Художня парадигма "автор-читач" у романній творчості Мілорада Павича

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.163.41-31'06 М. Павич

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Художня парадигма «автор-читач» у романній творчості Мілорада Павича

10.01.03 - література слов'янських народів

Білоног Юлія Іванівна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі слов'янської філології Інституту філології, Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Рудяков Павло Миколайович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри слов'янської філології.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук Мережинська Ганна Юріївна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії російської літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Татаренко Алла Леонідівні, Львівський національний університет імені Івана Франка, Доцент кафедри слов`янської філології.

Захист відбудеться «27» квітня 2011 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата (доктора) філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 14, ауд.63.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10.

Автореферат розісланий «22» березня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат філологічних наук, професор Н. М. Гаєвська.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. У сучасному літературознавстві продовжує зберігатися підвищений інтерес до постмодернізму, до його природи, характеру, особливостей, історичної укоріненості. Неухильно зростає й кількість міждисциплінарних досліджень, присвячених цьому явищу. У контексті літературних практик постмодернізму творчість видатного сербського письменника Мілорада Павича (1929 - 2009) утворює самобутній художній феномен, навколо якого, в свою чергу, все більше розростається літературно-критичний дискурс.

Відтоді як Павичів «Хозарський словник» (1984) завоював позиції культової книги і взірця постмодерністської естетики, а ім'я його автора було поставлено в один ряд з іменами Дж. Джойса, Х.Л. Борхеса, І. Кальвіно, У. Еко та ін., - у полі зору дослідників перебувають усі сфери текстуальної діяльності М. Павича як поета, прозаїка, літературознавця, перекладача. Його багатогранна постать є знаковою перш за все для сербської літератури, адже саме творчість цього письменника ознаменувала початок періоду домінування постмодерністської поетики в літературній продукції і сприяла формуванню літературно-критичного дискурсу постмодернізму в Сербії. Проза М. Павича також є вагомою складовою сучасного світового інтелектуально-культурного комплексу і відіграє суттєву роль у процесі саморефлексії постмодерністської доби. У своїй творчості, як і багато хто з його колег-постмодерністів, сербський письменник орієнтується передусім на модель гри, спонукаючи читача стати її активним учасником, актуалізуючи питання його креативності в акті сприйняття художнього твору, акцентуючи увагу на комунікативному потенціалі літератури.

Проблема авторсько-читацької комунікації справедливо вважається у сучасному літературознавстві однією з найбільш актуальних, зокрема й тому, що сприймається як один із найхарактерніших виявів літературного постмодернізму. 60-70-і рр. ХХ ст. (час, коли постмодерністський світогляд почав експансію на усі сфери наукового знання) були надзвичайно плідними у переосмисленні складників тріади «автор - текст - читач», а також методологічних підходів до дослідження специфіки їх функціонування і взаємодії. Тоді у зарубіжному літературознавстві з'являються як окремі дослідники, так і цілі школи, котрі активно обговорюють місце та функції цих категорій у словесному мистецтві. Про зацікавленість проблемою і тривалість процесу включення пов'язаних із нею ідей у активний науковий обіг свідчить зростаюча останнім часом кількість праць українських (М. Зубрицька, Е. Соловей, Т. Черкашина, М. Гірняк, В. Павленко) і сербських літературознавців (М. Радович, Й. Ачин, Н. Милич).

Творчість М. Павича є об'єктом численних розвідок в усьому світі. Основу сербського павичезнавства становлять праці Й. Делича, П. Піяновича, Я. Михайлович, А. Єркова, М. Пантича та ін. В Україні твори письменника під тим чи іншим кутом зору інтерпретували П. Рудяков (сербський історичний роман ХХ ст. та його постмодерна проекція), Г. Мережинська (місце М. Павича у загальному контексті слов'янського постмодернізму), А. Татаренко (художня і наукова рецепція в Україні, семантизація форми, інтертекстуальні стратегії), З. Гук (проблема жанрового визначення романів, міфотворчість, питання поетики), О. Бульвінська (гіпертекстуальні характеристики творчості), Ю. Ковбасенко (відношення Павичевої творчої практики до постмодерністської теорії) та ін.

Проблема художньої кореляції «автор - читач» у контексті досліджень поетики «Хозарського словника» і Павичевої творчості загалом уже порушувалася і знаходила специфічне вирішення, зокрема у працях Й. Делича, П. Піяновича, А. Єркова, П. Рудякова, А. Татаренко. Втім, згадані вчені розглядали цю кореляцію, як правило, в експліцитних вимірах, без виокремлення її як комплексної. Отже, актуальність реферованої дисертаційної роботи визначається, по-перше, відповідністю обраної теми магістральним тенденціям сучасного літературознавства, спрямованого саме на дослідження іманентних структур організації текстуального простору та наративного дискурсу як форм літературної комунікації; по-друге, відсутністю в практиці вітчизняної славістики окремих дисертаційних та монографічних праць, присвячених творчості М. Павича; по-третє, необхідністю охоплення багатоаспектності заявленої проблеми, а також доцільністю апробації нових методологічних підходів і залучення адекватного понятійного апарату при розгляді текстів письменника.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з науковим проектом Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації» (номер державної реєстрації 06 БФ 044-01), зокрема із напрямом роботи кафедри слов'янської філології, що передбачає дослідження широкого кола питань історії та теорії слов'янських літератур шляхом застосування найновішого методологічного інструментарію. Тему дисертації затверджено на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 5 від 14 жовтня 2010 р.).

Мета дисертаційної роботи полягає у комплексному висвітленні особливостей функціонування кореляції «автор - читач», покладеної в основу структуротвірної, наративно-рецептивної та інтертекстуальної стратегій, що простежуються у романах М. Павича.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

- окреслити контури сучасного літературознавчого дискурсу авторсько-читацької комунікації і з'ясувати спектр методологічних підходів до цієї проблеми;

- визначити моделі створення гіпертексту, що використовуються письменником, і дослідити алгоритми інтерактивності у гіпертекстуальному світі «павичіади»;

- розглянути оповідні інстанції автора та читача на рівні внутрішньотекстової художньої комунікації у великій прозі М. Павича;

- простежити особливості трикстерського конструювання ігрових відносин між адресантом та адресатом, а також його роль у забезпеченні іронічного і самоіронічного модусів досліджуваних творів;

- з'ясувати специфіку автобіографізму як літературної автопроекції у постмодерністській «павичіаді»;

- здійснити аналіз інтертекстуальних кодів у романах письменника;

- на рівні інтертекстуальної взаємодії визначити гендерні орієнтири Павичевої концепції продукування та сприйняття художньої інформації;

- охарактеризувати ступінь включення поетики М. Павича в загальний культурологічний контекст постмодернізму.

Об'єктом дослідження є текстовий масив великої прози М. Павича, який складають чотирнадцять романів: «Хозарський словник» (1984), «Пейзаж, намальований чаєм» (1988), «Внутрішня сторона вітру» (1991) «Остання любов у Царгороді» (1994), «Скринька для письмового приладдя» (1999), «Зоряна мантія» (2000), «Сім смертних гріхів» (2002), «Невидиме дзеркало і Барвистий хліб» (2003), «Унікат» (2004), «Друге тіло» (2006), «Паперовий театр» (2007), «Мушка» (2009), «Дамаскин» (1998, 2009), «Скляний равлик» (1998, 2009).

Предмет дослідження - парадигма авторсько-читацьких відношень, що виявляються на структуротвірному, наративному й інтертекстуальному рівнях літературної комунікації у Павичевих романах.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають дослідження сербських та вітчизняних павичезнавців (Й. Делича, Я. Михайлович, П. Піяновича, А. Єркова, П. Рудякова, А. Татаренко та ін.), а також численні, присвячені різним питанням постмодерністської естетики та поетики фундаментальні літературознавчі й культурологічні праці українських і зарубіжних дослідників (Р. Барта, Ж. Дерріди, У. Еко, М. Фуко, Д. Затонського, Т. Денисової, М. Зубрицької, Г. Мережинської, І. Ільїна, Н. Старикової, Н. Маньковської, В. Руднєва), які так чи інакше торкалися проблеми реалізації авторсько-читацької комунікації у постмодерністському тексті. Особливу увагу було приділено науковим розробкам з теорії гіпертексту (О. Дєдової, М. Візеля, А. Геніса), інтертекстуальності (Ю. Крістевої, Н. Фатєєвої). Застосовані методологічні напрацювання відомих наратологів (В. Шміда, К. Мамґрена), враховані інтерпретації письма і читання, що використовуються у феміністичному постструктуралізмі (Е. Бронфен, Ж. Лакана), а також окремі ідеї з культурологічних концепцій гри і трикстерства (Й. Гейзінги, К.-Ґ. Юнґа, П. Радіна, С. Лизлової).

Методи дослідження. При виробленні на перехресті різних підходів концепції дисертації перевагу надано антропологічному типу побудови дослідження, у результаті чого увагу зосереджено на корелятивній парі категорій автора та читача. Робота ґрунтується на принципах і засадах постструктуралізму, серед яких провідне місце належить методу деконструкції. Мета й завдання зумовили залучення і структуралістських прийомів, що розробляються в семіотиці тексту та в наратології. Були також застосовані традиційні системний і типологічний методи інтерпретації літературних явищ, деякі прийоми формального та структурно-функціонального аналізу художніх текстів.

Наукова новизна роботи полягає у реалізації комплексного підходу в інтерпретації заявленої проблеми. У дисертації здійснено спробу панорамного висвітлення теоретичних пошуків ієрархізації та деієрархізації категорій автора й читача, простежено трансформацію поглядів на них у постмодернізмі. Виділено і концептуально об'єднано домінантні аспекти функціонування кореляції «автор - читач» у романній творчості М. Павича: по-перше, на рівні структуротворення досліджуються особливості інтерактивної комунікації у гіпертекстуальному світі Павичевої прози; по-друге, на внутрішньотекстовому рівні прочитання романів автор і читач розглядаються як оповідні інстанції у наративно-рецептивній стратегії, яку розробляє письменник; по-третє, на рівні інтертекстуальної взаємодії визначаються зв'язки «павичіади» з іншими текстуальними кодами. Такий підхід, запропонований у павичезнавстві вперше, дає можливість представити парадигму авторсько-читацької комунікації, що реалізується у романній творчості сербського письменника.

Особистий науковий внесок дисертанта виявляється у дослідженні гіпертекстуальної природи Павичевих текстів (представлених на різних носіях інформації) та способів моделювання інтерактивних романних форм, у визначенні специфіки «запрограмованих» у них рольових ігор автора та читача як оповідних інстанцій (зокрема явища літературного трикстерства), в окресленні автобіографічного модусу останніх творів письменника, а також в інтерпретації «павичіади» як семантико-комбінаторної художньої цілісності в інтертекстуальному діалозі з гендерним дискурсом письма та читання. Подання і розв'язання всього комплексу завдань дисертації здійснено самостійно.

Теоретичне значення дослідження полягає у методологічній синтетичності, різноаспектності здійсненого аналізу, що сприяє виробленню відкритої для подальших студій моделі інтерптретації авторсько-читацької комунікації.

Практичне значення дисертації - у можливості використання основних її положень і результатів при розробці загальних лекційних курсів з історії й теорії сучасної сербської літератури, а також спецкурсів та спецсемінарів, присвячених творчості М. Павича і особливостям літературного постмодернізму в Сербії, при укладанні навчальних посібників та підручників.

Апробація результатів дослідження. Різні аспекти дисертаційної роботи становили зміст доповідей автора на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції «Семіотика культури/тексту в етнонаціональних картинах світу» (Київ, квітень 2004 р.); Міжнародній науковій конференції «Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації» (Київ, квітень 2005 р.); Міжнародній науковій конференції «Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність» (Київ, жовтень 2005 р.); Першій науковій конференції молодих сербістів (Київ, травень 2006 р.); наукових конференціях у рамках 35-го і 37-го міжнародних з'їздів славістів у вуківські дні (Белград, вересень 2005 р. і 2007 р.); ІХ і Х міжнародних славістичних читаннях пам'яті академіка Леоніда Булаховського (Київ, квітень 2009 р. та 2010 р.).

Результати дисертаційного дослідження викладено у 8 статтях, опублікованих у спеціалізованих фахових виданнях ВАК України, а також у 2 статтях, вміщених у сербських збірниках наукових праць. Усі публікації виконані одноосібно.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, кожен з яких містить відповідні підрозділи, а також висновків і списку використаної літератури (335 позицій). Обсяг основного тексту роботи становить 196 сторінок.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність у контексті павичезнавства і літературно-теоретичної проблематики, визначено особливий статус творчості М. Павича у сербському літературному процесі доби постмодернізму, сформульовано мету і завдання роботи, вказано на її зв'язок з науковими програмами та планами, окреслено методологічні засади, розкрито новизну, теоретичне і практичне значення, подано відомості про апробацію положень дисертації та авторські публікації, в яких відображено її основний зміст.

У першому розділі «Постмодерністська візія авторсько-читацької комунікації» висвітлюються різні аспекти, пов'язані з теоретичним осмисленням проблеми змінного статусу категорій «автор» і «читач» та їхньої кореляції, при цьому особливу увагу приділено уточненню понятійного апарату, що використовується при подальшому аналізі конкретного літературного матеріалу.

У підрозділі 1.1. «Спектрограма теоретичного осмислення статусу категорій «автор» та «читач» представлено короткий ретроспективний огляд актуальних у ХХ ст. філософських, естетичних, літературознавчих ідей, у яких виявляються процеси ієрархізації та деієрархізації ролей адресанта і адресата художньої інформації. Запропонована спектрограма теоретичних пошуків містить погляди, репрезентовані такими школами й напрямами, як російський формалізм, «нова критика», герменевтика, феноменологія, рецептивна естетика, «критика читацького відгуку», психоаналіз (у його фройдистській, юнґіанській, лаканівській версіях), структуралізм, постструктуралізм, деконструктивізм, наратологія, феміністична літературна критика. Такий огляд дає можливість констатувати зміщення уваги дослідників за маршрутом «автор - текст - читач», а також відзначити помітний взаємовплив різних теорій, що виявляється у циркуляції ідей та концепцій, характерній для термінологічно «всеїдного» постмодернізму. літературознавчий павич автобіографізм проза

Особливу увагу зосереджено на основних концептах постструктуралістсько-деконструктивістської доктрини, які утверджують постмодерністську трансформацію парадигми авторсько-читацької комунікації і виникнення яких пов'язане із загостренням у філософії та мистецтві кризи особистості, що намітилася в середині ХХ ст. «Смерть суб'єкта», про яку сповістив М. Фуко, - метафоричний термін, котрим означена тенденція розмивання бінарної опозиції «суб'єкт - об'єкт», що простежується в некласичній філософії. Відповідно, антропологічна категорія автора теж зазнала нищівної критики. У свою чергу, Ю. Крістева думку М. Бахтіна про автора як про конститутивний елемент форми сприйняла як підставу для усунення цієї суб'єктної інстанції на користь інтертекстуальності, актуалізувавши в такий спосіб процес деперсоналізації суб'єкта оповіді. Резонансом цих ідей став бартівський концепт «смерть автора» як протест проти ототожнення реальної особи письменника з наративним авторським «я», конституйованим у тексті. Перехід від субстанційної категорії автора до функціональної, крім Р. Барта, засвідчили Ж. Дерріда та М. Фуко. Автор деперсоналізується, позбавляється індивідуально-психологічних характеристик, трактується як функція - одиниця, залежна від дискурсивних практик, ідеологічний продукт, за допомогою якого маркується спосіб поширення смислів. Наслідком десакралізації класичного типу авторства стає «народження читача» - метафора на позначення інтерпретаційної свободи реципієнта у процесі читання-творчості. 70-і рр. ХХ ст. - «зоряний час» читача. Саме тоді з'являються цілі школи (зокрема, вже згадані рецептивна естетика, «критика читацького відгуку»), котрі зосереджують увагу на феномені реципієнта, розглядаючи його як категорію функціонально-інтенційної природи.

Сутність посмодернізму, для якого характерні криза суб'єкта і децентроване світовідчуття, полягає у деієрархізації та нейтралізації бінарних опозицій. Комунікативна асиметрія - вивищення позиції автора або домінування читача - як своєрідна ієрархія, заснована саме на опозиції, суперечить цьому. Загроза нової комунікативної асиметрії відчувалася у надмірній артикуляції креативних можливостей читача, у проголошенні його єдиним генератором смислових структур тексту. Вседозволеність читача у літературних теоріях та практиках кінця ХХ ст. спровокувала ефект «воскресіння автора» у пізньому постмодернізмі (постпостмодернізмі). На хвилі загальної тенденції «воскресіння суб'єкта» в 90-х рр. інтерес до виявлення авторських інтенцій було відновлено. «Екстаз комунікації» (Ж. Бодрійяр), що його переживає сучасна культура, відбився й на літературно-теоретичному дискурсі, призвівши до вирівнювання у правах категорій автора та читача як учасників художньо-комунікативного акту, жоден з яких не має переваги.

Інтердисциплінарна природа постмодернізму дає широкі можливості розглядати комунікативне поле постмодерністської белетристики в різних аспектах. Деяким із них присвячено увагу в наступних підрозділах з метою ширшого окреслення засад, на яких будується рефероване дослідження творчості М. Павича.

У підрозділі 1.2. «Наратологічне моделювання кореляцій оповідних інстанцій» висвітлено позиції наратології, що як окрема літературознавча дисципліна оформилася вже наприкінці 60-х рр. ХХ ст. внаслідок перегляду структуралістської доктрини під впливом теорії комунікації і феноменологічних шкіл. Урівноважуючи ролі автора і читача, наратологи (Ж. Женетт, М. Ріффатер, Ф. Штанцель, В. Шмід, Л. Долежел, Я. Лінтвельт та ін.) визначають художньо-комунікативну діяльність як процес, що відбувається на кількох наративних рівнях, об'єднаних у певну модель. За основу реферованої роботи було взято запропоновану німецьким славістом В. Шмідом чотирирівневу «модель вертикального зрізу оповідної структури». Кожному з рівнів відповідають певні оповідні інстанції - відправник і отримувач художньої інформації, котрі вступають один з одним у комунікативний зв'язок не прямо, а через посередництво оповідних інстанцій нижчого рівня, ієрархічно підпорядкованого попередньому. На першому - позатекстовому - рівні комунікативної схеми В. Шмід розміщує конкретних автора і читача, які виступають як реальні, емпірично історичні особи. Інші рівні - внутрішньотекстові. На другому, де утворюється абстрактна комунікативна ситуація, розташовані теоретичні конструкти імпліцитних (абстрактних) автора та читача. Третій рівень передбачає утворення фіктивної комунікативної ситуації між експліцитними автором та читачем, що виявляються у тексті як персонажі. Наратолог подає узагальнену типологію цих оповідних інстанцій. Четвертий рівень у його моделі - рівень «цитованого світу», у якому виникають численні комунікативні ситуації у дискурсі акторів - носіїв дії, здатних до промовляння.

Схиляючись до постструктуралістської перспективи наратології, включаємо до підрозділу і обґрунтування розширення компетенції цієї дисципліни за рахунок інтертекстуалізації свідомості учасників художньої комунікації. Характер діалогу між автором і читачем визначається не лише у межах структури оповіді, а й у контексті позатекстової реальності, зокрема літературної та культурної традиції. Інтертекстуальність як властивість твору асоціюватися з іншими текстовими структурами набуває особливого статусу в поетиці літератури постмодернізму і значно розширює комунікативні можливості белетристики. Відповідно, схема літературної комунікації ускладнюється за рахунок текстуальної гри різноманітними культурно-історичними набутками.

Актуальний аспект теоретичного знання, який зачіпає досліджувану проблему, розглядається у підрозділі 1.3. «Письмо і читання в гендерних координатах». Йдеться про запропоновану феміністичною літературною критикою (Ю. Крістева, Е. Сіксу, Е. Бронфен, Ш. Фельман, А. Колодни та ін.) додаткову «оптику», систему бачення і розуміння літературних текстів та культурних явищ, яка ґрунтується на феномені «фемінізації посткласичної культури» в цілому. У виявленні чоловічих та жіночих маркерів у письмі та у читанні літератури феміністична критика виходить із розуміння жінки-як-знака. На перший план висувається гендер - концепт, яким позначають рольові, зумовлені впливом соціуму особливості поведінки представників обох статей, зафіксовані у поняттях «фемінність» (жіночість) і «маскулінність» (чоловічість), тлумачення яких відрізняється від біологічного трактування статі. Традиційні уявлення про жіночу та чоловічу ідентичності, репрезентовані у знаках і символах, реалізуються у відповідних стратегіях письма та читання, які можуть бути маркованими як жіночі чи чоловічі незалежно від біологічної статі відправника і отримувача художньої інформації.

Письменницьку діяльність детермінує вибагливість реципієнта в інформаційно перенасичену і технократизовану постіндустріальну добу. Наступний підрозділ 1.4. «Інтерактивність у гіпертексті: читач як співавтор» окреслює специфіку організації нелінійного тексту на основі використання логічних та семантичних зв'язків між фрагментами, внаслідок чого реципієнту пропонується сукупність потенційних послідовностей читання. Таку текстуальну організацію означено терміном «гіпертекст» (Т. Нельсон), що особливо актуалізувався з появою персонального комп'ютера та інтернету. Відслідковуючи філологічну традицію вживання терміна (М. Візель, О. Дєдова, О. Андреєв, Л. Сокол, М. Столярова та ін.), вказуємо на розгалуженість його функціонування за рахунок існування двох видів носіїв тексту - книжкового та електронного. В обох випадках серед основних характеристик гіпертексту дослідники називають нелінійність, дисперсність / фрагментарність, мультимедійність / різнорідність, (гіпер-)посилання, а також інтерактивність. Останню в літературознавстві трактують як можливість впливу реципієнта на художній об'єкт, переважно шляхом вибору траєкторії читання. Відповідно, до гіперлітератури зараховують як мережеву літературу (англ. network literature, рос. «сетература»), що функціонує в електронному просторі, так і паперові зразки гіпертексту: словники, енциклопедії, творчість таких письменників, як І. Кальвіно, М. Сапорт, М. Павич та ін. У літературній критиці трапляються як скептичні погляди щодо такої літератури, які формуються навколо думки, що читач не здатен охопити всі можливості гіпертексту, так і констатації на зразок того, ніби гіпертекст - це єдине, що справді втілює ідею «смерті автора». Гіпертекстуальність - естетична практика, у якій реалізуються базові постулати і концепти постмодернізму, зокрема «ризома» (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі), «відкритий твір» (У. Еко).

Техніка гіпертексту розширює можливості рецепції та інтерпретації, оскільки в ній закладена пропозиція вільної творчої гри з читачем. Про ігрову природу художньої комунікації йдеться в підрозділі 1.5. «Гра як організуючий принцип літературно-комунікативного акту». Ігрова специфіка постмодерного світовідчуття виявляється на всіх текстуальних рівнях - у сюжеті, стилі, наративній техніці тощо. Гра в постмодернізмі скерована на руйнування стереотипів, традиційних уявлень та суспільних табу. Розставляння пасток у вигляді жанрових, композиційних та стильових головоломок має на меті зруйнувати горизонт сподівань читача, переорієнтувати його смаки, власне, змінити парадигму читацького сприйняття. Такі руйнування і зміни в перспективі означають формування нової читацької ідентичності. Отже, ігровий чинник організовує літературну комунікацію. Своєрідність постмодерністської деструктивно-творчої гри і її механізми репрезентовані у постструктуралістсько-деконструктивістських концептах: «текст як світ», «відкритий твір», «ризома», «симулякр», «подвійне кодування», «принцип нонселекції/нонієрархії» (Д. Фоккема), «інтертекстуальність», «іронія/самоіронія», «смерть автора», «авторська маска» (К. Мамґрен), «ідеальний читач» тощо. Їхній зміст розкрито у цьому підрозділі.

Другий розділ «Особливості інтерактивності у гіпертекстуальному світі «павичіади» присвячений аналізу структуротвірної стратегії, тобто способів «програмування» інтерактивних можливостей реципієнтів у Павичевих романах.

У підрозділі 2.1. «Жанрові дефініції як елемент авторської стратегії структуротворення» досліджується питання функціонального навантаження «міксових» визначень творів М. Павича. Торкаючись загальної проблеми деканонізації поняття жанру, зосереджуємо увагу на гіпертекстуалізації романної форми як найбільш поширеного прикладу розхитування теоретичних рамок жанрового канону. Постмодерністський роман, презентуючи нелінійне письмо і «всеїдність», постає як гіперроман. Відповідно, його паратекст, зокрема авторська жанрова дефініція, стає необхідним гарантом успішного функціонування літературного твору після виходу в світ, налаштовуючи реципієнта на потрібну авторові «хвилю»: традиційні визначення активізують горизонт сподівань читача, «химерні» дефініції викликають ефект невизначеності, що інтригує, втягує реципієнта в ігровий простір тексту.

Усі Павичеві романи - результат експериментування письменника над романною формою. Присвоюючи їм дефініції, що виходять за межі літературної термінології, він акцентує увагу на їхній жанровій екстрароманній «міксовості». Деякі визначення письменник включає в паратекст своїх творів (роман-лексикон на 100 000 слів «Хозарський словник», посібник для ворожіння «Остання любов у Царгороді», астрологічний довідник для невтаємничених «Зоряна мантія», роман-дельта «Унікат», роман для дітей та інших «Невидиме дзеркало і Барвистий хліб», роман-антологія, або сучасне світове оповідання «Паперовий театр», побожний роман «Друге тіло», три коротких нелінійних романи про любов - «Мушка», «Дамаскин», «Скляний равлик»). Інші починають своє функціонування з автопоетичних коментарів, представлених в інтерв'ю та есе М. Павича, і закріплюються в літературно-критичному дискурсі (роман-кросворд «Пейзаж, намальований чаєм» та роман-клепсидра «Внутрішня сторона вітру»). Ще деякі - за аналогією до авторських - продукуються у ньому дослідниками-павичезнавцями («Скринька для письмового приладдя» як роман-інвентаризація, «Сім смертних гріхів» як роман-пазл). Незвичні «паратекстуально» заявлені М. Павичем жанрові дефініції романних модифікацій - свідчення нестандартного підходу письменника до композиційного рішення своїх творів. Символізуючи «вихід за межі», цей «сигнальний аксесуар» має на меті привернути увагу читача і спровокувати його до гри-читання, у процесі якої йому пропонується порушити традиційні рецептивні обмеження в освоєнні художньої інформації тексту.

У підрозділі 2.2. «Металітературні алгоритми Павичевої гіпертекстуальної гри: орієнтири для читача» характеризуються романні фрагменти для налагодження літературної комунікації у формально поліфонічних, дисперсних, розгалужених гіпертекстуальних моделях. З одного боку, такі фрагменти містять своєрідні інструкції чи поради щодо читацького пересування всередині гетерогенного інформаційного простору, з іншого - сприяють релятивізації авторства як такого. У Павичевих романах експліцитні інструкції, як правило, включені до паратекстуальних фрагментів, найчастіше до передмов фіктивного типу, в яких авторська фігура «самоусувається» як вища інстанція, щоб не заважати читачеві грати його роль - встановлювати порядок речей і виводити з нього смисл. Відповідно, більшість паратекстуальних фрагментів має металітературний характер. Серед усіх романів сербського письменника «Хозарський словник» відзначається особливо широким репертуаром паратекстуальних елементів-орієнтирів: тут є підзаголовки, зміст, ілюстрації, попередні і заключні зауваги до лексикона, а також покажчик словникових статей. У подальшій романній творчості М. Павич продовжує наполягати на зміні способу читання, до якого звик читач традиційної літератури, і розробляти систему комунікативних опорних пунктів, котрі спрямовують рецепцію в потрібному напрямку. Так, у «Пейзажі, намальованому чаєм» традиції лінійного письма навмисне протиставляється логіка кросворда, що передбачає сполучення «горизонтального» та «вертикального» типів сприйняття, які і покладено в основу двох способів читання твору - послідовного й стрибкоподібного. У текстах «Дамаскин» і «Скляний равлик» можливість вибору траєкторії читання визначається символом перехрестя: обидва романи мають по два таких перехресних дороговкази-ремарки. Інші тексти не містять розлогих прямих інструкцій щодо того, як у них може рухатися реципієнт. На нелінійність і можливість довільного комбінування фрагментів указує або технічне оформлення книги (наприклад, роман «Внутрішня сторона вітру» можна читати з обох боків, виконуючи механічний рух перевертання), або паратекст (дефініція роман-антологія дозволяє вибірковість у читанні її 38 оповідань; карти як візуально-графічний додаток до роману-таро у поєднанні зі «Змістом», де подається їхня символіка, дають можливість читачу по-своєму «розкладати» фрагменти). Виняток становить роман «Друге тіло», який тяжіє до лінійного прочитання. Важливою особливістю деяких романів М. Павича є пропозиція включити в рецепцію тексту фрагменти з мережі Інтернет, на які подаються електронні посилання. Загалом металітературні алгоритми (паратекстуальний інструктаж, ефекти технічного оформлення) Павичевих текстів спрямовані на пропагування нової, ігрової інтерактивної практики читання, якій сприяє - і навіть її провокує - нелінійна практика письма.

Ігровий модус і можливість вибору шляху - іманентні характеристики гіпертексту. Втім, не кожну фрагментовану структуру з інструкцією щодо поєднання фрагментів (або ж і без неї) можна назвати гіпертекстом. У наступному підрозділі 2.3. «Гіпер»-форматування романної прози» представлено гіпертекстуальні ознаки, що збагачують літературну комунікацію в досліджуваних текстах. За основну одиницю текстотворення письменник обирає фрагмент. Розташування різних гетерогенних мікроформ (таких, як вірші, листи, щоденникові записи, звіти, оголошення, анекдоти, притчі, легенди, міфи, драматичні сценарії, психотеорії, теологічні, наукові, філософські розвідки тощо) у межах романної макроформи відбувається на плюралістичній основі, що випливає з принципу нонселекції. У структурі романів одна мікроформа дуже часто поглинає іншу, внаслідок чого посилюється ефект дисперсності тексту.

У творчості М. Павича має місце візуальна гетерогенність. У досліджуваних друкованих виданнях не використовується весь арсенал графічних засобів (шрифтове варіювання, невербальна графіка, просторова конфігурація текстових фрагментів або окремих їхніх елементів) як стилістичних прийомів, котрі можна реалізувати з допомогою сучасних технологій, що застосовує поліграфія. Втім, у художньому дискурсі «павичіади» можна виявити деякі приклади графічної неоднорідності, функціональне навантаження яких дуже важливе з точки зору гіпертекстуальної організації романних структур. В одних творах вони мають поодинокий характер, а в інших представлені більшою кількістю. Включенням різних невербальних компонентів у межах одного видання відзначаються такі романи, як «Хозарський словник» і «Друге тіло». У них можна знайти схеми, рисунки, фотографії, малюнки, знаки-символи, копії текстових фрагментів тощо. Ці різнорідні графічні зображення виконують передусім ілюстративну функцію. У випадку з романом-лексиконом такі вставки увиразнюють його жанрові характеристики науково-довідкового видання, на які претендує цей твір у підзаголовку. У «Другому тілі» графічні компоненти збагачують енциклопедичний дискурс роману, інформативно насиченого фактами з різних галузей знань - історії, філософії, теології, мистецтвознавства тощо. У романах М. Павича можна виокремити деякі графічні зображення, що виконують орієнтаційну функцію і уможливлюють існування декількох варіантів прокладання читачем шляху в осягненні нелінійного тексту. Сюди слід віднести діаграми кросворда в «Пейзажі, намальованому чаєм», знаки-символи трьох релігій у «Хозарському словнику», а також (при відповідному способі читання) карти таро в романі «Остання любов у Царгороді». Подібні знаки, схеми або виділені шрифтом візуальні компоненти, які зорієнтовують читача на певний текстовий фрагмент, тобто спонукають до рецептивного стрибка, є прикладами експліцитних посилань як визначальної характеристики гіпертексту. Крім того, М. Павич у своїх текстах витворює складну мережу неартикульованих, імпліцитних зв'язків, апелюючи до асоціативної пам'яті реципієнта. Оригінальним видом наочних зв'язків у Павичевих творах є справжні лінки, які відсилають у мережу WWW, за рахунок чого ці тексти виступають своєрідними гібридними книжково-електронними гіпертекстуальними моделями («Скринька для письмового приладдя», «Зоряна мантія»).

У нашому дослідженні представлено два електронні видання Павичевих текстів: у випадку мультимедійного «Хозарського словника» (1997) інтерактивність зводиться до вибору рецептивної траєкторії запрограмованих фрагментів текстуальної, звукової, візуальної та іншої інформації, в той час як текст видання «Мушка» (2009), конвертований у PDF-файл, відкритий для зовнішніх впливів і надає реципієнту інтерактивної свободи в креації власного гіпертексту, що передбачає володіння відповідними навичками роботи з комп'ютером.

У третьому розділі «Автор і читач як оповідні інстанції у наративно-рецептивній стратегії М. Павича» досліджуються фіктивні (експліцитні) й абстрактні (імпліцитні) авторсько-читацькі комунікативні відношення, що виявляються в наративі текстів сербського письменника.

Абстрактний комунікативний акт визначається характером текстового виявлення фіктивних оповідних інстанцій автора і читача у зображуваному художньому світі, а також специфікою інформації, з якої формується наратив тексту як модель цього світу. Розглядаючи різнооформлені наративи творів письменника як концептуальну цілісність - «павичіаду», - визначаємо основні її поетико-стильові константи у підрозділі 3.1. «Специфіка внутрішньотекстової художньої реальності у Павичевих творах». Перш за все, ця реальність фантастична. Фантастичність «павичіади» живиться з декількох джерел, «найглобальнішими» серед них є міфологічний і сюрреалістичний дискурси. Магічність, ірраціональність, фантасмагоричність, одивнення, оніризм, що з них черпаються, формують специфічний тип інформації, яку письменник (її відправник) спрямовує уяві читача (отримувача). Письменник комбінує з неміметичними, химерно-фантастичними елементами історичний матеріал, населяє світ-текст різними відомими історичними особистостями. Улюблені його епохи це - Середньовіччя, Бароко, сучасність, а художня територія - візантійський і поствізантійський культурний ареал. Загалом у цьому художньому світі час та місце перебувають у специфічних відношеннях, схожих на ті, що притаманні міфу. Ці категорії виявляються взаємозамінними: час матеріалізується, натомість простір може вимірюватися часом. Такий матеріалізований час виявляє свою міфологічну циклічність: усе повертається і повторюється, архетипні ситуації можуть розігруватися багато разів.

«Павичіаду» відзначає енциклопедизм. Тут представлений широкий діапазон мистецтв: архітектура, музика, живопис, література. Усі вони взаємодіють, взаємодоповнюють одне одного. Особливо виразні паралелі між будівництвом і літературою, яку М. Павич хоче зробити нереверсивною. Він неодноразово активізує уявлення про зодчого як творця специфічного тексту-архітектури, і навпаки, - про письменника як зодчого, який будує власний універсум. Усі зазначені концептуальні складові художньо-естетичної реальності «павичіади» визначають комунікативний потенціал наративно-рецептивної стратегії.

Аналіз фіктивних комунікативних ситуацій у Павичевих романах за схемою В. Шміда подано у підрозділі 3.2. «Роль авторських масок у залученні читача до співтворчості». Особливістю поліфонічної оповіді аналізованих текстів є присутність певного «об'єднуючого» голосу - первинного наратора - фіктивної оповідної інстанції, яка бере участь у обрамленні історії. Як правило, його роль навмисно применшується, зводиться до скрипторської, компілятивної діяльності. Разом з тим, фігура первинного наратора як своєрідний репрезентант авторської «пасивної активності» забезпечує цілісність текстуальної компіляції. Найбільш відповідними фрагментами «появи» таких первинних нараторів у постмодерністському творі є його паратекстуальні компоненти: передмова, післямова, окремі вказівки щодо читання тощо. Оповідна активність кожного з них різна: первинний наратор може бути недієгетичним, якщо його «я» бере участь лише в акті оповіді (екзигезисі), або ж дієгетичним, якщо воно в якості персонажа-актора належить і до світу оповіді (дієгезису). В одних романах М. Павича первинний наратор фігурує як сильно виявлений, в інших - як оповідна інстанція з нульовим ступенем індивідуальності. У першому випадку суб'єкт оповіді певним чином виявляє свою ідентичність. Як правило, це «упорядник», «редактор», «видавець» або «лексикограф», котрі більшою чи меншою мірою обробляють матеріал представленої книжкової продукції, вдаючись до його аналізу з позиції коментатора і даючи читачам вказівки щодо можливостей рецепції. Кожна така ідентичність первинного наратора (експліцитного автора) актуалізується як авторська маска, що створює ефект авторської активності. У романах «Остання любов у Царгороді», «Унікат», «Дамаскин», «Скляний равлик» оповідна активність первинного наратора зведена до мінімуму. Він, звичайно, недієгетичний, і загалом його важко ідентифікувати. У деяких Павичевих романах - «Скринька для письмового приладдя», «Мушка», «Сім смертних гріхів», «Друге тіло», «Паперовий театр» - з'являється наратор з ідентичністю «письменника» (в останніх трьох текстах це маска самого себе), через якого представлено різні способи конструювання авторства - містифікації, фальсифікації, пародіювання. В акті маскування простежується самоіронія. Дискредитуючи класичне авторство, що претендує на всезнання і володіння абсолютною істиною, авторська маска налаштовує на креативне читання.

Первинні оповідачі, які з'являються в наративі романів М. Павича, відіграють важливу роль у налагодженні внутрішньотекстової комунікації, експліцитний рівень якої проектується на наступний, імпліцитний (абстрактний), що, в свою чергу, обумовлює ефект сприйняття твору емпіричним читачем. Імпліцитний рівень комунікативної схеми аналізується у підрозділі 3.3. «Трикстерство як спосіб конструювання іронічної комунікативної ситуації». З одного боку, павичівський наратив є складним, багатошаровим, демонстративно «багатоавторським» смисловим простором, що закликає і провокує реципієнта до співтворчості, з іншого, - систематичні «обмани» ставлять читача в позицію об'єкта маніпуляцій того, чия літературна креативність первинна. Читацька уява змушена шукати якесь авторське начало - імпліцитного Автора, що стоїть за коментаторськими масками «видавця», «упорядника» тощо і маніпулює істиною, створюючи в такий спосіб ефект її недосяжності. Незважаючи на показну авторську відстороненість, розщеплення творчого «я» на «пасивні» маски, у смисловому просторі Павичевої творчості (яку можна розглядати і як цілісну макрокомунікативну інтеракцію) актуалізується образ Автора, текстуальну поведінку якого визначаємо як трикстерську. Трикстерство базується на провокації, маскуванні, епатажності, містифікації, розіграші, перевертанні звичної ієрархії усталених зв'язків, явищ, понять. Ці прийоми, характерні для Павичевих творів, розглядаємо в контексті постмодерністської іронії.

Імпліцитний Автор складає комунікативну пару з імпліцитним читачем. Концептуально реконструюючи цю інстанцію, виділяємо дві її іпостасі - читача передбачуваного і бажаного. Аналіз внутрішньотекстової комунікації у Павичевих романах дає підстави охарактеризувати експліцитного читача (до якого звертається первинний наратор) як традиційного реципієнта з установкою на слідування авторським вказівкам, який буквально (навіть з наївним захопленням) сприймає запрошення до співтворчості, але матеріал та інструкції для своєї креативної діяльності шукає лише в тексті. Інстанція експліцитного читача тут співпадає з імпліцитною фігурою передбачуваного реципієнта, «традиційність» якого уможливлює ефект гри і трикстерства при читанні цього твору. Імпліцитний бажаний читач у М. Павича має інший імідж. Це не позбавлений азарту гравець-дослідник, налаштований не лише на творче, а й на критичне сприйняття тексту. Самоіронія (подібна авторській) та інтертекстуальна компетенція читача сприяє в(ід)читуванню себе і культурних кодів - як наслідок ефективної літературної комунікації.

В окремий підрозділ 3.4. «Мілорад Павич у творчості Мілорада Павича: автобіографічні штрихи» винесено деякі міркування щодо ознак «писання-себе», котрі є особливо виразними в останніх трьох романах письменника. Категорія імпліцитного Автора тією чи іншою мірою зазнає впливу конотацій, що формуються на основі інформації про реального, емпіричного письменника, яка включає, зокрема, біографічні дані, а також такий компонент, як літературна репутація. Популярність як складник репутації М. Павича передбачає, крім усього іншого, зазіхання на приватний сектор інформації про нього. У художньому творі зі «слідом» автентичного авторського «я» стикається той реципієнт, який посвячений у дискурс публічного М. Павича. Останній утворюють автокоментарі (в інтерв'ю і книгах бесід) та реакції зовнішніх інтерпретаторів (у формі рецензій, критичних виступів, цитування тощо). Автобіографічний модус, що інтенсифікується в останніх романах письменника, водночас є свідченням фазової трансформації постмодернізму в постпостмодернізм, для якого характерний «новий автобіографізм» (М. Липовецький). У Павичевих текстах спостерігаються різні види автопроекції, зокрема, репрезентація «автобіографем» через особу первинного дієгетичного наратора («Друге тіло»), через протагоністів у дієгезисі («Мушка») або як «розпорошення» автентичного авторського «я» («Паперовий театр»). Через приписування героям особистих вражень, переживань, історій та досвіду здійснюється сублімація життєвих явищ, відчитування себе і культурних кодів. Автобіографізм не заявлений безпосередньо у творах письменника, тому питання відношень між фікцією і фактами, між описаним і описувачем, між літературою і життям стає в основі ще однієї гри - гри у впізнавання художньо трансформованих фактів, у перекодування написаного.

У четвертому розділі «Інтертекстуальні фрагменти літературної комунікації «по-павичівськи» розглянуто інтертекстуальність як складову художнього авторсько-читацького комунікативного акту. Головний акцент зроблено на виявлення зв'язків, які існують між різними творами М. Павича, між ними і літературними текстами інших авторів, а також зв'язків творчості письменника з деякими актуальними літературно-теоретичними дискурсами.

Пов'язаність «свого» і «свого» розкривається у підрозділі 4.1. «Автоінтертекстуальність і створення «павичіади». Читач Павичевих творів часто має відчуття «дежа вю»: не лише герої, ситуації, мотиви мандрують з одного твору в інший, а й фрагменти або й цілі оповідання входять до структури різних текстів романної форми, зазнаючи при цьому певних трансформацій («перевдягання імен» героями, усічення або подрібнення первісних фрагментів, вплітання між ними лейтмотивів, що виступають в якості своєрідних швів романного наративу). Встановлення численних зв'язків, що утворюються внаслідок циркуляції художніх елементів у межах творчості письменника, визначається як автоінтертекстуальність. У підрозділі представлено приклади автоцитування та автоалюзій між Павичевою поезією, прозою та драматургією. Таким чином, у М. Павича не лише комунікують фрагменти всередині одного гіпертексту, а й за рахунок автоінтертекстуальності різні за об'ємом та літературнородовими характеристиками твори пов'язуються в певну цілісність - художню реальність, марковану як «Paviж's productions», власне, «павичіаду». Впізнавання і встановлення зв'язків у ній забезпечує вихід за межі одного твору, якщо читач ознайомлений з іншими книгами письменника. Рецептивно-інтерпретаційний потенціал зростає пропорційно кількості прочитаних сторінок, оскільки актуалізація експліцитних та імпліцитних зв'язків між творами розширює міжтекстове семантичне поле письма-читання - інтертекст.

«Каталог інтертекстуальних літературних кодів у романах письменника», запропонований у підрозділі 4.2., містить деякі міжтекстуальні асоціації з попередніми набутками як сербської, так і світової літератури. Енциклопедизм Павичевих творів спричиняє «палімпсестність» їхньої структури: у зіткненні читацького досвіду та інформації, представленої у цих текстах, відкривається багатий репертуар інтертекстуальних зв'язків, яким визначається діалог загальнокультурних компетенцій автора і читача. У реферованому дослідженні пріоритетним є виявлення у Павичевій творчості основних інтертекстуальних нашарувань - «реакцій» на попередні літературні тексти. Кожен такий виокремлений пласт може утворюватися за рахунок декількох типологічно різних міжтекстових зв'язків. У якості синоніма на позначення пласта-прототексту використовуємо поняття «код» - як сукупність сигналів уже створеного, читаного.

Представлений у роботі каталог інтертекстуальних кодів, які прочитуються у романах М. Павича, включає такі зразки (переважно фантастичної й інновативної художньої орієнтації): міфологія (грецька, балканська), Біблія (з накладанням елементів апокрифів, окультизму), фольклор (приказки, анекдоти, загадки, народна демонологія), середньовічна література (стилістика житія), а також фрагменти, представлені такими іменами-маркерами, як Г.С. Венцлович (проповіді), В.С. Караджич («Сербський словник»), М. Црнянський («Переселення», «Друга книга Переселення»), А. Окопенко («Лексикон-роман однієї сентиментальної подорожі»), М. Гоголь («Мертві душі»), А. де Сент-Екзюпері («Маленький Принц»), А. Ліндґрен («Пеппі Довгапанчоха»), Х. Кортасар («Гра в класики»), І. Кальвіно («Замок перехрещених доль», «Якщо якось зимової ночі подорожній»), Х.Л. Борхес («Вавилонська бібліотека», «Сад стежок, що розходяться»). Крім того, додається список інших маркуючих імен літератури, які зустрічаються в працях павичезнавців.

Міра модифікації і обробки інтертекстуальних елементів у «павичіаді» варіюється від тексту до тексту. Щодо типологічних особливостей міжтекстових зв'язків, то М. Павич надає перевагу ремінісценціям та прихованим цитатам. Літературні коди у його творах перетинаються, накладються, створюючи нові мозаїчні текстуальні комбінації - багатошаровий палімпсест. Така синкретична інтертекстуальність демонструє одвічне повторення й циркуляцію елементів буттєвих моделей і, відповідно, легітимність операції «copy-paste» у сучасній культурі.

В останньому підрозділі 4.3. «Діалог творчості М. Павича з феміністичним постструктуралізмом як інтертекстуальна гра» зроблено спробу простежити в інтертексті «павичіади» перегук з одним із актуальних теоретико-літературних кодів. Йдеться про гендерну ідеологію, що в теорії феміністичної літературної критики екстраполюється на естетичні практики письма та читання, а отже, і на потрактування категорій автора й читача. У творчості М. Павича можна простежити різноманітні ситуації, де ідея поєднання жіночого та чоловічого начал - символічна андрогінія - намагається реалізуватися: від «двостатевої» структури книги («Хозарський словник», «Внутрішня сторона вітру», «Невидиме дзеркало і Барвистий хліб») до статевого означування абстрактних категорій (світлотіней, звуків, смерті). «Андрогінний» принцип концептуально релевантний для письменника. Практику художньо-фантастичного означування М. Павичем героїв, предметів та явищ через диференціюючі, але взаємодоповнюючі характеристики чоловічості й жіночості визначаємо як своєрідну літературну ігрову репрезентацію гендерної теорії. Письменник у постструктуралістсько-деконструктивістський спосіб демонструє, що бінарна опозиція чоловічого та жіночого (як компонентів ідентичності) нестабільна, взаємообернена, що обидва її члени взаємозалежні і змінні.