Історичний дискурс у британському романі 80–90-х років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

10.01.04 - література зарубіжних країн

УДК 821.111 - 311.6'06.09

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ІСТОРИЧНИЙ ДИСКУРС У БРИТАНСЬКОМУ РОМАНІ 80-90-х РОКІВ ХХ ст

ДРОБІТ ІРИНА

МИХАЙЛІВНА

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

Бандровська Ольга Трохимівна, Львівський національний університет імені Івана Франка доцент кафедри світової літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Торкут Наталія Миколаївна, Класичний приватний університет, м. Запоріжжя, завідувач кафедри англійської філології та зарубіжної літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Коваль Марта Романівна,

Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України завідувач кафедри української та іноземних мов.

Захист відбудеться 26 січня 2010 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 14, 239-33-68.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано 17 грудня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Гаєвська Н. М.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Взаємодія творчого потенціалу літератури та історіографії у спільному зусиллі відтворити історичне минуле, текстуалізувати історію часто потрапляє в поле зору провідних літературознавчих досліджень кінця ХХ ст. Переосмислення історичних періодів, а також філософських і культурних парадигм веде до актуалізації проблематики репрезентації історії. Моделювання історичного дискурсу в творах світової літератури останніх десятиліть ХХ ст. відбувається через гру письменників з минулим, вільне поводження з історичними подіями, композиційну фрагментарність, що засвідчує нову авторську стратегію у пізнанні та творчому переосмисленні історії.

У британському романі 80-90-х рр. ХХ ст. за допомогою художніх засобів виражено взаємопроникнення філософії історії та літературознавства на методологічному і тематичному рівнях. Однією з прикметних ознак роману стає рецепція нових підходів до вивчення історії, значна увага до способів пізнання історії; в них порушується питання адекватного відтворення не лише задокументованої історії, а й травматичного досвіду окремо взятої особистості, її пам'яті. Письменники створюють вільну історичну реальність, альтернативні версії подій, реконструюючи минуле, намагаються актуалізувати кожну суб'єктивну точку зору на історію.

Романісти кінця ХХ ст. - це представники покоління, народженого під час і після Другої світової війни, вони свідомо чи підсвідомо виступають носіями екзистенційного досвіду і світогляду, сформованого воєнними та повоєнними реаліями, які при поєднанні з постмодерністським світобаченням утворюють своєрідну світоглядну картину. Романи останніх десятиліть ХХ ст. виходять у світ у час закінчення холодної війни і падіння берлінської стіни, а отже в час формування посттоталітарної європейської свідомості. Ці твори підсумовують здобутки та втрати століття, а також окреслюють перспективи розвитку суспільства в майбутньому через призму філософії постмодернізму.

Серед чільних представників британської прози кінця ХХ ст. творчі постаті Джуліана Барнса, Малкольма Бредбері і Грема Свіфта. Шукаючи шляхи творчого самовираження, митці привносять у жанр роману власний стиль, однак відчувають також потребу в артикуляції культурної спадщини попередників: інтелектуальний діалог поколінь, відображений на сторінках їхніх романів, відбувається як у текстовому просторі, так і в загальнокультурному.

Одними з провідних тем британського роману останніх десятиліть ХХ ст. виступають проблеми історії, репрезентація історії як травматичного досвіду, недовіра до офіційної наукової історіографії, пошуки шляхів альтернативного історичного письма. Історична тематика присутня у багатьох романах, однак для творчості Дж. Барнса, М. Бредбері і Г. Свіфта прикметною є свідома артикуляція власної точки зору на спосіб пізнання історії, яка стає провідним мотивом твору, що дає змогу розглядати ці романи як складову частину історичного дискурсу, який формується на перетині досліджень з різних дисциплін, пов'язаних із вивченням історичного минулого.

На сучасному рівні рецепції історії історичний дискурс становить предмет наукового зацікавлення істориків і філософів історії Х. Уайта, П. Рікера, Ф. Анкерсміта, А. Манслоу, К. Дженкінс. Аспекти художньої репрезентації історії в романі аналізують зарубіжні літературознавці Л. Хатчен, Е. Дж. Еліас, Е. Весселінг, Б. МакГейл, С. Онега, П. Во, А. Лі, Ю. Барашковська, К. Колодінська, Ю. Райнеке Див.: Hutcheon L. A Poetics of Postmodernism: History, Theory, Fiction / Linda Hutcheon. - London and New York : Routledge, 1988. - 268 p.; Elias J. A. Sublime Desire: History and Post-1960s Fiction / Amy J. Elias. - Baltimore : JHU Press, 2001. - 320 p.; Wesseling E. Writing History as a Prophet: Postmodernist Innovations of the Historical Novel / Elisabeth Wesseling. - Amsterdam, Philadelphia : John Benjamins Publishing Company, 1991. - 218 p.; McHale B. Postmodernist Fiction / Brian McHale. - London and New York : Routledge, 1993. - 264 p.; Onega S. British Historiographic Metafiction in the 1980s / Susana Onega // British Postmodern Fiction : [ed. Theo D'haen, Hans Bertens]. - Amsterdam-Atlanta : Rodopi, 1993. - P. 47-61.; Waugh P. Metafiction: The Theory and Practice of Self-Conscious Fiction / Patricia Waugh. - London and New York : Routledge, 1984. - 176 p.; Lee A. Realism and Power. Postmodern British Fiction / Alison Lee. - London and New York : Routledge, 1990. - 154 p.; Барашковская Ю. А. История и вымысел в английском романе 1980-х-1990-х гг. : автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.01.03 / Юлия Андреевна Барашковская. - Москва, 2006. - 29 с.; Колодинская Е. В. Историческое прошлое как предмет высказывания: современная англоязычная проза и постмодернистская историография (Г. Свифт, Дж. Барнс) : автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.01.03 / Екатерина Владимировна Колодинская. - Москва, 2004. - 24 с.; Райнеке Ю. С. Исторический роман постмодернизма и традиции жанра (Великобритания, Германия, Австрия) : автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.01.03 / Юлия Сергеевна Райнеке. - Москва, 2002. - 18 с.. Аналіз різних аспектів історичного дискурсу на прикладі національних літератур актуальний для українського літературознавства, що підтверджує поява низки досліджень, зокрема праць М. Коваль, С. Фіськової, Д. Пешодри, Н. Сизоненко, З. Шевчук Див.: Коваль М. Травматична пам'ять і семантика страждань у романі Т. Корагесана Бойла «Кінець світу» / Марта Коваль // Від бароко до постмодернізму. Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ, 2007. - Вип. XI. - С. 203-208.; Коваль М. Р. Утвердження національної ідентичності і проблема історичної пам'яті в романі В. Абіша «Наскільки це по-німецьки» / М. Р. Коваль // Літературознавчі студії. - К., 2004. - Вип. 10. - С. 131-134.; Пешодра Д. Жанрові модифікації сучасного історичного роману : автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.01.06 / Дамір Пешодра. - Львів, 2001. - 19 с.; Сизоненко Н. А. Поетика історіографічної металітератури Великобританії 1980-1990-х років : автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.01.04 / Наталія Анатоліївна Сизоненко. - К., 2008. - 18 с.; Фіськова С. П. Проблема «людина-історія» та своєрідність її художнього вирішення в творчості Крісти Вольф (Роман «Образи дитинства») : автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.01.04 / Світлана Павлівна Фіськова. - Львів, 1995. - 24 с.; Шевчук З. В. Засоби моделювання історії в постмодерній українській прозі : автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.01.06 / Зоя Володимирівна Шевчук. - К., 2006. - 19 с..

Актуальність теми дослідження, таким чином, зумовлена необхідністю вивчення специфіки міждисциплінарної комунікації та формування історичного дискурсу в художньому тексті роману. В українському літературознавстві обмаль системних досліджень з репрезентації історичного дискурсу в художній літературі кінця ХХ ст., зокрема у романі.

Відсутність українських перекладів романів Дж. Барнса, М. Бредбері і Г. Свіфта, незначна кількість розвідок та цілісних літературознавчих досліджень їхньої творчості в контексті сучасної літературознавчої методології та загальних тенденцій розвитку літературного процесу, а також потреба в теоретичному обґрунтуванні засобів творення історичного дискурсу в романі також підтверджують значущість обраної теми дисертаційного дослідження.

Мета дисертації полягає у визначенні поетологічних особливостей романів Дж. Барнса, М. Бредбері, Г. Свіфта, концептуалізуючи при цьому історичний дискурс як міждисциплінарний феномен, формування та рецепція якого займає чільне місце в британській літературі останніх десятиліть ХХ ст. Для досягнення цієї мети необхідно розв'язати такі першочергові завдання:

- проаналізувати специфіку історичного дискурсу, акцентуючи увагу на дихотомії історії та літератури, під впливом якого перебуває та який одночасно й формує британський роман кінця ХХ ст.;

- дослідити методологію історіографів та літературознавців цього періоду, зокрема щодо способу аналізу та репрезентації історичного минулого;

- вивчити філософсько-світоглядні засади М. Бредбері, Дж. Барнса, Г. Свіфта та інших письменників останніх десятиліть ХХ ст., з творчістю яких пов'язана системна репрезентація історичного дискурсу;

- з'ясувати специфіку британського роману 80-90-х рр. ХХ ст., розглядаючи його як феномен у контексті проблематики альтернативної історії;

- розглянути «постісторію» як поняття філософії історії та критично осмислити його артикуляцію у романах Дж. Барнса, М. Бредбері і Г. Свіфта;

- проаналізувати поетику романів Дж. Барнса, М. Бредбері та Г. Свіфта і виявити спільні та відмінні риси у рецепції історичного дискурсу на формальному та понятійному рівнях;

- узагальнити особливості процесу формування історичного дискурсу в британському романі кінця ХХ ст.

Об'єктом дослідження обрано романи Дж. Барнса «Історія світу в 10 Ѕ розділах» (A History of the World in 10 Ѕ Chapters, 1989), «Англія, Англія» (England, England, 1997), роман Г. Свіфта «Земля води» (Waterland, 1983) і романи М. Бредбері «Професор Кримінале» (Doctor Criminale, 1992), «До Ермітажу» (To the Hermitage, 2000). Ці твори розглядаються у роботі з огляду на їхнє чільне місце в історії англомовної літератури.

Предметом дисертаційного дослідження виступає поетика романів Дж. Барнса, М. Бредбері і Г. Світа, причетних до творення історичного дискурсу. Хронологічні межі дослідження охоплюють 80-90-ті рр. ХХ ст. тому, що саме на цей період припадає активна дискусія щодо природи та проблематики історичного дискурсу.

Методи дослідження. З метою різностороннього аналізу історичного дискурсу в британському романі кінця ХХ ст. використано комплекс дослідницьких методологій структуралізму, деконструктивізму, рецептивної поетики та міждисциплінарний підхід, в якому історіографічна проблематика розглядається в парадигмі літературознавства, філософії, культурології та історіографії. Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження складають праці літературознавців А. Компаньйона, Е. Весселінг, Е. Еліас, Е. Ермас, Б. МакГейла, Л. Хатчен, істориків та філософів історії Ф. Анкерсміта, В. Вжозека, Г. Звєрєвої, Г. Кнаббе, І. Литус, А. Манслоу, Х. Уайта, а також концепції дискурсу розроблені М. Фуко, Ц. Тодоровим, Л. Філліпс, М. Йоргенсен, Н. Феркло, Г. Куком. Рецепцію історії в літературно-теоретичному дискурсі ХХ ст. досліджено на основі праць А. Баканова, Ю. Барашковської, І. Варфоломеєва, Д. Коварта, П. Калефато, Г. Макаровської, Ю. Райнеке, Б. Реізова, Н. Сизоненко, З. Шевчук. Складовою методології, застосованої у дисертації, є науковий доробок українських дослідників англомовної літератури Т. Денисової, Н. Жлуктенко, М. Коваль, С. Павличко. При аналізі специфіки індивідуальної художньої манери М. Бредбері опрацьовані дослідження К. Генієвої, І. Києнко, Ю. Сисоєвої, О. Чернявської, при аналізі творчості Дж. Барнса - праці В. Ґіґнері, М. Мозлі, О. Тупахіної, Д. Хеда; наукові розвідки К. Бернард, К. Колодінської, Д. Лі, О. Петросової стали основою опрацювання творчого доробку Г. Свіфта. До уваги взято й теоретичні праці та висловлювання самих письменників щодо власної творчості. Така комплексна методика дає можливість різносторонньо розглянути історичний дискурс, представлений у науковому знанні і в художній літературі, а також у культурній практиці загалом.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що:

- вперше на основі текстів британської літератури проаналізовано проблемний комплекс історичного дискурсу кінця ХХ ст.;

- вперше в українському літературознавстві розглянуто романи Дж. Барнса, Г. Свіфта та М. Бредбері в єдиному тематичному контексті;

- концептуалізовано і сформульовано риси історичного дискурсу як міждисциплінарного явища;

- констатовано інтертекстуальні компоненти британського роману 80-90-х рр. ХХ ст.

Загалом, робота доповнює корпус критичних досліджень сучасної британської літератури. Отримані результати дають можливість суттєво розширити розуміння літературного процесу кінця ХХ ст., провести паралелі з іншими національними літературами та окреслити перспективу розвитку історичного роману.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній акцентовано на міждисциплінарному взаємопроникненні літературознавства та історіографії, а також показано взаємодію дисциплін на поняттєвому та методологічному рівнях у формуванні історичного дискурсу в художній літературі. Матеріали дослідження можуть слугувати для подальшого дослідження історичного дискурсу.

Практичне значення дисертації. Аналіз історичного дискурсу на матеріалі обраних романів сприяє критичному осмисленню літературного процесу кінця ХХ ст. загалом та його проблематики зокрема, розширює коло тем й аспектів вивчення сучасної британської літератури українськими літературознавцями. Результати дисертаційної роботи можуть бути використані при дослідженні історико-літературного процесу й теоретичних проблем розвитку історії сучасної британської та світової літератур ХХ ст. - поч. ХХІ ст., а також при підготовці лекційних курсів з історії британської літератури, при написанні підручників та посібників, у спецкурсах і на семінарах із британської літератури ХХ ст.

Зв'язок роботи з планами наукових досліджень. Дисертація виконана на кафедрі світової літератури факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка, узгоджена з її науковими програмами та планами і є складовою кафедральної держбюджетної теми «Вивчення актуальних проблем національних літератур та літературознавства» (державний реєстраційний номер 0108U009546). Тему дисертаційного дослідження погоджено на засіданні Бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 130 від 18 грудня 2007 р.).

Апробація основних положень дисертації здійснювалася на літературних семінарах та засіданнях кафедри світової літератури Львівського національного університету імені Івана Франка. Результати дослідження опубліковані у низці наукових статей та викладені у доповідях на таких наукових конференціях: VIII Міжнародна наукова конференція молодих учених (м. Київ, 21-23 червня 2005 р.), Міжвузівська конференція «Функціонування літератури в культурному контексті епохи» (м. Дніпропетровськ, 12-14 квітня 2006 р.), Всеукраїнська наукова конференція «Літературна герменевтика та рецептивна теорія у сучасному науковому контексті» (м. Чернівці, 16-17 листопада 2006 р.), Всеукраїнська наукова конференція «Хронозрушення: концепції нелінійного часу у свідомості, культурі та літературі» (м. Київ, 30 березня 2007 р.), Всеукраїнська науково-теоретична конференція «Література в системі міждисциплінарних зв'язків» (м. Львів, 16-17 травня 2007 р.) Міжнародна наукова конференція «Криза теорії» (м. Чернівці, 18-19 жовтня 2007 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція «Текст у парадигматичному просторі сучасної лінгвістики» (м. Переяслав-Хмельницький, 8-9 жовтня 2008 р.), Х Міжнародна наукова конференція молодих учених (м. Київ, 23-25 червня 2009 р.).

Публікації. Основні положення та результати дослідження викладено у восьми публікаціях, шість з яких уміщено в фахових виданнях ВАК України.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації - 189 сторінок (з них - 170 сторінок основного тексту). У списку використаних джерел - 207 позицій.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено предмет, об'єкт, мету і завдання, теоретико-методологічну базу, окреслено наукову новизну і практичне значення роботи, наведено дані про апробацію основних положень дисертації.

У першому розділі «Теоретичні аспекти історичного дискурсу» окреслено теоретичну основу дослідження, охарактеризовано структурні елементи історичного дискурсу, визначено основні тенденції наукового знання про історію на сучасному етапі.

У підрозділі 1.1. «Визначення історичного дискурсу» проаналізовано проблематику мови та тексту як засобів сприйняття і відображення світу, актуальних для гуманітарних наук другої половини ХХ ст. внаслідок лінгвістичного повороту. Поняття дискурсу і дискурсивності займають достатньо чітко означене, обґрунтоване місце в концептосфері наукового знання останніх десятиліть ХХ ст. Дискурс розглядають у доволі широкому проблемному спектрі: він виступає різновидом мовлення, соціальною практикою, тематичним полем тощо. Кожна з дисциплін, яка приймає проблематику дискурсу, опирається на положення філософії лінгвістики (структуралістської та постструктуралістської) про те, що людина сприймає реальність через мову.

У художній літературі історичний дискурс реалізується як артикуляція наукового, культурного та особистісного досвіду, тому роман можна розглядати як комунікативну подію, яка актуалізує авторську позицію щодо історичного минулого і включає авторську оцінку текстів і висловлювань, що стосуються історії. Відтак сукупність романів і текстів інших жанрів на історичну тематику формують історичний дискурс.

Суб'єктами історичного дискурсу виступають письменники, історики, літературознавці та читачі. Позаяк суб'єкт дискурсу, за М. Фуко, твориться в дискусії, його ідентифікація відбувається в складному комунікаційному процесі, який включає в себе сукупність висловлювань в окремому діалозі (полілозі) чи в дискурсивній практиці загалом. Дискурсивна практика відображає функціонування історичного дискурсу в мовному і культурному середовищі та є результатом світобачення та світосприйняття суб'єктів дискурсу, а тому одночасно формує їхній світогляд і є похідною від нього.

Історичним дискурсом можна вважати сукупність тверджень щодо історії, що утворюються в полілозі різних сфер гуманітарного знання, яка реалізована в філософських, історіографічних, публіцистичних текстах і романах, має свої тематичні пріоритети, є результатом міждисциплінарної та загальнокультурної взаємодії і перебуває у постійному становленні. Інтертекстуальність та міждисциплінарність дискурсу дають змогу розглядати тематику як сукупність тем, на противагу виокремленню однієї, і враховувати ідейну плюралістичність, на противагу центральній ідеї. Історичний дискурс вибудовується як дискурс усвідомлення, знання та рефлексії історії, включає наукову практику та художню репрезентацію, об'єктивну та суб'єктивну позиції авторів текстів, рефлексію та верифікацію - тобто все те, що долучається до соціокультурного процесу творення певної картини історії.

Підрозділ 1.2. «Історичний дискурс як міждисциплінарне явище» присвячено аналізові взаємозв'язку історіографії і художньої літератури, який утворився в межах понятійного апарату та світогляду постмодернізму. Прикметним для взаємного проникнення філософії історії та літературознавства є зацікавлення істориків жанром роману: його розвиток тою чи іншою мірою пов'язують з усвідомленням, критичним осмисленням історії. Серед ключових аспектів, що впливають на формування картини історії - оцінка суспільства як кризового, травматичний розлом між минулим і майбутнім, нова темпоральність, яка виникає при співставленні реального та художньо витвореного світів, діалогічна природа художніх текстів.

Загалом становлення історичного роману збігається в часі із зародженням історії як наукової дисципліни: у ХІХ ст. вони розвиваються одночасно, між ними відбувається поступове взаємопроникнення, яке ускладнюється впродовж ХХ ст. Потреба в артикуляції історії безпосередньо пов'язана зі зростаючою динамікою історичного процесу та травматичним впливом його наслідків (дві світові війни, геноцид націй, постколоніальні процеси, холодна війна тощо). Історична багатоплановість і відмінність ХХ ст. створює нове коло значень, які вимагають розуміння та артикуляції за допомогою нових засобів, що спричиняє стрімкий та багатовекторний розвиток художньої історичної літератури та історіографії, міждисциплінарний діалог яких збагачує як наукову, так і художню інтерпретацію історичного минулого.

Зіставленню аспектів наукового та літературного дослідження історичного минулого присвячено підрозділ 1.3. «Дихотомія історії та літератури в історичному дискурсі». Наукове пізнання історії наприкінці ХХ ст. полягає у рецепції фактів, джерел, даних та їхньої трансформації в історичний наратив, який пов'язується з художньою літературою, зокрема з жанром роману, утворюючи історичний дискурс. Вибудовується своєрідне замкнене коло: емпіричні дані (інформація) трансформуються в абстрактні філософські поняття, які згодом конкретизуються в романах. Письменник рівноправно з істориком ставить перед собою завдання пізнати історичне минуле, проте письменник вільніший у методах дослідження, формі подачі матеріалу та висновках.

Художня література постає полем для розкодування наукового змісту та повторного закодування його у символи та художні образи. Перекодування смислів відбувається цілісно та в контексті тої чи іншої культурної, філософської, соціальної парадигми, а також у межах традиції національної літератури. Письменник діє за законами і принципами пізнання та рефлексії пізнаного, читач та критик - за законами рецепції і пізнання. Пізнання читача та критика є вторинним щодо пізнання автора. Певна позиція автора, наявність алюзій на наукові чи філософські тексти, образність художнього тексту утворюють той структурний стрижень дискурсу, який згодом доповнюється рецепцією читача і формує смислове поле історичного дискурсу. Рецепція художнього тексту передбачає комунікацію між автором та читачем за посередництвом тексту. Для адекватної реакції на текст, ідентифікації читачем тексту певного жанру, письменники включають в текст так звані «умовні сигнали», що скеровують читача в певне русло рецепції. Для історичного роману такими обумовленими жанровими сигналами можуть бути вступні зауваги до романів, епіграфи, імена історичних постатей, історичні події.

Рецепція читача розпочинається зі свідомого чи несвідомого визначення жанру. Таким чином, вибудовується стратегія рецепції: спочатку на жанровому (типологічному), потім на текстовому (образно-символічному) рівні. Імпліцитний читач наукової історичної літератури в її традиційній формі - це науковець, студент, тоді, як читачем нового історичного роману може бути непідготовлений читач. Отже, поява нової форми історичного роману відкриває для історичного дискурсу ширше поле реципієнтів. Якщо немає диференціації читача, то символічний код роману, його сюжетна канва можуть бути прочитаними та сприйнятими (відповідно до рецептивних можливостей) звичайним читачем. Лише подальша інтерпретація дає змогу говорити про масового чи обізнаного читача. Демократичність щодо потенційного реципієнта і налаштованість на можливість надінтерпретації є характерними рисами романів останніх десятиліть ХХ ст.

У другому розділі «Принципи та поняття історіографії в британському романі 80-90-х рр. ХХ ст.» на прикладі романів Дж. Барнса, Г. Свіфта і М. Бредбері виділено основні аспекти репрезентації історії в художній літературі останніх десятиліть ХХ ст. Виокремлено поняття постісторії, яке в романах передане через авторське трактування історичних подій, що включає як відтворення реальних історичних подій, так і їхнє критичне і творче осмислення, збагачене художніми образами та вплетене в канву сюжету.

У підрозділі 2.1. «Британський роман 80-90-х рр. ХХ ст. як історіографічне письмо» романи М. Бредбері, Дж. Барнса та Г. Свіфта проаналізовано у контексті сучасної британської літератури і показати, що британський роман 80-90-х років ХХ ст. - це місце постановки питань, що стосуються способів пізнання історії. Беручи на себе відповідальність за написання альтернативної художньої версії історії, письменники формують своєрідну естетику художньої історіографії. Іронія, інтертекстуальність, саморефлективність художніх текстів уможливлює широкий діапазон внутрі- та міждисциплінарних алюзій. Відштовхуючись від традицій класичного історичного роману, письменники творять новий жанровий різновид, у якому проявляється їхнє прагнення пізнати історіографію як процес писання історії.

Зацікавлення історією - природне явище для художньої літератури, позаяк інтерес до минулого стає джерелом сюжетів, образів та проблематики романів, проте для письменників кінця ХХ ст. важливіше не історичне минуле, а форми репрезентації історії та проблем історіографії.

У британському романі останніх десятиліть ХХ ст., відповідно до тенденцій науки, окреслюється нова рецепція історії. Оригінальним прикладом авторської рецепції історії виступають романи П. Акройда, Дж. Барнса, М. Бредбері, Дж. Вінтерсон, К. Ішігуро, Л. Норфолка, Г. Свіфта та інших. Творчо використовуючи постструктуралістські теоретичні засади гуманітарних наук, письменники відображають постмодерністське ставлення до історії. Вихідною тезою для них є те, що вивчення історії - це не лише науково-пізнавальна діяльність істориків, а й особистий, екзистенційний досвід кожної людини, який супроводжується об'єктивними і суб'єктивними факторами. Кожна окрема авторська спроба персоніфікувати історичний досвід відображена в сюжетах романів, метарівнем яких слугує художнє опрацювання понять філософії історії.

Персонажі романів М. Бредбері, Дж. Барнса та Г. Свіфта шукають відповіді на питання, які, зазвичай, ставить перед собою історик. У романах М. Бредбері «Людина історії», «Професор Кримінале», «До Ермітажу» епіграфами виступають цитати, пов'язані з визначенням історії. Г. Свіфт епіграфом для роману «Земля води» обирає словникову дефініцію слова «історія». Дж. Барнс у післямові до роману «Історія світу в 10 Ѕ розділах» акцентує на тому, що деякі розділи або їхні частини базуються на архівних джерелах і документах. Таким чином, читач заздалегідь скерований на тематичний пріоритет романів. Г. Свіфт у романі «Земля води» шукає шляхи подолання зневіри в прогресі історії, реабілітує історичний наратив, впорядковуючи хаотичний досвід людини і розрізнені історичні події. Фрагментарність роману Дж. Барнса «Історія світу у 10 Ѕ розділах», яка, на перший погляд, розчленовує текст на незалежні твори, насправді виражає авторське ставлення до принципів історіописання, коли окремі документи, джерела, факти, здогадки, міфи тощо творять загальну картину історії. М. Бредбері у романі «Професор Кримінале» моделює соціокультурну ситуацію історії посттоталітарної Європи, показує наслідки історичної і культурної багатовекторності для національної ідентичності, а також піднімає питання відповідальності інтелектуальної еліти за політичний колабораціонізм.

Романи Г. Свіфта, М. Бредбері, Дж. Барнса, а також їхніх сучасників доповнюють постулати постмодерністської філософії історії, засадничим принципом якої виступає зміщення головного акценту дослідження з об'єктивного відтворення минулого на його наративізацію і суб'єктивну інтерпретацію.

Предметом аналізу в підрозділі 2.2. «Постісторія як явище історіографії і літератури» є «постісторія» - поняття, яке прийшло на зміну традиційному розумінню історії і відображає нове бачення соціальних процесів, сформувалося в філософії та історіографії уподовж останніх десятиліть ХХ ст. Основними принципами «постісторії» вважають відмову від лінійного бачення соціальної динаміки і від віри в прогрес, сприйняття сучасності як такої, що не містить новизни. Для «постісторії» характерний принцип нелінійності, тобто версифікація шляхів розвитку суспільства і науки, яка передбачає безкінечний поділ і членування форм розвитку, прискорення його темпів та глобальний характер змін.

Культурологи, які вбачають у «постісторії» саме те поняття, яке здатне описати історичний процес кінця ХХ ст. та вказати напрям його дослідження, відмовляються визнавати будь-яку ієрархічність подій чи фактів, вони заперечують право на існування єдиної привілейованої точки зору, з якої історію можна було б повністю охопити у всіх її виявах. В історіографію поступово проникає переконання, що історію не можна описати за допомогою єдиної, лінійної, несуперечливої схеми. Письменники також намагаються подолати лінійність історії, фрагментуючи історичний процес, ускладнюючи сюжетні лінії, апелюючи до актуальних понять філософії історії.

У підрозділі 2.3. «Актуалізація поняття постісторії в романах Дж. Барнса, Г. Свіфта і М. Бредбері» узагальнено спроби письменників репрезентувати в романах одне з ключових понять філософії історії періоду постмодернізму. Письменники постають у романах у ролі істориків-аматорів, які в своїх дослідженнях нехтують традиційними методами інтерпретації історії, віддаючи перевагу власній інтуїції та художнім засобам, які відповідають загальним естетичним тенденціям постмодернізму. Світогляд письменників позначений розчаруванням в ідеалах минулих епох, зокрема Просвітництва, у їхній вірі в гуманізм, прогрес, торжество розуму і безмежність людських можливостей (романи «До Ермітажу» М. Бредбері і «Земля води» Г. Свіфта). У пошуках нових методів письменники намагаються у своїй творчості охопити весь досвід національної, чи, навіть, світової культури (романи «Історія світу в 10 Ѕ розділах», «Англія, Англія» Дж. Барнса і «Професор Кримінале» М.Бредбері).

Письменники другої половини ХХ ст. все ще не позбулися післявоєнної тривоги «втраченого покоління», відчуття безладності та ненадійності світу. Для письменників-постмодерністів світ - це уособлення історичного та культурного хаосу, який потрібно подолати. Хаос історії постмодерністи долають за допомогою деконструкції, пародії, переписують історію керуючись принципом культурного еклектизму. Для осмислення історії письменники часто відмовляються від беззаперечної довіри до фактів та документів. З позиції письменника-постмодерніста, документ не виступає досконалим інструментом історії. Історія намагається мемуаризувати, музеїфикувати пам'ятки минулого, перетворити минуле на документ і примусити заговорити сліди, які самі по собі часто безсловесні. Художня література перетворює документи на пам'ятки, і там, де історики розшифровують сліди, залишені людьми, письменники виокремлюють, згруповують, наділяють значенням безліч елементів.

У романі М. Бредбері «До Ермітажу» поняття «історія» набуває декількох значень. Під словом «Історія» письменник розуміє минуле як цілісність, а також як його письмову форму (історію, записану в дослідженнях та художніх творах). У межах цього значення виникають питання про істинність чи правдивість викладу історичного минулого. Новітні технології та системи нагромадження інформації, поява нових засобів комунікації радикально змінюють способи, за допомогою яких історія доходить до постмодерної сучасності, відповідно змінюється онтологічне значення історичної реальності. На сторінках роману зображено постмодерністське розуміння історії як вистави. Персонажі роману не визнають однозначної, чітко визначеної історичної реальності, вони сприймають лише її іронічне відображення (наприклад, у формі гри, вистави, музейного експонату). У наступному значенні «історія» - це еквівалент англійського слова «story». Історія як розповідь (висловлений текст) має певні особливості: вона орієнтована на увагу читача або слухача і має традиційну поступальну модель розвитку - від початку до кінця. М. Бредбері подає кожну історію як незавершену, з відкритим кінцем, що передбачає її здатність продовжуватися, реалізовуватися у формі інтерпретацій в інших текстах.

У романі «Історія світу в 10 Ѕ розділах» Дж. Барнс подає на розсуд читачів свою версію біблійного сюжету про всесвітній потоп, розповідаючи про нього з несподіваної точки зору - із погляду шашеля, що таємно проникає на борт Ноєвого ковчегу. Дж. Барнс іронізує, показує, що кожна думка щодо певного епізоду реальної чи міфологічної історії, у буквальному сенсі, навіть точка зору шашеля, має право на існування. Дж. Барнс експериментує, об'єднуючи в єдиний текст роману десять новел та інтермедію, що відображає авторське бачення історичного процесу. Історія, в розумінні Дж. Барнса, за своєю природою фрагментована, це - не безперервний лінійний хід часу, а лише елементи, через співставлення яких можна виявити окремі історичні закономірності. Проте автор відкидає можливість будь-яких чітких визначень чи закономірностей, що втілюють кінцеву істину в межах його роману.

У романах Дж. Барнса, М. Бредбері і Г. Свіфта історичне минуле більше не виступає як історія сама по собі, воно стає постмодерною проекцією історії - постісторією. Автори романів передають соціальні передумови тієї чи іншої позиції щодо історичної події чи до історичного періоду через соціальну роль та переконання персонажів. Художня інтерпретація концептів історіографії відбувається через світобачення, зумовлене, великою мірою, професійною або науковою діяльністю письменників. У багатьох випадках персонажі романів дотичні до соціальної групи, до якої належить і сам автор, або ж їхні погляди близькі до його переконань.

Підрозділ 2.4. «Постісторія в романі М. Бредбері «Професор Кримінале» присвячений феномену «постісторії», який М. Бредбері демонструє на прикладі соціокультурної ситуації в Європі. Зміна ідеології, соціального і державного устрою, політичних і культурних орієнтирів, яка не формує цілісну картину нової соціальної реальності, проте веде до зневіри в минулому і непевності в майбутньому, до реальності наповненої порожніми, беззмістовними знаками - характерна ознака постісторичної реальності. У романі М. Бредбері «Професор Кримінале» постісторія - це історія посттоталітарної Європи, це наслідки Другої світової війни, повоєнних тоталітарних режимів і періоду гласності. Характеризуючи історичну ситуацію свого часу, М. Бредбері звертає увагу на те, що цей історичний період перенасичений еклектичними деталями, однак водночас він безликий у своїй сутності. літературознавець поетика роман дискурс

Історичний період гласності постає, радше, соціокультурним тлом, аніж центром подій. Через точки зору персонажів на цей період в історії їхньої країни чи в їхньому житті автор подає суб'єктивний погляд на події, аналізує історичний період за його наслідками. Репрезентація історії в романі «Професор Кримінале» відбувається через відтворення образу знакової постаті ХХ ст. Вона підсилена особистими переживаннями персонажів, представників інтелігенції - соціальної групи, яка у романі артикулює основні зміни в історії країни.

Персонаж роману професор Б. Кримінале - це людина, яка існує одночасно в тоталітарному і посттоталітарному суспільствах, він залучений до творення політичної, культурної, наукової історії, проте одночасно перебуває під впливом багатьох чинників, які роблять його залежним від історичного процесу. Прототипом професора Б. Кримінале виступає відомий угорський філософ та літературознавець Д. Лукач, життєвий та науковий шлях якого доволі суперечливий. Через Б. Кримінале М. Бредбері подає до певної міри уніфікуючий образ східноєвропейського інтелектуала періоду холодної війни та гласності. Однак прототипом Б. Кримінале може виступати не лише Д. Лукач, але й безліч відомих та впливових особистостей науки і культури. Вибір між фізичною або інтелектуальною втечею від тоталітарного режиму та колабораціонізмом є болючим питанням для покоління повоєнної Європи. М. Бредбері ставить питання про свободу філософа у політично заангажованому суспільстві, про його здатність залишатися «людиною історії» у гуманістичному морально-етичному вимірі.

У третьому розділі «Аспекти художньої рецепції історії» особливу увагу приділено артикуляції письменниками понять філософії історії та культурології, які формують поняттєво-категоріальну складову історичного дискурсу в романах.

У підрозділі 3.1. «Концепція історичного часу в романі Дж. Барнса «Історія світу в 10 Ѕ розділах» досліджено авторську спробу моделювання історичного часу в художньому тексті. Категорію часу в художній літературі можна виявити за допомогою різних характеристик: одиничності, множинності, цілісності, фрагментарності тощо, від поєднання яких залежить часова перспектива наративу в тексті. Письменник завжди стоїть перед вибором точки відліку наративу, позаяк від неї великою мірою залежить сприйняття сюжету читачем.

У романі «Історія світу в 10 Ѕ розділах» Дж. Барнс випрацьовує авторську концепцію історичного часу як нелінійного. Письменник розділяє історичний час на автономні фрагменти, змінює систему і точку відліку нарації. Концепція історичного часу в романі «Історія світу в 10 Ѕ розділах» виражена Дж. Барнсом в альтернативній версії історичного минулого, яка ґрунтується на художньому зображенні переосмисленої історичної темпоральності.

Фрагменти роману «Історія світу в 10 Ѕ розділах» вибудовані Дж. Барнсом відповідно до історичної та хронологічної самосвідомості персонажів. У розділах виникає опозиція «історичний час - особиста пам'ять», яка переростає в опозицію «реальність - вигадка». Через зіставлення «реальність - вигадка» дистанція між історичним часом і особистою пам'яттю підсилюється. Це відбувається у художньому тексті при співставленні історичних подій із сюжетом твору. Дж. Барнс як письменник-постмодерніст своїм твором підтверджує те, що світ роману (чи будь-якого іншого художнього тексту) не існує поза межами історії та відповідно поза межами реальності, він вплітається в історію, але не спотворює і не перекручує її, а лише доповнює.

Аналіз роману показує, що авторська концепція історичного часу викристалізовується із намірів Дж. Барнса узагальнити історію світу в межах одного роману. Письменник намагається з'ясувати, що саме упускають історики в своїх дослідженнях і яким чином можна заповнити ці пропуски. Дж. Барнс перевіряє легітимність біблійного міфу (розділ 1 - міф про всесвітній потоп, розділ 7 - міф про порятунок Іони в лоні кита), архівних документів (розділ 3 - матеріали судового процесу проти шашеля з муніципального архіву Безансона), свідчень очевидців (більшість розділів роману), художньої інтерпретації історичних подій (розділ 5 - інтерпретація художником Т. Жеріко аварії фрегата «Медуза» 1816 р.) для того, щоб зробити висновок: будь-яка точка зору на події в історії має право на існування, але жодна точка зору не має права бути визнаною основною чи авторитетною.

Для персонажів роману історичний час вичерпується власною пам'яттю, а історія світу - особистою історією. Особиста історія насамперед асоціюється з власним життєвим досвідом та пережитими емоціями. Позаяк у кожному окремому випадку почуття є особистісними, Дж. Барнса цікавить не загальний плин історії, а конкретний, особисто пережитий період історії. Виразною рисою роману є тематична та стилістична багатовекторність, а також постійне протистояння фікційних та нефікційних елементів.

Теоретичною основою підрозділу 3.2. «Гіперреальність історії в романі Дж. Барнса «Англія, Англія» обрано поняття «гіперреальність» Ж. Бодріяра, що описує умови, за яких імітація або відтворення реальності набувають більшої легітимності, цінності й сили, ніж самі оригінали. Дж. Барнс вибудовує гіперрреальність симулякрів історичних подій та особистостей, які існують у серіях репродукцій, не наділених історичним змістом. У романі «Англія, Англія» постає «копія» узагальненої історичної реальності Великобританії. Завдяки застосуванню відповідних маркетингових технологій, а також засобів відтворення історії, історична реальність замінюється на дублікат, набуває ілюзорної подібності, тобто перетворюється на гіперреальне.

Роман «Англія, Англія» іронічно ілюструє загальну соціокультурну ситуацію останніх років ХХ ст., тому гіперреальна історія - це відповідь письменника на те, що суспільство не готове сприймати реальність такою, якою вона є насправді. Персонаж роману Джек Пітмен створює комерційний проект на основі минулого Великобританії, у якому він має намір «продавати» Історію. Для здійснення свого проекту він наймає професійних істориків та маркетологів. Втілення в життя проекту під назвою «Якісний відпочинок» відбувається за звичною маркетинговою схемою, тобто прораховується відповідна ніша на ринку, визначається потенційний покупець, товар позиціонується за допомогою реклами, і завдяки успіхові перелічених заходів проект починає функціонувати на ринку туристичних послуг. Дж. Барнс виводить на перший план протиставлення «історія - товар», «учасник історичних подій - споживач». Позаяк товарно-грошові відносини і комерціалізація сфер діяльності людини є невід'ємними елементами її життя, письменник подає їх як основу естетичних та етичних пріоритетів кінця ХХ ст. Гіперболізувавши елемент споживання, Дж. Барнс в іронічному ключі пропонує варіант розвитку туристичного проекту, який засновується на вибраних епізодах історії та культурних артефактах Великобританії.

Симуляція у проекті настільки масштабна, що вона змушує все реальне збігатися з моделями симуляції. Реальне дублюється і може бути повторюване безліч разів. Позаяк дублікат історії набуває нової легітимності, персонажі роману вже не зіставляють його з оригіналом. Особа одного з центральних персонажів, засновника проекту Дж. Пітмена, з часом також перетворюється на симулякр, актори грають його роль більш переконливо, аніж він сам. Гіперреальність історії як продукт симуляції - це особлива, штучно утворена реальність, яка може активно впливати на духовну, інтелектуальну, матеріально-практичну діяльність людини (як на відвідувачів проекту, так і на акторів, задіяних у ньому). Симулякр як елемент гіперреальності не може бути сформований стихійно, він - продукт діяльності, яка керується певною владою (координаторами проекту). Отже, гіперреальність у романі є ідеократично сконструйованою, вона здатна лімітувати, регламентувати, силоміць орієнтувати розвиток особистості в заданих напрямах.

У підрозділі 3.3. «Іронія історії» в романі М. Бредбері «До Ермітажу» розглянуто «іронію історії» як поняття філософії історії, яке фіксує феномен неспівпадіння цілей та зусиль людини у соціальній сфері з отриманим результатом. Аналіз поняття «іронія історії» у романі М. Бредбері «До Ермітажу» передбачає звернення як до розуміння поняття іронії з точки зору літературознавства, так і до концептуальної схеми філософії історії.

М. Бредбері акцентує увагу на таких аспектах, як історична спадщина та історичний процес. Доволі розлоге поняття історичної спадщини, а також різноманіття особливостей збереження та інтерпретації наступними поколіннями надбань їхніх попередників, письменник звужує до рецепції творчості Д. Дідро. Письменник зіставляє два часові пласти XVIII ст. (час, коли жив та творив Д. Дідро) та XX ст. (час, коли за сюжетом роману відбувається переосмислення творчості філософа), які ідейно відповідають добі Модерну та добі Постмодерну.

Деконструкція літературного твору (перетворення його на інтертекст, виокремлення в ньому смислових елементів), деконструкція поняття автора (зокрема надто буквальне та дещо спрощене трактування літературознавцями концепції «смерті автора» Р. Барта), а також деконструкція культурної спадщини назагал (методика постмодерністського аналізу) актуалізовані М. Бредбері через призму іронії. Письменник пародіює структуралістсько-постструктуралістський комплекс принципів літературознавства, акцентуючи на недосконалості деконструктивістського підходу. На прикладі проекту дослідження творчості Д. Дідро він ламає стереотип універсальності застосування методів деконструкції. Персонаж роману «До Ермітажу» Бо Лунеберг організовує проект, метою якого є дослідити різні аспекти творчої спадщини Д. Дідро, у ньому беруть участь науковці, діячі культури, а також далекі від мистецтва люди. Такий підхід повинен забезпечити різносторонній аналіз, проте М. Бредбері наголошує на тому, що у добу постмодернізму множинність підходів не завжди означає об'єктивність чи результативність дослідження.

Особистість Д. Дідро та його творчість М. Бредбері розглядає крізь призму іронії історії. Вважають, що структура іронії включає в себе три плани: зовнішнє ствердження, внутрішнє заперечення і кінцеве твердження, а також характеризується двонаправленістю: на об'єкт і на суб'єкт. У романі «До Ермітажу» зовнішнім ствердженням є думка про те, що особистість усвідомлює поставлену перед собою ціль у певну історичну епоху, що ілюструє персонаж Д. Дідро. Внутрішнім запереченням є те, що історична епоха через особливості своїх законів розвитку корегує ціль окремої особистості, у наслідок чого виникає кінцеве твердження - невідповідність результату і поставленої мети. У романі «До Ермітажу» об'єктами іронії історії виступають Д. Дідро, якому не вдалося повністю реалізувати проект Енциклопедії та просвітницької держави, а також дослідники його творчості, які виявилися не в змозі дослідити весь масштаб творчої спадщини філософа в межах одного проекту. Однак, їхні досягнення епізодичні, тобто принципово не утворюють цілісної картини Просвітництва, що було їхньою метою від початку.

У підрозділі 3.4. «Кінець історії» в романі Г. Свіфта «Земля води» пропонується виокремити ідею «кінця історії» як центральний культурно-філософський мотив роману Г. Свіфта «Земля води». Пошук смислу історії у романі «Земля води» Г. Свіфт розпочинає з висловлення тези про «кінець історії». Найяскравіше зневіра в історії змальована автором у другому розділі роману з промовистою назвою «Про кінець історії». На одному із уроків учень Прайс відверто кидає виклик учителю фразою, що історія - це лише казка. Г. Свіфт надає словам підлітка великого значення, його екзистенційний сумнів щодо смислу історії стає наскрізним мотивом роману. Незадовго до цього уроку директор школи також оголошує про «кінець історії», цього разу йдеться про скорочення навчальних годин. Іронічність у висловлюванні директора щодо «кінця» історії підсилює драматичність слів учня.

Г. Свіфт показує поняття «кінець історії» не лише як поняття філософії історії, а також як життєву філософську позицію персонажів. Підлітковий максималізм героя роману збігається з епатажними теоріями філософів-постмодерністів про вичерпаність культури, історії, про зневіру в ідеологіях, а також у логоцентричних формаціях. Для інших персонажів кінець історії настає із втратою близької людини або тоді, коли вони вже не здатні вести розповідь про своє життя. Таким чином, історія ототожнюється з життям особистості або з наративною ідентичністю. Персонажі роману виступають типовими носіями філософії постмодерну, вони усвідомлюють вагу минулого і не можуть бути впевнені у майбутньому, страх перед яким підсилюється розгубленістю, усвідомленням загроз та відчуттям іронії, яке переростає у скепсис.

Потреба в розумінні історії, постає для персонажів роману «Земля води» одночасно з питанням: як можливе таке розуміння? Чи можна зрозуміти історію не переживши її, і яке значення має минуле, по суті, реальність, яка видається одночасно вигаданою і незрозумілою. Г. Свіфт надає першочергового значення особистісній історії - історії через призму життя окремої людини. На перше місце в романі поставлено феномен альтернативності Історії з погляду її безпосередніх учасників, тобто можливість одночасного співіснування мікроісторій з огляду на загальний хід Історії.

У Висновках підсумовано основні положення дисертаційного дослідження.

У дисертаційній роботі стверджено й обґрунтовано функціонування історичного дискурсу в британському романі 80-90-х рр. ХХ ст. Доведено, що романи Дж. Барнса «Історія світу в 10 Ѕ розділах», «Англія, Англія», роман Г. Свіфта «Земля води» і романи М. Бредбері «Професор Кримінале», «До Ермітажу» є одночасно прикладом формування і рецепції історичного дискурсу. Кожен з аналізованих романів перебуває у загальному контексті дискусії істориків та літературознавців щодо проблем рецепції та репрезентації історії. Авторська саморефлексія у творах підкріплена позиціями літературознавця, критика чи дослідника, який у художній формі викладає проблему буття людини в соціокультурному історичному середовищі. З огляду на звернення письменників до понять філософії історії історичний дискурс розглядається як результат колективної міждисциплінарної науково-пізнавальної та творчої діяльності. Історичний дискурс встановлює зв'язок між історичним минулим як таким, його науковою репрезентацією та творчою інтерпретацією. Аналіз романів Дж. Барнса, Г. Свіфта та М. Бредбері засвідчує, що за кожним романом стоїть усвідомлення актуальних положень філософії історії. Британський постмодерністський роман кінця ХХ ст. продовжує традиції історичного роману, проте його вирізняють принципи нелінійності, інтертекстуальності, фрагментарності в художньому відтворенні історії.