Мацько В. Вплив Т. Г. Шевченка на світогляд та розвиток творчої думки Івана Огієнка / В. П. Мацько // Національна освіта : традиції і новації у контексті ідей Івана Огієнка : зб. наук. праць / за ред. проф. М. В. Левківського. - К. - Житомир : ЖДПУ, 2002. - С. 70-72. (0,1 др. арк.)

25. Мацько В. Духовне єднання / Віталій Мацько // Дмитро Нитченко - людина ідеї [нариси, спогади, листи, поезії]. - К. : Ярославів Вал, 2003. - С. 156-164. (0,4 др. арк.)

26. Мацько В. Духовне єднання поколінь родини Юхима Сіцінського (рефлексії історичних реалій сучасності) / Віталій Мацько // Юхим Сіцінський в історії та культурі Поділля : зб. наук. праць за матеріалами всеукр. наук.-практ. конфер. - Кам'янець-Подільський : Кам'янець-Подільський державний університет, інформаційно-видавничий відділ, 2004. - С. 120-125. (0,4 др. арк.)

27. Мацько В. Мова прозових творів : фрагменти з української діаспорної ідіолексики / В. П. Мацько // Збірник наукових праць НДІ українознавства / за заг. ред. П. П. Кононенка. - К. : Українське аг-во інф. та друку “Рада”, 2006. - Т. Х. - С. 168-174. (0,4 др. арк.)

28. Мацько В. Людина і світ : неоромантичні мотиви у творчості Степана Риндика / В. П. Мацько // Збірник наукових праць НДІ українознавства / за заг. ред. П. П. Кононенка. - К. : Українське аг-во інф. та друку “Рада”, 2007. - Т. ХVІІ. - С. 428-435. (0,5 др. арк.)

29. Мацько В. Листування як об'єкт літературознавчого та історико-бібліографічного дослідження / В. П. Мацько // Володимир Січинський - історик, мистецтвознавець, архітектор, педагог України і української діаспори (До 110-річчя видатного українського вченого) : зб. наук. праць за підс. міжнар. наук. симпозіуму. - Кам.-Подільський, 2005. - С. 115-121. (0,5 др. арк.)

30. Мацько В. Пилявецька битва 1648 року - важливий чинник наукового краєзнавства та літературознавства / В. П. Мацько // Пилявецька битва 1648 р. в історії України : Матеріали всеукр. наук.-практ. конференції, присвяченої 360-річчю битви під Пилявцями / під ред. М. П. Вавринчука (голова), Л. В. Баженова (відп. ред.) [та ін.]. - Хмельницький : ПП А. А. Мельник, 2008. - С. 62-67. (0,4 др. арк.)

31. Мацько В. Екзистенціальні проблеми в контексті роману Василя Барки “Спокутник і ключі землі” / В. Мацько // Гуманітарні науки в сучасному негуманітарному ВНЗ : зб. матеріалів міжнар. наук.-практ. конференції. - Чернівці : ЧТЕІ КНТЕУ, 2008. - С. 45-48. (0,1 др. арк.)

 АНОТАЦІЯ

Мацько В. П. Концепція людини і світу в українській діаспорній прозі ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2010.

У дисертації вперше досліджено антропоцентричні моделі світу української діаспорної прози ХХ століття. Доведено, що прозаїки діаспори, за всієї множинності таких моделей, створюють особливий узагальнений тип особистості - підкреслено соціальний, позначений рисами певного культурно-історичного середовища і водночас виведений на рівень уселюдських узагальнень. Інтерсуб'єктивний світ міжособистісної комунікації і внутрішній світ людини співвідносяться як макро- і мікрокосм, взаєморозкриваючись через мовне вираження авторських інтенцій. Полістилізм діаспорної прози ХХ ст. зумовлює множинність авторських точок зору, з яких обсервується дійсність: цей масив літератури демонструє активність екзистенціалістських, імпресіоністичних, постмодерністських тенденцій, а також оновлення літературної традиції, що виражається, зокрема, у відродженні елементів орнаментального стилю. Попри багатовекторність художньо втілених моделей антропоцентричної світобудови, їх можна об'єднати за кількома концептуальними парадигмами: раціональною, міфологічною, персоналістською, культурно-антропологічною, компліментарною тощо. Антропологічні моделі світу, запропоновані письменниками діаспори, об'єднує погляд на людину як складну багатовимірну сутність, що перебуває в епіцентрі взаємодії психологічних, звичаєвих, релігійних, політичних чинників.

Ключові слова: концепція, трансформація, декодування, світ, людина, символ, діаспора, стиль, жанр.

АННОТАЦИЯ

Мацько В. П. Концепция человека и мира в украинской диаспорной прозе ХХ столетия. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2010.

В диссертации впервые исследованы антропологические модели мира украинской диаспорной прозы ХХ века. Данный массив литературы представлен как особый культурный феномен, демонстрирующий стилистическую и мировоззренческую многовекторность.

Проза украинской диаспоры рассматривается в контексте общеевропейского культурно-исторического процесса; доказано, что писатели украинского зарубежья, при всей множественности антропоцентрический моделей мира, создают особый тип личности - подчёркнуто социальный, отмеченный чертами определённой культурно-исторической среды и в тоже время выведенный на уровень универсальных обобщений. Интерсубъективный мир межличностной коммуникации и внутренний мир человека соотносятся как макро- и микрокосм, взаиморасскрываясь через языковое выражение авторских интенций.

Полистилизм диаспорной прозы ХХ века обуславливает множественность авторских точек зрения, с которых рассматривается реальность: этот массив литературы демонстрирует активность экзистенциалистских, импрессионистических, постмодернистских тенденций, а также обновление литературной традиции, в частности, возрождение элементов орнаментального стиля. Доказано, что элементы орнаментализма характерны прежде всего для лирической прозы (как специфическая форма выражения авторской субъективности она активизируется в послевоенный период: произведения А. Смотрича, В. Домонтовича, Ю. Косача, Ф. Осьмачки, У. Самчука, И. Костецкого).

Самобытную концепцию человека и мира предлагает модернистская и постмодернистская литература: мир воспринимается как универсальный текст, генерирующий появление новых представлений с “прототекстом” и метатекстом. Особая роль в постмодерном дискурсе отводится интерпретатору, который, используя герменевтическую методику, декодирует текст, характерная для постмодернизма интеллектуальная игра проявляется в интерференции подсознательного и реального, постоянно апеллируя к асоциативному мышлению.

Несмотря на многовекторность художественно воплощённых антропологических моделей, они объединены в несколько парадигм: рационалистическую, мифологическую, персоналистическую, культурно-антропологическую, комплиментарную и т.д.

Антропологические модели мира, предложенные писателями диаспоры, объединяет взгляд на человека как сложную сущность, пребывающую в эпицентре взаимодействия психологических, нравственных, религиозных, политических факторов.

Интерпретация сочинений литературы украинского зарубежья даёт возможность более четко понять специфику художественного моделирования внутреннего мира человека, расшифровать основания бытия, а именно - бесконечность внутреннего потенциала антропологической сущности. Основанием здесь выступает самопонимание как олицетворение понимания. Оно - своеобразный центр креативных форм деятельности субъекта. Понимание приходит на основании эмпатических переживаний, то есть способности восприятия другого, интуитивного предчувствия. Эмпатические волны передаются на мир, который нас окружает, и только потом зарождается очень важная фаза индивида - самопознание, к восприятию собственного “я”. Проблемы восприятия текста тесно связано с пониманием. Последнее выступает философско-психологической проблемой. Система понятий, взглядов на те или другие вещи, процессы художественно смоделирована соответственно к мировозренческой позиции мастера слова, плана, архитектоники сочинения, его идейного содержания и жанровой специфики. Человека и мир прозаики изображали художественными красками, применяя такие парадигмы как рациональную, мифологическую, синтезированную, иррациональную, культурно-антропологическую и другие.

Ярким явлением украинской литературы ХХ столетия небезосновательно считается такое явление в искусстве как взаимообоюдность дихотомии “человек - мир”. Бинарная оппозиция есть объединением культурных, философских, политологических, идеологических, моральных критериев. Мировоззренческие концепции изображения человека и мира на определенном этапе соответственно формируют национальную литературу, вызывая к жизни художественные идеи, потенциал искусства, индивидуальные черты в жанровой специфике текста. Украинская литература прошлого века вместе с развитием человеческого сознания приобрела принципиально нового характера; концептуальные модели взаимосвязи “человек - мир” реализуются посредством художественно-эстетического воплощения, материализуются посредством трансформации открытой жанровой модели, индивидуально творческих способностей отдельно взятого мастера слова.

Изображая человека в социальной среде, писатели часто прибегают к такому приему, как вовлечение в художественный мир воспоминаний, видений, сновидений (напоминают подсознательное устное “чтение-письмо”, что служит для накопления информации, использованной в былые времена, в прошлом культурном опыте); мир в воображении представляется как целый универсальный “текст”, вследствии чего зарождается появление новых текстов, мышлений, открытий. Его часовая траектория строится на основании слияния, объединения бесконечно новых воображений с “прототекстом” (воспоминания, которые человеку пришлось пережить раньше, переосмысленное) и метатекстом. Вследствии чего возникает интертекст (ткань - связь - строение). Обращение писателя к интертекстуальности переосмысливается как проекция на безмерность языка, на появление новых текстов, мыслей - перекрещению многих опознаваемых предыдущих или параллельных. Предвидение - воплощение в слове ирреального, которое особенно выделяется художественной реальностью. Своеобразное импресионистическое единение мира природы объединяется с внутренним миром человека, происходит передача подсознательных импульсов в силовое поле сознательного чувства.

Ключевые слова: концепция, трансформация, дешифровка, мир, человек, символ, диаспора, стиль, жанр.

АNNOTATION

Matsko V. P. Conception of an individual and the world in the Ukrainian diaspora prose of the XX th century. - Manuscript.

Thesis for Doctor's Degree in Philological sciences on speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. Kyiv National Universaty named after Taras Shevchenko, Kyiv, 2010.

The thesis is the first fundamental study of anthropocentric model of the world in Ukrainian diaspora prose of the XX century. It is proved that diaspora prose writers, in spite of the great number of antropologic models, created a specific generalized type of the individual - expressively social, having the traits of a certain cultural and historical medium, and at the same time raised to the level of total human generalizations. Intersubjeсtive world of the interpersonal communication and internal human world correlate as macro and miсrocosmos that are revealed through verbal expression of author's intentions. Polystylism of diaspora prose of the XX century causes the great number of author's views observing the reality. This massif of literature demonstrates both the activity of existential, impressionist, post-modernist trends and the updating of literary tradition that is expressed in renewal of ornamental style elements. Though anthropocentric models of the world have many vectors of their artistic embodiment, they can be classified according to several conceptual paradigms: rationalistic, mythological, personalistic, cultural and anthropologic, complementary and others. Anthropologic models of the world, offered by diaspora writers, view an individual as complex multi-dimensional essence that is in the centre of interaction of psychological, traditional, religious and political factor.

Key words: conception, transformation, deciphering, the world, an individual, symbol, diaspora, style, genre.

Размещено на Allbest.ru