Стратегії інтертекстуальності та гра свідомостей у сучасній українській драмі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 821.161.2(048)

10.01.06 - теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

СТРАТЕГІЇ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ ТА ГРА СВІДОМОСТЕЙ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМІ

Шаповал Мар'яна Олександрівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Астаф'єв Олександр Григорович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії літератури та компаративістики

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, професор Шляхова Нонна Михайлівна, Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, завідувач кафедри теорії літератури та компаративістики;

- доктор філологічних наук, професор Зварич Ігор Михайлович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри психології, декан факультету педагогіки, психології та соціології;

- доктор філологічних наук, доцент Просалова Віра Андріївна, Донецький національний університет, завідувач кафедри української літератури та фольклористики.

Захист відбудеться 18 березня 2010 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульв. Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "18" лютого 2010 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Наумовська

Анотації

Шаповал М.О. Стратегії інтертекстуальності та гра свідомостей у сучасній українській драмі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.06 - теорія літератури. Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ -2010.

Дисертаційна робота є першим системно-аналітичним дослідженням сучасної української драматургії в аспекті впливу міжтекстових та міжсуб'єктних відношень твору на її семантичний, стилістичний та жанровий зрізи. Це стало можливим завдяки уточненню термінологічного апарату та застосуванню принципів та методів інтертекстуального аналізу, які були напрацьовані не лише у літературознавстві, а й у суміжних філологічних дисциплінах. На основі уточненої класифікації інтертекстуальних елементів та адаптованої до специфіки драми комунікативної моделі художнього твору було проаналізовано найбільш інформативний матеріал сучасної української драматургії, розкрито рух читацьких та авторських стратегій інтертекстуальності у текстах класичного, некласичного й неонекласичного типів драматургічного письма.

Ключові слова: драма, текст, інтертекстуальність, стратегії інтертекстуальності, автор, читач, інтерпретація, комунікативна модель.

Шаповал М.А. Стратегии интертекстуальности и игра сознаний в современной украинской драме. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.06 - теория литературы. Институт филологии Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, Киев - 2010.

Диссертационная работа является первым системно-аналитическим исследованием современной украинской драматургии в аспекте влияния межтекстовых и межсубъектных отношений произведения на ее семантический, стилистический и жанровый срезы. Это стало возможным благодаря уточнению терминологического аппарата и применению принципов и методов интертекстуального анализа, наработанных не только в литературоведении, но и в смежных филологических дисциплинах. На основе уточненной классификации интертекстуальных элементов и адаптированной к специфике драмы коммуникативной модели художественного произведения был проанализирован наиболее информативный материал современной украинской драматургии, раскрыто движение читательских и авторских стратегий интертекстуальности в текстах классического, неклассического и неонеклассического типов драматургического письма.

Украинская драматургия ХХ в. полноценно реализует главные стратегии интертекстуальности - авторскую и читательскую, приобретающие, в зависимости от типа драматургического письма (классического, неклассического и неонеклассического), соотносимые между собой формы: от декларации авторитарной авторской позиции, через секуляризацию читателя - к особым драматургическим текстам, где авторская позиция эксплицируется построением игры с читателем, предусматривающей поливариантность интерпретаций.

В современной украинской драматургии находят выражение все типы и формы интертекстуальных отношений: и стилистическая, и семантическая формы однотекстовой референции, и разнонаправленная деривация текстов, в основе которых лежат такие стратегии жанровой формы как стилизация, имитация, пародия, травестия. Наиболее продуктивны семантические интертекстемы, - как традиционные, так и уникальные интертекстуальные образы, мотивы, элементы сюжетных схем. Маркирование таких интертекстем осуществляется интонационно, кратным повторением в тексте, дублированием на разных уровнях текста, либо прямым вербальным указанием на источник. Интертекстемы могут выполнять разнообразные функции: ироническую, композиционную, изобразительную, кодовую, фатическую, прогностическую и другие.

Интертекстуальность выражается не только на межтекстовом, но и на внутритекстовом уровне, что реализуется через субъектные инстанции драматургического текста. Коммуникативная модель драмы предусматривает абстрактного автора и абстрактного читателя, конституирующегося в двух ипостасях - коллективного адресата (аудитории) и режиссера-интерпретатора. Лиризированные и эпизированные родо-жанровые модели допускают посреднические инстанции между автором и художественным миром - рассказчика и лирического субъекта. Структура персонажей включает, помимо традиционных протагониста и антагониста, специфические фигуры персонажа-автора и автора-персонажа, читателя-персонажа, синкретического персонажа. Продуктивными драматическими жанрами для реализации интерсубъектности являются биографическая драма, монодрама, драма абсурда.

Интертекстуальность является мерой художественности произведения, поскольку в ней находит выражение механизм сохранения и нагромождения культурной информации, который через подсоединение к интертексту исключает узкое тенденциозное прочтение, обусловленное художественными вкусами конкретной эпохи. Однако признание ключевого статуса авторской инстанции ограничивает также и читательскую сверхинтерпретацию, что позволяет рассматривать интертекстуальность как прием, сознательно использованный автором драмы.

В диссертации описаны идиостили М. Кулиша, И. Кочерги, Я. Мамонтова, Остапа Вишни, И. Костецкого, Ю. Тарнавского, Ю. Щербака, Я. Стельмаха, В. Сердюка, Н. Нежданы с учетом результатов интертекстуального анализа.

Ключевые слова: драма, текст, интертекстуальность, стратегии интертекстуальности, автор, читатель, интерпретация, коммуникативная модель.

Shapoval M.O. Intertextuality Strategies and Consciousnesses' Games in Contemporary Ukrainian Drama. - Manuscript.

Thesis for obtaining of scientific degree of Doctor of Philology, speciality 10.01.06 - theory of literature. Institute of Philology of Kyiv National Taras Shevchenko University, Kyiv - 2010.

This thesis is the first systemic and analytic study of contemporary Ukrainian drama in the aspect of influence of intertextual and itersubject correlation of the piece on its semantic, stylistic and genre slices. It became possible by virtue of making more precise terminological apparatus and applying of the principles and methods of intertextual analysis acquired not only in the sphere of study of literature, but also in allied philological disciplines. On the basis of adjusted classification of intertextual elements and adapted to the specificity of drama communicative pattern of art work there was conducted analysis of the most informative material of contemporary Ukrainian drama, developed the motion of readers' and authors' strategies of intertextuality in the texts of classical, non-classical and neoclassical types of dramaturgical writing.

Key words: drama, text, intertextuality, intertextuality strategies, author, reader, interpretation, communicative pattern.

Загальна характеристика роботи

Виникнення ідеї інтертексту та інтертекстуальності пов'язане з переосмисленням тези М. Бахтіна про діалогічну природу художнього слова, у якому знаходять вираження позиції різних суб'єктів. Але якщо в концепції російського філософа полілог відбувається саме між суверенними суб'єктами, що наділені особистісними рисами, то у першої інтерпретаторки концепту діалогізму - Ю. Крістевої - вже йдеться про комунікацію між знеособленими ідеологічними інстанціями - текстами і дискурсами. Там, де логіка М. Бахтіна полягала в інтерсуб'єктності, позиція Ю. Крістевої не лише допускає, а й вимагає розпаду суб'єкта - носія значень тексту, його винуватця та гаранта етичної відповідальності.

Навколо цієї дилеми понад півстоліття обертається інтрига наукових досліджень. Вони, переходячи філософські, психологічні, лінгвістичні, семіотичні етапи, вже претендують на право називатися спеціальною теоретичною дисципліною - інтертекстологією (припущення Г. Косикова), яка виявляє тенденцію досліджувати універсальні правила міжтекстових взаємодій, зокрема, у літературному тексті, що робить її частиною теоретичних пошуків літературознавства. Незважаючи на значний корпус розвідок у цій галузі, на нашу думку, кореляції між інтерсуб'єктивністю та інтертекстуальністю вивчені недостатньо, зокрема у драматургічному тексті, який останнього часу був герметичним щодо досліджень суб'єктної сфери. Проте сучасна українська драма демонструє тенденцію до дифузності, гібридизації, ліризації, епізації та мовоцентризму, що уможливлює її вивчення як наративізованого дискурсу з погляду автора і погляду читача.

Таким чином, актуальність теми дослідження зумовлена загальною тенденцією вивчення тексту як інтертекстуального явища, що спостерігається й у вітчизняній, і в зарубіжній науці, дискусійністю багатьох положень концепції, невнормованістю термінологічного апарату та недослідженістю драматургічного матеріалу під кутом зору інтертекстуальності й інтерсуб'єктивності.

Зв'язок з науковими програмами й темами. Дослідження виконане на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у межах комплексної теми "Актуальні проблеми філології", державний реєстраційний номер 025Ф 044-01, науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Г. Семенюк. Тема дисертації затверджена на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол №4 від 13 листопада 2006 р.).

Мета і завдання. Метою системно-аналітичного дослідження сучасної української драматургії є вияв і класифікація інтертекстуальних стратегій та міжсуб'єктних відношень класичного, некласичного, неонекласичного типів драматургічного тексту. Реалізація мети передбачає вирішення таких завдань:

- виявити жанрові моделі та текстові структури сучасної української драматургії, у яких знаходять вираження трансформаційні процеси суб'єктної сфери некласичного та неонекласичного типів творчості;

- описати форми, функції, способи маркування інтертекстем у драматургічному тексті, уточнити поняттєво-термінологічний інструментарій категорії інтертекстуальності;

- обґрунтувати доцільність застосування моделі вузької впізнаваної інтертекстуальності, яка передбачає успішне комунікування між суб'єктами твору шляхом встановлення інтерпретаційних меж для окремих інтертекстем;

- розробити класифікацію інтертекстуальних елементів, що включала б семантичні, стилістичні, дериваційні типи міжтекстових зв'язків;

- окреслити суб'єктну організацію драматургічного твору, схарактеризувати специфіку читацько-авторських кореляцій, притаманних цьому літературному роду, котра визначає формування авторської та читацької стратегій інтертекстуальності;

- висвітлити міжтекстову активність та семантичну продуктивність у сучасній драматургії тематично-фабульних форм - як традиційних структур (сюжетів, образів, мотивів), так й унікальних інтертекстуальних структур;

- розмежувати обсяг понять основних стилістичних форм інтертекстуальності (цитати, алюзії, ремінісценції) та з'ясувати специфіку їх функціонування у драмі як художньому тексті, призначеному для сценічного втілення;

- охарактеризувати основні стратегії інтертекстуальності, притаманні класичному, некласичному, неонекласичному типам драматургічного письма.

Об'єктом дослідження є драматичні твори українських письменників ХХ ст. (до інтертекстуального аналізу залучено 45 персоналій і 93 тексти драм), які найбільш показово віддзеркалюють текстотвірні тенденції модерної та постмодерної літератури, спричинені міжтекстовою та міжсуб'єктною дифузією.

Предмет дослідження - міжтекстові та міжсуб'єктні взаємодії драматургічного тексту, їх форми, механізми, способи, моделі.

Теоретична та методологічна основа дисертації. Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження стали праці провідних вітчизняних і зарубіжних учених з історії та теорії літератури, театрознавства, культурології, лінгвістики тексту. Для формування цілісного бачення міжтекстових та міжсуб'єктних взаємодій у творах сучасної української драматургії було використано структурно-семіотичний, герменевтичний, історико-літературний, компаративний методи, застосовано окремі методики, розроблені у межах шкіл формалізму, наратології, рецептивної естетики. Основним методом дослідження є метод інтертекстуального аналізу, що включає методики вияву різних типів міжтекстових інтеракцій: у межах одного й того самого тексту, у межах типологічно подібних явищ (творів, стилів, напрямів), у межах становлення і трансформацій цілих жанрів та художніх систем. Методика вибіркового аналізу дозволила зробити обґрунтовані висновки щодо нашої проблеми з достатнім ступенем вірогідності, оскільки вибрані твори є найбільш показовими в плані досягнення мети дослідження.

При виробленні теоретико-методологічного підходу до літературно-художнього процесу ХХ ст. ми орієнтувалися на праці Ю. Лотмана, С. Аверінцева, М. Полякова, Г. Поспєлова, Н. Тамарченка, А. Компаньйона, І. Ільїна, М. Липовецького, І. Скоропанової, Е. Барби, О. Астаф'єва, М. Зубрицької, Т. Гундорової, Г. Косикова, а також антологій з проблем семіотики.

При дослідженні питань історії й теорії інтертекстуальності як міждисциплінарного явища ми покладалися на праці вчених, що розглядали художній текст як діалог чи полілог автора з усією сучасною та попередньою культурою, праці не лише літературознавців, а й лінгвістів та культурологів: М. Бахтіна, Р. Барта, Х. Блума, Ю. Крістевої, М. Ріффатерра, Ж. Женетта, І. Смирнова, Р. Лахман, І. Арнольд, О. Жолковського, М. Ямпольського, Р. Нича, Н. П'єге-Гро, В. Просалової, Н. Фатєєвої, В. Чернявської, Н. Кузьміної, Г. Денисової, Н. Петрової, О. Бразговської.

При дослідженні актуальних питань драматургії, формуванні уявлення про драму як рід, її генезу, жанрові різновиди, стилістичні форми і традиційну структуру ми опиралися на праці А. Анікста, Дж. Лоусона, В. Волькенштейна, Г. Бояджиєва, М. Кургінян, Т. Свербілової, В. Халізєва, С. Балухатого, Е. Бентлі, О. Клековкіна, Н. Іщук-Фадеєвої, Дж. Стайн.

Дослідження феномену української драми уможливило нагромадження наукових знань про історичний розвиток української драматургії та поетики драматичних текстів у працях Й. Кисельова, Н. Кузякіної, П. Руліна, Н. Корнієнко, О. Клековкіна, Л. Мороз, С. Хороба, М. Кудрявцева, О. Бондаревої, В. Працьовитого.

З огляду на те, що природа драми має двоїстий характер (драма як рід літератури, призначений для сценічного втілення), у дисертації наявні покликання і на театрознавчі розвідки, рецензії, сценічні інтерпретації окремих творів, що сприяють розширенню меж інтертексту.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше:

- здійснено системний розгляд сучасної української драматургії в аспекті впливу міжтекстових та міжсуб'єктних відношень твору на її семантичний, стилістичний і жанровий зрізи;

- систематизовано принципи й методи інтертекстуального аналізу, уточнено термінологічний апарат, що був напрацьований не лише у літературознавстві, а й у суміжних філологічних дисциплінах;

- розроблено типологію інтертекстуальних елементів та комунікативну модель художнього твору драматичного типу, перевірено їх релевантність на матеріалі української драми;

- розкрито рух читацьких та авторських стратегій інтертекстуальності у текстах класичного, некласичного і неонекласичного типів драматургічного письма;

- виявлено найпродуктивніші інтертекстуальні й жанрові моделі сучасної української драматургії;

- описано ідіостилі М. Куліша, І. Кочерги, Я. Мамонтова, Остапа Вишні, І. Костецького, Ю. Тарнавського, В. Сердюка з урахуванням результатів інтертекстуального аналізу.

Практична цінність. Результати дослідження можуть бути використані при написанні монографій з питань теорії літератури та історії української драматургії, порівняльного літературознавства, при підготовці лекцій і семінарів, спецкурсів, а також при укладенні підручників та посібників.

Особистий внесок здобувача полягає в системному дослідженні придатного драматургічного матеріалу методом інтертекстуального аналізу в межах запропонованої концепції міжтекстових та міжсуб'єктних реляцій. У дисертації враховані праці попередників і сучасників, водночас, усі ідеї роботи, висновки та сформульовані концепції належать її автору. Монографія та наукові публікації за темою дисертації - одноосібні.

Апробація роботи. Основні положення дисертації викладено в доповідях на 20 міжнародних, всеукраїнських наукових конференціях і семінарах, зокрема, Міжнародній науковій конференції "Християнські святі і свята в духовному житті українців" (Краків, Інститут східнослов'янської філології Ягеллонського університету, 16-17 жовтня 2000 р.), Міжрегіональній науково-практичній конференції "Слов'янські витоки словесності і культури" (Тюмень, Тюменський державний університет, 24 травня 2001 р.), Міжнародній науковій конференції "Мова і культура" (Москва, Інститут іноземних мов, 14-17 вересня 2001 р.), VI філологічному семінарі "Література як стиль і спогад" (Київ, Інститут філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, 19 грудня 2002 р.), "Cultural Research: Challenges for the 3rd Millennium" (Київ, Національний лінгвістичний університет, 2004, 2005), VI міжнародному конгресі україністів (Донецьк, Донецький національний університет, 29 червня - 2 липня 2005 р.), Х філологічному семінарі "Теоретичні та методологічні проблеми літературознавства. Понятійний апарат сучасного літературознавства: "своє" і "чуже" (Київ, Інститут філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, 18 грудня 2006 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції "Література в системі міждисциплінарних зв'язків" (Львів, Львівський національний університет ім. І.Я. Франка, 16-17 травня 2007 р.) Всеукраїнській науковій конференції "Актуальні проблеми сучасної компаративістики" (Бердянськ, Інститут філології Бердянського державного педагогічного університету, 10-12 вересня 2007 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції "Екзистенційний локус у новітній українській драматургії" (Київ, Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса, 17 листопада 2007 р.), ХІ філологічному семінарі "Теоретичні та методологічні проблеми літературознавства: Теорія літератури у вищій школі" (Київ, Інститут філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, 17 грудня 2007 р.), Міжнародній інтернет-конференції "Українська література і загальнослов'янський контекст" (Бердянськ, Інститут філології Бердянського державного педагогічного університету, 16-18 квітня 2008 р.), Міжнародній науковій конференції "Мовно-культурна комунікація в сучасному соціумі" (Київ, Інститут філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, 22 жовтня 2008 р.), Науково-практичній конференції "Біографічний канон в українській драматургії: pro i contra" (Київ, Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса, 25 жовтня 2008 р.), ХІІ філологічному семінарі "Теоретичні та методологічні проблеми літературознавства: Літературна критика і критерії художності" (Київ, Інститут філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, 15 грудня 2008 р.), Міжнародній науковій конференції "Інтертекстуалізація в системі художньо-філософського мислення: теоретичний та історико-літературний виміри" (Луцьк, Волинський національний університет імені Лесі Українки, 23-24 квітня 2009 р.).

Текст дисертації обговорено на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол №9 від 29 квітня 2009 р.)

Публікації. Результати дослідження знайшли відображення у монографії, 26 публікаціях 22 з яких надруковані у фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел у кількості 473. Обсяг основного тексту - 361 сторінка, повний обсяг дисертації - 403 сторінки.

Основний зміст роботи

У "Вступі" обґрунтовується вибір теми, її актуальність; формулюється мета і завдання, визначається новизна, практична цінність роботи, окреслюється теоретико-методологічна основа та сучасний стан висвітлення досліджуваної проблематики.

У першому розділі "Теорія інтертексту: генеза, термінологія, типологія, функціонування" дається огляд концепцій інтертекстуальності, систематизується та уточнюється термінологія, пов'язана з цією категорією, наводяться методики ідентифікації інтертекстуальних елементів та пропонується їх авторська таксономія.

У підрозділі 1.1. "Від літописного зводу до тексту культури: інтертекстуальність серед критеріїв художності" йдеться про те, що різноманітні прояви інтертекстуальних процесів відомі віддавна (у нашій культурі - з києворуських часів), але лише останні півстоліття тривання літературознавчої думки дали йому широке теоретичне підґрунтя і яскраві метафоричні візії.

Досяжність і тиражованість творів мистецтва, масова освіта, розвиток засобів комунікації зумовили надзвичайну семіотизацію людського життя і низку принципових змін у світоглядних орієнтирах. Як вважає провідний фахівець у теорії знакових систем, сучасний американський філософ Дж. Ділі, "постмодерна доба, запроваджувана семіотикою, перестала бути онтоцентричною, як класичні і давньоримські часи, вона також не антропоцентрична - як Ренесанс, і не ґлотоцентрична - як Новий час, - вона семіоцентрична"Ділі Дж. Основи семіотики / Дж. Ділі [перекл. з англ. та наук. ред. А.Карась]. - Львів: Арсенал, 2000. - С. 157..

Базовим поняттям семіотики стає текст, що трактується як послідовність знаків, укладена за правилами відповідної мовної системи. Це поняття у другій половині ХХ ст. почали осмислювати на перетині лінгвістики, поетики, літературознавства й інформатики, підштовхуючи дослідження у бік тотального пансеміотизму, де, з одного боку, як текст тлумачиться будь-який предмет, а з іншого, світ розуміється як текст.

Текст можна розглядати як автономне складне високоорганізоване ціле, утворене формальними відношеннями між елементами різних рівнів та ступенів, що породжують смисл і не залежать від будь-якої аналітичної процедури. Інший підхід переносить увагу на сукупність відношень між текстами, коли елементи кожного з них сприймаються як запозичені та пов'язані з іншими текстами, а головним генератором значень стає референція і цитування. В останньому випадку аналіз спрямовано не на відношення між елементами в межах тексту, а на відношення між елементами та їх сукупностями всередині "семіотичного універсуму" всіх існуючих та потенційних текстів, про що говорив Ю. Лотман, вибудовуючи концепцію семіосфери.

Кількість можливих зв'язків між елементами тексту зростає не лише тоді, коли текст контактує з іншими текстами всередині однієї системи, а також, коли він прирощує значення поза її межами. Саме завдяки виявленню міжтекстових зв'язків художній текст виступає як "конденсатор культурної пам'яті" (термін Ю. Лотмана), він здатен розкрити глибину для інтерпретації, подвоїти, а то й багатократно примножити кількість прочитань. Більшість дослідників тепер приходить до думки, що лише включений в інтертекстуальний простір артефакт є високохудожнім, а багатство міжтекстових відношень є мірою змістовності твору. Реалізація міжтекстових зв'язків забезпечує використання енергії інших текстів безвідносно до їх часового та медійного перебування, а зважаючи на те, що художність є характеристикою суб'єктивною, залежною від панівного канону та оцінної шкали, то інтертекстуально багаті твори мають вищу ймовірність "відчути" тенденцію читацького запиту. При цьому причетність до культурного простору через інтертекстуальність може бути не лише маніфестацією престижного знайомства автора із досяжним йому семіотичним спадком, а й певною авторською стратегією, спрямованою на досягнення задоволення від читання.

У підрозділі 1.2. "Теоретичні передумови виникнення інтертекстуального підходу" наводяться попередні зауваги щодо історії проблеми міжтекстових взаємодій та розмежування її із суміжними концепціями, які виникали у процесі розвитку теорії літератури та літературної критики, з метою увиразнення оригінальності результатів, що його може дати інтертекстовий аналіз.

Становлення категорії інтертекстуальності перейшло кілька важливих етапів, на яких слід наголосити не лише тому, що вони дають історичне тло цього процесу, а й тому, що енергія критичних інтерпретацій здається нам ще й досі не вичерпаною. Традиційно вважають, що джерелами інтертекстуального підходу є теорія анаграм Ф. де Соссюра, вчення про пародію Ю. Тинянова та діалогічний погляд на літературу М. Бахтіна, який припускав, що "одноголосе" слово просто непридатне для справжнього творчого самовираження.

Діалогічність, що визнавалася характерною рисою усякого мовлення, усякого художнього мислення і художнього світу, не означала розщеплення суб'єкта мовлення - він залишається у М. Бахтіна цілісним, діяльним, експресивним, сформованим у боротьбі з чужими думками, здатним будувати повідомлення для адресата з урахуванням його відповідної реакції. М. Бахтін, який визнавав існування автора-творця, що перебуває у постійному діалозі з літературою попередніх і сучасних епох, а отже, з іншими авторами-творцями, відразу пропонував обмежувати процес міжтекстовості з метою локалізації його в рамках міжсуб'єктної взаємодії.

Дещо інший підхід пропонують деякі дослідники-лінгвісти (Р. Лахман, Н. Кузьміна, Г. Денисова), котрі наголошують те, що поштовхом до нового бачення культурного процесу було психологічне мовознавство О. Потебні, з його розумінням мови як діяльності (energeia). Невідворотним наслідком процесуального розуміння мови і тексту стало розгойдування авторитетної фігури автора та обмеження його творчої ролі.

Урахування обох підходів має сенс не лише тому, що це розширює коло ідей, які підштовхнули до створення нового інструментарію теорії літератури, а також задля синтезу літературознавчих та лінгвістичних поглядів. Це дуже рідко трапляється у теперішніх дослідженнях, можливо, з причини досить жорсткої спеціалізації та послідовного культивування сепаративних тенденцій, чого давно немає у середовищі тих шкіл і напрямів, які здаються нам орієнтиром сучасної критичної думки. Ймовірно, застосування хоча б найзагальніших здобутків мовознавства дозволить теорії літератури рушити новими шляхами у дослідженні літературного тексту.

У підрозділі 1.3. "Система координат: "давні" і "нові" концепції інтертекстуальності" розглядаються ранні концепції міжтекстовості (Ю. Крістевої, Ж. Женетта, Р. Барта, М. Ріффатерра), що трактують це явище у різних аспектах: його прагнуть визначати як процес і як об'єкт, як феномен письма і як феномен прочитання тексту.

Термін інтертекстуальність був уведений в обіг 1967 р. Ю. Крістевою. Злиття бахтінського поняття діалогу з інструментарієм структуральної лінгвістики та лакканівського психоаналізу породило новий концепт для осмислення явищ культури, який у розумінні Ю. Крістевої був лише інтерпретацією ідей діалогізму й означав насамперед перегук текстів, перехід, перетікання знакових систем з однієї в іншу.

Поза волею самої Ю. Крістевої нове поняття мутувало, однойменна концепція включила в себе розуміння тексту як продуктивності і подала інтертекстуальність як абсолютну силу, стихію, що діє у будь-якому тексті, незалежно від його природи, вибудовуючи нові тексти на руїнах старих.

З іншого боку, не всі літературознавці, які використовували термін "інтертекстуальність", розуміли його так тотально. Представники комунікативно-дискурсивного аналізу (наратологи) вважали, що буквальне сприйняття принципу інтертекстуальності унеможливлює будь-яку комунікацію, вони витлумачували її як взаємодію різних видів внутрішньотекстових дискурсів.

Для об'єднання і систематизації усіх типів текстуальних відношень та для впорядкування цієї сфери міжтекстової активності Жерар Женетт запропонував п'ятичленну класифікацію типів текстової взаємодії, яка донині залишається актуальною і коментованою. У цій моделі використовуються гетерогенні критерії оцінки і відбору інтертекстуальних елементів, що стає значним кроком уперед в осмисленні означеної проблеми. Звузивши розуміння "тотальної інтертекстуальності" в дусі Ю. Крістевої, відмежувавшись від герменевтичного підходу, зокрема, у питанні суб'єкта, Ж. Женетт запропонував розгалужену класифікацію системи міжтекстових відношень і об'єднав їх під егідою терміна "транстекстуальність".

Якнайширше трактування інтертекстуальності належить Р. Барту, для якого кожен текст є "новою тканиною, зітканою зі старих цитат". Ставлячи знак рівності між текстом й інтертекстом, Р. Барт таким чином переакцентовує інтертекст Ю. Крістевої, що у його розумінні інтертекстуальність є не окремим явищем, а загальним принципом літератури.

Для впорядкування текстової множинності та аморфності Р. Барт уводить поняття коду, що стає інструментом аналітичної об'єктивації. У популярній книзі "S/Z" він виділяє п'ять головних кодів, за якими можна згрупувати всі текстуальні означники, а саме: герменевтичний (енігматичний), семіотичний (конотативний), символічний, проайретичний (акціональний) і культурний (референційний). Вони утворюють мережу, крізь яку пропускається текст, внаслідок чого він і стає, власне, текстом.

Бартівська інтерпретація невеличкого оповідання О. де Бальзака, що у кілька разів за обсягом перевищує прототекст, доводить не лише ймовірність найнесподіваніших тлумачень класичного тексту, а й зворотну думку про те, що прочитання тексту можливе і без карколомної надінтерпретації, лише на рівні одного або двох кодів - ігнорування частини міжтекстових зв'язків не закриває доступу до тексту.

М. Ріффатерр розуміє феномен інтертекстуальності насамперед як продукт акту читання. Читач не лише набуває права впізнавати та ідентифікувати інтертекст, а й стає єдиним експертом наявності міжтекстових зв'язків саме завдяки своїй пам'яті та обізнаності у певній культурі. Коли ця культура відходить, тексти втрачають свою читабельність, референтні зв'язки рвуться, а інтертекстуальність затемнюється і перетворюється на баласт, що утруднює сприйняття і розуміння. Відчуваючи імперативність власної позиції, Ріффатерр пропонує як компромісний вихід розрізнювати факультативну інтертекстуальність та інтертекстуальність необхідну, обов'язкову для сприйняття художньої ідеї твору. Щоб віднайти точку опори у питанні імперативності інтертексту, варто звернутися до більш об'єктивного критерію вирізнення його елементів, а саме - присутності інтерпретанти. М. Ріффатерр вважає, що у процесі функціонування інтертекстуальності має існувати "третій" текст, а можливо, і множина текстів, які допоможуть витлумачити сказане.

Концепції Ю. Крістевої, Ж. Женетта, Р. Барта, М. Ріффатерра задають координатну площину, де категорія інтертекстуальності переміщується відносно осей письмо/читання та процес/об'єкт. Найбільший резонанс у науковому дискурсі створило вчення М. Ріффатерра, який намагався інтерпретувати міжтекстовість як феномен читання. Його позицію тією чи іншою мірою поділяють Ю. Лотман, І. Смирнов, І. Арнольд та їх послідовники. Терміносистеми І. Смирнова ("реконструктивна" та "конструктивна" інтертекстуальність), Ю. Лотмана ("текст у тексті" і "текст про текст"), М. Пфістера ("вертикальна" та "горизонтальна" проекції інтертекстуальності), І. Арнольд ("сильні" та "слабкі" позиції інтертекстем) є лише вершиною айсберга досліджень останньої чверті ХХ століття, що порушували проблему міжтекстових зв'язків.

Інтерес до теорії інтертекстуальності виник завдяки вивченню постмодерністської літератури, де поняття цитатного мислення, мозаїки запозичень, ігрового дискурсу стали важливими інтерпретаційними принципами нового для літератури способу письма. Літературознавці, які досліджували інші художні стилі, почали говорити про запозичення, образні й тематичні перегуки, натяки, мотиви як про цитування, що фактично дорівнювало прийняттю концепту інтертекстуальності.

М.Н. Липовецький висловлював думку, що поширення інтертекстуальності як універсальної ознаки будь-якого літературного тексту є передчасним, "типовою екстраполяцією нових художніх ідей на інші епохи", адже в постмодернізмі інтертекстуальність стала усвідомленим прийомом. Проте, як показують дослідження Ю. Лотмана, О. Супруна, М. Ямпольського, Н. Петрової, В. Чернявської, інтертекстуальність притаманна не лише літературним стилям і напрямам, а й виявляється у публіцистиці, діловому і науковому мовленні, кінематографі, малярстві, що дає підстави говорити про універсальність категорії міжтекстовості для культури загалом. Сучасні дослідження мають тенденцію "звужувати" засяги інтертекстуальності, наголошувати комунікативний її аспект, виявляти види міжтекстових взаємодій, способи і засоби їх маркування, їх функції на різних рівнях тексту, при цьому визнаючи міждисциплінарний характер цього семіотичного феномена.

У підрозділі 1.4 "Проблематика міжтекстового методу" окреслюється коло питань, остаточно не вирішених у попередніх дослідженнях та потенційно продуктивних для майбутніх розвідок.

Говорити про функціонування інтертекстуальності у творах художньої літератури слід, насамперед відмежувавшись від бартівського широкого трактування цього явища, від його концепції "інтертекстуальності без берегів", оскільки за такого підходу передбачається вільна гра текстів та ігнорується авторська інтенція, тобто у постструктуралістських теоріях інтертекст "не функціонує", а розчиняється у нескінченності текстового простору. Якщо ж розглядати це явище і з боку автора, і з боку читача, у його креативних та рецептивних компетенціях, то відкриваються ширші можливості для цікавих спостережень над міжтекстовими взаємодіями, які збагачують твір новими смислами і сприяють глибокому розкриттю творчого задуму, що, на нашу думку, є вагомою підставою для використання інтертекстуального підходу у літературознавстві. Спроби окреслення меж уже здійснювалися на початку дискусій про інтертекстуальність. Теорія "поліфонізму" М. Бахтіна досягає обмеження за рахунок фіксації факту зміни суб'єкта мовлення, що є можливим у романному тексті - таке обмеження можна назвати авторським, оскільки воно здійснюється з позиції автора. М. Ріффатерр же намагається знайти рівновагу за допомогою "принципу третього тексту", стаючи на позиції читача, для якого міжтекстовими зв'язками є те, що необхідне для "правильної" інтерпретації тексту.

Крім того, досліджуючи інтертекстуальність, треба пам'ятати про суто лінгвістичну специфіку її функціонування: слід розрізняти інтертексти літературні й інтертексти загальномовні, причому останні можуть бути предметом дослідження і літературознавців, і лінгвістів, лише варто уважно стежити, де закінчується інтертекст, а де починаються випадкові збіги, які не мають художньої функції та інформативності для інтерпретації тексту. З іншого боку, феномен інтертекстуальності може прочитуватися надзвичайно вузько: В.І. Тюпа припускає, що продуктивність міжтекстового аналізу можлива лише у випадку вивчення інтертексту як специфічного надтекстового утворення, що дозволяє виявляти міфотектонічний рівень низки творів, об'єднаних спільним топосом (як, скажімо, Сибір, Петербург). За допомогою міжтекстового аналізу можна також досліджувати політекстуальні єдності, у яких концентрується відлуння різних образів і мотивів. Такий культурний субстрат складається навколо об'єктів великого культурного значення, культових книг, мистецьких артефактів, а здійснення аналізу інтертексту через дослідження "мотивів міфотектонічного рівня" (В. Тюпа) дає змогу дослідникам залучати до роботи давно випробуваний інструментарій міфокритики.

О. Бразговська підбиває підсумки віртуальній дискусії, до якої долучилися свого часу Ю. Тинянов, Ж. Женетт, І. Смирнов, Х. Блум, Л. Женні, Н. Фатєєва, Н. Кузьміна, і стверджує, що питання інтерпретації семантичних і структурних відношень між текстами дотичне насамперед до проблеми творення смислів як у просторі окремого тексту, так і в просторі культури загалом. Таким чином, інтертекстуальність визначається там, де спостерігаються семантичні трансформації тексту як наслідок певних стратегій антропоцентрів комунікації - автора і читача. Необхідність визначитися між концепціями глобальної та обмеженої (або, як їх ще називають, екстенсивної та інтенсивної) інтертекстуальності підштовхує до раціонального вибору в окресленому колі досліджень. Доводиться визнати, що в межах широкої концепції інтертекстуальності, яка стосується швидше стихії дискурсу, аніж тексту, виявляться недосяжними навчальні й утилітарні цілі, які рано чи пізно постають перед фахівцем як транслятором наукового знання. Адже ця концепція не дає чіткої орієнтації в тому, як вирізнити елемент інтертексту у певному тексті і що є критерієм його вирізнення.

Унаслідок виявлення та зіставлення поглядів, які виникали у розглянутих концепціях, у нашій роботі вважаємо за потрібне прийняти такі засновки: а) вважатимемо робочою модель вузької впізнаваної інтертекстуальності, що дає змогу розглядати це художнє явище з боку автора і з боку читача; б) про інтертекстуальність говоритимемо тоді, коли автор вияскравлює взаємодію між текстами, робить її досяжною для читача за допомогою специфічних засобів, а читач, зі свого боку, через інтертекстуальні відсилання осягає авторську інтенцію у процесі власної інтерпретації тексту; в) застосовуватимемо принцип звертання до інтерпретаційних текстів, за допомогою яких реципієнт має можливість пояснити текстову аномалію, що порушує лінійне розгортання мовлення, оскільки саме неможливість сприйняття тексту в межах його самого є досить чітким сигналом міжтекстових відношень; г) погодимося з тим, що міжтекстові відношення можуть виникати як у межах одного тексту, або творчості одного автора, так і в межах літературного стилю чи навіть пов'язувати тексти, що належать до різних семіотичних систем.

У підрозділі 1.5. "Окреслення термінів і понять, пов'язаних з міжтекстовістю" ми обґрунтували необхідність запровадження у праці термінів, запозичених з лінгвістики, у якій термінологічний апарат теорії інтертекстуальності на сьогодні є достатньо напрацьованим, а його основою є пов'язані між собою поняття тексту, дискурсу, інтертекстуальності, інтексту та інтертексту, прецедентності. Зупинимося на таких дефініціях головних термінів: текст - об'єднана смисловим зв'язком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв'язність та цільність; дискурс - складний динамічний процес, однією частиною якого є текст, а іншою є соціальні умови, що передбачають породження та сприйняття тексту, широкий контекст культури, структури людської свідомості; інтертекстуальність - сукупність формотворчих і смислотворчих взаємодій різноманітних вербальних і невербальних текстів, основною ознакою якої є кратне прочитання тексту, нарощування смислів у місці порушення його лінійного розгортання; інтертекст - міжтекстовий простір, який виникає між двома чи більше творами, що виявляють схожість елементів; інтекст - текст довільного обсягу, включений в основний текст і є прикметою інтертексту; прецедентний текст - багатократно відтворюваний текст культури, що формує свідомість певної групи мовців, їх асоціативне коло.

У підрозділі 1.6. "Класифікації інтертекстуальних елементів: типи і форми міжтекстовості" розглянуто типології таких авторів як З.Г. Мінц, З. Бен-Порат, Дж. Б.Конте, Л. Женні, Ю. Лотман, П. Тороп, М. Пфістер, У. Бройх, Ж. Женетт, І. Смирнов, Н. Фатєєва, Н. Кузьміна, Г. Денисова, Н. Петрова, В. Просалова, які цікаві для виявлення конкретних форм інтертекстуальних включень, їх поведінки в тексті.

Узявши до уваги наведені класифікації, а також типології Н. П'єге-Гро, М. Ільницького та В. Будного, основуючись на вузькій моделі маркованої інтертекстуальності, пропонуємо власну таксономію інтертекстуальних елементів, що передбачає: 1. Відношення співіснувавння у семантичних (мотиви, персонажі, образи, сюжети, колаж), стилістиних (цитати, алюзії, ремінісценції, плагіат, центон) та кодових (топоси, крилаті слова) формах. 2. Відношення деривації (запозичення прийому, парафраза, наслідування, пародія, травестія, стилізація, пастиш).

Підрозділ 1.7. "Виражальні засоби міжтекстовості та способи їх виявлення" присвячений важливій для дослідження інтертексту проблемі розрізнення тих сигналів, які допомагають ідентифікувати інтертекстуальні включення у новому контексті, вказуючи на межу між текстом і новим включенням, що їх називають ксеномаркерами або маркерами інтертекстуальності. Дослідження Р. Лахман, І. Арнольд та інших вчених переконливо доводять, що більш-менш важливе інтертекстуальне вкраплення автор має змогу наголосити різними способами, за потреби кратно передаючи інформацію про таке співвідношення, через графічні, лексичні, синтаксичні, інтонаційні, мотивні інтертекстуальні маркери, підсилюючи їх роль розташуванням у сильній позиції. Це допомагає вчасно виявити інтекст та усвідомити його функцію задля адекватного декодування художнього повідомлення, що є фінальним етапом інтертекстуального аналізу.

Підрозділ 1.8. "Специфіка інтертекстуальності в драматургії" показує обережні кроки літературознавства й мистецтвознавства у бік вивчення драми як інтертекстуального феномена, оскільки інтертекстуальний арсенал у ній використовується дуже нерівномірно, що зумовлено специфікою драми як літературного тексту, створеного для сценічного втілення.

У другому розділі "Теоретичні проблеми сучасної драми" розглядаються актуальні питання наукової рецепції драматургії.

Підрозділ 2.1. "Драма в системі літературних родів" досліджує специфіку драми щодо інших типів літературних творів. Традиційна тріада літературних родів закріпилася у нашій науці віддавна, вона зберігає свою значущість і авторитетність, хоча й не всі твори письменників, особливо ХХ ст., вкладаються в неї. У ХVІІІ-ІХ ст. уявлення про епос, лірику і драму як універсальні родові форми літератури дещо звужується, втрачає відчуття перспективи. Тому вчені ХХ ст. пов'язують роди літератури з різними явищами психології (спогад, представлення, напруга), лінгвістики (перша, друга, третя граматична особа), а також із категоріями часу (минуле, теперішнє, майбутнє). Проте нові концепції розвивалися й поглиблювалися у найтіснішому зв'язку з традицією, що сягає Платона й Арістотеля та донині зберегла живучість і авторитетність. Логіка наступності вбачається в тому, що сьогодні роди літератури інтерпретуються як типи мовної організації літературних творів, і це є незаперечною надепохальною реальністю.

Значно зріс у наш час вплив на природу епосу, лірики і драми теорії мовлення, розробленої у 30-ті роки німецьким психологом і лінгвістом К. Бюллером. Він стверджував, що висловлювання (мовні акти) мають три аспекти: репрезентацію, експресію та апеляцію. Драма акцентує на апелятивній, власне дійовій, стороні мовлення, слово постає тут як свого роду вчинок, здійснюваний у певний момент розгортання події.

Драматург завжди підпорядкований законові дії, яка розвивається. У драмі нема розгорнутого розповідно-описового зображення, власне авторська мова тут виступає як допоміжна та епізодична. Ці епізоди мають статус побічного тексту драматичного твору, основний же текст - ланцюг реплік персонажів, їх діалогів і монологів. Для дослідника помітна деяка обмеженість художніх можливостей драми, оскільки письменник-драматург може використовувати лише частину предметно-зображальних засобів, він лімітований обсягом словесного тексту, змушений вміщувати зображуваний час у суворі рамки часу вистави. Драма у мистецтві живе подвійним життям - сценічним і власне літературним. Драматичні твори можна споглядати у театральній виставі, а можна просто читати. Хоча вчені пишуть про повільну емансипацію драми від сцени - численні друковані видання драматичних творів у ХІХ-ХХ ст. дозволили їй набути статусу різновиду художньої літератури - подвійна природа цього роду літератури диктує свою специфіку.

У підрозділі 2.2. "Гегелівський підсумок концепцій драми" послідовно розкрито тезу, що за своєю структурою драма, на відміну від об'єктивності епосу і суб'єктивності лірики, з найбільшою вірогідністю зображає (на сцені) єднання цих сторін, явлене як дія, контакт суб'єкта з предметним світом, учинковий акт. Підбиваючи підсумки цілій епосі існування і процвітання цього роду літератури, Гегель наголошує те, що драма будує такі моделі носіїв індивідуального характеру і обставин, які безпосередньо зв'язані із зображуваним конфліктом, через що служать джерелом зв'язаної з ними драматичної дії. Своєю теорією драми Гегель завершує величезну історичну смугу, що була розпочата Арістотелем. Уперше виклавши своє розуміння драматичного мистецтва у праці "Феноменологія духу" й остаточно сформувавши концепцію у "Лекціях з естетики", Гегель створив найстрункішу з досі існуючих, систематизовану теорію драматичного мистецтва, яку прийнято вважати класичною теорією драми. Теорія драми є органічною частиною всієї системи естетики Гегеля, вершиною поезії, яка, у свою чергу, увінчує ієрархію мистецтв. Тому драма є найціннішим родом літератури і видом мистецтва загалом.

У підрозділі 2.3. "Мова сучасної драми: рецептивний аспект" наголошується, що драматичний твір - це насамперед мова, причому мова максимально насичена і відповідна до поведінки людини. Тому у драмі найяскравіше проявляється комунікативна функція мови.

Коло літературознавчої проблематики мови широке. У рамках традиційної і класичної поетики це - проблема можливості й міри присутності матеріального буття у мові, проблема онтологічного статусу мовних значень, проблема співвіднесеності мови і мислення, проблема функціонування мови і соціокультурному контексті. У рамках некласичної поетики це - проблема мовного формалізму і його інтерпретації, проблема мовної структури, статус мови в онтології людського існування. У постмодерному літературознавстві це - проблема тексту й інтертекстуальності, проблема наративної мовної референції, проблема означення мовних ігор. Згідно з цим класичний, некласичний і неонекласичний періоди у розвитку драми можуть бути названі за своїм предметом: семантики, мовної синтактики і мовної прагматики. Прикладом того, як лінгвістичні дослідження впливають на теорію драматургії, є концепція перформативного висловлювання Дж. Остіна. Поняття перформативу дозволяє зосередитися на тому, що мова літератури не лише оповідає про створенені речі, а й творить їх у самому процесі мовлення.

Підрозділ 2.4. "Між літературою і сценою: поліфонічність драматургічної мови" розкриває концепцію багатошаровості (прополіфонічності) драматургічної мови, її формування та утвердження в науковому дискурсі.

На відміну від інших літературних родів, повне і всебічне розкриття драми можливе лише у сценічному висвітленні. Драма є найскладнішим родом літератури саме через свою подвійну природу: письменник повинен запропонувати для театру високохудожній літературний твір, що міг би без порушення основ власної структури, лише завдяки відповідній модифікації та пристосуванню словесного матеріалу, стати міцним стрижнем театральної вистави. Наукове дослідження драми в цьому аспекті пройшло кілька етапів: а) пошуки невербальних форм драматичної експресії (виступи П. Клоделя, А. Арто, Т.С. Еліота, Л. Курбаса); б) дослідження функціонального боку драматургії (В. Волькенштейн); в) вивчення актантної моделі драми і театру (Ж. Полті, К. Леві-Стросс, Е. Сурйо, Р. Якобсон, А.-Ж. Греймас); г) семіотичні концепції театру (А. Юберсфельд, П. Паві). Ці та інші дослідники довели, що особливість драматургічної мови визначається різким звуженням функціонування вербального і компенсаторного використання інших каналів комунікації. Театр завжди вимагав театральних форм, і в ньому слід відмовитися від домінуючого культу слова. Відкриття поліфонізму драматургічної мови змушує осмислювати драму як складний семіотичний об'єкт.

У підрозділі 2.5. "Жанровий поліцентризм сучасної драми" виходимо з того, що розрізнення та ідентифікація літературних жанрів є поворотним моментом будь-якого процесу інтерпретації. Ці групи творів, з одного боку, безперервно змінюються, перетворюючись і трансформуючись у творчості кожного видатного письменника, а з іншого - виявляють вражаючу стабільність і живучість та, постаючи в оновленому вигляді, модифікують обриси типової жанрової форми.