Сутність художнього експерименту і специфіка поетики конкретної поезії Е. Яндля

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

УДК 821.112.2(436)-1.09

10.01.04 - література зарубіжних країн

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

СУТНІСТЬ ХУДОЖНЬОГО ЕКСПЕРИМЕНТУ І СПЕЦИФІКА ПОЕТИКИ КОНКРЕТНОЇ ПОЕЗІЇ ЕРНСТА ЯНДЛЯ

Стороха Богдан Валентинович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі світової літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор, академік НАН України ЗАТОНСЬКИЙ Дмитро Володимирович.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук РИХЛО Петро Васильович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури;

кандидат філологічних наук МІРОШНІЧЕНКО Марина Юріївна, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, доцент кафедри німецької філології та перекладу.

Захист відбудеться «18» травня 2010 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий «15» квітня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г. М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Починаючи з 40-х років ХХ ст., німецькомовна література мала у своєму арсеналі специфічне явище, котре вчені називають «візуальною», рідше «концептуальною» або ж загалом «конкретною» літературою, найбільш вагомою частиною якої є поезія. Для позначення цього жанру існують терміни «visuelle Dichtung», «visuelle Poesie», «konkrete Dichtung», «konkrete Poesie», проте об'єднавчими категоріями для нього виступають поняття «експерименту» форми (або ж експериментальності форми) та «неконвенціональності» поводження з мовою.

Указане літературне явище репрезентують такі німецькомовні автори Німеччини, Австрії, Швейцарії, як О. Ґомрінґер, М. Бензе, К. Бремер, Ґ. Рюм, О. Вінер, Г. Ґаппмайр, Ф. Мон, однак найбільш впливовим та визнаним автором вважається Ернст Яндль (1925 - 2000).

До сьогодні в українському та пострадянському літературознавстві проблематика конкретної поезії залишається нерефлектованою. Постать Е. Яндля представлена лише у низці перекладів російською мовою, здійснених А. Глазовою та В. Купріяновим. Фундаментальні аналітичні вітчизняні розвідки про специфіку поетики австрійського письменника відсутні. Серед дослідників на Е. Яндля звертає увагу О. П. Гололобова, використовуючи його твори для ілюстрування соціопрагмалінгвістичного вивчення постмодерністського тексту. Його поезія згадується в дисертаційній роботі авторки лише спорадично і включається у контекст постмодерністської літератури. У статті Т. Н. Андреюшкіної митця розглянуто на тлі розвитку німецькомовного сонету як його «редуктора» до мінімально необхідного компендіуму жанрових ознак. Т. Гречушнікова на підставі одного вірша Е. Яндля «ескалатор» та деяких поезій Т. Ульріхса і О. Ґомрінґера, ґрунтуючись на позиціях феміністської лінгвістики, говорить про «жіночність» текстів німецької експериментальної поезії другої половини ХХ ст.

Німецькомовне літературознавство протягом останніх десятиліть активно формувало корпус дослідницьких студій переважно структуралістського спрямування, вивчаючи як явище конкретної поезії, так і роль Е. Яндля у літературному процесі середини - другої половини ХХ ст. Основними віхами у розвитку проблеми можна вважати праці В. Шмідт-Денґлера, З. Й. Шмідта, К. Вайс, А. Урмахер, Л. Гаріга, Т. Копферманна, Г. Гайсенбюттеля, О. Ґомрінґера та інших.

Конкретна поезія, презентована німецькомовною літературою, постала з кінця ХІХ ст. до завершення Другої світової війни; тенденція нелінійного поводження з текстом та акцентуації у творах не тільки вербальної складової, але й графічної - котра осмислюється спочатку як іконічна (пізня античність - середньовіччя - бароко), а далі, від С. Малларме, як абстраговано-символічна - триває фактично два останні тисячоліття.

Нині експериментальна література, порівняно з серединою ХХ ст., трансформувалася, перейшовши у формат кібернетичної поезії (що стає темою дослідження К. Шенка), проте її критична рефлексія ще не стала набутком вітчизняного літературознавства, хоча в європейському науковому дискурсі дана тема активно розробляється, про що свідчить намагання вивести осмислення явища конкретної поезії з простору герменевтичного витлумачення окремих текстів у вимір феноменологічного аналізу вже не стільки сутності, скільки місця та ролі цього літературного явища в загальнолітературному контексті епохи.

Незважаючи на те, що неконвенціональне поводження зі словом (співвідносне з авангардистською «серіальною музикою») у літературному процесі виникає не лише в західній культурі, концептуалізація та конкретизація художнього твору властиві головно оксидентальній свідомості. Вони співвідносні зі словом і його семантичною наповнюваністю, тоді як в орієнтальній культурі поезія балансує між літературою та живописом на проміжному ступені між літературою та графікою, тобто акцент зміщується на поєднання художньо-іконічного та семантичного рівнів, а не абстраговано-знакового.

Творчість Е. Яндля залишається досить відомою лише колу літературознавців, хоча його значення як поета не тільки для письменства, але й загальноосвітньої школи в Австрії неможливо переоцінити, про що свідчить і частота його появи у виданнях для дитячого читання, і рецепція на рівні дидактичного використання в школі. Його вірші не перекладалися українською мовою. Питання можливості, еквівалентності та доцільності перекладів конкретної поезії взагалі та текстів Е. Яндля зокрема становить окремий аспект студіювання його доробку. Недостатньо засвоєним вітчизняною філологією залишається також корпус аналітичних розвідок як із вивчення творів письменника, так і з проблематики конкретної літератури в цілому.

Уже самі поняття «конкретна», «візуальна», «експериментальна» поезія не є традиційними для вітчизняної науки. Словникові літературознавчі статті артикулюють лише поняття «летризму», невичерпне з огляду на комплекс конкретної літератури, сформований літературною традицією другої половини ХХ ст., переважно 50 - 70-х рр.

Терміни «конкретність», «візуальність», «експериментальність», «неконвенціональність» співвідносяться один із одним за принципом загального та часткового. Найвужче значення отримує поняття «візуальність», яке застосовується до поетичного твору, акцентуючи незвичність візуального оформлення на книжковій сторінці. Завдяки шрифту, фактурі, розташуванню здійснюється розрізнення вербального та графічного (іконічного) компонентів, при цьому поза увагою залишається змістовий. Ширшим за поняття «візуальності» є «експериментальність» - узагальнена характеристика «незвичного» поєднання як вербального, так і графічного компонентів, побудована на пошуковому характері сполучень вербальних мовленнєвих елементів. Ще ширше тлумачиться «неконвенціональність» як характеристика поезії: вона використовує імплікації понять «класики» і «традиції» у читача, змушуючи його повсякчас здійснювати аналіз відмінностей від попереднього досвіду літератури та спонукати до переживання естетичного у творі шляхом порушення наявного узагальненого образу вірша. Якщо перші два поняття апелюють головно до характеристики такої поезії з точки зору зовнішніх ознак, то третє здійснює часткове проникнення у внутрішню сутність поезії.

Найбільш показовим і широким є означення такого роду текстів «конкретними»: специфічно деконструктивними та мовно-аналітичними текстуальними утвореннями гомогенізованого графіко-вербального плану, яким властиве переосмислення не лише «поезису» (виникнення літературної поетизації), але і «семіозису» (смислопородження) твору і його складових із метою виявлення глибинних об'єктно-ноуменальних зв'язків, наявних у культурі.

Відсутність рефлексії як конкретної поезії, так і її вираження у мистецькій практиці Е. Яндля періоду 50 - 70-х рр. минулого століття у сучасному вітчизняному літературознавстві; введення в науковий обіг специфічного термінологічного апарату для опису цього літературного феномена визначають актуальність даного дослідження.

Зв'язок дослідження з науковими програмами, планами й темами. Робота виконана згідно з планом наукової роботи відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України в руслі планової теми «Актуальні проблеми історії зарубіжних літератур ХІХ-ХХІ ст.: діалог культур і пошук ідентичності, міф і деміфологізація, феномен забуття і форми культурної пам'яті» (номер державної реєстрації 0108U007382). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 2 від 22 лютого 2007 р.) та на засіданні бюро науково-координаційної ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 2 від 28 травня 2009 р.).

Метою даного дослідження є аналіз і з'ясування сутності поетикального експерименту в ліриці Е. Яндля, здійсненого ним у межах власних поетичних творів протягом перших двох десятиліть активної письменницької діяльності - періоду розквіту конкретної поезії та часу пошуків власного стилю.

Для досягнення даної мети нами сформульовані такі завдання:

проаналізувати наявні джерела критичної літератури з даної проблематики;

на основі здійсненого аналізу уточнити поняття конкретної поезії, її специфіки, хронологічних меж розвитку і формування;

окреслити культурно-історичний та філософський контекст поезії Е. Яндля, визначивши виразно яндлівські риси лірики;

охарактеризувати місце конкретних віршів у поетичній системі письменника, виокремити їхні змісто- та формотворчі чинники, а також дії, спрямовані на трансформацію поетичної мови;

виконати комплексний аналіз двох поетичних книг Е. Яндля («Голосно і Луїза», «штучне дерево»), в яких він випробовує нову для себе техніку конкретного віршування, де експериментальні дії автора набувають свого вершинного вираження;

виокремити особливості поетики Е. Яндля, а також охарактеризувати подальший розвиток конкретної поезії у другій половині ХХ ст.

Об'єктом дисертаційного дослідження виступають конкретнопоетичні твори австрійського письменника Е. Яндля 50 - 70-х рр. ХХ ст. з акцентом на його поетичних збірках «Голосно і Луїза» («Laut und Luise») та «штучне дерево» («der kьnstliche baum»). Тут і нижче ми зберігаємо особливості вживання великої літери в конкретній поезії на початку речень та іменників, відмінні від конвенціональних для німецької мови.

Предметом дослідження є специфіка авторського експериментального поводження з мовою, особливості формування, семіозис та поезис конкретнопоетичних творів австрійського поета, а також трансформаційні процеси в поетиці Е. Яндля на межі літератури, лінгвістики та філософії.

Методологічна основа дослідження зумовлюється проблематикою поставлених завдань, об'єкта та предмета літературного аналізу, характером джерел. Конкретна поезія є унікальним комплексним, багатокомпонентним утворенням синкретичного характеру з елементів літературного, лінгвістичного, філософського мислення, спрямованим на рефлексію мови як епістемологічного та соціокультурного феномена. Методологічну базу склали роботи теоретиків конкретної поезії Ф. Мона, Г. Рюма, П. Пабіша, М. Шміц-Еманс, В. Шмідт-Денґлера, К. Пфозер-Шевіг, О. Ґомрінґера, Й. Древса, а також філософсько-лінгвістичні праці Л. Вітґенштайна, Ж. Дельоза, Й. Зальбаума, Ю. Трабанта.

Семантична багатошаровість, вербально-візуальна синкретичність поетичної творчості Е. Яндля зумовлюють синтезування історико-поетологічної, структуралістської, компаративної, герменевтичної методологій і методик, що дозволяють осмислити сутність та визначити провідні риси поетики австрійського письменника.

За допомогою обраної методології в процесі вирішення поставлених завдань були отримані результати, що складають зміст наукової новизни даного дослідження і загалом репрезентують образ літературного явища конкретної поезії у рецепції та практиці Е. Яндля на тлі експериментальних процесів у німецькомовній літературі середини ХХ ст. Визначальним моментом виступає процедура встановлення оригінальності неконвенціонального поетичного проекту письменника, яка базується на принципових засадах практики експериментального ставлення до поезису літературних творів. Уперше:

з використанням різних методологічних підходів здійснено комплексний аналіз художнього експерименту австрійського поета з метою окреслення поетикальної цілісності на тлі як усієї літературної спадщини митця, так і літературно-філософського контексту епохи. Враховано вплив філософсько-лінгвістичних концепцій епохи на формування поетики конкретної поезії загалом як явища, так і на індивідуальний стиль Е. Яндля;

висвітлено процес відходу письменника від напрацьованих поетичних прийомів; поезія яндель лірика філософський

проаналізовано оригінальність авторського осмислення ролі мови і мовлення у формуванні поезису літературних творів на основі «нового» експериментального смислотворення, що виникає із оформлення лінгвістичного образу світу, відмінного від класичного поетичного досвіду, та зі встановлення оригінальних зв'язків між об'єктами та ноуменами;

розкрито принциповий зв'язок лірики Е. Яндля, котрий послідовно відсторонювався від «конкретної» лінії та поетичних угруповань, із творами кола поетів-конкретистів.

Теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження. Отримані результати дають цілісне обґрунтоване уявлення про специфіку конкретної поезії Е. Яндля в контексті розвитку конкретнопоетичної практики ХХ ст. Це дозволяє розширити аналітичну базу германістичних студій та включити знання про митецьке явище у компендіум практичного застосування літературознавчою наукою. Методологічні підходи та сформульовані за їхньою допомогою теоретичні положення можуть бути використані фахівцями з літературознавства, лінгвістики, філософії, культурології, а також у системі викладання курсу зарубіжної літератури ХХ ст. та спецкурсів із історії німецькомовних літератур в українських ВНЗ.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, практичні висновки, викладені у дисертації, обговорювалися на засіданнях відділу світової літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України; на спільних засіданнях українських та німецьких германістів, що проводилися в рамках підтримуваної ДААД Програми ім. Володимира Адмоні між Центром германістики при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Берлінським Вільним Університетом; наукових конференціях - міжнародних: «IX Міжнародна конференція молодих учених» (Київ, 2007), «Німецькомовні літератури: канонічні постаті й нові імена (до 85-річчя від дня народження академіка НАН України Дмитра Затонського)» (Київ, 2007), «Криза теорії» (Чернівці, 2007), «Німецькомовні літератури 19 - 21 століть: міф та деміфологізація» (Київ, 2008), «Світова класика в літературно-критичному дискурсі ХХІ століття» (Львів, 2009); міжвузівських: «Шрейдерівські читання» (Дніпропетровськ, 2003, 2005, 2006, 2007); на літній школі «Німецькомовні літератури від fin de siиcle до сьогодення: огляди, аналітичні розвідки, інтерпретаційні студії» (Судак, 2006); під час роботи літньої школи германістів «Поезія серця і проза стосунків: творчість Ґете між пристрастю та зреченням» (Судак, 2008).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи висвітлені у 19 авторських публікаціях, серед яких 13 - статті у наукових виданнях, що визнаються ВАК України як фахові з філологічних наук.

Структура дисертації зумовлена специфікою предмета та логікою розкриття теми дослідження, а також метою та головними завданнями дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на дванадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і трьох додатків. Обсяг роботи без списку літератури становить 194 сторінки, повний обсяг - 236 сторінок. Додатки з ілюстративним матеріалом складають 64 сторінки. Список літератури містить 470 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність даної теми, з'ясовано предмет і об'єкт дослідження, визначено його мету, завдання і теоретично-методологічну базу, розкрито наукову новизну та практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію.

У першому розділі «Конкретна поезія Ернста Яндля у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві» окреслено специфіку осмислення конкретної поезії в німецькомовних літературознавчих дослідженнях, здійснено класифікацію секундарних джерел. Проаналізовано основні тенденції представлення тематики неконвенціональної поезії та творчості Е. Яндля у контексті конкретної лірики. У розділі простежено динаміку уваги до письменника в критичних німецько- та іншомовних джерелах, а також тенденції вивчення його доробку.

З другої половини 50-х рр. ХХ ст. до початку ХХІ ст. невпинно зростає зацікавленість проблематикою конкретної поезії. Водночас простежується переміщення акцентів зі структурно-філософського аналізу до фундаментально-культурологічного висвітлення цього літературного явища. Незаперечні «піки» наукової активності в аналітичних публікаціях про твори Е. Яндля припадають на 60-ті - 70-ті рр. Письменник був ключовою фігурою в літературному процесі німецькомовного ареалу середини ХХ століття та одним із активно задіяних авторів трьох центральних австрійських літературних журналів «Akzente» («Акценти»), «Manuskripte» («Рукописи») та «Protokolle» («Протоколи»). Ці видання репрезентують критичну рефлексію творчості Е. Яндля у статтях Ф. Мона, П. Х. Нойманна, У. Відмера, Г. Мельцера, Л. Фідлера, К. Сіблевські, А. Трайбера, Г. Гайсенбюттеля, К. Рамма, Л. Харіга, В. Шмідт-Денґлера, Д. Шмідталер, Й. Древса, А. Коллеріча, М. Шаранга, О. Брайхе. Публікації визначають домінанти дослідження поезій митця, а також зміну реакції критиків на появу творів, що поступово набуває виключно суперлативних інтонацій.

Протягом двох останніх десятиліть було надруковано декілька колективних праць фундаментального характеру, присвячених Е. Яндлеві як письменнику і особистості. Книги за загальною редакцією К. Сіблевські та Б. Фетца здійснюють певне «олюднення» постаті канонізованого поета. Паралельно відбувається осмислення його творчості в інтернаціональному літературному контексті у статтях Й. Тавада, М. Гамбурґера, Л. Рейтані та Ф. Д. Солара. Необхідність систематизації вивчення творчості Е. Яндля зумовлює появу бібліографічних покажчиків. Вони унаочнюють не лише палітру науково-критичних праць, але і частотність дописів дослідників, серед яких лідирують Й. Древс, якому належать 20 публікацій, К. Ріга, В. Шмідт-Денґлер, Ю. Вальман, К. Сіблевські та інші.

Секундарна література про Е. Яндля внутрішньо поділяється на дві частини. Першу становлять розвідки, присвячені виключно творчості австрійського автора, різним аспектам поетики його творів, розвитку та змінам індивідуального стилю, аналізу окремих віршів. Друга частина - це публікації, де вивчаються питання загальнотеоретичного плану конкретної поезії і де Е. Яндль з'являється поруч із іншими конкретистами як представник літературного ландшафту другої половини ХХ ст. Помітним на цьому тлі є переважання в аналітичних студіях посилань на драматичні твори письменника, що цілком вписується в театроцентричну австрійську традицію, засновану ще з кінця XVIII ст.

Важливим у дослідженнях про Е. Яндля є акцентування його зв'язків із філософською традицію, головно з Л. Вітґеншайном. С. Гойбер зосереджує увагу на з'ясуванні його місця в літературному процесі другої половини XX ст., що помітно у працях В. Шмідт-Денґлера та К. Цейрінґера. Дослідження поетикального плану Л. Гаріга, П. Пабіша демонструють прихильність їхніх авторів до одного і того ж компендіуму найбільш цитованих поетичних текстів Е. Яндля («відень: гельденплац», «справжній птах», «біль через тертя», «мопс отто», «schtzngrmm») та ігнорування системного підходу до поезій, їхньої циклізації та функціонування не поодиноко, а в контексті послідовної появи збірок і принципів вміщення в них творів різних років.

Розвідки про письменника мають філософське, поетикальне, культурологічне, методико-дидактичне спрямування.

Наприкінці розділу робиться висновок про те, що основними методологічними стратегіями вивчення творчості австрійського митця виступають структуралістська та історико-літературна, а також констатується відсутність систематизованих комплексних герменевтичних досліджень спадщини Е. Яндля та необхідність трансформації методологічного підходу до його творів.

У другому розділі «Феномен конкретної поезії і творчість Ернста Яндля» визначається поняття конкретної поезії, розглядаються наявні у зарубіжному літературознавстві принципи систематизації явищ цього жанру, виявляється специфіка, філософський контекст розвитку неконвенціональної поезії та конкретнопоетичної творчості Е. Яндля.

У першому підрозділі «Визначення конкретної поезії та типи її класифікації» представлено аналіз поняття конкретності, експериментальності та пов'язаного з цим розрізнення конкретного та абстрактного; простежується різноманітність потрактування жанрів конкретної поезії протягом її історичного розвитку; визначається роль філософсько-лінгвістичного поняття «презентації» та «репрезентації» у світлі посиленої рефлексії мови як медіуму повідомлення; розглядаються три існуючі класифікацій конкретної поезії.

Термінологічно явище може вважатися концептуально завершеним разом із формуванням глосарію, в якому закріплені значення і загальна семантика смислового поля, де побутує теорія. Конкретна поезія з її постійним наголошенням на «експериментальності» апелює до характерного для мислення Нового часу уявлення про тип досвіду, який має пізнавальний, цілеспрямовано дослідницький, методичний характер та здійснюється у спеціально сконструйованих відтворюваних умовах шляхом їх контрольованої зміни. Матеріалом та механізмами експерименту конкретної поезії виступає мова як мовлення (усне чи писемне), завдяки чому автор відкриває для себе і читача «істину мови», виражену в мовленнєвих актах.

Використання самого слова «конкретний» у науковому дискурсі засноване на тлумаченні протиставлення «абстрактне» - «конкретне», згідно з яким «абстрактне» тлумачиться як атрибут із вужчим значенням, порівняно з «конкретним». Важливим аспектом вживання поняття конкретного у середині XX ст. є вплив лінгвістичної філософії на інтелектуальну думку епохи. Початки «сумніву в мові», закладені Г. фон Гофмансталем у «Листі лорда Чендоса до Френсіса Бекона» та продовжені Л. Вітґенштайном, розвиваються філософами у другій половині XX ст., зокрема М. Гайдеґґером та Ж. Дельозом.

З огляду на специфіку явища конкретної поезії ми визначаємо «конкретність» як особливий спосіб графічної репрезентації мовленнєвих елементів та іконічної зображальності, які виявляють епістемологічні закони мови, її трансформацію і критику.

Сама ґенеза поняття конкретної поезії включає у себе такі літературні явища, як «Dinggedicht» (вірш-річ), «Figurengedicht» (фігурний вірш), «Figurenkonstellation» (фігурна констеляція), «Lautgedicht» (звуковий вірш), «Permutation» (пермутація), «(ut) pictura poesis» (поетична картина): вони апелюють до сфери словесного як письмово та словесно закріпленого мовлення; до візуального як іконічного та не-текстового.

У 60 - 70 рр. XX ст. автори-критики заклали основу для подальшого осмислення експериментальної поезії у сфері форми. Термінологічно критичний дискурс базується на поняттях «консеквенції», «конвенціональності», «мови», «частки», «матеріалу», «комунікації». Найпершим референтом при окресленні поезії тут виступає саме комунікація. Важливість повідомлення набуває особливо великого значення при констатації теоретиками (О. Ґомрінґер, Ф. Мон) наближення поезії до реципієнта.

У цей час стає важливою дихотомія презентації та репрезентації, онтологічно пов'язана з протиставленням мови і мовлення. Необхідність чіткого розмежування цих термінів зумовлюється також тим, що німецькомовна критика активно використовує терміни «Prдsenz» і «Prдsentation» (присутність, представлення); при цьому другий термін, незважаючи на покликання на «первинність», має також відтінок значення демонстрації, огляду. Розрізнення мовлення як репрезентативного матеріалу, з котрим здійснюються аналітичні операції, та мови як системи, що лежить в основі репрезентованого, важливе для досвіду структуралістського та постструктуралістського літературознавства та факту відсутності в конкретній поезії дискурсу, впорядкованого за законами синтаксису, що характеризує конвенціональну літературу. Відсутність дискурсу констатується при нереалізованості судження (інфінітивізація чи ліквідація предикації) за наявності артикульованого повідомлення (мовленнєвого акту).

На глибинному розрізненні візуального та акустичного компонентів ґрунтуються три класифікації, які виробила теорія конкретної поезії. Так, О. Ґомрінґер пропонує поділяти неконвенціональну поезію на шість видів, звертаючи увагу майже виключно на структурні характеристики творів. М. Бензе та Р. Дьоль виділяють також шість видів конкретнопоетичних творів, але в основу їхнього розрізнення покладено принцип розрізнення «матеріалу», яким мислиться звук, знак, письмо або зображення. Акцентовано деталізованою є класифікація М. Пютца із двадцятьма двома підвидами конкретних поезій та одночасним використанням декількох принципів виділення віршів в окрему групу. Жодна з даних класифікацій не може претендувати на всеохопність та характеристику всього корпусу конкретної поезії.

У другому підрозділі «Етапи розвитку конкретної поезії від античності до XX століття» йдеться про динаміку розвитку неконвенціональної літератури, яка простежується від пізньої античності, оформлюються наприкінці XIX ст. в концептуалізацію візуального компонента поезії у С. Малларме і розвиваються у конкретній поезії в середині XX ст.

Важливими явищами розвитку неконвенціональної поезії з античності та елліністичних часів виступають Фестський диск, вірші Сіміаса Родоського, Досідора, поезії Р. Мавра, середньовічні епічні цикли «Трістан» і «Парціфаль». Подальший розвиток візуалізованої літератури визначають твори Ф. Колонна, Л. Курціо, Я. Паноніуса, Ю. Скалігера. Кінець XIX - початок XX ст. позначені експериментами С. Малларме та Г. Аполінера, які свідчать про її візуалізацію й інтелектуалізацію. Конкретна поезія набуває у XX ст. свого вивершення у Г. Балля, Р. Гаусманна, Ман Рея, К. Беллолі. З 50-х рр. рух конкретної поезії переміщується в німецькомовний простір, де провідну роль у ньому відіграють О. Ґомрінґер, Ф. Мон, Е. Яндль та інші.

У третьому підрозділі «Історико-культурний та філософський контекст конкретної поезії Ернста Яндля» розглядається зв'язок конкретної поезії і творів Е. Яндля з культурними подіями середини XX ст. та лінгвістичною філософією другої половини XIX ст. Основними у даному контексті стають імена Ч. С. Пірса, Ф. де Соссюра, Л. Вітґенштайна, М. Гайдеґґера, через них конкретна поезія здійснює перспективний зв'язок із філософією другої половини минулого століття, із постструктуралістським і деконструктивістським рухом та постатями М. Фуко, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда.

З кінця XIX - другої половини XX ст. простежується поступове вивільнення мови з-під влади суб'єкта, що виражається в утвердженні «самості» мови і далі - в осмисленні глибинного зрощення онтології і мови, яка виявляє свою багатозначність та поетичність, стаючи максимально далекою від суб'єкта та близькою буттю, що має концептуально значення для філософії М. Гайдеґґера. Конкретна поезія скерована на осмислення мови, стаючи репрезентацією мовленнєвих механізмів, спрямованих на «викриття» влади мови, емансипованої від суб'єкта. Бажання відмовитися від розмірковувань про неї в категоріях наукового, логічного дискурсу призводить до появи саме поезії. У ній, відсторонюючи суб'єкта-автора, центр поетичного вивільнюється від розбіжності між Я та поетичним текстом, долаючи кордон між мовою та мовленнєвими практиками індивідуального суб'єкта.

У четвертому підрозділі «Специфіка конкретного віршування Ернста Яндля на тлі німецькомовної конкретної поезії другої половини XX століття» простежується авторефлексія письменником як власної творчості, так і конкретної поезії взагалі, оформлена ним у низці публікацій теоретичного характеру, а також розглядаються трансформаційні процеси у поетиці, визначені при аналізі його книг віршів у діахронічному аспекті.

Пріоритетними проблемами для Е. Яндля стають зміст експериментального у поезії, який він намагається визначити колом понять, стратегій та імен, значущих особисто для нього, та які водночас не становлять собою узагальнену картину, створення котрої передбачало б фундаментальний розгляд усіх особливостей явища конкретного мистецтва.

В аналітичних текстах про власну творчість Е. Яндль дотримується принципу відкритості щодо всіх можливих потрактувань, не переймаючись питаннями організуючого, центруючого плану. Його аналіз оперує класичним набором понять дискурсу про конкретну поезію (площина, мова, матеріал, конкретність, абстрактність, перспектива) та розкриває автора як письменника, котрий навіть у теоретичному тексті не позбувається поетизації (метафори, анафори, повтори), проте тверезо оцінює розвиток літератури після Другої світової війни. Він вказує на, приблизно, десятирічний період пишного розквіту поезії після війни, наслідком чого стала «вичерпаність» теми та виснаженість суб'єктивності як матеріалу.

Конкретна поезія Е. Яндля протягом 50 - 70-х рр. зазнає трансформації через прихильність митця до «традиційної» поезії, потім до експериментаторської з подальшим поверненням до письма, яким він послуговувався на початку своєї літературної діяльності. Поетичні збірки цього періоду експериментування відображають зміну творчих пріоритетів автора, перетворення його бачення функції мови та сутності відображених у поезії об'єктів, що зближує його позицію щодо мови з поглядами М. Гайдеґґера.

У третьому розділі дисертаційного дослідження «Сутність художнього експерименту Ернста Яндля (на матеріалі конкретної поезії)» здійснюється загальний аналіз рис експериментальної поетики Е. Яндля, його творчості від початків до останнього періоду його творчості.

У першому підрозділі «Особливості розвитку художньої системи Ернста Яндля» увага головно зосереджується на перших збірках поезій митця «Голосно і Луїза», «мовний пузир» («sprechblasen»), «певність речей» («dingfest»).

Одну з проблем аналізу поетичного доробку Е. Яндля становить внутрішня складність жанрових модифікацій, використаних ним у віршах різних періодів. Збірки віршів, які з'являються від 1956 р., включають твори різних років, впорядковані не за хронологічним принципом. Наступним важливим і водночас проблематичним пунктом є розбіжність активності Е. Яндля протягом трьох найпродуктивніших у поетичному сенсі десятиліть між творчою діяльністю та динамікою появи його збірок поезій.

Одночасно поетичний стиль автора змінюється: з одного боку, він зберігає зв'язок із початками власного стилю віршування, а з другого - намагається сформувати власну лінію експерименту з поетичним словом, розуміючи при цьому трансформацію мови як генеративну лінгвістику, пошук нових «симбіозних» форм, редукцію та мінімалізацію синтаксичних структур, а також відкриття формальних виражальних засобів (випробування різноманітних візуальних способів компонування знакового - графічного - матеріалу на площині сторінки).

Додаткову складність становить загальна структура корпусу творів Е. Яндля, частина яких уведена ним до збірників, що виходили друком, а інша - залишена поза ними; лише у другому виданні зібрання творів вона оформлена у п'ять частин так званих «розпорошених віршів» («verstreute gedichte»). Наша увага зосереджується на віршах, що вміщені у збірках 50-х - 70-х рр., оскільки поява, формування поетики конкретної лірики та відхід автора від неї простежується саме протягом цього часового проміжку. Твори, написані у 80-х - 90-х рр., не включаються до розгляду, оскільки в них Е. Яндль остаточно повертається до початків свого віршування та більше уваги приділяє драматургії, аніж поезії (наприклад, драма «З чужини»).

Починаючи з п'ятої збірки поезій «певність речей», автор змінює позицію щодо репрезентації матеріальності, побаченої крізь призму «речності». Процеси антропологізації у віршах зближують позицію Е. Яндля цього періоду з поглядами М. Гайдеґґера.

З 50-х до середини 70-х рр. митець переживає два поетичні злети; особливо плідним для нього стає 1957 р., коли написано найбільшу кількість конкретних віршів. У цей же час письменник наближається до конкретистських кіл, від яких він, утім, дуже швидко відходить.

У другому підрозділі «Місце конкретних віршів в художній системі австрійського автора» висвітлюється роль конкретної лірики у творчості Е. Яндля.

На відміну від О. Ґомрінґера, який у поетичному плані залишається авторитетом для всіх авторів-конкретистів та найпослідовнішим письменником, індивідуальна манера творів якого протягом років змінювалася мінімально, перетворення стилю Е. Яндля здійснюється докорінно. У першій збірці він ще залишається прихильником традиційної поезії, у другій починає практикувати нову стилістику під враженням від поезій О. Ґомрінґера, у третій та четвертій виступає в повній силі експериментаторської майстерності та поступово у збірках 1973 та 1974 рр. трансформує власну поетику і майстерно засвідчує своїми творами не різноманітність конкретнопоетичних варіацій, а виснаження стилю та самої ідеї презентативних намагань мови.

Між збірками «Голосно та Луїза» (1956) і «витерти хотіти» («wischen mцchten») (1974) розташовуються всі конкретні поезії Е. Яндля, зазнаючи протягом майже двох десятиліть трансформації від наслідувальних спроб після знайомства з творами О. Ґомрінґера до новаторського розширення і врешті-решт до профанації форми та ідеї кореляції поезії з візуальністю графіки. Мова як візуальна репрезентація коливається від нерефлектованого використання вже наявних форм через «деструкцію» та «дидактизацію» до «деконструкції системи» з винайденням нових механізмів, що унаочнюють соціальність мови та мовність соціального компонента в суспільстві. Саме у подальшому новаторстві, спрямованому не на вироблення особливо вражаючих зорових форм, а на виявлення механізмів впливу на суб'єкта, розвивається стиль Яндля-поета, котрий відходить від конкретної поезії і стає втіленням соціально-критичного духу, властивого його пізнішим творам.

У третьому підрозділі «Змісто- та формотворчі чинники конкретної поезії Ернста Яндля» увага зосереджується на особливостях організації елементів поетичних творів австрійського письменника.

Як жоден автор, Е. Яндль залишається у своїх віршах прихильником наголошено вертикального розташування елементів власних «текстів» (він сам свідомо уникав називання їх «віршами»). Вертикальне розміщення набуває особливої виразності, стаючи узагальненням міфічних сюжетів, пов'язаних з образом світового дерева. Одночасно вертикальні образи з його творів використовують алфавітне впорядкування елементів, що дозволяє говорити про зв'язок між поетичними творами Е. Яндля та відомим ще з середньовічної поезії жанром «абецедарію», праобразом котрого є псалом 119.

Просторові конструкції поета демонструють багатосторонність і різноманітність, насиченість, розпорошеність, діагональне упорядкування чи свідоме обмеження конструктивних елементів у три- чи чотирикутних формах.

Разом з вертикальними упорядкуваннями елементів текстів австрійський письменник широко практикує розміщення компонентів поетичних творів чотирикутником або ж трикутником. Однак такі картини за функціями у нього відрізняються від аналогічних у О. Ґомрінґера та Т. Ульріхса: у Е. Яндля чотирикутник не стає символізацією порожнечі чи нестачі, а завжди залишається переконливим утіленням завершеності, статичності та непорушності матерії. Трикутник та кутасті і зигзагоподібні форми, навпаки, апелюють до змінності, рухливості, нестійкості та драматизації. Чотирикутні поезії у Е. Яндля не зазнають трансформацій, тоді як трикутні - це поле дій та змін модальностей образів.

Загалом конкретна поезія виявляє достатньо малу схильність до округлих форм, з-поміж авторів хіба що Ф. Крівет може вважатися апологетом кола. Для Е. Яндля круглі форми взагалі нехарактерні: вірші залишаються генетично пов'язаними з розташуванням аркуша в друкарській машинці та його пересуванням згори донизу. Відсутність круглих форм пояснюється також і тим, що в цих обрисах простежується тяжіння до посиленої візуальності, що з огляду на спадщину митця засвідчує надання переваги абстрагуванню, аніж зображальній графічній діяльності.

У четвертому підрозділі «Трансформація поетичної мови та формальне експериментування Ернста Яндля в царині конкретної поезії» здійснюється систематизація поетикальних новацій письменника, котрі виявляють його індивідуально-авторське осмислення художньої мови.

Відмінність лірики Е. Яндля від віршів, написаних до виходу першої книги творів, виражається у тому, що порядок та структура мовних явищ зазнають суттєвої зміни, втрачаючи зв'язок із загальноприйнятим (конвенціональним) способом вираження думки.

Середина XX ст. характеризується зміною у філософському тлумаченні мови: якщо наукова структуралістська думка розуміла мову фонологічно (основа чого була закладена Ф. де Соссюром), то друга половина століття тяжіє головним чином до граматологічного акценту, переносячи увагу зі звучання на письмо. Період поширення цих ідей, 60-ті - 70-ті рр. XX ст., - закономірний у світлі зростаючої напруги онтологічних запитів епохи: це час загостреного відчуття катастрофічності існування та глобального відчуження і відсторонення суб'єкта від світу. Особливого значення набуває дихотомія презентації та репрезентації, пов'язана з протиставленням мови та мовлення.

У контексті поезії Е. Яндля ми мусимо мати на увазі розуміння мови як джерела семіозису та поезису в індивідуальному стилі письменника, як системи правил та структурних конструкцій, конвенціональних для даної мови, як протиставлення рідної та іноземної мови, їх співвідношення, протистояння, злиття та інші модальності взаємодії.

У поетиці митця простежуються кілька одночасних процесів: це його поступовий перехід до інфінітивних не лише конструкцій, але і форм; переплетення, поєднання і злиття звучання та написання і їхньої взаємозамінюваності; синтаксична мінімалізація фрази; еліптизація висловлювання. Основними механізмами при цьому виступають редуплікація текстуальних компонентів та розрізнення, близьке у філософському плані концепції Ж. Дельоза про розрізнення та повторення.

Посилення ролі алфавіту, окремого слова, пошуку співзвуч та комбінаторики елементів виявляє послідовну лінію критики соціального, політичного та культурного устроїв та звичаїв суспільства.

Семіотичний процес між знаком у мові на позначення об'єкта та самим об'єктом переміщується з площини непоясненого походження зв'язку слова та речі у простір відмінності між побаченим та почутим. Така відмінність і породжує гостре відчуття слова та його надзвичайно особисте переживання.

У четвертому розділі дослідження «Поетика конкретної поезії Ернста Яндля» крізь призму філософсько-лінгвістичного осмислення мови як медіума повідомлення здійснюється комплексний аналіз двох поетичних збірок «Голосно та Луїза» та «штучне дерево».

У першому підрозділі «Загальні принципи поетики конкретної поезії» розглядаються відмінності між поезією «класичних форм» та конкретною лірикою. На підставі комплексного аналізу поезій двох збірок простежується еволюція конкретнопоетичних тенденцій у ліриці автора - від появи до найвищої реалізації.

У другому підрозділі «Особливості початків конкретного віршування Е. Яндля у збірці “Голосно та Луїза”» послідовно аналізуються вірші другої книги його поезій. Комплексний аналіз проводиться як на рівні кожного окремого твору, так і циклів, на які поділена книга, на рівні збірки загалом.

Для книги «Голосно та Луїза» Е. Яндль обирає тематичну циклізацію поезій, де конвенціональні форми текстів чергуються з конкретними поезіями. Репрезентуючи різні способи графічного оформлення віршів, автор поступово досягає стану вивільнення вірша з тенет оповідності, виводячи кожен окремий елемент на рівень поезису.

Вірші набувають особливого статусу функціонування у поетичному просторі: породження смислів та естетичної цінності здійснюється не всередині твору, а на кордоні між наявним текстуальним фактом та читацькою рецепцією. За допомогою особливого розташування елементів тексту активізується уява читача; одночасно письменник розгортає полеміку з культурним ландшафтом епохи, змушуючи замислитись над явищами, характерними для західної свідомості XX ст.

Комплексно поезії розташовуються навколо проблематики особистості, Я та Іншого, а також катастрофічності буття, котре розгортається в авторському баченні від тваринного (цикл «бестіарій») до людського («голос народу») у площині всеохопності земного життя («маленька географія»). Воно виявляється у спокійному мирному житті («голос народу») та в часи війни («війна і таке»). Питання взаємодії та спілкування осмислюється як міжлюдські відносини («подвійний хор») і як абстракції («блискавка»). У збірці окреслюється як особистий людський досвід, так і культурна спадщина («клара схвильовано»).

У представлених віршах, спрямованих як на слухове, так і на суто візуальне сприйняття, наявна амплітуда модальностей між одним та іншим екстремумом.

Аналіз супроводжується паралельним порівнянням поезій даної книги з більш ранніми та пізніми віршами, що включає початки конкретного віршування в систематичну картину трансформацій поетичного стилю Е. Яндля та увиразнює процеси семіозису та специфічного поезису його творів.

У третьому підрозділі «Трансформація конкретного віршування у збірці «штучне дерево» простежується палітра авторських підходів до поетичних конкретистських експериментів у австрійського письменника, котрий після цієї книги вже не вдається до настільки насичених експериментаторських дій, вважаючи для себе тему експерименту вичерпаною та не вартою уваги.

На відміну від розглянутого вище поетичного збірника, членування віршів тут здійснюється більш радикальним способом. Це п'ять частин, які співвіднесені з жанровими модифікаціями: «візуальні твори», призначені лише для аналітичних дій у свідомості під час читання, проте це читання - виокремлення під час розгляду іконічних зображень. Друга частина - «текст для читання» - це візуальність, але осмислена в інший спосіб: вербальні одиниці утворюють текст, що балансує на межі інтенцій читання та розпізнавання іконічних зображень. У третій частині Е. Яндль уміщує «поезії для читання і промовляння», вони поєднують одночасно два канали сприйняття та відтворення інформації. Наступна група «звукових поезій» змикається з відомою у конкретній поезії тенденцією «аудитивної лірики», що має сприйматися лише на слух, а тому її запис на папері виконує лише функцію партитури. Подібно діє й остання частина - «текст для промовляння», однак за виразно звукової репрезентації він має своїм джерелом візуальний текст - вірш Дж. Фурніваля «диявольська пастка», тому у своєрідний спосіб замикає, циклізує збірку. Книга починається і завершується візуальним, проте його осмислення набуває виразно звукового плану.

Коментуючи вихід цієї книги, Е. Яндль зазначає, що поезії впорядковані за жанровим принципом, проте поєднуються трансформаціями тематичного плану. Починаючись з вірша «штучне дерево» як моделі ідеального перетворення, переходу всього в усе, автор завершує її «чортовою пасткою», пасткою голосу та - тим самим - пасткою культури. Неявна, проте активна критика спрямовується ним на пресупозиції сучасної культури з її ототожненням думки і висловлення, об'єкта і ноумена, що виявляється згубним для індивідуума.

Збірка ілюструє повноту і потужність авторського голосу, здатного перетворювати мову на нові ефекти сприйняття, формувати новий простір читацької рецепції для своїх творів.

У четвертому підрозділі «Особливості конкретних віршів Ернста Яндля і подальший розвиток конкретної поезії у німецькомовній літературі» розглядається специфіка функціонування жанру у XX ст. та його трансформації в нові форми під тиском новітніх комп'ютерних технологій і зміни основного медіума повідомлення.

Якщо в середині XX ст. експеримент здійснювався за допомогою втілення авторських ідей письмом на папері, то наприкінці століття така практика відходить, поступаючись місцем кібернетичній, комп'ютерній поезії, котра реалізується у віртуальному просторі.

Своєрідну трансформацію переживає також і поняття «конкретної поезії». Теоретик О. Ґомрінґер наприкінці 80-х - у 90-х рр. XX ст. вже не послуговується цим терміном, надаючи перевагу терміну «концептуальне мистецтво». Поруч з цим помітне його щодалі, то тим більше тяжіння передусім до графіки та живопису в аналітичних дослідженнях; більше уваги вчений приділяє художникам-концептуалістам, ніж письменникам.

В осмисленні такого мистецтва помітна спільність для багатьох авторів XX ст.: це розуміння «конкретного» та «концептуального» як «мовного», котре стає «мистецьким» силою максимального редукування матеріалу представлення - самої мови. Словом «мова» (Sprache) позначається мовленнєвий жест, усний чи писемний. Лише О. Ґомрінґер, говорячи про конвенціональну граматику, торкається специфіки розрізнення соссюрівської дихотомії «langue - parole». Визначальним для авторів у 90-х рр. стає факт мовності як словесності, що виражається прямими чи кривими лініями - шрифтом - фіксацією мови як вербального феномена. Тим самим проблематика «конкретності» та конкретизації явищ мистецтвом звужується і стає, цілком у дусі часу, виразом перетворення візуальних форм.

Регіональна тенденція в розвитку конкретної поезії свідчить про те, що в 40 - 50-ті рр. основним генератором ідей був німецькомовний простір, а з 70-х рр. він переміщується до Бразилії та Японії, де розвиваються свої специфічні школи, актуальні включно до 90-х рр.

Спільна тема дослідження «медіума» перебуває на межі естетики та вивчення пізнавальних можливостей суб'єкта. Увага до нього як засобу репрезентації актуалізує питання форми, визначальне для Е. Яндля. Осмислення форми в нероздільній гомогенності мови, мовлення та іконічного, визначення ролі структурування (зорового та акустичного) мовленнєвого потоку стають і для конкретних поетів, і для Е. Яндля основою поезису через нове означення, - з тією різницею, що вірші автора утверджують не лише зміну мовленнєвого матеріалу, але й відмінність між авторською мовою та мовою як конвенціональним знаменником комунікації суб'єктів. Коротко кажучи, мова письменника постулює його оригінальну онтологічну модальність у творчості.

У Висновках систематизовано та узагальнено результати дослідження.

Е. Яндль, центральна фігура літературного процесу Австрії середини XX ст., починає з поезії конвенціональних форм, наприкінці 50 - на початку 70 рр. переживає період захоплення конкретною поезією, проте ще до 1975 р. остаточно відходить від її творення.

Конкретна поезія як складне багатокомпонентне явище на межі літератури, лінгвістики, філософії, культурології в рецепції літературознавців має ознаки термінологічної дифузії та невизначеності у сфері окреслення явища.

Історію розвитку неконвенціональної літератури можна умовно поділити на три періоди: від виникнення до кінця XIX ст.; від кінця XIX - початку XX ст. - до появи збірки К. Белолі «Testi-poemi murali» (1944), якого О. Ґомрінґер називає першим конкретним поетом взагалі; з кінця 40-х рр. - до кінця 70-х - 80-х рр. XX ст.

В основу специфічної концепції конкретної поезії у середині минулого століття покладено філософські теорії Ч. С. Пірса, Ф. де Соссюра та Л. Вітґенштайна; вони уможливлюють розуміння знака як матеріальності, на чому ґрунтується інтенція конкретистів про можливість матеріальності текстів. Трансформативні процеси у баченні мови зближують Е. Яндля з позиціями філософії мови М. Гайдеґґера.

Виражальні засоби конкретних віршів австрійського поета включають у себе відсутність синтаксису, номінативно-інфінітивні форми, акцентовано нелінійне розташування вербальних компонентів на сторінці; переважно вірші формуються візуально як вертикалі, чотири- та трикутники. Питання про розрізнення мови як організовуючого принципу поезису (презентація та здійснення смислопородження) та мовлення як репрезентації, авторська поетика в кожному окремому вірші поєднує на рівні «писемного мовлення» як словесні, так і візуальні компоненти різного порядку.

Експеримент Е. Яндля у збірці «Голосно та Луїза» зосереджений на можливостях модифікацій мовленнєвого матеріалу, проте об'єктом авторської діяльності є мова. Збірка «штучне дерево» стає вершинним досягненням у сфері експериментальної поезії, в опануванні автором прийомів конкретизації матеріалу, а також заглибленні у проблематику презентації та репрезентації. Митець формує жанрову структуру конкретної поезії, базовану на співвідношенні аспектів графічності та звучання, її закріпленості за шляхами сприйняття і породження. Своїми віршами автор вступає в полеміку щодо конкретного мистецтва, яка набуває особливої виразності після втрати ним інтересу до конкретнопоетичних творів у 80 - 90-х рр. XX ст.

Поезія Е. Яндля - важлива віха в історії не лише німецькомовної, а й західноєвропейської літератури. Його новаторство - різнопланове: засвоюючи основні засади конкретної літератури, він здійснює поетичними творами прорив у манері написання, виводячи вірші на новий рівень взаємодії мови і думки. Е. Яндль синтезує надбання експериментальної поетичної традиції і ставить поезис текстів у пряму залежність від семіозису - винаходить власну оригінальну мову неповторного звучання, яка апріорі є поезією.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДБИТІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Стороха Б. Принципи візуальної поезії у практиці української та німецькомовної літератур / Богдан Стороха // Вікно у світ. - № 1(13). - Київ. - 2001. - С.138 - 144 (0,4 др.арк.).

2. Стороха Б. Феномен жанру та жанри як феномени / Богдан Стороха // Рідний край. - Полтава. - №1 (6). - 2002. - С.85 - 94 (0,8 др.арк.).

3. Стороха Б. Unaussprechliches - Unsagbares: філософія надміру не(ви)мовності. Зауваги до розвою, стану та феномену візуальної поезії німецькомовного світу / Богдан Стороха // Вікно у світ. - Київ. - №3 (18). - 2003. - С.129 - 135 (0,3 др.арк.).