Дискурс ірраціонального в романістиці В. Винниченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені В. Н. КАРАЗІНА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

Дискурс ірраціонального в романістиці В. Винниченка

Дубровська Альона Сергіївна

Харків 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент Матвєєва Тетяна Степанівна, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, доцент кафедри історії української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент Просалова Віра Андріївна, Донецький національний університет, професор, завідувач кафедри історії української літератури і фольклористики;

кандидат філологічних наук, доцент Хоменко Галина Іванівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, доцент кафедри української та світової літератури.

Захист відбудеться „11” травня 2011 року о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, ауд. 2/34. З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий „05” квітня 2011 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради І. М. Кремінська

1. Загальна характеристика роботи

винниченко дискурс ірраціональний романістика

Актуальність теми дослідження зумовлена відсутністю цілісного аналізу романістики В. Винниченка. Художнє надбання українських письменників-емігрантів тривалий час прочитувалося відірвано від літературного процесу в Україні, значна кількість авторів була заборонена (чи не рекомендована) для вивчення, їх твори не видавалися друком. Серед таких називаємо й В. Винниченка - відомого митця першої половини ХХ ст., чий творчий набуток дотепер не представлений уповні, а опубліковане потрактовується неоднозначно. Це стосується й великої епіки автора, навіть попри наявність значної кількості монографічних робіт, їй присвячених (Г. Баран, О. Брайко, В. Василенко, О. Гожик, М. Ковалик, О. Ковальчук, І. Кошова, В. Панченко, Б. Пастух, Г. Сиваченко, В. Хархун), у яких окреслені проблемні площини вивчення романістики, представлені її основні змістотвірні й формотвірні елементи. Однак заявлені напрями аналізу далеко не вичерпують їх. До практично не розроблених належить і дискурс ірраціонального, розуміння специфіки художнього втілення якого дозволило б повніше, об'єктивніше визначити роль і місце В. Винниченка в українському літературному процесі першої половини ХХ ст., суголосність його мистецьких пошуків новим тенденціям розвитку вітчизняної літератури в контексті європейських культурних процесів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, пов'язана з основним напрямком її роботи за проблемою „Жанрово-стильові особливості та поетика української літератури ХVІІІ-ХХІ століть”. Тема й план-проспект дисертації схвалені на засіданні Бюро науково-координаційної ради з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 2 від 28 травня 2009 року).

Мета й завдання дослідження. Мета дисертації - розкрити специфіку художнього втілення дискурсу ірраціонального, психічного та містичного, у великій епіці В. Винниченка. Відповідно до мети в роботі передбачається розв'язати такі завдання:

- з'ясувати особливості рецепції романістики митця критикою й літературознавством;

- обґрунтувати теоретичні засади студії через вихідні поняття: дискурс, ірраціональне;

- осмислити оригінальність художнього оприявнення сфери психічного ірраціонального в романістиці письменника посередництвом дослідження прийомів зображення психічних особливостей поведінкової моделі персонажів;

- розглянути засоби художнього втілення автором психічного ірраціонального через просторові домінанти, представлені тріадою „дім” - „антидім” - „бездомність”;

- визначити роль і вплив містичного ірраціонального (інфернального) у творенні характерів персонажів;

- схарактеризувати біографічну складову художнього світу письменника.

Об'єкт дослідження - романи В. Винниченка 1907-1951-х років („Чесність з собою”, „Рівновага”, „По-свій!”, „Божки”, „Заповіт батьків”, „Хочу!”, „Записки Кирпатого Мефістофеля”, „Сонячна машина”, „Поклади золота”, „Лепрозорій”, „Нова заповідь”, „Слово за тобою, Сталіне!”).

Предметом дослідження є художньо оприявнений у романістиці В. Винниченка дискурс ірраціонального.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну базу роботи складають праці зарубіжних та вітчизняних учених, присвячені висвітленню теоретичних проблем дискурсу (Р. Барт, М. Бахтін, А.-Дж. Ґреймас, Т. А. ван Дейк, У. Еко, Ж. Женнет, Ц. Тодоров, М. Фуко та ін.), ірраціонального (О. Бродецький, Н. Гриньова, Т. Дишкант, В. Ільїн, О. Кононов, Н. Мудрагей, Л. Теліженко, Ю. Шабанова та ін.). Об'єкт дослідження зумовив звернення до робіт із психоаналізу та психології особистості (А. Адлер, А. Гугенбюль-Крейг, А. Кемпінський, А. Маслоу, З. Фройд, Е. Фромм та ін.), семіотики (М. Бахтін, Ґ. Башляр, О. Дольська, К. Ісупов, Ю. Левін, Ю. Лотман, М. Новикова, В. Топоров та ін.), танатології й суїциду (Ю. Вагін, С. Гроф, Е. Дюркгейм, Є. Шнейдман та ін.). Специфіка теми потребувала використання Святого Письма, Закону Божого, праць православного богослова О. Меня, релігійних філософів С. Аверинцева, М. Лоського, адепта містико-філософських учень М. Ладиженського.

Для досягнення мети й розв'язання поставлених завдань застосовано такі методи: культурно-історичний, описово-аналітичний, психологічний, частково - біографічний, психоаналітичний, семіотичний.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше здійснено спробу цілісно дослідити специфіку художнього оприявнення дискурсу психічного ірраціонального в романістиці В. Винниченка через вивчення основних його елементів - безпосередніх (психобіологічних) і опосередкованих (просторових), також містичного ірраціонального (трансцендентного, інфернального); проведено паралелі між біографічними реаліями та їх художньою інтерпретацією.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані у викладанні дисципліни „Історія української літератури ХХ ст.”, підготовці посібників із неї, у розробці спеціальних курсів і наукових семінарів, пов'язаних із вивченням особливостей розвитку української романістики першої половини ХХ ст., для написання курсових, дипломних, магістерських робіт у вищій школі, на уроках відповідної тематики, для факультативних і гурткових занять у загальноосвітній школі; при подальшому вивченні творчості В. Винниченка.

Особистий внесок здобувача. Робота виконана самостійно, без участі співавторів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та наукових конференціях у формі доповідей і повідомлень: на V Міжнародній українсько-канадській науковій конференції „Українство у світі: Україна є там, де живуть українці” (Чернігів, 15-17 травня 2009 р.); Міжнародній науковій конференції „Місто-як-текст: літературні проекції” (Бердянськ, 10-11 вересня 2009 р.); VІІІ Всеукраїнській науковій конференції „Слобожанщина: літературний вимір” (Луганськ, 12 лютого 2010 р.); Міжнародній науковій конференції „Наукова спадщина О. О. Потебні в контексті розвитку європейської філологічної думки ХІХ-ХХІ ст. (до 175-річчя від дня народження О. О. Потебні)” (Харків, 5 -7 жовтня 2010 р.); Міжнародній науковій конференції „Поетика містичного” (Чернівці, 7-8 жовтня 2010 р.).

Публікації. Результати дослідження викладено в шести статтях, із яких п'ять опубліковано у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Структура роботи обумовлена її метою та завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 190 сторінок основного тексту та 39 сторінок списку використаних джерел (361 позиція).

2. Основний зміст дисертації

У „Вступі” обґрунтовано актуальність теми дослідження, її зв'язок із науковими програмами й планами, визначено об'єкт і предмет, сформульовано мету та завдання, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, окреслено методи та теоретичну базу роботи, а також подано інформацію про апробацію.

У першому розділі - „Рецепція романістики В. Винниченка критикою та літературознавством, теоретичні засади дослідження” - представлено огляд наукової та критичної літератури за темою дисертації, визначено теоретичні аспекти студії. У першому підрозділі першого розділу - „Романістика В. Винниченка: етапи вивчення” - проаналізовано джерела, присвячені романістиці письменника (переважно другого періоду) й зроблено висновок, що дискурс ірраціонального дослідники спеціально не виділяли, лише принагідно пов'язуючи його із виявом інстинктів (життя і смерті), біологічних законів, мотиву бажання, також зі сновидіннями-фантазуваннями, сновидіннями-жахами - виявом посутніх бажань персонажів, прийомом паралелізації описів природи й настроїв людей, мотивом двійництва. Щодо дискурсу ірраціонального в третьому періоді творчості В. Винниченка, то літературознавці акцентували на утопічних ідеях „сонячної машини”, конкордизму, колектократії, однак без виокремлення психічних механізмів їх утілення в художньому світі романів.

Другий підрозділ першого розділу - „Дискурс як поліфункціональне поняття: теоретичні аспекти витлумачення” - становить теоретичне підґрунтя роботи. У ньому систематизовано напрацювання теоретиків дискурсу (Н. Арутюнової, Р. Барта, М. Бахтіна, Т. А. ван Дейка, У. Еко, Ю. Лотмана та ін.), виділено літературний дискурс, ключовий для представленої роботи, як такий, що створює альтернативну художню реальність, володіє діалогічністю й комунікативністю (М. Бахтін), передається й сприймається за допомогою коду й символів (У. Еко). Предметом має „віртуальність літератури” (Ж. Дерріда). Художній твір синтезує взаємопов'язані дискурси, які позначаються „внутрішньою цілісністю, логічною завершеністю та когезією окремих елементів” (К. Кусько). У роботі ми не розглядаємо наративні стратегії („автор - текст - читач”), а, спираючись на висновки Р. Барта й У. Еко, розуміємо дискурс як „текст-письмо”, що перебирає функції всього дискурсу й породжує власний дискурс. Виходячи з цього, аналізуємо особливості художнього оприявнення ірраціонального, психічного та містичного, в „мегатексті” романістики В. Винниченка. Зважаючи на поліфункціональність і полісемантичність поняття, використовуємо автодіалогічну модель „Я - Я”, представлену посередництвом автоцитатності, автосеміотизації, автокомунікації (насамперед щоденники) у корпусі текстів, відчитаному як вияви дискурсів різних сфер знання про буття-у-світі.

У третьому підрозділі першого розділу - „Ірраціональне: визначення, сфери вживання” - розглянуто основні праці вітчизняних та зарубіжних дослідників, що висвітлюють проблему функціонування багатозначного поняття „ірраціональне” у філософії, психології, релігії. До сфери ірраціонального в дисертації віднесені елементи, які не можна осягнути розумом (підсвідомість, потяги, інстинкти, інтуїція, сни, містичне тощо). У романістиці В. Винниченка це категорії інстинкту, бажання, невротична поведінка, особливі психічні стани, сни й денні фантазування, інтерпретовані посередництвом художнього експерименту, органічного в модерністичних пошуках доби (вплив ідей З. Фройда, Ф. Ніцше, інших мислителів межі століть).

Вихідною тезою підрозділу 1.3.1. - „Ірраціональне у філософії й психології” - стала наступна: поняття „ірраціональне” використовується на позначення багатьох різних явищ, однак спільною рисою визначень є те, що і у філософії, і у психології ірраціональним визнається передусім нерозумове (воля, інстинкт), почуття, інтуїція, поняття „несвідомого”. У філософії для напрямів ірраціоналізму ключовим положенням є неможливість раціонально пізнати світ, натомість джерелом пізнання проголошуються інтуїція й почуття. Сферою ірраціонального у філософії релігії є трансцендентне, сакральне, інфернальне, містичне. У психології - теорія несвідомого, „первинні потяги”, інстинкти, бажання, імпульси, аналіз сексуальності, невротична психологія тощо.

У підрозділі 1.3.2. - „Ірраціональне в релігії: поняття трансцендентного, містичного ірраціонального” - ішлося про категорії, через які й визначається ірраціональне в релігії, - трансцендентне, містичне, інтуїтивне, іманентне, онтологічне, Бог, душа, безсмертя тощо. Містицизм у Біблії, у широкому значенні, трактується як доктрина, „в основі якої лежить розуміння цінності надпочуття”, у вузькому - „вчення про можливість здійснення об'єднання людини з Вищим Божественним началом” (О. Мень).

Базовою для означення демонічної містики стала праця М. Ладиженського „Містична трилогія”, автор якої поділяє містику на божественну („незрима сила”) і демонічну („темна сила”), визначає поняття добра, орієнтуючись на Вищий Абсолют (Бога). За класифікацією дослідника, зло є природним (егоїзм, пристрасті, зла воля, смерть) і надприродним (містичне зло). У роботі ми дотримуватимемося класифікації містики за християнською традицією: божественна, природна, демонічна, остання з яких належить до псевдо-трансцендентної.

Другий розділ - „Психічне ірраціональне в романістиці В. Винниченка: специфіка художнього втілення” - присвячено з'ясуванню аспектів вияву й особливостям оприявнення психічного ірраціонального у великій епіці письменника. Наголошено на включеності митця в модерністичні пошуки кінця ХІХ - початку ХХ ст.: експериментаторство, парадоксальність розв'язання конфліктів, епатажність, звернення до табуйованих тем; на органічності паралелей „Винниченко - Пшибишевський”, „Винниченко - Ібсен”, „Винниченко - Гамсун” (за роботами Т. Гундорової, І. Кошової, В. Панченка, Н. Паскевич, Г. Сиваченко, В. Хархун та ін.). Відтак основною тезою власних спостережень обрана наступна: В. Винниченко абсурдизує дійсність, творячи автоміф, пов'язаний із утіленням не тільки в канву художніх творів, а й у власне життя таких лейтмотивних категорій, як теорія „чесності з собою”, конкордизм - дискордизм, гармонія - дисгармонія, колектократія, „лепрозорій”, „громадянство Землі”, сироїдіння. Звернення саме до показу інстинктів, процесів, що відбуваються в підсвідомості, анормальних психічних станів, психічних перверзій дещо звужує поняття „ірраціональне”, яке насправді є значно ширшим, оскільки охоплює процеси, явища, що їх не можна раціонально пояснити. Через обмежений обсяг дисертації й недостатню розробленість у винниченкознавстві мотивів хвороби, тілесності ми звернулися до психоаналітичної інтерпретації саме цих виявів психічного ірраціонального в романістиці митця, тому що показ психічних перверзій, уважаємо, є художнім прийомом, за допомогою якого автор зображує творення дисгармонійного світу нецілісною людиною.

У першому підрозділі другого розділу - „Експерименти в царині моралі: психоавтобіографічна інтерпретація (за „Щоденником” В. Винниченка)” -названо й проаналізовано витоки й динаміку уявлень митця про основні складові життя, свідомо формульовані й обстоювані та підсвідомо відчуті й утілені в художньому експерименті (інстинкт, підсвідоме, закони життя, любов, кохання, щастя, продовження роду, смерть, „соціябельність”, „колективізм”, „Іванище” (люди), „підінстинкт” панування („згага влади”), „підлягання”, „гурту” тощо). Також це роздуми над особливостями функціонування психіки, яку В. Винниченко поділяє не на дві (як у З. Фройда), а на три сфери: свідомість, „міжсвідомість” („демон”, який упливає як на волю особистості, так і на перебіг психічних процесів у підсвідомості), підсвідомість (інстинкт, інтуїція, телепатія).

У другому підрозділі другого розділу - „Ерос і Танатос: парадокси взаємодії” - здійснено спробу, залучивши романи доеміграційного періоду та романи „Сонячна машина”, „Поклади золота”, „Лепрозорій”, „Нова заповідь”, „Слово за тобою, Сталіне!” еміграційного періоду, щоденники й епістолярій В. Винниченка, структурувати вияви психічного ірраціонального, оперуючи тезами З. Фройда про два найголовніші інстинкти: Еросу (інстинкту життя) і Танатосу (інстинкту смерті), „задоволення - незадоволення” сексуального потягу, які зумовлюють поведінку людини. Парадоксальна теза психоаналітика про те, що інстинкти „Я”, які повинні бути віталістичними, мають на меті смерть, активно залучається письменником, оскільки персонажі, особливо адепти теорії „чесності з собою”, живучи за цим принципом, протиставляють інстинкт самозбереження сексуальному потягу й батьківському інстинкту, що провокує агресію, вбивство (проблема „небажаної дитини”). Звідси невротична, навіть психопатологічна поведінка аж до психічних перверзій. Тобто Ерос провокує Танатос. Ланкою, що об'єднує протилежні інстинкти, є роздвоєння особистості (двійництво), яке виникає через ідею-фікс, хоча воно часто є симптомом божевілля - смерті духовної.

Мотив двійництва потрактовується як літературний аналог мотиву дзеркала й актуалізується в художній свідомості кінця XІX - початку XX ст. Літературознавці вибудовують ланцюг „дзеркало - відбиття - двійник - тінь - маска - інший - самотність - сон (видіння) - божевілля - ірраціональність - потойбічність - містичність”. Дзеркального двійника мають Яків Михайлюк („Записки Кирпатого Мефістофеля”), Макс Штор, Еліза („Сонячна машина”), Андрій Халепа („Хочу!”), Леся („Поклади золота”), Івонна Вольвен („Лепрозорій”), а Михайлюк („Записки Кирпатого Мефістофеля”) і професор Матур („Лепрозорій”) ще й психологічних демонічних двійників, що дозволяє „прочитувати” їх образи в контексті „диявольського” дискурсу кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Виявами незадоволення ірраціональних бажань є різні анормальні психічні стани („сизі сни”, „темна муть”, „горіння”, „вата”, двохрічне безсоння, юродивість у поведінці, впадання в містицизм тощо). Фінальною стадією психічного дисбалансу є прагнення до самознищення, що суперечить здоровому глузду.

Аналізові художніх прийомів вираження парадоксального Еросу в поведінковій моделі персонажів присвячено підрозділ 2.2.1. - „Ерос: психологічні механізми оприявнення”. Для виявлення специфіки такої моделі зображені особи були класифіковані за місцем у дуалістичній парі „задоволення - незадоволення”. Це - „білі жінки” - недоторканний образ прекрасної дами, кохання до яких найчастіше є денним фантазуванням, недосяжною мрією, жінки-матері - берегині домашнього вогнища, утілення жіночої мудрості, любові, самопожертви, зокрема нереалізовані матері; жінки-повії, які прагнуть за будь-яку ціну володіти чоловіками, проміжний тип матері й повії. Для персонажів-чоловіків задоволення сексуального потягу часто переплетене з бажанням влади й збагачення, жінка для них є лише об'єктом сексуальних утіх та засобом одержання статків і вигідного становища в суспільстві.

„Пророки-експериментатори” „нової моралі” („імморалісти”) сповідують теорію „надлюдини”, „бога-блощиці”, яка переступила „межу добра і зла” й втратила жагу до життя (Андрій Халепа („Хочу!”)), теорію „нічогонепочування” (Вадим Стельмашенко (дилогія „По-свій!”, Божки”)), диявола-спокусника, скептика й прагматика, який експериментує над почуттями інших (Яків Михайлюк („Записки Кирпатого Мефістофеля”)), циніка й скептика, проповідника теорії дискордизму, спокусника „благами європейської цивілізації” (професор Жозеф Матур („Лепрозорій”)), проповідника реформ у сфері моралі й сім'ї (Петро Заболотько („Заповіт батьків”)), теорії „чесності з собою” (Мирон Купченко („Чесність з собою”)), „безгрішного” пристосуванця, для якого немає „ні гріха, ні святості” (Микола Терниченко (Мик) („Поклади золота”)), аскета й песиміста, який вірить, що людина - корислива, зла істота, тому перевіряє „чесноти” інших грошима (Хома („Рівновага”)). Насправді роль „іммораліста” - це лише психічний механізм утечі від невдоволення собою, своїм життям, захист від почуття нереалізованості неусвідомлених потягів і бажань, зокрема через їх витіснення в підсвідоме.

Психологічними еквівалентами оприявнення парадоксального Еросу в романах В. Винниченка стали „бумба” Петра Заболотька („Заповіт батьків”), „душевна дірка” Мика („Поклади золота”), „нічогонепочування” Вадима Стельмашенка (дилогія „По-свій!”, „Божки”), „туга-жаба” Якова Михайлюка („Записки Кирпатого Мефістофеля”), „обручі”, „мотор”, безсоння Юрія Микульського (дилогія „По-свій!”, „Божки”), художньо виявлені через психологічне портретування, різноманітні характеристики, потік свідомості.

У підрозділі 2.2.2. - „Танатос: потяг до смерті як оксюморон життя” - розкрито специфіку художнього втілення впливу інстинкту смерті на поведінкову модель персонажів. До „групи Танатосу” умовно належать ті особистості, які вже не можуть подолати депресію й апатію чи, навпаки, не здатні контролювати емоції, відтак починають жити у вигаданому світі, божеволіють, вдаються до суїцидальних спроб. Якщо незадоволення продовжує зростати й не задовольняється в конструктивний спосіб (секс, любов, доброта, турбота), то наслідки фрустрації обертаються перверзіями, спрямованими тільки на руйнування. Ідеться про агресію (насилля, садизм, бажання помсти) або аутоагресію (мазохізм, самогубство). У романістиці В. Винниченка садистські риси є або виявом психічної хвороби (неврастенія чи сифіліс (Михайло Пеліканов („Хочу!”), Маєвський, Іван Гарбузенков („Заповіт батьків”)), істерія (мадам Пужероль („Лепрозорій”)), неврастенія й маніакальні прояви (Ганжула (дилогія „По-свій!”, „Божки”), фабрикант Андросов („Заповіт батьків”), Антонюк („Слово за тобою, Сталіне!”)), нервовість і садистичні нахили внаслідок перебування у в'язниці (Ніка Гарбузенков („Заповіт батьків”)), або через природну потребу „злоякісної агресії” (деструктивна поведінка) - Никодим Стельмашенко, Степанида й Стьопка Рибацькі (дилогія „По-свій!”, „Божки”), сатаністи Стамескін, Хрестоносець, Аннет та ін. („Рівновага”).

Аутоагресія найяскравіше показана на прикладі Данька Заболотька, Тараса Щербини, Віри Кисельської, Шурки, Наташі (романи „Заповіт батьків”, „Чесність з собою”, „Рівновага”, дилогія „По-свій!”, „Божки”), у свідомості яких виникає конфлікт між інстинктами (Воно) та совістю (Над-Я), що породжує комплекс провини за свою „ненормальність” (каяття за „гріх рукоблудія” (Тарас, Данько), за „слабину” перед чоловіками (Віра), нахили до мазохізму (Шурка), комплекс неповноцінності через негарність (Наташа)). Названі особистості незадоволення й агресію спрямували на себе (риси мазохізму та аутизму). Інші (окремі персонажі дилогії „По-свій!”, „Божки”, роману „Рівновага”) виявляють деструктивні потяги, які виникли через незадоволення бажань й інстинктів, через комплекс неповноцінності, назовні. Вони не здатні на високі почуття, тому агресією, садизмом, егоїзмом намагаються вивищитися над оточенням. Спільними рисами для них є нервовість, збудження, „зацикленість” на своїй персоні та хворобах, художньо виявлених за допомогою прийомів інтроспективного аналізу: внутрішні монологи, потік свідомості чи подієво-динамічного аналізу: само- та перехресні характеристики.

Часто психічне роздвоєння, депресія чи, навпаки, агресія провокуються ілюзорним прагненням щастя, душевної рівноваги посередництвом культу сили, матеріального збагачення. Відтак, виникають нав'язливі думки про власну обраність (теорія надлюдини), про необмежену владу та панування над будь-якою істотою (садистські нахили), про причетність до інфернальних сил (асоціювання себе з демонічною істотою - Мефістофелем).

У третьому підрозділі другого розділу - „Простір як опосередкований вияв психічного ірраціонального” - прослідковано, як внутрішня дисгармонійність і нецілісність зображених осіб деформує оточуючий їх простір, наповнюючи його негативною енергетикою, створюючи „похмурі”, „ворожі” міста, „псевдодоми” й „антидоми”. Вони опиняються на самоті, втрачають зв'язок зі своїм родом, батьківщиною, поступово деградують, перетворюючись на моральних і фізичних калік, деякі помирають від хвороб, бідності й суїциду.

Про особливості втілення просторового дискурсу через опозицію „Дому” / „Антидому”, „псевдодому” й „бездомності” як відображення психічної розбалансованості персонажів ідеться в підрозділі 2.3.1. - „Простір міста: символічні та психологічні домінанти”. У творах В. Винниченка „Дім” у значенні безпечного сакрального простору перетворюється на „псевдодім” - місце тимчасового притулку або й „Антидім” - місце концентрації зла та потойбічних сил. Місто (в аналізованих романах переважно - сукупність „псевдодомів” та „антидомів”) - Київ („Записки Кирпатого Мефістофеля”), провінційне місто на березі Дніпра, у обрисах якого, на думку В. Панченка, вгадується Катеринослав („Хочу!”, дилогія „По-свій!”, „Божки”), Париж („Чесність з собою”, „Рівновага”, „Поклади золота”, „Вічний імператив”, „Лепрозорій”, „Нова заповідь”), Петербург („Хочу!”), Берлін („Сонячна машина”), Москва („Слово за тобою, Сталіне!”) - метафоризується й постає вдень „мурашником”, уночі - „павутиною”, „лабіринтом”.

Найколоритніше описаний Париж, ідеальний образ якого вимальовується з усталеного культурного міфу про нього як про „столицю Європи”, натомість нова урбаністична реальність наповнюється негативними конотаціями („сучасний Вавилон”, пов'язаний з есхатологічним міфом про загибель „великої блудниці” від гніву Божого). Звідси й тенденція вбачати двоїстість Парижа денного (ідеального, театрального) та нічного (примарного, ілюзорного, ірраціонального, інфернального, фантасмагоричного).

Абсурдність і химерність життя підкреслюють мотиви театральності, маски, метаморфоз. Париж і Петербург стають величезним театром, лабораторією душевних перетворень. Постійно блукаючи в тумані, женучись за примарним щастям, насолодами життя, персонажі втрачають своє „Я”, надягають різноманітні маски, грають ролі. Місто ніби перетворюється на антропоморфну істоту, яка пригнічує людей, ніби велетенським спрутом огортає їх туманом, топить у каламутній воді, доводячи навіть до самогубства. Ознаками урбанізації стають холод, самотність, ізоляція в чужому місті, нудьга, жах, утома, порожнеча. Будинки також перестають бути безпечним простором, місцем тепла й затишку. Персонажі відчувають себе „бездомними”, тому що змушені поневірятися по готелях, пансіонах, знятих квартирах. Навіть похорон увечері в чужій землі стає для емігрантів знаком того, що й після смерті вони опиняються в темряві позбавленими коріння та без надії на воскресіння. Звідси розуміння приреченості в „чужому” Парижі, поява ностальгії, мрії про повернення на батьківщину.

Сам В. Винниченко тяжко переживав відірваність від рідної землі, ізоляцію, забуття в Україні. У щоденнику письменник детально описує українські краєвиди, свої мрії повернутися хоча б на Кубань, бо рідний край так і залишився нездійсненною мрією. Як і його персонажі, митець мучиться на чужині, живе в забутті українського „Іванища”, яке викинуло його не тільки з громадської діяльності, а й із життя нації.

У підрозділі 2.3.1. - „Локус будинку: парадокси просторових перетворень” - зроблено спробу проаналізувати специфіку зображення складової частини урбаністичного простору - „дому”, який у народних віруваннях уявлявся сакральним простором й осередком Роду. Однак і „Дім” у романістиці митця позбавлений своєї сакральності й постає в парадоксальній формі - „Антидому”, який не тільки не захищає людину, а й спотворює її тіло й душу, провокує сварки, нещастя й навіть смерть („страшна ковбаня” Рибацьких і підвал Саламандри (дилогія „По-свій!”, „Божки”), „Чалаківський будинок” („Хочу!”), квартира Аннет („Рівновага”), вілла Сюзанни Фішер („Сонячна машина”), публічний будинок на Красноярській („Заповіт батьків”), ательє американки-малярки та палац мадам Пужероль („Лепрозорій”), і „псевдодому”, що уводить в оману ілюзорним щастям усіх мешканців дому, провокуючи тотальну „бездомність”. Але показні для інших гармонія й добробут у родині насправді є пристрастями й перипетіями, які руйнують сім'ю зсередини, роблячи „рідних” „чужими”, коханих - ворогами, нормальних - божевільними й здатними до агресії та аутоагресії (суїциду).

У романах В. Винниченка немає жодного дому в традиційному розумінні, у якому б панували любов, щастя й злагода, хоч би й розташовувався він чи у великих містах (Парижі, Петербурзі, Берліні, Києві) чи в провінційних містечках України. На перший погляд, осередки Роду, домашнього вогнища - це ідеальні патріархальні родини Заболотьків („Заповіт батьків”), Микульських (дилогія „По-свій!”, „Божки”), Сосненків-Чупрунів („Хочу!”), Кисельських („Чесність з собою”), графів фон Елленбергів („Сонячна машина”), насправді ж вони потерпають від внутрішньої дисгармонії, сварок, негараздів, оскільки через своє негативне ставлення до життя стають заручниками власних родин із їхніми викривленими пріоритетами, законами й порядками, позбавляють себе внутрішньої свободи, почуваючи смертельно самотніми. Непомітно „дім-фортеця” набуває ознак „дому-в'язниці”, закритий простір якого, посилений ієрархією й диктатом, уяскравлює внутрішню опозиційність. Часто в романах „псевдодомами” стають винаймані квартири й будинки. Ідеться про трансформацію „Дому-життя” у площину руйнації й смерті - „дім-труну”, в якому живуть самотні каліки, моральні й фізичні.

Отже, в розділі ми прагнули на матеріалі майже всього романного масиву письменника дослідити особливості художнього втілення парадоксу взаємодії Еросу й Танатосу, який [парадокс] письменник показує через опис інтимної сфери: незадоволення в ній впливає на механізми творення поведінкової моделі персонажів, адже конструктивні й деструктивні елементи в самооцінках, оцінках інших, світу практично завжди синтезовані одночасним самовивищенням і самоприниженням, оскільки в кожен момент життя людина не тотожна попередньому й не може вивести абсолют дій на майбутнє. У творчості В. Винниченка, на нашу думку, експеримент моделюється переважно в інтимній сфері, найменш контрольованій, а отже, найбільше дражливій для людини, і у сфері соціальній, суспільно самовизначеній, маркованій як обов'язковий атрибут адекватності, приналежності до освяченого традиціями поля самоідентифікації. Також ми спробували довести, що відсутність гармонії, душевна бідність, злоба, ненависть людей впливає і на оточуючий їх простір, який перетворюється на темний, похмурий, чужий, навіть інфернальний.

У третьому розділі - „Містичне ірраціональне в романістиці В. Винниченка: особливості художнього втілення” - обґрунтовано специфіку художнього оприявнення містичного ірраціонального у великій епіці митця. У першому підрозділі третього розділу - „Романістика В. Винниченка й «диявольський» дискурс кінця ХІХ - початку ХХ ст. у європейській літературі” романи „Записки Кирпатого Мефістофеля”, „Лепрозорій”, певною мірою „Слово за тобою, Сталіне!” прочитано в контексті „диявольського” дискурсу європейської літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст.: твори Л. Андреєва („Щоденник Сатани”), Ф. Сологуба („Дрібний біс”), Ст. Пшибишевського („Homo sapiens”). Ідеться про переосмислення „вічного” сюжету про Сатану („впалого янгола”), який, наприклад, у літературі „Срібного віку” отримав інше потрактування: з'явився знижений образ „дрібного біса”. Найбільше паралелізуються твори В. Винниченка й Ст. Пшибишевського, натомість „романи-міфи” Л. Андреєва й Ф. Сологуба, структурно й тематично зорієнтовані на міф, менш дотичні до написаного В. Винниченком. Персонажі аналізованих романів репрезентують одвічне внутрішнє роздвоєння, утілене за допомогою прийому дзеркала (дзеркальних двійників мають Михайлюк („Записки Кирпатого Мефістофеля”) та Фальк („Homo sapiens”)), безпосереднього портретування (усі персонажі), через показ матеріальних двійників („сіра недотикомка” - друге єство Передонова в романі „Дрібний біс”) або залучення до твору міфологічної особистості (Сатани) („Щоденник Сатани”). Яків Михайлюк („Записки Кирпатого Мефістофеля”), Ерік Фальк („Homo sapiens”), Жозеф Матур („Лепрозорій”) представлені інтелектуалами-спокусниками з рисами ніцшеанської „надлюдини”; Ардаліон Передонов - „дрібним бісом”, звичайним провінційним обивателем, котрий „застряг” у ницості, тупості міщанського існування - реального підґрунтя перемоги онтологічного зла, втіленого в образі „сірої недотикомки” („Дрібний біс”). Окремо від них постає Вандергуд-Сатана - абсолютне зло, ірраціональна сутність, який, „вочеловечившись” і закохавшись у земну жінку, опиняється в межовій ситуації вибору: влада й вічність чи кохання. Парадокс полягає в тому, що всемогутній Сатана був розіп'ятий „маленькими” людьми - шахраєм Магнусом та його спільницею Марією, які виявилися хитрішими не тільки від „дрібних” бісів, а й від самого „князя темряви”.

Також окремо від „кирпатого” Михайлюка-Мефістофеля, „останньої людини” Еріка Фалька, „вочеловечившегося” Сатани, спокусника професора Матура, „дрібного біса” Ардаліона Передонова стоїть персонаж Микола Бєлугін („Колєчка”) - символ страшного, абсурдного, божевільного способу життя в Радянському Союзі, істота, яка ніби має одну голову, а тіло атрофоване через непотрібність (паралелі до казкової „кобилячої голови”, голови Гудвіна в „Чарівникові смарагдового міста” О. Волкова чи голови професора Доуеля в однойменному романі О. Бєляєва).

Такий аспект інтерпретації видався перспективним щодо осмислення специфіки художнього оприявнення не пояснюваних раціонально елементів людського єства: підсвідомі страхи, тривога, афект чи депресія, апатія, ілюзорні (фантомні) чи навіть видимі втілення внутрішньої розбалансованості. Власне містичне ірраціональне нами прочитувалося як крайній вияв утілення психічного ірраціонального (за винятком роману Л. Андреєва), оскільки йшлося про особливий стан відчуття себе у світі катастрофічно швидких змін, філософських, політичних, культурно-мистецьких, коли руйнується одна шкала цінностей і твориться нова. Наслідки таких змін є переважно негативними, що й продемонстрували аналізовані романи В. Винниченка, адже в жодному з них немає щасливого фіналу, натомість умовно вимальовується градаційний ланцюг наскрізних символів: від замкнутого простору кімнати в „Записках Кирпатого Мефістофеля” до „прокажельні” - цілої планети („Лепрозорій”, „Слово за тобою, Сталіне!”).

У другому підрозділі третього розділу - „«Антидім» - інферно як абсолют вияву бездомності” - охарактеризовано особливості опосередкованого художнього оприявнення містичного ірраціонального через аналіз хтонічних інфернальних локусів. „Дім” у значенні сакрального простору в романах В. Винниченка відсутній, як і щасливі гармонійні персонажі, що перебувають у злагоді із собою і світом. Ланцюг „людина - дім - світ” позначений негативними конотаціями: дисгармонійна людина - „псевдодім” й „антидім” - „чужий” абсурдний простір. Людські сварки, пристрасті, гріхи (насильство, вбивство тощо) програмують простір дому, заряджаючи його негативною енергетикою, що потім упливає не тільки на мешканців дому, а й на будь-яку особу, яка в ньому перебуває, оскільки акумульована негативна психічна енергія не зникає, а її надлишок провокує навіть інфернальні вияви - виникає „Антидім” зі своїм інфернальним простором й демонічними рисами (звуки, холод, рухи, „ворожа” присутність „чогось”), яка й мешканцям надає інфернальних рис у зовнішності й поведінці, поступово перетворюючи їх на „демонічних істот”: дивність, незвичність у портретних рисах персонажів, фізичні дефекти, жорстокість, аморальна поведінка тощо. Інфернальне стає найвищим негативним виявом психічного ірраціонального, коли „псевдодім” („дім-фортеця”, „дім-в'язниця”, „дім-божевільня” тощо), у якому людина перестає відчувати себе комфортно й затишно, але ще перебуває в „людському” просторі або перетворюється на „дім-кладовище” - проміжну ланку між „псевдодомом” і „антидомом” - осередок інферно, хтонічний простір: „Чалаківський дім” („Хочу!”), льох Саламандри та її батька Товстоноса, „страшну ковбаню” дому Рибацьких (дилогія „По-свій!”, „Божки”), „барліг” Хоми, кімнату Шурки, квартиру Аннет (центр зборів сатаністів, „аристократів духу” („Рівновага”), публічний будинок на Красноярській вулиці („Заповіт батьків”), віллу Сюзанни Фішер („Сонячна машина”), палац мадам Пужероль, ательє американки-малярки („Лепрозорій”).Художня реальність, створена В. Винниченком, на нашу думку, абсолютно віддзеркалила процеси, які відбувалися в реальному світі, первісно гармонійному, цілісному, але деформованому, викривленому до фантасмагоричного внутрішньо розполовиненими особистостями. Також ідеться і про відбиття його реального світовідчуття, зафіксованого в щоденнику, який митець вів сорок років і не планував публікувати, що робить записи незаангажованими: трактат „Конкордизм” залишився в рукописі, п'єса „Ательє щастя” - незавершеною. Своєрідним підсумком не тільки творчості, а й усього життя стало внутрішнє відчуття самотності й печалі письменника.

Висновки

У роботі ми прагнули, залучивши романістику В. Винниченка 1907-1951-х років, проаналізувати особливості творення ним ірраціонального дискурсу, дослідити особливості художнього втілення сфери психічного ірраціонального у великій епіці посередництвом обґрунтування моделі поведінки, використавши й біографічну складову для об'єктивнішого розкриття психосвіту персонажів, витлумачуваного крізь призму важливих для митця й наскрізних у його творчості понять: гармонія - дисгармонія, „чесність з собою”, рівновага, любов, кохання, щастя, інстинкт (сексуальний, продовження роду, влади, панування, підлягання, „Іванища”, оцінки, егоїзму тощо), підсвідомість, конкордизм - дискордизм; також пояснити механізм художнього втілення психічного та містичного ірраціонального через просторові характеристики, представлені, вважаємо, тріадою „дім” - „антидім” - „бездомність”, оскільки внутрішня дисгармонія, негативні емоції проектуються і на зовнішній світ, утворюючи темні, „чужі”, навіть інфернальні простори. Наявність у великій епіці автора персонажів із „демонічною” психікою уможливила аналіз романів „Записки Кирпатого Мефістофеля”, „Лепрозорій”, частково „Слово за тобою, Сталіне!” в контексті „диявольського” дискурсу кінця ХІХ - початку ХХ ст.

У роботі представлений вузький аспект, пов'язаний зі сферою підсвідомого й інстинктів, задоволення / незадоволення яких [інстинктів] впливає на психосвіт персонажів, стаючи причиною психічних перверзій. Однак ми не ототожнювали поняття „ірраціональне” тільки із сексуальною сферою, бо ірраціональними в романному масиві письменника можна вважати й такі категорії, поняття, як конкордизм із його своєрідними інтерпретаціями на кшталт колектократії, „ательє щастя”, „сонячної машини” тощо, хоча розглядали саме її [сексуальність], мотиви тілесності й хвороби як найменш досліджені у винниченкознавстві, але достатньо широко представлені в романістиці митця. Значна увага була приділена й аналізу таких психічних станів, як „сизі сни”, „темна муть”, „мотор”, „вата”, „обручі” тощо, маніакальних, садистських, мазохістських проявів інстинкту смерті, які з'являються внаслідок незадоволення інстинктів, потреб і бажань, зокрема й сексуальних. Це важливо, тому що саме в романах другого періоду автор вибудовує цілу галерею дисгармонійних, психологічно неврівноважених, часто з патологічними нахилами персонажів. Розкриття ж психосвіту нецілісних, рефлектуючих людських особистостей є художнім прийомом письменника-модерніста, який акцентує на абсурдності буття, викликає своїм художнім експериментом шок у читачів. Анормальність дійсності В. Винниченко показує за допомогою актуалізації мотиву хвороби - душевних (неврози, прояв первісних інстинктів, агресія, божевілля, суїцид тощо) або тілесних (різноманітні каліцтва, венеричні хвороби, сухоти, катар шлунку тощо). Виникає дисонанс людини й деформованої дійсності, який дисгармонійні особистості В. Винниченка не здатні подолати.

Прояви психічного ірраціонального були структуровані на основі тези З. Фройда про те, що поведінку людини програмують два основні інстинкти - Ерос (лібідо) і Танатос (мортидо), які не існують окремо, оскільки агресивні потяги завжди поєднуються з еротичними, утворюючи дихотомічну пару „життя - смерть”. Уважаємо, що в романістиці В. Винниченка немає справжнього Еросу (за винятком „білих” жінок і жінок-матерів), оскільки більшість персонажів відчувають себе нещасливими, часто вони слабкі, з „хитанням волі”, роздвоєні між протилежними інстинктами й бажаннями, сконцентровані на ідеї-фікс, яка провокує психічне двійництво, а в крайньому випадку інстинкт смерті (божевілля, суїцид). Саме ідея-фікс чи нав'язлива думка, що виникає з ідеї „чесності з собою” та концепції „надлюдини” (переважно образи ніцшеанців), пов'язує дихотомічну пару „Ерос - Танатос” („життя - смерть”) у ціле й формує явище Еросу як парадоксу („інвалідність” лібідо).

Незадоволення в інтимній сфері провокує градаційно представлені в романах різні психічні стани, кваліфіковані нами як вияви інстинкту мортидо: незадоволення собою і світом, що виявляється або в надмірному збудженні, ейфорії („струмок” (Івонна Вольвен („Лепрозорій”)), „бумба” (Петро Заболотько („Заповіт батьків”)), „буйство”, „благість” (Таня), „горіння” (Мері („Рівновага”)) або зниженим настроєм, „тугою-жабою”, апатією, депресією, тривогою, підозрілістю (майже всі персонажі), станом нервового виснаження, що супроводжується „мотором”, „обручами” (Юрій Микульський (дилогія „По-свій!”, „Божки”)), безсонням, зацикленістю на своїй персоні й своєму здоров'ї (Маєвський („Заповіт батьків”), Пеліканов („Хочу!”)), „ватою”, двохрічним безсонням (Тараc Щербина („Чесність з собою”)), „сизими снами”, „темною муттю” (Шурка („Рівновага”)). Часто незадоволені бажання й потяги провокують „злоякісну” агресію (аутоагресію), що закінчуються вбивством чи суїцидом.

Художніми засобами втілення психосвіту персонажів у романах В. Винниченка є динамічні (психологічні) портрети, розлогі або представлені як ключова портретна деталь (найчастіше очі, губи, ніс), відповідна колористика, безбарвна або, навпаки, вульгарно яскрава; мовлення (монологи-сповіді, переважно внутрішні), гіперемоційне чи, за контрастом, майже безгучне; характеристики (авторські, самохарактеристики) поведінки, світу; потік свідомості як умовна межа між реальним та ірреальним, „денні” фантазування, онейричні візії, дзеркальність.

Відсутність гармонії, душевна бідність, злоба, ненависть людей упливає і на оточуючий їх простір. Дискурсивний урбаністичний простір у романах постає як темний, чужий, навіть інфернальний, суть якого - ворожість, порожнеча, ілюзорність. Наприклад, Париж, Берлін, Петербург зображені як „мурашник”, „каламутний канал”, „залізобетонний дім божевільних”, „лабіринт”. Негативними конотаціями позначений і „Дім” - сакральний простір Роду, що, вбираючи в себе негативну психічну енергію мешканців, перетворюється на „псевдодім”, у якому рідні стали чужими, чи навіть на „Антидім” - осередок інфернальних сил. Отже, посередництвом просторових характеристик автор художньо втілив відчуття душевної катастрофи, безнадії.

Окремий аспект роботи - специфіка художнього оприявнення містичного ірраціонального дискурсу за допомогою показу „диявольських” рис у єстві Михайлюка-Мефістофеля, професора Жозефа Матура, частково Миколи Бєлугіна („Колєчки”), що дозволило зарахувати романи „Записки Кирпатого Мефістофеля”, „Лепрозорій”, частково „Слово за тобою, Сталіне!” до „диявольського” дискурсу кінця ХІХ - початку ХХ ст., порівнявши персонажів В. Винниченка із Вандергудом-Сатаною Л. Андреєва („Щоденник Сатани”), Ардаліоном Передоновим Ф. Сологуба („Дрібний біс”), Еріком Фальком Ст. Пшибишевського („Homo sapiens”) (ідеться про їхню відносну схожість) у контексті переосмислення „вічного” сюжету про Сатану („впалого янгола”), який у літературі межі століть трансформувався в романах-міфах в образ „вочеловечившегося” Сатани, „дрібного біса”. Особливістю всіх названих персонажів є наявність у них другої натури, яка впливає на їхню свідомість, продукує поведінку в суспільстві. На Михайлюка, Матура, Передонова і Фалька тисне диявольська природа, змушуючи їх брехати, нищити, руйнувати, прагнути до влади, життєвих насолод (деструктивний інстинкт); на „князя темряви” - людська, втілившись у пошуках кохання й бажанні продовження роду (конструктивний інстинкт). Однак в усіх письменників зло розуміється як онтологічна ірраціональна сутність, яка постійно існує в єстві людини.

Просторовим вираженням художньо втіленого містичного ірраціонального, на нашу думку, є інфернальні, хтонічні локуси - „антидоми”.

Отже, дискурс ірраціонального в романістиці В. Винниченка, уважаємо, утілений у двох площинах. По-перше, це психічне ірраціональне (неусвідомлені чи витіснені в підсвідомість) потяги, бажання, що впливають на психічний стан персонажів, мотивують модель поведінки. Найчастіше митець зображує дисгармонійну, парадоксальну, суперечливу, роздвоєну особистість, що балансує між інстинктами життя (самозбереження, продовження роду) та смерті (агресія, божевілля, суїцид). По-друге, це художнє оприявнення містичного ірраціонального, представлене „дияволіадою” образів Якова Михайлюка („Записки Кирпатого Мефістофеля”), професора Жозефа Матура („Лепрозорій”), частково „Колєчки” Бєлугіна („Слово за тобою, Сталіне!”) і прочитане в контексті європейського „диявольського” дискурсу кінця ХІХ - початку ХХ ст.; також у просторовому абсолюті вияву бездомності - „Антидомі” - інферно, які, разом узяті, стали відображенням викривленого психосвіту персонажів.

Основний зміст роботи викладено в таких публікаціях

1. Дубровська А. С. Психологічний механізм роздвоєння Якова Михайлюка в конфлікті між людським і диявольським (за романом В. Винниченка „Записки Кирпатого Мефістофеля”) / А. С. Дубровська // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філол. - 2009. - Вип. 56. - № 846. - С. 115-119;

2. Дубровська А. С. Париж як текст в інтерпретації В. Винниченка- романіста - від міфологічного до модерного / Дубровська А. С. // Акт. пробл. слов'ян. філол. : міжвуз. зб. наук. ст. / [відп. ред. В. А. Зарва]. - Бердянськ, 2009. - Вип. ХХІІ. - С. 137-148. - (Сер. : Лінгвістика і літературознавство);

3. Дубровська А. С. Символ золота : інфернальний смисл (за романом В. Винниченка „Поклади золота”) / А. С. Дубровська // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філол. - 2009. - Вип. 58. - № 873. - С. 118-122;

4. Дубровська А. С. Опозиція „Дім” / „Антидім” у романі В. Винниченка „Хочу!” / А. С. Дубровська // Вісн. Луган. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка. Сер. : Філол. науки. - 2010. - № 4 (191). Лют. - Ч. 1. - С. 135-143;

5. Дубровська А. С. „Дім” - „Антидім” - „бездомність” : символіка тріади (за романами В. Винниченка „По-свій!”, „Божки”) / А. С. Дубровська // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Філол. - 2010. - Вип. 60. - № 910. - Ч. ІІ. - С. 161-166.

Додаткові публікації:

1. Дубровська А. С. Бісівство як елемент поведінкової моделі (на матеріалі романів В. Винниченка „Записки Кирпатого Мефістофеля” та Ф. Сологуба „Мелкий бес”) / Альона Дубровська // Укр. вимір : міжнар. зб. інформ., освіт., наук., метод. ст. і матер. з України та діаспори : у 3 т. / [техн. ред. О. Клімова]. - Чернігів, 2009. - № 8. - Т. 3. - С. 84-90.

Анотація

Дубровська А. С. Дискурс ірраціонального в романістиці В. Винниченка. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. - Харків, 2011.

У дисертації проаналізовано механізми художнього оприявнення дискурсу ірраціонального - психічного й містичного. Аналіз психічного ірраціонального пов'язаний із показом психосвіту персонажів - дослідженням упливів інстинктів Еросу й Танатосу на поведінку дисгармонійних рефлектуючих особистостей, внутрішня нецілісність яких спричинює нестабільні психічні стани, появу ідеї-фікс „надлюдини”. Опосередкованим виявом психічного ірраціонального став простір, позначений негативними конотаціями темного, „чужого”, подвійного простору (реального й фантасмагоричного), представленого в міфологічній, символічній і психологічній складових. Також проаналізовано опозиції „життя” / „смерть”, „вічне”/ „минуще”, „краса” / „потворність”, „свій” / „чужий” як прояви „інобуття” при аналізі тріади „Дім” - „Антидім” - „бездомність”.

Містичне ірраціональне в романістиці В. Винниченка художньо втілене в двох площинах: „диявольському” дискурсі та в інфернальному просторі „Антидому”. Спостереження за перетворенням „Дому” як осередку Роду на хтонічний простір представлене як вивчення впливів психосвіту персонажів на динаміку процесу такої трансформації.

Ключові слова: роман, дискурс, ірраціональне, художній експеримент, поведінкова модель, двійництво, дзеркальність, характеротворчі елементи, художній простір.

Аннотация

Дубровская А. С. Дискурс иррационального в романистике В. Винниченко. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности - 10.01.01 - украинская литература. - Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина. - Харьков, 2011.

В диссертации проанализированы механизмы художественного воплощения дискурса иррационального - психического и мистического. Исследование психического иррационального представлено как влияние инстинктов Эроса и Танатоса на поведение дисгармоничных рефлекторных личностей, внутренняя нецелостность которых провоцирует появление нестабильных психических состояний, также идеи-фикс „сверхчеловека”. Опосредованным проявлением психического иррационального стало пространство, характеризуемое отрицательными коннотациями пасмурного, темного, враждебного человеку мира, двойственности (реальной и фантасмагорической, иллюзорной), рассмотренное в мифологической, символической и психологической составляющих. Также проанализированы оппозиции „жизнь” / „смерть”, „вечное”/ „преходящее”, „красота” / „уродливость”, „свой” / „чужой” как проявления „инобытия” при анализе триады „Дом” - „Антидом” - „бездомность”.

Мистическое иррациональное в романистике В. Винниченко художественно представлено в двух плоскостях: „дьявольском” дискурсе и в инфернальном пространстве „Антидома”. Преобразование „Дома” как сакрального очага Рода в хтоническое пространство показано как влияние внутреннего мира персонажей на динамику такой трансформации.