Національна специфіка української народної казки

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Демедюк Марина Валентинівна

УДК 398.21(=161.2)

НАЦІОНАЛЬНА СПЕЦИФІКА УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ КАЗКИ

10. 01. 07 - фольклористика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Львів - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі фольклористики Інституту народознавства Національної академії наук України, м. Львів

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Сокіл Василь Васильович,

Інститут народознавства Національної академії наук України, завідувач відділу фольклористики

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

Івашків Василь Михайлович,

Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри української фольклористики імені акад. Ф. Колесси

кандидат філологічних наук

Хланта Іван Васильович,

Закарпатський обласний організаційно-методичний центр культури, провідний методист

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розіслано 18 листопада 2010 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Д 35.051.13,

кандидат філологічних наук, доцент Гарасим Я.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблема національної самобутності є однією із ключових у сучасних гуманітарних науках. Це надзвичайно показово для нашого часу, коли масштабні процеси економічної і політичної інтеграції розмивають етнокультурні кордони, створюючи як можливість нових культурних синтезів, так і певні руйнівні тенденції. Виникає потреба осмислення ролі нації у світовій культурі, зокрема і через аналіз її історичного минулого та духовних надбань, адже спільноти, що не пам'ятають своєї минувшини, мають небагато шансів чітко окреслити своє місце у майбутньому.

Українська народна казка - джерело народної мудрості, один із найпопулярніших жанрів усної словесності. Перебуваючи сьогодні головним чином у сфері дитячого фольклору, вона зберігає архаїчні елементи, водночас плекає ідеали краси, доброти, милосердя, засуджує жадібність, корисливість і нечесність. Це жанр, що органічно поєднує нашарування різних історичних епох (від витворів первісного сприйняття дійсності до символічного й філософського переосмислення), розробляє надзвичайно цікаві сюжети. український казковий епос семантика сюжет

У світовій науці казковий текст неодноразово виступав об'єктом докладних студій структурного, історико-генетичного, лексичного, синтаксичного, стилістичного та культурологічного характеру. На ґрунті дослідження казкового епосу сформувалися провідні фольклористично-літературознавчі школи (міфологічна, компаративістична, антропологічна). До окреслення національної своєрідності жанру дослідники зверталися лише побіжно (праці Р. Лютца, В. Проппа, Л. Барага). В українській фольклористиці останніми десятиліттями питання набуває дедалі більшої актуальності у контексті дослідження жанрової системи національного фольклору у студіях О. Бріциної, Л. Дунаєвської, І. Денисюка, В. Сокола, В. Давидюка. Однак об'єктом комплексного дослідження національна специфіка української казки так і не стала, зумовивши актуальність пропонованої дисертаційної роботи.

Українська народна казка у нашому дослідженні розглядається не відокремлено, а в зіставленні, з одного боку, із творами інших жанрів української усної традиції (героїчним епосом, ліричною поезією, неказковою прозою), що дозволяє конкретніше окреслити своєрідність жанру в українському фольклорі; з іншого - з казковим епосом слов'янських народів (насамперед білорусів та росіян), що дасть можливість простежити способи та рівні адаптації мандрівних сюжетів на національному ґрунті.

Актуальність дисертації полягає у комплексному підході до вивчення національної специфіки казкового епосу. Запропонована праця стосується виокремлення того своєрідного в українських народних казках, що відрізняє їх від казкового епосу інших слов'янських етносів (насамперед білоруського та російського). Міждисциплінарний характер дослідження з перевагою фольклористичного підходу уможливлює повноту залучення текстового матеріалу. Вихідним положенням дослідження вважаємо те, що у народних казках зафіксовано специфічний код національної культури, який є цілком зрозумілим лише для носіїв цієї культурної традиції.

Аналіз персонажної системи казки, зважаючи на національну специфіку, надзвичайно актуальний з огляду на центральне місце героя у казковій дії. Підкреслюється зв'язок між образами народної казки та персонажами інших жанрів українського фольклору, національної міфологічної традиції. Звертається увага на трансформацію типових фольклорних героїв (козак, дівчина, циган, жид, москаль) у казковому контексті. Дослідження національних особливостей стилістики актуальне насамперед з огляду на збереженість народною казкою символічних кодів народної культури та наявності у її складі загальнофольклорних поетичних прийомів, художніх засобів (постійні епітети та порівняння, загальні місця) та етикетних конструкцій.

Власні польові матеріали, введені у дисертаційне дослідження, засвідчують побутування окремих сюжетів народних казок на українських теренах до сьогодні. Аналіз сучасних записів показує тяглість етнокультурної традиції на змістовому та формальному рівнях.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в Інституті народознавства НАН України в межах дослідження відділом фольклористики теми «Український фольклор і сучасні глобалізаційні процеси: Поетика» (шифр 3.3.4.18, державний реєстраційний номер - 0108U006653-PK; тема роботи затверджена вченою радою Інституту народознавства НАН України, протокол засідання № 3 від 26 лютого 2008 р.). Праця узгоджена з планами відділу, відповідає науковим засадам вивчення прозових жанрів, зокрема народної казки.

Об'єкт та джерельну базу пропонованого дослідження становлять науково вартісні тексти українських народних казок у записах відомих збирачів фольклору. Їх почерпнуто із фольклорних видань І. Рудченка, П. Куліша, П. Чубинського, М. Драгоманова, І. Манжури, Б. Грінченка, І. Верхратського, Ж. Мошинської, С. Рокосовської, В. Гнатюка, О. Роздольського, О. Кольберга, М. Левченка, І. Лінтура, О. Ошуркевича та ін. У роботі використано власні польові записи дисертанта, зроблені впродовж 2005-2009 рр. у Старосамбірському р-ні Львівської обл., Заліщицькому р-ні Тернопільської обл., Кельменецькому р-ні Чернівецької обл., Перечинському р-ні Закарпатської обл.

Предмет дослідження - національна специфіка українських народних казок.

Мета дослідження - виявити національну своєрідність українського казкового епосу на сюжетно-мотивному, персонажному та стилістичному рівнях, виокремити найпоширеніші сюжети у національному казковому фонді, витлумачити семантику окремих мотивів та образів.

Реалізація поставленої мети потребує розв'язання низки завдань, пріоритетними серед яких є:

ѕ простежити теоретичне осмислення національної специфіки казкового епосу у працях провідних українських та зарубіжних дослідників, з'ясувати сучасне смислове наповнення поняття «національна специфіка фольклору»;

ѕ розкрити процес видозміни сюжетів та мотивів під впливом національного характеру та мовної картини світу народу;

ѕ простежити еволюцію окремих мотивів, сюжетів та персонажів, їхню взаємодію з позафольклорними чинниками: народними віруваннями, історичними та соціально-побутовими реаліями;

ѕ з'ясувати основні відмінності у характері персонажів українських казок у порівнянні з їхнім втіленням у творах інших слов'янських народів;

ѕ охарактеризувати структурно-семантичні видозміни традиційних ініціальних, медіальних та фінальних формул;

ѕ проаналізувати художньо-виражальні засоби та етикетні конструкції народної казки, показати їх генетичний зв'язок зі світоглядом українців та орнаментикою пісенних жанрів.

Теоретико-методологічним підґрунтям дисертації слугували концепції провідних українських та зарубіжних фольклористів: В. Гнатюка, М. Грушевського, І. Франка, О. Потебні, В. Давидюка, І. Денисюка, Л. Дунаєвської, О. Бріциної, Я. Гарасима, В. Сокола, І. Хланти, В. Проппа, Л. Барага, М. Новікова, І. Крука, І. Разумової, К. Чистова, С. Неклюдова, Б. Путілова, С. Томпсона, Р. Лютца та ін.

Методика роботи підпорядкована завданням дисертації і має комплексний характер. Для дослідження національної специфіки української народної казки дисертант використовувала такі методи:

ѕ структурно-типологічний, що дає змогу на підставі аналізу виокремити найпродуктивніші сюжети у казковому фонді українців, виявити їх внутрішні закономірності та розкрити глибинну семантику національних мотивів;

ѕ структурно-семіотичний, що дозволяє розглядати твір як ціле, водночас розщеплюючи його на елементи, та виявити національну специфіку окремих структурних компонентів тексту, зокрема традиційної формульності;

ѕ порівняльний, що дає змогу встановити структурні та семантичні паралелі українських народних казок з білоруськими, російськими, польськими, болгарськими та словацькими варіантами, а також окреслити основний спектр розбіжностей як на сюжетному, так і на персонажному рівнях;

ѕ міждисциплінарний метод, що передбачає залучення матеріалів інших наукових дисциплін: етнографії, етнолінгвістики, етнопсихології. Використання етнографічних та етнопсихологічних розробок дозволяє розкрити глибинну семантику окремих мотивів та їх походження, оскільки казка ввібрала елементи народних вірувань, світогляду та самосвідомості етносу. Дані етнолінгвістики допомагають простежити особливості адаптації міжнародних сюжетів до національного мовного середовища;

ѕ метод польових досліджень, що дає змогу з'ясувати особливості сучасного побутування та поширення традиційних казкових сюжетів.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що:

ѕ зроблено першу спробу комплексного дослідження національної специфіки української народної казки, яка аналітично охоплює усі жанрові різновиди цього пласту фольклорної прози;

ѕ уперше простежено процес адаптації міжнародних сюжетів до етнопсихологічних констант носіїв уснословесної традиції, показано видозміни мотивів та сюжетних ходів народної казки під впливом традиційної матеріальної та духовної культури українців;

ѕ проаналізовано частотність вживання сюжетів і мотивів казок про тварин, чарівних та соціально-побутових казок у порівнянні з аналогічними фольклорними творами білорусів та росіян; у додатках подано перелік сюжетів українських народних казок трьох жанрових різновидів, що не мають відповідників у російській та білоруській традиції;

ѕ з'ясовано національні прикмети персонажної системи казкового епосу українців, що засвідчила спорідненість казкових образів із персонажами інших прозових жанрів, а також пісенної традиції українців;

ѕ виявлено національні особливості українських народних казок на стилістичному рівні, що передбачає з'ясування семантичного наповнення традиційної формульності, аналіз художньо-виражальних засобів та етикетних конструкцій;

Теоретичне значення дисертації. Проаналізований джерельний матеріал, отримані результати та висновки дослідження відкривають нові можливості у вивченні специфіки казкової прози та її жанрових різновидів, у вирішенні проблеми співвідношення національного і запозиченого у фольклорній традиції українців. Матеріали й висновки роботи сприяють розробленню цілісної концепції функціонування казки як національного жанру усної словесності.

Практичне значення роботи. Положення та висновки дисертації можуть бути використані у дослідженні теорії фольклорних жанрів, зокрема казкової прози, а також у лекційних курсах із фольклористики та народознавства у школах і вищих навчальних закладах. Дисертаційне дослідження може стати основою для підготовки монографії.

Апробація роботи. Положення дисертаційного дослідження обговорено на засіданнях відділу фольклористики Інституту народознавства НАН України, апробовано на конференціях різних рівнів: Всеукраїнська науково-практична конференція «Світові виміри української культури»: до 95-річчя від дня народження Г. Нудьги (Львів, 30 січня 2008 р.); Наукові фольклористичні читання, присвячені професору Лідії Дунаєвській (Київ, 14 травня 2008 р.); ХХІІ Щорічна наукова франківська конференція «Твоєму генію мій скромний дар»: до сторіччя видання Шевченкового «Кобзаря» за редакцією Івана Франка (Львів, 10 жовтня 2008 р.); VІІ Міжнародна наукова конференція «Українська культура в історичному розвитку та державотворенні», присвячена 170-річчю від дня народження Павла Чубинського (Київ, 12-14 лютого 2009 р.); V Всеукраїнська наукова конференція студентів та молодих вчених «Проблеми та перспективи наук в умовах глобалізації» (Тернопіль, грудень 2009 р.); VІІІ Всеукраїнська наукова конференція молодих учених-філологів «VIVAT ACADEMIA» (Львів, 15 квітня 2010 р.).

Основні положення та результати дослідження висвітлено у шести наукових публікаціях, вміщених у наукових фахових виданнях, та одній додатковій.

Обсяг і структура дисертації. Структура дисертації визначається її метою і завданнями. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Загальний обсяг рукопису дисертації становить 245 сторінок, з них - 166 основного тексту; обсяг додатків - 49 сторінок. Бібліографія нараховує 246 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі подано загальну характеристику стану вивчення проблеми в українській фольклористиці, обґрунтовано її актуальність, сформульовано мету і завдання дослідження, з'ясовано наукову новизну, вказано теоретичне та практичне значення результатів дисертації та форми її апробації, окреслено методологію дослідження та наукові методи, за допомогою яких опрацьовано матеріал.

Перший розділ «Українська народна казка з погляду національної самобутності фольклору: історико-теоретичний аспект» присвячено історіографічному оглядові теоретичних питань, що розкривають проблему національної специфіки казкового епосу.

У підрозділі 1.1. «Візія національної специфіки у соціогуманітарних дослідженнях» підкреслено, що з'ясування теоретичного наповнення поняття «національна специфіка» потребує не лише звернення до фольклористичних студій, а й залучення його осмислень у суміжних соціогуманітарних дисциплінах (літературознавстві, мовознавстві, етнології, соціології та культурології).

В етносоціологічних студіях поняття «національна специфіка» вживається як синонім до терміна «національна ідентичність». Е. Сміт розглядає національну своєрідність як багатовимірний етновизначальний критерій. Окреслюючи національні образи світу, Г. Гачев трактує відмінності культур як органічне явище, зумовлене матеріальними і духовними причинами. Розмова про будь-який вияв національної специфіки, на думку білоруського етнолога Ю. Чернявської, може виникнути лише тоді, коли починається порівняння двох етнічних спільнот.

Питання національної специфіки активно розробляється у сучасних лінгвістичних студіях у зв'язку із дослідженням національної мовної картини світу. Цінним є зауваження лінгвокультуролога А. Вежбицької, що вивчення національної мовної картини світу вимагає залучення всього масиву національної культури, зокрема фольклору народу. Наскрізною ідеєю у працях сучасних літературознавців (Н. Шумило, О. Вертій, М. Шевчук та ін.) проходить думка про те, що коренів національно-художньої свідомості потрібно шукати у народній творчості.

У підрозділі 1.2. «Етнокультурна своєрідність у дискурсі фольклористичних студій» з'ясовано смислове наповнення поняття «національна специфіка фольклору». Дисертант відзначає, що вказана проблема не втратила актуальності в науці про усну словесність і до сьогодні.

Сучасне трактування поняття «національна специфіка фольклору» знаходимо у студіях російських та білоруських теоретиків другої половини ХХ ст. (К. Чистова, Б. Путілова, С. Неклюдова, Т. Зуєвої, К. Кабашнікова). Воно розглядається як складова категоріальних опозицій «національне - регіональне - локальне» та «національне - інтернаціональне». До основних елементів, що виражають національну самобутність, зараховують мову, закодовані елементи світогляду та національного характеру, норми поведінки. К. Чистов шлях вирішення цього питання бачить у вивченні специфіки фольклору народу чи групи народів у діахронії. Як систему регіональних (локальних) традицій розглядає усну словесність народу Б. Путілов, стверджуючи існування національної специфіки на рівні універсалій.

В українській фольклористичній науці актуальність дослідження національної специфіки усної словесності була задекларована вже у студіях першої половини ХІХ ст. М. Максимовичем, О. Бодянським, М. Костомаровим. Класики української науки про усну словесність також не оминули питання національної самобутності фольклору. Так, М. Драгоманов підкреслював важливість усної словесності для характеристики ментальності народу. Цінними є висновки ученого, що фольклор українців становить одне ціле за змістовими та формальними критеріями, незважаючи на його регіональну диференціацію. О. Потебня розглядав засвоєння культурних досягнень інших народів як необхідний процес. На переконання І.Франка, вивчення національної самобутності фольклору та красного письменства є ключем до розуміння культурних явищ. У радянський період питання етнокультурної специфіки усної словесності не отримало належного дослідження в Україні через можливість його інтерпретації як вияву націоналізму. Стаття І. Денисюка «Національна специфіка українського фольклору» знаменує новий етап в українській фольклористичній науці - звернення від пошуків спорідненості усної словесності «братніх» народів до констатації національної ідентичності етносу, а звідси - і його фольклору. Питання національної специфіки усної словесності розробляє Р. Кирчів. Дослідження усної традиції окремих регіонів дало змогу авторові констатувати тісний генетичний зв'язок культурних традицій цих фольклорних ареалів. Новітні методологічні розробки питання національного у фольклорі з погляду етноестетики пропонує Я. Гарасим, стверджуючи самобутність етнокультури, що сягає неповторних ментальних джерел.

Отже, наскрізною ідеєю фольклористичних студій є думка, що національна специфіка фольклору виокремлюється при аналізі конкретних творів, які репрезентують художнє осмислення дійсності представників окремих регіональних спільнот, з яких складається народ.

Підрозділ 1.3. «Осмислення національної самобутності у казкознавчих дослідженнях» присвячено аналізові теоретичних напрацювань дослідників казкового епосу з огляду на питання національної специфіки жанру.

Дисертант відзначає, що питання національної специфіки казкового епосу порушувалося в американських та західноєвропейських казкознавчих студіях (дослідження С. Томпсона, Р. Лютца, А. Бринджулфа). Однак основний акцент був звернений на вивчення структурних особливостей жанру, а також на відшукування відгомонів у казковому тексті міфічних вірувань та ритуалів. У працях російських та білоруських учених (В. Пропп, М. Новіков, Е. Померанцева, І. Крук) наголошувалося, що народні казки, зокрема їх сюжетну основу, систему персонажів, необхідно розглядати як джерело відображення характеру народу, його традицій, звичаїв та вірувань, естетичних вартостей. Однак глибинного вивчення жанру під таким кутом не здійснено. Як окрему фольклористичну проблему розглянув національну специфіку білоруських народних казок у порівнянні з російськими та українськими Л. Бараг, запропонувавши розглядати етнокультурні особливості східнослов'янських казок на таких трьох взаємопов'язаних рівнях: сюжетному, персонажному та - що не менш важливо - рівні мовностилістичної організації казкового тексту.

В українській фольклористиці проблема декларувалася неодноразово. Так, на національних відмінностях українських богатирів наголошував П. Куліш. Питання стилістичної своєрідності жанру порушував М. Драгоманов. Матеріалом для пізнання світогляду, характеру і психології народу вважав народні казки І. Франко. Особливої уваги заслуговує концепція «одомашнення» мандрівних сюжетів, запропонована М. Грушевським. Цінні методологічні зауваження щодо національної специфіки жанру наявні у студіях сучасних казкознавців (Л. Дунаєвська, О. Бріцина, І. Хланта, В. Шабліовський). Однак вказані праці не розкривають національної специфіки жанру в усій її багатоманітності. Чимало дослідників українських народних казок і досі схильні радше до пошуку індоєвропейської основи сюжетів та міфологічних мотивів, ніж до констатації їх етнічної складової. У цьому контексті варто відзначити сучасні мовознавчі та культурологічні дослідження казкового тексту, які певним чином розробляють вказану проблематику (Н. Годзь, О. Масло).

Розділ другий «Сюжетно-мотивна основа українських народних казок» присвячено розгляду сюжетно-мотивного фонду українського казкового епосу крізь призму східнослов'янської фольклорної традиції. Дисертант підкреслює, що симбіоз автохтонного та мандрівного становить основу національних казкових традицій. Етнічні варіанти міжнародних сюжетів не втрачають свого значення як джерела пізнання національного світогляду, оскільки саме при аналізі таких текстів формується уявлення про специфіку фольклорної традиції окремого народу.

У підрозділі 2.1. «Особливості адаптації міжнародних сюжетів у національному казковому фонді» дисертант підкреслює, що «націоналізація» традиційних сюжетів фольклорною системою передбачає їх обов'язкове пристосування до проявів національної самобутності у найширшому розумінні.

Багатство сюжетно-мотивного фонду української народної казки репрезентовано у виданні «Порівняльний покажчик сюжетів. Східнослов'янська казка» - 1339 сюжетів, з яких 514 не мають аналогів у казковому фонді білорусів та росіян (217 сюжетних типів казок про тварин, 50 - чарівних казок, 247 - соціально-побутових казок). Наявність додатків із описом сюжетів українських народних казок трьох жанрових різновидів, що не мають відповідників у російській та білоруській традиції, дає можливість системного погляду на сюжетну різноманітність жанру в українському фольклорі.

Серед сюжетів казок про тварин в українській традиції виокремлюються цикли про перехитрування лисицею (лисом) вовка (лева, ведмедя), про лисицю-суддю, лиса-невдаху. Не має аналогів у російській та білоруській традиціях низка сюжетів про стосунки сільської та міської мишей (бліх, собак), які репрезентують уявлення про відмінності між мешканцями села та міста. Низка казкових типів представлена сюжетами про персонажів-птахів. Особливістю українських казок про тварин є тісний зв'язок їх з народною побутовою сатирою українців. Кількість власне героїчних сюжетів в українців суттєво менша, ніж у росіян та білорусів, а також південних слов'ян. Досить поширеними є сюжетні типи про подвиги героя-малолітка, закляту наречену, жениха-мерця. Позитивне вирішення конфлікту в українських чарівних казках забезпечується наявністю у героя чарівних помічників та чудесних засобів, які він отримує від Бога, святого, випадкового подорожнього чи вдячного мерця. Низка сюжетів реалізує апокрифічні мотиви мандрування Ісуса Христа зі святими. Характерними для українських чарівних казок є зрощення фантастичних та анекдотичних мотивів у оповідях про подвиги героїв-богатирів. З-поміж соціально-побутових казок виокремлюється сюжет про дівчину (жінку) та розбійників. Цикл сюжетів про обрання нареченого (нареченої) репрезентує етнічні критерії вибору ідеального партнера для подружнього життя, що для хлопця визначається такими рисами, як сміливість, вірність, хазяйновитість, для дівчини - охайність, ощадливість, працьовитість.

Етнопсихологічні константи українців, закодовані у текстах народних казок, досліджено у підрозділі 2.2. «Відображення у народній казці характерних рис української ментальності». Дисертант підкреслює, що адаптація сюжетів до проявів національного характеру народу відбувається насамперед у зміні тематико-змістових аспектів оповіді. У роботі з'ясовано, що, незважаючи на певну регіональну диференціацію жанру, у народних казках втілилися прикмети національного духу українців.

Так, любов до землі, що зумовлює прагнення набути статусу заможного господаря, втілилася у мотиві важких завдань, що репрезентують докладний опис етапів землеробських робіт, а також мотивації дій казкових героїв Індивідуалізм українців проявляється у стосунках героя з особами, вищими за соціальним статусом (царем, паном). Альтруїзм реалізується через дотримання правил гостинності, а також через змалювання покарання за їх порушення. Аналіз текстів казок різних етносів засвідчує різницю у стереотипах поведінки гостя і господаря. В українській казці сам Бог у казці заповідає дотримуватися правил гостинності. Прагнення до взаємодопомоги, що, згідно з народним світобаченням, найвищою мірою притаманне головному героєві, який завжди виступає носієм моральних чеснот, часто стає рушієм казкового сюжету, зокрема такого елементу, як відправлення героя з дому. Релігійність як відчуття внутрішнього єднання із Богом та синкретизм християнського і язичницького начал представлені у характері казкових персонажів, в окремих епізодах сюжетної дії: прохання про допомогу Бога чи святого, спорудження хати за сім днів, молотіння жита Богом та святими. Одухотворені сили природи (Вітер, Мороз) часто подаються як помічники Бога, тому згадування імені Бога та святих допомагає героєві врятуватися від нещастя. Національний ідеал родини з визначальною роллю жінки-матері та ієрархією стосунків між дітьми спричинив видозміну окремих елементів казкової дії, зокрема мотивацію від'їзду героя, вибору подружньої пари.

У підрозділі 2.3. «Відтворення духовної та матеріальної культури українців у народних казках» з'ясовано видозміни традиційних сюжетно-мотивних схем під впливом етнокультури.

Національною особливістю української казки вважаємо її тісний зв'язок з іншими фольклорними жанрами. Чимало сюжетів легендарного характеру набули особливої інтерпретації в казковому тексті. У популярному циклі казок про мандрування Бога, Ісуса Христа та святих етіологічні мотиви поволі затираються, а на перший план виносяться моральний аспект і часто комічна ситуація. Зв'язок казки із демонологічною прозою наявний на рівні як мотивів, так і персонажів. Зокрема, фізична слабкість героїні пояснюється не звичним прилітанням змія як інкуба-перелесника, а типовішим для української демонології прийомом - жабою, насланою відьмою. В українських казках знайшли вияв і традиційні обереги від нечистої сили. Зважаючи на магічні властивості свяченого маку, закономірною є заміна у сюжеті «Наречена, що встає із труни» (СУС 307) мотиву врятування героя від померлої нареченої за допомогою обведення кола крейдою на обсипання свяченим маком. Вінчальна стрічка використовується для врятування зачарованої мачухою дружини царевича. Наслідки порушення традиції пошанування Сонця та Місяця відбилися в культурі українців у вигляді низки забобонів-пересторог, що презентуються у вигляді вставних епізодів (сцен зустрічі героя з покараними порушниками заборон) та співзвучні із мотивом скарги сонця і образи свят у духовних віршах, наведених М. Грушевським.

Уснопоетична традиція вбирає багатий світ етнографічної реальності, піддаючи його певному перекодуванню, а це спричинює появу у казковому тексті елементів обрядово-звичаєвої культури народу: опис етапів весільного дійства (сватання, вінчання, обдарування молодих тощо), родильні обряди та вірування (наявність баби-повитухи, звичай запрошувати випадкових подорожніх за кумів з метою вберегти дитину від смерті).

Український казковий епос вирізняється насиченістю описами традиційних занять, побутових реалій та сільськогосподарських робіт селян. Зображення етапів землеробської праці (сіяння, косіння, молотіння) подається як невід'ємний елемент важких завдань. Значне місце серед чоловічих занять займало чумакування, згадки про яке знаходимо у народних казках українців: опис валки чумаків, риси чумацького побуту. Ткацтво як одне з головних занять жіноцтва репрезентоване у казкових сюжетах номенами прядильно-ткацьких знарядь і їх окремих деталей (веретено, мотовило, кужіль, мички), а також самою технологією виготовлення тканих виробів. Елементом національної своєрідності народу виступає етнічне вбрання. Хоча у творах цього жанру відсутній докладний опис зовнішності героїв, вишита сорочка, хустка, запаска, плахта, кожух неодмінно згадуються при змалюванні казкового персонажа. У чарівній казці вишитий рушник чи сорочка виконують роль ідентифікатора героя або героїні: царевич відрізняє підмінену дружину від справжньої, теща впізнає зятя за сорочкою чи рушником, подарованими дружиною. В українських народних казках наявні згадки про традиційні українські страви (куліш, пироги, борщ, пампухи) та регіональні їх варіанти.

Національна специфіка значною мірою виявляється при змалюванні героїв народної казки, про що свідчить матеріал третього розділу «Персонажна система казкового епосу українців». Дисертант, визначаючи національні прикмети казкових персонажів, враховувала як функціональну характеристику образів, сюжетні ролі, так і соціальну та психологічну ознаки.

У підрозділі 3.1. «Образи тварин» зосереджено увагу на виявленні національних особливостей зооперсонажів. Дисертант підкреслює, що традиційні образи тварин репрезентують типові уявлення українців про представників фауни, також є виразниками узагальнених моральних рис, активніше розроблених у народній та літературній байці. До найпопулярніших зоообразів належать представники місцевої фауни: кінь, віл, лисиця, кіт, вовк, ведмідь.

Кінь в українській народній казці постає у двох іпостасях (у чарівній - репрезентант міфологічної традиції, у казці про тварин - персонаж алегоричного характеру), кожна з яких позначена національною специфікою. Для сюжетів українських чарівних казок характерний тип безіменного коня, що відрізняє його від аналогічних образів російської та білоруської богатирської казки (Сивка Бурка) та споріднює з конем - вірним побратимом козака героїчного епосу українців. У казці про тварин кінь виконує роль хитруна, що спритно рятується від неминучого з'їдання вовком, ведмедем чи левом завдяки не надзвичайній фізичній силі, а винятково власній простакуватій хитрості. Функціонально спорідненим із попереднім персонажем є образ вола - героя казок про тварин. Він, ображаючись на господаря, тікає у пошуках кращої долі, хитрістю уникає важкої праці. У сюжетах чарівних казок стикаємося із функціонально іншим типом персонажа - волом - помічником героя, що підтверджує архаїчність казкових текстів.

Найпоширенішим героєм-шахраєм української народної казки про тварин та частини сюжетів чарівних казок є лисиця. Завдяки контрасту хитрості цього персонажа та тупості, обмеженості обдурених нею хижаків (вовка, ведмедя, лева) лисиця викликає симпатії слухачів. Національного потрактування набуває і її чоловічий аналог в українській народній казці. Однак лис частіше потрапляє у нещасливі пригоди (втрачає хвіст, потрапляє в пастку), з яких рідко виходить переможцем.

В українських народних казках фігурують зоообрази екзотичного походження: лев, тигр, верблюд, слон, мавпа. Найчастіше оповідачі вживають імена незвичних представників фауни, щоб надати казці оригінально характеру, часом не маючи уявлення про зовнішній вигляд тварини чи спосіб її життя. Тому тигр та слон як функціонально тотожні персонажі замінюють вовка та ведмедя у сюжеті про намагання звіра з'їсти свого рятівника.

У підрозділі 3.2. «Міфологічні персонажі» розглянуто етнокультурну своєрідність традиційних міфологічних персонажів української народної казки. Дисертант зауважує, що явище взаємозамінності супротивників героя можна назвати прикметою української народної казки, адже воно вкрай рідко трапляється у білоруському та російському казковому епосі. Завдяки здатності до вільної заміни персонажів стала можливою поява Змія у соціально-побутовій казці про обдуреного чорта. Простеживши подібність Змія та Кощія, можна згодитися з М. Грушевським, що вказані злотворці існують паралельно в українській казковій традиції. Кощій найчастіше співвідноситься з типом Змія-викрадача. У дисертації підкреслено, що в українській міфологічній традиції образ негативного героя поступово перейняв на себе чорт. Найпоширеніший жіночий міфологічний злотворець у слов'янській казковій традиції - Баба-Яга - в українській казці трансформується у більш характерні образи чортихи та відьми. Яга - помічник героя замінюється такими персонажами, як Бог, святі Миколай та Юрій, Вітрова мати.

Особливим типом архаїчних персонажів є чудесні помічники, які втілюють величність стихій та явищ природи. В українському казковому наративі помічники-богатирі отримують імена, пов'язані із родом їх діяльності, функцією у тексті: Завернивода, Вернигора, Вернидуб, Ломиліс, Сучимотузка. Такий тип утворення особових назв властивий козацькій антропонімії XVII ст., за спостереженням ономаста М. Худаша, є рисою української антропонімії. Астральні персонажі у народних казках українців уособлюються в образах фізично міцних чоловіків, наділених функцією світового розуму. Сонце, Місяць, Вітер, Мороз, виконуючи функцію помічників героя, зазнають у казковому контексті десакралізації.

Характерною особливістю змалювання міфологічних героїв в українській казковій традиції є їхня дегероїзація. Вказані персонажі здебільшого втрачають архаїчні риси та уподібнюються до людей чи співвідносяться із чортом, героєм демонологічної прози. Це уже не суто епічні герої, а радше виразники певних соціальних типів (поміщика, пана, царя). Оповідачі повсюдно намагаються підкреслити якусь комічну прикмету у зовнішності чи характері персонажа, застосовуючи яскраві порівняльні звороти та зменшено-пестливі форми.

Наслідком впливу християнства вважаємо появу у казковому наративі образів Бога, Ісуса Христа та святих, аналізові яких присвячено підрозділ 3.3. «Християнські образи».

Бог та Ісус Христос, які функціонально та візуально тотожні, в українських народних казках суголосні з аналогічними персонажами етіологічних легенд та календарно-обрядової поезії. Бог найчастіше виступає в образі мудрого старця, що допомагає героєві порадою, наділяє чудесним предметом. Актуалізацією дуалістичного характеру образу творця в українських народних казках є зображення Бога не лише як учителя і захисника, а й як того, хто карає у потойбічному житті за негідні вчинки. Етіологічний мотив земних мандрівок Ісуса Христа поєднується у народній казці з мотивом чудесно народженого героя. Христос і Мати Божа часто виступають хрещеними батьками сина бідного чоловіка, якого у майбутньому оберігають від злих намірів багача.

Святий Миколай замінює у казковому тексті безликого дідуся, подорожнього. Функцію помічника героя виконує і святий Юрій. Невід'ємним атрибутом цього святого є вовки, які у фольклорних текстах називаються «Юрієвими собаками». Петро та Павло зображені у народній казці супутниками Бога чи Ісуса Христа, виступаючи в ролі персонажів-дарувальників. В окремих сюжетах натрапляємо на персоніфіковані образи днів тижня: святі Понеділок, Середа і П'ятниця. Так, святий Понеділок у казці «Про царевича дурня» функціонально замінює міфологічну Ягу-помічника. Власне українським елементом вважаємо поєднання в образах святих епічних та гумористичних рис.

У підрозділі 3.4. «Богатирі-добротворці» розглядаються головні герої української народної казки. Дисертант наголошує, що вказані персонажі репрезентують два типи носіїв національного характеру: козацький та селянський. Якщо в образі богатиря та царевича чарівної казки маємо виразні риси українського воїна-козака, то героєм соціально-побутової стає український селянин з властивою йому господарністю, любов'ю до землі та кмітливістю. Однак це не беззастережна формула, адже чіткої межі між жанровими різновидами в українському казковому епосі не існує. Риси селянина віднаходимо навіть у класичних образах богатирів.

Герой-богатир української народної казки різниться з огляду на сам стиль казкової оповіді. На відміну від аналогічних образів білоруської та російської чарівної казки, що тяжіє до стилістики героїчного епосу, невід'ємною рисою українського богатиря стає поєднання епічних та гумористичних характеристик при описі персонажа. У характері, вчинках та навіть зовнішності казкового героя простежуються риси українського козака - оборонця слабких та скривджених. На приналежність героя до козацького стану вказує і звертання до нього інших персонажів: «Здоров, козаче».

Серед типових характерів богатирів виділяємо насамперед чудесно народжених героїв (Сученко, Медведюк, Покотигорошко, Бух Копитович) та богатирів, сила яких - природне явище (Кирило Кожум'яка, безногий та безрукий богатир, Попович Ясат). Якщо говорити про другу групу персонажів, то їх наявність можна пояснити вірою українців у можливість існування людей з надзвичайною силою, що втілилася у сюжетах історичних переказів про богатирів (Михайлик, Сірко, Довбуш).

З національною специфікою стикаємося уже в іменах героїв, що репрезентують риси української антропонімії. Богатир нерідко отримує здрібніло-пестливе ім'я (Котигорошко, Покотигорошокк), що є надзвичайно продуктивним елементом у нашій фольклорній традиції, підсилюючи експресивність української мови. Поширений варіант прізвища із суфіксом -ук представлений в імені іншого чудесно народженого богатиря - Медведюка. Два варіанти імені героя, народженого від собаки, - Сученко та Сукевич - репрезентують найпродуктивніші типи особових найменувань українців.

Багатьом сюжетам української чарівної казки властивий мотив перевтілення головного героя, що доводить єдність богатирської сили та мудрості персонажа. Герой української чарівної казки нерідко поєднує у собі риси добротворців-помічників. Так, мотив випробування сили Котигорошка тотожний діям казкових велетнів: з'їдає отару овець, стадо волів, віз хлібів.

У дусі етноестетики зображені жіночі персонажі українського казкового епосу, аналізові яких присвячений підрозділ 3.5. «Жіночі персонажі». Дисертант доводить, що в українських народних казках натрапляємо на основні типи фемінних образів.

Як і в ліричних піснях, у казках стикаємося з ідеальним типом дівчини, дружини: вродлива, роботяща, з ніжною душею. У казках з різних етнографічних регіонів знаходимо спільний ідеал жіночої краси: струнка, чорноока, з рум'янцем на щоках, тоненькими чорними бровами, довгими косами. Невід'ємними рисами казкової героїні є моральні чесноти (ввічливість, вірність, покірність, повага до старших, милосердя) і розум (у значенні здорового глузду, розсудливості та кмітливості). Працьовитість - ще одна із визначальних прикмет образу української жінки. Недаремно герой обирає нареченою не багату та ліниву, а бідну та працьовиту, яка навіть з шматка знайденого полотна зуміла пошити собі весільну сукню.

У народній казці репрезентовано і тип жінки-дружини. Стикаючись із життєвими труднощами (бідністю, пияцтвом чоловіка), вона залишається дбайливою господинею і чуйною порадницею. Нещасливому чоловікові радять попросити у Бога не грошей чи влади, а розумної дружини. Образ вдови, поширений в українському героїчному епосі та ліричній поезії, відомий і народній казці. Найчастіше вона зображена матір'ю майбутнього героя.

Розумом в українських народних казках наділена не лише малолітня героїня, а й такий персонаж, як баба. За нею закріплена функція героя-шахрая. Баба настільки вміло володіє мистецтвом хитрості, що без зайвих клопотів обдурює вовка, ведмедя, чорта та навіть москаля. Наголошуємо, що образ хитрої баби в українській традиції сприймається цілком позитивно, на відміну від негативної конотованості персонажа в білоруській та російській соціально-побутовій казці.

Наявні в українських народних казках і жіночі образи, запозичені з демонологічної прози. Хоча загалом функціонування демонічних персонажів у казках нехарактерне, але в окремих варіантах натрапляємо на русалок, відьом, що відбирають молоко в корів, однак їхнє семантичне навантаження може суттєво відрізнятися (русалки виступають як помічники героя).

Образ Богородиці, найкраще розроблений у колядках, весільних піснях та замовлювально-заклинальній поезії, фігурує й у народній казці. Мати Божа виконує функцію казкового помічника - мудрого порадника, дарувальника, виступаючи хрещеною матір'ю героя чи героїні. У відповідь на молитву вона вказує героєві правильний шлях. На відміну від Бога та святих, зображених мудрими старцями або звичайними селянами, Богородиця з'являється перед героєм у панському вбранні, приїжджає в дорогій кареті.

Підрозділ 3.6. «Іноетнічні образи» присвячено розглядові найпоширеніших героїв іноетнічного походження, якими в українській народній казці є москаль, жид та циган. Поява цих персонажів у соціально-побутовій казці цілком закономірна, адже через протистояння «свій - чужий» формувалося усвідомлення власної самобутності.

Образ москаля широко представлений в українських народних соціально-побутових казках із Наддніпрянщини, Поділля, Слобожанщини. У текстах із західноукраїнських земель він послідовно замінюється циганом. Москаль в українській народній казці виконує функції героя-шахрая, що з однаковим умінням перемудровує селянина, чорта і навіть Смерть, Бога, святого Петра. У більшості казкових сюжетів для увиразнення образу та для передачі мови персонажа оповідачі вживають російську лексику чи суржик. Тексти казок рясніють народними пареміями, пов'язаними із характеристиками цього персонажа, що підтверджують його негативну конотацію («Москаль як не вкраде, то йому й дихать важко»).

У роботі підкреслено, що в українських казках закріпилося двоїсте ставлення до представників єврейського народу. У низці сюжетів «жиди» виступають у ролі казкових шахраїв, викрадаючи у селянина подаровані Богом, Вітром чи святими чудесні предмети, продаючи неякісну горілку. У циклі про так званих «пошехонців» найчастіше образ дурня закріпився за особами єврейської національності.

На відміну від москаля та єврея, образ цигана дуже рідко конотований негативно. Часто казкарі навіть співчувають бідності персонажа, а тому його шахрайство прирівнюється до витівок спритного наймита і сприймається як вигадливий жарт, не оцінюючись негативно. Найчастіше в українській соціально-побутовій казці натрапляємо на цигана-невдаху, який не відзначається винятковим розумом, а здобуває перемогу лише завдяки вдалим обставинам.

У четвертому розділі «Стилістичні особливості української народної казки» проаналізовано національну специфіку традиційних ініціальних, медіальних та фінальних формул, з'ясовано особливості зображально-виражальних засобів та етикетних конструкцій української народної казки. Дисертант підкреслює, що казковий епос українців виокремлюється із слов'янського масиву значною мірою завдяки стилістиці жанру.

У підрозділі 4.1. «Традиційна формульність» розглянуто стійкі поетичні фігури, що відіграють важливу роль у структурі казки, є засобами характеристики персонажів, вагомим композиційним елементом.

Дисертант підкреслює, що українські формули початку відзначаються меншим різноманіттям, ніж аналогічні стійкі сполучення білоруських та російських казок. На противагу універсальному першоелементу російських зачинів, представленому майже злитими дієсловами «жили-были», у народних казках із Поділля, Опілля, Наддніпрянщини, Слобожанщини домінує ініціальний зворот «був собі» («жив собі»), підкреслюючи індивідуалізм українців. Національною особливістю формул початку в українській казковій традиції вважаємо поширення формул часу, що покликані заперечити істинність розповіді та формують у слухачів очікування гумористичного спрямування сюжету («Жили за царя Хмеля, як було людей жменя»). Традиційні ініціальні формули мають подекуди у своїй структурі українські топоніми, що вказує на регіональну специфіку таких стійких елементів.

В українській народній казці простежується кілька типів традиційних фінальних формул. В основі першого лежить загальнослов'янський стрижневий сегмент кінцівки «стали жити-поживати», який доповнюється деталями національного побуту (традиційні страви, вбрання). Іншим типом фінальних формул українських народних казок є конструкції, що засвідчують присутність оповідача на казковому бенкеті. Поширений мотив перенесення оповідача із казкового світу в реальний за допомогою пострілу з гармати не належить до регіонального варіанта, а фігурує у фольклорних текстах з різних етнографічних регіонів України. Елемент повернення оповідача у реальний світ за допомогою води характерний для народних казок Закарпаття. Використання моральних сентенцій як варіантів кінцівки властиво передусім для сюжетів соціально-побутових казок і текстів тваринного епосу.

Медіальні формули також мають низку національних прикмет. Насамперед підкреслимо їх довільність: одна і та ж стійка конструкція використовується у казках із різними сюжетними схемами. В українській казковій традиції медіальні формули часто набувають ліричного чи гумористичного характеру («Хмара наступає, дрібний дощик накрапає»). Національне потрактування отримують ці стійкі елементи завдяки специфіці мовного оформлення, що виявляється через наявність зменшено-пестливої лексики. Національна специфіка віршованих формул-переходів виявляється у класичній строфічній будові та використанні традиційних поетичних образів та зменшено-пестливої лексики (бистра вода не пускає, очеретонька позасновувала).

У підрозділі 4.2. «Зображально-виражальні засоби та етикетні конструкції» підкреслюється, що народна казка як зразок словесного мистецтва містить низку традиційних орнаментальних елементів.

Дисертант зазначає, що в українських казках поряд із загальнослов'янськими постійними епітетами, характерними для казкової прози (золотий, мідний, срібний), фігурують і власне національні варіанти, привнесені із пісенного фольклору («кленовий листочок», «густий ліс», «синє море», «зелений гай», «вороний кінь»). Для увиразнення оповіді використовуються поєднання кількох традиційних епітетів, характерне для ліричної та замовлювально-заклинальної поезії українців («За клинові лиса, за крутиї гори, за бистриї води»).

Національна специфіка жанру підкреслюється традиційними порівняннями, вжиті оповідачами у казкових текстах. Зіставлення людини з астральним об'єктом має архаїчне походження та досить продуктивне у національній словесності. В українських народних казках порівняння з небесними світилами використовується для підкреслення виняткової фізичної краси персонажа («красна, як сонце, панна»). Із тваринного світу залучаються відносно рідкісні представники, що символічно пов'язані із поняттями чистоти, мужності, благородства. Порівняння парубка із соколом, характерне для героїчного епосу та ліричної поезії українців, є продуктивним і у народній казці («А у них - три сини, як соколи»). В українських народних казках поширені порівняння, що отримали функцію ідіом побутової розмовної мови, частково втративши чуттєвий зміст («самісінька, як палець», «дочка, як маківочка»).

Етикетні конструкції формуються історично у різних верствах народу, передаються від покоління до покоління, втілюючи еталон мовленнєвої поведінки українця. Традиційні привітання та побажання, вжиті казкарями для увиразнення оповіді, містять чимало цікавого для характеристики ментальності народу. Семантичний центр вказаних етикетних словесних конструкцій складають слова з коренем добр-, здоров-, благ-, ласк-. Виразну національну специфіку мають традиційні народні прокльони, які органічно вписуються у казковий текст. В народній казці звертання відзначаються спорідненістю із формами, вжитими у ліричній поезії («лебедику мій», «дівчино-рибонько»).

ВИСНОВКИ

У «Висновках» відзначено, що пропоноване дослідження - перша спроба узагальнюючої праці про національну специфіку української народної казки, яка аналітично охоплює усі жанрові різновиди цього фольклорного прозового пласту.

У роботі зосереджено увагу на розумінні поняття «національна специфіка» у дискурсі соціогуманітарних наук. Історико-теоретичний огляд праць із соціології, культурології, етнолінгвістики (Е. Сміт, Л. Гачев, Ю. Чернявська, А. Вежбицька) дозволяє констатувати актуальність дослідження питання упродовж ХХЇХХІ ст. У працях провідних українських та зарубіжних дослідників усної словесності (М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський, К. Чистов, Б. Путілов, І. Денисюк та ін.) проблема національної специфіки постулюється як вагома складова при вивченні поетики жанрів. Аналіз теоретичного осмислення етнокультурної самобутності народної казки дав змогу з'ясувати смислове наповнення поняття у казкознавстві. Дослідження Е. Померанцевої, Л. Барага, Р. Лютца, Л. Дунаєвської, І. Соборної засвідчили потребу комплексного вивчення проблеми. У роботі підкреслено, що національна специфіка жанру розглядається як сукупність виявів духу народу (його характеру, світогляду, морально-етичних цінностей), що втілюються на сюжетно-мотивному, персонажному та стилістичному рівнях.

Доведено, що українська народна казка на сюжетно-мотивному рівні має низку своєрідних рис, що виокремлюють її з масиву східнослов'янської казкової прози. Важливою прикметою вважаємо відсутність чітких меж між окремими жанровими різновидами, що спричинює дифузію персонажів та стилістичну однорідність українського казкового епосу. Встановлено спорідненість казки з іншими фольклорними жанрами українців (етіологічною та демонологічною легендою, народними оповіданнями, баладами та ліричною поезією), яка простежується на рівні сюжетів (цикл про мандрівки Христа, нареченого-мерця), образів (дівчина, козак, Богородиця, чорт, русалка та ін.), стилістики (постійні епітети, порівняння, звертання, побажання, прокльони; вживання зменшено-пестливої лексики).