Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821. 161.2 - 94.09 “18”(043)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

УКРАЇНСЬКА ПИСЬМЕННИЦЬКА МЕМУАРИСТИКА ХІХ СТОЛІТТЯ: НАЦІЄТВОРЧИЙ ДИСКУРС

10.01.01 - українська література

Пустовіт Валерія Юріївна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор,

Галич Олександр Андрійович,

Луганський національний університет

імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри

теорії літератури та компаративістики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Борзенко Олександр Іванович

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, професор кафедри історії української літератури

доктор філологічних наук, професор

Горболіс Лариса Михайлівна

Сумський державний педагогічний університет імені А. С. Макаренка,

завідувач кафедри української літератури

доктор філологічних наук, професор

Кузьменко Володимир Іванович

Київський національний лінгвістичний університет, завідувач кафедри української літератури

Захист відбудеться «20» січня 2011 р. о 10:00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 14, ауд. 63.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий «15» грудня 2010 р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

мемуаристика стильовий літературний

Письменницька мемуаристика означеного періоду одне з найважливіших джерел дослідження розвою національного духу, адже саме на ниві українського письменства розгорталася в ХІХ ст. боротьба за становлення й буття нації. Необхідність дослідження пов'язана з первинною соціальною функцією мемуарів, що відображають діяльність особистості, постають як самопізнання людини, епохи, покоління тощо.

З огляду на специфіку й завдання дослідження, мемуаристика як метажанрове утворення (термін О. Галича) охоплює жанри листів, романа, повісті, автобіографії, щоденника, літературного портрета, записної книжки, некролога. У комплексі це дає змогу простежити генезу національної ідеї, розвиток громадсько-політичного, суспільного життя, внутрішній світ і творчу лабораторію митців, а відтак -- і їх роль у національно-культурному, літературному житті позаминулого століття.

На межі ХІХ--ХХ ст. І. Франко наголошував на необхідності вивчення епістолярію письменників як одного з найважливіших джерел дослідження історико-літературного процесу. Насамперед це інформація про біографічні моменти в житті автора, його психічний стан, мотиви творчості тощо. Завдяки дослідженню листування можна визначити роль митця в контексті культури, зокрема з погляду його самоідентифікації стосовно такого і досі великою мірою замовчуваного аспекту творчих інтенцій, як націєтворча позиція. З другого боку, листи -- це автентичні самосвідчення, не розраховані на оприлюднення, і водночас інтелектуальна спадщина, без якої неможливе всебічне пізнання феномена української художньої словесності.

Перші речники української ідеї, як-от Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський, обстоювали самобутність української нації, виражену в духовному бутті, зокрема в мові, літературі, національній вдачі тощо. Проблема національного в літературі актуалізується під час визвольного руху певного народу (Ю. Ковалів). Це підтверджує необхідність і важливість дослідження української мемуаристики ХІХ ст., що вирізняється посиленою увагою до осмислення національної самосвідомості, ментальності, виборювання права на вільний розвиток мови, вихід української літератури на європейський рівень тощо.

Посилений інтерес до вивчення цих питань пояснюється тим, що за радянських часів об'єктивного наукового дослідження такого типу не могло бути, бо це суперечило панівній ідеології. Але починаючи з кінця 80-х років минулого століття з'являються монографічні та дисертаційні студії С. Андрусів, О. Вертія, С. Кіраля, В. Кузьменка, Ж. Ляхової, Г. Мазохи, Ю. Мариненка, В. Нарівської, А. Нямцу, П. Попова, В. Працьовитого, В. Святовця, Л. Сеника, М. Федунь, Н. Шуми­ло та ін. Вони спрямовані на дослідження окремих історико-літературних періодів ХІХ--ХХ ст., проте не спеціально в річищі націєтворчої проблематики.

В Україні в останні десятиліття переосмислюється творчість здавалося б, канонізованих особистостей, залучається до наукового обігу їхня мемуарна спадщина. Та все ж публікацій, що стосуються проблем розвитку мемуарної літератури, досить мало. На сьогодні не існує ні цілісної класифікації мемуарних жанрів, ні синтетичних досліджень, які б розглядали зазначені проблеми. Енциклопедії, словники, наукові джерела не подають єдиного чіткого визначення терміна мемуари, переліку жанрових форм творів, віднесених до цього метажанру, їх класифікації. Немає спеціальних досліджень термінів і понять «криптомемуари», «некролог», «подорожній опис» тощо. Десятиліттями точаться суперечки у визначенні специфіки й особливостей мемуаристики.

Політична розірваність України між імперіями, бездержавний статус нації, знищувальний характер царських циркулярів 1863 та 1876 рр. -- усе це спричинило активізацію письменницької мемуаристики. Листи, щоденники, записні книжки не зазнали цензури, але так само вилучалися під час обшуків, як і художня література. Рукописна, а надто ж мемуарна спадщина ХІХ ст. зберігається в архівних фондах бібліотек не лише України, а й інших держав, зокрема Росії, Польщі, Чехії.

Історія мемуаристики налічує кілька тисячоліть, проте досліджувана нами проблема вивчена недостатньо. Різноаспектна за тематикою мемуаристика українських письменників була чи не єдиним засобом інформації про літературний процес, тогочасні видання, національно-культурну атмосферу тощо. Саме письменники, які мали широке коло дописувачів, у майбутньому сформували національний образ української літератури.

Отже, актуальність дослідження зумовлена відсутністю як у вітчизняному літературознавстві, так і в російській та зарубіжній науці про літературу комплексних праць з означуваної проблеми. Поодинокі науковці концентрують увагу лише на окремих жанрах мемуаристики ХІХ ст. Це не дає загального уявлення про цілісну картину української письменницької мемуаристики того періоду. Потреба в пропонованому дослідженні спричинена також зростанням об'єктивного інтересу до документальної літератури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснене в річищі комплексної теми науково-дослідних робіт кафедри української літератури Луганського національного університету імені Тараса Шевченка «Національна культура у філологічних дискурсах різних типів» (номер державної реєстрації 0101U00137). Тема затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 130 від 4 грудня 2008 р.).

Мета роботи полягає в здійсненні системного аналізу націєтворчого дискурсу в українській письменницькій мемуаристиці ХІХ ст. Це передбачає розв'язання таких завдань:

-з огляду на дискусійність теоретичних питань мемуаристики, здійснити термінологічну кореляцію відповідного поняттєво-категоріального апарату, зокрема:

обґрунтувати жанрову типологію письменницької мемуаристики,

визначити видові риси жанрів мемуаристики; осмислити й систематизувати наукові підходи літературознавців у дослідженні письменницької мемуаристики;

розробити методологічні засади аналізу націєтворчих інтенцій у письменницькій мемуаристиці ХІХ ст.;

-висвітлити національну, суспільно-політичну, літературно-естетичну атмосферу зазначеної доби;

-розкрити специфіку втілення націєтворчих інтенцій у різних жанрах мемуаристики ХІХ ст.;

-проаналізувати індивідуальні стильові особливості мемуарного письма українських авторів означеного періоду.

Об'єкт дослідження -- українські письменницькі мемуари ХІХ ст. -- як опубліковані, так і ті, що зберігаються в архівних фондах Києва, Харкова, Львова, Херсона, Кіровограда. Оскільки їх широкий реєстраційний опис не входив до завдань дослідження, дібрано лише типовий і показовий в обраному аспекті матеріал. З метою простеження безперервності націєтворчого процесу до аналізу залучаються й мемуарні тексти письменників початку ХХ ст.

Джерельною базою дослідження стала мемуаристика І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Максимовича, П. Куліша, Л. Глібова, В. Мови (Лиманського), Ю. Федьковича, І. Нечуй-Левицького, Панаса Мирного, П. Грабовського, Б. Грінченка, Д. Мордовця, І. Франка, В. Самійленка, М. Коцюбинського, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Ганни Барвінок, Марко Вовчка, Олени Пчілки, Марії Загірньої, О. Кобилянської, Лесі Українки, Н. Кобринської, Є. Ярошинської, Х. Алчевської.

Предмет дослідження -- націєтворчий дискурс української письменницької мемуаристики ХІХ ст.; жанрово-тематична специфіка та стильова розмаїтість досліджуваних текстів.

Методи дослідження. Комплексний характер дослідження передбачає інтеграцію ряду наукових методів. У дисертації застосовано метод системного аналізу, що дозволяє здійснити систематизацію дослідницького матеріалу, накопиченого різними галузями гуманітарних знань про одну з найактуальніших проблем сучасного літературознавства. У роботі застосовано біографічний метод, а також філологічне коментування, оскільки досліджується епоха, чимало архівних та рукописних матеріалів якої ще не включені до наукового обігу. Використано також історико-генетичний метод, який дозволяє виявити характер еволюції культурного феномену мемуаристики. При дослідженні мемуаристики означеного століття широке застосування мав описовий метод для класифікації та інтерпретації виділених жанрів.

Теоретико-методологічна основа дисертації. Залучено праці провідних вітчизняних та зарубіжних учених (літературознавців, філософів, психологів, культурологів, педагогів). Визначальним орієнтиром дослідження слугували праці С. Єфремова, М. Зерова, Д. Затонського, О. Галича, Р. Гром'яка, В. Барахова, Ж. Ляхової, В. Кузь­менка, Ю. Коваліва, І. Лисяка-Рудницького, В. Святовця, Н. Шу­мило, П. Іванишина, О. Веретюк, Л. Сеника, С. Андрусів та ін.

Необхідність усебічного висвітлення питань жанрологічної концепції мемуаристики зумовила потребу звернення до теоретичних положень російських дослідників В. Барахова, Л. Гінзбург, Л. Гараніна (Білорусія), А. Тартаковського, Я. Явчуновського; українських Д. Затонського, Т. Гажі, В. Галич, Л. Оляндер, Н. Колошук, Л. Курило, Г. Мазохи, О. Мішукова, К. Танчин, М. Федунь, Б. Мельничука.

Наукова новизна одержаних результатів. Уперше в українському літературознавстві:

1)запропоновано дефініції поняття націєтворчий дискурс;

2)уточнено визначення понять мемуари, мемуаристика;

3)запропоновано концепцію цілісного бачення націєтворчих устремлінь та національної своєрідності української письменницької мемуаристики;

4)конкретизовано й наповнено додатковим змістом поняття національної ідеї в художній творчості;

5)здійснено комплексний аналіз української письменницької мемуаристики ХІХ ст. в обраному ракурсі;

6)на основі архівних матеріалів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділу рукописів ЦНБ ім. В. Вернадського, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України уведено до наукового обігу листи, чернеткові нотатки, щоденникові записи тощо;

7)окреслено дослідницьку перспективу, що спонукатиме науковців до пошуків у нерозроблених напрямах історико-літературних студій.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що теоретичні положення та висновки, а також зібраний матеріал можуть знайти застосування в дослідженнях з історії української літератури, мемуаристики, творчості тих чи тих письменників, а також у відповідних спецкурсах, при написанні підручників та навчальних посібників, монографій. Результати дослідження впроваджені до навчального процесу в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля (м. Луганськ) та у філії Кримського гуманітарного університету (м. Армянськ).

Особистий внесок автора полягає в дослідженні націєтворчих, естетичних та ідейно-світоглядних позицій письменників ХІХ ст.; у здійсненні в обраному річищі системного аналізу української письменницької мемуаристики означеного періоду; у віднайденні маловідомих та ще не публікованих мемуарних джерел, уведенні їх до наукового обігу.

У праці враховано дослідження попередників і сучасників, на що вказують відповідні посилання; водночас ті ідеї роботи, з яких випливають новизна одержаних результатів, висновки та сформульовані концепції, належать автору дисертації. Монографія й наукові публікації -- одноосібні.

Апробація результатів дослідження. Наукова концепція дисертації відображена у монографії, двох посібниках, статтях і тезах. Опрацьовані матеріали апробовано в лекційних курсах з історії української літератури ХІХ ст., спецкурсі «Українська історико-біографічна проза».

Дисертацію обговорено та рекомендовано до захисту на засіданні кафедри української літератури Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 3 від 6 жовтня 2009 р.). Окремі результати дослідження оприлюднені на наукових конференціях, зокрема міжнародних: «Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України» (Бориспіль, 2005); «Документалістика на порозі ХХІ століття: проблеми теорії та історії» (Луганськ, 2005, 2008, 2009); ХІІ науково-практичній конференції «Університет і реґіон: проблеми сучасної освіти» (Луганськ, 2006, 2008); «Іван Котляревський та українська культура ХІХ -- ХХ століть» (Полтава, 2009); «Слобожанщина. Літературний вимір» (Луганськ, 2007, 2009, 2010); «Українська література: духовність, ментальність» (Кривий Ріг, 2005, 2006, 2007, 2008); «Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця» (Київ, 2006); «Феномен Івана Франка в духовній скарбниці України» (до 150-річчя від дня народження, Київ, 2006); Всеукраїнській науковій конференції «Образ світу в творчості Т. Шевченка: бачення національного і загальнолюдського» (Київ, 2007); ІV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література в контексті світової літератури» (Одеса, 2007); Других Кирило-Мефодіївських читаннях (Херсонес-Севастополь, 2008); «Актуальні проблеми вивчення життя і творчості Ольги Кобилянської та українського літературного процесу» (Чернівці, 2008); «Творчість Лесі Українки і проблема поетики української драми доби раннього модернізму» (Ялта, 2008); «Українська філологія: школи, постаті, проблеми» (До 160-річчя з дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті, Львів, 2008); «Образне слово Луганщини» (Луганськ, 2009); ХVІІІ Міжнародній науковій конференції «Мова і культура» ім. проф. Сергія Бураго (Київ, 2009); Третіх Кирило-Мефодіївських читаннях (Херсонес-Севастополь, 2009); у засіданні «круглого столу» «Актуальні проблеми формування національної самосвідомості під час навчання у вищих навчальних закладах» (Донецьк, 2009).

Публікації. Основні наукові результати дослідження відображено в друкованих роботах; із них -- монографій -- 1, посібників із грифом МОН України -- 2, статей у наукових журналах і збірниках -- 30 (25 із них -- у провідних наукових виданнях, затверджених ВАК України).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (із підрозділами), висновків та списку літератури з 471 джерела, у тому числі архівних. Загальний обсяг роботи -- 407 сторінок (основного тексту -- 366).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь розробки обраної теми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, основні напрями та методи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення, наведено дані про апробацію та впровадження результатів дослідження; обґрунтовано вірогідність положень, одержаних результатів і висновків.

Перший розділ -- «Українська мемуаристика ХІХ століття: стан розробки проблеми та методологія її вивчення». У підрозділі 1.1. «Розвиток концептуальних засад вивчення української письменницької мемуаристики ХІХ ст.» на основі аналізу досліджень І. Кревецького та О. Назарука, Д. Дорошенка, І. Крип'якевича висвітлено історію питання, визначено напрями зацікавлень дослідників мемуаристики.

Жанрові модифікації листів вивчали В. Святовець, В. Кузьменко, Г. Мазоха, Л. Курило, О. Фідкевич. Опрацювання їхніх робіт підводить до висновку, що визначення листа є досі неусталеним у літературознавстві.

Проаналізовано дисертаційні роботи, що висвітлювали теорію інших жанрів мемуаристики: літературного портрета (І. Василенко), щоденника (К. Танчин); а також проблеми літературної критики й літературного процесу в листах та щоденниках (Л. Вашків). Окремої уваги вимагали студії мемуаристики в тісному зв'язку з російською (В. Дудко) та німецькомовною спадщиною письменників (В. Ткачівський).

Аналіз літератури свідчить про несприятливі суспільні обставини для дослідження мемуаристики ХІХ ст., що зумовлено ідеологічною атмосферою наступного століття. Лише на початку 90-х років окреслилися зрушення в дослідженні й виданні мемуарних творів письменників, що є, зокрема, неоціненним фактичним матеріалом для вивчення мовностилістичних особливостей епістолярію досліджуваного нами періоду (М. Пилинський, Л. Попович, С. Богдан, С. Ганжа).

Розробки з теорії та історії української письменницької мемуаристики дали змогу літературознавцям з'ясувати роль мемуарної спадщини у літературному процесі ХІХ ст., визначити вплив на подальший розвиток вітчизняної літератури та становлення історії української мемуаристики, допомогли мовознавцям диференціювати такі поняття, як епістолярний стиль, епістолярний дискурс.

У підрозділі 1.2. «Сутність та шляхи реалізації націєтворчого дискурсу» з'ясовується питання національного в літературі. На підставі аналізу наукових джерел запропоновано власне трактування мемуарного націєтворчого дискурсу, під яким розуміємо мемуарний текст, занурений у суспільний контекст українського національного життя. Серед провідних виділяємо такі концепти та їх дефініції, як національний характер, національна свідомість (самосвідомість), національна гідність, національна ідентифікація, національна ідея, ментальність, розглядаючи їх лише в єдності внутрішніх і зовнішніх зв'язків та спираючись на джерела, традиції, особливості втілення в мемуарній спадщині письменників.

З'ясуванню методологічних засад присвячено підрозділ 1.2.1. «Методологічні аспекти дослідження». Зі специфікою розгляду документального матеріалу, яким є письменницька мемуаристика, пов'язані певні методи і прийоми його класифікації.

Важливе місце в дослідженні посідав загальнонауковий порівняльно-історичний метод, що в контексті з типологічними й контрактивними дослідженнями давав змогу визначити певні закономірності мемуаристики кожного з досліджуваних митців, специфіку й особливості написання листа, щоденника, нотаток, записних книжок тощо, з'ясувати типологію мотивів, жанрових форм, стильових особливостей. Звернуто увагу на атрибуцію й місце самого автора в описуваних подіях, його громадську позицію й політичне обличчя, тому важливе значення мав хронологічно-тематичний підхід, що дав змогу простежити еволюцію поглядів особи, її світосприйняття, ставлення до об'єктивної дійсності. Такий підхід є необхідним з огляду на хронологічні межі дослідження: ХІХ ст. -- період становлення нової літератури, коли актуальними були націєтворчі теми.

Комплекс методів, прийомів, класифікацій та характер їх зв'язків зумовлені складністю дослідження і поставлених завдань. Значна увага до з'ясування методологічних засад пояснюється відсутністю ґрунтовних праць з письменницької мемуаристики ХІХ ст., які б ураховували новітню наукову парадигму, інтеграційні процеси з іншими гуманітарними дисциплінами.

У другому розділі -- «Жанрова своєрідність письменницької мемуаристики в контексті розвитку української словесності ХІХ століття» -- розглянуто проблеми теорії та історії мемуаристики, її української жанрової парадигми. Здійснено аналіз різних підходів до трактування жанрових особливостей мемуаристики і з'ясовано, що на сьогодні залишаються недостатньо розробленими жанрові дефініції мемуарної літератури, спостерігається термінологічний різнобій. Термін мемуари у вітчизняному літературознавстві має те ж значення, що закріплене й у французькій мові (історичні записи або спогади). Логіка дослідження вимагала аналізу лексикографічних, енциклопедичних, літературознавчих джерел, що дало змогу виокремити низку спільних ознак: по-перше, мемуари -- це літературний твір, автор якого був учасником або очевидцем подій, про які розповідає; по-друге, мемуарам властиві своєрідні жанрові риси, зокрема суб'єктивність, апелювання до фактів історії, елементи документальності, подвійна точка зору на події тощо.

Множинністю підходів до тлумачення й розуміння поняття мемуари зумовлена і відсутність єдиної класифікації жанрів мемуаристики. Кожен дослідник пропонує власну класифікацію, наприклад: лист, щоденник, записна книжка письменника, нотатки, есе, літературний портрет, літературний некролог, роман, повість, нарис (О. Галич); автобіографія, записки, записник, літературний портрет, некролог, нотатки, повість (автобіографічна), подорожні описи, роман (автобіографічний), сповідь, спогади, есе, листування, щоденник (М. Федунь), лист, щоденник, записник, літературний портрет, есе (Ю. Ковалів). Наявність кількох класифікацій та їх різночитання пояснюється різновекторністю досліджень.

Історичний шлях мемуаристики дуже давній. Уперше мемуари зародилися в античному світі (Ксенофонт, Юлій Цезар). Витоки української мемуаристики беруть початок ще в автобіографічних елементах творів доби Київської Русі, як самостійний тип літературної праці. Частина мемуарів того періоду до нас не дійшла, першим відомим спогадом є спомин Нестора про перенесення мощів засновника Києво-Печерської Лаври Св. Теодосія; перша автобіографія князя Володимира Мономаха; подорожні записки ігумена Данила.

Визначено своєрідність мемуаристики ХІХ ст. Розкрито сутність теоретичних проблем жанрової типології української мемуаристики. На основі порівняння та узагальнення теоретичних надбань вітчизняних дослідників з'ясовано, що мемуаристика -- це своєрідне метажанрове утворення. На сьогодні не можна говорити про одностайність думок учених, з огляду на це, пропонуємо розмежувати поняття мемуари і мемуаристика. На нашу думку, мемуари -- це різновид документальної літератури, оповідь сучасника про події, учасником яких він був, і людей, яких знав. Услід за О. Галичем, відносимо до поняття мемуаристика як власне мемуари (спогади, твори різних жанрів (роман, повість, нарис, літературний портрет) із наявністю часової дистанції), так і листи, щоденники, записні книжки, нотатки, некрологи (тексти, що створюються практично під час описуваних подій чи по свіжих слідах), без часової дистанції, але з погляду наступних епох ці свідчення набувають і документально-мемуарного значення.

У підрозділі 2.1. «Лист» розглядається найпоширеніший у письменницькій спадщині ХІХ ст. жанр. Проаналізовано теоретичні питання епістолярію, розглянуто класифікації листів. Аналіз праць О. Галича, Н. Бєлунової, В. Кузьменка, М. Назарука, В. Сметаніна, С. Ганжі, М. Коцюбинської виявив неодностайність у поглядах дослідників на жанрово-стильову специфіку листа. Відтак вважаємо письменницький епістолярій спорідненим із мемуарами історіографічним джерелом першорядної ваги.

Для дослідження націєтворчого дискурсу українського письменницького епістолярію ХІХ ст. вважаємо прийнятними такі його параметри: а) соціальний статус адресата/адресанта (листи чиновників, інтелігенції, визначних представників епохи, зокрема письменників, учених, культурних діячів та ін.); б) відносини адресат/адресант (листи людей як духовно й інтелектуально близьких, так і опонентів; листи у колі родинних відносин; листи колег, об'єднаних спільною ідеєю); в) специфіка листа (наявність і форми вираження компонентів націєтворчого дискурсу: національний характер, національна самосвідомість, гідність, ідентифікація, ідея, ментальність).

Проаналізувавши значну кількість дефініцій понять лист, листування, доходимо висновку, що в річищі окресленого дослідження цей багатоаспектний жанр репрезентує сторінки життя і діяльності осіб, які беруть участь в епістолярному спілкуванні. А отже, лист не можна розглядати окремо від творчості письменника, бо він є водночас і літературою, і творчістю; лист письменника -- це документ часу і ключ до простеження становлення його творчої концепції. Лист допомагає краще пізнати епоху, умови життя людини, є важливим культурологічним документом життя нації. Саме ці якості листа дають підставу розглядати його як одне з джерел збереження історичної та духовної пам'яті, а отже, у цій функції сприймати його й крізь призму мемуаристики, в основі різних визначень якої завжди є пам'ять. Цим і зумовлений наш інтерес до епістолярної спадщини письменників ХІХ ст., насамперед під кутом зору відбиття в ній проблеми націєтворення. Листування розглядаємо як вербальний комунікативний процес пари адресат/адресант, об'єднаної спільною метою, темою та ідеєю протягом певного часу, спрямований на розв'язання поставленої в листі проблеми.

У підрозділі 2.2. «Щоденник» проаналізовано критичну літературу, присвячену іншому жанрові, дотичному до мемуаристики. Пік теоретичних розробок у цій сфері припадає на 70-80-ті роки ХХ ст. і триває в працях Д. Затонського, Л. Гінзбург, О. Галича, Т. Колядич, С. Єгорова, В. Соболь, К. Кобрина, К. Танчин. Ми розглянули такі модифікації жанру, як щоденник і діаріуш, історію розвитку й дослідження цього жанру в українському та європейському літературознавстві, форми побутування щоденника в мемуаристиці письменників ХІХ століття. У визначенні жанрової належності щоденника окреслилися такі підходи: жанром мемуарної літератури вважають щоденникові записи М. Наєнко, О. Галич, Т. Колядич, Т. Марахова. За літературознавчою енциклопедією (Ю. Ковалів), щоденник не належить до мемуарів, оскільки в ньому відсутня ретроспективна основа оповіді. На думку Н. Банк, щоденник і мемуари -- цілком різні жанри документальної літератури. Чіткої дефініції щоденника нема, та її, остаточної, й не може бути, оскільки це чи не найбільш рухомий, гнучкий, індуалізований вид письма. Названі дослідники з різних боків характеризують феномен щоденника, однак їхніх визначень все одно замало, адже слушно зазначив поет і дослідник Б. Рубчак: кожен щоденник є новим різновидом жанру. Безперечно, щоденник є формою самовираження автора, художника слова, документом часу, в якому він творився.

Традицію щоденникових записів у ХІХ ст. пов'язуємо насамперед із Т. Шевченком, який почав вести «Журнал» наприкінці заслання (1857 р.). Ще раніше вів щоденник П. Куліш, з невеликою перервою під час арешту 1847 р. Панас Мирний 16-річним хлопцем дав собі обіцянку записувати всі враження за день. Сам автор називає ці записи то «журнал», «нотатки», «щоденник» і бачить у ньому радше записник для запам'ятовування. Уже 1865 р. він зробив перший запис. Приблизно в такому ж віці й Ольга Кобилянська почала вести щоденник, який, на жаль, не зберігся (відомі її пізніші записи з 1883 до 1891 р.). У реферованому підрозділі наголошено на естетичній ролі щоденника, що був у ХІХ ст. засобом задоволення морально-інтелектуальних запитів особистості.

У мемуаристиці є жанри, про які досі обмаль досліджень, наприклад, записна книжка. Її можна певною мірою вважати різновидом щоденника, особливо коли це стосується зразків ХІХ століття. Так само, як і через щоденники, листи, дослідники вивчають через записні книжки світоглядні позиції письменника, його естетичні погляди, творчу лабораторію, виникнення творчих задумів тощо. Чіткої структури записник письменника не має, це можуть бути і щоденникові записи нерегулярного характеру, де зазначено етапи роботи над твором, міститься різноманітна інформація: від суспільно-політичних оцінок часу до побутових записів чи фрагментів художніх творів. У ХІХ ст. записна книжка письменника як форма мемуаристики не була надто поширеною. До наших часів збереглися записники Х. О. Алчевської, О. Кобилянської (письменниця назвала їх «Нотатки літератки»), Бориса та Марії Грінченків.

Більш складною жанровою формою мемуаристики, спорідненою зі щоденником, є нотатки, які ширше залучають можливості ретроспективного погляду на минуле. У нотатках митець не обмежений чітко визначеними жанровими умовностями, їх особливості -- відносність хронології, нерегулярність записів, фрагментарність, епізодичність, різка зміна ракурсів зображення тощо. Однією з характерних рис нотаток є опис подій, що відбувалися за пам'яті автора, де він не часто буває і головним героєм. У спадщині письменників ХІХ століття цей жанр мемуаристики майже не зафіксовано, бо самі автори ототожнювали нотатки й записні книжки і не вбачали в них суттєвої різниці.

У підрозділі 2.3. «Літературний портрет» проаналізовано цю форму саме як поширений жанровий різновид мемуаристики. Про специфіку літературного портрета писали В. Барахов, Б. Галанов, А. Барштейн, І. Василенко, І. Веріго. Хоча на сьогодні цей жанр лишається одним з найбільш популярних, проте й малодослідженим. Літературний портрет як жанр мемуаристики (відрізняємо його від сучасного різновиду -- літературно-критичного нарису) почав формуватися тоді, коли почала відкриватися роль особистості, цінність автора у творах літератури. На думку І. Василенко, час зародження психологічного напряму в літературі, засновниками якого в Україні були М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, можна вважати періодом утвердження в українській мемуаристиці жанру літературного портрета. Класичний зразок -- «Осип Юрій Федькович» І. Франка. Оскільки в ХІХ столітті літературний портрет як жанр мемуаристики тільки зароджувався, близькою до нього формою, на нашу думку, був біографічний нарис. До нього зверталися Б. Грінченко (нариси про І. Котляревського, Є. Гребінку, Л. Глібова, П. Куліша, М. Шашкевича), Осип Маковей та В. Шенрок -- про П. Куліша. Метою створення біографічного нарису було прагнення відтворити в пам'яті образ видатної людини з метою ознайомлення з її творчістю, життєвими перипетіями тощо.

Наприклад, заслуговує уваги біографічний нарис про П. Куліша, написаний Б. Грінченком у 1887 р. й опублікований через два роки в Чернігові. Уникаючи опису дитинства письменника, Б. Грінченко згадує дитячі захоплення малого Пантелеймона двоюрідною сестрою Лесею та поміщицею Уляною Мужиловською, образ якої бачимо в Кулішевій повісті «Ульяна Терентьевна». Автор нарису згадує діячів ХІХ ст., які мали значний вплив на формування світогляду П. Куліша. Насамперед це М. Максимович, завдяки якому з'явилися перші літературні спроби Куліша в «Киевлянине». Під час етнографічних експедицій митець познайомився з Грабовським і Свідзинським, а також у той час відбулися незабутні зустрічі з Шевченком, Костомаровим і Василем Білозерським. Грінченко подає факти про неоднозначність думок П. Куліша і його ставлення до Т. Шевченка, зокрема читаємо: «Між новими знайомими зав'язались сердечні стосунки, які, однак, охолоджувались сильною невідповідністю характерів двох письменників: Шевченку не подобався «аристократизм» Куліша, а останній не зовсім мирився з виявленням сильного, «козацько-бурлацького» демократизма поета» Грінченко Б. П. А. Кулиш: Біограф. очерк / Б. Грінченко. -- Чернишов : Тип. Губернского Земства, 1899. -- С. 6--7.. Б. Грінченко докладно описує життєвий шлях письменника, його участь у заснуванні друкованих органів, виданні творів, а також просвітницьку діяльність. Куліш завдяки своїй енергії мав популярність і повагу як серед земляків у Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, так і в Москві та Петербурзі. Однак були й негативні відгуки, усім відомий публічний виступ Д. Мордовця «За крашанку -- писанка П. Ол. Кулішеві. Написав Д. Сліпченко-Мордовець» (СПб., 1882), де додано листування Куліша з Костомаровим: «Для того я й друкую ці листи його, щоб видно було, як його свої ж гризли, та й догризли до того, що він плюнув їм у вічі своєю «Возсоединенною Русью», а потім і «Крашанкою» Грінченко Б. П. А. Кулиш: Біограф. очерк / Б. Грінченко. --Чернишов : Тип. Губернского Земства, 1899. -- С. 22.. Грінченко вважає, що саме з цього часу і почався розрив у Куліша з українським громадянством, що призвело до розвалу друкарні, припинення видання «Основи» й нужденного життя в Петербурзі, безгрошів'я та від'їзду на хутір під Борзну. Автор нарису не прикрашає образу П. Куліша, а говорить і про зміну поглядів на козацтво, і про роль селянства й панства в розвитку суспільства, але наголошує, що «… самого початку своєї довгої літературної діяльності Куліш був з однієї сторони захисником самобутнього розвитку малоруської народності, а з іншої -- прихильником державної єдності південного російського племені з північним. Ці два принципа проходять червоною ниткою у всій його літературній діяльності до самого останнього дня і цим своїм «устрімлінням» Куліш не зраджував ніколи» Там само. -- С. 25..

Таким чином, автор нарису відобразив погляди П. Куліша на історію, російсько-польсько-українські зв'язки, публіцистичні виступи, процес написання окремих творів тощо. Грінченко доходить висновку, що все, що відбувалося з П. Кулішем, додавало йому віри в його правоту: «… Він пише не для сучасників, а для нащадків…» Там само. -- С. 41..

Біографічний нарис відносимо до мемуаристики на тій підставі, що автор подає портрет конкретної особистості, життєпис, побут, суспільне оточення, особливо виділяючи морально-етичні чесноти, пропускаючи все це крізь власне бачення постаті видатної особистості. Текст обов'язково містить суб'єктивну оцінку діяльності або вчинків героя, інколи автор удається до узагальнень і висновків на основі власного життєвого досвіду. Цінні для дослідників біографічні нариси колег, які особисто знали й спілкувалися з героєм, тоді нарис насичений спогадами і набуває ознак мемуарної прози. Біографічні нариси про письменників ХІХ ст. відображають їхню діяльність у літературно-естетичному процесі й допомагають визначити роль цих діячів у націєтворчому русі.

Останнім часом у мемуаристиці дедалі популярнішим стає жанр есею. Перші його ознаки оприявнилися вже в античних декламаціях Лукіана, проте як самостійний жанр він з'явився наприкінці XVI ст. В українській літературі ХІХ ст. есей не набув такої популярності, як у літературах Англії, Франції, США та ін. Хоча у ХХ ст. він зазнав значної модифікації, результатом якої є поява роману-есею, повісті-есею тощо.

«Літературний некролог» (2.4.) здебільшого оминається увагою дослідників. Актуальність його розгляду серед інших жанрів мемуаристики пояснюється тим, що досі немає спеціального дослідження з означеної проблеми. На сторінках періодики ХІХ ст. («Україна», «Зоря», «Киевская старина», «Исторический вестник») літературний некролог є особливим виявом ушанування пам'яті людини. Первісно він містив тільки фактичні відомості про смерть певної особи, пізніше його форма розвинулася. У ХІХ ст. жанр мав кілька різновидів, наприклад, емоційно піднесений вірш у прозі (П. Куліш на смерть Т. Шевченка), огляд і оцінка творчості померлого митця (некрологи про М. Костомарова, Л. Глібова, П. Куліша), а також некролог, написаний у формі нарису, спогадів (про І. Манжуру, М. Кропивницького). З часом некрологи стали входити до збірників, що містили біографічні дані про нещодавно померлих відомих діячів. Для некрологу характерний відносно невеликий обсяг, стислість, лаконічність викладу, достеменність фактів. Некрологи здебільшого будуються за хронологічним та історичним принципами. Структура некрологу зазнала змін. Його могли друкувати не завжди після смерті особи, а значно пізніше, і за підписом не тільки однієї людини, а й колективу, наприклад, некролог, поданий редакцією журналу «Киевская старина» у зв'язку з 25-річчям смерті М. Максимовича.

Розгляд жанру в контексті мемуаристики ХІХ ст. дав змогу з'ясувати його канонічну структуру й визначити особливості побудови тексту, характерні риси, зокрема відсутність чіткої структури, визначеної дати написання; мобільність, гнучкість тощо.

Некролог характеризується високим рівнем суб'єктивної оцінки автора. Так, М. Сумцов у некролозі «Памяти И. И. Манжуры» подав розповідь про письменника, включивши до неї листи та спогади, а також добірку віршів поета. Некролог М. Сумцова зводиться до аналізу автобіографічних поезій І. Манжури. Зразковим прикладом можна вважати некролог, присвячений Л. Глібову. Його автор, В. Науменко, подав біографічні відомості, а також матеріали про громадську й літературну діяльність письменника. Водночас написав некролог і Б. Грінченко, розкривши націєтворчу діяльність померлого. Цей зразок має зовсім інший характер і структуру, що нагадує за формою жанр есею, оскільки в ньому наявні й розмірковування про стан суспільства, літератури, а все це поєднується з інформацією про діяльність і творчість Л. Глібова; визначається його роль у націєтворенні.

Третій розділ -- «Націєтворчі концепти української письменницької мемуаристики ХІХ століття» -- розпочинається з підрозділу 3.1. «Літературно-мистецьке життя України ХІХ ст. в контексті націєтворчих проблем», де подано загальну характеристику суспільно-літературної атмосфери ХІХ ст., окреслено роль і місце письменників у контексті епохи. Акцентується увага на характерних рисах цього часу, серед яких -- несприятлива політична ситуація, пов'язана з тиском царської Росії на Україну, що вкрай негативно позначилося на розвиткові національної літератури, освіти, культури тощо.

У підрозділі 3.2. «Вітчизняна мемуаристика першої половини ХІХ ст. крізь призму націєтворення» виокремлено параграф 3.2.1. «Листи письменників як фактор національно-культурного життя». На підставі проаналізованої спадщини з'ясовано, що у творчому доробку письменників зазначеної пори серед мемуарних жанрів домінують листи, які відбивають особливості суспільного й творчого життя, навчання, містять факти ретельного спостереження над буденністю.

І. Котляревський хоча безпосередньо й не порушував питань націєтворення в мемуаристиці, але в його художніх творах знайшли втілення національна вдача, самобутність українства. П. Гулак-Артемовський виявляв готовність до роботи над перекладами творів світової літератури українською мовою і тим самим рятував народну культуру й літературу від духовного спустошення, забуття й зникнення. Помітним кроком стали твори Г. Квітки-Основ'яненка, що ствердили універсальність української мови, яка здатна бути мовою не лише бурлеску, гумору, а й тонкого нюансування душевних порухів, передачі переживань жіночої душі. Свої ідеї письменник розвивав і в листуванні з М. Максимовичем, Т. Шевченком та іншими прогресивними діячами епохи. Є. Гребінка з юнацьких років носив у серці пам'ять про історичне минуле свого роду, тому вважав націєтворчими факторами звернення до рідної мови, літератури, національної історії. Увесь потужний вибух Шевченкового генію був покликаний до життя потребою ствердити, обстояти в слові свій народ, його духовні святині, національний дух, відродити волю, гідність і героїзм, утіленням чого був і сам митець. Саме тому й ідеї націєтворення знаходили вияв не так у мемуаристиці, як у власне художній його творчості, хоча окремі моменти знайшли відображення в щоденнику і листах Т. Шевченка. Так, у листі до брата Микити він просить писати до нього лише українською, дякує авторам, «хто пише по-нашому або про наше». Поет розумів, що народ непереможний, поки володіє рідною мовою. У листах до М. Чалого поет писав про бажання видати крім «Букваря» цикл освітніх праць для народу, зокрема: лічбу, етнографію, географію, історію і розповсюдити в українські школи Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 5 т. - Т. 5: Листи / Т. Шевченко. -- К. : Вид-во «Дніпро», 1979. -- С. 467.; подібні думки зустрічаємо і в листі до П. Симиренка (українського підприємця. -- В. П.): «И когда все сие сотворю, тогда назову себя почти счастливым» Там само. -- С. 477.. М. Костомаров у мемуарній спадщині постає взірцем національно свідомого українця. Його «Автобіографія» є ключем до розв'язання багатьох питань, пов'язаних з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, утвердження самобутності української літератури; епістолярна спадщина відображає діяльність письменника не лише як науковця, автора художніх творів, а й як активного учасника націєтворчого руху в Україні: це насамперед питання освіти, культурного й громадського життя, публіцистичні виступи тощо. Некрологи засвідчують самовіддану діяльність М. Костомарова в період розбудови держави. М. Максимович, укладаючи фольклорні збірники, не раз наголошував у листах до однодумців на винятковості українського фольклору, наукова діяльність ученого відігравала провідну роль у впровадженні у свідомість українства ідей самобутності, окремішності української нації.

Підрозділ 3.3. «Особливості підходів до націєтворення в письменницькій мемуаристиці другої половини ХІХ сто­ліття» засвідчує, що громадянські позиції письменників найбільше виявились у таких концептах: мова, нація, державність, суспільство, інтелігенція, освіта. Аналіз письменницької мемуаристики ХІХ століття дає змогу виділити структуротвірні чинники націєтворчого дискурсу. Українське письменство порушувало й шукало шляхів розв'язання таких проблем: українська мова як провідний чинник самовизначення нації; українська література і процес її формування; українська інтелігенція як носій національно-патріотичних рис. Головна увага в письменницькій мемуаристиці приділена об'єднанню зусиль для відбудови національної самосвідомості, пробудженню національної ідеї; провідною є думка, що лише все разом дасть поштовх до створення розвинутої європейської нації. Як свідчить, наприклад, мемуарна спадщина І. Нечуя-Левицького, націєтворча позиція письменника, зародившись у юнацькому віці, знайшла розвиток і продовження в подальшій творчості. Спогади дитинства, батьківська наука про рідну мову й національність стали поштовхом до публіцистичних виступів письменника на захист українського слова. У становленні національного світогляду завдячував батькові, який з дитинства прищепив любов до рідного слова, славної минувшини, української історії й літератури. Усе життя письменник не полишав розв'язання цих питань, про що свідчать розглянуті листи до О. Кониського, П. Житецького, Н. Кобринської. На окремий розгляд заслуговує просвітницька діяльність митця, що розвивалася паралельно з участю в розв'язанні мовних питань, які, на думку письменника, були ключовими у створенні національної школи (листи до П. Стебницького, О. Барвінського, М. Грушевського).

Націєтворчі інтенції пронизують епістолярій П. Грабовського, насамперед такі, як розвиток української літератури, місце інтелігенції в розбудові незалежної держави, відродження української нації, самосвідомості українства тощо. Щодо цих питань письменник мав досить неоднозначні думки, зокрема висловлені в листах до Б. Грінченка, В. Лукича. Згодом П. Грабовський конкретизував проблеми націєтворення в листі до української молоді. Аналізована під таким кутом зору мемуарна спадщина письменника підтверджує його ж думку: «Мусимо бути європейцями на ґрунті українському!», -- яку вважаємо гаслом митця.

Націєтворчі інтенції Б. Грінченка засвідчують усі різновиди мемуаристики та супутніх їй жанрів: автобіографія, листи, щоденники, записні книжки, некрологи. Позиція письменника ґрунтується на структуротвірних чинниках, тематичними домінантами яких виступають освіта українською мовою, українська книжка для дітей, науковий розвиток української мови, пробудження національної свідомості в інтелігенції. У листі до Д. Лукіяновича (1898 р.), Б. Грінченко писав: «Наша сила тільки в почуванні і через те що швидче і дужче поєднаємося на літературному полі ми з Вами, то ліпше, але треба тільки не забувати, що в літературному поєднанні наша сила і через те дбати про се поєднання» (підкреслено адресатом. -- В. П.) Грінченко Б. 2 листи до Д. Лук'яновича / Б. Грінченко // ІЛ НАНУ; Ф. 130. Од. зб. № 3..

Глибокий патріотизм письменників відображений у мемуаристиці чи не найбільш виразно й прямо, власне національно-патріотичні почуття і прагнення є домінуючими в листах П. Куліша, М. Коцюбинського, І. Франка та ін. Аналіз мемуарної спадщини письменників свідчить, що навіть один жанр -- лист -- дає змогу виділити націєтворчі концепти, що репрезентують життєву позицію та прагнення адресата й адресанта.

У реферованому розділі простежено особливості феміністичного мемуарного дискурсу та його розвиток у контексті націєтворення. Більшість жіночих спогадів, щоденників, нотаток, листів кінця ХІХ -- початку ХХ ст. і до сьогодні не введені до історичних і літературних дискурсів, незважаючи на те, що правдиво відтворюють добу, подають інформацію про культурну діяльність певних верств населення, відбивають цікаву, насичену фактами, подіями, зустрічами історію життя. Аналіз мемуарної спадщини українських письменниць ХІХ ст. засвідчив, що жінки, звільнившися від патріархальної залежності, намагалися визначити свою роль у суспільстві (діяльність Марії Загірньої, Х. Алчевської, Н. Кобринської та ін.). Усі вони схожі в одному -- визначити свій шлях і пройти його, а не «йти второваним батьками шляхом» (В. Агєєва), прислужитися спільній справі набуття рівноправності жінки та незалежності нації. Досліджуваний період можна вважати зародженням жіночих націєтворчих змагань, відображених у їхній мемуаристиці й художній творчості. Наприклад, у листах, щоденникових записах, спогадах, некрологах, автобіографічних матеріалах Ганни Барвінок. Мемуаристика письменниці вирізняється наскрізною націєтворчою позицією, перекладі та виданні Святого Письма українською мовою.

Окреме місце в епістолярії посідають проблеми менталітету українців, зокрема підвищення їхньої самосвідомості. Цьому приділена увага в листуванні Ганни Барвінок із І. Шрагом. Письменниця переймалася питаннями вільного розвитку української мови та літератури. Подолання перепони до незалежного розвитку нації Ганна Барвінок убачала в організації народної школи з рідною мовою навчання.

Саме діяльність письменниць стає способом самореалізації представниць прогресивних ідей у чоловічому соціумі, формування національної свідомості жінки зокрема й нації в цілому. Про пожвавлення жіночого руху, зацікавленість ним свідчать критичні відгуки на цю діяльність. Вихід альманаху «Перший вінок» можна вважати однією з першорядних подій у націєтворчому дискурсі доби. На підставі аналізу виокремлено специфічні риси жіночої мемуаристики: відображення світоглядних концепцій, духовної самоідентифікації; дружба між жінками як необхідність об'єднання в громадській діяльності (О. Кобилянська і Леся Українка, Н. Кобринська і Є. Ярошинська); роль біографізму в художній творчості (О. Кобилянська); самореалізація жінки в суспільстві; продовження справи чоловіка (Ганна Барвінок, Марія Загірня).

У підрозділі 3.4. «Націєтворчий дискурс мемуаристики корифеїв української сцени ХІХ ст.» наголошено на провідній ролі українського театру, який відігравав вагому роль у розвитку власне писемної літератури, був також одним із найефективніших джерел відродження, збереження й поширення рідної мови, культури, і насамперед найприроднішим ігровим засобом розвитку націєтворчих ідей українства. За складних політичних умов (Емський указ 1876 р. обмежував життєдіяльність театру), при забороні вистав українською мовою театр ніколи не залишав своєї націєтворчої культурної місії -- служити народу, нести українське слово глядачеві. Діячі сцени змушені були в 1880 р. звернутися з листом до О. Пипіна щодо захисту мови й театру: «Мы просим Вас, Милостивый Государь, поднять в литературе вопрос о правах на существование малороссийского языка в пределах возможных по духу времени» Кропивницький М. Листи // ЦДАМ. -- Ф. 41..

Славетне гроно корифеїв української сцени ХІХ століття (І. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Кропивницький) на повну силу прислужилося справі національного розвою як театру, так і літератури.

Важливим джерелом для поглибленого розкриття позицій українських письменників-драматургів є мемуарна спадщина, зокрема епістолярна. Так, І. Карпенко-Карий, М. Старицький обстоювали думку про пошану до українських письменників, поширення їх творчості через театральні вистави, відродження національного театру рідною мовою, усунення перешкод для його розвитку. Подібні теми наявні в листах М. Кропивницького, який, крім цього, прагнув створити національну школу й видавати газети українською мовою (листи до Б. Грінченка, В. Уманова-Каплуновського, М. Сумцова). Широке коло листування М. Кропивницького пояснюється зацікавленням і небайдужістю сучасників до театрального мистецтва (листи до А. Маркович, І. Нечуй-Левицького, Д. Гайдамаки). Саме тому провідною темою всіх листовних спілкувань було вболівання про вільний розвиток національного театру, з виставами українською мовою, що сприяло б зміцненню самосвідомості українства й народного мистецтва.

На основі аналізу мемуаристики ХІХ ст. концептуальними тематичними домінантами визначено: формування національної самосвідомості; впровадження української мови в усі сфери життєдіяльності, відродження й розвиток української літератури, демократичний розвиток суспільства як запорука незнищенності, освіта народу рідною мовою як формування національно свідомого покоління.