Творчість Л. Добичина в динаміці естетичних пошуків російського модернізму: контекст, онтологія, поетика

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.1 - 3 Добичин.09

Творчість Л. Добичина в динаміці естетичних пошуків російського модернізму: контекст, онтологія, поетика

10.01.02 - російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Шеховцова Тетяна Анатоліївна

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Московкіна Ірина Іванівна,

Харківський національний університет

імені В. Н. Каразіна,

завідувач кафедри історії російської літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Силантьєва Валентина Іванівна,

Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, завідувач кафедри зарубіжної літератури;

доктор філологічних наук, професор

Ільїнська Ніна Іллівна,

Херсонський державний університет,

Інститут філології та журналістики,

завідувач кафедри іноземних мов та літератури;

доктор філологічних наук, доцент

Корнієнко Оксана Олександрівна,

Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, Інститут філології,

доцент кафедри історії російської літератури.

Захист відбудеться «02» листопада 2010 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01030, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий «30» вересня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н. М. Гаєвська

фольклорний добичин художній

АНОТАЦІЯ

Шеховцова Т. А. Творчість Л. Добичина в динаміці естетичних пошуків російського модернізму: контекст, онтологія, поетика. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2010.

У дисертації здійснено цілісне, системне дослідження творчості Л. Добичина в контексті домодерністської (М. Гоголь, Ф. Достоєвський, А. Чехов), модерністської (М. Пруст, О. Блок, О. Мандельштам, К. Вагінов, Б. Пастернак та ін.), постмодерністської (А. Бітов, А. Гаврилов, Д. Данилов) літератури.

Уперше проведено всебічний аналіз естетичних і аксіологічних параметрів авторської свідомості та засобів її відображення у прозі письменника, виявлено форми втілення онтологічних інтуїцій митця, продемонстровано онтологічну природу маргінальної ментальності Добичина, розглянуто її конкретні вияви в художніх та епістолярних текстах. У роботі досліджуються константи художнього світу письменника, особливості функціонування архетипних, міфопоетичних і жанрових моделей, висвітлюються витоки та інтертекстуальні зв'язки творчості Добичина, вивчаються шляхи використання його новацій у сучасній літературі.

Художні настанови Добичина осмислюються як унікальний і у той же час показовий варіант пізньомодерністської естетичної системи, що творчо засвоювала та модифікувала різноманітні літературні досягнення доби постсимволізму й була рефлективною щодо попередньої та сучасної літератури.

Ключові слова: модернізм, онтологія, поетика, контекст, маргінальна ментальність, художній світ, постсимволізм, інтертекстуальність.

АННОТАЦИЯ

Шеховцова Т. А. Творчество Л. Добычина в динамике эстетических поисков русского модернизма: контекст, онтология, поетика. - Рукопись.

Дисертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2010.

В диссертации предпринято целостное, системное исследование творчества Л. Добычина в контексте домодернистской (Н. Гоголь, Ф. Достоевский, А. Чехов), модернистской (М. Пруст, А. Блок, О. Мандельштам, К. Вагинов, Б. Пастернак и др.), постмодернистской (А. Битов, А. Гаврилов, Д. Данилов) литературы.

В работе рассмотрены структурно-поэтические константы художественного мира Добычина (водный, лунный, женский, зеркальный комплексы, гастрономические, телесные, геометрические мотивы, сказочно-мифологические архетипы), проанализированы особенности функционирования архетипических, мифопоэтических и жанровых моделей. Анализ мифопоэтических комплексов позволил обнаружить их семантическую и функциональную амбивалентность, вариативность и взаимопроникновение. Для Добычина характерно не столько стремление осмыслить современные процессы при помощи архетипического, мифологического или фольклорного материала, сколько установка на выявление возможностей традиционных структур, диапазона их самовоспроизведения и метаморфоз в потоке бытия.

Впервые проведен всесторонний анализ эстетических и аксиологических параметров авторского сознания и способов его выражения в прозе писателя, выявлены формы воплощения авторских онтологических интуиций, продемонстрирована онтологическая природа добычинской маргинальной ментальности и рассмотрены ее конкретные проявления в художественных и эпистолярных текстах. Показано, что маргинальная ментальность обусловила самосознание художника, его жизненные и творческие установки и модели поведения, определила содержательные и структурные доминанты творчества - интерес к пограничным пространствам и размывание разного рода границ, инвертирование традиционных оппозиций (центр-периферия, природа-культура, сакральное-профанное, новое-старое, поэтическое-прозаическое, живое-неживое, мужское-женское и т.д.), «инаковость» героев, их латентный эротизм, недостижимость объекта желания, сюжеты несбывшегося ожидания и утраченных иллюзий. Одной из форм тайной самопрезентации автора стали «фигуры умолчания», замещающие собственно вербальный акт.

В диссертации раскрыто своеобразие добычинской иронии, отражающей миро- и самоощущение человека экзистенциального сознания, который становится чуждым всему сущему. Поскольку иронический пафос подчиняет себе все остальные модусы художественности, комическое, трагическое, сентиментально-идиллическое, романтическое и т. д. присутствуют в добычинском творчестве не как варианты авторской эмоциональности, а в качестве эстетического потенциала, задаваемого типом героя и ситуации и корректируемого в свете авторских установок. Ирония Добычина универсальна, она выявляет относительность, ограниченность и бесперспективность любых человеческих установлений, норм, правил, любой исторической действительности. Однако добычинский скептицизм не противоречит констатации «вечных» и непреложных ценностей, как этических, так и эстетических. В этом аксиология Добычина обнаруживает генетическое родство не с этическим релятивизмом модернизма, но с аксиологическими моделями классической русской литературы.

Проведенное исследование позволило выявить истоки и интертекстуальные связи добычинского творчества, проследить специфику интертекстуальных стратегий писателя. Обозначены ведущие претексты, охарактеризованы особенности их использования и трансформации, изучены метаморфозы добычинских новаций в современной литературе. Выделены две традиции, оказавшие решающее воздействие на творчество Добычина, - чеховская и петербургская.

Добычинские художественные установки осмыслены как уникальный и в то же время показательный вариант позднемодернистской эстетической системы, творчески усваивающей и модифицирующей многообразные литературные достижения эпохи постсимволизма и неизбежно рефлективной по отношению к предшествующей и современной литературе.

Контекстуальный анализ добычинского творчества, обнаруживающего точки соприкосновения, аналоги, параллели со множеством эстетически значимых явлений русской и мировой культуры ХХ века, позволил уточнить представление о содержательном и функциональном статусе «другой прозы». В модернистской литературе 1920-30-х годов эта проза оказывается не столько альтернативной и «инаковой», сколько итоговой и переходной, намечающей достаточно широкую эстетическую перспективу.

Ключевые слова: модернизм, онтология, поэтика, контекст, маргинальная ментальность, художественный мир, постсимволизм, интертекстуальность.

SUMMARY

Shekhovtsova T. A. L. Dobychin's Creativity in Dynamics of Aesthetic Searches of Russian Modernism : context, ontology, poetics. - Manuscript.

Thesis for the Degree of Doctor of Science (Philology) in Specialty 10.01.02 - Russian literature. - Kyiv National Taras Shevchenko University. - Kyiv, 2010.

In this dissertation the prose of L. Dobychin is holistically and systematically investigated in the context of premodernist (N. Gogol, F. Dostoevsky, A. Chekhov), modernist (M. Proust, A. Blok, O. Mandelstam, K. Vaginov, B. Pasternak), and postmodernist (A. Bitov, A. Gavrilov, D. Danilov) literature.

For the first time a comprehensive analysis of esthetical and axiological parameters of author's consciousness and the ways of expressing it in the writer's prose is carried out, the forms of embodiment of author's ontological intuitions are revealed, an ontological nature of Dobychnin's marginal mentality is shown, specific demonstrations of this nature in both fiction and epistolary texts are considered.

In the thesis, we investigate the constants of writer's artistic world together with the specifics of functioning of archetypal, mythopoeic, and genre models, reveal the sources and intertextual connections of the Dobychin's art, and examine the ways of using his innovations in the modern literature.

Dobychin's artistic attitudes are interpreted as a unique but representative variant of the postmodern esthetical system creatively assimilating and modifying diverse literary achievements of the postsymbolist age while being inevitably reflective with respect to the preceding and contemporary literature.

Key-words: modernism, ontology, poetics, context, marginal mentality, artistic world, postsymbolism, intertextuality.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. 1920-30-ті роки справедливо вважаються однією з найбільш складних і неоднозначно інтерпретованих епох у розвитку російської літератури ХХ ст. Незважаючи на ідеологічний тиск, література продовжувала розвиватися не тільки під упливом соціального замовлення, але й усупереч йому, відповідно до естетичних, а не соціально-політичних закономірностей. Саме чинники внутрішньолітературного розвитку визначили існування в літературі радянської доби модерністської парадигми художнього мислення. Спадщина найвизначніших представників пізнього російського модернізму вивчена досить повно, водночас творчість багатьох письменників так званого другого ряду лише нещодавно стала об'єктом наукового вивчення. Подолання цієї диспропорції й заповнення лакун є одним із актуальних завдань сучасного літературознавства.

Література 1920-30-х років потребує неупередженого, послідовного й системного вивчення. Мова йде не тільки про виправлення ідеологічних «перегинів», але насамперед про руйнування звичної літературної ієрархії, заповнення прогалин, відмову від літературознавчих стереотипів, розширення художнього контексту.

У системі сучасних уявлень про сутність і специфіку літературного процесу кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. визначну роль відіграють дві взаємозалежні категорії: перехідності й синтезу (дослідження В. Келдиша, Н. Богомолова, Г. Мережинської, І. Московкіної, В. Силантьєвої, Н. Ільїнської та ін.). Однак, якщо найбільш масштабні й очевидні вияви цих тенденцій можна вважати цілком вивченими, то весь діапазон їхніх репрезентацій дотепер є недостатньо освоєним. Нагальною проблемою продовжує залишатися, зокрема, питання про специфіку та межі пізнього російського модернізму, який засвоює, модифікує, критично переосмислює творчі досягнення попередніх літературних епох.

Одним із перспективних об'єктів вивчення в літературі перехідних періодів - у строкатому полі співіснування, взаємодії й зміни художніх парадигм - видається «інша» («друга», «дивна») проза. Ця проза перебувала на периферії літературного процесу, була тимчасово вилученою з активного «фонду», часто альтернативною щодо домінуючих течій, проте осмислювала й узагальнювала їхній досвід і у своїх пошуках та експериментах прокладала природне, багатоскладове, непідвладне ідеологічному й естетичному пресингу річище розвитку літератури. Незважаючи на те що корпус «іншої» прози 1920-30-х років усе ще окреслений лише контурно, а її інтерпретації досить суперечливі, учені одностайно відносять до ряду «дивних» прозаїків Леоніда Івановича Добичина (роботи В. Бахтіна, О. Бєлоусова, Д. Московської, В. Топорова, С. Шиндіна та ін.).

Протягом останніх десятиліть приваблюючи все нових цінувальників та інтерпретаторів, творчість Добичина продовжує сприйматися як явище настільки ж унікальне, наскільки й загадкове. Спроби розглянути спадщину письменника в контексті літератури російського модернізму, авангарду або «іншої прози» (дослідження В. Єрофеєва, І. Сухих, Ф. Федорова, В. Ейдинової, Д. Угрешич та ін.) в остаточному підсумку лише підтверджують її своєрідність. Разом із тим Добичин виявляється тією постаттю «другого ряду», яка, перебуваючи дещо осторонь від магістральних літературних течій і полемічних сутичок, явно або неявно репрезентує досить істотні тенденції літературного процесу. Однак широта дослідницького діапазону та неминуча на ранніх стадіях вивчення екстенсифікація наукових зусиль поки що не дають змоги говорити про концептуальні підсумки в осмисленні цього літературного явища.

Отже, актуальність дисертації зумовлена необхідністю комплексного вивчення творчості Добичина, відсутністю узагальнювальних робіт, які містили б цілісний аналіз його прози в широкому контексті, потребою уточнення місця письменника в літературному процесі 1920-30-х років і в динаміці естетичних пошуків модернізму, з'ясування перспективності здійснених ним художніх експериментів для подальшого літературного розвитку. Дослідження цих проблем відповідає одному з найважливіших стратегічних завдань сучасного літературознавства - створенню об'єктивної, науково-коректної концепції російської літератури першої третини ХХ ст.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах наукової теми кафедри історії російської літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна «Проблеми методу, поетики та жанру російської літератури ХІХ і ХХ ст.»

Мета й завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи - з'ясувати естетичну природу й телеологію творчості Добичина, охарактеризувати специфіку художніх стратегій письменника та способи їхньої реалізації відповідно до провідних естетичних тенденцій епохи, виявити особливості творчих взаємодій прози Добичина з попередньою, сучасною й наступною літературою.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- на основі аналізу новітніх досягнень літературознавчої науки визначити основні тенденції, проблеми, підходи й перспективні напрямки вивчення російської літератури 1920-30-х років;

- виявити опорні моменти, що зумовлюють єдність прози Добичина, позначити її естетичні й структурні домінанти та простежити еволюційну динаміку;

- визначити буттєві пріоритети художнього світу письменника;

- розкрити специфіку авторської свідомості та засоби її репрезентації в художніх текстах;

- простежити особливості функціонування у прозі Добичина міфопоетичних, архетипних, фольклорних моделей;

- розглянути художню спадщину письменника як складника літературного процесу з урахуванням складного співвідношення спадкоємності та мінливості;

- окреслити місце прози Добичина в полі художніх пошуків російського модернізму 1920-30-х років;

- дослідити особливості інтертекстуальних стратегій автора, виявити специфіку його літературних контактів;

- охарактеризувати процес використання й трансформації художніх новацій Добичина літературою кінця ХХ - початку ХХІ ст.

Об'єкт дослідження - творча спадщина Л. Добичина, яка розглядається в контексті домодерністської (М. Гоголь, Ф. Достоєвський, А. Чехов), модерністської (М. Пруст, О. Блок, Й. Мандельштам, К. Вагінов, Б. Пастернак та ін.) і постмодерністської (А. Битов, А. Гаврилов, Д. Данилов) літератури.

Предмет дослідження - константи художнього світу письменника, функціонування архетипних, міфопоетичних і жанрових моделей, параметри, що конституюють авторську художню свідомість, витоки й інтертекстуальні зв'язки творчості Добичина, метаморфози добичинських новацій у сучасній літературі.

Методи дослідження. Теоретико-методологічна база дисертації визначається його завданнями й специфікою досліджуваного художнього феномену. Аналізуючи архетипні константи художнього світу Добичина, ми спиралися на праці К. Г. Юнґа, Г. Башляра, В'яч. Іванова, В. Подороги, Є. Мелетинського. Важливими для розуміння художньої онтології Добичина та онтологічного підтексту його творчості стали ідеї М. Гайдеґґера, Ґ. Ґадамера, С. Кіркеґора, Л. Карасьова. Структурно-поетикальні інваріанти прози Добичина, її мотивна організація аналізувалися з урахуванням наукових розробок М. Бахтіна, Ю. Лотмана, В. Проппа, О. Жолковського, Б. Гаспарова, І. Силантьєва, А. Ханзен-Льове. Теоретичною основою дослідження маргінальної ментальности та особливостей її художнього втілення стали роботи М. Фуко, Л. Шестова, Г. Тульчинського, Т. Шибутані, С. Гуріна. Вивчення механізмів міфотворчості Добичина ґрунтувалося на досягненнях таких вітчизняних і зарубіжних учених, як Д. Фрезер, Н. Фрай, Є. Мелетинський, В. Топоров, О. Фрейденберг, М. Еліаде, А. Нямцу, О. Корнієнко. При розгляді інтертекстуальних взаємодій використовувалися роботи з теорії інтертекстуальності та практики інтертекстуального аналізу (Ю. Кристєвої, М. Бахтіна, Р. Барта, Ж. Женетта, Н. П'єґе-Ґро, І. Ільїна, І. Смирнова, Н. Фатєєвої, О. Жолковського та ін.). З'ясування місця Добичина в літературному процесі базувалося на сучасних працях із проблем перехідності культурних епох (В. Келдиша, Н. Лейдермана, Г. Мережинської, В. Силантьєвої, Н. Ільїнської), на новітніх дослідженнях літератури постсимволізму (наукові студії Д. Сегала, І. Смирнова, В. Тюпи, І. Єсаулова та ін.) й історико-літературних роботах, присвячених літературі ХІХ-ХХ ст.

Комплексний підхід до досліджуваного матеріалу забезпечується поєднанням порівняльно-історичного, історико-генетичного, типологічного, структурно-семіотичного, міфопоетичного, архетипного й інтертекстуального методів. Використання принципів міфопоетичного, архетипного й мотивного аналізу дало змогу розглянути творчість письменника як цілісність, визначити сутнісні орієнтири його художнього всесвіту. Залучення порівняльно-історичного, історико-генетичного, типологічного й інтертекстуального підходів дало змогу простежити особливості вияву та відображення у прозі письменника естетичних закономірностей доби, усвідомити місце митця в літературному процесі й значення його відкриттів для літератури ХХ-ХХІ ст. При дослідженні конкретних текстів застосовувався цілісний аналіз, а також використовувалися елементи структурно-семіотичного й герменевтичного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів визначається відсутністю в сучасному літературознавстві цілісного, системного дослідження творчості Добичина в контексті попередньої, сучасної йому й наступної літератури. Уперше проведено всебічний аналіз естетичних і аксіологічних параметрів авторської свідомості та засобів її відображення у прозі письменника, виявлено форми втілення онтологічних інтуїцій митця, продемонстровано онтологічну природу маргінальної ментальності Добичина, розглянуто її конкретні вияви в художніх і епістолярних текстах, досліджено константи художнього світу в їхніх зв'язках і взаємодії, простежено специфіку інтертекстуальних стратегій, визначено провідні претексти й охарактеризовано особливості їхнього використання і трансформації. Художні настанови Добичина осмислені як унікальний і водночас показовий варіант пізньомодерністської естетичної системи, що творчо засвоює й модифікує різноманітні літературні досягнення доби постсимволізму і неминуче стає рефлективною стосовно попередньої й сучасної літератури.

Практичне значення роботи. Матеріали дисертації можуть бути використані у вузівських курсах історії російської літератури першої половини ХХ ст. й теорії літератури, спецкурсах і спецсемінарах, присвячених вивченню прози російського модернізму, під час підготовки підручників і навчальних посібників з російської літератури ХХ ст., а також у подальших дослідженнях літературного процесу 1920-30-х років і російської прози кінця ХХ - початку ХХІ ст.

Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що її основні положення й висновки дають змогу уточнити наявні уявлення про літературні стратегії пізнього модернізму, визначити особливості співвідношення і взаємодії художніх парадигм постсимволістської епохи.

Особистий внесок автора. Дисертація, монографія та всі опубліковані статті написані особисто автором.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були обговорені на засіданнях кафедри історії російської літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, а також на таких наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції «Русская литература накануне третьего тысячелетия. Итоги развития и проблемы изучения» (Київ, 5-6 грудня 2000 р.), Міжнародній науковій конференції «Дискурс як об'єкт філологічної інтерпретації» (Харків, 11-12 травня 2001 р.), Міжнародній науковій конференції «Молодой Чехов: проблемы биографии, творчества, рецепции, изучения» (Таганрог, 15-19 вересня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції «Підсумки і перспективи розвитку літератури та літературознавчої думки ХХ ст. До 200-річчя Харківського університету і філологічної школи факультету» (Харків, 1-3 жовтня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції «Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології. До 200-річчя Харківського університету і філологічного факультету» (Харків, 2004), Міжнародній науковій конференції «Чеховские чтения в Ялте: Художественный язык Чехова в литературной системе ХХ века» (Ялта, 18-23 квітня 2005 р.), підсумковій науковій конференції викладачів філологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (Харків, 25 квітня 2006 року), IХ Міжнародній науковій конференції «Русистика и современность» (Одеса, 4-7 жовтня 2006 р.), Міжнародній науковій конференції «Етнопростір мови та культури: актуальні проблеми етнолінгвістики й лінгвокультурології» (Харків, 5-6 жовтня 2007 р.), Міжнародній науковій конференції «Література, мистецтво і гуманітарні науки ХХI століття у перспективі глобалізаційних процесів» (Харків, 18-20 вересня 2008 р.), ХII Міжнародній науковій конференції «Русистика и современность» (Одеса, 30 вересня - 3 жовтня 2009 р.),

Публікації. Основний зміст дисертації та результати дослідження викладені в монографії (17,21 друк. арк.) і 31 статті, із яких 22 опубліковано у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертації зумовлені її метою та завданнями. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 391 сторінку основного тексту та 46 сторінок списку використаних джерел (421 позиція).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, визначено мету та завдання, предмет і об'єкт роботи, основні методи дослідження, висвітлено зв'язок теми з науковими програмами і планами, показано наукову новизну студії та практичну цінність одержаних результатів, наведено дані про апробацію роботи.

Перший розділ - «Актуальні аспекти вивчення російського модернізму 1920-30-х років» - має історіографічний і методологічний характер. У першому підрозділі - «Пізній модернізм як літературознавча проблема» - розглянуто сучасні уявлення про сутність, межі та еволюцію російського модернізму, проаналізовано основні погляди на співвідношення символізму й постсимволізму, особливу увагу приділено критеріям виділення та розмежування субпарадигм постсимволізму. Охарактеризовано різні підходи в дослідженні літературного процесу першої третини ХХ ст.

Питання про стадіальність модернізму ускладнюється тим, що парадигми й субпарадигми, що змінюють одна одну, нерідко співіснують у масштабах літературного процесу, а також можуть реалізуватися у творчій еволюції одного митця. Тому вивчення епохи постсимволізму, особливо її заключної фази, має бути орієнтоване на виявлення й вивчення індивідуальних виявів загальнокультурної ментальності з урахуванням їх багатоскладового, інтегративного характеру.

За три десятиліття вивчення літератури російського постсимволізму було здійснено чимало спроб розглянути цей феномен як загалом, так і диференційовано (роботи І. Єсаулова, О. Клінга, І. Смирнова, В. Тюпи, Є. Тиришкіної, Н. Фатєєвої та ін.). Однак безсумнівні досягнення у вивченні смисло- та формотворчих механізмів постсимволістської культури все ще не охоплюють всього комплексу її виявів, до кінця не розкривають внутрішньої логіки й закономірностей її розвитку. Видається очевидним, що синтетичному й перехідному характеру доби, яка поєднує різні культурні коди, відповідає суміщення діахронічного й синхронічного ракурсів дослідження та різних літературознавчих стратегій.

Одним із перспективних напрямків вивчення персональних художніх систем у літературі 1920-30-х років є дослідження інваріантних структур художнього світобачення письменників, що віддображають досвід їх «буття-у-світі», їхню художню онтологію (монографії С. Семенової, К. Баршта, М. Михєєва та ін.). Ураховуючи методологічні праці сучасних філософів (насамперед Л. Карасьова та В. Подороги), літературознавча наука активно використовує онтологічний підхід до художніх текстів, націлений не тільки на виявлення форм і засобів розкриття у творі світосприйняття конкретного автора, опорних моментів його художнього світобачення, але й на осмислення механізмів світоутворення і світорозуміння, властивих тій або тій естетичній парадигмі. Уважаємо, що принцип осягнення художньої онтології шляхом аналізу поетики, мотивів, образів, підтексту допоможе багато чого зрозуміти як у творчості конкретних авторів, так і в іманентній логіці літературного процесу.

У другому підрозділі «Рецепція творчості Л. Добичина в критиці та літературознавстві» визначено основні напрямки рецепції творчої спадщини Л. Добичина, проаналізовано та систематизовано найбільш вагомі праці, присвячені прозі письменника.

Розгляд наукової літератури показав, що для сучасної стадії вивчення творчості Добичина властива тенденція до узагальнень, прагнення означити місце письменника в літературному процесі та виявити комплексні особливості його художньої системи (роботи К. Шрамм, Є. Радищевої, З. Попової, С. Корольова та ін.). При цьому проза Добичина співвідноситься переважно з попередньою та сучасною їй літературою. Використання досвіду Добичина в літературному процесі кінця ХХ - початку ХХІ ст. досі не вивчено.

У дослідженнях останнього десятиліття неодноразово здійснювались спроби співвіднести прозу Добичина з естетичними теоріями й художньою практикою першої половини ХХ ст. (праці А. Ар'єва, Н. Лейдермана, Д. Московської, Є. Радищевої, І. Сухих, Д. Угрешич, Ф. Федорова, В. Ейдинової та ін.). Учені пропонують різні визначення естетичної специфіки добичинської спадщини: модернізм, постсимволізм, постреалізм, авангард, поставангард, бароко. На наш погляд, вивчення прози Добичина як естетичного феномену має бути спрямоване на виявлення особливостей взаємодії і трансформації в ньому різних культурних моделей і кодів.

Аналіз сучасного стану вивчення літератури постсимволізму і творчості Добичина як одного з її складників дає змогу намітити найбільш перспективні, на нашу думку, аспекти дослідження: виявлення константних елементів добичинського світообразу, архетипних складників художнього світу письменника і структурних особливостей їхнього втілення; з'ясування природи авторської свідомості, текстотворчих інтенцій і механізмів; окреслення контекстуального й інтертекстуального полів добичинської творчості, специфіки близьких і далеких літературних контактів; вивчення художньої спадщини письменника як складника літературного процесу з урахуванням співвідношення спадкоємності та мінливості.

У другому розділі - «Константи художнього світу» - розглянуто найстійкіші елементи добичинського світообразу, що формують систему інваріантів - наскрізних тем, образів, мотивів, ситуацій, які відображають опорні точки світовідчуття автора. У прозі Добичина домінують мотивні комплекси, що мають архетипну, міфологічну або фольклорну природу. У них поєднуються водні, дзеркальні, фемінні, гастрономічні, тілесні, геометричні мотиви. Зв'язки і взаємодії цих комплексів забезпечують єдність і цілісність художнього універсуму. У підрозділі 2.1. - «Водний комплекс і особливості його функціонування» - показано, що водна стихія, яка панує в художньому світі Добичина, є самодостатньою, всюдисущою і всепроникною, вона дарує життя й несе смерть, уособлює перетворення, мінливість, несталість, трансформує й підлягає трансформації. Вода з'являється і як жіноче природне начало, символізуючи одночасно свідомий і підсвідомий потяг («Матрос», «Зустрічі з Ліз», «Лідія», «Кукуєва», «Доглядальниця»). Вода ближча, більш органічна людині, ніж інші стихії, через свою багатогранність, універсальність, амбівалентність. У добичинському світі вода виступає сполучним началом, вона поєднує своєю символікою верх і низ, небо і землю, життя і смерть, вічність і мить, святе і грішне, світло і темряву, дійсність і мрію, свідомість і підсвідомість.

Водний комплекс взаємодіє з іншими мотивними комплексами, насамперед із дзеркальним і жіночим. У підрозділі 2.2. «Репрезентації принципу дзеркальності» проаналізовано різні варіанти дзеркального відображення як одного із провідних конструктивних принципів добичинського всесвіту.

У добичинській моделі світу дзеркальність є однією з амбівалентних характеристик: це органічна властивість реальності, форма її існування, і разом із тим породження суб'єктивності героя; вияв закону загальної поєднаності й відбиття вторинності, неоригінальності як суб'єкта, так і об'єкта; спосіб осягнення світу і свідчення його непізнаваності. Погляд у дзеркало може бути виявом егоїстично-нарцисичного нахилу («Єригін», «Кукуєва», «Лекпом»), а може бути викликаний потребою самоствердження. Мотив віддзеркалення пов'язаний із мотивом двійника. Невпевнені в собі, неміцно вкорінені в життя та в соціум персонажі Добичина потребують власного відображення, використовуючи самоподвоєння як своєрідну підтримку, життєву опору («Прощання», «Нінон», «Євдокія»). Мотив відображення/подвоєння стає втіленням закону загальної поєднаності, що не дозволяє світу перетворитися на хаос.

У романі «Місто Ен» на перший план висувається проблема правильного/неправильного відображення. У суб'єктивних уявленнях героя виникають різноманітні двійники-уподібнення, чия вірогідність нічим не підтверджується. Ситуація «герой перед дзеркалом» також демонструє невідповідність відбитка й того, що відображається. Роль дзеркала часто відіграє чуже бачення, «оптика» інших людей, далека від об'єктивності.

Принцип відбиття в оповіданні «Єригін» проектується на процес творчості, при цьому герой постає як «криве дзеркало» автора, іронічна пародія на митця, який може творити тільки за життєвими спостереженнями. У «творах» псевдописьменника передбачено соцреалістичний канон, що тільки почав своє становлення, пізнаються відгомони літературно-естетичних дискусій 1920-х років.

У підрозділі 2.3. «Феномен жіночності» досліджено різноманітні вияви «жіночого», що охоплюють весь корпус текстів Добичина. Аналіз різних варіацій «жіночності» в оповіданні «Конопатчикова» дозволяє розглядати цей твір як своєрідну антологію «фемінності», каталог жіночих ознак і характеристик. «Жіноче» формується з безлічі складників, воно багатогранне, нестабільне й часто витісняє «чоловіче». У жінці домінує материнське або еротичне, пасивно-підлегле або владне, таке, що дає або поглинає, ігрове або природне начало, вона може бути самодостатньою, але частіше потребує «іншого», консервативна за суттю, але легко набуває нових форм. Жіноче тяжіє до відтворення й подвоєння, що забезпечує його стійкість і непереможність. Автор класифікує жіночі типи за різними ознаками: активістки й пасивні «елементи», баби й дами, старі й дівчинки, дружини та матері. Логіка оповідання засвідчує, що як сутність, так і «симптоматика» жіночого (за всієї розмаїтості його втілень) не підвладні часу.

Домінантна роль жіночого в художньому світі Добичина виявляється у фемінізації розповіді та героя. Відтворюючи основні «фігури» любовного дискурсу в ситуаціях любові-дружби, Добичин в оповіданнях «Савкіна», «Доріан Грей», «Портрет» і особливо в романі «Місто Ен» презентує тему кохання як «жіночну» тему. Несумісність жіночої (піднесеної) і чоловічої (зниженої) інтерпретацій цієї теми, неадекватність реального об'єкта бажаному, відсутність відповідного почуття надають любовним інтенціям, незважаючи на їх поновлюваність, ознак безвихідності. Світ Добичина онтологічно безлюбовний. Любов тут існує лише як нездійснена можливість, яка одночасно і розсуває обрії, і звужує їх.

Провінційно-побутова суть зображеної Добичиним реальності зумовлює значущість ситуацій і мотивів, пов'язаних із задоволенням первинних людських потреб. Пріоритет тілесного над духовним виводить на перший план «гастрономічні» категорії, у побутовій оболонці яких простежується, однак, онтологічний зміст. У підрозділі 2.4. «Гастрономічні основи буття» розглядаються мотивна тріада «їжа-любов-смерть» і ситуація чаювання, з'ясовується їхній метафоричний та архетипний зміст.

Мотив смерті може утворювати з мотивами їжі та любові причинно-наслідкові пари, а може поєднуватися за принципом суміжності. Їжа й любов поєднуються тільки «монтажним» способом. У домінуючій опозиції «їжа/смерть» відбувається семантична трансформація обох складників: їжа «поглинає» смерть, хоч іноді сама стає смертоносною, а смерть виявляється необхідною частиною життя, утрачаючи трагічний зміст. Любов - найслабкіша ланка тріади, вона поступається як їжі, так і смерті. Любов у добичинському світі тендітна, як цукрова пара молодят, виставлених у вікні булочної («Місто Ен»): загроза їжі-смерті невідступно витає над нею.

Будучи зануреними то в профанічний (авторський), то в профанний (геройний) дискурс, ці мотиви демонструють і незмінну природу буття, і архетипність обивательської свідомості, і міражність людських домагань, чого б вони не стосувалися. У той же час відтворення «гастрономічних» ситуацій стверджує рятівну непорушність споконвічних, найпростіших основ і цінностей людського існування. Так, традиційна для російської літератури й культури ситуація чаювання, що старанно дискредитувалася радянською ідеологією, намічає ледь помітний проблиск у мороці добичинського всесвіту, можливість зближення, людяності, творчої діяльності.

У підрозділі 2.5. «Казково-міфологічні моделі» простежено особливості використання фольклорно-міфологічних структур у творчості Добичина. У художній структурі «дитячих» оповідань письменника («Лідія», «Матрос», «Батько», «Чай») виявляються сюжетні елементи, образи, мотиви, просторові моделі й ціннісні настанови, які пов'язані з казково-міфологічною традицією й утворюють особливий підтекстний шар. Герої цих творів, як і казкові персонажі, не зображуються психологічно, не подані як особистості, але відчувають себе частиною всесвіту в його цілісності, у єдності природного й людського, реального й уявного. Утілення теми дитинства у прозі Добичина пов'язане з використанням казкових елементів і структур, навіть якщо текст не розрахований на юного читача, як повість «Шурчина рідня». Винятком є тільки роман «Місто Ен», у якому герой-дитина настільки підпадає під вплив дорослого оточення, що казок не читає й у казці не живе.

Три основні топоси, що визначають структуру художнього простору в малій прозі Добичина, - будинок, сад (ліс) і ріка. У «дитячих» оповіданнях ці топоси мають характерні «казкові» риси. Так, закусочна в оповіданні «Лідія» виступає в ролі казкової хатинки, відвідування якої співвідноситься з обрядом ініціації. Перспектива «змички» героїні з новою владою (переходу в новий стан) одержує іронічне висвітлення, дублюючись «шлюбним» зооморфним мотивом. Ліс і сад в оповіданнях «Матрос», «Батько» і «Чай» стають аналогами чарівного лісу - входу в інше царство, інший світ. Порятунок героям обіцяють тільки казковий рятівник («Матрос», «Батько»), чарівні яблука («Чай») або казкове царство («Шурчина рідня»). Майже у всіх «казках» Добичина існує якась чарівна далека країна, дивне царство, земля обітована. Доросла свідомість відчужує правду, схожу на казку; дитяча - хоче, щоб казка була правдою. Показово, що в «Шурчиній рідні» - одному з останніх творів Добичина, де згущується відчуття безпросвітності й безвихідності життя, - казкові мотиви створюють лише обрамлення сюжету. Це зачин - прихід героя у світ, де не діють казкові закони й де йому занадто рано доводиться стати дорослим, і фінал - утеча із цього світу до міста-мрії.

Зовні дотримуючись обов'язкової для дитячої літератури вимоги щасливого фіналу, Добичин нагороджує своїх героїв, але водночас демонструє хиткість і неміцність цього благополуччя у світі, улаштованому не по-казковому. «Чарівні» закони не завжди дієві навіть на рівні дитячої свідомості. І все ж таки добичинські «казки» - своєрідна данина захоплення тому «дитячому», що змогло вистояти в дорослому світі, привносячи в нього прекрасну утопію - віру в чудо, злагоду і любов.

Фольклорно-міфологічний підтекст малої прози Добичина уможливлює її включення в контекст неоміфологічних шукань російської прози 1920-30-х років. Подальший, але вже не «казковий» розвиток ці тенденції одержують у романі «Місто Ен». Заголовок роману можна вважати синонімом життя в його авторському розумінні - позначенням універсальної й непізнаної сутності буття. Куди б не переміщувався герой роману, він усюди залишається людиною Міста Ен, що поєднує в собі органіку життя і тягу до горнього світу. Місто-міф, створене героєм, поступово зникає, та його місце посідає авторський міф про Місто. У цьому Місті змішалися віри, мови й звичаї, його жителі - юрба, спосіб життя - «броунівський» рух. Але крізь плинний обрис нового Вавілона проступає силует ідеального «бездомного» граду - Небесного Єрусалима, вічної точки відліку.

Використовуючи літературні топоси, усталені структурні моделі, Добичин ураховує багатоскладність традиції (весь спектр проявів та використання) і в той же час нерідко трансформує її аж до семантичного або структурного зрушення. Аналіз міфопоетичних комплексів виявляє їх семантичну й функціональну амбівалентність, варіативність і взаємопроникнення. Для Добичина властивим є не стільки прагнення осмислити сучасні процеси за допомогою архетипного, міфологічного, фольклорного або літературного матеріалу, скільки настанова на виявлення можливостей традиційних структур, діапазону їхнього самовідтворення й метаморфоз у потоці буття.

У третьому розділі «Авторська свідомість і форми її вираження в прозі Л. Добичина» з'ясовано основні параметри добичинської естетичної свідомості, вивчаються форми її репрезентації в авторському «поведінковому тексті» і в художній творчості. У підрозділі 3.1. «Маргінальна ментальність як основа творчої особистості» обґрунтовано маргінальний тип авторської свідомості Добичина.

Маргінальність особистісного і творчого «я» стала найважливішим чинником, який визначив не тільки життєвий шлях, але й літературну долю письменника, мотивував його самоатрибуції в побутовому, соціальному й літературному контекстах, зумовив моделі поводження. Маргінальність Добичина мала не стільки соціальну, скільки онтологічну природу й визначалася екзистенціальним характером його світовідчування. Добичин виявився відчуженим від усіх наявних співтовариств: від офіційно визнаних письменників, від митців модерністського складу і навіть від своїх "побратимів" по "дивній" прозі. Сучасники сприймали письменника як особистість найвищою мірою незвичайну, заявляли про його унікальність, несхожість ні на кого. Найближчі авторові герої також виявляються Іншими стосовно більшості («Кукуєва», «Нінон», «Портрет», «Місто Ен»). У долях таких героїв немає явних трагічних подій, однак підтекст творів постійно подає тривожні сигнали.

Внутрішня логіка добичинських текстів спрямована на розмивання різного роду меж: між центром і периферією, головним і другорядним, чоловічим і жіночим, дорослим і дитячим, живим і неживим. Переосмислення й інвертування цих опозицій є однією з форм авторського позиціювання й самоствердження. Приміром, інвертована опозиція «центр-периферія» простежується в такій особливості добичинських описів, як акцентування периферійних елементів явища, що описується («Єригін», «Місто Ен»).

У свідомості оповідача «Міста Ен» вибудовується власна модель світу, центром якої є місто Ен - ідеальна трансформація гоголівського міста. Інший, реальний, світ виявляється периферією, не випадково в уяві героя Москва, яку він побачив уперше, нічим не відрізняється від провінції. Еволюція героя супроводжується розширенням просторових кордонів і меж власного досвіду, унаслідок чого відбувається своєрідна децентрація: місто Ен назавжди прямує в минуле і в останніх розділах не згадується. У фіналі оповідач обирає для себе маргінальний статус, готуючись вирушити кудись на периферію, щоб зайняти ніким не затребувану «місцинку». В особистісному ж становленні персонажа спостерігається зворотний процес - централізація. Хлопчик проходить шлях віднайдення власного Я, що стає основним центром романної оповіді і єдиним позначенням індивідуальності суб'єкта, оскільки його ім'я так і залишається неназваним.

Добичинський роман виявляє свою щоденникову природу, хоч і позбавлений зовнішніх ознак щоденника. Хронологічно послідовна оповідь ведеться від імені героя, який проживає своє життя. Часова дистанція між подією і розповіддю (записом) мінімальна, тому оповідач не може оцінити ступінь важливості й значимості того, що відбувається, вибудувати певну ієрархію. Процес писання визначає «збирання» і формування особистості, які особливо хворобливі і значущі для маргінального суб'єкта. Щоденник виступає формою самообмеження, «умовчання» про таємне і водночас є спробою самоусвідомлення й самовираження, пошуком власної ідентичності. Для Добичина така подвійність набуває неабиякого значення. Однією з особливостей мовлєннєвої поведінки письменника, яка відобразилася в його творчості, було саме умовчування, ухиляння від прямого висловлювання, що давало змогу зберегти свою «приватність», дистанціюватися від загальної думки і водночас не маніфестувати власне «відступництво».

У підрозділі 3.2. «Комічне в художньому світі Л. Добичина» досліджено види й форми комічного в прозі письменника.

Творчість стала для Добичина самовираженням і самовідображенням, боротьбою з вироком до маргінальності, натомість позиція іроніка - єдиним можливим способом існування, життєвим і творчим принципом. Комічне в художньому світі письменника є об'єктивною властивістю дійсності. Авторська іронія стає іронією самого життя (наприклад, в іменуваннях персонажів або в прихованих і явних «глузуваннях» долі, що розвінчують ілюзії та сподівання героїв). Іронія Добичина універсальна, вона виявляє відносність, обмеженість і безперспективність будь-яких людських намагань, норм, правил, будь-якої історичної дійсності. Іронія стає синонімом абсолютної об'єктивності, відмови від прямих оцінок. Добичин приймає життя як неминучість, і його іронія відображує світо- і самовідчуття не просто скептика й песиміста, але людини екзистенціальної свідомості, що стає чужою всім і всьому. Така іронія неминуче набуває трагічного характеру і відтак стає основним виявом людської волі; вона рятує від жаху безвихідності й естетизує убогу дійсність.

У прозі Добичина переважає іронічний пафос. Однак комічне у творчості письменника зазнає певної еволюції. В оповіданні «Дикі» сміх автора стає відвертим, буфонадним. «Дикі» наближуються до традицій російського лубка з його поданими зовні, гротескними й колоритними персонажами, зміною картинок-епізодів і карнавалізацією світу. Разом з тим у поетиці оповідання з'являються риси, що зближують його з ранніми американськими коміксами. Персонажі здатні тільки до найпростіших душевних рухів, агресивні й життєстійкі, їхнє поводження стереотипне. Сюжет створює лише ілюзію розвитку, парадоксально сполучаючи рух і нерухомість; оповідь драматургічна і становить «розповідь у картинках», у якій майже будь-який фрагмент може бути поданий візуально. Духовно-моральна ущербність героїв і активна авторська позиція висміювання дають змогу говорити про виникнення у творчості письменника сатиричної модальності. Іронія набуває саркастичного відтінку.

«Дикі» стають важливою віхою не тільки в художній, але й у психологічній еволюції письменника. У гранично драматичній, тупиковій для Добичина ситуації 1930-х років його саркастичний сміх звучить як сміх розпачу, як останній, відвертий виклик світу й долі. Фінал свого життя Добичин вибудовує як митець. Його самогубство - остання можливість випередити невблаганний хід подій, не дати долі посміятися над собою.

Комічне в прозі Добичина як естетична домінанта постає в різних формах і збагачується додатковими естетичними відтінками. Цим зумовлена одна з провідних особливостей добичинської творчості - поєднання різних художніх модальностей, що визначає феномен естетичної цілісності. Оскільки іронічний пафос підпорядковує собі всі інші модуси художності, то комічне, трагічне, сентиментально-ідилічне, романтичне тощо присутні в творах письменника не як варіанти авторської емоційності, а як естетичний потенціал, що визначається типом героя й ситуації та коригується авторськими настановами. Погляди автора й героїв практично ніколи не збігаються, причина цього - не стільки помилковість геройного бачення, скільки його відносність. Звідси можливість суміщення протилежних естетичних модальностей, коли те саме явище може сприйматися одночасно в комічному й трагічному ключі і авторська іронія набуває трагікомічного характеру.

Оповідання «Козлова», «Лідія» і «Будь ласка» становлять трагікомічну трилогію, об'єднану архетипним підтекстом. Цей підтекст змушує згадати про цілий ряд джерел трагедії - жертовний культ кози/козла, ритуал козловідпущення, оргіастичні та дифірамбічні пісні на честь Діоніса - бога, який вмирає та воскресає, урочистих ходах вакханок і козлоногих сатирів та ін. Трагікомічне виникає внаслідок іронічного переосмислювання елементів античної культури. Важливими смисловими моментами оповідань є жертвоприношення («Козлова», «Будь ласка»), пошуки шлюбного партнера в обрамленні символів смерті, що нагадують про культове розчленовування («Лідія»), і смерть «жертовної тварини» на тлі одруження, яке готується («Будь ласка»). В оповіданні «Козлова» травестійно трансформуються не тільки елементи античної трагедії, але й християнський мотив мучеництва.

Трагічне виявляється в Добичина в трьох основних випадках. По-перше, це ситуація нереалізованих можливостей та надій. що не збулися, обіграна як зла іронія долі й часто сполучена зі смертю («Зустрічі з Ліз», «Кукуєва», «Нінон», «Євдокія»). По-друге, це тема смерті, страждань і мучеництва («Козлова», «Лідія»). По-третє, це діонісійські мотиви, що нагадують про низьке походження трагедії («цапиної пісні») і її спроможність перетворюватися у свою протилежність («Лідія», «Будь ласка»). Масштаби добичинського світу не можуть умістити трагічний характер, тому трагічне виникає як додатковий відтінок пафосу внаслідок безнадійного протистояння героя існуючому стану речей. Трагічний потенціал виявляється в особистостях, надлишкових для світоупорядкування, які є ширшими, ніж відведене їм місце у світі («Зустрічі з Ліз», «Кукуєва», «Доріан Грей», «Портрет»).

У прозі Добичина останнього періоду творчості - оповіданні «Дикі» та повісті «Шурчина рідня» - співвідношення естетичних модальностей змінюється. У «Шурчиній рідні» іронічне начало найчастіше витісняється драматичним, а в «Диких» - набуває сатиричного, навіть саркастичного відтінку.

Аналіз іронічного модусу добичинської прози показав, що трагікомічна іронія породжена розпадом системи цінностей, глобальним скепсисом, що відтінюється свого роду аксіологічною пам'яттю - спогадом про ідеал. Тому іронія Добичина має в собі не тільки заперечення. Розвінчання утопізму як універсальної схильності людської свідомості змішувати ідеальне й реальне поєднується у творчості письменника з відтворенням аксіологічної вертикалі.

У підрозділі 3.3. «Аксіологічна вертикаль профанного світу («Зустрічі з Ліз»)» розглянуто один з найбільш репрезентативних творів Добичина, що дав назву дебютному збірнику й посідає в ньому ключове місце. Світобачення автора, його аксіологічні орієнтири й особливості творчої манери в цьому оповіданні виявлені найчіткіше.

Семантична структура «Зустрічей» грунтується на опозиціях рухливість/статуарність, прямолінійність/кривизна, світле/темне, верх/низ, пекло/рай, божий/сатанинський сад. Пара героїнь (Ліз і Фішкіна) асоціюється зі світлом і тьмою, божим і диявольським. Сакральне тло служить універсалізації змісту, допомагає виявити архетипічні моделі в побутових колізіях і ситуаціях, а також намічає одну з можливих оцінних систем. Однак у профанному світі знімається опозиція сакральне/профаничне, оскільки ці категорії виявляються взаємооборотними: сакральне профанується, профаничне набуває образу сакрального. Стійкі поняття зазнають певних метаморфоз. Любов стає «просуванням», рай - пеклом, смерть викликає лише загальну цікавість, «Інтернаціонал» звучить у виконанні штрафного батальйону. Персонажна опозиція також не є абсолютною. «Взаємопроникнення» здійснюється на мовному й на поведінковому рівнях. Усі герої так чи інакше співвідносяться із просторовою вертикаллю, однак якщо вектор спрямувань Ліз і Фішкіної орієнтовано вгору, сюжетна лінія Кукіна пов'язана з рухом униз.

Смисловим стрижнем «Зустрічей» залишаються тема любові-призначення, тема щастя, що не збулося, які поєднують персонажів - і Ліз, і Кукіна, і Фішкіну, і Ріву. Доповнюючись мотивом утраченого раю, ці теми не відроджують опозицію сакральне/профаничне, але визначають «вертикальну вісь» оповідання про профанний світ - світ, що забув свій справжній смисл.