Творчість Роберта Третьякова у контексті естетико-філософських шукань шістдесятників

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені Г.С. Сковороди

УДК: 821.161.2?19?(477.54)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Творчість Роберта Третьякова у контексті естетико-філософських шукань шістдесятників

10. 01. 01 - українська література

Лук'янова Ольга Сергіївна

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Маслов Іван Степанович, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, завідувач кафедри української та світової літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Голубєва Зінаїда Сергіївна, пенсіонер; шістдесятництво третьяков літературний

кандидат філологічних наук, доцент Лебединцева Наталія Михайлівна, Чорноморський державний університет імені Петра Могили, доцент кафедри української філології та світової літератури.

Захист відбудеться «24» червня 2010 року об 11⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.053.03 Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 221-А.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. 215-В.

Автореферат розісланий «21» травня 2010 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради І.В. Разуменко.

Загальна характеристика роботи

Часи духовного очищення від сталінського тоталітаризму, або так звана «хрущовська відлига», знаменувалися появою нового літературного покоління, відомого під назвою «шістдесятники». Шістдесятництво в критиці було названо другим, після модернистської епохи 1920 - 1930-х рр., національним відродженням. Шістдесятництво стало відтворенням, відбудовою саме елітарного шару української культури, українського історичного мислення, українського естетичного чуття. Разом із тим шістдесяті роки становлять собою точку відліку низки парадоксальних, часто конфліктних процесів.

Дискусійний характер феномену шістдесятництва залишає багато питань для вітчизняного літературознавства, які потребують більш точної та вичерпної відповіді. Деякі сучасні дослідники пропонують поділ літератури, і шістдесятництва загалом, на «офіційне» й «неофіційне». Такий підхід позначений певною кон'юнктурністю, оскільки вже містить оціночні присуди. Цим частково пояснюється те, що постать Роберта Третьякова - поета талановитого, непересічного - опинилася на маргінесі сучасного літературознавчого процесу.

Актуальність пропонованої роботи полягає в необхідності повернення творчого доробку Р. Третьякова до сфери активної наукової рецепції. Дослідження творчості поета в контекстуальному полі шістдесятників допоможе не лише глибше зрозуміти індивідуальність митця крізь призму ідейно-художніх засад шістдесятництва, а й увиразнить феномен у цілому.

Серед літературознавчих студій, присвячених творчості поета, можна назвати праці Г. Сивоконя, М. Ільницького, С. Крижанівського, М. Жулинського, В. Дончика, А. Кацнельсона та інших. Проте ці дослідження не є вичерпними: літературознавці багато зверталися до аналізу феномену шістдесятництва, однак постать Р. Третьякова, порівняно з іншими діячами 1960-х, залишається маловивченою. Власне кажучи, ми не маємо ґрунтовного дослідження творчості митця, незважаючи на те, що схвальну оцінку його поезії дали П. Тичина, Д. Павличко, І. Муратов, М. Нагнибіда, І. Драч, Б. Олійник. Ім'я Р. Третьякова згадується в монографіях І. Кошелівця, В. Брюховецького, А. Ткаченка, спогадах І. Жиленко, статтях М. Неврлого, однак лише побіжно.

Свого часу про Р. Третьякова багато писали харківські критики В. Брюгген, Г. Гельфандбейн, В. Дяченко, В. Дорошенко, М. Шатилов, Ю. Герасименко, Н. Черченко, писали про поета і його колеги по перу та друзі Р. Полонський, С. Шумицький, А. Перерва, І. Перепеляк, В. Родіонов. Та ці матеріали мали радше публіцистичний, аніж науковий характер.

Р. Третьяков почав виступати в пресі як поет і журналіст з 1955 року, згодом його поезію постійно друкують у періодиці. Дебютував у літературі 1961 року книгою поезій «Зоряність». Пізніше в Харкові вийшли збірки «Палітра» (1965), «Портрети» (1967), «Поезії» (1971), які були високо поціновані критикою (М. Шатилов, О. Брагінський, І. Мірошниченко, Р. Гнатишин). Визначились основні риси поетичної індивідуальності Р. Третьякова, на яких акцентують свою увагу науковці. «Ніжні розтані», видані в 1972 році, деякі дослідники творчості поета (В. Дорошенко, Н. Черченко) вважають відверто слабкою. Збірка «Меридіани крізь серце» (1975) була зустрінута із справжньою зацікавленістю і викликала обговорення та схвальні відгуки (В. Горовий, В. Дорошенко). Далі були збірка «Осіннє скресання» (1980); «Поезії» (1986) видані в Києві зі вступним словом А. Кацнельсона. Книги поезій «Тобі» (1991) та «Вибрана лірика» (1995) пройшли майже поза увагою дослідників, немає ґрунтовного аналізу цих збірок.

Варто відзначити, що більшість публікацій датується 1960 - 1980-ми роками. Це певною мірою позначилося на характері потрактування творчості Р. Третьякова: відбувалося зміщення акцентів, коли наголошували на «громадянському кредо», «несхибності ідейно-принципових партійних позицій» (Вітчизна, 1968, №5) автора тощо. Відповідно до цього обиралися поезії, не завжди найпоказовіші в художньому відношенні.

У 1990-х роках постать Р. Третьякова майже залишається поза увагою літературознавців, хоча саме останні збірки містять багато цікавого поетичного матеріалу. Лише в 2007 році з'явилася книга І. Михайлина «Літературна Харківщина. Поезія: Есеїстика. Портрети. Рецензії», до якої увійшло есе про Р. Третьякова; розвідки ж ширшого формату на сьогодні зовсім відсутні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася в межах наукової теми кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди «Концепція «людина - світ» в українській літературі ХХ ст.».

Мета дослідження - визначити особливості індивідуального авторського світобачення на підставі комплексного аналізу творчості Р. Третьякова в контексті естетико-філософських шукань шістдесятників.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

* розкрити сутність феномену українського шістдесятництва, його ідейно-естетичні настанови;

* простежити, яким чином синтезувалися у творчості Р. Третьякова концептуальні засади шістдесятників;

* визначити світоглядні домінанти Р. Третьякова, довести його послідовність в обстоюванні власної життєвої позиції;

* окреслити проблематико-тематичні обрії поезії Р. Третьякова;

* показати самобутність творчої індивідуальності й стилю митця;

* розглянути літературно-критичну, публіцистичну спадщину митця, проаналізувати його діяльність у галузі художнього перекладу;

* з'ясувати роль і місце Р. Третьякова в літературному процесі Харкова зокрема і в контексті художньо-естетичних пошуків вітчизняної та світової літератури XX століття загалом.

Об?єктом дослідження є поетичний матеріал збірок автора різних років, а також низка перекладацьких праць Р. Третьякова, його літературно-критичний доробок.

Предмет роботи - творчість Р. Третьякова в контексті феномену шістдесятництва і його впливу на формування поетичного світобачення митця.

Теоретико-методологічною основою дисертації є праці з історії сучасного українського літературного процесу І. Кошелівця, Ю. Шереха, М. Ільницького, Г. Сивоконя, С. Крижанівського, М. Жулинського, Є. Сверстюка, В. Дончика, В. Агеєвої, М. Наєнка та інших; літературознавчі дослідження шістдесятництва Н. Зборовської, О. Пахльовської, О. Зарецького, Р. Харчук, О. Ковалевського, де порушуються різні аспекти означеної проблеми. Також використовувалися роботи В. Брюггена, Р. Гнатишина, М. Шатилова, В. Дяченка, В. Горового, Н. Черченко, А. Макогонова та інших критиків, які розглядали творчість Р. Третьякова.

Було враховано методологічні аспекти праць з теорії перекладу (С. Гончаренко, Р. Зорівчак), структурного аналізу (Ю. Лотман).

При вивченні доробку митця були застосовані такі методи дослідження: біографічний, порівняльно-історичний, компаративістський, елементи описового методу, метод системного й структурного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше було зроблено комплексне дослідження художньої спадщини Р. Третьякова в широкому контексті часу. Систематизовано й узагальнено не лише значний обсяг поетичних текстів, а й літературно-критичний, публіцистичний матеріал, перекладні твори. Визначено складові художньої концепції митця, на основі яких здійснено послідовний аналіз тематики, проблематики, образної системи поезії Р. Третьякова. У роботі відзначено еволюцію творчої манери автора. Уперше творчість поета розглянуто у світлі ідей західноєвропейської філософії екзистенціалізму й питомо національної філософії «серця».

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертації можуть бути використані при читанні лекцій, у спецкурсах та спецсемінарах з історії української літератури ХХ ст. у вищих та середніх навчальних закладах із поглибленим вивченням гуманітарних дисциплін, а також при написанні курсових і дипломних робіт студентами-філологами. Даними цієї студії можна скористатися при розробці курсів і спецсемінарів з літературного краєзнавства.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, викладалися на таких конференціях: Всеукраїнська наукова конференція «Григорій Сковорода: образ світлої людини на всі часи» (м. Харків, с. Сковородинівка, 2008 рік), Міжнародна наукова конференція «Східнослов'янська філологія: від Нестора до сьогодення» (м. Горлівка, 2008 рік), XVII Міжнародна наукова конференція ім. проф. С. Бураго «Мова і культура» (м. Київ, 2008 рік), Міжнародна наукова конференція «Література, мистецтво і гуманітарні науки ХХІ століття у перспективі глобалізаційних процесів» (м. Харків, 2008 рік).

Основні результати дисертації викладено у 8 одноосібних публікаціях, п'ять з яких вийшли у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (197 найменувань). Повний обсяг студії - 170 сторінок, з них основного тексту - 156 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі аргументовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовані мета і завдання роботи, визначені її об'єкт, предмет, теоретико-методологічна основа, наукова новизна, практична цінність, подано відомості про апробацію результатів роботи, публікації, структуру та обсяг студії.

У першому розділі «Естетико-філософські засади шістдесятництва як структурант творчості Р. Третьякова» визначено основні риси українського шістдесятництва як суспільно-політичного, культурно-ідеологічного та художньо-естетичного явища, на основі огляду праць вітчизняних літературознавців Г. Сивоконя, М. Ільницького, С. Крижанівського, М. Жулинського, В. Дончика, Є. Сверстюка, О. Пахльовської, Н. Зборовської, О. Зарецького, М. Наєнка, які займалися вивченням цього феномену; розглянуто вплив світоглядних ідей шістдесятництва на формування творчої особистості Р. Третьякова.

У підрозділі 1.1. «Суспільно-політичний характер українського шістдесятництва» розкриваються витоки та наслідки феномену шістдесятництва як яскравого спалаху інтелекту, творчості, національної самосвідомості в тоталітарних умовах.

1960-ті роки в українській літературі позначені появою нового молодого покоління, творчість якого була цілковито зумовлена новою суспільно-політичною атмосферою. Після ХХ з'їзду КПРС у громадських настроях зародилася надія на можливість оздоровлення духу, на самореалізацію індивіда в мистецькому самовираженні, на очищення суспільства від крові та насильства, від ідеологічної фальші та декретивної одновимірності мислення й поведінки.

Першими відчули й усвідомили цю свободу інтелігенти. Багато людей у процесі своєї творчої та професійної діяльності поступово ставали в опозицію до цих принципових складових частин більшовицької системи - утилітаризму, стандартизованої псевдокультури, соціалістичного реалізму, сірості, поліційного нагляду, тотальної русифікації. Розгорнувся процес взаємної алієнації держави й цієї частини інтелігенції.

Шістдесятники об'єдналися навколо Клубу творчої молоді «Сучасник» (емблема «сонце-соняшник»), його прикметою стала творча атмосфера зустрічей, інтимного, довірливого спілкування, дискусій, спільних святкувань, різноманітних культурницьких ініціатив.

Шістдесятництво охопило практично всі сфери людського буття, але найяскравішим його виявом стало мистецьке (а саме літературне) відгалуження, представлене іменами поетів Л. Костенко, І. Драча, В. Симоненка, М. Вінграновського, В. Коротича, Б. Олійника, Р. Третьякова, пізніше - В. Стуса, прозаїків В. Шевчука, Є. Гуцала, Г. Тютюнника та інших не менш вагомих митців. У контексті шістдесятництва варто говорити про окремі масштабні постаті з різними особистими світоглядними та ідейними позиціями, що в цілому не руйнує феномену.

Шістдесятництво розпочиналося як культурницький рух української інтелігенції на захист прав рідної мови, за збереження народних традицій, українського світу загалом, який був протиставлений культурі «радянській» і послідовно знищувався метрополією через нав'язування власної «імітат-культури». Придушуване національне почуття прокинулося з новою силою. Шістдесятництво вийшло на рівень ідеологічного, а згодом і політичного (дисидентський рух) протистояння системі.

У підрозділі 1.2. «Гуманістична ідея і європейський контекст: філософія екзистенціалізму» розглядається поворот шістдесятництва до гуманістичного світобачення, з'ясовується його співвіднесеність із філософією екзистенціалізму, досліджується питання про ступінь естетичної свободи літературного шістдесятництва.

Зміни в суспільному житті, поступове розхитування тоталітаризму стимулювали пробудження гуманістичної свідомості. Особистісне начало творчості шістдесятників утверджувалося не як культ індивідуума, а як протест проти зведення особи до ролі «гвинтика» в механізмі державної машини. Вони стали на захист особистісного, «внутрішнього» виміру, проголошення абсолютної вартості цього виміру, протиставленого нав'язаним псевдовартостям «зовнішнього».

Утвердження унікальності людини, неповторності кожного моменту її буття дає змогу говорити про співвіднесеність світоглядних засад шістдесятників з філософією екзистенціалізму (Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю, А. Сент-Екзюпері та інші). Оскільки доступ до першоджерел на той час був обмежений, власний досвід зіткнення зі світом тоталітаризму змушував шістдесятників протестувати проти нівеляції особистості, розчинення «Я» в колективному загалі.

Філософський екзистенціалізм поставив собі за мету повернути людину до самої себе, відновити «справжність» людського існування, його інтимну «самість».

На відміну від фізичного часу - кількісного, низки швидкозмінних моментів, екзистенційний час якісний, конечний і неповторний; він нерозривний з тим, що становить сутність екзистенції: народження, любов, каяття, смерть тощо. Філософи-екзистенціалісти підкреслюють у феномені часу вирішальне значення майбутнього, наголошуючи тим самим особистісно-історичний (а не безособистісно-космічний) характер часу і стверджуючи його зв'язок із діяльністю людини, її шуканнями, напруженням, очікуванням. Так само шістдесятники відкривають індивідуальність часового параметру для кожної особистості. Людина існує тут і зараз, творить свою долю. У творчості шістдесятників людина стає суб'єктом історії.

Шістдесятництво актуалізувало проблему екзистенційного морального вибору та індивідуальної відповідальності за цей вибір. У шістдесятництві, як і в екзистенціалізмі, категорія сумління нерозривно пов'язана з категорією свободи (людина «приречена» бути вільною, вільною у своєму виборі). У такому розумiннi українське шістдесятництво долучилося до екзистенціалізму як найпотужнішої фiлософської течiї ХХ ст., що апелювала до ясності й мужності iндивiдуального сумлiння.

У підрозділі 1.3. «Естетичні наслідки літературного шістдесятництва» аналізується культурологічний аспект діяльності шістдесятників, їхні художньо-естетичні пошуки.

У процесі духовного оновлення відбувалося звільнення письменника з-під влади тоталітарної ідеології, визріла потреба в поновленні перерваної художньої традиції. Характерною ознакою шістдесятництва було намагання реабілітувати художні досягнення «розстріляного відродження» і створити цілісну історико-літературну реальність. З'являються реабілітовані імена чільних постатей 1920 - 1930-х років, ґрунтовні літературознавчі студії.

Елітарність, інтелектуалізм як «аполлонівська форма духовного буття» (О. Пахльовська), спрямованість на європейську культуру стають основними ознаками літератури 1960-х. Своєю творчістю шістдесятники продовжують високі традиції українського модернізму 1920-х: європейська орієнтація, формальне новаторство, синкретизм культурної і політичної діяльності.

Національне культурництво разом із зростаючим інтересом до світового літературного процесу змінювало саме поняття про літературу, привертало увагу до формальних експериментів, власне художньої проблематики.

Радянська система утворила софістиковану сітку фальшивих комунікацій, в якій жодне слово не відповідало предмету конотації. Шістдесятники протиставили «словам» - слово, «оголене і пружне» (Р. Третьяков). У творчості поетів-шістдесятників відбувалося посилення особистісного начала, позбування зовнішньої політизації художнього слова; шістдесятники прагнули називати речі своїми іменами на противагу формулі, стереотипу, декларації.

«Розкріпачення» людини здійснювалося не лише через думку, а й через спосіб вислову. Осмислення творчої свободи вело за собою реформування художньої образності. Ми можемо простежити дві, на перший погляд, протилежні тенденції: тенденція до «уречевленості» поезії, прагнення віднайти слово просте й точне, звільнене від «псевдокрасивостей» стилю і, навпаки, відбувається ускладнення поетичної мови шляхом розкованості ритму й метра, ламання рядка, нехтування римами й розділовими знаками, метафоричністю.

Шістдесятники стали символом творчої розкутості, свободи самовираження, оприлюднення нестандартних форм і прийомів естетичного нонконформізму у своєму прагненні вирватися з-під соцреалістичної опіки й повернути українському мистецтву й літературі художньо-естетичний вимір.

У підрозділі 1.4. «Особливості творчої індивідуальності Р. Третьякова в контексті ідей шістдесятництва» простежуються рівні реалізації світоглядних настанов та естетичних принципів шістдесятників у поезії Р. Третьякова, своєрідність їхнього авторського втілення.

У березні 1962 року до Спілки письменників були прийняті Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Володимир Дрозд, Іван Драч, Микола Сингаївський і Роберт Третьяков. На той час у доробку Р. Третьякова була збірка «Зоряність», видана 1961 року.

Говорячи про поезію Р. Третьякова, більшість дослідників (О. Брагінський, В. Брюгген, Г. Гельфандбейн, Р. Гнатишин, А. Кацнельсон, І. Муратов, А. Перерва, М. Шатилов, Н. Черченко) відзначає її публіцистичну пристрасність, полемічність, громадянський пафос. Основну поетичну рису митця можна визначити як «дух неспокою».

Творчість шістдесятників послідовно реалізовувала самовідчуття особистості через її «буття-у-свiтi», через її всеприсутність у світi - тут i тепер. Особистісного виміру поезія Р. Третьякова набуває саме через «принципову біографічність» (І. Муратов) автора.

Філософський екзистенціалізм, ідеї якого синтезували у своїй творчості шістдесятники, поставив людину перед необхідністю вибору. Більшість поезій Р. Третьякова мають виражену екзистенційну проблематику: буття людини у світі структурується її індивiдуальною вiдповідальностю перед суспiльством i перед самим собою. У поезії Р. Третьякова категорія сумління набуває особливо виразного звучання: совість «тривожить ночами», стоїть поряд «скромним секундатном». Сумління не є дидактичним iмперативом, закликом до абстрактного добра (це була якраз прерогатива системи). Воно є необхiдним шляхом до самого себе, виявом автентичної природи особистості. Але тягар свободи важкий, i витримати його може лише свідома свого вибору і своєї відповідальності за цей вибір особистість. Це своєрідне мотто не лише до творчості, а й до всього життя поета.

Н. Черченко визначає найвиразнішими рисами Р. Третьякова щирість і відвертість. Дослідники творчості Р. Третьякова наголошують на «емоційно насиченій інтелектуальності» (К. Балабуха, А. Солодовникова) його віршів. Поет майстерно володіє засобами іронії й сарказму; варто відзначити парадоксальність, афористичність окремих рядків і строф.

Прикметною ознакою індивідуального стилю Р. Третьякова є прямолінійність, конкретність (М. Нагнибіда, А. Кацнельсон, Р. Гнатишин, І. Мірошниченко) як засіб переконливості його поезій, відсутність «підтекстів». Поет звертається, як правило, до «малого» факту (Р. Гнатишин), тяжіє до ясної і викінченої художньої форми.

У творчості Р. Третьякова синтезувалися основні засади шістдесятництва: благородний гуманістичний пафос і проникливий ліризм, примат індивідуального сумління й особиста відповідальність, інтелектуальність і щирість простого слова.

У другому розділі «Проблематико-тематичний дискурс поезії Р. Третьякова» розглядаються основні теми й проблематика поезій Роберта Третьякова на матеріалі збірок різних років. Поет є послідовним у своїй творчості: певний ряд тем, ідей, образів структурує поетичний світогляд Р. Третьякова. Аналізуючи творчість митця в контексті літературного шістдесятництва (Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч, М. Вінграновський), можемо говорити про перегук і навіть спільність тематики, проблематики, художніх ідей, тональності тощо.

У підрозділі 2.1. «Поворот шістдесятництва до гуманістичного світобачення: тема війни у творчості Р. Третьякова» досліджується художнє освоєння поетом духовного досвіду війни.

Перші збірки поета («Зоряність» (1961), «Палітра» (1965) привернули увагу тогочасної критики передусім віршами про Велику Вітчизняну війну. Ці поезії мають біографічний характер: покоління Р. Третьякова належить до «дітей війни», на долі яких відбилися події тих страшних літ - руїна, голод, життя в евакуації. Тема скаліченого війною дитинства звучить у творчості Л. Костенко, Ю. Стадниченка, М. Сома, Г. Світличної, Б. Олійника та інших поетів.

Крізь враження воєнних років - збирання пшеничних колосків з-під снігу в сорок третьому (вірш «Ні, не дитячі колиски…»), перша ручка з патрона і чорнило з бузини («Червоне писання»), самотня жінка на базарі з нікому непотрібними вербовими котиками, бо «була війна» («Коричневе»), - проступають не просто фрагменти конкретної біографії, а й доля цілого покоління, обриси буремного часу.

Саме у воєнний час виразно проявилися людські якості. Людина, яка розкриває моральні сили, духовне багатство, знаходить істинність, звільняється від тоталітарного диктату, усвідомлюючи свою значущість у великій справі захисту своєї землі. З цієї позиції можна зрозуміти витоки шістдесятництва як духовного явища, поворот до гуманістичного світобачення.

Ненависть до ворога в душах і живлюще почуття людської взаємодопомоги, моральна чистота і незаплямованість сумління - Р. Третьяков шукає той внутрішній стрижень, який допоміг нашому народові в цілому і людині окремо вистояти у тій війні. Власне, тематика віршів («Ні, не дитячі колиски…», «Зимове», «Пасльон», «Червоне писання», цикл «Палітра») обертається в смисловому полі пам'яті.

Помітною літературною подією в поезії шістдесятих років став вірш Р. Третьякова «Безвісти» (батько поета пропав безвісти на початку війни). Пропасти безвісти - це не значить пропасти без сліду: ліричний герой, згадуючи батька, побачив себе його прямим продовженням. Образ батька стає духовним орієнтиром (символічна висота): бути як він, чесно нести далі ім'я роду.

Є. Сверстюк скаже, що покоління «дітей війни», з якого згодом вирізнилися шістдесятники, «перейнялося духом батьків». У поезіях Р. Третьякова звучить ідея високого обов'язку молоді перед пам'яттю батьків, які загинули, захищаючи Батьківщину; поет пише про спадкоємність поколінь. Усвідомлення себе прямим продовженням батьків є чи не найкращим пам'ятником полеглим. Вірші «Безвісти», «Шефський концерт», «У мого батька давня рана» складають цільний тематичний цикл, що засвідчує неперервність зв'язку часів, нетлінність моральних уроків минулого.

Підрозділ 2.2. «Актуалізація проблематики 1960-х років у творчості Р. Третьякова» присвячено висвітленню в ранній творчості поета тенденцій, започаткованих у 1960-ті роки.

Процеси десталінізації суспільства, викриття культу особистості, засудження репресій і «повернення» до Леніна знайшли відображення у творчості Р. Третьякова в поемах «Біля Мавзолею Леніна» й «Оборона пам'яті».

«Біля Мавзолею Леніна» не зовсім укладається у звичні норми жанру поеми, оскільки певного сюжету в ній немає. Кожний розділ - окрема мініатюра: поема ввібрала в себе чимало мотивів і навіть цілих віршів, написаних раніше. Слід зазначити, що декларативність сентенцій, проголошення прописних істин, якими іноді дорікають поетові, фальш і несмак зустрічаються саме в рядках, присвячених вождю, але поряд йдуть прекрасні ліричні мініатюри «Моя печаль - як тінь…», «Не вилучайте з прізвища мого…», які в інших збірках вийдуть окремими віршами.

У поемі «Оборона пам'яті» (збірка «Палітра», 1965) Р. Третьяков звинувачує жорстокість сталінської репресивної машини. Відчутна паралель між цією поемою і поемою О. Твардовського «По праву пам'яті». Але якщо Р. Третьяков вірить у правильність ідеалів партії та Леніна, то О. Твардовський іде далі й говорить, що «Ленін не був богом і в живих» і вказує на небезпеку обожнення будь-кого з вождів.

Загалом творчість Р. Третьякова позначена певною аполітичністю, що вирізняє його серед інших діячів 1960-х.

Порожній декларативності, фальші, шаблону, які панували в тогочасній літературі, шістдесятники протиставили високохудожнє слово свого поетичного вчителя Т. Шевченка. Протягом своєї творчості Р. Третьяков неодноразово звертатиметься до образу Кобзаря (вірші «Портрети», «Послав же бог мені - Любов…», «Народ наш знав страшні навали…» та ін.), промовлятиме рядками його творів. Звернення поета до Кобзаря (монолог «Тарас Шевченко») - це мовби й сповідь, і джерело поетичної наснаги, і своєрідний мистецький прийом для відкриття істинного призначення поета в проекції на життя і творчість Т. Шевченка.

Поезія шістдесятників приходила до людини. У поемі «Волинські етюди» (уперше з'являється у збірці «Портрети», 1967) звучить авторська повага до простої людини, розкривається тема батьківщини, рідної землі: кожній людині необхідне відчуття своєї приналежності до роду й народу, «свідомість свого джерела».

Шістдесятники недвозначно визначилися стосовно національної проблематики, відстоюючи право на свою національну святиню. Виступаючи проти абстрактного патріотизму (вірш «Не вилучайте з прізвища мого…»), позиціонуючи себе як свідомого українця, Р. Третьяков не відокремлюється й від Росії, з якою в поета залишається кровний зв'язок.

У підрозділі 2.3. «Морально-етичні шукання Р. Третьякова» розглядається проблема моральності у творчості митця, яку він вирішує в річищі філософії екзистенціалізму й кордоцентризму.

1960-ті роки засвідчили етизацію суспільної свідомості. Р. Третьяков у своїй творчості підходить до екзистенціалістських уявлень про закинутість людини у світ, де найстарішою, безперечною правдою для неї є вона сама, її до кінця непізнана внутрішня сутність. Поет приходить до того, що усвідомлення буття можливе лише в момент етичного вибору. Саме етика ставить людину перед проблемою вибору, а внутрішнім цензором, що стоїть на обороні моральності, повинно стати сумління.

Тема сумління як шляху до самого себе є наскрізною у творчості Р. Третьякова: від ранніх поезій «Будильник», «Сни», «Совість», «Дуель» тощо до формули «любов і совість». Таким чином зрілий поет приходить до усвідомлення єдності цих двох категорій як визначальних для буття людини у світі.

Також через усі шукання Р. Третьякова проходить образ серця. Можна говорити про те, що у творчості Р. Третьякова продовжується лінія тлумачення серця як людської «чільності» в українській літературній, етико-філософській свідомості (Г. Сковорода, П. Юркевич, П. Куліш та інші). Наголошення на таємничій безмежності внутрішнього духовного виміру поєднується із розумінням того, що саме через серце мають пройти всі болі й радощі, свої й часу, - і тоді людина стане Людиною («Ти уся, як у сяйві, ішла…», «У цю хвилину, в жахну мить…»).

У творчості Р. Третьякова, починаючи вже з перших збірок (вірші «Пристосованцям», «Три наступи на спокій», «В готелі «Україна», поемі «Сіль щастя»), дуже виразним є антиміщанський пафос: втеча від світу в самодостатню ситість домашнього затишку, обивательська мудрість і практичність, байдужість до оточення, ганебна філософія «моя хата скраю» піддаються безкомпромісній оцінці й викриттю. Поет говорить про небезпеку «душевної чумної пандймії», уводить поняття «побутовий фашизм» для визначення соціального прагматизму. В циклі поезій «Мій Чорнобиль» (збірка «Тобі», 1991) Р. Третьяков знов повертається до теми війни, влади, любові й смерті, людських цінностей і відповідальності.

Мотив відповідальності перед народом, людством, землею завжди був присутній у творчості Р. Третьякова, маніфестувався й розв'язувався в різних планах. Почуття «безневинної провини» (І. Драч) за все, що відбувається з людством, проходить крізь поетичний цикл «Мій Чорнобиль». Поет відчуває «біль за цілий світ», світ, у якому були трагедії Освенціма, Треблінки, Хатині, Чорнобиля.

Поетові властиві зосередженість на внутрішньому, а не на зовнішньому, на світлі духовного, а не матеріального буття, і в той же час він реалізує екзистенціалістську настанову, яка проголошувала активність, необхідність діяти. Його світогляд - це світогляд суспільно активної людини й митця, котрому не байдужі долі людини, країни, світу.

У підрозділі 2.4. «Інтимно-філософська лірика Р. Третьякова» об'єктом нашого дослідження стала інтимна лірика поета, представлена широкою амплітудою ліричних переживань, драматичною напругою почуттів, нерідко елегійними, світлими настроями, сердечними інтонаціями, філософічністю і глибиною думок.

Потужний рушій життєвих людських сил - кохання - постає як незаперечна домінанта в спектрі духовних шукань особи. В інтимній ліриці Р. Третьякова відчувається спрага довірливого й пристрасного слова про сокровенність чистоти стосунків між чоловіком і жінкою. Ліричний герой поета різний і водночас цілісний у сфері інтимних почуттів (вірші «Мій коханий, мій сріберний князю…», «Йому ти ночі віддала свої», «Сама хай висохне сльоза», «Дамський вальс» та інші).

Для Р. Третьякова любов неможлива без віри в кохану людину (поезії «Моя любов», «Прохання»), у той же час саме кохання здатне повернути втрачену віру (в людину, світ тощо), має цілющу життєдайну силу (цикл «Пушкінський в'їзд» у Харкові», вірш «Чи була, чи любила?..»).

У повсякденній тяглості існування - «а жив же - просто - т а к» - кохання надає людині відчуття повноти буття, його наповненості справжнім змістом. Особливої актуальності ця тема набуває, коли людина, «до повноліття власного прийшовши», починає осягати вічну плинність світових перетворень, свою миттєвість у їхньому колообігу і сенс власного існування в просторі й часі.

Більшу частину передостанньої збірки Р. Третьякова складає інтимно-філософська лірика. Це роздуми зрілого чоловіка, підбиття певного життєвого підсумку (вірші «Моя печаль - як тінь...», «За далеким серпанковим пругом…», «Котрий раз я чую…» та ін.), і тому в поезіях переважає елегійна тональність, звучать світлий сум, легка печаль, м'яка іронія.

Фізично відчутне, матеріалізоване осягнення плинності буття пропущено крізь духовний, інтелектуальний світ ліричного героя, проектуючись на світ природи, людських стосунків. У Р. Третьякова дуже виразними є мотиви згасання («Останній спалах», «Став під вечір я тихий, як став…»), утрати («З мого життя пішла любов…», «Ти поки іще...»), які поет передає через образи природи.

Повертаючись до теми кохання в пізніх збірках Р. Третьякова, ми можемо простежити дві лінії розвитку думок поета: для Р. Третьякова пізня любов - це любов-біда і в той же час - велике щастя. Поет озирається на прожите, на все те, що залишилося вже в минулому, але зародження нового почуття уможливлює майбутнє. Переживання людиною почуття закоханості, ширше - любові («безадресної»), підносить її над минущістю земного життя у сферу вищих гармоній.

Переживання та почуття, які вилилися в інтимну поезію Р. Третьякова, постають не просто життєво виразними й переконливими, стає зрозумілим, що істинного ліризму не може бути без його глибокого філософського осмислення.

У підрозділі 2.5. «Художній стиль поезій Р. Третьякова» визначаються особливості творчої манери митця.

Р. Третьяков не датував свої поезії, тому хронологія його творчості практично невідома. Часто поет створював нові композиційні комбінації зі старих віршів, об'єднуючи їх у цикли, включаючи поезії, написані як самостійні твори, в поеми.

Стилеві Р. Третьякова притаманні емоційність, риторичність викладу, тяжіння до внутрішньої полеміки. Такий спосіб міркування визначає характерні авторські прийоми, а саме: діалогічну побудову вірша, внутрішній монолог-суперечку, введення зустрічних внутрішньотекстових реплік.

Поезію Р. Третьякова важко цитувати уривками. Це пов'язано, на нашу думку, з одного боку, із сюжетністю вірша, а з іншого - з його поліфонічністю: проводиться послідовне розгортання думки, де проявляються і взаємодіють різні точки зору, які охоплюють предмет всебічно, у притаманних йому суперечностях (при цілком визначеному авторському ставленні).

Поет тяжіє до образного, а не метафоричного стилю, до конкретності, лаконізму й афористичності поетичного вислову, до містких образів, не перевантажених випадковими деталями.

Треба відзначити, що рання поезія Р. Третьякова переважно класичної будови, проста за формою; згодом можна простежити тенденцію до ускладнення ритму, графічної організації вірша, ламання рядків, переносу, усунення розділових знаків. Деякі вірші, що входили до попередніх збірок, в останніх зазнавали подібної редакції. Поет є динамічним у формальних пошуках, наполегливим у прагненні художньої досконалості.

Найчастіше автор звертається до таких жанрів як ліричний монолог, публіцистична полеміка-послання, поема, поетичний та психологічний етюд, елегія, вірш-медитація. У поезіях Р. Третьякова знаходимо органічне поєднання філософії та лірики, раціонального й чуттєвого начал.

У третьому розділі «Діяльність Р. Третьякова як критика, публіциста, перекладача в річищі історико-літературного процесу 1960 - 1990-х років» аналізується літературно-критична, публіцистична спадщина митця, висвітлюється перекладацька практика Р. Третьякова. У даному розділі дослідження ми намагалися всебічно розглянути постать Р. Третьякова, зокрема висвітлити деякі факти його біографії як такі, що мають безпосереднє відношення для розуміння непересічності поета. Ми залучили спогади його сучасників, колег і друзів з метою відтворити найповніше картину літературно-мистецького життя тих років.

У підрозділі 3.1. «Літературно-критична праця Р. Третьякова» розглядається діяльність митця в галузі літературної критики.

Після закінчення Київського університету Р. Третьяков жив і працював у Харкові: спочатку в харківських газетах «Ленінська зміна», «Вечірній Харків», а з 1981 по 1986 роки завідував відділом поезії журналу «Прапор», літературно-художньому та громадсько-політичному часописі Спілки письменників України.

Формуванню творчої індивідуальності Р. Третьякова сприяла його дружба з уже визнаними поетами старшого покоління Василем Мисиком, Іваном Вирганом, Ігорем Муратовим. Харківське письменство тих часів представляли Володимир Брюгген, Василь Бондар, Станіслав Шумицький, Олександр Черевченко, Радій Полонський. За свідченнями сучасників, квартира Р. Третьякова по вулиці Скрипника була своєрідним мистецьким осередком, де збиралися друзі поета, велися розмови, дискусії, читалися вірші, обговорювалися літературні твори.

Протягом 1960 - 1980-х років Р. Третьяков активно друкується в періодиці: газетах «Красное знамя», «Ленінська зміна», «Вечірній Харків», «Трибуна трудящих», «Соціалістична Харківщина», журналах «Прапор», «Вітчизна», «Дніпро», з'являються його вірші й в інших виданнях: «Україна», «Радянська жінка», «Слобідський край», «Маяк», «Радуга», «Литературная Россия» тощо. Його поезію перекладають іншими мовами, вірші Р. Третьякова включені до світових антологій української поезії.

Р. Третьяков виступає в періодиці як публіцист, есеїст, літературознавець. В одній зі своїх ранніх статей в «Прапорі» (1963 рік) він захищає Л. Костенко від звинувачень у «занепадництві».

У різні роки, спочатку у «Вечірньому Харкові», потім у «Прапорі», з'являються статті Р. Третьякова про творчість Івана Виргана. У цих есе переплелися і факти з життя поета-земляка, і спогади автора про свої зустрічі та розмови з ним, і безпосередні враження від прочитаних віршів, поєднані з літературознавчим аналізом. В одному з них Р. Третьяков написав про своє розуміння особистості поета, його життя, проекції постаті автора на творчість. Він послідовно обстоював образ митця, смислом існування якого є утвердження кращих людських рис, причому не тільки у творчості, а й у житті.

Поет наголошує на необхідності активної життєвої позиції людини й митця, бо «тільки з гарячим серцем і небайдужим розумом можна творити життя» (ст. «Новобранці «гарячого цеху», 1977).

Р. Третьяков пише статті, есе про Лесю Українку, Т. Шевченка, рецензії (збірки І. Муратова «Каравани»), передмови (до збірки І. Перепеляка «Тополина Оболонь», першої збірки В. Родіонова «Солнце у штурвала»), передні слова до публікацій поезій В. Верховеня, І. Шишова, В. Пасічника, В. Шелякіна, пише про письменників О. Богачука, З. Каца, Л. Галкіна, Ю. Стадниченка, Р. Катаєву, П. Василенка, В. Кулика та інших, коментує перші публікації молодих поетів. У 1977 - 1978 роках у «Прапорі» за вступним словом Р. Третьякова серед інших дебютантів з'являються імена Володимира Родіонова, Ірини Євси, Олександри Ковальової.

Відомо, що Р. Третьяков мав великий авторитет у колі колег-письменників, до його думки дослухалися, довіряли естетичному смаку. Поет активно підтримував цікавих у творчому плані людей. Він допоміг у зростанні поетичного таланту В. Замєсова, В. Родіонова, Р. Катаєвої, В. Романовського, Н. Маслової та багатьох інших.

Разом з іншими письменниками Р. Третьяков виступає з поетичними читаннями перед студентською, робітничою, сільською аудиторіями. Поет подорожує із творчими виступами районами Харківщини, областями України (зокрема до Західної України), регулярно буває в Києві. Харківські автори підтримували постійний зв'язок з письменницьким колом столиці, що засвідчує їхню включеність в суспільно-мистецьке життя країни. Мали місце як творчий взаємообмін, так і дружнє спілкування. Це забезпечувало цілісність літературного процесу.

Підрозділ 3.2. «Перекладацька робота Р. Третьякова» присвячено аналізові феномену перекладацької індивідуальності митця.

Українська поезія кінця 1950-х - 1960-х років інтенсивно збагачувалася здобутками вітчизняної і світової прогресивної культури. Під час шістдесятницького відродження переклад у науково-мистецькому середовищі став каталізатором інтелектуальних процесів. У літературному житті значною мірою активізувалося перекладацтво як надійний засіб залучення до світової культури.

У переважній більшості перекладачами ставали поети. Контакт власної творчості з перекладацькою практикою можна побачити й у Р. Третьякова.

Зростає інтерес до здобутків поезії народів республік СРСР. До збірки Р. Третьякова «Ніжні розстані» (1972) включений цикл вільних перекладів з мов народів Радянського Союзу «Потиск рук», об'єднаний темою Батьківщини. Її розгортання здійснюється в різних площинах, зокрема крізь тему війни, дуже близької для поета.

Війна стала каталізатором вибуху глибинного патріотичного почуття: любов до батьківщини є могутньою рушійною силою у боротьбі з фашистськими загарбниками, пам'ять про рідну землю, відчуття далекої домівки, її мовчазної підтримки стає запорукою індивідуальної мужності. Свідомість свого народу, національна гордість, висока любов до Батьківщини, до рідної землі напружують проблемне поле поезій цього циклу.

До сфери мистецьких зацікавлень Р. Третьякова входить творчість С. Єсеніна. Перші переклади Р. Третьякова поезій Сергія Єсеніна з'явилися в «Прапорі» 1960 року. Поет обирає для перекладу твори, близькі йому і своїм духом, і поетичною інтонацією. Простота композиційного плану поезій С. Єсеніна, емоційна безпосередність ліричної теми, сувора настанова на ясне смислове навантаження творів властива й поетичному стилеві самого Р. Третьякова.

Поетичний переклад являє собою максимальну складність, оскільки поетичний твір більшою мірою залежить від мови ніж прозовий, до того ж, ураховуючи специфіку жанру, необхідно передати в перекладі не лише зміст, але й ритміко-мелодійні й композиційно-структурні особливості оригіналу. Р. Третьяков у перекладах шукає адекватності всієї художньої структури. Перекладач намагається зберегти яскраву, виразну єсенінську образність, той «словесний живопис», особливо характерний для поета при змалюванні природи.

До збірки «Портрети» (1967 рік) увійшов переклад поеми «Анна Снєгіна», художні якості якого були високо поціновані критикою. Культура вірша в перекладах доробку С. Єсеніна виявляється й у тому, що творча індивідуальність Р. Третьякова не тяжіє над поезією, яку він перекладає; йому властиві глибоке відчуття неминущої вартості класики, філологічна компетентність та повага в ставленні до автора.

У періодиці різних років з'являються переклади Р. Третьякова з російської Вадима Шефнера, Зельмана Каца, Ірини Євси, Валерія Замєсова, Римми Катаєвої, Володимира Родіонова.

Національну літературу неможливо вивчати в усьому її обсязі, зрозуміти повністю її суспільне значення, ігноруючи факти перекладної літератури, але, з іншого боку, перекладну літературу можна зрозуміти, лише розглядаючи її в єдності з оригінальною творчістю письменників. Р. Третьяков залишається вірним собі у виборі поетичного матеріалу для перекладу, обираючи близькі для себе теми й проблеми, часом близькі настільки, що інтерпретований твір, здається, доповнює його власну творчість.

Для Р. Третьякова російська мова і російський народ були рідними, він ніколи не відмежовував себе від них. Це обумовлює його перекладацьку практику як можливість зближення, взаємопроникнення двох мовних стихій однаково близьких поету.

Висновки

Українське шістдесятництво вважається другим, після «розстріляного відродження» 1920 - 1930-х років, національним відродженням. Поштовхом для цього став процес десталінізації, започаткований виступом М. Хрущова на ХХ з'їзді КПРС у 1956 році, так звана «відлига». Демократизація виявилася найтіснішим чином пов'язаною з проблемою гуманізації - правом особистості, як і цілої нації, на самовиявлення, реалізацію творчого потенціалу. Найпотужнішим виявом шістдесятництва стало його літературне відгалуження.

Утвердження гуманістичного світобачення відбувалося у формі протесту проти зведення людини до ролі «гвинтика» в колективному механізмі. Відбувся поворот до усвідомлення людини як неповторної особистості, унікальності, цінності кожного моменту її буття. Це дає можливість говорити про співвіднесеність світогляду шістдесятників із філософією екзистенціалізму. Шістдесятництво актуалізувало проблему екзистенційного морального вибору: індивідуальний вибір виявляє моральну ідентичність людини, що і є її справжньою свободою. Рішення, які приймає особа, пройняті почуттям глибокої відповідальності перед людством.

Шістдесятництво - естетично потужне явище. З іменами шістдесятників пов'язується хвиля художнього новаторства: вони стали символом творчої розкутості, естетичного антиконформізму, бунту проти офіційних канонів мистецтва соцреалізму.

Творчість Р. Третьякова синтезувала основні засади шістдесятництва крізь призму індивідуального світогляду: його поезія сповнена гуманістичного пафосу і глибоко лірична. Поет стоїть на засадах морального максималізму, він незрадливий у любові до краси й нещадний до потворностей світу. Особливого звучання у творчості Р. Третьякова набуває категорія сумління й почуття особистої відповідальності. Його поезії властива «емоційна інтелектуальність» і щирість «оголеного» слова.

У процесі дослідження ми визначили теми та ідеї, що є наскрізними у творчості Р. Третьякова.

Р. Третьяков, як і всі, хто прийшов у літературу в 1960-ті роки, належить до покоління «дітей війни та повоєння», на долі якого лежить відбиток тієї трагедії. Поезії про воєнне дитинство «Безвісти», «Зимове», «Зелене», «Пасльон», «Ні, не дитячі колиски…» мають біографічний характер. Обов'язок пам'яті, необхідність переосмислення минулого й усвідомлення духовного подвигу людини на війні змушує Р. Третьякова неодноразово повертатися до цієї теми протягом усієї творчості.

Процеси демократизації суспільства, розвінчання культу особи Сталіна й «очищення» образу Леніна знайшли відображення у творчості шістдесятників, зокрема і в поемах Р. Третьякова «Оборона пам'яті» і «Біля Мавзолею Леніна». Треба зауважити, що поет залишався лояльним радянським громадянином, і пізніше, у 1990-ті, не відмовився ні від того, у що вірив, ні від написаного.

Світоглядна позиція Р. Третьякова відкликається до філософії екзистенціалізму, ідеї якого синтезували шістдесятники. Людина є вільною у своєму виборі, і разом з тим свідома відповідальності перед собою і світом за цей вибір. Водночас наголошення на важливості внутрішнього, духовного світу людини як її справжнього світу, розуміння серця як символу духовного життя, прагнення до самопізнання, особиста самозаглибленість дають можливість говорити про поєднання у творчості Р. Третьякова новітньої європейської філософії та філософії питомо української. У зрілого поета знаходимо: «любов і совість» - це те, що структурує буття людини у світі. Справжнє життя - це передусім активність духу, шукання істини, краси й добра, прагнення моральної чистоти.

Р. Третьякову не притаманне відсторонення від земного буття, поет послідовно обстоює ідеал діяльної, суспільно активної людини й митця, прагне насамперед служити людям, і в цьому служінні - можливість для нового розширення горизонтів власного «я», власних творчих можливостей.

Почуття відповідальності робить людину причетною до всього, що відбувається зі світом. Це твердження є центральним у циклі «Мій Чорнобиль». У цих поезіях, датованих 1986 - 1990 роками, Р. Третьяков знов повертається до теми війни, влади, зміщанення й бездуховності, шукання правди й чесності з собою.

В інтимній поезії Р. Третьякова розкривається найширша гама ліричного почуття: від переживання палкої пристрасті до світлого суму за втраченою любов'ю (поезії «Мій коханий, мій сріберний князю…», «З ким ти зараз ідеш…», «…І прийде хтось - красивий, владний…»). Пошуки кохання - це також перманентний процес самопізнання й пізнання «іншого». Лірика останніх років пройнята філософськими мотивами згасання й передчуття смерті, глибокого усвідомлення любові як такої, що надає сенс земному існуванню та єднає зі світом.

Тема Батьківщини, рідного краю у творчості Р. Третьякова позначена особливою теплою ліричністю. Любов поета до України «відверта і ненав'язлива»; як і кожна людина, він відчуває потребу у «свідомості свого джерела», свого коріння, бажання не лише брати від рідної землі, а й віддавати.

Художньому стилеві Р. Третьякова властиві полемічність, емоційність викладу, риторичність, конкретність і простота художніх образів. Ранній поезії Р. Третьякова властива класичність побудови, простота форми, але не без елементів модернізму. Надалі простежуємо тяжіння до графічної реорганізації попередніх поезій, до деформації традиційної строфіки й ритміки: ламання рядка, переносу, відмови від розділових знаків. Можна говорити про оригінальність таланту Р. Третьякова, власну поетику і стиль як неповторність творчої індивідуальності.

Протягом 1960 - 1990-х років життя й діяльність Р. Третьякова були пов'язані саме з Харковом. Поет працює в газетах «Ленінська зміна», «Вечірній Харків», потім - у журналі «Прапор». У цьому часописі відбивалися основні тенденції літературного життя краю другої половини ХХ століття. Паралельно з виходом поетичних збірок Р. Третьякова численні публікації його поезій з'являються в періодиці: газетах «Красное знамя», «Ленінська зміна», «Вечірній Харків», «Соціалістична Харківщина», журналах «Прапор», «Вітчизна», «Дніпро», «Україна», «Радуга» та інших.

Р. Третьяков виступає в періодиці як публіцист, есеїст, літературознавець: пише критичні статті, рецензії, передмови до поетичних збірок сучасників, публікації з нагоди ювілеїв, роздуми над новими книгами колег тощо. Свій творчій досвід і авторитет поет спрямовує на допомогу талановитій молоді.

Особливої уваги заслуговує дiяльнiсть Р. Третьякова як поета-перекладача, зокрема був високо поцінований критикою цикл «Потиск рук», до якого увійшли вільні переклади поета з мов народів СРСР.

До творчого доробку Р. Третьякова входять переклади поезій С. Єсеніна, поеми «Анна Снєгіна», які позначені глибоким проникненням у поетичний світ російського класика, відчуттям і точним відтворенням єсенінської поетики. Поетичний переклад творів С. Єсеніна, здійснений Р. Третьяковим, зробив можливим залучення перекладного тексту до національного літературного процесу. У періодиці різних років друкуються переклади Р. Третьякова з російської Вадима Шефнера, Зельмана Каца, Ірини Євси, Валерія Замєсова, Римми Катаєвої, Володимира Родіонова. Отже, можна говорити про напружену й плідну діяльність Р. Третьякова на літературній ниві, розглядати її як конкретну реалізацію світоглядних настанов поета. Творчість Р. Третьякова увібрала в себе той спектр гуманістичної, вселюдської проблематики, яку порушували й освоювали шістдесятники, намагаючись творити культуру на противагу антикультурі, продукованої тоталітаризмом. Поет увиразнюює у своїй творчості найважливіші духовно-інтелектуальні шукання сучасності. Не приймаючи психології митецького ескапізму, він обстоює принципи художнього реалізму, утвердження в житті гуманістичних ідеалів, прагне служити істині, загальнолюдським цінностям.

...