Наративні моделі великої прози Євгена Гуцала

Размещено на http://www.allbest.ru/

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

УДК 821.161.2.09 Гуцало

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

НАРАТИВНІ МОДЕЛІ ВЕЛИКОЇ ПРОЗИ ЄВГЕНА ГУЦАЛА

10. 01. 01 - українська література

ЛУЧИЦЬКА МАРИНА ЄВГЕНІВНА

Кіровоград - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор

Марко Василь Петрович

Кіровоградський державний педагогічний

університет імені Володимира Винниченка,

професор кафедри української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Горболіс Лариса Михайлівна

Сумський державний педагогічний

університет імені А. С. Макаренка,

завідувач кафедри української літератури;

кандидат філологічних наук

Тарнашинська Людмила Броніславівна

Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка,

старший науковий співробітник

відділу української літератури ХХ століття.

Захист відбудеться «18» березня 2011 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.01 у Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка за адресою: 25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (25006, м. Кіровоград, вул. Шевченка, 1).

Автореферат розісланий «17» лютого 2011 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О. О. Гольник

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

шістдесятництво наративний гуцал

Актуальність дослідження. ХХ - початок ХХІ століття у світовій філології - час підвищення інтересу до наративу й наративного дискурсу, що відкривали нові підходи до літератури як способу комунікації. Цими питаннями в різні роки займались М. Фуко, Ж. Женетт, Дж. Прінс, В. Шмід та інші. Такий інтерес зумовив виникнення в західному літературознавстві в кінці 60-х років ХХ століття наратології як теорії наративу. Виникненню цієї науки передували спостереження та ідеї Й. В. Гете, Ф. Шіллера, І. Франка, О. Потебні, М. Бахтіна, І. Ільїна, В. Проппа та інших.

Літературознавчі дослідження ХХІ століття великою мірою торкаються проблеми нового прочитання літературного надбання минулих століть. Наша праця - спроба проаналізувати велику прозу одного з найяскравіших представників української літератури другої половини ХХ століття, письменника-шістдесятника Є. Гуцала під наратологічним кутом зору.

Ще за часів І. Франка лексема «оповідання» передавала категорії дієслова та іменника (як процес повістування та як текст). Однак саме з виникненням наратології увиразнюється комунікативна функція літератури, оскільки дослідницька увага зосереджується на ролі автора та реципієнта в розкритті мистецького світу.

Українські літературознавці мають досвід аналізу проблем, що пізніше виокремились у поле наукових інтересів наратологів. Форми викладу художнього твору в різні роки вивчали В. Фащенко, Л. Новиченко, В. Марко та інші науковці.

Наратологія як окрема дисципліна в Україні утвердилась нещодавно. Через те у ХХІ столітті в царині теорії наративу виник конфлікт термінологій. Досі існує потреба систематизації понять. Спробою такої систематизації у царині вітчизняної наратології є «Наратологічний словник» О. Ткачука. Західна теорія наративу послуговується ґрунтовною працею Дж. Прінса “A Dictionary of Narratology”.

На початку ХХІ століття з'являються публікації та наукові праці з проблем наратології українських дослідників Р. Гром'яка, С. Бук, О. Капленко, М. Легкого, Л. Мацевко-Бекерської, Ю. Осадчої, І. Папуші, В. Поліщук, М. Ткачука, О. Ткачука та багатьох інших. Сучасні українські науковці присвячують вивченню природи наративу дисертаційні дослідження та монографії. Більшість дослідників використовують понятійно-методологічний інструментарій, розроблений західним наратологом Ж. Женеттом, детально проілюстрований у його праці «Фигуры».

Але творчість Є. Гуцала з точки зору наратології ще не розглядалася. У сукупності це визначає актуальність нашого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, науковими пріоритетами якої є сучасне прочитання класичної літературної спадщини. Тема кандидатської дисертації затверджена на засіданні бюро наукової ради Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 130 / 5 від 10 грудня 2009 року).

Мета роботи - проаналізувати повісті й романи Є. Гуцала з погляду типових наративних моделей як способів реалізації авторської свідомості.

Для досягнення поставленої мети передбачено виконати наступні завдання:

- дати загальну характеристику шістдесятництва як унікального явища в українській літературі ХХ століття й висвітлити літературну постать Є. Гуцала в контексті цього явища;

- проаналізувати поняття наратологія, наратив, нарація, свідомість автора та ін. з позиції сучасного літературознавства;

- проаналізувати повісті й романи Є. Гуцала з наратологічних позицій;

- виокремити типові наративні моделі великої прози письменника з домінуванням першоособової нарації;

- виокремити типові наративні моделі повістей та романів Є. Гуцала з домінуванням третьоособової нарації.

Об'єкт дисертаційного дослідження - велика проза Є. Гуцала, зокрема повісті «З вогню воскресли» (1978), «Мертва зона» (1967), цикл «Сльози Божої матері» (1990) («Голодомор», «Безголов'я», «Прокляття»), повісті «Становлення» (1965), «Княжа гора» (1985), «Саййора» (1980), дилогія «Шкільний хліб» («Сільські вчителі» (1971), «Шкільний хліб» (1973)), повість «Двоє на святі кохання» (1973) та трилогія романів «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет» (1982-1984). Добірка художніх творів визначається характерними для творчості письменника наративними моделями, а також їхнім новаторством.

Предметом осмислення є наративні моделі в повістях і романах Є. Гуцала, зокрема суб'єкти нарації та наративні форми як способи реалізації свідомості автора.

Методи дослідження. У процесі аналізу великої прози Є. Гуцала використано методологічні принципи наратології та метод інтерпретації тексту як універсальні для всіх розділів дисертації. Для виокремлення наративних моделей окреслених у дисертаційному дослідженні повістей і романів письменника застосовано метод наратологічного аналізу, частково метод структурного аналізу й теорії сприймання. При з'ясуванні деяких особливостей літературно-художньої творчості, зокрема - ролі авторської свідомості у творчому процесі, враховані базові положення психології творчості й деякі положення психоаналітичних методологій. У процесі інтерпретації обраних зразків великої прози Є. Гуцала застосовано елементи естетичного й міфологічного підходів, а також культурно-історичного методу.

Теоретико-методологічна основа дисертації. За визначенням І. Ільїна, наратологія займає проміжне місце між структуралізмом і рецептивною естетикою, рецептивною критикою, або школою реакції читача. Теоретико-методологічну основу дослідження становлять концепції вчених структуралістів Р. Барта, У. Еко, Ю. Лотмана, Р. Якобсона та інших, засновників теорії рецептивної естетики В. Ізера, Г.-Р. Яусса. Наша позиція формувалась на поглядах провідних зарубіжних наратологів Ж. Женетта, Дж. Прінса, В. Шміда та багатьох інших. До уваги беруться положення, розроблені науковцями в галузі культурології, лінгвістики, літературознавства, зокрема, М. Бланшо, Й. В. Гете, Б. Ейхенбаумом, І. Ільїним, Ю. Крістєвою, І. Франком, К. Фрідеман, М. Фуко, Ф. Шіллером. У висвітленні образу автора та ролі авторської свідомості в художньому творі за основу брались думки М. Бахтіна, В. Клименка, А. Лосєва, Я. Поліщука, І. Рудкевич, З. Фройда, Н. Шляхової, К.-Г. Юнга та інших. Важливою основою дисертації стали надбання в галузі літературознавства Р. Гром'яка, О. Капленко, Г. Клочека, В. Марка, Л. Мацевко-Бекерської, М. Ткачука, О. Ткачука, В. Поліщук та інших. У процесі інтерпретації великої прози Є. Гуцала враховувались ідеї та спостереження Т. Гундорової, А. Гурбанської, І. Дзюби, В. Дончика, М. Жулинського, Н. Зборовської, М. Коцюбинської, Д. Наливайка, Л. Тарнашинської, Н. Ткаченко та багатьох інших.

Наукова новизна одержаних результатів та особистий внесок дисертанта полягає в тому, що в дисертації вперше зроблена спроба проаналізувати велику прозу Є. Гуцала під кутом зору наратології. Систематизовано цілий ряд поглядів на виокремлені в дослідженні проблеми. Продовжено вивчення природи наративу, його форм і суб'єктів у художньому творі на матеріалі повістей і романів Є. Гуцала.

Теоретична цінність роботи полягає в тому, що в її межах окреслено найтиповіші наративні моделі великої прози Є. Гуцала. У процесі аналізу повістей та романів письменника-шістдесятника з наратологічних позицій пріоритетною базою для виокремлення наративних моделей обрано класифікацію Ж. Женетта. Наративну модель художнього твору окреслено з урахуванням характеру суб'єктів нарації, фокалізації, типів наративів / нарації у межах дієгезису, наративних засобів та прийомів, запропонованих письменником.

Практична цінність дослідження обумовлена можливістю використання його результатів у викладацькій практиці. Фактичні матеріали дисертації можуть бути використані в процесі розробки теоретичних, історико-літературних навчальних курсів в університетах та інститутах гуманітарного профілю при вивченні літературного процесу другої половини ХХ століття, а також спецкурсів, спрямованих на опанування новими літературознавчими методологіями, зокрема аналізом художнього твору під наратологічним кутом зору.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено й рекомендовано до захисту на засіданні кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (протокол № 14 від 24 червня 2010 року). Матеріали та результати дослідження були апробовані у формі доповідей на 6 конференціях: Звітна наукова конференція (Кіровоград, 2008); VIIІ Всеукраїнська науково-теоретична конференція «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2008); VІІ Всеукраїнська наукова конференція “Слобожанщина: літературний вимір» (Луганськ, 2009); IX Всеукраїнська науково-теоретична конференція «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2009); VIII Всеукраїнська наукова конференція «Слобожанщина: Літературний вимір» (Луганськ, 2010); І Міжнародна науково-теоретична конференція «Мультилогос літератур світу» (Кривий Ріг, 2010).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 9 статей у фахових виданнях.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів та списку використаних джерел (250 позицій). Загальний обсяг дисертації - 205 сторінок, з них - 182 сторінки основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено її зв'язок із науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету, визначено завдання, об'єкт, предмет, методи дисертаційного дослідження, окреслено теоретико-методологічну основу дисертації, наукову новизну одержаних результатів та особистий внесок дисертанта, обґрунтовано теоретичну й практичну цінність, подано структуру роботи, апробацію результатів дисертації, публікації за темою дисертаційного дослідження.

Перший розділ «Творчість Євгена Гуцала: літературно-критичний та методологічний дискурси» містить три підрозділи, де коротко окреслені загальні засади шістдесятництва в українській художній літературі та місце в ній літературної постаті Є. Гуцала-прозаїка, розглянута наратологія як теорія наративу й наведені сучасні погляди щодо наративу художнього твору, схарактеризоване явище авторської свідомості та його прояви в наративі повістей і романів Є. Гуцала.

У підрозділі 1. 1. «Шістдесятництво як явище в українській літературі ХХ століття. Літературна постать Є. Гуцала в контексті шістдесятництва» подано стислий аналіз поглядів на шістдесятництво як особливе явищу в українській літературі ХХ століття М. Жулинського, І. Захарчук, Н. Зборовської, М. Коцюбинської, М. Наєнка та інших. Дослідники погоджуються, що навіть за умов відсутності єдності в ідейно-естетичних поглядах серед сподвижників та послідовників явища, шістдесятництво привносить у сучасну українську літературу відчуття свободи, оновлення, які виявляються у відступі від нав'язаних канонів, догм, у прагненні справжності, експресії, осягнення внутрішнього світу людини.

У межах першого підрозділу стисло окреслена літературна постать Є. Гуцала-шістдесятника крізь призму бачення його творчості та розуміння особливої манери письма прозаїка дослідниками. Відбиваючи реалії сучасного йому життя, письменник залишався вірним своїй вродженій чесності й аристократичній порядності.

Підрозділ 1. 2. «Наратив у літературознавстві ХХ-ХХІ століть: теоретичні основи» присвячено розгляду центрального наратологічного поняття наратив, осмисленню наратології як теорії наративу провідними світовими та українськими літературознавцями Р. Гром'яком, Ж. Женеттом, І. Ільїним, Ю. Ковалівим, Л. Мацевко-Бекерською, І Папушею, Дж. Прінсом та іншими.

Зроблено екскурс в історію виникнення наратології як окремої галузі літературознавства, у передумови її виникнення. Зокрема, наголошено на виключно важливому значенні літературознавчих досліджень М. Бахтіна, І. Франка, К. Фрідеман в осмисленні комунікативної природи літератури в цілому й окремо взятого художнього твору.

У світлі особливостей природи наратології, яка посідає проміжне місце між структуралізмом та рецептивною естетикою, рецептивною критикою або школою реакції читача (І. Ільїн), окреслено поняття рецепція, рецептивна естетика (В. Ізер, Г.-Р. Яусс), структуралізм (Ю. Лотман, Ф. де Соссюр та інші).

Особливу увагу присвячено суб'єктам нарації у тлумаченні Р. Барта, М. Бахтіна, Ж. Женетта, І. Ільїна, О. Капленко, В. Поліщук, Дж. Прінса, аналізу типів наративів, представлених у сучасній світовій та українській наратології.

Базовою для даного дисертаційного дослідження обрано чотиричленну класифікацію нараторів Ж. Женетта, яка ґрунтується на їхньому статусі відносно наративного рівня (екстра- або інтрадієгетичному) та відносно стосунку до історії/ дієгезису (гетеро- чи гомодієгетичного):

1) екстрадієгетичний-гетеродієгетичний (наратор першого ступеня, котрий повістує історію, в якій він відсутній);

2) екстрадієгетичний-гомодієгетичний (першого ступеня, який переповідає свою власну історію);

3) інтрадієгетичний-гетеродієгетичний (другого ступеня, що розповідає історію, в якій він відсутній);

4) інтрадієгетичний-гомодієгетичний (другого ступеня, котрий оповідає власну історію).

Наскрізними у наратологічному аналізі великої прози Є. Гуцала є виокремленні Ж. Женеттом два основні типи наратування:

1) гетеродієгетичний наратив (класичне повістування) - з розповідачем, відсутнім у

історії, яку він наратує;

2) гомодієгетичний - з оповідачем, присутнім в ролі персонажа історії, яку він оповідає.

У підрозділі 1. 3. «Поняття свідомість автора та його прояви в наративі великої прози Є. Гуцала» розглянута авторська свідомість як суто літературознавче явище крізь призму психологічних міркувань, зроблено екскурс в історію виникнення цього поняття. Враховано погляди на автора художнього твору В. Агеєвої, М. Бахтіна, Л. Кілімнік, Б. Кормана, В. Федорова, І. Фізера, Н. Шляхової, В. Шміда та інших. Художній літературі притаманна опосередкована експлікація автора, яка реалізується крізь призму рефлексій та поглядів вигаданої особи, крізь світогляд літературного героя.

У світлі розкриття поняття свідомість у загальних рисах окреслено поняття творчості та її значення для художньої літератури ХХ століття, осмислено творчий процес, кінцевий продукт якого має суспільно-історичну та естетичну цінність як надбання народу. Підкреслено, що українське літературознавство завжди залишалось авторським. Враховано погляди та концепції Р. Барта, Є. Замятіна, Є. Маланюка, К. Станіславського, Л. Українки, І. Франка, М. Фуко, К.-Г. Юнга.

Зазначено, що прояви авторської свідомості Є. Гуцала-прозаїка в складному, ліричному, психологічному наративі його повістей та романів демонструються як опосередковано, так і безпосередньо. Як утвердження гуманістичної позиції в художній літературі крізь тонке розуміння душі людини, критичне, а інколи й іронічне осмислення реальності, авторська свідомість набуває безпосереднього вираження в творах із домінуванням третьоособової нарації у авторських коментарях і відступах дидактичного спрямування (дилогія «Шкільний хліб», повість «Мертва зона», цикл повістей «Сльози Божої матері») та опосередкованого - устами оповідача-персонажа в повістях та романах із домінуванням першоособової нарації (роман «Позичений чоловік», повість «Княжа гора» тощо).

Розділ другий «Першоособові наративні моделі великої прози письменника» складається з трьох підрозділів, присвячених аналізу повістей і романів Є. Гуцала із домінуванням оповіді, її модифікацій. На матеріалі повістей «З вогню воскресли», «Княжа гора», «Саййора», роману «Позичений чоловік» виокремлено наративні моделі, суб'єкти нарації, особливості експлікації авторської свідомості в межах форми нарації, що домінує.

Універсальним для всіх аналізованих у другому розділі творів є ототожнення наратора з героєм. Наратор демонструє риси гомодієгетичного, інтрадієгетичного (Ж. Женетт) оповідача, оскільки повістує свою власну історію та задіяний у дієгезисі як персонаж. Наратив аналізованих повістей і роману має внутрішню фокалізацію, оскільки оповідь ведеться з перспективи персонажа.

Першоособове наратування досліджуваної у межах зазначеного розділу великої прози есплікується в деяких модифікаціях. Для прозових творів Є. Гуцала типовими модифікаціями я-нарації є ми-нарація та специфічна ти-нарація, що у розповіді може означати Я наратора (Ю. Ковалів). Серед модифікованих форм першоособової нарації в аналізованих творах домінує ти-нарація, що в більшості випадків передає повістування від автора чи репрезентоване внутрішнє мовлення гороя.

Підрозділ 2. 1. «Повість-документ «З вогню воскресли» як модель реалізації антивоєнної життєвої позиції автора в я-нарації твору» присвячено аналізу яскравого зразка прози воєнної тематики, з якою пов'язується значна частина літературного доробку Є. Гуцала. У творі простежується сформоване в 60-ті роки бачення війни як тотального спустошення світу людей (В. Дончик). Герої аналізованого твору - звичайні люди, яким притаманні звичайні людські якості.

Для наративу повісті «З вогню воскресли» характерне домінування оповідей-ретроспекцій, кожна з яких зображує особисту трагедію свого наратора-оповідача. Особисті оповіді-драми перемежовуються з історичними довідками, поданими як вкраплення в авторську нарацію, що наближає повість до хронічки. У основі наративу твору - антитеза, протиставляння миру, що символізує спокій, злагоду, майбутнє, та війни, яка уособлює страх, розпач, приреченість і неминучі втрати.

Повість із чітко вираженим домінуванням я-нарації має початкове й кінцеве обрамлення у формі третьоособового наратування, де автор набуває ролі всезнаючого наратора. Центральний образ в обрамленні твору - діти, що народились у сімдесятих, які граються у війну на фоні святкування Дня Перемоги. Ці картини різко контрастують із трагічними подіями, що постають із оповідей учасників та очевидців війни справжньої.

Чинник сюжетної єдності - інтерв'юер, який з наратологічних позицій виконує роль внутрішньотекстового нарататора для кожного окремого наратора-оповідача конкретної людської драми. Уведення інтерв'юера - автобіографічний момент. За спостереженнями сучасників Є. Гуцала, письменник одним із перших серед прозаїків-шістдесятників збирав свідчення учасників та очевидців подій Другої Світової війни (М. Жулинський).

Я-нарація учасників війни, що домінує в повісті, перемежовується з історіями-ретроспекціями у формі третьоособової нарації із зовнішньою фокалізацією. Письменник вносить об'єктивний погляд свідків, які наратологічно наближені до інтрадієгетичного-гетеродієгетичного (Ж. Женетт) наратора-розповідача.

Наратологічні прийоми, зокрема використання ефекту ока камери, дають реципієнтові відчуття фізичної присутності в дієгезисі твору і можливість разом із незримим нарататором-інтерв'юером стати слухачем історії про людську долю

У підрозділі 2. 2. «Автор - Герой - Наратор: метаморфози духу автора в ти-нарації як особливій формі оповіді (на прикладі повістей «Княжа гора» та «Саййора»)» проаналізовано зразки великої прози Є. Гуцала, які торкаються взаємин людини і світу природи. Автор закликає до гармонійного співіснування двох зазначених світів, реалізуючись у тексті повістей домінуванням нарації від другої особи однини. Ти-нарація інтимізує оповідь, долучаючи реципієнта до довірливого діалогу з автором. Реалізація авторської позиції у творах досягається метаморфічними її прокламаціями вустами то десятирічного наратора-спостерігача, який одночасно є персонажем аналізованих повістей, то маленького героя-протагоніста, що час від часу набуває ролі наратора, або авторським коментарем, висловленим вустами всезнаючого наратора.

Хоча повісті «Княжа гора» і «Саййора» хронологічно не належать до ранньої прози митця, вони прекрасно передають підмічену багатьма дослідниками творчості Є. Гуцала «двоєдину сутність» світів, присутню в ранніх оповіданнях письменника, яка бере початок у народній міфології, живиться з поганських уявлень про світобудову, де кожна рослина й тварина має душу, володіє надприродною силою, має призначення гармонійно співіснувати з людиною.

За домінування ти-нарації наративна палітра повістей «Княжа гора» та «Саййора» доволі розмаїта.

Наратування, представлене в повісті «Княжа гора», часто становить собою відтворення віддалених у часі подій, поданих очима хлопчика, пропущених крізь душу наратора, а отже, інформація передається з перспективи персонажа. Оскільки наратор-дитина в повісті є одночасно і оповідачем, і персонажем твору, наратив твору має внутрішню фокалізацію, а наратор-оповідач є інтрадієгетичним, гомодієгетичним. Наратор у творі досить часто виступає в ролі спостерігача, слухача, який під впливом отриманих вражень тяжіє до безпосереднього вираження своїх відчуттів, будує своє власне світоуявлення. Нарація від третьої особи (розповідь) займає також значне місце у творі, що наближає роль розповідача-дитини до всезнаючого наратора, але в тексті чітко простежуються психічні особливості дитячого світосприймання, що обумовлюється майстерністю автора та високою художністю повісті. У цих випадках розповідач-дитина набуває ролі гетеродієгетичного наратора, оскільки розповіді, представлені ним, становлять ретроспективне відтворення подій, учасником яких він не міг бути ані хронологічно, ані фізично. У формі третьої особи однини представлено авторське втручання, що в тексті набуває форми коментарю, майстерно прихованому в гетеродієгетичному наративі. Нарація від першої особи (оповідь) у повісті виявляється безпосередньо (наприклад, оповіді діда Гордія про юність) або опосередковано - у формі картин, що виникають у свідомості наратора під впливом розповідей інших персонажів. Автор вдається до використання динамічних діалогів, полілогів, репрезентованих діалогів, а також монологів-повчань, монологів-замовлянь (мовлення колоритного народного образу - баби Килини), реципієнтом яких є наратор-дитина. Таке наративне розмаїття, на наш погляд, дає читачеві змогу чіткіше уявити особливості інтеракцій між персонажами. Внутрішнє мовлення виражається в творі дитячими мареннями та фантазуваннями, що граматично наближені до ти-нарації.

Наратування повісті «Саййора», на відміну від «Княжої гори», обмежується викладом хронологічно послідовних подій, представлених декількома днями літніх канікул. Відкриваючи світ дитинства, письменник показує його як щось самобутнє, самодостатнє, безвідносне до неоднозначного світу дорослих. Наратор у творі - теж дитина, десятирічний хлопчик. Він є безпосереднім учасником усіх змальованих у повісті подій, таким чином, наратив твору має також внутрішню фокалізацію. Наратор за своєю природою є інтрадієгетичним, гомодієгетичним, оскільки виконує роль персонажа в дієгезисі твору та оповідає свою історію. Ти-нарація сприяє залученню реципієнта до художнього світу та його наближенню до світу наратора. Як своєрідна форма оповіді ти-нарація в тексті повісті функціонує також у формі звертання. Варіант другоособової нарації у формі другої особи множини (ви-нарація) відбиває зближення рівнів свідомості хлопчика та його нової знайомої (Саййори), передає спільні інтереси оповідача й дітей. Об'єктивний погляд на дитячий світ досягається за допомогою введення нарації від автора, де автор набуває ролі всезнаючого наратора. Наскрізно присутній у повісті ефект ока камери у багатьох наративних ситуаціях поєднується з наративом від другої особи однини й підсилює природність авторського зображення дитячого світу. Автор епізодично звертається до окремих дитячих реплік, традиційних діалогів, завдяки чому досягає цілісності наративної картини світу дітей.

Ти-нарація в аналізованих творах як особлива форма першоособового наратування, матеріалізуючись у тексті крізь яскраві метаморфози авторського духу та гармонійно співіснуючи з іншими наративними формами, сприяє втаємниченню реципієнта у складний дієгезис повістей. Є. Гуцало, беручи на себе роль десятирічного наратора, промовляючи вустами героя чи вдаючись до суб'єктивного коментування подій, прокламує необхідність гармонійного співіснування світів природи та людини, перший з яких у творчості письменника увиразнює настрої та почуття персонажів, збагачує їх необхідною життєвою силою, рятує, захищає, зцілює.

Підрозділ 2. 3. «Наративні парадигми авторської свідомості крізь призму оповіді іронічного наратора (на матеріалі трилогії «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет»)» окреслює появу нового, притаманного канонам шістдесятництва, образу героя-характерника, що в тексті романної трилогії виконує роль іронічного оповідача.

За умов девальвації усталених літературних підходів і засобів, творчі пошуки митця матеріалізувались у своєрідній гротескно-саркастичній іронії, яка в текстах романної трилогії співіснує з оксюморонною парою - народною традицією і соцреалістичним каноном. Романи об'єднує спільний герой - ексцентричний селянин Хома Прищепа. У творах есплікується конкретика сільського побуту 80-х років поруч із фольклорним світом.

Бурлескно-травестійна традиція та образно-зображальний матеріал усного народного мовлення, яскраво експліковані в романах, дають можливість асоціювати трилогію з романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу». Роман-трилогія демонструє звернення письменника до нетипових на той час фольклорно-міфологічних мотивів. Бурлескні, химерні, на перший погляд, майже цілковито фольклорні твори мають на меті викривати різного роду замінники справжніх духовних потреб людини, поверхові моди та віяння, ерзаци, що заважають людині осягнути істинні життєві цінності.

Виходячи з пріоритетної мети першого розділу, ми присвятили цей підрозділ детальному наратологічному аналізові роману «Позичений чоловік» як яскравого зразка романної прози Є. Гуцала з домінуванням першоособової нарації.

Композиційно роман «Позичений чоловік» складається із сорока семи оповідей, логічно пов'язаних між собою долею центрального персонажа трилогії. Кожна оповідь має підзаголовок у формі яскравих приказок, загадок та прислів'їв, що живляться з глибин народної мудрості. Запропоновані автором підзаголовки не тільки передають тему або ідею конкретної оповіді, але й дотепно, влучно, а інколи навіть і дошкульно характеризують героїв, залучених до складного дієгезису роману, інтригуючи реципієнта та акселеруючи його зацікавленість у змісті твору ще на передтекстовому етапі.

Крім уже згадуваного домінування першоособової нарації оповідача-персонажа, що плете барвисту тканину своєї власної історії з яскравих іронічно-саркастичних приказок, прислів'їв, більшість з яких є авторськими, розкриває характери та живі портрети жителів Яблунівки та прилеглих сіл, роман вирізняється великою кількістю експресивних діалогів, котрі суб'єктивізують психологізм твору й розкривають майстерно виписані художні конфлікти, іронічних полілогів, снів-марень, мудрих роздумів-філософувань. Мовлення героїв твору так само пересипане фольклором, дотепними жартами, дошкульними порівняннями.

Виклад подій у гротескно-саркастичному дусі крізь наскрізно присутню гостру авторську іронію допомагає письменникові утвердити й уславити споконвічну пошану українського народу до родини, моралі, доброї слави. Крізь фольклорну лексику письменник алегорично викриває та висміює негативні явища тогочасного суспільства, спонукаючи реципієнта до самоаналізу.

Розділ третій «Третьоособові наративні моделі великої прози Євгена Гуцала» містить п'ять підрозділів, де проаналізовано типові зразки великих прозових творів письменника з домінуванням розповіді. Стисло характеризується третьоособова нарація в творчості Є. Гуцала, виокремлюються типові наративні моделі на матеріалі повісті «Мертва зона», циклу повістей «Сльози Божої матері» («Голодомор», «Прокляття», «Безголов'я»), повісті-дилогії «Шкільний хліб» («Сільські вчителі», «Шкільний хліб»), повістей «Становлення» та «Двоє на святі кохання».

Третьоособова нарація в творах досліджуваного письменника вирізняється експресією та дидактичною об'єктивізацією провідних ідей великої прози. Типовою рисою розповіді як форми повістування в повістях Є. Гуцала є превалювання всевідного погляду наратора, що сприяє його ототожненню з образом автора й посилює усвідомлення реципієнтом позиції позазнаходження наратора стосовно дієгезису твору. За своїм статусом такий наратор є екстрадієгетичним, гетеродієгетичним (Ж. Женетт), оскільки не включений до художнього світу та наратує не власну історію. Розповідь матеріалізується в повістуванні у формі третьої особи однини, а в деяких окремих випадках - третьої особи множини.

Окрім нараторської розповіді, твори містять пряме авторське втручання у формі коментарів, вони збагачені включенням у дієгезис психологічно напружених діалогів. Третьоособове наратування межує з голосами персонажів, які експлікуються в діалогічному мовленні, котре сприяє психологізації та драматизації твору, та у динамічних полілогах.

Внутрішнє мовлення героя часто матеріалізується в рефлексіях, репрезентованих наратором чи текстуально озвучених героєм, котрі ми розглядаємо як процес міркування індивіда з філософсько-аналітичним підтекстом, що сприяє самопізнанню та осягненню життєвих істин.

Підрозділ 3. 1. «Наратив трагедії людських доль крізь призму бачення всезнаючого наратора у повісті «Мертва зона»» присвячено розгляду нарації з нульовою фокалізацією, яка передає авторське переконання у тому, що руйнування гармонії зі світом, власним мікрокосмом, викликане зовнішніми обставинами, зумовлює приреченість людини не лише на фізичну, але й моральну загибель.

«Мертва зона» має традиційні для жанру повісті сюжет і композицію. Події у творі, що стосуються часів воєнного лихоліття, на відміну від повісті «З вогню воскресли», представлені за принципом «тут і зараз», а не ретроспективно. Елементи ретроспекції епізодично вводяться наратором. Випадки ретроспективної нарації присутні, коли йдеться про характеристику персонажів, у якій не останнє місце відводиться змалюванню історії їхнього життя. Для глибшого розкриття образу персонажа автор вдається до використання його самохарактеристики або включає голоси інших героїв. Важлива художня деталь - півень як символ життя в початковому й кінцевому обрамленні твору.

Повість перейнята глибоким трагізмом, що контекстуально виражається авторським співчуттям знедоленим героям, які поза своєю волею опинилися заручниками страшних обставин. Трагізм підсилюється великою кількістю психологічних портретів, психологічних сцен, зосередженістю всезнаючого наратора на рухах та вчинках персонажів.

Підрозділ 3. 2. «Образ діви Марії як міра духовності та авторського гуманізму у гетеродієгетичному наративі повістей циклу «Сльози Божої матері»» містить три пункти, в яких послідовно аналізуються повісті «Голодомор», «Безголов'я», «Прокляття» як складові частини прозового циклу. Спільною рисою наративів аналізованих творів є панорамний принцип (А. Гурбанська) їхньої побудови.

Зокрема, пункт 3. 2. 1. «Розкриття гуманістичної життєвої позиції автора у третьоособовій нарації екстрадієгетичного наратора-свідка повісті «Голодомор»» відкриває реципієнтові трагічний період історії України крізь всезнаючий погляд розповідача, котрий перебуває поза межами дієгезису твору, є носієм знань, недосяжних для більшості персонажів, увиразнюючи співчуття автора жертвам страшних обставин за допомогою експлікації в тексті образу діви Марії.

Поруч із провідними наративними стратегіями (третьоособова нарація) автор несподівано пропонує реципієнтові першоособову нарацію: «Мене ще й на світі не було, а я навіч бачу … ». Повторившись усього тричі в дещо модифікованому вигляді («Мене тоді й на світі не було, та я бачу …»; «Мене тоді ще на світі не було, та бачу, бачу … »), ця фраза в наративі повісті виявляється ключовою, оскільки підсилює причетність автора до репрезентованих подій і людських доль. Письменник у ролі першоособового наратора, вдаючись до використання знайомого прийому ока камери, досягає ефекту всюдисущого спостерігача, який уводить реципієнта в художній світ повісті, тому що вербальними засобами надає читачу можливість будувати в своїй уяві все те, що протікало перед його очима в рамках художнього часу.

Гуманізм письменника увиразнюється передусім крізь співчуття героям, яке матеріалізується в наративі повісті шляхом частого введення сакрального образу діви Марії. Автор подає цей образ різними способами: у вигляді іконки, що виступає мірою духовності зневірених персонажів, у сакралізації образу жінки, що приносить дітям хліб, у фінальній промові наратора (жінка-захисниця як образ матері немовляти, що померло від голоду, полишає приречених людей).

У пункті 3. 2. 2. «Всевідна позиція наратора-розповідача в повісті «Безголов'я» як спосіб авторського викриття людської псевдовідваги» через особливості ведення розповіді наратором відкривається твір, котрий перебігом подій нагадує сюжет складної детективної новели. Всезнаючий розповідач інтригує реципієнта, поступово підводячи до розв'язки. Сюжет повісті побудований на контрастах, оскільки інтрига має несподіваний фінал.

Хронологічно події стосуються часів Другої Світової війни. Твір вирізняється правдивістю подання типових характерів, властивою представникам творчого покоління митців-шістдесятників. Автор панорамно подає картини з життя захопленого німцями села. У центрі нарації - трагедія діда Максима Ковтяги. За загадкових обставин гине його дочка Марія, залишається напівсиротою онучка Ганнуся, батько якої на фронті.

Авторським новаторством є правдиве зображення партизанів, серед яких виявляються не лише дійсно самовіддані герої, але й люди, дії і вчинки яких керовані низькими проявами ганебних людських вад. Домінантними вадами, що підкорюють волю партизанського ватажка Онисима Потурнака й перетворюють його на безжального вбивцю, стають надмірне тяжіння до марнославства та боягузтво. Марнославство вимагає від персонажа плекання іміджу відважного героя, ідеального керівника. Боягузтво змушує Онисима неодноразово руйнувати свій бажаний імідж й усвідомлювати загрозу втрати омріяної слави бездоганного ватажка. Є. Гуцало подає розгорнену картину двоєборства одвічних людських пристрастей і конфліктів (Л. Громик).

За домінування нарації від третьої особи однини, наративна палітра повісті оживлена психологічно забарвленими пейзажними картинами, збагачена психологічними портретами, які в дієгезисі твору матеріалізуються крізь майстерну візуалізацію зовнішності, рухів, дій героїв, драматичні діалоги, психологічно напружені рефлексії, котрі увиразнюють трагізм зображеного.

Авторський гуманізм як співчуття людині матеріалізовано у міфічному голосі жінки-символу матері-захисниці, у міфологізації образу вбитої Марії, яка підноситься до рангу символу знищених війною матерів.

У пункті 3. 2. 3. «Проблема проступку й кари крізь призму розповіді всезнаючого наратора в повісті «Прокляття»» розглянуто наратив, у якому розповідач фокусується на кількох центрах нарації - на долях різних родин, які проживають у Заливанщині, пов'язаних спільними таємницями. Центральний персонаж - стара Лукія, що протягом багатьох років не могла говорити, у тексті твору набуває ролі наратологічного екзистента, оскільки у вирі подій вона не лише має значний вплив на інших персонажів, але й висвітлює, зв'язує, впорядковує події та долі, виконуючи сюжетотвірну функцію.

Оповіді-ретроспекції старої жінки, яка несподівано для всіх починає говорити, щедро вплетені автором у барвисту наративну тканину повісті, не одній людині допомагають відшукати істину, відкрити свою життєву правду, дають відповіді на безліч питань багатьом родинам, включаючи й родину самої оповідачки. Це несподіване диво, зрештою, призводить до смерті Лукіїного сина. Однак викриває безліч таємниць, неблаговидних учинків і ганебних пригод, винуватці яких воліли б назавжди залишатись у тіні.

Сюжетотвірну роль екзистента-персонажа Лукії автор підсилює на початку твору третьоособовим наратуванням розповідача про те, що коли в Заливанщині говорилося про часи «давноминулі», казали: «А це було ще тоді, коли наша Лукія говорила», а якщо мали великі сумніви щодо вірогідності досягнення якоїсь мети, додавали: «А це буде тоді, коли німа Лукія заговорить». Процес повернення мови до старої жінки автор наративними засобами показує як пробудження після тяжкого сну, яке, зрештою, позбавляє пам'ять Лукії від темної завіси, й картини минувшини живо відроджуються в її свідомості. Типовими репліками бабусі в момент цього «пробудження» виступають «Хто ти така?» (у розмові з невісткою Наталією Семенівною), «Хто ти такий? » (у глузливих діалогах з онуком Вадимом, коли той намагається «вчити» її розмовляти) і т. п., що певною мірою може свідчити про тимчасове заміщення фактів теперішнього життя ретроспективними епізодами з життя минулого. Водночас, оживаючи в пам'яті, картини минулого не заважають старій Лукії адекватно оцінювати (керуючись, передусім, власною мораллю, власним розумінням світу) події теперішні. Лукія здатна засуджувати, будувати логічні умовиводи. Відповідно її теперішній стан у жодному разі не можна розглядати як звичайну старечу недугу, а радше слід сприймати як одужання, зцілення, подолання серйозної психологічної травми.

Третьоособове наратування, доповнене експресивними діалогами персонажів і розпачливою Я-нарацією Лукії, панорамно відкриває читачеві страшні картини злочинів, що магічним чином скресають, як крига, в свідомості, яка щойно позбавилась мороку забуття. Психологізм посилюється роздумами героїв, що теж мають форму третьоособової нарації.

Стара Лукія підноситься до рангу образу-символу страдниці-матері, що все життя присвятила єдиному синові, яка в наративі повісті виконує функцію своєрідного голосу справедливості, котрий крізь оповіді-ретроспекції старої жінки відкриває правду-істину.

Підрозділ 3. 3. «Авторська свідомість як віддзеркалення повоєнних реалій у гетеродієгетичному наративі дилогії «Шкільний хліб»» присвячено аналізу творів, що демонструють яскраву експлікацію наративних парадигм свідомості автора як віддзеркалення складних реалій життя українського народу після Другої світової війни. Загальна картина повоєнних реалій сповнена песимістичного настрою, але навіть за таких умов, доводить своїм твором письменник-гуманіст Є. Гуцало, може знайтись місце для оптимістичної віри в краще майбутнє. Такий оптимізм, з одного боку, долучає тексти повістей до соцреалістичного дискурсу радянської літератури, а з другого - підкреслює людинолюбний характер творчості письменника-шістдесятника.

Центральний персонаж повісті-дилогії - вчителька Олена Левківна - належить до найкращих жіночих образів (В. Дончик), створених українськими прозаїками. Письменник спрямовує увагу реципієнта на вчинки героїні у різноманітних правдиво відображених життєвих ситуаціях і таким чином надає читачеві змогу формувати власне ставлення до неї, створюючи уявно довершений образ учительки.

Повість «Сільські вчителі», написана в стилі родинно-побутової прози, висвітлює соціальні та моральні конфлікти, демонструє реалістично правдиві життєві драми, спричинені повоєнним буттям. Сюжет твору віддзеркалює безліч реалістичних життєвих ситуацій, які через вчинки героїв створюють соціальне тло буття народу.

Наративна палітра твору збагачена репрезентованим мовленням персонажів, ключовими репліками автора-наратора, інформаційно цінними діалогами, авторським коментарем.

Інтелігентна, делікатна, добра вчителька Олена Левківна та її родина (діти, Таїса і Михайло, й чоловік, Никін Іванович, теж учитель) показуються письменником в оточенні безлічі реалістичних та актуальних на той час персонажів, котрі за своїми життєвими принципами досить часто контрастують з образом протагоністки. Це і сусідка Варка, вдовиця, чоловік якої був поліцаєм; Варчин син Микола - хлопець-переросток, у якого війна забрала можливість своєчасно засвоїти шкільний матеріал; Андрій Кіндратович Сак - учитель фізкультури, котрий навіть і освіти вищої не мав (викладав фізичне виховання через брак педагогічних кадрів); Катерина Пекур - багатодітна матір, перекупка, яка через важке злиденне життя вмирає молодою, та її чоловік Грицько - колгоспник, що працює «за десятьох», ставши незамінною людиною в колгоспі; Явдошка, дочка Марфи та Созонта Хрущів, яка через війну вчасно не зустріла своєї долі; Фійона - матір-одиначка, що виховує двох синів; батюшка Єлисей Онуфрійович Кушнірук, що квартирував у Пантелеймона Пекура; Настя Василівна - вчителька початкових класів, яка довгий час не може перевиховати свою матір на соціалістичний лад; Горпина Титівна Свербиус - «головиха» та багато інших. У змалюванні родини сільських учителів є елемент автобіографізму: Є. Гуцало також походив із учительської родини.

Різними наративними засобами показуючи дійсно гуманні вчинки вчительки, автор-наратор тлумачить помічену Горпиною «сліпоту» Олени Левківни як прагнення розуміти людину такою, якою вона є, виховувати людські якості із застосуванням індивідуального підходу. Справедливість «за параграфами», читаємо між рядками твору, для вчительки не є справжньою.

Наратив повісті «Шкільний хліб», другої частини дилогії, поруч із експресивними діалогами та домінуванням третьоособової нарації всезнаючого розповідача все ж вирізняється більшою диференційованістю запропонованих автором форм і моделей. У наративну тканину другої повісті рясно вплітаються пейзажі, котрі посилюють психологізм твору, психологічні портрети, а зображення подій у більшості випадків супроводжується прийомом ока камери, що сприяє залученню реципієнта до життєвих колізій повісті, посилює відчуття безпосередньої присутності читача в запропонованому автором художньому світі. Повне розкриття характерів другої частини дилогії досягається крізь портретні характеристики, діалоги, жваві, лаконічні полілоги та ключові репліки героїв. Акцентуючи міміку, жести, особливість мовлення персонажів, Є. Гуцало надає наратованим ситуаціям певного настрою.

Виписуючи картини тяжких повоєнних буднів, автор торкається порушеного й у попередній повісті питання про скалічені жіночі долі. Не маючи повноцінної родини, жінки змушені множити незаконнонароджених дітей (Ярина Пекур). Не зустрівши вчасно своєї долі, «доросла дівка» Явдошка (враження юної Таїси) зважується потайки випрошувати адресу солдата, з яким листувалася школярка. Образ Явдошки перегукується з яскравим образом Палажечки із оповідання Гр. Тютюнника «Печена картопля», де в авторській третьоособовій нарації наскрізно звучить мотив скаліченої обставинами жіночої долі. Навіть ім'я героїні так само містить зменшувально-пестливий суфікс.

Авторська свідомість, конструюючи складну «творчо-психологічну реальність» (М. Кодак) дилогії Є. Гуцала «Шкільний хліб», акумулює весь пережитий письменником досвід повоєнних лихоліть й матеріалізується в гетеродієгетичному наративі повістей. Третьоособова нарація, доповнена голосами персонажів, переданими у формі оповідей-сповідей, самодорікань, яскравих реплік діалогів й полілогів, другоособових повчань, історій-ретроспекцій тощо, чи безпосередньо виражена у психологічних авторських коментарях-зауваженнях, репрезентованих думках, психологічних портретах, пейзажах, мальованих об'єктивом камери митця, розкриває безліч трагедій, що виникли як наслідок руйнування традиційного життєустрою народу. Між рядками наративу повоєнних реалій проглядається життєствердний оптимізм гуманіста-шістдесятника, що в тексті творів матеріалізується у вчинках та думках героїні.

У підрозділі 3. 4. «Трагедія нереалізованості людини крізь інверсоване наратування повісті «Становлення»» проведено паралель між життям, що летить шкереберть, і граматично незвичним розташуванням лексичних одиниць. Автор, висвітлюючи трагедію нереалізованої особистості, вдається до використання інверсії. Інверсоване наратування допомагає налаштувати реципієнта на перцепцію руйнації життя головного героя. Крім інверсії, у тексті домінують еліптичні конструкції. Превалює випущення підмета на позначення головного героя, що глобалізує проблему, порушену автором у повісті, надаючи героєві статусу образу-символу.

Сюжет розгортається за законами всевідної позиції розповідача: автор від початку повісті інтригує реципієнта, акцентуючи зміни настроїв персонажів, але не відкриваючи причини таких змін, а поступово підводячи до них крізь зміни ситуацій, діалоги, роздуми.

Діалог увиразнює настрої, експлікує проблему, демонструючи її причини. Засобом психологізації твору виступає пейзаж. Природа транслює найтонші настроєві зміни героя, заспокоюючи його чи вселяючи в серце тривогу. Нараторські психологічні штрихи-спостереження, наскрізно присутні в тексті, експлікують еволюційні зміни в характері вчорашнього в'язня: Іван - людина, схильна до самовдосконалення, котра прагне змін і може самозречено присвячувати себе справі, виявляти принциповість та непохитність щодо своїх переконань. Третьоособова нарація розповідача поступово збільшує психологічне напруження крізь нагромадження еліптичних конструкцій та інверсованих речень як натяк на трагічний фінал твору.

Автор алегорично, крізь незвичні синтаксичні конструкції експлікує відсутність цілісності внутрішнього світу Івана Сироти, колишнього в'язня, який відчайдушно намагається забути кримінальне минуле. Вроджена негнучкість характеру, надмірна принциповість Івана поряд із комплексами, що прогресують, та психологічними травмами призводять до втрати почуття самозбереження, а вороже, сповнене несправедливості середовище - до фізичної загибелі героя. Інверсоване наратування поруч із частим зверненням до еліпсису підносять трагічний образ до рангу образу-символу незреалізованої особистості.

Підрозділ 3. 5. «Розкриття смислу істинної любові в повісті «Двоє на святі кохання» крізь рефлексії всезнаючого наратора» містить аналіз яскравого зразка психологічної прози Є. Гуцала з домінуванням внутрішнього мовлення на фоні гетеродієгетичного наративу. Сюжет аналізованої повісті зводиться до зміни місця, але справжня сутність твору відкривається в рефлексіях персонажа, відбитих у третьоособовій нарації розповідача чи заявлених прямо у формі першоособового наратування. Письменник утворює подвійний наративний дискурс: від автора, де його образ асоціюється з наратором твору, та від самого героя, де роздуми межують із осмисленням світу й самоосмисленням. У тексті повісті рефлексія як форма наратування виступає засобом розкриття смислу істинної любові.

У висновках узагальнено одержані в ході дисертаційного дослідження результати. З позиції наратології доведено, що аналізовані повісті й романи письменника відзначаються розмаїттям наративних моделей із домінуванням першоособового та третьоособового наратування.

Я-нарація Є. Гуцала створює особливий мікроклімат у дієгезисі твору (повість «З вогню воскресли»), залучає реципієнта до світу героя-оповідача. Автор майстерно розчиняється в образі героя, досягаючи ефекту максимального зникнення, але опосередковано промовляє його життєва позиція - самозречене людинолюбство й прагнення гармонії зі світом, матеріалізуючись в оповідях та думках персонажів. Випадки використання ефекту ока камери спонукають реципієнта до відчуття фізичної присутності в дієгезисі повісті. Підсиленню оприявнення гуманістичної життєвої позиції автора сприяють авторські коментарі, подані у формі третьособової нарації та наративу у формі другої особи однини (ти-нарація), де автор почасти набуває ролі всезнаючого наратора, тим самим посилює дидактичне звучання твору. Високого психологізму, який сприяє відкриттю життєвої правди, автор досягає портретними деталями, описами, пейзажами, психологічними портретами.

Ти-нарація (повісті «Княжа гора» та «Саййора») як особлива форма першоособового наратування, матеріалізуючись у тексті крізь яскраві метаморфози авторського духу та гармонійно співіснуючи з іншими наративними формами, сприяє втаємниченню реципієнта у складний дієгезис повістей. Є. Гуцало, беручи на себе роль десятирічного наратора, промовляючи вустами героя чи вдаючись до суб'єктивного коментування подій, прокламує необхідність гармонійного співіснування світів природи та людини, перший з яких увиразнює настрої та почуття персонажів, збагачує їх необхідною життєвою силою, рятує, захищає, зцілює.

...