Типологія та поетика персоналізму в автобіографічній прозі першої хвилі російської еміграції

Размещено на http://allbest.ru

36

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

УДК 82-94

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ТИПОЛОГІЯ ТА ПОЕТИКА ПЕРСОНАЛІЗМУ В АВТОБІОГРАФІЧНІЙ ПРОЗІ ПЕРШОЇ ХВИЛІ РОСІЙСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

10.01.02 - російська література

Резнік Оксана Володимирівна

Сімферополь - 2010

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, Міністерство освіти і науки України

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор

Казарін Володимир Павлович, завідувач кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Гусєв Віктор Андрійович, професор кафедри зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

доктор філологічних наук, доцент Кочетова Світлана Олександрівна, професор кафедри зарубіжної літератури, декан факультету французької мови Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов;

доктор філологічних наук, професор Ніколенко Ольга Миколаївна, завідувач кафедри зарубіжної літератури Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка;

Захист відбудеться “24” вересня 2010 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.052.05 Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4)

Автореферат розісланий “20“ серпня 2010 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В. Остапенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

На межі ХХ - ХХІ ст. у суспільстві та науці актуалізується прагнення до переосмислення історичного, культурного та національного досвіду людства, у зв'язку з цим зростає інтерес до художніх явищ діаспори, зокрема автобіографічної прози російської еміграції. У працях дослідників (В.В. Агеносов, І.М. Веріго, О.М. Іванова, К.Л. Кирилова, В.В. Лавров, О.М. Михайлов, О.П. Черников, Жорж Ніва, Жан Бло) література російської еміграції позначена різними термінами: «російське зарубіжжя», «літературне зарубіжжя Росії», «хвилі російської еміграції», «діаспорна література».

Дослідження останніх років, присвячені творчості російських письменників-емігрантів, умовно поділяються на три фундаментальні групи: 1) осмислення проблеми емігрантської пам'яті, її відображення в художніх текстах (Б.В. Аверін, І.Д. Альберт, Е. Газетто, С.Ю. Сидорова, В.М. Піскунов, Н.В. Мочалова, О.Ю. Ухова та ін.); 2) втілення теми батьківщини в індивідуальному стилі митців (С.Р. Габдулліна, О.Є. Новіков, М.О. Новикова, С.В. Полторацька, А.В. Якубчик); 3) розгляд специфіки духовно-естетичних шукань окремих авторів у дискурсі діаспори (Х. Альгадо, О.Л. Гуревич, О.М. Любомудров, Т.С. Рєпіна, О.В. Сливицька, Т.О. Таянова, О.П. Черников, Ю.А. Фадєєва, К.В. Хінкіладзе та ін.). Утім, не всі питання вивчення літератури російської еміграції на сьогодні розв'язані остаточно.

У сучасному літературознавстві існує проблема систематизації значного текстуального матеріалу, вироблення єдиних методологічних підходів з метою осягнення художньої спадщини авторів-емігрантів, котрі мали різні ідеологічні принципи та естетичні погляди, але разом з тим увійшли в русло емігрантської літератури, об'єднані низкою концептуальних понять і ціннісних орієнтацій. Одним із таких понять і одночасно з'єднувальним критерієм для різноманітних творів еміграції може слугувати категорія «персоналізму».

У роботах науковців ХХ ст. (Г.С. Батищев, В.С. Біблер, І.С. Вдовіна, Ю.Ф. Карякін, С.Б. Кримський, Ж. Лякруа, П. Л. Ландсберг, Е. Мунь'є, М. Недонсель, С.Л. Рубінштейн, М.Б. Туровський) персоналізм трактується як тенденція (вчення, концепція) в західноєвропейській філософії, що визнає людську особистість та її духовний світ за найбільшу цінність і мету цивілізації. Доречність застосування даної категорії філософії у процесі розгляду літературної спадщини російської еміграції зумовлена історичними та естетичними чинниками. Автобіографічна проза є однією з яскравих і суперечливих форм виявлення авторської позиції в умовах еміграції, у зв'язку з цим категорія персоналізму зумовлює ідейно-образну структуру і жанрово-стильову своєрідність творів письменників-емігрантів. Ще на початку XX ст. російські філософи-персоналісти (М.О. Бердяєв, М.О. Лоський, С.Л. Франк) оголосили головною проблемою епохи долю окремої людини. Російські філософи вважали, що в епоху руйнування суспільних засад і цінностей єдиний порятунок для людини й культури - в оновленні духовних ресурсів особистості. Автори фундаментальних праць, присвячених російській еміграції першої хвилі (Л.І. Бронська, Н.Р. Крюкова, Б.А. Кдирбаєва, С.Г. Семенова, Д.А. Синиця), неодноразово підкреслювали зв'язок літератури й філософії, роль особистісного начала в творчості емігрантів, але водночас автобіографічна проза російської еміграції 1920-1940-х рр. не отримала системного осмислення в даному аспекті.

Актуальність дисертаційного дослідження визначається:

ь необхідністю системного вивчення автобіографічної прози першої хвилі російської еміграції з урахуванням світоглядних та естетичних шукань авторів;

ь необхідністю комплексного вивчення різноманітних форм автобіографічної прози в аспекті взаємодії модернізму та реалізму;

ь дискусійністю питань жанрово-стильового розвитку російської літератури першої половини ХХ ст.;

ь важливістю для вітчизняного літературознавства дослідження теми України в дискурсі російської еміграції;

недостатньою розробленістю проблеми персоналізму в літературознавстві та специфікою його художнього втілення в мистецтві слова.

Дослідження персоналістського розуміння історії та культури в автобіографічній прозі російських письменників-емігрантів дозволяє осягнути тексти різного змісту й форми, диференціювати їх в аспектах прояву персоналізму й виявити парадигму російської емігрантської прози в контексті розвитку основних тенденцій, жанрів та стилів 1920-1940-х рр.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського в межах комплексної теми «Актуальні проблеми історії російської і зарубіжної літератури в сучасному соціокультурному контексті» (№ 0109U003997).

Тему дисертації затверджено Вченою радою Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (протокол № 2 від 17 лютого 2007 року) та схвалено на бюро Науково-координаційної ради “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (протокол № 5 від 10 грудня 2009 року).

Мета дисертаційної роботи - виявити типологічні та поетикальні особливості втілення персоналізму в автобіографічній прозі першої хвилі російської еміграції.

Для реалізації мети передбачається розв'язання таких завдань:

ь уточнити теоретико-методологічні аспекти вивчення автобіографічної прози першої хвилі російської еміграції;

ь визначити філософсько-естетичні засади аналізу автобіографічної прози періоду еміграції;

ь виявити й проаналізувати типологічні рівні персоналізму в автобіографічній прозі першої хвилі російської еміграції;

ь розглянути світоглядні та естетичні шукання авторів як культурний діалог в умовах еміграції;

ь визначити провідні концепти та пов'язані з ними риси поетики автобіографічної прози російських емігрантів;

ь вивчити особливості художнього втілення топосу України в російській літературі першої хвилі еміграції;

ь виявити засоби суб'єктивації та об'єктивації оповіді в емігрантській прозі;

ь простежити жанрово-стильові тенденції в російській прозі першої хвилі еміграції.

Об'єкт дослідження - автобіографічні твори представників першої хвилі російської еміграції (І. Бунін, В. Корсак, В. Набоков, М. Осоргін, Н. Теффі, І. Шмельов та ін.). У дисертації проаналізовано явища художньої прози в контексті мемуарної літератури 1920-1940-х рр. Залучено філософські й теософські праці представників російської діаспори, концептуально пов'язані з автобіографічною прозою письменників-емігрантів.

Предмет дослідження - типологія та поетика автобіографічної прози першої хвилі російської еміграції.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну базу дослідження складають роботи українських та зарубіжних дослідників з проблем вивчення автобіографічної прози (Б. В. Аверін, В. В. Агеносов, Х. Альгадо, Л. І. Бронська, Т. П. Гажа, О. А. Галич, К. Л. Кирилова, Т. М. Колядич, Г. Ю. Мережинська, Н. А. Ніколіна, О. І. Павловський, М. Чермінська, Л. М. Чучвага та ін.), розвитку жанрів і стилів ХХ століття (Т. В. Бовсунівська, Т. Н. Денисова, Д. В. Затонський, Д. С. Наливайко, О. М. Ніколенко та ін.), а також праці філософів з питань прояву персоналізму в літературі, культурі, суспільстві (М. О. Бердяєв, І. С. Вдовіна, С. Б. Кримський, М. О. Лоський, Е. Мун'є та ін.). Системний підхід до вивчення автобіографічної прози російської еміграції першої хвилі базується на історико-літературному, історико-біографічному, структурному, компаративному методах, а також концепт-аналізі (Н.Д. Арутюнова, Д.С. Лихачов, О.С. Кубрякова, І.А. Стернін та ін.).

Вихідними для дослідження є такі методологічні положення:

1) особистіть в автобіографічній прозі еміграції розглядається як онтологічна категорія, прояв духовного, соціального, історичного буття, в якому вольова активність і діяльність людини поєднуються з постійною рефлексією;

2) персоналізм кваліфікується як світовідчуття (Е. Мун'є), яке внаслідок історичних і соціальних причин виявилося відповідним духовним пошукам і запитам російської еміграції;

3) персоналістський погляд на еміграцію потребує введення понять «внутрішньої еміграції» та «ближньої еміграції», що зумовлені самовідчуттям та самоусвідомленням особистості, для якої еміграція означала не так просторове переміщення, як духовні втрати - батьківщини, культурного і національного ґрунту, родинних і соціальних зв'язків, минулого і майбутнього;

4) три дискурси російської еміграції (релігійно-філософський, соціально-історичний, етичний) мають характерні концепти та субконцепти, які додають цілісності різноманітним текстам, створюють панораму художнього руху літератури еміграції.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві здійснено комплексне дослідження автобіографічної прози першої хвилі російської еміграції в аспекті персоналізму. У роботі виділено та проаналізовано різні рівні художнього втілення персоналізму в автобіографічній прозі російської еміграції 1920-1940-х років. Визначено типологічні особливості парадигми персоналізму в російській прозі першої хвилі еміграції. Виявлено ключові концепти російської автобіографічної прози періоду еміграції та пов'язані з ними теми, мотиви, образи, засоби поетики. Наративні стратегії представників першої хвилі російської еміграції досліджено в історико-літературному контексті доби. У дисертації розглянуто жанрово-стильові тенденції розвитку автобіографічної прози першої хвилі російської еміграції. Типологію та поетику персоналізму в автобіографічній прозі першої хвилі російської еміграції досліджено в руслі загального руху філософської думки й культурного діалогу. Вперше у вітчизняному літературознавстві розглянуто позиції російських авторів-емігрантів щодо топосу України, ідейно-художні рішення української теми в діаспорній літературі 1920-1940-х рр.

Теоретичне значення роботи полягає в обґрунтуванні комплексного підходу до вивчення автобіографічної прози російського зарубіжжя XX століття з погляду персоналізму, в розробці нових шляхів аналізу різноманітних явищ автобіографічної літератури 1920-1940-х рр. У дисертації уточнено поняття «персоналізм» та «мемороцентризм», а також специфіку їх співвідношення і втілення в російській художній прозі. Застосований концепт-аналіз може бути продуктивним при дослідженні прози інших періодів російської еміграції та автобіографічної літератури загалом.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали і висновки дисертації можуть бути використані в курсі історії російської літератури ХХ століття, а також при розробці спеціальних семінарів і курсів з російської літератури для студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів, при написанні дисертаційних і дипломних робіт, при підготовці підручників і посібників з історії російської літератури для вищої та середньої школи.

Особистий внесок пошукувача. Дисертація й усі опубліковані статті написані автором одноосібно.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на кафедрі російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського. Результати дослідження апробовано автором в курсі лекцій зі спецкурсу «Література російського зарубіжжя» для слухачів Кримського республіканського інституту післядипломної педагогічної освіти (м. Сімферополь).

Результати дослідження викладено на таких міжнародних конференціях: «Книга, бібліотека, інформація» (Польща, Кельнце, 2006), «Русистика і сучасність» (Одеса, 2006), «Мова та культура» (Київ, Collegium, 2005, 2006, 2008, 2009), «Крим і світова культура» (Сімферополь, 2006, 2007, 2008), VI, VIII, ІХ Форуми русистів (Ялта, Ливадія, 2006, 2008, 2009), «Етнопростір мови та культури» (Харків, 2007), «Схiднослов'янська філологія: від Нестора до сьогодення» (Горлівка, 2008), «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2008), «Духовна традиція в російській літературі» (Іжевськ, 2008), «Література, мистецтво і гуманітарні науки ХХІ століття у перспективі глобалізаційних процесів» (Харків, 2008), «Актуальні питання дослідження тексту» (Донецьк, 2009), «Пушкінські читання» (Санкт-Петербург, 2009), «В. В. Набоков у культурно-історичному контексті ХХ - ХХI століть» (Феодосія, 2009), «Проблеми світогляду та творчості І. О. Буніна» (Феодосія, 2009), «І. С. Шмельов и духовні пошуки російської літератури» (Феодосія, 2009), а також на IV Всеукраїнської конференції молодих учених (Горлівка, 2006) та ін.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 32 праці, із них 1 монографія (одноосібна), 22 статті надруковано у провідних наукових фахових виданнях України, 9 - матеріали конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 430 сторінок, основний текст дисертації - 385 сторінок. Список використаних джерел налічує 468 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, сформульовано мету і завдання роботи, визначено основні методи дослідження, аргументовано вибір категорії „персоналізм” як ключового теоретико-методологічного поняття для дослідження автобіографічної прози російської еміграції. Уточнено значення категорії «еміграція», а також періодизацію літератури російської еміграції ХХ століття, обсяг текстів, що залучені як об'єкт дослідження. Визначено специфічні риси емігрантської автобіографічної прози. У вступі обґрунтовано наукову новизну, визначено теоретичне і практичне значення роботи, представлена інформація щодо апробації результатів дисертації.

У першому розділі дисертації «Історія і методологічні принципи вивчення емігрантської спадщини 1920-1940-х рр.», який містить два підрозділи, подано огляд науково-критичних праць з проблеми, визначено основні теоретико-методологічні підходи, культурно-історичні та філософські принципи типологічного дослідження автобіографічної прози першої хвилі російської еміграції в аспекті персоналізму.

У підрозділі 1.1. «Історія вивчення автобіографічної прози першої хвилі російської еміграції: від явища до персоналістичного осмислення» висвітлено провідні напрямки вивчення автобіографічної прози російської еміграції, охарактеризовано історичні, соціальні й культурні чинники розвитку даного сегменту літератури.

У дослідженні автобіографічної прози російської еміграції виокремлено такі магістральні вектори: 1) вивчення особливостей фактографічної достовірності (Б.В. Аверін, В.С. Баєвський, І. М. Веріго, В.В. Лавров, О.М. Орлова, А.В. Полупанова, Т. Г. Симонова, М. К. Теплінський та ін.); 2) аналіз провідних тем і мотивів у творах митців (Х.Альгадо, О.К. Беспалова, М.П. Білик, Л.І. Бронська, І. М. Богоявленська, М.В. Нікітина, Е.В. Погодіна, О.В. Снєжко та ін.); 3) розгляд літературної спадщини письменників в історико-культурному контексті (А. Ю. Ар'єв, Д. І. Бережна, К. Л. Кирилова, Т.М. Колядич, Н.Г. Крюкова, А.О. Кузнецова, Н.А. Ніколіна, В.М. Піскунов та ін.). Утім, автобіографічна проза російської діаспори лишає чимало лакун для сучасних наукових студій, персоналістський аспект ще не був предметом спеціального дослідження як на матеріалі творів окремих періодів російської еміграції, так і діаспорної літератури загалом.

Автобіографічна спадщина першої хвилі еміграції є неоднорідною за змістом і формою, але водночас відзначається певною цілісністю в концептуальному й художньому плані. Специфіку автобіографічної прози російської еміграції визначали не тільки рід занять або письменницький досвід автора, але й той соціокультурний контекст, до якого потрапляв російський емігрант: відмінний від дореволюційних умов соціум, нова світоглядна парадигма, художня практика, що склалася в Європі. Зміна соціальних та історичних умов, життєвих обставин призводили до трансформацій у світогляді, що породжувало оновлення прийомів автобіографічної творчості.

У дослідженнях останніх років, присвячених аналізу емігрантської літератури, автобіографічна проза розглядається фрагментарно, у першу чергу, з позицій історіографічних. Як ключове поняття використовується „позиція оповідача” („автора”), підкреслюється суб'єктивізм зображуваного. Література еміграції, зокрема, автобіографічна проза, не розглядається як явище самостійне, що відрізняється від аналогічних жанрів у метрополії. У вітчизняному й зарубіжному літературознавстві не створено парадигми автобіографічної прози періоду еміграції, яка, проте, дала б можливість виявити специфіку даного явища, художньо детермінованого особистістю автора.

У дисертації у відповідності з обраним напрямком дослідження вводиться до наукового вжитку термін «мемороцентризм» автобіографічної прози, який досить точно втілює специфіку емігрантської літератури. В умовах діаспори збереження особистості було іманентним збереженню пам'яті, тому для аналізу автобіографічної прози адекватним вбачається залучення такого уніфікованого поняття як мемороцентризм, під яким у дисертації розуміється суб'єктивна орієнтація наратора на концепт пам'яті. Важливим видається і такий дослідницький аспект, як інокультурний погляд російського емігранта на кризові реалії, зокрема, відображення громадянської війни на території України, що є актуальним для українського літературознавства.

У підрозділі 1.2. «Теоретичні аспекти вивчення емігрантської автобіографічної прози 1920-1940-х рр.» охарактеризовано різні концепції щодо розуміння еміграції, персоналізму, біографізму, мемороцентризму. Зазначено, що сучасне літературознавство неоднозначно трактує не тільки сам термін «еміграція», але і його хронологічні межі. У роботі обґрунтовано терміни „зовнішня” й „внутрішня” еміграція. В персоналістському аспекті емігрантами можна вважати тих, хто не тільки полишив батьківщину, а й внутрішньо відчував себе вигнанцем. Вони позиціонували свій світогляд як емігрантський, зазнали туги, ностальгії за втраченим домом. Саме концепт «дім» виступає як складова частина ретро-картини, як чинник причетності автора до загальної соціальної та культурної парадигм. Осмислення того, що сталося на межі ХIX - ХХ століть, пов'язане з особистим ставленням як до соціуму загалом, так і до еміграції зокрема (зовнішньої чи внутрішньої).

Специфіка емігрантської пам'яті (тенденційність, вибірковість, культуроцентризм), орієнтація на подвійний культурний контекст (російський і західний) призводять до трансформації образу наратора в автобіографічній літературі. Саме на цьому етапі в автобіографічних творах помітні найбільші розбіжності з літературою метрополії.

Авторське начало підпорядковує собі решту складових тексту, оскільки їх вибір і висвітлення зумовлено суб'єктивним, особистим ставленням. Автобіографічна проза одночасно формується і деформується конкретною історико-соціальною ситуацією та творчою індивідуальністю. Персонажі, в першу чергу, автобіографічні, виражають глибокі особисті роздуми письменника і можуть бути розглянуті в широкому культурологічному і соціальному контексті.

У пункті 1.2.1. «Автобіографічна емігрантська проза 1920- 1940-х рр. та ідеї персоналізму» розкрито сутність ідей персоналізму, які вплинули на формування автобіографічної прози російської еміграції. Саме особистість, зосереджена на процесі спогадів, зумовила принципи художньої організації матеріалу в автобіографічній прозі. Особистість у контексті історії - головна тема автобіографічної прози російської еміграції.

Саме особа емігранта й індивідуальна художня свідомість є критерієм і точкою відліку у вивченні даного сегменту літератури. Кожен, хто прагнув залишити після себе спогади в тому чи іншому жанрі (нерідко синтетичному), виробляв індивідуальні критерії відбору матеріалу, співвідносячи свою позицію із соціокультурним дискурсом еміграції, вибудовуючи особисту філософію.

Пошук філософських аналогій з тим світовідчуттям, яке сформувалося у російських емігрантів в умовах інкультурації, актуалізує ідеї такого впливового і значного філософського напряму, як персоналізм.

Згідно з концепцією персоналізму особистість посідає центральне місце у взаємозв'язках із Богом, історією, соціумом, а також вступає у суб'єкт-суб'єктні стосунки з іншими особами на рівні етичних і культурних відносин. Російські персоналісти вважали особистість єдиним суб'єктом історії й носієм культури на противагу народним масам. Вони протиставили особистість суспільству, яке прагнуло визначати все її життя.

Тим самим персоналізм як філософська течія ХХ століття, завданням якої було розкрити всю повноту і складність стосунків особи з довколишнім світом і Богом, корелює із художніми пошуками російських інтелігентів, котрі опинилися у вигнанні. Зв'язок із персоналізмом може декларуватися автором (наприклад, М. О. Бердяєв) або виявлятися в художніх орієнтаціях автора емпірично. У науковому дискурсі персоналістське світобачення не було співвіднесено з даним сегментом літератури, хоча автобіографічна проза першої хвилі російської еміграції давно потребувала єдиного комплексного підходу.

У зв'язку з цим як об'єкт дослідження були вибрані ті автобіографічні твори митців першої хвилі російської еміграції, в яких нарація від першої особи засвідчує персоналістські домінанти художнього світу письменника. Автобіографічна спадщина письменників, суспільних і культурних діячів першої хвилі еміграції представлена в дисертації як творчістю ключових, найавторитетніших постатей (І. Бунін, В. Набоков, М. Осоргін, Н. Теффі, А. Сурожський, І. Шмельов), так і «фоновими» авторами, у творах яких наявні різні елементи (художні, публіцистичні, історіографічні та ін.). Усіх їх об'єднує палке бажання відтворити обставини Великого Розколу, розподіл на «своїх» і «чужих», «білих» і «червоних», «тих, хто залишився» і «тих, хто виїхав».

У творах російської еміграції 1920-1940-х рр. порушено низку етико-психологічних і релігійно-філософських проблем, які є предметом осмислення і в персоналізмі: свобода і відповідальність людини за те, що відбувається в суспільстві; влада і насильство; боротьба й покірність перед обставинами; страждання як спокутування та ін. Ракурс персоналізму допомагає не тільки відтворити цілісну картину емігрантської автобіографічної творчості, а й відкриває нові перспективи в літературознавстві, демонструє різні аспекти сюжетно-тематичного та образотворчого плану в їх системі та внутрішній взаємообумовленості.

У пункті 1.2.2. «Принципи аналізу художнього втілення персоналізму в автобіографічній прозі першої хвилі російської еміграції» обґрунтовано методологію, наукові підходи й концепції, які відповідно до поставлених у дисертації завдань виявляють специфіку емігрантської автобіографічної прози з урахуванням ціннісних орієнтацій та самобутності митців. Основу методології дисертаційного дослідження становить концептологічний підхід - виокремлення і розгляд провідних і супутніх концептів, що концентрують довкола себе різні компоненти художньої структури тексту.

У дисертації виділено три рівні втілення персоналізму в автобіографічній прозі першої хвилі російської еміграції: релігійно-філософський, соціально-історичний, етичний.

На різних рівнях персоналізму в автобіографічній прозі першої хвилі російської еміграції виявляються різні стильові тенденції, жанрові рішення, наративні стратегії. Рівневий підхід до інтерпретації емігрантської прози дозволяє типологізувати різнорідну автобіографічну прозу, дає можливість розкрити специфіку висвітлення російськими емігрантами українського топосу як місця «ближньої еміграції», виявити своєрідність авторської картини світу в кожному конкретному творі.

У другому розділі «Релігійно-філософський рівень персоналізму автобіографічної прози першої хвилі російської еміграції», який містить два підрозділи, здійснено дослідження типологічних рис автобіографічної прози російської еміграції, що притаманні релігійно-філософському дискурсу персоналізму. Визначено напрями духовних пошуків митців, осмислення ними концептів «віра», «воля», «Бог», «відповідальність» та ін., своєрідність художнього світобачення. В автобіографічній прозі 1920-1940-х рр. переосмислення минулого призводило і до переосмислення світоглядних орієнтирів. У релігійно-етичних орієнтаціях російської еміграції першої хвилі з погляду персоналізму виразно виявилися крайні позиції, в яких знайшли відбиток роздуми про релігійну провину й відповідальність, про приречення й покарання, про долю й веління Бога. Концепт-аналіз дозволив розкрити в літературі еміграції відкриті й не завжди відкриті позиції.

У підрозділі 2.1. «Історико-культурні передумови, диференціація релігійно-культурних переконань еміграції» в автобіографічній прозі російських емігрантів виділено концепти духовно-етичного рівня: «духовно-релігійна провина» і «духовно-релігійна відповідальність», а як ключовий концепт - концепт «Батько», що дозволив об'єднати в одному дискурсі твори різних у ставленні до релігії й віри авторів.

У підрозділі представлено парадигму референтів, зумовлену змістом і формою автобіографічних текстів. До першої групи належать автобіографічні твори тих авторів, у котрих концепт «Батько» пов'язаний з образом Отця Небесного, - теологів, філософів, автобіографічна проза яких генетично виходить (можливо, несвідомо) зі «Сповіді» Блаженного Августина. Вони звертаються до жанру проповіді, репрезентованого газетною або журнальною публікацією, філософським есе, статтею. При різноспрямованій стильовій диференціації - від неквапливої оповіді до гнівної патетики - ці проповіді об'єднані ідеєю пастирського служіння. Проповіді теологів-практиків є певною мірою подвійним портретом - аудиторії, чиїм запитам вони слідують, і самого проповідника, який орієнтує свої слова відповідно до церковних служб. Це непрямий портрет священика-емігранта, характерна риса якого - автоліризм, що дає підстави для виявлення опосередкованого автобіографізму.

До другої групи належать автори, котрі прямо не висловлюють своїх християнських переконань, але водночас активно використовують ремінісценції й алюзії на тексти Святого Письма. У їхніх творах автобіографічний матеріал знаходить художнє втілення в руслі християнської традиції. У дисертації розглянуто використання символіки Святого Письма в автобіографічній прозі еміграції, виділено найтиповіші алюзії, що належать здебільшого до старозавітних часів або до періоду зародження християнства. Це свідчить про відчуття авторами грандіозності, глибинних змін суспільного буття.

У контексті творчості даної групи авторів розглянуто знакові образи релігійно-філософського значення з історії православ'я, що знайшли втілення в автобіографічних текстах. Це старозавітні персонажі (Каїн, Ной, Ієремія, Ісав, Йосип), рецепція образів Христа і Богоматері, низка російських святих (Олександр Невський, Іоанн Кронштадтський, Сергій Радонежський, Феофан Затворник і Серафим Саровський), які були етичними авторитетами для людини кінця ХIХ - початку ХХ століття, а в еміграції набули статусу духовних наставників.

В автобіографічній прозі еміграції особливого значення набувають православні святині: Оптина Пустинь, Афон, Валаам, Києво-Печерська Лавра. Остання для вигнанців стає ключовою віхою, тісно пов'язаною з минулим, і разом з тим - прикметою складних етичних пошуків початку ХХ століття (спогад про прозріння істинного шляху брата Леоніда під час відвідин Києво-Печерської Лаври, описаний О. Семеновим-Тян-Шанським, і згадка про це святе місце як притулок для подорожніх в автобіографічній прозі М. Осоргіна) і духовним орієнтиром у чужому, ворожому світі (Н. Теффі, І. Бунін, В. Корсак та ін.). Автобіографічна проза першої хвилі російської еміграції імпліцитно зорієнтована на Храм як на образ істинної Церкви.

До третьої групи письменників належать ті, хто в умовах еміграції втратив віру в непорушність і справедливість християнського вчення. Вони були виховані в дусі християнської традиції, у колі їхнього читання були твори не стільки релігійних філософів, скільки повчання подвижників і мучеників. Представники цієї групи перебували в пошуку нових поглядів щодо віри, обумовленому мешканням на чужій території. В автобіографічній прозі вони прагнули до зображення батька земного, розкриваючи через нього або через його відсутність свою самотність і втрату Бога.

У мемороцентристських текстах (з переважанням проповіді над сповіддю) авторів першої групи автобіографічне начало виявлено опосередковано. Перша особа в наративній структурі з'являється лише епізодично, в тих місцях, де вона вказує на конкретні факти біографії: для автора більш важливо донести якусь ідею, підкреслити значення Отця Небесного, аніж приділяти увагу собі. Риторичні звертання, питання, прийоми сповіді надають проповіді елементів автобіографізму, дозволяючи розглядати її як частину художньої парадигми прози еміграції.

У підрозділі 2.2. «Відображення духовного й культурного досвіду особистості в мемороцентристській прозі російської еміграції» розглянуто теоретичні питання щодо релігійно-філософського рівня персоналізму, розкрито ті аспекти релігійної картини світу, які знайшли втілення в художніх образах і концептах, проаналізовано ключовий концепт «батько», що визначає персоналістську парадигму емігрантської автобіографічної прози даного рівня.

У пункті 2.2.1. «Батько земний» і «Отець Небесний» митрополита А. Сурожського: проблематика і поетика» висвітлено етичні шукання, культурні орієнтації та вироблення ідеалу в мемороцентристських текстах А. Сурожського. Особливу увагу приділено формам автобіографізму, засобам поетики.

Інтерв'ю митрополита Антонія Сурожського «Без записок» є вільною від жанрових обмежень розповіддю про долю особистості, що прийшла від ідеї винятковості до ідеї Бога, від антропоцентризму - до теоцентризму. У цілісній і хронологічно вибудованій оповіді автор порушує проблеми взаємозв'язків особи і соціуму, зміни світогляду під впливом Слова Божого, відповідальності людини за минуле і сучасне. Усі ситуації, які відтворює в ретро-картинах наратор, виявляються пов'язаними з релігійними питаннями, тому в даному творі концепт «батько» розкривається бінарно - у духовному досвіді героя поєднано образи батька земного і Отця Небесного. У нарації митрополита Антонія Сурожського ці концепти постійно корелюють зі служінням автора. Персоналізм автора-священика виявляється на різних рівнях (соціологічний, сімейний, дружній, історичний, наставницький). В оповіді домінує концепт «духовна відповідальність» - відповідальність перед іншими і перед Богом за себе і за кожного.

Духовна провина поєднується в батька юного Андрія Блума (світське ім'я Антонія Сурожського) з відчуттям важкої відповідальності за все, що відбулося в Росії. Як і І. Шмельов, батько героя покладає провину не на народ, а на інтелігенцію. Як спокутування він обирає аскетизм - самоприниження, відмову від привілеїв освіти, важку працю, що призвело до ранньої смерті. Тому батько, людина мужня, тверда у своїх переконаннях, непохитна перед життям, не тільки вписується в мемуарну традицію зображення батька земного російськими письменниками, але й ситуативно пов'язаний з тими моментами біографії наратора, де мова йде про етичний вибір. В інтонації нарації, в деталях відчувається, що батько - це одна з опор автора (як згодом стане духівник - отець Афанасій). Батька в еміграції, коли він був потрібен якнайбільше, фактично не було - він усамітнився, тим самим ще вище піднявся у своїй довірі Богу: ним рухає впевненість, що Отець Небесний подбає про його сина краще, аніж він. Тому син весь час повертається до нього в думках.

А. Сурожський проектує своє пізнання Бога на досвід цілого покоління людей, які опинилися в еміграції. Персоналістське сприйняття Бога призводить до акцентування уваги тільки на іпостасі Бога-сина, який виявився своєю богопозбавленістю й самотністю (крик Христа на хресті) близьким до світовідчуття емігранта.

В автобіографічній творчості тих авторів, які були пов'язані із служінням, багатовікова традиція писань святих отців виявилася і трансформувалася в конкретній історичній ситуації. В авторській позиції домінує прагнення дати приклад для наслідування, вказати людям, котрі зневірилися й розчарувалися, шлях до порятунку через теоцентризм. В автобіографічних текстах діячів православ'я особа наратора незмінно відходить на другий план, оскільки головне для авторів - турбота про духовний порятунок ближніх. У зверненні до Отця Небесного акцентовано іпостась Христа, який страждав, сумнівався, мучився, як мучаться й емігранти.

У пункті 2.2.2. «Історія брата як приклад праведного життя (автобіографічна проза О. Семенова-Тян-Шанського (єпископа Зілонського))» проаналізовано групу творів тих авторів, у яких концепт «батько» виступає як найвище авторитетне начало для віруючого. У даній групі концепт «батько» містить субконцепти «захисник», «авторитет», «родоначальник», «засновник».

Автобіографічна проза О. Семенова-Тян-Шанського (єпископа Зілонського) свідчить про перехід частини еміграції з мемороцентристських позицій на теоцентристські. У творі «История одной жизни» концепт «батько» реалізований в образі брата Леоніда (субконцепт «авторитет»). Зображуючи образ брата, О. Семенов-Тян-Шанський дає приклад для наслідування тим, хто, як і сам наратор, опинився далеко від батьківщини, у просторі чужої культури й віри. Духовний мученицький шлях Леоніда Семенова в тексті виявлений у напрямку від мемороцентризму - через антропоцентризм - до теоцентризму.

Підкреслюючи духовну еволюцію непересічної особистості, О. Семенов-Тян-Шанський обирає вільну композицію нарису з ліричними відступами, уривками із щоденника героя, із включенням спогадів сучасників, з якими автор нерідко полемізує щодо оцінки того чи іншого вчинку брата. Завдяки формам поліфонізму головний образ постає рельєфнішим, позбавленим дидактичності й схематизму. Сюжетні ланки даного твору визначають етапи духовної еволюції людини, конфлікт непересічної особистості з довколишнім світом, революцію і смуту як вияви народного гніву. Вибудувавши твір хронологічно, автор обирає не періоди біографії - дитинство, юність, зрілість, а акцентує увагу на формуванні характеру, утвердженні віри й любові, прийнятті святих таїнств, переосмисленні минулого, пошуку власної ідентичності.

У підрозділі 2.2.3. «Полон як втілення ідеї мучеництва в автобіографічному нарисі І. Савіна» представлено інший варіант реалізації концепту «батько» - це практично повна його відсутність у тексті або заміна образом, що зберігає значення авторитету й захисту. У творі І. Савіна «Плен» батька як художнього образу немає взагалі. Автор звертається до Бога риторично, для нього ця постать не тільки не зрозуміла, а й гіпотетична. Начало, до якого апелює автобіографічний герой І. Савіна, - «Бог сильний», тому в тексті постійно присутні алюзії біблійних ситуацій, зокрема, згадка про останні дні життя Христа. Бог у прозі І. Савіна постає як суворий і непохитний зразок поведінки, остання надія в умовах полону.

І. Савін створює мемуарний тип образу оповідача - особи, яка активно висловлює своє ставлення до подій і явищ. Часом наратор ніби відходить на другий план, прагнучи до типізації того, що відбувається, а часом, навпаки, безпосередньо виявляє себе. Останнє знайшло яскраве втілення у прихованих зіставленнях оповідача з Христом, у символах, у внутрішніх монологах. Для героя І. Савіна домівкою стає те місце, де є тепло й турбота жінки. Концепт «анти-дім» розкривається в хронотопі дороги, що веде до втрати свободи особистості (бойові дії, порушення стабільності, полон).

У пункті 2.2.4. «Синтез психологічного і соціального начал у образі батька («Другие берега» В. Набокова)» розглянуто автобіографічну прозу В. Набокова, в якій звернення до Отця Небесного відсутнє, але образ батька земного поєднує в собі дві іпостасі - «захисник» і «авторитет». Засобами імпресіонізму в поєднанні з реалізмом письменник створює образ батька, акцентуючи увагу на таких його якостях, як етична сила, надійність, справедливість. З образом батька у прозі В. Набокова пов'язаний субконцепт «засновник». У цьому творі постать батька через алюзії пов'язана з Богом втраченого Раю, Богом-захисником, але водночас батько у зображенні митця дуже далекий, бо дуже зайнятий. Притчеву ситуацію створює біблійний сюжет про блудного сина, який мотивує повернення автора в минуле й актуалізує культурний досвід Рембрандта (картина «Повернення блудного сина»).

В. Набоков використовує прийом «випереждення», асоціативного зчеплення подій, що надає ефекту рівноправного існування в оповідному дискурсі різних за значущістю явищ. Роман просякнутий відчуттям тривоги. З одного боку, це зумовлено постійним використанням синхрон-картин дорослим автором, з іншого - зіставленням ретро-героя з пасажиром, (ця метафора підкреслює не лише його емоційний стан, а й визначальну роль долі). Проявом персоналізму в «Других берегах» В. Набокова можна вважати роздуми про тлінність життя, про рід та дім. Письменник у своїх спогадах досить часто звертається до культурного діалогу з читачем через алюзії й ремінісценції.

Ключовий концепт «батько» дозволив виявити особливості релігійно-філософського осмислення минулого і художнього втілення пошуків персоналістів в автобіографічній прозі російської еміграції. Звернення до духовної спадщини християнства визначає специфіку авторської позиції і наративні рішення в літературі представників еміграції.

У третьому розділі «Соціально-історичний дискурс автобіографічної прози російських емігрантів», що містить чотири підрозділи, розкрито специфіку персоналістичного сприйняття письменниками-емігрантами історії, в тому числі, громадянської війни. У підрозділі 3.1. «Історія як культурний фон і головна дійова особа в автобіографічній прозі епохи громадянської війни у творчості письменників (І. Бунін, Н. Теффі, І. Шмельов) і політичних діячів (П. Бобровський, А. Денікін, В. Оболенський)» виявлено особливості художнього втілення в мемуарах історичних подій періоду громадянської війни і революції, визначено типологічні й специфічні риси різножанрових творів автобіографічної прози російської еміграції.

Виділення соціально-історичного рівня персоналізму в емігрантській літературі обумовлено акцентуацією теми історичних зрушень та їх емоційного переживання у творах письменників і громадських діячів. У соціально-історичному дискурсі автобіографічної прози виявлено причини соціальних трансформацій і пошуки духовних шляхів опору складним обставинам, в яких опинилися російські емігранти внаслідок суспільного розколу.

Соціально-історичний рівень персоналізму в автобіографічній прозі першої хвилі російської еміграції тісно пов'язаний з історичним і політичним життям суспільства. У творах емігрантів містяться різноманітні оцінки (емоційні, філософські, політичні, етичні тощо) подій межі століть, Першої світової війни, революції та громадянської війни. В автобіографічних текстах, створених представниками військової еліти, стверджуються монархічні ідеали й вірність обов'язку. А у творах авторів, не пов'язаних з політикою, домінує рефлексія, що свідчить про намагання письменників не лише відтворити побачене й пережите, але й передовсім осмислити глибинні зміни в соціумі й у внутрішньому світі людини в ситуації Великого Розколу.

У творах І.О. Буніна, І.К. Волегова, П.М. Врангеля, Р.Б. Гуля, С.Ц. Добровольського, П.М. Краснова, архієпископа Василя (Кривошеїна), В. Леонтовича, В.В. Марушевського, Я.А. Слащова-Кримського, І.С. Шмельова, Н. А. Теффі та інших письменників (як військових, так і цивільних) з різним ступенем документальності й суб'єктивності простежується бажання зберегти в пам'яті особистісно і соціально значущі події конкретного історичного періоду. При всій стильовій різноманітності творів представників російської еміграції першої хвилі у дисертації відзначено свідоме прагнення авторів до узагальнення історичних подій, до відображення тенденцій масової свідомості. Звернення до документів і свідчень сучасників додає автобіографічній прозі того часу конкретності, достовірності та всебічності зображення. Персоналістська домінанта в соціально-історичному дискурсі емігрантської літератури зумовила тяжіння до виявлення філософсько-історичних аналогій, розкриття глибинного змісту подій і підкреслення ролі рушійних сил епохи, в тому числі й окремих осіб.

В емігрантському дискурсі автобіографічної літератури вибудовувалися персональні координати світу, в умовах якого особистість переживала складні проблеми соціалізації. У виборі топосів, образів, мотивів та інших компонентів тексту простежується знаковість, культурні асоціації та зміна ціннісних орієнтацій у ситуації суспільного перевороту. Серед знакових географічних топосів в автобіографічній прозі російської еміграції виділяються Україна і Крим. Україна в соціально-історичному дискурсі емігрантської літератури зображена як осередок опору більшовизму, місце зіткнення національних та індивідуальних інтересів, притулок для розгубленої інтелігенції. У зображенні українських міст - Києва, Харкова, Одеси та історичних фактів, пов'язаних з ними, автори відбирають ті деталі й події, які яскраво відображають не лише персональні відчуття, а й процеси суспільної свідомості. З часом українська тема в літературі російської еміграції поглиблюється і розвивається, знаходячи виявлення в мотивах спільної трагедії, стихійної маси, у конфлікті між старими і новими уявленнями про рушійні сили історії. У зображенні топосу України домінує дихотомія втрати-віднайдення дому. Поняття «ближня еміграція» втілює персоналістський погляд, який переважає у творах автобіографічної прози російської еміграції.

У підрозділі 3.2. «Образи «дому» і «батьківщини» в соціально-історичному дискурсі прози емігрантів» виокремлено ключовий для соціально-історичного рівня емігрантської літератури концепт, що представляє різні «полюси» персоналістської парадигми. Концепт «дім», який посідає провідне місце в соціально-історичному дискурсі емігрантської літератури, фокусує проблеми не влади і політики, а ставлення до втраченої вітчизни, до сім'ї, до системи колишніх соціальних і духовних зв'язків. У даному концепті виявляється відчуття ностальгії, яке визначає стильові домінанти автобіографічної прози. Концепт «дім» (на відміну від концепту «батьківщина», що має в умовах еміграції політичне забарвлення і пов'язаний з новою владою, болісною втратою минулого) є універсальним поняттям, об'єднуючи і тих, хто був далекий від політики, і тих, хто переймався державними інтересами.

В автобіографічній прозі першої хвилі російської еміграції цей концепт актуалізував персоналістський ракурс зображення подій, що знайшло втілення у формах вираження авторської свідомості. Образ дому в автобіографічній прозі еміграції 1920-1940-х років подається в розширеній парадигмі: конкретне помешкання, мала батьківщина, вітчизна, минуле, пошук втраченого раю. У зв'язку з концептом «дім» знаковим стає мотив бездомності, який виявляється у багатьох творах російської еміграції і розкриває хворобливе переживання особистістю соціального і духовного розлому. Концепт «дім» пов'язаний із субконцептами «сховище», «притулок», «захист», «сім'я», які мають місце в ретро-картинах. Якщо в класичній літературі «дім дитинства» зображуються як певний період минулого життя, то в емігрантській автобіографічній прозі цей образ уособлює втрату культури, батьківщини, родинних зв'язків. В описах картин дитинства автори намагаються передбачити події дорослого життя, створюють певний контраст подальшому перебігу історії, акцентують прикмети трагедії, що насувається (образ колиски над безоднею у В. Набокова, поранення вітчима і розставання з батьком у З. Шаховської, темні й страшні анфілади кімнат у Н. Теффі тощо).

Найголовнішим для визначення концепту «дім» вважається емоційний простір домівки. «Дім» - це те місце, де особистість відчуває себе коханою, потрібною, необхідною. В одних авторів образ дому протяжний у часі й просторі, в інших - локалізований. Цей концепт пов'язаний із ретро-картинами і синхрон-картинами, його введення в текст спогадів дозволяло авторам зберігати культурну й національну ідентичність в умовах еміграції.

Навіть схожі за предметним наповненням «свої» простори, наприклад, образи темних будинків у А. Денікіна і І. Шмельова, виявляються різновекторними: якщо для одного це те оточення, в якому комфортно обивателю, але тісно непересічній особистості, то для другого - це притулок, хай тимчасовий і хисткий, але такий, що пов'язує з минулим, суб'єктивно значущий. На соціально-історичному рівні «дім» є одним із ключових концептів, оскільки дозволяє оцінити інтерференцію і диференціацію авторського відчуття ностальгії.

У підрозділі 3.3. «Путь русского офицера» А. Денікіна: персоналістський ракурс» проаналізовано автобіографічні спогади А. Денікіна в аспекті персоналізму, встановлено домінуючу роль концепту «пам'яті», втіленого в синхрон-картинах і ретро-картинах. Основну увагу в дисертації приділено автобіографічному твору А. Денікіна «Путь русского офицера», що поєднує в собі риси публіцистичної й художньої оповіді. Обираючи жанр життєпису, А. Денікін досить швидко переходить до автобіографічного воєнно-історичного роману.

На сторінках «Пути русского офицера» соціально-історичний злам зображується паралельно з внутрішнім конфліктом автобіографічного героя. А. Денікін називає «домом» те, що в інших авторів звичай виступає як «антидім». Саме в умовах кризи й небезпеки автор відчуває себе серед своїх і на своєму місці. Дім для А. Денікіна локалізується в тих умовах, де відбувається реалізація його особистих і професійних рис як військового. Сутність історії А. Денікін визначає як послідовну зміну політичних сил, їх трансформацію під впливом сильних особистостей. До таких він відносить і себе, визначаючи свій «дім» як поле маневрів чи бою. Саме тут він відчуває свободу і владу, яких йому бракувало в мирний час. Своєрідність позиції А. Денікіна виявляється в тому, що повнота влади в його свідомості пов'язана з концептом «батько», оскільки воєнна справа дає йому відчуття стабільності та особистої значущості. Він продовжує справу батька, своїми вчинками утверджує пам'ять про нього, виокремлює себе з натовпу.

У підрозділі 3.4. «Мотивно-тематичний комплекс «пам'ять» у прозі російської еміграції («Таков мой век» З. Шаховської та «Окаянные дни» І. Буніна)» висвітлено художнє зображення історії з позиції інтелігента в соціально-історичному дискурсі автобіографічної літератури російської еміграції. В автобіографічній прозі письменників-емігрантів (І. Бунін, З. Шаховська, І. Шмельов та ін.), які не були ані військовими, ані професійними політиками, представлена точка зору пересічної людини, котра опинилася в епіцентрі історії. Кардинальна зміна звичного середовища, різка трансформація усталеного устрою, руйнування сімейних і соціальних зв'язків зумовили розвиток теми «жорстокої долі», трагічну роздвоєність автора-героя, зосередженість на внутрішніх переживаннях і відчуттях. Численні ліричні відступи, культурні алюзії та ремінісценції, постійне звернення до себе і до читача створюють трагічний образ особистості, яка намагається зберегти в собі втрачені цінності і разом з тим знайти себе в повному суперечностей і змін світі.

Книга З. Шаховської відрізняється від подальших не тільки тематично і хронологічно, а й специфікою позиції наратора - автор намагається відновити внутрішній світ дитини, а потім підлітка.

Оповідач, по-жіночому спостережлива, багато уваги приділяє речовому світу: її завдання - не просто розповісти франкомовному читачеві про невідомі йому реалії, предмети побуту (тканини ручної роботи, застарілі фасони одягу тощо), а ввести до чужого культурного контексту «рідні», пов'язані з дорогими спогадами предмети. З кожною новою деталлю ракурс пам'яті авторки пересувається в інший відрізок часу, в інший момент емоційного стану.

Лютнева революція у викладі мемуаристки постає як зміна епох: із приходом тимчасового уряду закінчилася одна доба й розпочалася інша. Пафос оповіді нагадує «Воспоминания» Н. Теффі, яка теж знаходила дещо незвичайне й збудливе в небезпеці життя в Петербурзі тих років. Обидві письменниці згадують про різні події, скандальні історії, випадкові зустрічі з «історичними особами». Особливо виділяються сторінки мемуарів, які присвячені перебуванню Шаховських у Харкові. Немотивована жорстокість, божевільний натовп, розгублене населення - все це показано на фоні милосердя простих українських громадян, мешканців міста. Авторка змальовує безпритульність, голод, тиф, бандитизм.