Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.2-31 «19»

ЖАНРОВІ МОДИФІКАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВІСТІ 1950-1960-х РОКІВ

10.01.01 - українська література

Автореферат ?????????? ?? ???????? ????????? ???????

кандидата філологічних наук

ЖУКОВА ВІКТОРІЯ ВІКТОРІВНА

Київ 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики Київського славістичного університету.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент Конончук Тетяна Іванівна, Академія адвокатури України, завідувач кафедри української філології та культурології.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Штонь Григорій Максимович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології, професор кафедри історії української літератури та шевченкознавства;

кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Кравченко Андрій Євгенович, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, старший науковий співробітник відділу української літератури ХХ ст.

Захист відбудеться “25” березня 2011 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці ім. М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий “24” лютого 2011 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради О. В. Наумовська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В українському літературознавстві останніх десятиліть жанр повісті досить рідко стає предметом дослідження. Причини цього слід шукати найперше у своєрідному «проміжному становищі», яке посідає повість, -- між романом та оповіданням, новелою. Творчість переважної більшості українських прозаїків досліджена доволі ґрунтовно, проте здебільшого крізь призму новелістики або романної форми, як-от у монографії Н. Бернадської «Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція» (2004). Однією з помітних праць, присвячених повістярству письменників-шістдесятників, є захищена 2007 р. у Херсоні дисертація І. Співак «Повісті Бориса Харчука. Проблеми поетики», а також синтетичне дослідження А. Гурбанської «Жанровий дискурс української повісті 60-80-х років ХХ ст.» (2008).

Однак в українському літературознавстві ще недостатньо досліджені поетикальні аспекти цього жанру. Якщо новелістика фундаментально досліджена в працях Ю. Кузнецова, В. Лесина, А. Погрібного, В. Фащенка та багатьох інших учених, романістика -- у розвідках Л. Новиченка, В. Дончика, М. Наєнка та ін., то специфіка української повісті як жанру розглядалася спорадично, зокрема стала предметом аналізу хіба в дисертації «Повість як жанр: головні принципи та композиційні можливості (на матеріалі української та російської прози ХІХ - початку ХХ століття)» Т. М. Тищук (1999).

Повість в українській літературі має свої тривкі традиції і є одним із найпродуктивніших прозових жанрів. Через те правочинним і актуальним бачиться спеціальний аналіз своєрідності поетики повісті на матеріалі творів 1950-60-х років -- того періоду еволюції української літератури, коли зароджувалася її нова якість, формувалося й розквітало одне з найцікавіших її явищ -- шістдесятництво.

Загальний стан української літератури 50-х років - ідеологічна заангажованість, панування партзамовлення та ін., -- сьогодні незрідка спричиняє сумнів щодо будь-яких художніх набутків тогочасної прози. Проте уважніше прочитання літературних текстів з історичної дистанції дає підстави й для інших висновків: наприкінці 50-х українська проза освоює ті мотиви, характери, ситуації, які готують літературне відродження наступного десятиліття. У прозі періоду, що передував шістдесятництву, спостерігається поступовий процес накопичення елементів нової якості, спершу на рівні окремих мотивів, образів, інтонацій, які згодом перетворюються на художню тенденцію, зумовлюють естетичне переоснащення літератури. «Якщо (...) говорити про явища кінця 50-х - початку 60-х років, що стали певними каталізаторами для всього літературного процесу, то в українській літературі слід назвати два вирішальних фактори. Це, по-перше, публікація в кінці 50-х років кіноповістей О. Довженка, що привернули загальну увагу, їхній вплив на дальший літературний розвиток, і, по-друге, поява нової хвилі -- шістдесятників, молодих талановитих поетів, прозаїків, критиків, які дебютували в цей час у різних національних літературах» [Цит. за кн.: Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн., 3 ч. - Кн.2, ч.2. - К., 1995. - С. 15].

У с и с т е м і ж а н р і в української прози цього періоду відбуваються посутні зміни: наприкінці 50-х ключову позицію посідає повість, означена пошуками нових мистецьких критеріїв і утвердження ліризму, характерного для всього літературного процесу наступного періоду. Цей загальний поворот зумовлює значні зміни у в н у т р і ш н ь о ж а н р о в і й динаміці тогочасної повісті: її основні тематичні пласти (воєнна, виробнича, колгоспна) дедалі більше переорієнтовуються на зображення внутрішніх конфліктів, душевних драм приватних персонажів, відтак і вектор художнього пошуку спрямовується в духовний всесвіт людини.

Такі тенденції спонукають до пошуку відповідей на низку актуальних для українського літературознавства питань, породжених недостатньою вивченістю, з одного боку, поетики повісті, з іншого ж -- потребою дослідження ролі цього жанру в оновленні української прози, яке відбулося в 60-ті роки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є реалізацією одного із завдань науково-дослідної програми кафедри теорії літератури та компаративістики Київського славістичного університету «Актуальні проблеми філологічної освіти: нове покоління підручників для вузів гуманітарного напряму». Тема дисертації схвалена Вченою радою Київського славістичного університету і Бюро Наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (лист № 131, протокол № 5 від 11 квітня 2006 р.).

Мета дослідження. Дисертантка ставить за мету характеристику поетикальних особливостей еволюції жанру української повісті 1950-60-х років, його ролі в художньому оновленні прози цього періоду.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

- з'ясування поетикальних відмінностей повісті від роману й новелістики, її жанрових можливостей і специфіки;

- класифікація жанрових модифікацій української повісті 1950-60-х років, визначення їхньої ролі у внутрішньожанровій структурі повісті;

- характеристика головних змін у поетиці повісті 1950-60-х років, виникнення в цьому жанрі нової художньої стратегії -- «ліричної документальності», окреслення її впливу на внутрішньожанрове переструктурування повісті та всієї української прози;

- текстуальний аналіз найвиразніших зразків української повісті означеного періоду з метою окреслення типології жанрових модифікацій повісті; повість роман новелістика жанровий

- визначення місця повісті 1950-60-х рр. в історії української літератури цього періоду, її впливу на художню еволюцію прози.

Об'єктом дослідження є українські повісті 1950-60-х років, зокрема твори письменників трьох поколінь: старшого, яке утвердилося в літературі у довоєнний період (О. Довженко, І. Сенченко, Ю. Яновський та ін.), середнього, що дебютувало в перші повоєнні роки (О. Гончар, П. Загребельний, В. Земляк, Ю. Мушкетик, М. Чабанівський та ін.), і твори письменників-шістдесятників (В. Близнець, Є. Гуцало, В. Дрозд, Гр. Тютюнник, Вал. Шевчук, Ю. Щербак та ін.).

Предмет дослідження -- поетика жанру українських повістей 1950-60-х років, художня еволюція повістярства, зокрема переструктурування жанрової парадигми, а також місце повісті в системі жанрів української прози цього періоду.

Методи дослідження. В основу роботи покладено цілісно-системний підхід до аналізу та інтерпретації літературних явищ. Дисертація базується на провідних принципах сучасного історико-літературного дослідження. Акцент зроблено на системно-функціональному аналізі еволюції української прози, що дає змогу простежити послідовну зміну жанрових ідентифікаторів повісті. Традиційні критерії жанрової типології у часовій перспективі виявляються дедалі менш адекватними, потребуючи залучення дослідницьких коректив зі сфери метаобразності, художньої картини світу, жанрових особливостей хронотопу та ін. Спираючись на генологічну концепцію Н.Копистянської, трактуємо повість як органічну частину системи жанрів української літератури, послуговуючись для характеристики її жанрових параметрів методами структурної поетики. Важливою роллю соціологічного аспекту в жанровому реструктуруванні повісті досліджуваного періоду зумовлено використання окремих прийомів соціологічного літературознавства, а також методів психологічного аналізу при з'ясуванні особливостей характерів повістевих персонажів. Виклад побудований переважно в індуктивний спосіб - від текстуального аналізу творів до часткових і загальних висновків.

Теоретико-методологічною основою дисертації стали теоретичні розробки генології М. Бахтіна, Н. Бернадської, Т. Бовсунівської, З. Голубєвої, І. Денисюка, В. Дончика, Ю. Коваліва, Н. Копистянської, А. Погрібного, В. Фащенка та ін., проблем літературного стилю О. Білецького, А. Гурбанської, В. Мельника, Л. Чернець та ін.

Наукова новизна дисертації:

– вперше предметом спеціального дослідження стала поетика жанру українських повістей 1950-60-х років;

– проаналізовано особливості жанру української повісті 1950-60-х рр.;

– простежено художню еволюцію повістярства, зокрема переструктурування жанрової парадигми;

– визначено місце повісті у системі жанрів української прози досліджуваного періоду;

– розглянуто властивості найхарактерніших модифікацій української повісті 1950-60-х років -- воєнну, «виробничу», «колгоспну», «дитячу», соціально-побутову, психологічну, кіноповість та ін.;

– запропоновано класифікацію жанрових різновидів української повісті досліджуваного періоду;

– простежено роль жанру повісті у становленні українського прозового шістдесятництва.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання його матеріалів у викладанні курсу історії української літератури ХХ ст., у спецкурсах, присвячених жанрам і стилям української прози, у створенні підручників і посібників для ВНЗ, у дальшому дослідженні жанрово-стильової еволюції української прози ХХ ст.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Київського славістичного університету. Основні її положення виголошено у доповідях та виступах на наукових конференціях різних рівнів: Всеукраїнській науковій конференції «Література й історія» (Запорізький національний університет, 2008), всеукраїнських науково-теоретичних конференціях «Українська література: духовність і ментальність» (Криворізький державний педагогічний університет, 2008, 2010), Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 195-річчю від дня народження Тараса Шевченка (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2009), ІХ Міжнародних славістичних читаннях, присвячених пам'яті академіка Л. А. Булаховського (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2009), всеукраїнських наукових фольклористичних читаннях, присвячених пам'яті професора Лідії Дунаєвської (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2009, 2010) Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література: духовність і ментальність» (Криворізький державний педагогічний університет, 2009), Всеукраїнській науковій конференції «Павло Загребельний: рецепція і інтерпретація творчості» (Дніпропетровський національний університеті імені Олеся Гончара, 2009).

Публікації. Основні положення та результати роботи висвітлено у 6 одноосібних публікаціях у фахових виданнях, затверджених ВАК України, у матеріалах наукових та науково-практичних конференцій.

Обсяг та структура роботи. Композиційно робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (212 позицій). Обсяг дисертації -- 200 сторінок, з них основного тексту 183 сторінок.

ОСНОВНИЙ зміст ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито стан вивчення проблеми, сформульовано мету і завдання роботи, а також визначено теоретико-методологічні засади дослідження, його новизну та науково-практичне значення.

Розділ перший - «Повість як домінантний жанр української прози 1950-60-х років» - присвячений з'ясуванню дефініцій, аналізу місця повісті серед інших жанрів української прози.

У підрозділі 1.1 «Теоретичні аспекти вивчення жанру повісті» розглянуто основні жанрові визначення повісті, які неодноразово обговорювались і продовжують дискутуватися у численних українських та російських літературознавчих розвідках: дослідження С. Шаховського «Літературні роди і види» (К., 1963), Р. Міщука «Українська розповідна проза кінця ХІХ - початку ХХ століття» (К., 1975), Т. Рибальченко «Повесть и рассказ в современном литературном процессе» (Томськ, 1978), В. Фащенка «Із студій про новелу» (К., 1971), О. Кузьміна «Повесть как жанр литературы» (М.,1984), В. Головка «Поэтика русской повести» (Саратов, 1992), І. Борзенка «Художній світ української прози Г. Квітки-Основ'яненка» (К., 1994), Н. Бернадської «Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція» (К., 2004), А. Гурбанської «Жанровий дискурс української повісті 60-80-х років ХХ ст.» (К., 2008) тощо.

Більшою або меншою мірою проблеми диференціації епічних жанрів висвітлюються у численних енциклопедичних виданнях, підручниках і посібниках, працях О. Бандури, Т. Бовсунівської, Є. Васильєва, В. Власенка, П. Волинського, Т. Волкової, О. Галича, І. Денисюка, В. Лесина, В. Назарця, В. Неділька, О. Пулинця, А. Ткаченка, В. Удалова, Д. Чалого та ін.

Жанрове визначення повісті найпереконливіше вдається тоді, коли враховано її жанрово-стильові особливості. Оглянувши деякі теоретичні дефініції повісті, можна з'ясувати важливу ознаку жанру -- історичну д е т е р м і н о в а н і с т ь, яка постає із літературного розвитку старовинних оповідей. На відміну від роману чи новели, повість «пам'яттю жанру» доносить відгомін інтонацій давніх оповідачів, що позначається на принципово важливій оповідній тональності. У виразній присутності о б р а з у о п о в і д а ч а, у принциповій наближеності його позиції до «ліричного героя» у поезії криється жанрова можливість зближення епосу і лірики, яка реалізувалася в українській повісті 1950-60-х років.

На відміну від ліричної новели та оповідання, повість за законами жанру значно послідовніше культивує стратегію н а р о д н о ї оповіді, де однаково важливим є і те, «про що» розповідається, і те, «як» цей процес відбувається. Образ народного оповідача можна знайти і в численних українських романах та новелах цього періоду, проте він сприймається як доволі умовний художній прийом, тоді як у повісті (і в деяких модифікаціях оповідання) виступає органічною властивістю жанру, природною і невимушеною формою оповіді, яка має глибоке історичне коріння.

В основу розділу, як і всієї роботи, покладено концепцію с и с т е м и жанрів Н. Копистянської: «Система передбачає цілісне утворення, особливу організацію компонентів, де всі вони перебувають між собою у певних відношеннях і зв'язках, діє певне узагальнення і взаємозалежність....У системі відбувається складна взаємодія, а не просто поєднання. Завдання під час вивчення системи полягає у виявленні специфічного характеру, особливостей цієї взаємодії у виділенні системоутворювальних елементів і домінант, у розумінні ієрархії, яка створюється всередині системи».

Стислій характеристиці української прози 1950-1960-х років як системи жанрів і місця в ній повісті присвячено підрозділ 1.2 «Повість у системі жанрів української літератури».

І повість, і оповідання повоєнного десятиліття у жанровій ієрархії прози значно поступаються романові. За спостереженням В. Дончика, «романістика, репрезентована «Прапороносцями» О. Гончара, «Миром» Ю. Яновського, «Великою ріднею» М. Стельмаха, «Днем отця Сойки» С. Тудора, «Артемом Гармашем» А. Головка, романом «Гомоніла Україна» П. Панча, «Юрком Круком» П. Козланюка, посідала провідні позиції у всесоюзній прозі й гідно відбивала свій час». До кінця 1950-х років до них додаються романи М. Стельмаха «Кров людська -- не водиця» (1957), «Хліб і сіль» (1959), дилогія О. Гончара «Таврія» (1953) і «Перекоп» (1957), П. Панча «Гомоніла Україна» (1954), Ю. Смолича «Світанок над морем» (1953), «Мир хатам, війна палацам» (1957) та багато інших творів. Проте не в романах, а саме в повістях накопичуються ті властивості поетики прози, які приведуть невдовзі до системних переструктурувань прозових жанрів.

Повість як жанр також є певною системою, від внутрішньої структури якої залежать багато особливостей її суспільного функціонування. Цю проблему розглянуто в підрозділі 1.3 «Внутрішнє переструктурування жанру повісті в кінці 1950-х - у 60-х рр.». Художнє оновлення, що відбувається в українській прозі протягом 1950-60-х років, породжене значною мірою під впливом жанру повісті, який зазнає знакових змін у своїй структурі. Від окремих елементів поетики, що нагромаджуються у традиційно тематичних жанрово-стильових модифікаціях, протягом десятиліття у повісті утверджуються цілком нові художні стратегії і стильові пріоритети, що кардинально змінюють структурну типологію жанру.

У 1950-х роках актуальними для української повісті є жанрово-стильові модифікації на основі тематично-проблемного критерію. Найголовніші серед них:

1. Повісті про війну (П. Загребельний, «Дума про невмирущого»; І. Багмут, «Записки солдата»; А. Дімаров, «Син капітана»; В. Козаченко, «Гарячі руки»; Ю. Збанацький, «Єдина»; А. Хижняк, «Тамара»; П. Автомонов, «Його прізвище невідоме»; А. Хорунжий, «Незакінчений політ» та ін.). До цих творів примикав кількісно досить розлогий масив повістей про партизанське підпілля -- «Земля гуде», «Партизанська іскра» О. Гончара, «Атестат зрілості» В. Козаченка, «Дніпро горить» Д. Бедзика, «В партизанських загонах» М. Шеремета, «Партизанський край» А. Шияна, «Партизанський генерал Руднєв» П. Воронька та ін.

2. Повісті про відбудову народного господарства, мирну працю радянських трудівників («Микита Братусь» О. Гончара, «Поема про море» О. Довженка, «Плем'я дужих» Д. Ткача, «Хазяїни» С. Скляренка, «Сини землі» Є. Кротевича, «Степовики» Ю. Дольд-Михайлика та ін.). Більшість цих творів відзначалися ілюстративністю, схематизмом, який спричинив навіть критику поширеного тоді сюжетного трафарету з трибуни ІІ з'їзду письменників України. У своїй доповіді О.Корнійчук зазначив: «Схема ця, приблизно, така: приїздить на село демобілізований воїн, як правило, інвалід. Потрапляє у відсталий колгосп. Виступає на боротьбу проти людей, що заважають розвиткові колгоспу. Піднімає на цю боротьбу односельців, добивається перемоги, в кінці твору стає або головою, або парторгом колгоспу».

3. Повісті про перетворення на землях Західної України («Буковинська повість» І. Муратова, «Над Черемошем» М. Стельмаха, «Визволена земля» С. Чорнобривця, «В долині Стрипи» В. Лозового, «Без межі» П. Автомонова та ін.).

4. Історична та історико-біографічна повість («Запорожці» П. Панча, «Семен Палій» Ю. Мушкетика, «Дитинство Гоголя» О. Полторацького, «Повість про народного артиста» Ю. Мартича та ін.).

5. Дитячі повісті («Сашко» Л. Смілянського, «Таємниця Соколиного бору» і «Літо в Соколиному» Ю. Збанацького, «Юрко Васюта» і «Золота медаль» О. Донченка, «Зорі на Верховині» А. Турчинської та ін.), у більшості яких юні герої здійснювали «дорослі» подвиги.

Ця класифікація, що лягла в основу структури розділу про українську повоєнну прозу в академічній «Історії української літератури» 1957-го року, охоплює основні жанрово-стильові різновиди української повісті 1950-х років. Звичайно, тут окреслено лише найголовніші модифікації жанру, на його периферії перебували поодинокі твори пригодницькі, гумористичні, науково-фантастичні тощо.

У повоєнній прозі виразно виявляється жорстка нормативність -- «теорія безконфліктності», засилля партійного диктату, бравурний пафос, казенно-патріотичні ілюстрації до партійних постанов, класицистичне «групування персонажів» на однозначно позитивних і негативних, спрощення конфліктів творів до банального протиставлення «правильного» і «неправильного» в житті й характерах героїв.

Критерієм «правильності» виступали передусім партійні гасла у «світлі останніх постанов», які проголошувалися орієнтиром психологічної достовірності образу персонажа. Образ персонажа окреслювався у повній залежності від нормативів: він міг або цілком і повністю перейнятися ними і стати «рупором ідей», або розвиватися в цьому напрямі чи навіть усупереч йому -- і це становило основний зміст «еволюції» образу. Міра порушення канону могла коливатися від «несвідомої помилки» до послідовної «ворожої вилазки», часто використовувався прийом «прозріння» персонажа щодо своїх хибних вчинків, проте завжди і скрізь панувала схема. Схема, що передусім давалася взнаки у побудові художніх обставин: у прозових творах значно більше уваги приділялося деталям якоїсь військової операції, виробничої процедури, а не розкриттю характерів персонажів. Структура жанрових модифікацій повісті становила собою жорстку нормативну п а р а д и г м у з консервативними й непорушними рамками.

Проте вже в 50-х роках повість, зберігаючи залежність від суміжних жанрів великої і малої прози, стає своєрідним «детонатором», який запускає в дію механізм культурного оновлення літератури. З появою повістей О. Довженка, І. Муратова, П. Загребельного, В. Земляка, а особливо творів письменників-шістдесятників вона набуває виразної суверенності й утверджується в ролі домінантного жанру прози. Повість у внутрішній структурі своїх жанрових модифікацій зазнає принципових змін, які виявляться в утвердженні нових художніх стратегій, а отже, і критеріїв нової жарової типології, тобто нових жанрово-стильових типів чи різновидів повісті.

Руйнується традиційна жанрова парадигма, на зміну їй приходить інша система принципів внутрішньої диференціації, котра замість проблемно-тематичного критерію утверджує міру виявлення суб'єктивного світу автора й персонажа. Парадигматичне членування різновидів повісті поступається с и н т а г м а т и ч н о м у: стабільні ідентифікатори жанру віддають першість плинним, варіативним, коли певний центральний елемент художньої структури вступає у взаємодію з цілим комплексом другорядних, витворюючи щоразу оригінальну жанрову форму.

Розділ другий -- «Модифікаційна парадигма української повісті першої половини 1950-х років».

Із середини 50-х років у прозі нагромаджуються елементи тих змін, які в наступне десятиліття приведуть до її оновлення, що охопить усі жанрові різновиди української літератури. Проза підійде до нього специфічним шляхом, зазнавши системного переструктурування. У розділі розглянуто характерні особливості основних жанрово-стильових модифікацій повістей повоєнного десятиліття, які стали невдовзі джерелом могутніх оновних імпульсів у літературі.

В українській прозі 50-х років серед творів, у яких зароджувалися провідні художні тенденції нового літературного періоду, найважливішим є «Зачарована Десна» О. Довженка. У кіноповісті письменник знаходить художній ключ, який революціонізував літературний процес: пронизливу ліричну інтонацію. Цей текст писався практично одночасно з іншими творами письменника, які окреслювали «силові лінії» не тільки творчості цього письменника, а багато в чому й усієї української прози: «Кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна» (1956), «Повість полум'яних літ», «Поема про море» (1957) - кожна по-різному стали своєрідним викликом пласкій описовості, дрібнотем'ю, в'ялості думки. Вони заявляли інші -- діалектичні -- виміри концепції людини й світу, вносили в українську прозу пристрасну відкривавчу проблемність, порушували такі питання, до яких згодом не раз повертатиметься українська (і не лише українська) література, -- наприклад, про суперечності між селом і містом, нерівномірність прогресу технічного й духовного, про непошану до минулого, споживацькі тенденції тощо» [Цит. за кн.: Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн., 3 ч. - Кн.2, ч.2. - К., 1995. - С. 16].

Крім творів О. Довженка, значний вплив на художню переорієнтацію української прози повоєнного десятиліття справили роман Ю. Яновського «Жива вода» («Мир»), прозові цикли І. Сенченка та ін. Проте саме повісті О. Довженка були вирішальним імпульсом, який спричинив утвердження в українській повісті 1950-60-х років ключового жанрового різновиду - ліричної повісті-документа з елементами автобіографізму.

Головним жанровим різновидом тогочасної повісті були твори про війну, яким присвячений підрозділ 2.1 «Гуманізація воєнної повісті 50-х років». Саме в них розроблялися визначальні художні кліше тогочасної прози. Протягом повоєнного десятиліття зберігався незмінним основний ідеологічний принцип воєнної прози, окреслений у тогочасному виданні «Історії української літератури»: «В роки війни естетична мета літератури особливо відчутно зливалася з морально-етичною, ідейно-виховною ціллю. Цінність і краса людини визначались самими обставинами життя -- бойовим і трудовим подвигом, почуттям самозречення в ім'я інтересів Батьківщини, постійною готовністю на героїчний вчинок. Героїзм став нормою поведінки радянських людей на війні» [Т.2. - К., 1957]. Нормою залишався він і в повоєнне десятиліття, накладаючи помітний відбиток на стильову специфіку тогочасної літератури. Героїка війни визначала ключову тональність прози, поширюючись на проблематику повоєння, відбудови. Так само подвигом у літературному насвітленні ставав «трудовий героїзм» мирних буднів, самозречення в ім'я подолання наслідків війни. Стильовою домінантою прози 50-х років залишалася романтика подвигів, емоційний пафос, що утвердилося в літературі в часи війни.

Героїко-романтичні інтонації поєдналися ще з однією «традицією» соціалістичного реалізму: «масовим героєм». Він утверджується в передвоєнне десятиліття, спричиняючи глибокі стильові зміни, які виявилися передусім у витісненні ліричного «я» з епічної оповіді, нівеляції особистісних інтонацій, принесенні їх у жертву «колективізму» і безсторонній розповіді від третьої особи. За Н. Ястребовою, «людина відкрито виступала як осередок к о л е к т и в н и х, масових начал і володіла, поряд із усіма перевагами індивідуальних зв'язків зі світом, здатністю «розширюватися», укрупнюватися до масштабів, що дозволяють їй бачити себе на нових рівнях, черпати сили і внутрішню енергію в явищах дуже широкого і могутнього соціального діапазону». «Розширення» і «укрупнення» означало в художній практиці передусім розчинення індивідуальності у збірних образах, які в кращому разі різнилися хіба що іменами й ознаками зовнішності.

Героїчна стилістика, яка панувала в тогочасному епосі про війну, в жанрі повісті найвиразніше окреслилася в «Україні в огні» й «Повісті полум'яних літ» О. Довженка. Різка розгромна критика першої спричинила усунення її на тривалий час із літературного процесу, проте типологічно саме вона очолювала ряд героїко-патріотичних повістей періоду війни й повоєння. П. Автомонов своєму творові «Його прізвище невідоме» (1957) дав авторський підзаголовок: «героїчна повість». Напевно, таке визначення воєнної повісті найповніше виражає специфіку цієї жанрово-стильової модифікації. Героїка, разом із тематично-проблемною специфікою, передавали визначальну стильову тональність повістей О. Довженка, а слідом за ними -- О. Гончара, П. Загребельного, І. Багмута, Д. Бедзика та багатьох інших прозаїків. Тематичні рамки воєнних повістей протягом повоєнного десятиліття розширювалися, дедалі глибше в них проникала ліричність; документальна основа подій і прототипність персонажів поступалися глибшим художнім узагальненням, та героїка залишалася основним стильовим маркером переважної більшості воєнних повістей цього періоду.

Одним із найтиповіших творів цієї жанрової модифікації була повість І. Багмута «Записки солдата» (1947). Промовиста назва дає уявлення про художню специфіку твору: це написані на документальній основі спогади письменника про війну, які починаються 27 листопада 1942 року, коли після невеликої підготовки оповідач стає бійцем роти розвідників. Він вирушає на фронт, і перед ним стеляться важкі, сповнені випробувань дороги війни. Оповідь, як і належить «запискам», ведеться від першої особи, від імені очевидця.

Лірично-документальний стиль цієї повісті-спогаду, повісті-щоденника нагадує твори іншого прозаїка -- П. Автомонова. Створені значно пізніше від «Записок солдата», вони вже менше акцентували на документальності, подавали не «щоденникові записи», а композиційно завершені епізоди часів війни -- це і «Його прізвище невідоме» (1957), «Так народжувалися зорі» (1962), «Мій танк -- 317» (1968) та ін.

Зовсім інакше підходить до воєнної теми П. Загребельний у повісті «Дума про невмирущого». У традиційній жанровій формі він прагне всіляко зацікавити, заінтригувати читача. Це характерна риса його твору, також заснованого на особистому досвіді автора, яка згодом розвинулася у стабільну рису авторського стилю: прагнення белетризації наративу.

Значний тематичний підрозділ творів воєнної тематики становили повісті про партизанський рух. Вони були присвячені діям партизанських з'єднань С. Ковпака, О. Федорова, (белетризовані «хронічки» цих подій відтворювалися у поширених тоді «літературних записах» спогадів партизанських командирів -- «Від Путивля до Карпат» С. Ковпака, «Підпільний обком діє» О. Федорова), М. Сабурова, подвигам партизанських загонів, підпільній боротьбі на окупованій території. Численні художні і мемуарні твори про життя й боротьбу партизанів України, незважаючи на суттєві відмінності, становлять цілісну групу, де специфіка матеріалу є визначальною щодо жанрово-стильових ознак: «Люди з чистою совістю» П. Вершигори, «Земля гуде», «Партизанська іскра» О. Гончара, «Дніпро горить» Д. Бедзика, «В партизанських загонах» М. Шеремета, «Партизанський край» А. Шияна, «Партизанський генерал Руднєв» П. Воронька, «записки» П. Автомонова «В курляндському котлі» та багато інших, менш помітних у тогочасному літературному процесі творів.

Друге за значущістю місце в повоєнне десятиліття посіла в українських повістях тематика праці, повоєнної відбудови, яку розглянуто в підрозділі 2.2 «Хронотоп трудової ідилії в повісті про повоєнну відбудову». Письменники охоче зверталися до жанру «колгоспної» повісті, де відображали процеси повернення держави до мирного життя, нову, трудову місію вчорашніх фронтовиків. Життя радянського селянства показане в повістях В. Козаченка («Нові Потоки», 1947), І. Рябокляча («Золототисячник», 1948), С. Скляренка («Хазяїни», 1948), Є. Кротевича («Сини землі», 1949), Ю. Дольда-Михайлика («Степовики», 1949), О. Гончара («Микита Братусь», 1951), В. Земляка («Рідна сторона», 1956), Д. Бедзика («Хлібороби», 1956) та ін.

Характерним серед творів цієї тематичної групи є «Микита Братусь» О. Гончара -- «повість одного персонажа», ім'я якого винесено в заголовок твору. Образи решти героїв -- Мелешка, Зюзя, дружини Братуся Оришки та ін. -- подані пунктирно, автор навіть не ставить собі за мету глибше розкрити їхні характери. Основною рисою всіх цих персонажів є відчутна ідеалізація, яка часом справляє враження самоцілі -- створення новітньої повоєнної ідилії. Усе в повісті настільки мирно, розмірено й упорядковано, що не зараджують навіть органічний ліризм оповіді, окремі жваві замальовки. Твір критикували за аморфність сюжету, відсутність гострих конфліктів, млявість. Проте в ньому виразно, на рівні пріоритетного художнього завдання ставилося питання створення і д и л і ч н о г о, б у к о л і ч н о г о х р о н о т о п у -- та мистецька ціль, яка не давала спокою і О. Довженку в його «Житті в цвіту». Певна річ, завдання виявилося нездійсненним, оскільки суперечило самому життєвому укладові тогочасного села. Але пошук обрисів селянської ідилії як художнє завдання значно дальшого прицілу, ніж ілюстрування партійних закликів, не полишав українську прозу й пізніше, елементи буколічного хронотопу більшою чи меншою мірою притаманні багатьом тогочасним українським повістям. Уже в 1960-ті роки вона стала визначальною для творів М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять» і «Щедрий вечір», позначила сюжетно-композиційні риси багатьох повістей Є. Гуцала, В. Дрозда та інших шістдесятників.

У слово «ідилія» вкладаємо невідчутно негативну сучасну конотацію, розуміємо його як явище, котре має глибоку традицію у світовій і українській літературі. Ідилічність властива багатьом класичним творам української літератури -- згадаймо лишень Шевченкові «Садок вишневий коло хати», першу частину його поеми «Марія» чи «Зачаровану Десну» О. Довженка. У повістях повоєнного десятиліття ідилічний український хронотоп не меншою мірою, ніж із партійними закликами, резонував зі сферою традиційних фольклорних ідеалів, принаймні давав змогу маскувати справжні гуманістичні цінності в такі форми, які не могли спричинити голобельної партійної критики. Його елементи згодом лягли в основу ідеалу «втраченого раю» -- дитинства в повістях шістдесятників, у сюжетно-композиційну структуру окремих історичних та історико-біографічних повістей, «химерної» прози. Найважливішою ж стильовою ознакою ідилічного хронотопу є його природна ліричність -- вона цілком резонує станові умиротвореності, природного плину речей, властивому ідилії. У багатьох українських повістях 1950-60-х років ідилічність і ліризм взаємно породжували одне одного -- це і «Золототисячник» І. Рябокляча, і «Рідна сторона» (1956) В. Земляка, і «Віктор Кошик» (1954) П. Автомонова та багато інших творів.

У післявоєнні роки з'явилося чимало повістей про соціальні зміни, що відбувалися в Західній Україні. Це насамперед «Буковинська повість» (1953) І. Муратова, «Визволена земля» (1950) С. Чорнобривця, «В долині Стрипи» (1950) В. Лозового, «Без межі» (1948) П. Автомонова, «Над Черемошем» (1952) М. Стельмаха та ін.

Переважна більшість цих творів заснована на схематичному кліше, за яким у кожному неодмінно присутня «творча вільна праця на визволеній землі», жорстока «боротьба з куркульством та буржуазно-націоналістичними бандами», формування «соціалістичної свідомості нових громадян Країни Рад». Герої творів І. Муратова, М. Стельмаха, С. Чорнобривця та ін. виступають своєрідними героями-ілюстраціями -- активними «учасниками соціалістичного будівництва». У цьому жанрово-тематичному різновиді повістей 50-х років дається взнаки інша іпостась «ідилічності»: відверта ідеалізація, ідеологічне замовлення. Проте й ці твори не позбавлені певної художньої вартості. Особливо це стосується повістей І. Муратова та М. Стельмаха, які свого часу мали найбільший успіх.

Твори для дітей, аналізом яких починається підрозділ 2.3 «Дидактичні акценти повісті для юнацтва, історична та історико-біографічна повість», відзначаються у цей період помітною штучністю, зумовленою їхньою воєнною тематикою: це, скажімо, дитячі повісті «Щасливий день суворовця Криничного» (1947) та «Наш загін «Смерть фашистам»» І. Багмута, «Таємниця Соколиного бору» (1949), «Лісова красуня» (1955) та «Між добрими людьми» (1955) Ю. Збанацького, «Зорі на Верховині» (1950) А. Турчинської та ін. Панівним тут є не світ дитинства, а жорстокість війни і звитяжність переможців -- ілюструванню цієї ідеологеми присвячені всі без винятку повісті про дітей та юнацтво. Юні герої здійснюють численні подвиги, змагаючись у цьому з дорослими бійцями й партизанами, перевершуючи їх у своїй ненависті до ворогів і бойовій винахідливості.

Історична й історико-біографічна повість у повоєнні роки одержала відчутний імпульс для розвитку: розгорнулася кампанія підготовки до святкування так званого возз'єднання України з Росією. Виходить багато ідеологічно заангажованих історичних романів і повістей, серед яких чи не найхарактерніший твір -- «Семен Палій» (1954) Ю. Мушкетика -- повість, у якій у дусі тогочасної історичної доктрини гетьман Мазепа змальовувався «підступним зрадником», проти якого воював відомий фастівський полковник. Значно менше позначені ідеологічним карбом повісті О. Полторацького «Дитинство Гоголя» (1954), «Повість про народного артиста» (1954) Ю. Мартича та інші історико-біографічні твори.

В українську прозу повертався активний суб'єкт - креативний автор-розпорядник, заглиблений у свій внутрішній світ персонаж, відроджувалися емоційність, психологізм, підсвідомі порухи душі, на зміну позитивістському раціоналізму попереднього періоду йшов у повному обширі світ почуттів, ірраціональності й фантазії, - поверталася в усій неосяжності людська душа. Соціально-класові характеристики виявилися неспроможними в її поясненні й адекватній художній презентації, відбувався активний пошук нової критеріальної бази, принципів художнього трактування образу людини.

Розділ 3 «Внутрішньожанрове реструктурування повісті в українській літературі кінця 1950-х - 60-х років». Найвиразнішою ознакою літературного відродження 1960-х років в українській прозі справедливо вважають всеохопну ліричну стихію, яка створює своєрідний синтез із епосом і утверджує в українській прозі лірико-романтичну стильову течію. І саме ця лірична домінанта стилю української прози 60-х років приходить у літературу завдяки повісті, що ставить її за мірою впливу на літературний процес на вершину жанрової ієрархії. Це переструктурування в системі жанрів (за Н. Копистянською) відбувається паралельно з важливими змінами всередині самого жанру повісті: вона набуває самодостатності серед інших прозових форм і кардинально змінює внутрішню диференціацію.

Українська лірична повість кінця 1950-х - 60-х років має чимало жанрових модифікацій. Це і воєнні повісті («Дума про невмирущого» П. Загребельного, «Кам'яний брід» та «Підполковник Шиманський» В. Земляка, «Син капітана» А. Дімарова, «Як на війні» Ю. Щербака та ін.), і твори «химерні» («Хроніка міста Ярополя» Ю. Щербака, «Маслини» В. Дрозда), і повісті для дітей і про дітей В. Близнеця, Є. Гуцала, Гр. Тютюнника та ін., і історична белетристика, і гумористика й сатира, і ще чимало інших жанрових різновидів. За трисферною класифікацією системи жанрів Н. Копистянської, третя сфера охоплює структуру окремих жанрів і літературних течій, їхню національну специфіку.

Для української повісті 1950-60-х років ключовим жанровим різновидом є лірична повість-документ з елементами автобіографізму. Зосередженість на психології персонажа, переважання внутрішніх, «приватних» конфліктів у сюжетиці та ін. -- усі ці фактори спричинили оновлення поетики тогочасної повісті й загалом української прози і сприяли утвердженню ліричної повісті в нових культурних умовах у ролі провідного прозового жанру. У центрі цього різновиду повістярської творчості опиняється образ автора-оповідача, який стає своєрідним «фокусом» поетики твору. До нього сходяться всі смислові лінії повісті. Він окреслює масштаб художнього зображення, його духовний світ стає критерієм оцінки життєвих явищ.

Найважливіші концептуальні зміни в повісті цього періоду ми розглянули на базі загальної категорії «художня картина світу» (або «образ світу»), простеживши еволюцію стратегій художньої конфліктології, характеротворення та хронотопу. Ключовим властивостям нової презентації образу світу присвячений підрозділ 3.1 «Дегероїзація художньої картини світу в повістях кінця 1950-х - 60-х років». Найважливішою жанрово-стильовою модифікацією повісті 1960-х років є досить значний масив творів про війну, об'єднаних спільними рисами поетики. Тематично вона на позір продовжує традицію попереднього десятиліття, проте в її поетиці відбуваються принципові зміни. Започатковані кіноповістю О. Довженка «Повість полум'яних літ», елементи нового прочитання теми війни помітні у повістях П. Загребельного («Дума про невмирущого»), Ю. Мушкетика («Вогні серед ночі», «Чорний хліб»), А. Дімарова («Син капітана»), Ю. Збанацького («Єдина»), П. Автомонова («Його прізвище невідоме») та ін. У центрі їх зображення -- не герой-переможець, активний учасник війни, а здебільшого мирна людина, втягнена у вир воєнної дійсності, жінка, матір.

Особливо важливу роль відігравали повісті, головним героєм яких виступала дитина. Цей художній мотив набере особливої виразності у прозі шістдесятників. Повісті про т. зв. дітей-«підранків» стають тим відправним пунктом, який згодом приведе до «другого прочитання» війни, до гуманістичної переоцінки цінностей, до правдивого відтворення реальних пропорцій тієї трагедії, яку пережив народ.

Цей погляд на війну за визначенням позбавлений ідеологічної заангажованості, оскільки дитина сприймає світ безпосередньо, у тих вимірах, які цей світ має від природи.

Упродовж 1960-х років з'являються твори, в яких надзвичайно своєрідні «ідилічні» дитячі характери роблять перші спроби заперечення існуючих нормативів художньої літератури. Це повісті Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Близнеця та багатьох інших українських письменників, для яких образ дитини стає смисловим центром зображення війни. У цілій низці оповідань і повістей цього десятиліття уже в основних рисах окреслюються підходи до переосмислення теми війни і воєнного дитинства. Це, скажімо, повісті В. Близнеця «Землянка», Є. Гуцала «Подорожні», деякі інші твори письменників-шістдесятників. Проте підсумком щоразу різних підходів до узагальнення цієї художньої проблеми стає творчість Гр. Тютюнника.

Подвижництво, героїка, романтика подвигів, підвищена увага до зламних, стресових ситуацій заступається культивуванням с п о к і й н и х б у д н і в з гарантією миру, стабільного побуту, тривких родинних стосунків, виховання дітей, нормальної, без надриву, трудової щоденної діяльності -- тобто всієї тієї сфери життя суспільства, яка раніше буквально викреслювалася з літератури, потрапляючи у графу «міщанство». У мистецтво слова повертаються забуті суб'єктивні інтонації, гомодієгетична оповідь і духовний всесвіт особистості.

Підрозділ 3.2 має назву «Концептуалізація людини у структурах жанру повісті». За слушним зауваженням Л. Гінзбург, «людина, літературний герой був завжди центром літературного твору, мірою його конструкції. Ось чому найзручнішим способом тотального оновлення літератури бачилась відмова від усіх попередніх функцій літературного героя». Повісті дебютантів 1960-х років демонструють реабілітацію внутрішнього духовного всесвіту персонажа і автора, принципову дегероїзацію подій і конфліктів, зосередженість на індивідуальній психології «звичайної» людини, світі її емоцій, приватних переживань, на «хронотопі будня».

Ключовою антитезою формування такої наративної стратегії став проблемно-тематичний масив творів про війну з їхніми схематизованими конфліктами, плакатними ідеалізованими характерами й цілим комплексом нормативних штампів, які перетворювали такого плану повісті на образні ілюстрації до спрощено потрактованої історії воєнних дій. Пафос демілітаризації, властивий більшості суб'єктивно-ліричних творів постсталінської доби, походить від утвердження нової, принципово мирної, позбавленої штучної героїки й аскетизму картини світу.

Для більшості прозаїків-шістдесятників узагальнений образ дитинства став точкою відліку, архетипним прообразом духовності людини. Цей світ у творчості шістдесятників споріднений із художньою рефлексією дитинства у творах письменників старшого покоління, проте має принципову відмінність: він формується в обставинах війни, у жорстокому інфернальному середовищі, де панує смерть. Це або зовсім руйнує ідилічність (як у творах Гр. Тютюнника), або надає їй внутрішньої конфліктності, протиставленості полюсові абсолютного зла -- війні (у творчості переважної більшості шістдесятників). Така особливість художньої рефлексії дитинства підкріплена особистим біографічним досвідом письменників. Її художня концептуалізація в творчості була природною й закономірною, сприяючи не лише творчому втіленню в галереї цілком новаторських персонажів, відкриттю своєрідної «формули» літературного характеру, а й інтеграції різних за мистецьким темпераментом і художніми вподобаннями письменників у цілісну генерацію.