Специфіка актуалізації ціннісної семантики "Гамлета" В. Шекспіра в українському шекспірівському дискурсі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка

УДК: 82.091:821.111: 81?37

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Специфіка актуалізації ціннісної семантики «Гамлета» В.Шекспіра в українському шекспірівському дискурсі

10.01.05 - порівняльне літературознавство

Черняк Юрій Іванович

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі англійської філології та зарубіжної літератури Інституту іноземної філології Класичного приватного університету Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, м. Запоріжжя.

Науковий керівник: - доктор філологічних наук, доцент Михед Тетяна Василівна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доцент кафедри зарубіжної літератури.

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, доцент Лімборський Ігор Валентинович, Національний університет «Києво-Могилянська академія», доцент кафедри літератури та іноземних мов;

- кандидат філологічних наук Пупурс Ірина Володимирівна, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, науковий співробітник відділу компаративістики.

Захист відбудеться “25” травня 2011 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (01001, м. Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “21” квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога

Загальна характеристика роботи

Вільям Шекспір посідає особливе місце в історії Західної культури: він постає не просто як автор одного чи декількох геніальних творів, неперевершений поет, що органічно поєднав глибини філософських смислів і мистецьку віртуозність, а як творець чогось значно більшого ніж тексти, образи чи ідеї. Його, безперечно, можна віднести до тих авторів, що, за визначенням Мішеля Фуко, є «засновниками дискурсивності». Він виступає своєрідним інтелектуальним натхненником, чия постать і творча спадщина стимулюють подальше розгортання мисленнєвої стихії та естетичних пошуків. Дискусії стосовно особи Шекспіра та його художніх текстів спричинюють появу інших текстів (літературних творів, інтерпретацій та перетлумачень), сприяють народженню суголосних чи, навпаки, принципово контрастних думок і концепцій.

Шекспір, по суті, створює нескінченну гіпотетичну можливість появи таких культурних практик та інтелектуальних конструктів (ідей, образів і смислових концептів), які, будучи гносеологічно укорінені в його текстах, наділені певною самобутністю, а інколи навіть являють собою помітний крок в інтелектуально-духовному розвитку цивілізації.

Масштабність постаті Великого Барда та його вплив на розвиток світової культури дають підстави говорити про існування такого соціокультурного феномену як шекспірівський дискурс. Поняття «шекспірівський дискурс», що набуло вже досить широкого вжитку, потребує належної концептуалізації та теоретичного осмислення в категоріальній парадигмі літературознавства.

Шекспірівський дискурс є явищем гетерогенним у плані національних репрезентацій і поліморфним в аспекті онтологічного втілення, адже він структурується та підживлюється потоками, які йдуть із різних джерел - літератури, критики, науки, театральних практик, перекладів, політики, масової культури, повсякденності тощо. Кожна з національних модифікацій є до певної міри унікальною, оскільки відображає ті ціннісні смисли, що є значимими для культурної свідомістю того чи іншого етносу на конкретному етапі його історичного розвитку.

У процесі розгортання шекспірівського дискурсу постійно відбувається актуалізація ціннісно-смислового потенціалу «Гамлета», при цьому пріоритетними виявляються найбільш значимі для конкретної нації аспекти. Тож системне дослідження шекспірівського дискурсу в Україні, який за своєю іманентною сутністю тяжіє до (пост)колоніальних рецептивних феноменів, варто розпочинати з вивчення специфіки рецепції «Гамлета», що є ключовим текстом української шекспіріани. Саме цим і зумовлений вибір теми даної дисертаційної роботи, де український шекспірівський дискурс розглядається під аксіологічним кутом зору, що дозволяє виявити, яким чином, чому і які саме ціннісні смисли великої трагедії актуалізувалися в процесі рецепції Шекспіра в Україні.

Актуальність обраної теми полягає у нагальній потребі осмислення ціннісних вимірів української рецепції «Гамлета» та виявлення спродукованих нею ключових культурних конструктів, які є значимими для пошуків українською нацією своєї європейської ідентичності. Крім того, відносно недавно введена до літературознавчого вжитку категорія „дискурс” відкриває нові перспективи в осмисленні аксіологічної семантики великої трагедії Шекспіра та дозволяє більш точно визначити вплив англійського драматурга на формування українського інтелектуально-духовного ландшафту.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами та темами. Дисертація виконана на кафедрі англійської філології та зарубіжної літератури Інституту іноземної філології Класичного приватного університету (м. Запоріжжя) відповідно до теми науково-дослідної роботи «Шекспір і його сучасники: поетологічний, аксіологічний і рецептивий аспекти вивчення» (номер державної реєстрації 0110U006236). Тема дисертації затверджена на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка (протокол № 5 від 14 жовтня 2010 р.).

Мета дослідження полягає у з'ясуванні специфіки актуалізації ціннісної семантики трагедії «Гамлет» в інтелектуально-духовному контексті українського шекспірівського дискурсу, що постає як (пост)колоніальний рецептивний феномен.

Ця мета зумовила постановку таких завдань:

- систематизувати уявлення сучасної гуманітаристики про категорію «дискурс», виокремлюючи найістотніші для літературознавства аспекти;

- розглянути проблему типології дискурсів і охарактеризувати літературний дискурс як рецептивний феномен;

- розкрити сутність поняття «шекспірівський дискурс», окресливши його зміст, структурні елементи і термінологічний статус у категоріальній сітці компаративістики;

- структурувати цілісну діахронічну візію українського шекспірівського дискурсу та виокремити його ключові топоси і концепти, виявляючи специфіку їх кореляції з західними аналогами;

- проаналізувати ціннісно-смисловий універсум «Гамлета», акцентуючи увагу на екзистенційно значимих культурних кодах трагедії та виокремлюючи ключові аксіологічно марковані концепти;

- висвітлити історію перекладацьких, театральних, літературно-критичних і художніх інтерпретацій «Гамлета» в Україні та з'ясувати особливості репрезентації аксіологічного потенціалу Шекспірового тексту;

- розглянути прояви гамлетівської інтертекстуальності в українській літературі та визначити характер кореляції смислових валентностей шекспірівської трагедії з тим семіотичним оточенням, у якому розгорталася її полівекторна рецепція.

Об'єктом дослідження є український шекспірівський дискурс як динамічна рецептивна система, у структурі якої центральним компонентом постає трагедія «Гамлет» і породжувані нею прояви інтертекстуальності (М.Рильський, М.Бажан, Є.Плужник, І.Драч, В.Стус, Д.Павличко та ін.).

Предметом безпосереднього аналізу обрано специфіку актуалізації ціннісної семантики «Гамлета» В.Шекспіра - трагедії, яка виступає своєрідним компендіумом аксіологічних смислів, що відбивають світоглядно-естетичні пошуки пізнього Ренесансу, а також є джерелом дискурсивності, яка набуває особливого значення для формування ідентичності індивідуума і нації.

Теоретико-методологічну базу дисертації складають ключові положення теорії дискурсу, які розроблені в лінгвістиці (П.Серіо, Е.Бенвеніст, Н.Арутюнова, Е.Істгоуп та ін.), семіотиці (А.Греймас, Ж.Курте, Б.Гаспаров та ін.), філософії (М.Фуко, Ю.Габермас, А.Єрмоленко та ін.) та літературознавстві (Ж.-Ф.Ліотар, П. де Ман, В.Тюпа, Т.Михед, І.Папуша та ін.). При структуруванні діахронічної візії українського шекспірівського дискурсу використовується досвід, накопичений вітчизняним та діаспорним шекспірознавством (І.Ваніна, М.Шаповалова, М.Мороз, Д.Затонський, Д.Наливайко, Н.Жлуктенко, О.Алексєєнко, М.Соколянський, Н.Торкут, М.Гарбузюк, О.Лучук, Г.Горенок, І.Макарик та ін.).

«Гамлет» В.Шекспіра розглядається під аксіологічним кутом зору, і це суголосно ціннісному ракурсу вивчення літератури (С.Кримський, В.Табачковський, Г.Померанц, А.Гулига, М.Блюменкранц, З.Лановик, В.Маринчак, А.Нямцу, В.Суровцев, С.Савіцький та ін.), який набуває все більшої ваги в умовах дегуманізації глобалізованого світу. При аналізі ціннісно-смислового універсуму трагедії враховуються здобутки світового шекспірознавства (Т.С.Еліот, Дж.Довер Вілсон, О.Анікст, Л.Виготський, Ф.Бауерс, Е.Бредлі, Р.Вайман, Дж.Генкінс, А.Горбунов, І.Рібнер, М.Хант, Г.Блум, Д.Наливайко, М.Габлевич та ін.), а також досвід філософського осягнення «Гамлета» (Ф.Ніцше, Н.Бердяєв, Л.Шестов, І.Анненський та ін.).

Методика дослідження українського шекспірівського дискурсу вибудовується на основі теорії інтертекстуальності (М.Бахтін, Ю.Крістєва) з використанням інструментарію рецептивної естетики та сучасних практик інтерпретації художнього тексту (контактно-генетичний підхід, аксіологічна герменевтика, стратегія «пильного читання»).

Наукова новизна дисертації зумовлена як об'єктом і ракурсом дослідження, так і методологічним підходом, що вибудовується на засадах міждисциплінарності і сприяє введенню у науковий обіг вітчизняної компаративістики таких категорій, як «літературний дискурс», «авторський дискурс», «текстовий дискурс». Український шекспірівський дискурс вперше розглядається як (пост)колоніальний феномен, структурується цілісна візія його розгортання і виокремлюються ключові топоси і концепти. Виявляється характер актуалізації ціннісної семантики «Гамлета» в українському інтелектуально-духовному просторі ХХ - початку ХХІ ст.

Практичне значення роботи базується на можливості використання літературознавчих спостережень і висновків при підготовці лекційних курсів з компаративістики та історії зарубіжної літератури, а також при розробці шекспірознавчих спецкурсів і семінарів з вивчення української літератури. Окремі положення дисертації можуть бути корисними для подальшого вивчення літератури англійського Ренесансу і творчості Шекспіра, а також для компаративістичних студій, націлених на виявлення специфіки національних модифікацій шекспірівського дискурсу.

Теоретична значимість дослідження полягає у визначенні структурних та функціональних особливостей літературних дискурсів як рецептивних феноменів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження було представлено у доповідях на трьох міжнародних конференціях: “Візуалізація образу дитини в літературі” (Львів, 2007), “Поетичний універсум “Сонетів” Вільяма Шекспіра: рецепція, дослідницькі інтерпретації, переклади” (Запоріжжя, 2009), “(Інтер)національний Шекспір: вектори рецепції” (Київ, 2010), та семи всеукраїнських: «Дні науки в Гуманітарному університеті «ЗІДМУ» (Запоріжжя, 2004, 2005, 2006), «Дні науки в Класичному приватному університеті» (Запоріжжя, 2007, 2008), «Проблемы современного зарубежного литературоведения» (Ялта, 2009), «ХІ Шрейдерівські читання. Актуальні проблеми вивчення та викладання зарубіжної літератури» (Дніпропетровськ, 2011).

Структура дисертації: Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який налічує 300 позицій. Загальний обсяг дисертації становить 225 сторінок, із них 199 сторінок основного тексту.

Основний зміст роботи

У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, визначено мету, завдання й аналітичні стратегії дослідження, окреслено предмет і об'єкт літературознавчого пошуку, наведено дані про апробацію основних положень роботи.

У ПЕРШОМУ РОЗДІЛІ «Теоретико-методологічні засади дослідження та концептуалізація базових понять» систематизовано досвід використання поняття «дискурс» в сучасній гуманітаристиці, структуровано термінологічний апарат роботи і обґрунтовано правомірність розгляду шекспірівського дискурсу як рецептивного феномену.

У підрозділі 1.1 розглядається специфіка функціонування терміну «дискурс» в концептуальному просторі гуманітарних наук.

У сучасному мовознавстві термін «дискурс» (від лат. „discursus” - рух, коловорот, бесіда) має надзвичайно розгалужену низку визначень і подекуди навіть суперечливих тлумачень, спектр яких є доволі широким - від трохи більшого за речення «ланцюжка клауз» (А.Балок, С.Тромблі) до найзагальнішої категорії організації мовного коду в спілкуванні (Ф.Бацевич), „мови в мові”, що представлена у вигляді специфічної соціальної даності та існує в текстах і між текстами, підкоряючись власним правилам та формуючи власні уявлення про істину і світ (П.Серіо). У комунікативній лінгвістиці під дискурсом розуміється мовлення, вписане у комунікативну ситуацію (Е.Бенвеніст, Ж.Гийому, Д.Мальдідьє, О.Селіванова та ін.). При цьому деякі вчені співвідносять його з поняттям «текст» (Н.Арутюнова, Д.Крістел), або ж пов'язують з осмисленням та презентацією мовної картини світу (Е.Істгоуп, Т.Мілевська, Р.Робен).

Представники семіотики А.Греймас і Ж.Курте розглядають дискурс як індивідуальний над-мовний код, до якого „підключається” реципієнт, та обґрунтовують системний характер дискурсу як соціокультурного і лінгвопсихологічного феномену. Б.Гаспаров до віртуального виміру дискурсу включає вже існуючі, тобто створені раніше тексти. Розгляд дискурсу як семіотичного простору, що містить орієнтовані на обслуговування певної комунікативної сфери вербальні і невербальні знаки, уявлення про типові моделі мовленнєвої поведінки, систему символів та ін., уможливлює використання цього терміну як з агентивним, так і з генетивним означеннями („феміністичний дискурс”, „дискурс влади шекспірівської доби”, „науковий дискурс кінця ХХ століття”). Крім специфіки агента соціальної дії при аналізі конкретних дискурсів слід враховувати також і фактор інтенції (Е.Шейгал).

У царині філософії дискурсом називають як самі процесуально-динамічні явища (спосіб досягнення консенсусу або спосіб мислення і конституювання філософських ідей), так і їхні результати в інтелектуальній, культурній, духовній, соціальній сферах. Найчастіше поняття „дискурс” філософи вживають у розумінні М.Фуко (дискурс як специфічне використання мови для вираження певної ментальності і формування певної ідеології) чи Ж.-Ф.Ліотара (дискурс як форма вербальної організації знання).

У категоріальній сітці літературознавства дискурс постає як форма прояву взаємодії літературного феномену (від художнього концепту, мотиву, твору, авторського доробку до літератури певного періоду, певної культурної спільноти чи світової літератури в цілому) з найрізноманітнішими нелітературними практиками (ідеологією, релігією, культурою).

У цьому дослідженні дискурс інтерпретується як комунікативний феномен оприявнення і функціонування інтелектуально-духовного конструкту або явища (мистецького чи літературного твору, художнього образу, творчості конкретного автора, мистецької течії, напряму, літературної епохи, національної літературної традиції тощо) в соціокультурній сфері. Він детермінується як чинниками комунікативно-рецептивного плану (характер репрезентації артефакту, інтенція автора, компетенція реципієнта та ін.), так і певними контекстами (історичним, соціальним, політичним, естетичним, культурним, ідеологічним, релігійним), які увиразнюють ті аспекти його смислового поля, що є особливо актуальними в конкретній комунікативній ситуації. Ці аспекти або сприяють комунікації (афірмативний дискурс), або руйнують її (деструктивний дискурс).

Вивчення літературних дискурсів і літератури як дискурсу дозволяє продемонструвати комунікативну природу мистецтва слова, його здатність тематизувати конфліктні зони, у яких здійснюється пошук консенсусу стосовно значущих, як правило, аксіологічно маркованих проблем.

У підрозділі 1.2 досліджується проблема типології дискурсів і обґрунтовується продуктивність розгляду літературного дискурсу як рецептивного феномену.

За принципом структурування всю сукупність дискурсів можна поділити на ізоморфні, яким притаманний низький рівень інтертекстуальності та інтердискурсивності, і поліморфні, які характеризуються багатовимірною інтертекстуальністю, гетерогенністю, розгалуженістю й ускладненістю.

Дискурси, що генетично або функціонально пов'язані з мистецтвом слова, правомірно класифікувати на основі базового концепту. З огляду на це такі дискурси можна поділити на дві групи - загальнокультурні та власне літературні. Базовим для першої є певний філософський (світоглядний), онтологічний, естетичний чи інший позалітературний концепт, який знаходить осмислення і розвиток у літературній творчості письменників та оприявнюється в художніх текстах (дискурс свободи в ліриці В.Стуса, дискурс волі до життя у творчості Дж.Лондона тощо). До другої групи належать дискурси, базові концепти яких генетично укорінені безпосередньо в літературі. Вони, у свою чергу, поділяються на авторські, біля витоків яких стоїть творча особистість, та текстові, чиї базові концепти сформовані певним художнім образом (гамлетівський дискурс), мотивом (фаустівський дискурс) чи афористичним висловом (“To be, or not to be”).

Літературний авторський дискурс, як правило, характеризується наявністю «засновника дискурсивності» (М.Фуко) - конкретної творчої особистості, чия творчість сприяє появі інших нових самобутніх текстів, полемічних переосмислень, новаторських інтерпретацій тощо. За своєю іманентною сутністю такий дискурс є рецептивним феноменом: він включає як сам процес сприйняття, інтерпретації та розвитку закладених автором/текстом смислів, що розкриваються, перетлумачуються, видозмінюються у новому для себе комунікативному контексті, так і результати рецепції автора, взятого у найширшому плані (ім'я автора), та/або конкретних художніх творів.

У структуруванні літературного дискурсу як процесу, де завжди задіяні елементи герменевтичного трикутника (автор - текст - читач), особливого статусу набуває комунікативна ситуація, яка наділена самостійною смислогенеруючою функцією - здатністю запускати механізми активного залучення сприймаючої свідомості до діалогу з так званим «джерелом дискурсивності». Під час такого діалогу відбувається властивий будь-якому дискурсу пошук консенсусу (Ю.Габермас). Якщо традиційна рецепція тексту здійснюється в режимі «статичний стан - запуск - дія» (Ю.Лотман), то у випадку з дискурсом ім'я автора або створений ним текст у коловороті взаємостимулюючого обміну стають тими елементами, що спроможні виконувати роль пускового механізму - запускати мисленнєвий процес як на рівні індивідуальної свідомості (читач, критик, інтерпретатор, інший автор), так і на рівні свідомості колективної.

Саме комунікативна ситуація детермінує конфліктні зони, які потребують осмислення і спроможні тематизуватися завдяки розгортанню дискурсів. Вона задає й вектори інтерпретації тексту, сприяючи виокремленню із загального кола тих ідейно-смислових концептів, що суголосні її власним запитам. Такі концепти можуть суттєво трансформуватися та включатися у сучасні інтерпретарові світоглядну модель, аксіологічну парадигму чи навіть в абсолютно чужий для вихідного тексту ідеаріум.

У підрозділі 1.3 концептуалізовано базове для цього дослідження поняття «шекспірівський дискурс», визначено його категоріальний статус та специфіку кореляції з науковою парадигмою літературної компаративістики.

Шекспірівський дискурс - це сукупність інтерпретаційних стратегій, мисленнєвих практик, інтелектуально-духовних продуктів (літературних творів, сценічних вистав, кіноверсій, інших артефактів, найрізноманітніших проявів інтертекстуальності, філософських, естетичних, психологічних, соціально-політичних та ін. ідей), що з'явилися і продовжують з'являтися в процесі комунікації, породжуваної Шекспіровим словом. Сам Шекспір при цьому виступає засновником дискурсивності, своєрідним інтелектуальним натхненником, чия постать і художня спадщина стимулюють невпинне розгортання мисленнєвої стихії. Дискусії стосовно особистості драматурга та його художніх текстів спричинюють появу інших текстів (літературних творів, інтерпретацій, переробок), сприяють народженню суголосних, чи навпаки, принципово контрастних думок, ідей та концепцій.

Категоріальний статус шекспірівського дискурсу визначається насамперед його приналежністю до літературних дискурсів, які за своєю іманентною сутністю є естетичними рецептивними феноменами, а також наявністю позаестетичних модусів, що дають підстави розглядати його як соціокультурне явище.

Шекспірівський дискурс демонструє такі атрибутивні ознаки, як комунікативність, процесуальність, соціальність, хронотопічність, інтертекстуальність та ідеологічність, що оприявнюються і у численних інтерпретаціях шекспірівських творів, і у нових художніх текстах, і у різноманітних мовленнєвих, мисленнєвих і культурних практиках.

У розгортанні шекспірівського дискурсу умовно можна виокремити три потоки. Креативно-художній потік формується низкою генетично пов'язаних з шекспірівською спадщиною літературних творів («Гертруда і Клавдій» Дж.Апдайка, «Гамлет. Версія» Б.Акуніна та ін.) та художніх образів (приміром, протагоністи творів М.Лєскова „Леді Макбет Мценського повіту” і А.Мердок «Чорний Принц»). Інтерпретаційний потік (театральні версії, переклади, дослідницька аналітика тощо) спрямовується на розшифровування у шекспірівських текстах прихованих смислів, на актуалізацію вічних істин чи злободенних проблем. Комунікативно-прагматичний потік (детерміноване здебільшого позаестетичними спонуками цілеспрямоване використання алюзій, ремінісценцій, символів і топосів Шекспіра у найрізноманітніших сферах повсякденного життя) пов'язаний з практичною стороною життєдіяльності соціуму. У сукупності з текстами шекспірівського канону ці потоки структурують у масовій свідомості певні світоглядні концепти (приміром, концепт гамлетівських вагань), сприяючи формуванню культурних кодів, які можуть актуалізуватися у конкретний період історії в контексті конкретної національної культури („Доктор Живаго” Б.Пастернака, „Ця п'єса почалася вже давно» В.Стуса).

У процесі розгортання шекспірівського дискурсу нерідко відбувається вихід літератури за її власні межі, що сприяє інтенсифікації взаємодії між різними видами мистецтв та активізує діалог мистецтва з різноманітними соціокультурними практиками.

Аналіз шекспірівського дискурсу крізь призму компаративістики дає можливість краще зрозуміти не лише характер і механізми рецепції постаті й творчості англійського генія у найширшому хронологічно-географічному контексті, але і саму комунікативну ситуацію, у якій актуалізуються ті аспекти смислового простору джерела дискурсивності (шекспірівського канону), що тривалий час перебували у стані імпліцитності.

ДРУГИЙ РОЗДІЛ «Шекспірівський дискурс в Україні як соціокультурний феномен та його літературні експлікації» складається із двох підрозділів. Стратегія дослідження особливостей шекспірівського дискурсу в Україні, онтологічною основою якого слугує рецепція українською культурою естетичних здобутків великого англійця, визначається сутнісними характеристиками цього дискурсу (процесуальність, контекстуальність, інтердискурсивність та комунікативність) і включає аналіз горизонтального (часо-просторового) і вертикального (семантико-семіотичного) вимірів.

У підрозділі 2.1 представлено хронотопічно конкретизовану системну візію шекспірівського дискурсу в Україні з урахуванням його діалогічної взаємодії з іншими дискурсами (владним, ідеологічним, естетичним, науковим та ін.) та різноманітними культурними практиками (театральне життя, естетичні експерименти, художній переклад, дискусії щодо статусу української мови і шляхів розвитку національного театру тощо).

Біля витоків шекспірівського дискурсу в Україні стояли сценічні постановки п'єс драматурга, здійснені наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. австрійськими, польськими та російськими трупами. Рання театральна рецепція несла на собі відбиток іншокультурних впливів: Шекспір сприймався як визнаний у світі геній, залишаючись для українців далеким і малозрозумілим. Та все ж з середини ХІХ ст. завдяки російським перекладам та популяризаторській діяльності української інтелігенції (І.Я.Кронеберга, М.Стороженка, М.Старицького та ін.) Шекспір став досить відомим на наших землях, хоча жоден із його творів ще не було перекладено українською мовою.

Перекладати Шекспіра почали лише у 1860-ті роки (В.Косовцев, П.Свєнціцький). Така запізніла поява українських перекладів об'єктивно зумовлювалася низкою соціокультурних чинників - здійснюваною імперськими урядами Австро-Угорщини і Росії дискримінацією українців за культурними ознаками, вкрай несприятливими умовами розвитку української мови, забороною українським професійним театрам ставити зарубіжну класику та відсутністю в інтелектуальної еліти консолідуючих умонастроїв щодо цивілізаційної перспективи етносу, а відповідно, і спільної думки стосовно доцільності перекладів світових шедеврів рідною мовою.

Ранні переклади п'єс Шекспіра, здійснені М.Старицьким, Ю.Федьковичем, П.Кулішем, А.Веретельником, П.Мирним, були мало придатні для театрального втілення, але великою мірою сприяли розгортанню власне українського шекспірівського дискурсу, що відбувалося у протистоянні з дискурсом влади. Російський уряд цілеспрямовано проводив політику економічного та інтелектуально-духовного домінування над Малоросією, народові якої нав'язувалися негативні уявлення про самого себе, комплекс етнокультурної меншовартості. Тож намагання поневоленого етносу безпосередньо долучитися до загальнолюдських духовних цінностей через знайомство з творчою спадщиною Шекспіра сприймалося як розхитування освячених колоніальною традицією культурних кордонів та руйнування імперських ідеологем.

Першому етапу розгортання шекспірівського дискурсу в Україні (друга половина ХІХ ст. - дореволюційні роки ХХ ст.), що має колоніальний характер, властива тематизація вкрай важливої для українського соціуму конфліктної ситуації, породженої пошуками національного автостереотипу в умовах колоніального поневолення (М.Драгоманов, М.Костомаров, М.Старицький, П.Куліш, І.Франко). Подібний зв'язок між комунікативними явищами, пов'язаними з рецепцією Шекспіра на іншокультурному ґрунті, та питаннями мови й національної самоідентифікації спостерігався свого часу і в деяких інших країнах східної Європи (Румунія, Болгарія, Польща).

Другий етап розгортання шекспірівського дискурсу в Україні, що вписується у хронологічні рамки радянської доби, має тоталітарно-колоніальний характер. Попри очевидну ідеологічну заангажованість магістрального (офіційного) рецептивного струменя, він позначений більш широким, порівняно з попереднім періодом, інтерпретаційним діапазоном.

Центральний конфлікт дискурсу формується в зоні протистояння двох основних тенденцій в апропріації творчості Шекспіра. Перша - зумовлювалась прагненням влади використати авторитет, ім'я і твори генія у масштабному ідеологічному проекті побудови нової соціалістичної країни, у формуванні нової історичної спільноти - радянського народу. Друга - була пов'язана з намаганням інтелектуальної еліти долучити свою націю до Шекспіра як вершини світового письменства, а через нього - і до загального культурного поступу європейських народів. Потужний креативний потенціал Шекспірових п'єс, приміром, інспірував естетичні експерименти експресіоністичного театру (Лесь Курбас), які піддавали певній деконструкції міфологізований образ Шекспіра, створюваний під тиском ідеологічних приписів владного дискурсу.

Внаслідок «одомашнення», а згодом і «привласнення» англійського генія, на кінець тридцятих років чітко окреслилися контури нового радянського образу Шекспіра. Ці процеси, що розгорталися, головним чином, у царині театральних практик («справжній Шекспір» П.Саксаганського) і літературної критики (О.Білецький, С.Родзевич, О.Борщаговський, О.Лейн та ін.), супроводжувалися інтенсифікацією перекладу шекспірівських п'єс (Я.Гординський, А.Гозенпуд, В.Мисик, К.Паньковський, О.Бургардт, Л.Гребінка, В.Вер, М.Йогансен, В.Щербатенко, Ю.Корецький, М.Рильський).

Радянська модель «привласнення» Шекспіра і за метою, і за механізмами апропріації суттєво відрізнялася від іншокультурних аналогів, у яких структурування романтичного концепту «наш Шекспір» підживлювалося пошуками національної ідентичності та здійснювалося головним чином у площині культури (Й.В.Гете, Л.Тік, Г.Гервінус, Ф.Стендаль, В.Гюго, В.Вітмен) або філософії (Г.Гегель, брати Шлегелі, Ф.Ніцше, Р.В.Емерсон) з акцентуванням певної етнопсихологічної (Німеччина), ідеологічної (США) чи естетичної (Франція) близькості. «Радянський Шекспір» створювався за лекалами, виробленими дискурсом влади, і все, що не вписувалося у заданий радянською ідеологією шаблон, безжально відсікалося.

Вихід повного перекладу шекспірівського канону (1986), що хронологічно майже збігся зі здобуттям Україною незалежності, ознаменував третій, новітній, етап шекспірівського дискурсу. Розгортаючись на тлі постколоніальної реальності, він демонструє і характерне для постмодернізму обігрування/пародіювання імперських концептів (переклад «Гамлета» Ю.Андруховича, пастиш «Гамлєт, або Феномен датського кацапізма» Л.Подерев'янського), і напружено-динамічні пошуки в царині театру, де відчувається намагання тією чи іншою мірою відродити започатковані Л.Курбасом традиції («Отелло» А.Хостікоєва-В.Малахова, 2001; «Ромео і Джульєтта» А.Жолдака, 2005; «Гамлет. Смерть-сон» В.Троїцького, 2007). гуманітаристика шекспірівський дискурс топос

Характер сучасного шекспірівського дискурсу в Україні визначається взаємодією постколоніальних і посттоталітарних імперативів. Постать Шекспіра, як і на початку минулого століття, набуває особливої смислогенеруючої та культуротворчої значущості. Втім, якщо в ті часи він відігравав важливу роль у подоланні комплексу етнокультурної меншовартості та формуванні національної самосвідомості, то сьогодні Шекспір, який посідає центральне місце у Західному культурному каноні (Г.Блум) і уособлює цінності Західної цивілізації, постає ще й важливим чинником віднайдення європейської ідентичності, сприяючи самовизначенню українців у глобалізованому світі.

У підрозділі 2.2 у світлі компаративного аналізу представлені ключові топоси і концепти українського шекспірівського дискурсу.

На ранньому етапі його розгортання превалював запозичений у західноєвропейських романтиків топос позачасової геніальності, що закріплював уявлення про взірцевість мистецьких рішень Шекспіра. Однак українська модифікація цього топосу суттєво відрізнялася від західних аналогів. Якщо в США Шекспір сприймався як втілення трансцендентної поетичної досконалості, у Німеччині - як символ етнокультурної само-ідентифікації, у Франції - як джерело нових естетичних ідей, то в Україні сформувалася оригінальна когнітивна метафора «Шекспір як дзеркало всесвітнє» (П.Куліш), що відображала характер тогочасного сприйняття колонізованим етносом вершин світової класики.

Усвідомлення національною елітою культуротворчого і націєтворчого потенціалу топосу позачасової геніальності Шекспіра сприяло появі нових перекладів і заохочувало театральних діячів до освоєння його драматургії. Владний дискурс також намагався впливати на процес рецепції творчості англійського драматурга. За радянських часів під тиском ідеології топос геніальності Шекспіра суттєво трансформується і набуває нових конотацій. У масову свідомість активно запроваджується ідея суголосності його ідеалів цінностям і духовним потребам першої в світі країни соціалізму. Зі зміцненням позицій тоталітарного режиму Шекспір перетворюється на об'єкт цілеспрямованої ідеологічної міфологізації, а теза про єдиноправильність радянського розуміння його творчості стає загальним місцем шекспірівського дискурсу.

Формування радянської модифікації концепту «наш Шекспір» припадає на 1930-1950-ті рр. Привласнення Шекспіра в Радянському Союзі в цілому і в Україні зокрема (П.Саксаганський, М.Бажан, О.Борщаговський, О.Левада, Н.Модестова та ін.), здійснюється в площині культурної політики, супроводжуючись залученням ідеологізованих дискурсивних стратегій, спрямованих на творення радянського міфу про Шекспіра. Наріжними каменями цього міфу постають концепт шекспірівської народності та теза про органічний зв'язок його художнього методу з реалізмом, а ідеології - з гуманізмом, стрижнем якого є симпатія до трудящих мас.

Після хрущовської «відлиги» розпочинається певна деміфологізація постаті англійського драматурга, переосмислюється природа його гуманізму, що співвідноситься не з класовими чи соціальними преференціями автора, а з ренесансним гуманізмом. Художній метод Шекспіра розглядається як складна амальгама ренесансних, маньєристичних та барокових тенденцій. У працях шекспірознавців (Д.Затонський, Д.Наливайко, Н.Жлуктенко, О.Алексєєнко, М.Соколянський та ін.) акцентується загальнолюдський характер тих цінностей, що репрезентовані у п'єсах і сонетах Великого Барда. Креативно-художній струмінь українського шекспірівського дискурсу фіксує цей зсув у рецепції аксіологічної парадигми творчості Шекспіра (С.Голованівський, В.Стус, І.Драч, Д.Павличко, Л.Костенко та ін.).

Одним із найяскравіших втілень зазначеної тенденції можна вважати вірш Д.Павличка «Як Гамлет, я ходжу поміж гробами» (1990), що сповнений гіркоти й болю. Якщо у пафосній поетичній шекспіріані попередніх років (М.Бажан, В.Коротич) акцентувалася близькість Шекспіра до тогочасного радянського читача, то лейтмотивом твору Д.Павличка постає протиставлення високих ідеалів англійського поета і мізерності устремлінь «темних рабів», серед яких змушений жити і творити ліричний герой.

Важливими конституентами вертикального виміру українського шекспірівського дискурсу постають концепти, народжені в процесі рецепції трагедії «Гамлет». Їхня ціннісна семантика аналізується в наступному розділі.

ТРЕТІЙ РОЗДІЛ «Аксіологічний потенціал трагедії «Гамлет» і його реалізація в українському шекспірівському дискурсі» містить аналіз ціннісно-смислового універсуму шекспірівської п'єси та специфіки актуалізації його ключових концептів в українському інтелектуально-духовному просторі.

У підрозділі 3.1 виявлено ключові аксіологічно марковані концепти трагедії «Гамлет», що наділені потенціалом актуалізації в різних контекстах.

Актуалізація ціннісно-смислового потенціалу трагедії Шекспіра у мисленнєвому просторі індивідуума або соціуму сприяє формуванню того онтологічного тла, на якому розгортаються рефлективні процеси, спрямовані на осмислення головних загроз і небезпек, що бентежать свідомість людини, на подолання екзистенційного відчаю, на пошук виходу із кризового стану шляхом осмислення ціннісних вимірів буття. Аксіологічна семантика ключових гамлетівських концептів набуває при цьому особливої епістемологічної ваги.

Гамлета правомірно вважати антропологемою рефлективної налаштованості, що стала своєрідним позачасовим культурним кодом Західної цивілізації. Стрижневу вісь, навколо якої структурується ціннісно-смисловий універсум великої трагедії, формує мотив екзистенційної відповідальності.

Важливу роль у формуванні концептосфери шекспірівської трагедії відіграє семантично насичена метафора „The time is out of joint” (І, 5), що несе відбиток давніх міфологічних уявлень, у яких антропоморфна постать Часу набувала рельєфних абрисів і людської подоби. Рух Часу, що вивихнув суглоб, стає болісним, і біль цей, що кваліфікується героєм як „прокляте зло”, можна утамувати лише, „вправивши вивих”. У свідомості Гамлета зло не обмежується кордонами Данії, а набуває глобальних масштабів. Драматизм ситуації ще більше загострюється, коли герой спроектовує універсум зовнішнього буття в площину внутрішнього світу і у конфліктному зіткненні почуттів, розуму й волі прагне визначитись з власною життєвою місією.

Магістральна колізія трагедії актуалізує кризове самоусвідомлення індивідуума, що стоїть на межі прощання з позитивною антропологемою (homo universalis Виплеканий ренесансним неоплатонізмом образ високодуховної, моральної та інтелектуально розвиненої особистості.), остаточне розлучення з якою загрожує руйнацією його ідентичності Під ідентичністю мається на увазі тотожність людини самій собі, засвоєний особистістю образ самої себе, наділений ціннісними вимірами.. Страх такої руйнації і є найбільшим психологічним викликом. Перекреслюючи внутрішні міфи про самого себе, вибудовані на основі ренесансного ідеалу, і стаючи на шлях помсти, герой ризикує втратити самоповагу й віру у високе призначення людини. Відмова ж від активних дій загрожує йому втратою достоїнства (у тому сенсі, як воно розумілося тогочасним суспільством).

Невідбутна самотність Гамлета - інтелектуально-духовний стан, якому притаманна бердяєвська „туга за трансцендентним” „Туга спрямована до вищого світу, і супроводжується відчуттям мізерності, порожнечі, тлінності цього світу. Туга звернена до трансцендентного, разом з тим, вона означає незливаність із трансцендентним, безодню між мною та трансцендентним. Туга за трансцендентним, за іншим, ніж цей, світом, за тим, що переходить за межі цього світу. Але вона говорить про самотність перед обличчям трансцендентного. Це є гранично загострений конфлікт між моїм життям у цьому світі і трансцендентним” (Бердяев Н. Самопознание: опыт философской автобиографии / Н.Бердяев. - М. : Мысль, 1991. - С. 40.), - спонукає його до розмислів. Саме з розмірковуваннями, які є, на його думку, проявом страху („три чверті боягузтва”), він і схильний пов'язувати своє зволікання з помстою. Втім, страх Гамлета - не примітивне боягузтво, а радше ознака людської самості: усвідомлюючи свою внутрішню свободу, він розуміє водночас і міру особистої відповідальності. Очевидним є конфлікт між внутрішньою свободою та зовнішньою несвободою, яка породжується певним етосом Тобто „сукупністю соціально наслідуваних норм, що передаються від покоління до покоління і на найфундаментальнішому рівні визначають спосіб соціокультурного буття людини” (Рогожа М.М. Моральні засади сучасності / М.М. Рогожа // Людина в лабіринті перспектив / [А.В. Толстоухов, О.Є. Перова, О.М. Рубанець та ін.]. - К. : ПАРАПАН, 2004. - С. 122.).. Жодна з культурних матриць, ані язичницька, ані християнська середньовічна, ані гуманістична ренесансна, не спроможна запропонувати Гамлетові прийнятну формулу буття, не здатна позбавити його екзистенційного страху, спричиненого свободою вибору, що обертається на тягар. Його страх, що виходить за межі матеріального світу, породжує відчай, який запускає механізми рефлектуючого мислення.

Смисловий простір гамлетівських рефлексій формується ціннісною проблематикою, яка вивищує концепт антропоспроможності над іншими аксіологічними категоріями (життя, добро, любов, краса, гідність, вірність, обов'язок та ін.). У ситуації, в якій вже на початку п'єси опиняється герой, ця антропоспроможність є, по суті, корелятом свободи волі. Навіть зіткнувшись з викликом, що охоплює всі основні модуси буття (мікрокосм, соціум, універсум), Гамлет відмовляється від ідеї самогубства. Епістемологічної певності його екзистенції при цьому надає рефлективна налаштованість.

Своєрідною квінтесенцією смисложиттєвих пошуків принца є монолог „Бути чи не бути” (ІІІ, 1), в якому поєднуються раціональний момент, спрямований на осягнення світоустрою, та емоційно-чуттєвий, що пов'язаний зі світопереживанням. Розмисли героя породжують емоційні сплески, а ті, у свою чергу, задають імпульси до подальших рефлексій, які фокусуються на екзистенційній проблематиці. Центральна проблема монологу. що вербалізована у вигляді екзистенційної альтернативи: „To be, or not to be: that is the question”, актуалізує осмислення концепту смерті, яке відбувається у двох вимірах. Онтологічний вимір представлений популярною в тогочасній літературі метафорою „смерть - це сон”, а трансцендентний - ідеєю потойбічного, що лякає своєю невизначеністю.

Найбільш повно думки принца про смерть розкриваються у сцені на кладовищі (V, 1), де глибокий трагізм тісно переплітається з гумором, утворюючи потужний смисловий потік. Приватно-інтимні спогади про блазня Йорика сусідять з іронічними розмірковуваннями про долю Олександра Македонського і Юлія Цезаря, структуруючи концепт невідворотності смерті, яка нівелює соціальну нерівність і демонструє марність людських амбіцій та ілюзорність ієрархічної структури суспільства.

Підрозділ 3.2 присвячено дослідженню української модифікації гамлетівського дискурсу та висвітленню специфіки кореляції смислових валентностей шекспірівської трагедії з тим семіотичним оточенням, у якому розгорталася її полівекторна рецепція.

У лоні українського шекспірівського дискурсу художній простір «Гамлета» став зоною тематизації ключових для нації соціально-політичних, ідеологічних, естетичних конфліктів, про що свідчать і агресивна реакція проімперських кіл на появу перших українських перекладів трагедії (М.Старицький, Ю.Федькович, П.Куліш), і курбасівська нереалізована спроба її театральної постановки, і численні гамлетівські алюзії й ремінісценції у поезії (Леся Українка, М.Рильський, М.Бажан, М.Зеров, Є.Плужник та ін.), і пожвавлення перекладацьких пошуків (Ю.Клен, Л.Гребінка, В.Вер, М.Рудницький) та театральних експериментів (Й.Гірняк, Б.Норд, Б.Тягно та ін.).

На вістрі інтересу в українському шекспірівському дискурсі традиційно перебувала проблема гамлетівських вагань, інтерпретація яких з посиленням тоталітарних тенденцій перетворилася на епіцентр протиборства двох антагоністичних світоглядних моделей. Перша, що вибудовувалася на апологетиці комуністичної ідеології та освячуваного нею ідеаріуму, репрезентувала Гамлета як здеградовану особистість, заглиблену в безплідні розмисли («Смерть Гамлета» (1932) М.Бажана). Гносеологічна підміна референта, коли герою Шекспіра і його епосі приписувалися абсолютно чужі риси, призводила до деконструкції смислового ядра концепту гамлетівських вагань та деформації ціннісної семантики як самого образу, так і трагедії в цілому.

Адепти іншої світоглядної моделі співвідносили гамлетівську ситуацію з власним психологічним станом «граничного буття». У їхній аксіологічній парадигмі Гамлет зберігав високий моральний статус, асоціюючись з рефлективністю як способом подолання зневіри (М.Рильський), з традиційною, а не класово детермінованою гуманністю (Є.Плужник, М.Зеров), і навіть з героїчним чином (Л.Первомайський). Інтертекстуальність віршів М.Рильського «Як Гамлет, придивляюсь я до хмар» (1919) та «Принц Данський» (1929) відсилає до двох вимірів - радянської дійсності (текстом у лотманівському розумінні тут виступає саме життя з його словесними штампами, ідеологемами та вербалізованими морально-етичними чи естетичними принципами) та семіотичних ресурсів Шекспірової трагедії (ремінісценції до окремих образів і фраз).

Для Є.Плужника Гамлет є вічним образом, який символізує рефлективне осягнення трагедійного перебігу людської екзистенції. Його поезія «Ходить… Все ходить… Забувшись. Забутий» (1933) побудована як діалог з шекспірівським героєм і репрезентує два ключові імперативи: повернути образу Гамлета його первинний аксіологічний смисл і високий статус, зруйнований бажанівською вульгаризацією, та задекларувати суголосність власних умонастроїв гамлетівській ситуації.

У вірші Л.Первомайського «Гамлет» (1966), що присвячений М.Бажану, відчуваються певні алюзії на радянську тоталітарну дійсність, а образ шекспірівського героя пов'язується з внутрішньою цілісністю та здатністю на самопожертву. Важливу роль в ідеаріумі цього твору відіграє парафраз того епізоду трагедії, де йдеться про флейту (ІІІ, 2). Він свідчить про небажання поета бути іграшкою в чужих руках.

Непоодинокими є звернення українських поетів до образу Йорика, спектр інтерпретацій якого виявляються доволі широким. У поезії неокласика М.Зерова «Poor Yorick! У ласкавий листопад …» (1930) винесена у заголовок гамлетівська ремінісценція постає як метафора, в якій сугестивна функція превалює над експресивною. Створюючи розгалужену мережу смислів, що концентруються навколо проблеми самоідентифікації митця, автор відтворює трагічне відчуття розладу зі світом, який намагається перетворити поета на блазня-прислужника влади. У вірші ж М.Бажана «І сонце таке прозоре» (1936) ціннісна семантика шекспірівської сцени на кладовищі піддається тотальній деконструкції, а інтерпретація класичного мотиву детермінована авторською інтенційністю, спрямованою на сакралізацію профанного, на формування нової людини і апологетику іманентного їй світу.

Певне послаблення ідеологічного тиску за часів «відлиги» 60-х років сприяло розширенню спектру актуалізації гамлетівської семантики та відродженню загальнозначущих ціннісних смислів. Так, С.Голованівський, осмислюючи трагічну долю свого покоління, показує, наскільки загрозливим для поета може виявитися готовність бути флейтою в руках влади. Щедрий на алюзії до великої трагедії, «Гамлет» (1968) С.Голованівського на імпліцитному рівні пов'язаний з бажанівською поемою, що створює діалогічний ефект та надає особливої ідеологічної маркованості як лейтмотиву («митець і влада»), так і окремим художнім образам цього твору. Вірш З.Красівського «Гамлет», що має підзаголовок «за Б.Пастернаком», - своєрідна репліка у діалозі мистецтва ХХ століття з трагедією Шекспіра. Наскрізними тут постають теми самопожертви, морального обов'язку, страждання як шляху до духовного очищення, однак ліричний герой З.Красівського у духовному плані виявляється слабшим за пастернаківського Гамлета. Він занурений у повсякденність і не наважується на остаточний вибір, будучи неспроможним подолати душевне сум'яття.

У поемі В.Стуса «Ця п'єса почалася вже давно» (1970) магістральна сюжетна лінія вибудовується на лейтмотиві великої трагедії, що пов'язаний зі смисложиттєвими пошуками індивідуума в ситуації екзистенційного відчаю. Шекспірівський інтертекст (топос «світ - театр», структурна алюзія на монолог «бути чи не бути», концепт кризи ідентичності, концепт когнітивної розщепленості свідомості, образ Йорика) увиразнює екзистенційну драму особистості - трагізм невіднайдення самого себе. Гамлетівська криза ідентичності трансформується тут у примусове зречення ідентичності, яке загрожує тотальною руйнацією епістемологічної парадигми. Багаторівнева інтертекстуальність оприявнює постгеноцидну свідомість, а текст поеми може бути розкодований як рефлексія над повною втратою антропоспроможності, спричиненою тоталітаризмом.

В епоху постмодернізму рельєфно проступає тенденція до деаксіологізації вихідної гамлетівської семантики, що супроводжується емблематизацією образів, мотивів і сюжетних колізій трагедії, редукуванням її базових цінностей у площину повсякдення з подальшою стереотипізацією та профанізацією відповідно до смаків і запитів сучасного реципієнта. Експлуатація образів-символів, шекспіризмів та когнітивних метафор як дієвих засобів реалізації власних (жодною мірою не пов'язаних із задумом Шекспіра) творчих імперативів спостерігається і в новітніх театральних реконструкціях (А.Жолдак, В.Троїцький, І.Ладенко та ін.), і в художніх творах, автори яких використовують лише зовнішню оболонку стереотипізованих масовою свідомістю гамлетівських культурних конструктів (Л.Подерев'янський, Ю.Іздрик).

Характер проявів гамлетівської інтертекстуальності в українській поезії останньої третини ХХ ст. - початку ххі ст., а також масштабність тих творчих особистостей (В.Симоненко, В.Стус, І.Драч, Д.Павличко, О.Забужко та ін.), в творах яких наявні алюзії, ремінісценції, цитати з шекспірівського тексту, дають підстави говорити, що в сучасному українському інтелектуально-духовному просторі трагедія «Гамлет» функціонує як культурний код.

Висновки

Поняття «дискурс» набуло сьогодні статусу міждисциплінарної категорії, широке використання якої детерміноване мультипарадигматизмом Під мультипарадигматизмом (термін сучасної соціології) розуміється відносно безконфліктне співіснування декількох парадигм - систем світоглядних і ціннісних установок, які детермінують вибір пріоритетних напрямків досліджень, їхніх методологічних ресурсів та аналітичних стратегій. методологічного простору сучасної гуманітаристики. Аналітичні процедури вивчення дискурсивних практик суттєво збагачують дослідницькі стратегії сучасного літературознавства та дозволяють значно розширити його проблемне поле. Якщо класичне літературознавство зосереджувало увагу головним чином на поетиці художніх текстів, літературній творчості письменників та на історико-літературному процесі, то в наші дні на авансцену виходить вивчення комунікативної природи мистецтва слова, аналіз його структурних кореляцій з соціокультурними практиками. У поле зору науковців все частіше потрапляють різноманітні літературні дискурси (авторські й текстові), процедури і механізми оновлення канону, літературні інституції, породжувана текстами ідеологія.

Дослідження літературного дискурсу як естетичного рецептивного феномену під аксіологічним кутом зору дозволяє виявити його ціннісні смисли, адже актуалізується завжди те, що є найбільш суголосним запитам сучасності, а сам характер рецепційної трансформації (звуження, розширення чи збагачення змістового простору вихідного тексту, переакцентування чи переформатування його колізій, прирощення чи збіднення його проблемно-тематичного комплексу тощо) дає певне уявлення і про смислогенеруючі потенції джерела дискурсивності, і про той континуум, у якому здійснюється рецепція.

Аксіологічний підхід до вивчення шекспірівського дискурсу відкриває широкі перспективи для когнітивного осягнення комунікативної ситуації, а також породжуваних нею інтелектуально-духовних викликів. Комунікативна ситуація, що є, по суті, контекстом дискурсу, детермінує конфліктні зони, які тематизуються в ньому, задає основні вектори інтерпретації творчості Шекспіра та сприяє виокремленню тих ідейно-смислових концептів, що суголосні її власним запитам. У трансформованому вигляді такі концепти можуть включатися в сучасну інтерпретуючій свідомості модель світу чи аксіологічну парадигму, а іноді навіть і в абсолютно чужий для ренесансного автора ідеаріум.