Творчість Л. Добичина в динаміці естетичних пошуків російського модернізму: контекст, онтологія, поетика

Вірність аксіологічній вертикалі значною мірою позначається і на жанрових шуканнях письменника. У підрозділі 3.4. «Трансформація жанрових моделей» досліджено особливості використання й трансформації у творчості Добичина традиційних жанрових структур - роману-антиутопії та роману виховання. На відміну від класичних антиутопій, Добичин не ставить завдання виявити моральну неспроможність отриманого «земного раю». Він заздалегідь переконаний в ілюзорності «золотого століття» - у минулому, сьогоденні й майбутньому. Автор розвінчує феномен утопізму як такий, саме утопічне мислення, якому властиве сподівання на втечу (просторова утопія), на повернення до минулого або наближення майбутнього (ухронія, або часова утопія).

Антиутопічні тенденції властиві не тільки для малої прози Добичина, яку створено переважно на «радянському» матеріалі, але й для роману «Місто Ен», де подано варіант «особистої», індивідуальної утопії. Еволюцію героя-оповідача, що дорослішає, тут показано як становлення власного «я» відмову від міфів та ілюзій. Одним з таких міфів є Місто Ен, ідеальне місто, що генетично пов'язане з «Мертвими душами» Гоголя, але до невпізнанності змінене у свідомості маленького героя. Це утопія в «чистому» вигляді - «місце, якого немає» (utopos) і «благе місце» (eutopos). Місто Ен статичне, як будь-яка утопія, і при цьому перебуває поза часом і простором, тобто ахронічне й атопічне. Це місто - місце всезагальної любові й злагоди, де легко знайти друзів, де будинки прекрасні, а вулиці й дерева полито свіжою водою. У реальному світі оповідач, який спочатку наївно поділяв загальну думку, змушений відстоювати свою приватність, приховуючи за уніфікованим «ми» своє «я», що пробуджується. Захищаючись від світу, герой у той же час рухається йому назустріч, намагається знайти справжнє бачення й розуміння. Ніхто не зазіхає на його ідеальне місто, але хлопчик сам розлучається з ним. В останніх розділах роману місто-мрія остаточно витісняється своїм двійником - провінційним містом Ен, у якому живе герой.

Розвінчання утопій і міфів, як масових, так і індивідуальних, є однією з центральних настанов добичинської прози. У своєму останньому творі - повісті «Шурчина рідня» - письменник відтворює чергову утопію - утопію втечі, що відображає народні уявлення про землю обітовану. Маленькому Шуркові такою щасливою країною здається Самара - для нього це і місто, і держава, і всі його мрії, що не збулися. Чоловічий варіант ідеального міста («Місто Ен») замінюється жіночим, відображуючи приховану тугу Шурка за материнською ласкою та увагою. Драматична перспектива долі юного героя занадто прозора, однак не менш очевидною є й зміна авторської позиції, авторського ставлення до того, що відбувається. Вірність утопічній мрії сприймається як вияв особистісної «самостійності», внутрішньої сили й стійкості, що дає змогу людині самозберегтися в умовах нелюдської, убивчої дійсності. Отже, у звертанні до традицій утопії та антиутопії виявляється внутрішня еволюція творчості письменника.

«Місто Ен» і «Шурчина рідня» трансформують ще одну жанрову модель - роман виховання. В обох творах подано історію становлення особистості, яка проходить школу життя. Безіменний оповідач «Міста Ен» - споглядач, який рідко виявляє ініціативу й часто зазнає невдач, піддається чужому впливу, але є доволі вимогливим у питаннях етики. Шурко - герой-діяч, активна особистість, яка покладається головним чином на власні сили, не гребуючи під час досягнення мети жодними засобами. У романному оповідачі переважає жіноче, м'яко-піддатливе, сентиментальне начало, яке він намагається переборювати; у поводженні й характері Шурка домінує прагнення бути чоловіком, він не сумнівається у своїй правоті й понад усе цінує авторитет сили. Схожим на персонажів виявляється образ ідеального міста, що виникає в їхніх мріях. Місто Ен піднесене й непорочне, тоді як уявлювана Самара поєднує високе й низьке. Ідеал «земного раю», що культивувався народно-утопічною свідомістю, в «Шурчиній рідні» істотно змінюється: зберігає благоденство, але втрачає праведність.

У романі й повісті Добичин розвінчує чимало традиційних для літератури уявлень: про дитинство як золотий вік, про сльози замученої дитини як непозбутню провину дорослих, про дитину як міру моральної гідності суспільства та символ майбутнього життя, частку «племені младого, незнайомого» і т. ін. Дитина у «великій» прозі Добичина уособлює насамперед гносеологічну ситуацію, процес осягнення світу і себе в цьому світі, визначення меж свого «я», власної волі й свободи. У фіналі роману особливо гостро відчувається розрив із традицією: герой не тільки не набуває закінченої системи цінностей, але поставлений автором у ситуацію «епістемологічної непевності», що виключає можливість осягнення істини.

Змінюючи традиційні схеми й концепції, добичинський текст усе-таки зберігає пам'ять про класичні етичні й естетичні канони. Уявлення про незмінність світу і його онтологічну провінціальність, про маргінальність людського існування, про відсутність розради в релігії, атеїзмі, проектах соціальних перетворень тощо, про неостаточність будь-якого знання стосовно дійсності не суперечать констатації тих непорушних цінностей, які мають свого роду архетипний, первісний характер. У цьому аксіологія Добичина виявляє генетичну спорідненість не з етичним релятивізмом модернізму, а з аксіологічними моделями класичної російської літератури.

У четвертому розділі «Проза Л. Добичина в літературному контексті: попередники, сучасники, продовжувачі» розглянуто найбільш значущі літературні контакти Добичина, що пояснюють як принципи творення добичинського тексту, так і місце письменника в літературному процесі. Вибір контексту визначається прагненням виявити джерела, аналоги й перспективи творчості цього автора, а також продемонструвати його своєрідність у співвіднесенні з тими митцями, з якими у нього був очевидний творчий діалог.

У підрозділі 4.1. «Л. Добичин і А. Чехов: типологічні та генетичні зв'язки» виявлені риси спадкоємності й типологічної спільності двох письменників. Чехов близький Добичину як один із найважливіших попередників літератури модернізму, котрий закладав підвалини нового художнього мислення й разом із тим рішуче відмежовувався не тільки від спрощено-догматичних уявлень реалізму, що зазнавав кризи, але й від естетичних крайнощів символізму.

Близькість світогляду й творчого мислення цих авторів визначається, насамперед, особливим розумінням комічного, котре сприймається як об'єктивна даність, невід'ємна онтологічна властивість дійсності, що є потенційно присутньою в будь-яких ситуаціях. Для світобачення Чехова й Добичина властива нероздільність трагічного й комічного, здатність сприймати будь-яке явище одночасно в комічному й трагічному ключі (найбільш показовими прикладами можуть бути «Стрибуха», «Палата № 6», «Чорний монах», «Архієрей», «Три сестри», «Вишневий сад» Чехова, «Зустрічі з Ліз», «Будь ласка», «Козлова», «Євдокія» Добичина). Сміх, передусім іронія й самоіронія, стають ознакою духовної культури, життєвим і світоглядним принципом, запорукою внутрішньої свободи. Але якщо сміх Чехова ще пов'язаний із надією на відновлення істинних пропорцій, Добичин сприймає помічені деформації як щось необоротне, його іронія редукує сферу ідеального, виявляє сумнів у життєздатності ідеалів.

Абсолютна незалежність, релятивізм мислення, неприєднуваність до жодного з протилежних полюсів (політичних, ідеологічних, літературних тощо), відсутність ілюзій, внутрішня самітність, що не залежить від зовнішніх обставин, моральний максималізм і безкомпромісність, неприйняття пафосу й дидактики - ці чеховські якості в особистості Добичина гіпертрофуються й драматизуються, іноді досягають логічної межі. Можна припустити, що доля Добичина намітила трагічну перспективу людини й митця чеховського складу в ХХ ст.

Вплив Чехова багато в чому визначив ідейно-художню концепцію головного твору Добичина - роману «Місто Ен». Повість «Степ» стала одним із найважливіших прообразів добичинського роману, його літературним прототипом. Твори схожі, насамперед, за рядом жанрових ознак: це «початок роману» про долю одного з «російських хлопчиків», ліричне оповідання з відкритим фіналом, що становить відрізок буття, де формально немає ні початку, ні кінця. Сюжет обривається на порозі нового життя героя (в «Степу») або нового його бачення (в «Місті Ен»). В основу обох творів покладене сприйняття юного героя, що відображає його погляд на світ. Однак і Чехова, і Добичина цікавлять не стільки окремі персонажі та їхні долі, скільки сам перебіг життя, тому значущими виявляються не послідовність і причинно-наслідкова залежність подій, а асоціативне зчеплення епізодів, фрагментів і осіб, їхній смисловий переклик. Заголовки творів безпосередньо не пов'язані із центральними персонажами: саме степ для Чехова й місто Ен для Добичина - предмет оповіді, її головна тема й головний герой. Але якщо для Чехова важливим є передати стан світу, Добичин зосереджує увагу на еволюції людини, яка сприймає світ. Важливим етапом становлення особистості добичинського оповідача є його самоототожнення з автором «Степу», що з урахуванням автобіографічної основи роману підтверджує першорядну роль чеховського претексту в особистісній і творчій самоідентифікації Добичина.

У підрозділі 4.2. «Л. Добичин і М. Пруст: інтертекстуальний діалог і гра з претекстом» виявлено інтертекстуальні зв'язки добичинської прози із класичним твором європейського модернізму - романом М. Пруста «У пошуках утраченого часу», усвідомлено характер і смисл цих зв'язків.

Роман Добичина зближає з епопеєю Пруста автобіографізм оповідача, суб'єктивно-лірична природа тексту й асоціативний принцип його побудови, недосяжність об'єкта бажання, «квіткове» обрамлення еротичних мотивів, система натяків, міток почуттів і подій, особлива зашифрованість письма. Однією із центральних проблем цих творів є проблема правильного/неправильного бачення, співвідношення реального об'єкта й уявлень про нього, можливості «упізнавання» того, що є насправді. Характерною рисою цих текстів є поетика уподібнень: у сприйнятті героїв реальні люди постійно співвідносяться з книжковими або живописними прообразами. У любовному дискурсі Пруста виникає й такий важливий для добичинського роману образ ідеального та недосяжного міста.

Мала проза Добичина також зберігає пам'ять про Пруста. Найбільшою мірою насичене прустівськими ремінісценціями оповідання «Зустрічі з Ліз», що в пародійно-зниженому вигляді відтворює образи й мотиви перших частин епопеї. Описи Ліз будуються як іронічні парафрази портретів Одетти Сван. Квіткові мотиви стають невід'ємною ознакою любовного дискурсу, хоча замість любовних захоплень і весілля героїню очікують похорони. Така манера поводження з претекстом може сприйматися як пародійна травестія, інтертекстуальна гра, що розвінчує першоджерело. Однак іронічна «луна Пруста», на наш погляд, свідчить не тільки про девальвацію естетичних цінностей, але й про непозбутню тугу за вічно-ідеальним, одну з найважливіших особливостей як світовідчуття Добичина, так і його художнього всесвіту. Ставлення добичинського оповідання до роману Пруста схоже з відношенням «Улісса» до гомерівської «Одіссеї». Занурена в убоге, деестетизоване середовище, Ліз все-таки зберігає риси споріднення з Одеттою - прикмети «вічної жіночності». Для Добичина епопея Пруста є аналогом міфу, тобто служить архетипним претекстом, що, з одного боку, стає певною точкою відліку і сюжетним тлом, а з другого боку, продукує інтертекстуальний діалог. Цей діалог дає змогу переосмислити універсальний для добичинської прози закон повторюваності: він оголює не тільки шаблонність і банальність повсякденності, але й вічні, незмінні основи загального життя, що визначають передбаченість, майже клішованість його виявів. Так, у Пруста взаємовідображення епізодів із життя Марселя й Свана підтверджує, що схожість людських доль визначається автоматизмом, поверховістю, машинальністю буття. Глибинні зв'язки і зчеплення виявляє й установлює тільки творча свідомість, не випадково обидва письменники надзадачу своїх головних романів вбачали в порятунку приреченого життя у творчому акті, реалізуючи цю ідею як у власній долі, так і в романній конструкції.

Діалог Добичина із Прустом охоплює і спадкоємність-згоду, і полеміку-заперечення, і відсторонення-іронію. Об'ємність і багатооаспектність цього діалогу свідчать, на наш погляд, про свідому орієнтацію Добичина на досвід європейського модернізму і в той же час про його наполегливе прагнення самовизначитися, знайти своє місце в цьому культурному полі.

Підрозділ 4.3. «Л. Добичин і петроградська літературна школа» присвячено вивченню зв'язків добичинської прози із художньою спадщиною найвизначніших представників петроградської літератури 1920-30-х років - М. Зощенка та Й. Мандельштама, а також аналізу творчості письменника як складника петербурзького тексту й петербурзької поетики.

Хоча Добичин сприймав Зощенка як свого антагоніста, у прозі цих письменників є схожі тенденції, які можна визначити як неосентименталістські. В оповіданнях Зощенка «Бідна Ліза» і Добичина «Зустрічі з Ліз» зображені «спадкоємиці» карамзінської «бідної Лізи». «Сентиментальні повісті» Зощенка й оповідання Добичина «Кукуєва», «Будь ласка», «Лекпом» зближує використання й трансформація образів і мотивів російського сентименталізму.

Персонажні дуети оповідань Зощенка й Добичина нагадують героїв-антиподів сентиментальної прози: чутливі, наділені піднесеною душею персонажі, які живуть життям серця, наївні й по-дитячому беззахисні (у Зощенка частіше чоловіки, у Добичина - жінки), і їх бездушні, самозакохані, егоїстичні партнери. На «сентиментальних» героїв очікує сумний фінал - фатальна невдача або загибель. Самотність персонажів, яких ніхто не розуміє, підкреслюється вибором спорідненої душі: найближчою і найнеобхіднішою істотою для них стає коза («Коза», «Будь ласка»).

Психологічний пейзаж, властивий для літератури сентименталізму, Добичин зберігає, натомість Зощенко пародіює. Аналогічно використовується й принципова для сентименталізму антитеза «природа - цивілізація», так само, як і ідея «природної людини».

Пародіюючи, знижуючи, доводячи до абсурду сталі елементи «сентиментального тексту» російської літератури, Зощенко виявляє витоки й намічає безрадісні перспективи «незначних громадян» нової епохи, демонструє їх маргінальність та приреченість. Герої Добичина - теж маргінали, але вони відсунуті на край світу, а не соціуму, вічності, а не епохи. Наявність знайомих реалій радянського побуту тут нічого не змінює. Імовірно, саме тому й компоненти сентименталістської парадигми більшою мірою зберігають свою первозданну якість. Однак, багато в чому віддаляючись один від одного, Зощенко і Добичин зближуються в головному: на тлі розквіту радянського неосентименталізму вони відображають «смерть» сентиментальності - кожний згідно з масштабами свого художнього світу.

Романна проза Добичина також має аналоги в петербурзькій літературі. Одним із претекстів добичинського роману є повість Й. Мандельштама «Єгипетська марка», стосовно якої «Місто Ен» виступає як метатекст, що оцінює, синтезує та переборює чужий художній досвід. Наскрізною темою повісті й роману є тема слова, писання, яка в «Єгипетській марці» переростає в автометаопис. Обидва письменники розмивають межу між літературою та дійсністю: реальність сприймається авторами й героями крізь призму світової культури. Метатекстуальність стає провідним принципом створення тексту і його найважливішою характеристикою. Мандельштамівський рефрен «подивимося - почитаємо» відповідає світовідчуттю добичинського героя, чиє дорослішання викликане зміною літературних орієнтирів. Об'єктом зображення в письменників виступає не тільки людина або предмет, але й слово, сприйняття якого залежить від суб'єкта й контексту.

Світ Мандельштама організований за законами культури і є певним підсумком культурного минулого, що оформлює нестійке сьогодення. Світ Добичина живе емпірикою повсякденності, у якій предмети культури роз'єднані, вилучені зі свого оточення. Єдиним інтегруючим чинником служить свідомість оповідача, який здатний якщо не відновлювати, то встановлювати зв'язки шляхом уподібнення. У Мандельштама побут переломлюється культурою, речі є частиною не стільки побутової обстановки, скільки культурного тла, єдиної пам'яті петербурзької історії та культури. Світ Добичина існує немов дотично і до історії, і до культури, «упускаючи» в себе лише деякі реалії та піддаючи їх побутовій асиміляції.

Проза Добичина виявляє точки зіткнення не тільки із творчістю конкретних представників петербурзької літератури, але й з петербурзьким текстом і петербурзькою поетикою в цілому. Для петербурзької поетики, на відміну від петербурзького тексту, Петербург завжди є суб'єктом (тобто смисло- і структуроутворювальним прототипом, що визначає креативну спрямованість авторської свідомості), але не завжди - об'єктом. Єдине оповідання Добичина, пов'язане з Петербургом місцем дії, - «Прощання» (ранній варіант - «Тітка») - охоплює майже всі основні топоси петербурзького тексту: межовість простору (у буквальному й метафоричному смислі); топографічні прикмети Петербурга; тип героя - «маленької людини», яка поєднує в собі вульгарне й піднесене, побутове й екзистенціальне; мотиви стихії, західного сонця, пророчого сну; театральність, неприродність, фантасмагоричність міста; тему смерті, приреченості, нежиттєздатності. Післяреволюційний Петербург постає як перверсний, перевернутий світ, де камінь оживає, а жива людина мертвіє. Це місто населяють мрійники й чиновники, божевільні й повії - постійні персонажі петербурзької літератури. Намічений також мотив трагічного пророкування, що походить від традиції петербурзьких видінь та пророцтв.

Майже в усіх творах Добичина, незалежно від того, згадується в них Петербург чи ні, присутні елементи петербурзького тексту, часом трансформовані до невпізнанності. В оповіданні «Єригін» центральний персонаж петербурзької неоміфології срібного століття - Мідний вершник - перетворюється в товариша Ленінградова на вороному коні, що викриває лиходійку-інтелігентку Гадову. Знамениті пітерські повені відгукуються в тому ж оповіданні кампанією допомоги «трудящим Червоного Ленінграда», у черговий раз потерпілим від стихії. Образ Петербурга немов би роздвоюється, поєднуючи в собі піднесено-ідеальне і вульгарно-прозаїчне, минуле (Петербург) і сучасне («червоний Ленінград»).

Для оповідача «Міста Ен» Петербург є двійником ідеального міста. Юного читача вражають Гоголь і Достоєвський - автори, що відіграли визначну роль у формуванні літературної міфології Петербурга. Герой Добичина - мрійник петербурзького складу, який поєднує утопічну віру в існування «парадизу над безоднею» й жагу вкорінення, мрію про незалежне приватне існування. Це знов-таки «маленька людина», яка постає не в соціальному, а в екзистенціальному статусі.

Контекстуальний розгляд прози Добичина дає змогу виявити в ній три взаємодіючих тенденції: деканонізацію, трансформацію й успадкування «чужого» літературного матеріалу. Твори Добичина - це тексти, що акумулюють (за термінологією В. Топорова). Межі між письменниками-попередниками часом розмиваються, добичинський образ сягає безлічі прообразів, що визначають його «мерехтливу», багатошарову фактуру. Разом із тим спрямованість авторської уваги на літературний ряд не скасовує її ж спрямованості на життєві реалії. Побут і література взаємовіддзеркалюються й прорастають одне в одному. Ця особливість, на наш погляд, може бути почасти пояснена «тяжінням» Добичина до Петербурга, одночасно літературно-міфологічного й реального. Специфіка петербурзького тексту як метатексту про місто та про його літературного двійника цілком відповідає природі добичинської прози.

У четвертому підрозділі «Добичинські літературні стратегії в російській прозі кінця ХХ - початку ХХІ ст.» проаналізовано вплив прози Добичина на літературний процес кінця ХХ - початку ХХІ ст. Найбільш послідовно добичинська «орієнтація» виявляється у творчості А. Гаврилова та Д. Данилова.

Художні прийоми та елементи поетики володимирського прозаїка А. Гаврилова близькі Добичину: робота за знайомим матеріалом, на особистих враженнях, від яких залишається лише зовнішня оболонка; деталі, що легко впізнаються; зовнішня фактографічність; увага до побутових, периферійних дрібниць, руйнування загальноприйнятої ієрархії предметів і подій; уявна «антирадянськість», що постає універсальним скепсисом; здатність зробити екзистенціальну драму з побутового епізоду; авторське самоусунення, перевага бачення героя; неявна, але інтенсивна інтертекстуальність. Від творчості Добичина походять типи героїв і сюжетні колізії: маленька людина, звичайний обиватель відчуває неусвідомлене почуття незадоволення, і це виявляється в тузі за іншим життям, іншими стосунками, у несподіваних бажаннях і прагненнях, які, однак, ніколи не реалізуються («Напередодні нового життя», «У-у-у», «Але де ж троянди?»). Герой Гаврилова завжди залишається самотнім, не зрозумілим навіть близьким і покинутим на самого себе. Гавриловський світ - безвихідна, «остаточна» провінція, своєрідний «острів невдачі», де прогрес назавжди підмінений регресом і кожна дія свідомо приречена на поразку. Тут мешкають периферійні, «узбічні» жителі. Цей світ не змінився з добичинського часу, у ньому вбогі не тільки люди, але навіть небесні світила. Онтологічній іронії Добичина відповідає «субстанціальний комізм» Гаврилова, що оприявнює споконвічну дивність самого життя («Записки постачальника телеграмм»).

У зображенні «провінційної екзистенції» письменники виявляють не тільки риси схожості, але й деякі відмінності. Мінімалізм Добичина поширюється на сферу емоцій, як авторських, так і геройних. Гаврилов емоційність і експресію не виключає, більше того, він часто нагнітає важку атмосферу, обтяжуючи оповідання натуралістичними подробицями.

У Добичина абсурд і міфологізм неявні, приглушені, іманентні побутовій повсякденності. Гаврилов відкрито вписує в побутовий антураж притчу, параболу, гротеск («Кармен-сюїта», «Але де ж троянди?», «На прополці»). Проза Гаврилова значною мірою орієнтована на деконструкцію, деміфологізацію опорних концептів радянської епохи. Інтертекстуальність набуває постмодерністського характеру: межа між життям і літературою нерелевантна, текст усотує реалії чужих текстів, будує свою мову із чужих слів, грає ними.

Дійшовши до межі можливого в мінімалізмі як способі зображення збиткового й банального світу, Гаврилов, як і Добичин, вступає в нову фазу своєї творчості, ознаменувавши цей крок переходом до великої жанрової форми і зміною наративних стратегій. Оповідача замінює герой, об'єктивна реальність подається в геройному сприйнятті. Роман Добичина «Місто Ен» і повість Гаврилова «Берлінська флейта» розповідають про любов і розставання, про владу й підкорення, про здобуття «самостояння», про учнівство й наставництво. Хроніка життя, зовнішній ряд подій, то подрібнених на найменші складники, то ледь прописаних, відкривають головний, внутрішній, «потайний» сюжет. І роман, і повість завершуються вступом героя в нову фазу свого розвитку й долі, причому в обох випадках це фаза набуття, що прийшло на зміну втратам.

Московський прозаїк Д. Данилов уважає своїми літературними вчителями і Добичина, і Гаврилова, акцентуючи увагу на тих або тих пріоритетних тенденціях їхньої творчості. У Добичина Данилова приваблюють загальні настанови: прагнення виявити онтологічні основи буття, принцип зображення «в деталях», без розмежування головного й другорядного, особлива споглядально-відсторонена позиція оповідача. Художньому всесвіту Данилова властиві найважливіші риси добичинського світообразу - прийняття життя й побуту як неминучості, відображення абсурдності, безглуздості буття й водночас його вертикальної спрямованості, пам'яті про прекрасне. Автобіографічна повість «Чорний і зелений» розвиває й трансформує «ліричний» складник добичинської прози, поєднуючи об'єктивність і ліризм. Екзистенціальна свідомість ліричного героя виражає себе проривами крізь буденність, яка при цьому міфологізується. Явно добичинська ремінісценція проглядається в образі міста, що двоїться, і пов'язаному з ним мотиві руйнування ілюзій.

Героїв Данилова зближує з добичинськими персонажами «інакшість», непристосованість до світу («Митино, Сходненська»), у них підкреслюється маргінальність, відторгненість. Данилов актуалізує одну з найважливіших добичинських опозицій «центр - периферія»: околиця може стати центром або розчинити, поглинути його («Більш літня людина»).

«Спадкоємці» Добичина виділяють і розвивають такі особливості його творчості, як відстороненість авторського погляду на світ, «тверезість свідомості й тверезість форми», об'єктивність бачення, іронічний скепсис, неприйняття штампів, екзистенціальний статус «маленької людини», руйнування будь-яких кордонів та ієрархій, розвінчання ілюзій і в той же час туга за ідеальним, таким, що не відбулося. Особливо ж значимими виявляються об'єктивність позиції споглядальника, прагнення виявити або позначити потаємні смисли буття, тенденція до дегуманізації, коли людина стає не центром, а периферійною подробицею світу. Автори кінця ХХ - початку ХХІ ст. розробляють два варіанти мінімалістського письма: лаконізація, усічення тексту як відображення ущербності й банальності життя та екстенсифікація оповіді при мінімізації художніх засобів, що передає безподієвість і повторюваність життєвого ряду, у якому будь-яка зміна породжує ефект «вибуху».

Перспективність художніх відкриттів Добичина свідчить про те, що вплив модерністської парадигми не вичерпується першою третиною ХХ ст., а простежується в літературному розвитку ХХ - початку ХХІ ст.

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз творчості Добичина дав змогу виявити опорні моменти художнього світу письменника: водний, місячний, жіночий, дзеркальний, візуальний комплекси, гастрономічні й тілесні мотиви, казково-міфологічні архетипи. Зв'язки, взаємодії і взаємопроникнення цих мотивів репрезентують єдність світу і співприродність його складників. Відтворюючи міфопоетичні комплекси, Добичин прагне продемонструвати весь спектр їхніх виявів, весь семантичний і символічний ореол. Традиційні мотиви подаються в осучаснених модифікаціях, зберігаючи при цьому свою онтологічну зумовленість. Залучаючи архетипну символіку, письменник варіює її використання від актуалізації певних аспектів традиційного змісту до його зниження й пародіювання. Об'єктом пародії найчастіше стає не власне першоджерело, а його наступні ізводи, різні версії сприйняття й інтерпретації. Особливе місце в добичинському світообразі посідають фольклорно-міфологічні структури, пов'язані з дитячим баченням і свідомістю. Сюжетні елементи, мотиви, просторові моделі казково-міфологічного походження утворюють особливий підтекстовий шар «дитячої» прози письменника. У романі «Місто Ен» міфологізуючу роль виконує як свідомість героя, що творить місто-міф, так і свідомість автора, що продукує міф про Місто.

Подрібнено-дискретний світ Добичина є цільним і цілісним - насамперед через свою однорідність, що не залежить від просторово-часових і соціальних характеристик. Зв'язність і цілісність забезпечуються зверненням до одвічних стихій та архетипних першооснов, іронічною позицією автора-споглядальника, а також прихованим автобіографізмом майже всіх добичинських текстів, персонажі яких виступають психологічними двійниками автора, утілюючи різні модуси авторської свідомості. Маргінальна ментальність митця визначила змістовні й структурні домінанти його творчості - інтерес до прикордонних просторів і розмивання різного роду меж, інвертування традиційних опозицій (центр-периферія, природа-культура, сакральне-профанне, нове-старе, поетичне-прозаїчне, живе-неживе, чоловіче-жіноче тощо), «інакшість» героїв, їхній латентний еротизм, недосяжність об'єкта бажання, сюжети нездійсненого очікування і втрачених ілюзій. Однією з форм таємної самопрезентації автора стали «фігури умовчання», що заміщають власне вербальний акт.

Маргінальність Добичина мала не соціальну, а онтологічну природу, оскільки не залежала від конкретної соціально-історичної ситуації. Відчуваючи себе маргіналом і стосовно доби, що його сформувала, - епохи російського модернізму, цей письменник знайшов точки дотику з нею в головному - у надціннісному ставленні до мистецтва. Особистісна маргінальність в остаточному підсумку не ототожнилася з маргінальністю творчою: відчуження від письменницьких угруповань і пошуки власного літературного шляху не перешкоджали причетності до художніх пошуків та експериментів сучасної Добичину епохи.

Настанова на нове слово в літературі, на відновлення художньої мови зближала Добичина з модернізмом і авангардом. Концепція світу й людини, специфіка міфологізму, мотивний і асоціативний принципи організації тексту, особливості мета- й інтертекстуальних стратегій дають змогу говорити про модерністську природу добичинської прози. Однак творчість для цього митця була не теургічним процесом, не осягненням/перетворенням життя, а насамперед виправданням свого особистого, суверенного існування. Звідси й одержимість письменством, і екзистенціальна іронія як позиція «усамітненої свідомості». Ця приватна екзистенція виявилася несумісною з будь-якими формами колективного об'єднання. Письменник Л. Добичин існує навіть не на межі художніх парадигм (реалістичної і модерністської, модерністської і авангардистської, модерністської і постмодерністської тощо), а в якомусь абсолютному прикордонні, на тому «верхньому краю» літератури, звідки видно все поле її досягнень і експериментів. Тенденції до синтезу, що властива для епохи модернізму, він найчастіше відповідає іронічною еклектикою, використовуючи прийоми й знахідки з арсеналу різних напрямів, течій, персоналій. В основі цієї еклектики - прагнення емансипуватися від авторитетів, від диктату «готових форм» і «готового слова». Однак таке «відштовхування» не перешкоджало «дивним зближенням» - як із класичними попередниками, насамперед із Гоголем, Достоєвським, Чеховим, так і з письменниками-сучасниками - Зощенком, Мандельштамом, Пастернаком, Вагіновим. «Дивність» цих зближень полягає в суперечності між очевидністю перегуків і неявністю авторських інтенцій.

Добичинська інтертекстуальність найчастіше виявляється функціонально амбівалентною. У «спілкуванні» із чужими текстами письменник використовує прийоми класичної, модерністської й постмодерністської літератури: може звертатися до претексту як до авторитетного джерела, що дає імпульс творчій думці; може асимілювати й трансформувати його у світлі власних творчих настанов; може вдатися до майже автоматичного репродукування чужого слова або образу, які стають будівельним матеріалом, що втратив пам'ять про першоджерело. Специфіка таланту Добичина була такою, що він повинен був «відштовхуватися» від безпосередніх вражень, від конкретного досвіду - життєвого й літературного, - перетворюючи його у власну художню систему.

«Рефлексивна» природа творчості Добичина - ще один привід для зближення його із Чеховим: об'єктом осмислення і фактором, що провокує творчість, стає практично все коло читання автора, як попередня, так і сучасна йому література.

У ролі найважливішого претексту й підтексту добичинської прози виступає Петербург, невіддільний від його міметичних відповідностей - петербурзького тексту й петербурзької поетики. «Петербурзький компонент» явно (а частіше - неявно) є присутнім у всій творчості письменника. У малій прозі Добичина виявляються основні топоси «петербурзького тексту», у «Місті Ен» очевидні риси подібності ідеального міста й міфологізованого Петербурга, прикмети петербурзького світовідчуття відкриваються у свідомості автора й героя.

Творча еволюція Добичина відображає різновекторність естетичних пошуків його епохи. Ранні оповідання письменника поєднували політичну злободенність із відтворенням універсальних, буттєвих топосів у найпростіших, примітивних формах життя. Перед читачем виникала знайома картина радянських перетворень, у якій, однак, погляд автора акцентував увагу не стільки на соціально-історичному, скільки на позачасовому, зосереджуючись на глибинних аспектах існування світу, на його онтологічних і архетипічних першоосновах.

У творчості 1930-х років на перший план виходить епістемологічна тематика, увага акцентується на проблемах самоідентифікації та становлення особистості, підкреслюється неможливість кінцевих, абсолютних істин про світ і людину. У романі «Місто Ен» показано шлях особистості від буття у світі до буття в собі, спроба перебороти «недійсність» людського існування. Орієнтація на щоденниковий принцип в оповіді від особи героя дає змогу відтворити процес проживання життя та переживання суб'єкта. Парадоксальне сполучення суб'єктивності та деперсоналізації дає змогу проводити аналогії із прустівською епопеєю: оповідач начебто розчиняється в процесі спостереження/фіксування життя.

В останніх творах письменника мінус-поетика малих форм, що гранично підвищує статус слова й значимість поетичних «скріплень», трансформується традиційними жанровими моделями, у свою чергу перетворюючи їх. «Дикі» і «Шурчина рідня» об'єднані загальним художнім ефектом: змістовні й структурні схеми, що легко впізнаються (роман виховання, повість про дитинство, сатирична розповідь тощо) набувають у них новий функціонально-прагматичний статус. Художня еволюція Добичина не може бути подана як процес прямолінійний і односпрямований: стихійний авангардизм ранньої прози переростає у свідомий модернізм центрального роману, змінюючись потім змушено-закономірним зверненням до більш традиційних моделей і стилів, які видозмінюються, але все ж упізнаються. Причина такого «зворотного руху» не тільки в цензурних утисках чи неадекватності читацької рецепції. Еволюційна модель добичинської творчості може інтерпретуватися двояко: з одного боку, вона втілює різні спроби авторської самореалізації, експериментальні варіанти художнього моделювання світу і зміну творчих методологій, з другого боку - відтворює характерну закономірність у розвитку мистецтва авангарду: рух до неокласичних форм як до «нечуваної простоти».

Своєрідний «протеїзм», що зумовлює полівалентність добичинських текстів, у яких можна знайти точки дотику, аналоги, паралелі з безліччю естетично значущих явищ російської та світової культури ХХ століття, дає змогу уточнити уявлення про змістовний і функціональний статус «іншої прози». У модерністській літературі 1920-30-х років ця проза виявляється не стільки альтернативною й «інакшою», скільки підсумковою й перехідною, що намічає досить широку естетичну перспективу. Багатомірна цілісність і експериментальна еклектичність, принцип поєднання непоєднуваних понять та явищ, пам'ять традиції і її подолання, що становлять основу добичинської творчості, ріднять її і з естетикою бароко, і з художніми пошуками російської літератури першої третини ХХ століття. Існування в культурному просторі не передбачало приєднання до конкретної течії або руху певного напрямку; цей митець розвивався в такому широкому полі модернізму, що будь-які контакти і зближення виявлялися тимчасовими й проблематичними. Такі властиві вже для раннього Добичина риси, як відмова від прямолінійних протиставлень, зняття звичних бінарних опозицій, в останній період творчості письменника виражені досить виразно: «і так, і так, і ще по-третьому». Власне кажучи, і затребуваність Добичина сучасним літературним процесом визначається не його «несхожістю, що впізнається», яку, виявляється, не так уже й складно наслідувати, а саме полівалентністю, полімодальністю, поліестетизмом його прози, її позанормативністю, адогматизмом і діалогічністю, особливою відстороненістю/усуненістю авторського «я». Водночас ця проза (як свого часу чеховська) описала деякі важливі явища настільки точно й лаконічно, що говорити про них можна тільки мовою Добичина. Не випадково такі поняття, як «добичинська іронія», «добичинський герой», «добичинська провінція», стали маркерами не тільки літературних феноменів, але й життєвих універсалій.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Шеховцова Т. А. Проза Л. Добычина : маргиналии русского модернизма : [монография] / Т. А. Шеховцова ; МОН Украины, Харьк. нац. ун-т им. В. Н. Каразина. - Х. : ХНУ им. В.Н. Каразина, 2009. - 312 с.

2. Шеховцова Т. А. Миф о городе и город-миф (по роману Л. Добычина «Город Эн») / Т. А. Шеховцова // Вісн. Харк. ун-ту. Сер. : Філологія. - 1999. - № 448 : Міф і міфопоетика у традиційних та сучасних формах культурно-мовної свідомості. - С. 237-241.

3. Шеховцова Т. А. Комическое в прозе А. Чехова и Л. Добычина / Т. А. Шеховцова // Русская филология : украинский вестник. - Харьков, 2001. - № 1-2 (18). - С. 42-44.

4. Шеховцова Т. А. «Встречи с Лиз» Л. Добычина : повествовательное строение и динамика сюжета / Т. А. Шеховцова // Русская филология : украинский вестник. - Харьков, 2001. - № 3 (19). - С. 76-78.

5. Шеховцова Т. А. Женская тема Л. Добычина, или Дискурс влюбленного в отсутствие любви / Т. А. Шеховцова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2001. - № 519, вип. 32 : Сучасні філологічні студії : Аналіз та інтерпретація. - С. 88-97.

6. Шеховцова Т. А. Дефекты бытия, или Сказка для детей пионерского возраста / Т. А. Шеховцова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2001. - № 520, вип. 33 : Філологічні аспекти дослідження дискурса. - С. 451-456.

7. Шеховцова Т. А. Еда в присутствии любви и смерти (динамика классических мотивов в прозе Л. Добычина) / Т. А. Шеховцова // Русская филология : украинский вестник. - Харьков, 2002. - № 1-2 (21). - С. 37-40.

8. Шеховцова Т. А. Чаепитие по-добычински в литературном контексте / Т. А. Шеховцова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2002. - № 538, вип.34 : Актуальні питання сучасної філології. - С. 301-308.

9. Шеховцова Т. А. «Не скептицизм, а что-то побольше…» (комическое и ироническое в прозе Л. Добычина) / Т. А. Шеховцова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2003. - № 583, вип.37 : Філологічні дослідження тексту. - С. 301-308.

10. Шеховцова Т. А. Бабы, дамы и старухи («Женский вопрос» в рассказе Л. Добычина «Конопатчикова») / Т. А. Шеховцова // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии : науч.-метод. сб. - Славянск, 2003. - Вып. ХI, ч. 2.- С. 104-111.

11. Шеховцова Т. А. «Козлиная песнь» (трагикомическое в художественном мире Л. Добычина) / Т. А. Шеховцова // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии : науч.-метод. сб. - Славянск, 2004. - Вып. ХII. - С. 195-204.

12. Шеховцова Т. А. «Очень хорош, говорят, Ленин из цветов…» (антиутопия в творчестве Л. Добычина) / Т. А. Шеховцова // Русская филология : украинский вестник. - Харьков, 2004. - № 3-4 (26). - С. 55-59.

13. Шеховцова Т. А. Aqua permanens, aqua perennis (водные мотивы в творчестве Л. Добычина) / Т. А. Шеховцова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2004. - № 631, вип. 41. - С. 275-280.

14. Шеховцова Т. А. Сентиментальные повести несентиментальной эпохи (М. Зощенко и Л. Добычин) / Т. А. Шеховцова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2005. - № 659, вип. 44. - С. 169-175.

15. Шеховцова Т. А. Сказочно-мифологический подтекст «детских» рассказов Л. Добычина / Т. А. Шеховцова // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии : науч.-метод. сб. - Славянск, 2005. - Вып. ХIIІ, ч. 2. - С. 100-108.

16. Шеховцова Т. А. Аматор от соцреализма, или Искусство как отражение (по рассказу Л. Добычина «Ерыгин») / Т. А. Шеховцова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2006. - № 727, вип. 47. - С. 141-146.

17. Шеховцова Т. А. Город Эн по имени Самара, или Путешественники по степи (две версии романа воспитания в творчестве Л. Добычина) / Т. А. Шеховцова // Південний архів : філологічні науки : зб. наук. праць. - Херсон, 2006. - Вип. ХХХIV.- С. 96-104.

18. Шеховцова Т. А. Проза Николая Баршева : чеховское начало в русском модернизме 1920-30-х годов / Т. А. Шеховцова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2006. - № 745, вип. 49. - С. 130-134.

19. Шеховцова Т. А. Актуальные проблемы изучения творчества Л. Добычина / Т. А. Шеховцова // Русская филология : украинский вестник. - Харьков, 2007. - № 1 (32). - С. 64-68.

20. Шеховцова Т. А. Добычин и Мандельштам, или Тоска по мировой культуре / Т. А. Шеховцова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. - Сер. : Філологія. - 2007. - № 787, вип. 52. - С. 324-328.

21. Шеховцова Т. А. Зеркальные мотивы в прозе Л. Добычина / Т. А. Шеховцова // Літературознавчий збірник. - Донецьк, 2007. - Вип. 31-32. - С. 119-131.

22. Шеховцова Т. А. Проза Л. Добычина в контексте «петербургской поэтики» / Т. А. Шеховцова // Русская литература : исследования : сб. науч. тр. / Киев. нац. ун-т им. Тараса Шевченко ; Ин-т лит-ры им. Т. Г. Шевченко НАН Украины ; [редкол. : А. Ю. Мережинская и др.] - К., 2009. - Вып. ХIII. - С. 241-251.

23. Шеховцова Т. А. От Л. Добычина к Д. Данилову : эволюция лирического минимализма / Т. А. Шеховцова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філологія. - 2009. - № 846, вип. 56. - С. 123-130.

Додаткові публікації:

1. Шеховцова Т. А. Чеховские мотивы в романе Л. И. Добычина «Город Эн» / Т. А. Шеховцова // Чеховские чтения в Ялте : Чехов и ХХ век : сб. науч. тр. / Дом-музей А. П. Чехова в Ялте. - Вып. 9 : К 75-летию Дома-музея А. П. Чехова в Ялте. - М., 1997. - С. 44-54.

2. Шеховцова Т. А. «Детские сказки» Л. Добычина / Т. А. Шеховцова // Фольклор : Традиции и современность : Северо-Кавказская региональная научно-практическая конференция : сб. докл. / Таганрог. гос. пед. ин-т. - Таганрог, 2001. - С. 17-23.

3. Шеховцова Т. А. «Бывают странные сближенья…» (А. Чехов и Л. Добычин: о природе и границах иронии) / Т. А. Шеховцова // Таганрогский вестник : мат-лы Междунар. конф. «Личность А. П. Чехова. Истоки, реальность, мифы» / [ред. колл. : Е. П. Коноплева (отв. ред.), Е. А. Кожевникова]. - Таганрог, 2002. - С. 56-63.

4. Шеховцова Т. А. Трагикомическое в творчестве А. Чехова и Л. Добычина / Т. А. Шеховцова // Таганрогский вестник : мат-лы Междунар. науч. конф. «Молодой Чехов : проблемы биографии, творчества, рецепции, изучения» / [ред. колл. : Е. П. Коноплева (отв. ред.), Е. А. Кожевникова]. - Таганрог, 2004. - С. 205-215.

5. Шеховцова Т. А. Двойники и нарциссы (репрезентации зеркального мотива в рассказах Л. Добычина) / Т. А. Шеховцова // Восток - Запад : пространство литературы и фольклора : мат-лы Второй Междунар. науч. конф. (заоч.), посвященной 80-летию профессора кафедры литературы Д. Н. Медриша. - Волгоград, 2006. - С. 427-435.

6. Шеховцова Т. А. Л. Добычин: маргинальная ментальность как основа творческой личности / Т. А. Шеховцова // Філологія : зб. наук. пр. - Харків, 2006. - Вип. 1. - С. 126-148.

7. Шеховцова Т. А. Под сенью девушек в цвету… (эрос возможного и невозможного в прозе Л. Добычина) / Т. А. Шеховцова // Русистика и современность : литературоведение : IХ Международная конференция, посвященная 100-летию со дня рождения академика Д. С. Лихачева, г. Одесса, 4-7 октября 2006 г. : сб. науч. статей. - Одесса, 2007. - С. 159-169.

8. Шеховцова Т. А. Чеховские мотивы в прозе Н. Баршева / Т. А. Шеховцова // Творчество А. П. Чехова : Междунар. науч. конф. (заоч.) : ХХIII Чеховские чтения в Таганроге : сб. мат-лов / [отв. ред. проф. Г. И. Тамарли].- Таганрог, 2007. - С. 48-57.

9. Шеховцова Т. А. Проза Дмитрия Данилова : мечта о прекрасном месте / Т. А. Шеховцова // Восток - Запад в пространстве русской литературы и фольклора : мат-лы Третьей Междунар. науч. конф. (заоч.), Волгоград, 19 ноября 2008 г. / [отв. ред. Н. Е. Тропкина]. - Волгоград, 2009. - С. 399-405.

Размещено на Allbest.ru