Взаємодія класичного й некласичного вірша у творчості Василя Голобородька

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

УДК 821.161.2 - 1.09 (043.3)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Взаємодія класичного й некласичного вірша у творчості василя голобородька

10.01.06 - теорія літератури

Кицан Олена Вікторівна

Чернівці - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та зарубіжної літератури Інституту філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор МОКЛИЦЯ МАРІЯ ВАСИЛІВНА, Волинський національний університет імені Лесі Українки, завідувач, професор кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури класичний мистецький літературний

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор КОЗЛИК ІГОР ВОЛОДИМИРОВИЧ, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, професор кафедри світової літератури

кандидат філологічних наук, асистент МАЛЬЦЕВ ВАЛЕНТИН СЕРГІЙОВИЧ, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, асистент кафедри української літератури

Захист відбудеться 17.06.2011 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 76.051.11 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, м. Чернівці, вул. Коцюбинського 2.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).

Автореферат розіслано „ 16” травня 2011 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Ковалець Л. М.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Сучасне українське віршознавство, маючи, зокрема, об'єктом дослідження поезію ХХ ст. з великим розмаїттям нових віршових технік, стилів, творчих індивідуальностей, відстає від динамічних процесів усередині власної системи. Ще досі багато „білих плям” в історії українського віршування, а вже виникають нові явища й типи вірша, які привертають до себе увагу новаторством. Ці твори стирають межу між класичною і некласичною системами, між віршем та прозою і тому вимагають кардинально нових підходів до вивчення. Межі сучасних поетичних жанрових форм не завжди легко визначити. Народжуються нові, рухливі, вільні форми. Поети намагаються поєднати у власній творчості давні традиції і нові експериментальні пошуки, розмаїття форм та інтонаційних засобів. Від латинських поетик викладачів Києво-Могилянської академії (Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Кониського та ін.) до віршознавчих праць початку ХХ ст. („Поетика” Д. Загула, „Етюд про футуризм” М. Сріблянського, „Наука віршування” Б. Якубського) минуло кілька сотень років, але не можна стверджувати, що за цей час наука про вірш суттєво змінилася. Не раз теоретиками вірша ставали самі поети (Д. Загул, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Семенко). Класичне віршознавство вивчає передусім вірш попередніх епох, поетику окремих авторів, індивідуальні творчі світи, проблеми жанру. Однак ці роботи, присвячені окремим поетичним явищам, не дають змоги скласти цілісну картину українського віршування.

Пролити світло на природу українського вірша в 60-х - 80-х рр. ХХ ст. допомогли роботи І. Качуровського „Метрика”, „Строфіка”, „Фоніка”. Становлять інтерес численні публікації професора Київського університету імені Тараса Шевченка Галини Сидоренко, у яких проаналізовано не лише класичне віршування, а й здійснено спроби осягнути глибини верлібру. Більшість сучасних українських літературознавців спирається у своїх дослідженнях на теоретичні здобутки Б. Бунчука, Н. Костенко, М. Сулими, Н. Чамати.

Донедавна твори В. Голобородька були майже невідомі широкому читачеві. І лише останнім часом пожвавився інтерес до творчості представників „Київської школи”, зокрема до талановитого поета. Велике значення для дослідників його творчості мав вихід у 2005 р. збірки вибраних поезій автора „Ми йдемо”, а також отримання ним Національної премії імені Тараса Шевченка. Найбільш цікавими є статті: „У дивосвіті рідної хати” І. Дзюби, „Метаморфози ліричної поезії” А. Макарова, „Поет сьогодення” О. Неживого, „Творення поетичного світу Василя Голобородька” Т. Пастуха, „Поет, що наповнює цей холодний всесвіт теплими словами нашої мови, які народжуються разом із диханням” М. Сулими, а також Б. Бойчука, Л. Дударенко, О. Кавуненко, Л. Мартусь та ін. На сьогодні найґрунтовнішими дослідженнями творчого доробку митця є монографії „Поетика Василя Голобородька” Оксани Кузьменко та „Фольклорна традиція та авторське „Я”: поезія Василя Голобородька” Юлії Шутенко. Фольклоризм поезій В. Голобородька неодноразово ставав об'єктом уваги літературознавців, але майже в усіх дослідженнях віршова форма творів не аналізується. Фактично й досі не вивчено в теоретичному плані проблему взаємодії класичного й некласичного начал у віршах поета. Саме тому назріла потреба всебічного вивчення віршування В. Голобородька.

Об'єкт дослідження - поезія Василя Голобородька.

Матеріалом для аналізу слугувала збірка вибраного „Ми йдемо”, у яку ввійшло 822 твори, що складають 19 циклів.

Предмет дослідження - особливості метричної, строфічної форми та звукова організація поезії В. Голобородька.

Мета дисертаційного дослідження полягає у вивченні способів взаємодії класичних і некласичних елементів віршування в межах творчості одного автора.

Відповідно до мети розв'язувалися такі завдання:

1) осмислити художню своєрідність мистецького доробку поета, специфічні форми його спілкування з традицією класичної поезії і з явищами, характерними для творчих пошуків тогочасної літературної доби;

2) виявити специфіку метричних і строфічних форм у системі вірша автора;

3) структурувати віршувальну систему В. Голобородька, розмежувати класичні й некласичні вірші;

4) розкрити передумови, що сприяли появі некласичного вірша;

5) дослідити способи взаємодії класичних і некласичних елементів в окремих творах;

6) показати особливості віршів у прозі В. Голобородька;

7) визначити місце вільного вірша в системі віршування;

8) докладно проаналізувати особливості верлібрових форм як провідних у творчості автора;

9) дослідити строфічну будову поезій В. Голобородька.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає науковій тематиці кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури Інституту філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки „Модернізм і постмодернізм в аспекті новітніх методологій”.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що це перше дослідження віршування В. Голобородька, де вирішується проблема взаємодії класичного й некласичного вірша у творчості одного автора. У роботі здійснено системний і цілісний аналіз строфіки та метрики поета, охарактеризовано композиційні прийоми вірша, які реалізуються через його строфічну будову.

Основні методи дослідження: структурно-цілісний аналіз тексту, метод віршознавчого аналізу, формальний метод. Використано принципи аналізу художнього тексту, розроблені в працях М. Бахтіна, М. Гаспарова, Ю. Лотмана, Ю. Орлицького, сучасних українських віршознавців Б. Бунчука, Н. Костенко, М. Сулими, класичні роботи з теорії вірша В. Жирмунського, Ю. Тинянова, Б. Томашевського, В. Руднєва, В. Холшевникова, Р. Якобсона. Методологічну цінність для дослідження склали також праці Р. Барта, Ж. Женетта, Ю. Крістєвої, Р. Нича та ін. Завдяки статистичному методу зроблено важливі обчислення, які стосуються метричної та строфічної системи Василя Голобородька, що дало змогу виявити домінанти.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає у створенні концепції взаємодії класичного й некласичного віршування, яку можна використовувати під час вивчення творчості інших поетів ХХ-ХХІ ст. Системний аналіз поезії В. Голобородька дає змогу з'ясувати техніку написання творів різних віршових систем. Результати дослідження перспективні для опрацювання метрики та строфіки і класичних, і некласичних творів.

Практичне значення роботи: результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у викладанні спецкурсів із теорії віршування та з історії української поезії ХХ ст.

Апробація дослідження. Загальну концепцію та результати дослідження обговорено на міжнародних і всеукраїнських конференціях: Міжнародній науковій конференції „Інтертекстуальність у системі художньо-філософського мислення: теоретичний та історико-літературний виміри” (23-24 квітня 2009 р., м. Луцьк), Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих науковців „Масова комунікація: історія, сьогодення, перспективи” (17-19 червня 2009 р., м. Луцьк), Всеукраїнській науковій конференції „Українське віршознавство ХХ - початку ХХІ століть. Здобутки і перспективи розвитку” (21 вересня 2009 р., м. Київ), IV Міжнародній науково-практичній конференції „Міжкультурна комунікація: мова - культура - особистість” (22-23 квітня 2010р., м. Острог), IV Міжнародній науково-практичній конференції аспірантів і студентів „Волинь очима молодих науковців: минуле, сучасне, майбутнє” (12-13 травня 2010 р., м. Луцьк), Фестивалі науки ВНУ імені Лесі Українки (11-14 травня 2010 р., м. Луцьк), ІХ Всеукраїнській науковій конференції „Слобожанщина: літературний вимір” (18 лютого 2011 року, м. Луганськ).

Основні результати дисертації висвітлено в десяти статтях, дев'ять із яких опубліковано в наукових журналах та збірниках наукових праць, затверджених ВАКом України.

Дисертацію обговорено на засіданні кафедри теорії літератури та зарубіжної літератури Інституту філології та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, основної частини, яка включає чотири розділи з підрозділами, висновків і списку використаних джерел (177 найменувань). Повний обсяг роботи складає 210 сторінок (основний текст - 190).

Основний зміст дисертації

У „Вступі” проаналізовано стан вивчення проблеми, обґрунтовано актуальність і новизну обраної теми, сформульовано мету, завдання, об'єкт і предмет дослідження, окреслено теоретико-методологічну базу, теоретичне та практичне значення, наведено інформацію про апробацію, основні публікації за темою дисертаційного дослідження, а також обсяг і структуру роботи.

У першому розділі „Класичне й некласичне віршування: теоретичні й практичні аспекти взаємодії” висвітлено історію формування та взаємодії класичного й некласичного вірша впродовж їхнього розвитку.

У підрозділі 1.1. „Класичний і некласичний вірш як бінарна опозиція” основну увагу звернуто на діалектичну єдність класичного й некласичного вірша.

Для поезії ХХ-ХХI ст. притаманне протистояння класичної і некласичної систем віршування, яке розгорталося не тільки в усних полеміках, а й у дискусіях на сторінках різних часописів.

Розвиток некласичного віршування слід пов'язати зі змінами в людській свідомості. Розвивалося суспільство, виникали антикласичні концепції, серед яких слід виділити філософію Ф. Ніцше. Філософ закликав до переоцінки всіх цінностей (для нього спокій і рівновага - ознака безплідності), заперечував усе, що було пов'язано з традицією, вважаючи це ідолопоклонством. На початку ХХ ст. М. Бердяєв стверджував, що суспільство переживає всезагальну кризу мистецтва, яка проявляється в глибоких потрясіннях. Підтримував нове сучасне мистецтво і Р. Барт, наголошуючи, що слід постійно рухатися вперед. Дух змін охопив усе суспільство, а письменники, філософи, науковці намагалися це пояснити. Інтерес до некласичного вірша не міг би виникнути без зв'язку із часом. Адже багато факторів залежали й від ритму тогочасного життя, який прискорився, став більш динамічним. На перше місце вийшли конфлікти всесвітнього значення, посилився трагізм у стосунках людини з дійсністю. Це був також час поглибленої рефлексії, самоосмислення, яке відбувалося під впливом відкриттів психоаналізу. Змінилася не тільки форма поезій, а й тематика. На перше місце вийшли глобальніші конфлікти, відносини з навколишнім світом, історичне минуле. У зв'язку з психоаналізом, роботами З. Фройда, К. Г. Юнга, у своїх віршах поети повністю оголювали душу, намагалися зазирнути в підсвідоме, пояснити його.

І сьогодні тривають суперечки між прихильниками й противниками некласичного віршування. Прихильники класичного віршування звинувачують верлібр у простоті, немелодійності, штучності, хоча насправді класичний вірш більшою мірою підлягає означенню штучний, оскільки над пошуком потрібної рими поет проводить немало часу. Натомість прибічники некласичного вірша вважають силабо-тонічну поезію чимось архаїчним, застарілим або й навіть „немодним”. Класичний та некласичний вірш, незважаючи на свою протилежність, насправді не витісняють один одного. Вони не тільки співіснують на сторінках однієї збірки одного поета, а й у межах одного твору. І творчість В. Голобородька в цьому контексті - вдячний матеріал для дослідження цієї взаємодії.

Деканонізація класичного вірша відбулася кількома етапами: дольник, тактовик, акцентний вірш, верлібр. Вільний вірш давав безліч переваг авторові, не пов'язував його із жодними рамками. Саме тому потроху нова форма почала завойовувати свої позиції. Перші кроки верлібру в царині літератури були ледь помітні: спочатку це були поодинокі публікації на сторінках періодики, а вже згодом автори включали цикли вільних віршів до своїх поетичних збірок.

Класичний і некласичний вірш - це не тільки протистояння (вони протилежні), але і єдність (для літературного процесу мусить бути і одне, і друге). З одного боку, ми бачимо факти сутички, з іншого - ця боротьба не завершується перемогою, одне не витісняє іншого. Класичний і некласичний вірш - це дві полярні системи, які не випускають одна одну з поля зору. Поет, який пише некласичним віршем, весь час озирається на традицію, натомість поет класичної системи стежить за новаторськими тенденціями в літературі, аби одного разу не опинитися на узбіччі своєї доби.

У підрозділі 1.2. „Класичний вірш у некласичному аспекті” проаналізовано силабо-тонічні вірші В. Голобородька, які показують загалом некласичного поета з традиційного боку. Адже новаторство, гра в експеримент самі по собі малопродуктивні для літератури: має бути відчуття гармонії, балансу. Поет, відомий передусім як яскравий верлібрист, насправді не відмовляється повністю від класичного вірша, подаючи читачеві кілька зразків силабо-тонічної поезії („Ходить листя по узліссю”, „За листяним порогом”, „В той пізній час волога й морок...”, „Сьогодні дощ нехай іде...”, „Це давнє, це давно забуте...”, „Чиї то лапки…” та ін.). Класичним віршам В. Голобородька притаманні такі особливості, як домінування ямба, поділ на катрени, переважно перехресне римування, неточні рими. Асонанс і дисонанс багатші за риму, саме тому поет користується ними дуже широко. Перед авторами відкриваються нові можливості. Можна стверджувати, що асонанси й дисонанси є своєрідним переходом від римованого рядка до неримованого.

Класичні вірші характерні переважно для раннього періоду творчості поета (1962 - 1973 рр.) й охоплюють 2,2 % від усього масиву творів збірки „Ми йдемо”. Серед силабо-тонічних творів домінує ямб (67 %); на другому місці - хорей (22 %); далі - дактиль (5,5 %); анапест (5,5 %). Трискладові розміри у збірці „Ми йдемо” виступають здебільшого компонентами складних метричних структур (ПМФ і ПК). Строфічна будова більшості силабо-тонічних творів представлена катренами з перехресним римуванням. Двічі використано парне римування („Заєць”, „Блакитнокрилий змій”), і раз оповите („Це давнє, це давно забуте”).

У підрозділі 1.3. „Функція класичного віршування в поетиці В. Голобородька” основну увагу звернуто на прояви класичного вірша в некласичних творах поета, зокрема верлібрах. У процесі дослідження виявлено, що класична основа відіграє неабияку роль у творчості Василя Голобородька. Його вірші написані на межі між класичною та некласичною системами. Поет свідомо комбінує класичний і некласичний вірш, доводячи, що немає нічого сталого та незмінного. Становить інтерес така особливість некласичного вірша В. Голобородька, як вибір класичного епіграфа (найчастіше з народної пісні), використання рефренів. Особливу увагу звернуто на твори, які, будучи за природою верлібрами, мають у заголовку чи підзаголовку назву традиційного ліричного жанру: „Балада”, „Пісенька”, „Романс”, „Кажу вам таку собі баладу”, „З дитинства: Замовляння дощику”, „Замовляння від печалі”. Функцію класичного в поетиці В. Голобородька виконують також ремінісценції із різних фольклорних жанрів: замовлянь, веснянок, казок, загадок тощо. Так, у поезії „Село у маю” В. Голобородько вдається до ремінісценції з веснянки: „Ой, я тії сніженьки крильцями розжену, / ой, я тії криженьки ніжками потовчу”. Цитати з фольклору знаходимо у віршах „Веснянки: дівчата дражнять хлопців” („На горі корито, корито / повно води налито - / дівки ноги повмивали, / хлопці юшку випивали”), „Кривий танець” (Благослови, боже, / весну закликати! / Весну закликати, / зиму проводжати).

Зв'язок із класичним віршем особливо відчутний на строфічному рівні. В. Голобородько неодноразово будує вільні вірші за принципом традиційної строфіки, а саме: з поділом на строфи з однаковою кількістю рядків. Така композиція вказує на формальну належність автора до традиції. Серед таких віршів переважають верлібри, основними складниками яких є дворядкові строфи („Ти від мене пішла”, „Нитки бабиного літа”, „гітара дівувала”, „забути друге село”, „Долання бар'єрів вигаданих кимось” і т. д.). Також є верлібри із трирядковими („Я запитую тебе”, „Закоханим поглядом”, „Конфігурації зрад”, „Все переплутано” тощо) і чотирирядковими строфами („Переказ”, „Дерево”, „Дві берізки”, „Доторкування долоні до обличчя”). Строфи із більшою кількістю рядків трапляються значно рідше. Зокрема, лише з п'ятирядкових строф складаються вірші „Подорожній”, „Світання”, „До-шевченкові” - усього сім віршів. Шестирядкові вірші представлені двічі: „Наша мова”, „Географія”, а восьмирядкові строфи є у творі „Як потрапити жити на чужину”.

Підрозділ 1.4. - „Фольклорні запозичення і силабічний елемент ритмомелодики В. Голобородька” присвячений тим віршам поета, які мають яскраве фольклорне вираження. Фольклорні образи й мотиви тісно проникають у сучасну віршову тканину. Будуючи свої твори на народнопісенній основі, автор звертається і до силабіки. Це переважно стилізація, спроби поета реалізуватися в різних віршових техніках. Суто силабічних віршів у збірці „Ми йдемо” небагато, менше відсотка від усіх творів („Замовляння”, „Купальський мотив”, „Несла мати воду” та ін.). Оригінальним прийомом є введення силабіки в некласичний вірш, завдяки чому такі твори набувають особливого звучання („Веснянки: дівчата дражнять хлопців”, „Кривий танець”). Серед творів В. Голобородька є вірші, які не тільки передають поетику замовлянь, але і їх тематику: „З дитинства: замовляння дощика”, „Солодкі деревця”, „Замовляння”. Деякі з них написано у формі верлібру, а для якнайточнішого втілення народного настрою інших поет використовує силабіку, як у вірші „Замовляння”.

На основі аналізу силабічних віршів митця і таких, що до них наближені, говориться про осучаснення сталої форми, підпорядкування її власній манері письма.

У другому розділі „Поліметричні конструкції та форми некласичного віршування” в основному акцентується на поліметричних конструкціях В. Голобородька, а також на творах, написаних дольником, тактовиком і акцентним віршем.

У підрозділі 2.1. „Поліметричні конструкції” проаналізовано метрично подрібнені твори В. Голобородька. Поет використовує форму, яка дає змогу поєднувати в межах одного твору класичні й некласичні розміри. Між перехідними метричними формами й поліметричними композиціями досить хистка межа, на слух майже невловима. Щоб їх розрізнити, потрібно вдаватися до статистичних підрахунків. Часта зміна розміру засвідчує розкутість поета, гру з формою, експеримент. Визначити розмір таких творів не завжди легко, надто через різні погляди віршознавців на частоту метричних змін. Дисертант спирається на класифікацію В. Холшевникова, згідно з якою до ПМФ належать конструкції, у яких рядки іншого розміру охоплюють від 10 до 25 %. Конструкції з одиничною зміною метричного ладу, у яких іншорозмірні рядки не перевищують 10 %, визначаються як конструкції зі „вставками”. А до поліметричного вірша належать метрично подрібнені конструкції.

Ще донедавна в літературознавчих розвідках можна було знайти лише окремі згадки про поліметрію, сьогодні є дослідження Н. Гаврилюк „Український поліметричний вірш”, яке аналізує це недостатньо вивчене явище в українській літературі. Спочатку поліметрія була властива для великих за обсягом творів, наприклад, поем, а також для жанрів драматургії. Зміна розміру зазвичай була вмотивована сюжетом, а в драматургії розмір розмежовував діалогічні партії різних співрозмовників. Однак на початку ХХ ст. в українській поезії стала набирати панівного становища мікрополіметрія, тобто поліметрія дуже малих різнорозмірних ланок, із частою зміною розміру (за М. Гаспаровим). Явищем мікрополіметрії М. Гаспаров називав лише зміну силабо-тонічних частин, наголошуючи на обов'язковій строфічності вірша й дотриманні єдності метра всередині строфи. Макрополіметрія - зміна розміру, що видається вмотивованою зміною настрою чи предмета.

У російському віршознавстві на означення подібних явищ існує термін „гетероморфність”. Гетероморфний вірш - це невпорядкований вірш, у якому постійно відбувається зміна конструктивних закономірностей віршової структури: зникає і знову виникає рима, наявність поряд із силабо-тонічними тонічних рядків, рядків, написаних верлібром. Варіюється також стопність вірша, обсяг клаузул, способи римування і строфіка. Тому рядки подібної будови, зазвичай, об'єднуються в невеликі групи, що дає змогу читачеві налаштуватися на певне сприйняття. У такому типі вірша посилюється роль графіки: наявність чи відсутність за бажанням автора розділових знаків і великих літер на початку нового рядка.

Гетероморфність проявляється в конкретних віршах В. Голобородька. Якщо гетероморфність виникає відразу на кількох рівнях (наприклад, невпорядкована строфіка, спорадична рима в неримованому творі, зміна розміру), то можна вважати природу вірша гетероморфною. Поет найчастіше поєднує в межах одного вірша класичні й некласичні розміри („Жінка”, „Ліс”, „Сліпий, його дружина і птаха”, „По узгір'ї”, „По вертикальній стіні” та ін.). Такі поліметричні конструкції охоплюють 2,4 % від усіх творів збірки „Ми йдемо”. Значно рідше простежуємо поєднання некласичних розмірів (0,1 %), а також поєднання класичних, некласичних розмірів і силабіки (0,4 %).

Підрозділ 2.2. „Дольник” присвячений формі некласичного віршування, яка була першою сходинкою розхитування класичного вірша.

Некласичний вірш, найвищі точки розвитку якого в українській поезії припали якраз на 60-ті та 80 - 90-ті роки ХХ ст., не міг не зацікавити В. Голобородька. Він опановує всі форми некласичного вірша, надаючи особливої уваги дольнику. Дольник володів тією гнучкістю, якої не вистачало силабо-тонічній поезії. А звідси - можливість втілити в життя багатогранність інтонацій, зміни ліричного малюнка й мінливість настрою. Недаремно М. Гаспаров запропонував вважати дольник шостим силабо-тонічним метром. Не здобувши панівного становища, він усе-таки відіграв велику роль у розвитку віршової системи. Насамперед дольник розширив межі поезії, а також допоміг по-новому трактувати класичний вірш, який почав „здавати” свої позиції.

Дольники українського поета характеризуються переважно неврегульованістю. Це не лише різноіктовість, змінність анакруз і клаузул, а й поєднання в межах одного твору різних дольникових форм, подекуди відсутність рими та досить вільне використання розділових знаків. Із класичних рис слід назвати традиційну строфіку, адже всі дольники автора написані катренами.

У В. Голобородька суто дольники становлять лише 0,9 % від загальної кількості віршів збірки „Ми йдемо”, але не можна оминути їх увагою. Вони досить рідко трапляються в монометричних віршах („Лист братові”, „Іноді думки невеселі огорнуть”, „Туман”, „Подарунок твоєму столу”, „Святкові жовтні і травні”), однак активні в поліметричних композиціях („Човни проліскові”, „По вертикальній стіні”, „Зелен день”, „Пробудження” та ін.). Так, наприклад, помітне їх тяжіння в бік тактовика („За поворотом круглішим від колеса”, „У країні Інії був початок”, „Червоне чекання” та ін.), але воно не є переважаючим, оскільки дольниковий ритм, а саме міжіктові коливання в межах 1-2, витісняють інші некласичні розміри.

Дольник поета ще залежить від класичного вірша, що особливо помітно на строфічному рівні. Тут ще немає вільного поводження з будовою творів, ритмікою і римуванням. Але вже відчутне прагнення писати вільно, природно, не втискуючи себе в жодні рамки, писати так, як відчуваєш.

У підрозділі 2.3. „Тактовик” здійснено спробу описати маловживану в українській літературі й, зокрема, у творчості В. Голобородька, форму некласичного вірша - тактовик. У більшості віршознавчих робіт він згадується лише дотично. О. Квятковський, який увів у обіг цей термін, вважав виникнення тактовика не заслугою нових поетів, а вбачав його витоки в метриці народного вірша. Цей термін неоднозначно сприймають деякі віршознавці. Наприклад, М. Гаспаров критикує його через нав'язливі асоціації з музичним тактом, з ізохронністю вимови. А тому вчений пропонує сприймати цей термін, не вдаючись до етимологізації

В. Голобородько майже не використовує цю форму некласичного вірша в чистому вигляді, а надає їй перевагу в поліметричних композиціях. До власне тактовиків належить лише вірш „Стара хата”.

У підрозділі 2.4. „Акцентний вірш” проаналізовано особливості акцентного вірша у творчості В. Голобородька. Поет звертається до цієї форми некласичного вірша в поезіях „Зголоднілим язики”, „Це скарби”, „Боже літо”, „Дорогою ціною”, „Колись тиран”, „Міждо мир хрещений”, „Він скинув…”. Переважна більшість їх належить до акцентного вірша складного типу, який характеризується такими ознаками, як змінна кількість наголосів, домінування довгих, масивних за складовою і словесною будовою рядків, різке коливання кількості міжнаголошених інтервалів, поліморфний фон, змінна анакруза, нетотожна строфічність. Акцентні вірші В. Голобородька охоплюють менше відсотка від усього корпусу віршів збірки „Ми йдемо”, але вони заслуговують особливої уваги через свою неповторну форму.

Незважаючи на різноманітну строфічну будову акцентного вірша поета, переважають чотирирядкові строфи. Є вірші, які складаються лише з катренів („Дорогою ціною”, „Боже літо”, „Колись тиран”, „Він скинув з себе” та ін.), і такі, у яких поряд із чотирирядковими використано строфи з різною кількістю рядків („Хіба ми отут”, „Зголоднілим язики”).

Акцентний вірш В. Голобородька максимально наближається до верлібру, і лише наявність рим не дає йому повністю звільнитися від основних віршотвірних факторів.

У процесі аналізу форм некласичного вірша В. Голобородька визначаємо їх основні особливості: тяжіння до неврегульованості, переважно неточні рими, змінні анакрузи та клаузули, тотожна й нетотожна строфічність. І, що цілком закономірно, від дольника до акцентного вірша зв'язок із класичною традицією послаблюється.

У третьому розділі „Верлібр - домінувальна форма поезії В. Голобородька” проаналізовано вільні вірші Василя Голобородька. Особливу увагу звернуто на строфіку, оскільки існує думка, що верлібри астрофічні.

У підрозділі 3.1. „Верлібр як віршознавча проблема” проаналізовано концепції, які, сформувавшися приблизно із середини минулого століття і до сьогодні, по-різному трактують „вільний вірш”.

Теми верлібру торкалися у своїх дослідженнях Б. Бунчук, В. Брюсов, М. Гаспаров, В. Жирмунський, О. Жовтіс, Г. Клочек, Ю. Ковалів, Н. Костенко, Н. Науменко, О. Овчаренко, Ю. Орлицький, А. Підпалий, Т. Салига, Г. Сидоренко, Ю. Тинянов та ін.

Перша, найбільш рання концепція, зараховує до верлібру все те, що не є силабо-тонічним віршем. Такої ж думки, зокрема, О. Квятковський, який розрізняв метричний і неметричний верлібр. Основними ознаками метричного верлібру, на його думку, були нерівностопність і нестрофічність, а неметричного - інтонаційні ознаки. Вочевидь він пішов слідом за В. П'ястом і Г. Шенгелі, котрі загалом тлумачили вільний вірш як будь-який нерегулярний.

Інші віршознавці є прихильниками „мінус-концепції”, яка трактує верлібр як вірш, звільнений від метра, рими, строфіки (Ю. Лотман, Ю. Тинянов). Хоча таке пояснення вільного вірша деякою мірою вказує на його недосконалість порівняно з класичним віршем.

Прихильники третьої концепції вважають, що не треба відштовхуватися від тих ознак, які відсутні у верлібрі, а шукати його власні переваги. Адже особливість верлібру не лише в мінус-прийомах, а в можливості передати авторську думку найбільш органічною формою. Так, за О. Жовтісом, верлібр - це вірш, який будується на повторі фонетичних сутностей різних рівнів, що неперіодично змінюють одна іншу, причому субодиницями повтору у співвідносних рядках або сегментах рядка можуть бути фонема, склад, група складів (стопа, доля й т. ін.), наголос, клаузула, слово, група слів.

Прихильники ще одного підходу трактували вільний вірш як самостійну систему віршування, яка, відмовляючись від усіх традиційних віршотвірних засобів, певною мірою протистоїть іншим системам віршування (М. Гаспаров, Ю. Орлицький, М. Шапір).

Схиляємося до такого тлумачення вільного вірша: верлібром називається самостійний тип віршування, альтернативний щодо класичної системи віршування, основною ритмічною одиницею якого є неврегульований рядок.

Можна виділити два полюси вільного вірша:

- верлібр-мініатюра, лаконічний, стиснутий, деякою мірою афористичний, близький до східних жанрів;

- верлібр із довгими, прозовими рядками, поділом на строфи-абзаци і наближеністю до віршів у прозі.

Верлібр не міг би існувати, створюватись і сприйматись як віршова форма без багатовікової історії строгих форм, без класичного фундаменту, без силабо-тонічного вірша, оскільки у протиставленні класичного й некласичного віршів найкраще помітні переваги та недоліки різних систем віршування.

У підрозділі 3.2. „Способи урізноманітнення верлібру в поезії Василя Голобородька” показано особливості верлібру українського поета, звернено увагу на класичний елемент у некласичних творах, а також на інтертекстуальні зв'язки.

Багато творів В. Голобородька лише на перший погляд видаються вільними віршами, а насправді є позірними верлібрами, або, інакше кажучи, гетероморфними віршами. Це вірш, який орієнтується на верліброву систему віршування, але не відповідає всім її параметрам.

Справді, поява одного силабо-тонічного рядка ще не перетворює верлібр у перехідну форму, яка знаходиться на межі поезії та прози. Але існують випадки, коли таких рядків багато. Саме тому слід навіть у межах вільного вірша провести певну класифікацію. Тому серед вільних віршів В. Голобородька доцільно виділяти три групи:

- „чистий” верлібр, не розбавлений класичними елементами, відповідний канону, який склався у ХХ ст.;

- верлібр із метричними вкрапленнями (якщо вони охоплюють не більше 25 %). Якщо вкраплення метра перевищують 25-50 %, то тут слід говорити вже про перехідну метричну форму з певною метричною домінантою;

- позірний верлібр (складні поліметричні композиції, близькі за сприйняттям до вільних віршів).

Однорідністю і герметичністю характеризується цикл „Синя радість”, у який увійшли „чисті” верлібри В. Голобородька. Вони позбавлені рими, метра й розділових знаків. Верлібри циклу між собою дуже схожі, а саме мають форму монострофоїда, що займає від 5 до 13 рядків.

Для верлібрів В. Голобородька характерні такі ознаки:

- поділ на строфоїди (притаманний більшості творам);

- спорадична рима;

- украплення метра;

- авторська пунктуація;

- тяжіння до прозаїчності у творах пізнього періоду;

- звертання до фольклору (веснянок, загадок, прислів'їв), що зазвичай супроводжується використанням силабіки у вільному вірші.

Підрозділ 3.3. „Строфа як компенсаторний засіб верлібру” проливає світло на строфічну будову вільних віршів. Адже у європейському віршознавстві вже накопичений певний досвід щодо аналізу строфічної побудови творів. У дослідженнях відомих літературознавців М. Гаспарова, В. Жирмунського, І. Качуровського, Ю. Лотмана, О. Федотова, В. Холшевникова та інших звернуто увагу на строфіку ліричних текстів у динаміці розвитку. Слід зазначити, що вчених цікавить передусім строфіка силабо-тонічних віршів. Щодо некласичних творів, то їх композиційну побудову проаналізовано у статті „Строфічна організація неримованого вірша” М. Пейсаховича і в працях російського віршознавця Ю. Орлицького.

Стосовно верлібрів ідеться не про строфи у традиційному значенні, а про строфоїди. Строфоїди прийшли в сучасний верлібр на зміну строфам класичної силабо-тоніки. Їх виділяють, на відміну від силабо-тонічного вірша, не за формальними ознаками, а за художньо-змістовими. Скориставшися визначенням російського літературознавця Ю. Орлицького, під строфоїдом розуміємо „відділений із двох сторін пробілами фрагмент поетичного тексту, що характеризується, як правило, смисловою та інтонаційною закінченістю і функціонально відповідає класичній силабо-тонічній строфі” Орлицкий Ю. Б. Стих и проза в русской литературе: Очерки, истории и теории / Ю. Б. Орлицкий. - Воронеж. : Изд-во ВГУ, 1991. - С. 87.. Усі вільні вірші В. Голобородька поділяються на строфічні, астрофічні та однострофні (або монострофоїди).

У збірці „Ми йдемо” - 822 поетичних твори, з них 13 % - це однострофні форми або ж монострофоїди (оскільки всі вони є некласичними формами). Серед них вирізняються строфи східного походження, зокрема японського: хоку й танка. Композиція вільновірша, подібна до хоку, дотримується змістових канонів зазначеного жанру - чуттєвий образ-засновок (перші два рядки) і думка-висновок (третій рядок). Зв'язок подібних мініатюр В. Голобородька з японською традицією в спогляданні, прямому зверненні до світу природи, демонстративній відмові від раціоналізму. Для подібних віршів властива смислова насиченість, філософська глибина при зовсім простій формі викладу. Найчастіше позбавлені вираженої фабули, вони вміщують у собі весь світ, і саме в цьому їх притягальність.

У верлібрах В. Голобородька можна виділити такі строфічні сполуки (повтори):

1) початкові (анафористичні), коли строфи розпочинаються однаково, наприклад, у поезіях „Тихіше промови промовляйте”, „Пробудження”, „Ти починалася”, „Осінь”, „Закоханим поглядом”, „Новорічне”, „Осіння мозаїка” та ін.;

2) кінцеві (епіфористичні), наприклад, у вірші „Молитва про нездійсненне”, „Загублений черевичок”, „Як бігати з полону”, „Де ночують метелики”, „Урожай”. Найчастіше вони слугують для виділення умовних строфоїдів;

3) кільцеві (анадиплозійні), наприклад, у віршах „Пригладжена хмаринка”, „Ми йдемо”, „Мандрівниця”. Окрему групу складають поезії, у яких повтори на початку й наприкінці замикають їх у своєрідне кільце: „Бик з одним рогом”, „Хлопчик малює літо”, „Бабо кам'яна”, „Скляна жінка”, „За тим, за тим деревом”;

4) стикові (епанастрофічні): „Місцина - Грицьків вітряк”, „Замовляння від печалі”;

5) спіральні („Сунична стежка”, „Від дерева до дерева”), де перший рядок, ніби спіраллю, пронизує весь твір.

У четвертому розділі „Маргінальні форми в поезії В. Голобородька” проаналізовано особливості перехідних жанрів, до яких належать вірші в прозі, пов'язані з відмовою від традиційних прозових і поетичних форм. Це наслідок освоєння письменниками контактної зони та нових літературних можливостей.

У підрозділі 4.1. „Вірш у прозі: дефініція терміна” здійснено спробу пояснити поняття „вірш у прозі”, яке, як і верлібр, народилося з протесту проти традиційного класичного віршування, але ще більш альтернативне.

У літературі минулих століть між віршами і прозою була велика відстань. Літературознавство трактувало їх як дві семантично замкнені категорії. Однак у ХХ ст. поезія і проза пішли на зближення. Роди, види та жанри літератури стали дифузіювати, втрачати межі. Саме для літератури ХХ - ХХІ ст. характерне тяжіння митців до використання перехідних форм між віршем і прозою, а звідси випливає і зацікавленість літературознавців цією проблемою. Деякою мірою до вивчення віршів у прозі зверталися І. Денисюк, С. Павличко, Н. Шумило, А. Підпалий.

Є дослідники, які вважають, що вірш у прозі й верлібр - це одне й те ж (О. Жовтіс), тільки вірш у прозі нібито не членується на строфи. Натомість Ю. Орлицький пропонує трактувати вільний вірш і вірш у прозі як окремі поняття, хоча й верлібр і версе можуть входити до складу поезій у прозі.

Незважаючи на зміни, яких зазнала ця жанрова форма від часу свого виникнення до сучасного періоду, вона все одно залишає за собою особливості двох культур і традицій - віршової та прозової - одночасно, адже використовує прийоми, мотиви, образи, сюжети і вірша, і прози. Погоджуємося з більшістю літературознавців, що серед основних ознак віршів у прозі відзначаються їх невеликий обсяг, рудиментарний, а подекуди і зовсім відсутній сюжет, підвищена виразність мови, особливий тип побудови художнього образу.

Підрозділ 4.2. „Між віршем і прозою” присвячений творам В. Голобородька, які знаходяться на межі між віршем і прозою, про що свідчить їх відмінний графічний запис у збірках різних років видання („Летюче віконце” і „Ми йдемо”). Ці твори є проміжною ланкою між верлібрами й віршами в прозі („Біла квітка”, „Отак зустрічаємося”, „Змагання зі світом”, „Ось мені скарбничка”, „Досконалими стаємо” та ін.), оскільки поділ на рядки в них присутній лише частково. Водночас, можна виділити і чисті форми віршів у прозі („Чекаючи запитання”, „Цікава газета”, „Пісенька вночі”, „Товщина ґрунту”, „Прикмети імітації”, „Кривенька качечка” тощо). Від прози вони відрізняються відсутністю сюжету, на перший план виходить ліричне переживання, оповідь ведеться від першої особи. Загалом вірші в прозі пишуть поети, яким у певний момент стає тісно в рамках вірша. У назві жанру відображено подвійний характер явища. З одного боку, маємо прозовий запис, а з іншого - використання різноманітних віршових елементів (насамперед повторів).

У збірці В. Голобородька „Ми йдемо” віршам у прозі належить приблизно 2,5 % від усіх поетичних творів. Більшість із них об'єднано в розділі „Колекціонер кольорових олівців”, і датовані вони 1967 роком.

Серед віршів у прозі можна виділити деякі підтипи, пов'язані з домінуванням тієї чи іншої структурно-жанрової традиції. Головне розмежування в рамках цих маргінальних форм Ю. Орлицький пов'язує з функцією фабули: 1) безфабульні (ліричні мініатюри); 2) фабульні (стиснуті історії), які характеризуються сюжетністю, персонажністю, діалогічністю, монологічністю. До них належать:

а) діалоги (вірші-сценки, які мають сюжет: зав'язку, кульмінацію, розв'язку). У таких віршах присутні, зазвичай, два персонажі, між якими відбувається діалог - зіткнення (характерів, світоглядів, настроїв, статей). Вірш будується на нетривалій розмові між співрозмовниками, які здебільшого до цієї зустрічі не були знайомі, або їх зустріч відбулася дуже давно і вже призабулася. Переважну більшість таких творів становлять ті, у яких одним із головних героїв є сам ліричний герой, оповідач. Це й розмова ліричного героя з братом („Цікава газета”), і з невідомим перехожим („Чекаючи запитання”);

б) монологи (розповіді персонажів про самих себе, з характерною сповідальною інтонацією і саморефлексією). Переважно монологи безсюжетні, вони не містять якоїсь конкретної історії героя. Монологи - це фрагменти настроїв, роздумів. Іноді назвами таких віршів є резюме проблеми, яка згодом розкриється у творі („Пісенька вночі”, „Товщина ґрунту”). У монологах ліричний герой уже не шукає собі співрозмовника, він залишається сам на сам зі своїми думками, почуттями та переживаннями.

У низці віршів у прозі В. Голобородько використовує версе, строфічну прозу, яка також виникла як результат тісної взаємодії вірша і прози. Поняття „версе” нове в українському літературознавстві, хоча письменники вже давно використовують віршоподібну прозу на практиці. На сьогодні в українському літературознавстві немає жодного ґрунтовного дослідження подібної форми через нечіткість і розмитість її визначення.

Основними ознаками версе є особлива врегульованість обсягу строф, коли кожна з них дорівнює одному реченню. У версе строфічність виступає єдиною ознакою вірша в прозаїчній структурі, вносячи в неї регулярний вертикальний порядок, який співвідноситься з віршовим. Подібність версе В. Голобородька з верлібрами в тому, що поряд із довгими реченнями поет часто використовує і короткі, які охоплюють частину друкарського рядка. Подібний поділ тексту на строфи передбачає його вертикальне прочитання. Цим самим створюється візуальний ефект вірша. Маючи багато спільного із верлібром, від останнього версейні твори відрізняються відсутністю подвійної сегментації тексту, тобто зміст твору подається лінійно, що характерно саме для прозового запису. В. Голобородько рідко створює тексти, повністю написані версе, частіше він поєднує версейні строфи із вільним віршем в межах однієї багатоструктурної композиції.

У ВИСНОВКАХ дисертації узагальнено результати проведеного дослідження. Поетика В. Голобородька становить унікальний феномен. З одного боку, це некласичний поет, який зробив неоціненний внесок у розвиток українського вільного вірша, з іншого - не можна заперечувати якнайтіснішого зв'язку поета з класичною традицією. У метриці В. Голобородька простежуються всі основні тенденції українського вірша ХХ ст. І якщо кількість класичних віршів і віршів, написаних дольником, тактовиком і акцентним віршем незначна, то поезій, написаних верлібром, - більшість.

У межах віршової системи В. Голобородька можна виділити наступні метричні категорії:

1) монометричні композиції:

- класичні розміри;

– некласичні розміри;

– імітації народного вірша.

2) поліметричні композиції.

Збірка „Ми йдемо” становить інтерес не тільки для шанувальників поезії В. Голобородька, а й для дослідників його творчості. Хронологічне розміщення творів дає змогу простежити динаміку внутрішнього світу митця. Еволюція поетового мислення не могла не вплинути і на форму віршів, їх метрику та строфіку, що розглянуто в ході дослідження. За допомогою статистичного аналізу віршів було розставлено домінанти у творчості В. Голобородька. 822 опрацьованих творів зі збірки „Ми йдемо” дають підставу показати новаторство поета в царині форми.

Класичні вірші трапляються переважно в ранній період творчості. Використання рими, як і метра, у творчості В. Голобородька не є системним. Він вільно переходить із одного ритму на інший і частіше взагалі відмовляється від класичного канону. Так само й риму поет використовує з особливою авторською свободою. Однак йому тісно в певних рамках, а тому цілком зрозумілим є втручання некласичних рядків у класичні розміри, періодичне зникнення рим, поєднання різних розмірів у межах одного метра. В. Голобородько свідомо комбінує класичний і некласичний вірш, доводячи цим плідність експерименту. Адже елементи класичного вірша можуть органічно вплітатися в некласичну структуру і - навпаки.

Правильна повнозвучна рима та строфічність - неодмінні супутники класичного вірша. І саме вони часом заганяють силабо-тонічний вірш у глухий кут. Рима і строфа за всієї їхньої різноманітності підкреслюють монотонність вірша своїм повторенням. Кількість повних рим у будь-якій мові вичерпана, і рано чи пізно вони всі ввійдуть у ті чи інші сполучення. Від частого використання будь-яка рима стирається, вона стає нецікавою, зношеною. А чим більше рима незвичайна та витончена, тим швидше вона вичерпується.

На всіх етапах віршової еволюції поета домінують верлібри. Повністю верлібровими є цикли „Понеділок”, „Синя радість”, „Стежка солодких півників”, „Калина об Різдві”, „Слова у вишиваних сорочках”. В. Голобородько пише і „чисті” верлібри, і верлібри з метричною орієнтацією, які нагадують класичне віршування. Серед них можна виділити вільні вірші з окремими силабо-тонічними рядками, поезії, у яких таких рядків багато, і вірші, котрі можна трактувати як поліметричні, оскільки поряд зі строфами, написаними верлібром, є класичні строфи.

Існувала думка, що для вільного вірша характерна астрофічність, або бідна строфіка. Натомість сьогодні більшість літературознавців сходиться на тому, що строфіка верлібру потенціально складніша, ніж строфіка класичного вірша. Сучасний стан поезії говорить про великі потенціальні можливості строфічного поділу неримованого поетичного тексту.

Верлібри В. Голобородька доводять, що вільний вірш усе ж має строфічну будову, незважаючи на відсутність основних строфоутворювальних елементів. Аналіз збірки „Ми йдемо” показує, що 80 % її творів чітко розділені на частини. У класичних віршах поет є традиційним, катрени домінують у побудові строф (близько 5 %). Для некласичного вірша панівною є полістрофоїдна будова і різна кількість рядків у строфах (52,5 %). Загалом полістрофоїди становлять 62,1 % від усіх творів збірки „Ми йдемо”. Кількість строфоїдів у різнострофних віршах коливається від 2-х до 16-ти („Катерина”). Майже 20 % припадає на астрофічні вірші й 13 % - на однострофні. Зв'язок верлібрів В. Голобородька із класичним віршем особливо простежується на строфічному рівні. За прикладом традиційної строфіки, а саме із рівних за обсягом строф складається 9,6 % неримованих творів.

Велику роль у строфічній побудові творів В. Голобородька відіграє анафора, яка трапляється чи не в кожному тексті. А вірші, які повністю побудовані на анафоричному початку строф, охоплюють 4,9 % від усього масиву творів.

Творчості В. Голобородька властивий високий рівень свободи: широке використання некласичних розмірів, велика кількість поліметричних композицій, різкі перепади ритму в монометричних творах, домінування полістрофоїдних текстів.

Слід відзначити тісний зв'язок між віршами в прозі В. Голобородька і його ж верлібрами. Відмінність між ними досить часто полягає лише у графічному чиннику. Для прикладу, одні і ті ж твори („Сенс розмови”, „Пісенька вночі”, „Готуємося до свята”, „Це - скарби”, „Біла квітка”, „Досконалими стаємо”) у збірках різних років видання „Летюче віконце ” і „Ми йдемо” мають різний запис і різну строфічну будову.

Характерні ознаки класичного у верлібрах В. Голобородька:

- будова вільного вірша за принципом традиційної строфіки;

- спорадична рима;

- вкраплення силабо-тонічних і силабічних рядків;

- використання розділових знаків;

- звертання до силабо-тонічних епіграфів, а також до ремінісценцій із фольклору;

- виведення у заголовок верлібрів класичних жанрових означень;

- використання рефренів.

В. Голобородько зумів примирити у своїй творчості класичне й некласичне. Ще зовсім нещодавно ознакою непрофесійності вважалася нездатність витримати обраний метр, заримувати всі рядки. Некласичний вірш, зокрема верлібр, був вигнанцем в українській літературі. Натомість для сучасної поезії будь-яке відхилення від канону стало не тільки звичним, а й сприймається як крок уперед. Збірка „Ми йдемо” є яскравим прикладом великої майстерності поета. Поетична манера автора - це симбіоз традиційного й новаторського, класичного та некласичного.

Список умовних позначень

Я - ямб; Я6цн1 - шестистопний ямб із цезурним нарощенням на один склад; Я6цу1- шестистопний ямб із цезурним усіченням на один склад; Х - хорей; Д - дактиль; Ам - амфібрахій; Ан - анапест; Дк - дольник; Тк - тактовик; Акц - акцентний вірш; ПК - поліметрична конструкція; КЛ - класичний розмір; НКЛ - некласичний розмір; ПМФ - перехідна метрична форма; В.в. - вільний вірш, верлібр; ВуП - вірш у прозі.

Основні положення дисертації відображені в таких публікаціях

Статті в наукових фахових виданнях

1. Пашук О. Особливості стилю Василя Голобородька / О. Пашук // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки / Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки ; голов. ред. І. Д. Олексеюк. - Луцьк : РВВ „Вежа” ВДУ ім. Лесі Українки. - 2004. - № 6. - С. 225-229.

2. Кицан О. Особливості строфічної будови поезій Василя Голобородька / О. Кицан // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки / Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки. - Луцьк : РВВ „Вежа” ВДУ ім. Лесі Українки. - 2006. - № 6. - С. 150-158.

3. Кицан О. Особливості віршів у прозі Василя Голобородька / О. Кицан // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. № 17. Філологічні науки / Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки ; [редкол.: М. В. Моклиця та ін.]. - Луцьк : РВВ ВНУ ім. Лесі Українки, 2008. - С. 64-70.

4. Кицан О. Класичний і некласичний вірш в історії європейської поезії / О. Кицан // Наукові записки. Серія „Філологічна” / Національний університет „Острозька академія”. - Острог : Вид-во Нац. ун-ту „Острозька академія”. - Вип. 15. - 2010. - С. 125-130.

5. Кицан О. Інтертекстуальність поезії Василя Голобородька / О. Кицан // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Літературознавство / Терноп. нац. педаг. ун-т ім. Володимира Гнатюка ; за ред. проф. М. Ткачука. - Т. : ТНПУ, 2010. - Вип. 29. - С. 98-110.

6. Кицан О. Внутрішньо-текстова комунікація: „автор-читач” у поезії В. Голобородька / О. Кицан // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. № 25. Філол. науки / Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки ; [редкол.: М. В. Моклиця та ін.]. - Луцьк : РВВ ВНУ ім. Лесі Українки, 2009. - С. 3-7.

7. Кицан О. Строфіка верлібрів Василя Голобородька (на прикладі збірки „Ми йдемо”) / О. Кицан // Віршознавчі студії : зб. наук. пр. конф. „Українське віршознавство ХХ - початку ХХІ століть. Здобутки і перспективи розвитку”, 21 вересня 2009 року / упоряд. Н. В. Костенко, Я. В. Ходаківська. - К., 2010. - С. 205-211.

8. Кицан О. Сучасні концепції верлібру / О. Кицан // Наукові записки. Серія „Філологічна” / Національний університет „Острозька академія”. - Острог : Вид-во Нац. ун-ту „Острозька академія”. - Вип. 18. - 2010. - С. 125-132.

9. Кицан О. Поетика версе у творчості Василя Голобородька / О. Кицан // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Філол. науки. / Луган. нац. ун-т ім. Т. Шевченка ; гол. ред. В. С. Курило. - 2011. - № 3 (214), ч. ІІ. - С. 81-87.

Матеріали і тези конференцій:

1. Кицан О. Вірші в прозі як маргінальна форма (на прикладі поезій В. Голобородька) / О. Кицан // Волинь очима молодих науковців: минуле, сучасне, майбутнє : матеріали ІV Міжнар. наук.-практ. конф. асп. і студ., (12-13 трав. 2010 р.). Т. 1 / М-во освіти і науки України, Волин. нац. ун-т імені Лесі Українки, Наук. т-во студ. і асп. - Луцьк : РВВ ВНУ ім. Лесі Українки, 2010. - С. 231-233.

...