Нарисово-есеїстичне начало прози С.Д. Довлатова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

УДК 821.161.1 - 3.09

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Нарисово-есеїстичне начало прози С.Д. Довлатова

10.01.02 - російська література

Кисільова Євгенія Анатоліївна

Дніпропетровськ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Гусєв Віктор Андрійович, Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, професор кафедри зарубіжної літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Ніколенко Ольга Миколаївна, Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка, завідувач кафедри зарубіжної літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Остапенко Ірина Володимирівна, Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського, доцент кафедри російської та зарубіжної літератури.

Захист відбудеться «22» квітня 2011 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті ім. Олеся Гончара (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка, 1).

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара (49010, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8).

Автореферат розісланий «18» березня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.П. Біляцька

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Сергій Донатович Довлатов (1941-1990), безсумнівно, один із найяскравіших представників російської літератури кінця ХХ ст. З його ім'ям пов'язані уявлення про «новий автобіографізм», стильові новації, простоту, художню досконалість, стислість і виразність прози. Творчість С. Довлатова викликає інтерес широкого кола читачів, виступає об'єктом наукового пошуку. До аналізу довлатовських текстів зверталися М. Анастасьєв, А. Ар'єв, Й. Бродський, О. Геніс, О. Звєрєв, М. Липовецький, Л. Лосєв, А. Найман, І. Серман, І. Сухих, та ін. Спадщина цього письменника плідно вивчається не тільки на батьківщині, а й за кордоном.

Дослідники творчості С. Довлатова підкреслювали неповторність авторського стилю, виокремлюючи різні аспекти жанрово-стильової своєрідності його прози. У цьому контексті питання міжжанрового синтезу, характерного і для сучасного літературного процесу, і для прози С. Довлатова, не дістало ґрунтовного вивчення. Але саме міжжанрова взаємодія уможливлює посилення виразності коротких оповідань письменника.

Автодокументалізм прози С. Довлатова зумовлюється його журналістським досвідом. Виходячи з цього, у нашій роботі простежується вплив на творчість письменника художньо-публіцистичних жанрів нарису та есе. Отже, актуальним видається аналіз жанрово-стильової природи довлатовської прози - нарисово-документальної та есеїстичної засад у ній. Такий підхід сприяє висвітленню найважливіших особливостей поетики прози С. Довлатова, опису визначальних напрямів процесу міжжанрової взаємодії, що позначилися на художній структурі творів письменника.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара в рамках комплексної теми № 023499 «Закономірності функціонування літератури в контексті культури» (№ 01234U007899). Тема дисертації затверджена Науковою радою НАН України з проблеми «Класична спадщина і сучасна художня література» (протокол № 5 від 10. 12. 2009 р.).

Мета дослідження полягає у вивченні характеру міжжанрового синтезу в оповіданнях і повістях С. Довлатова. Відповідно до мети дослідження формулюються основні завдання:

- простежити історію вивчення творчості С. Довлатова;

- дослідити особливості взаємодії документалізму й художнього вимислу в оповіданнях і повістях письменника;

- охарактеризувати їх жанрово-стильові особливості творів;

- виявити елементи нарису та есе в прозі С. Довлатова;

- розглянути характер відображення дійсності в прозі С. Довлатова;

- описати засоби і форми співвіднесення норми й абсурду, ідеалу і повсякденної реальності у творах письменника;

- визначити роль образу автора-персонажа в прозі С. Довлатова.

Теоретико-методологічною базою дисертації є роботи вітчизняних і зарубіжних науковців, присвячені розробці теорії малих оповідних жанрів, а також аналізу загальнокультурних, історико-літературних проблем, що виникають при вивченні творчості С. Довлатова (М. Бердяєв, Д. Глед, Л. Гінзбург, М.Липовецький, А. Мережинська, В.Руднєв, І.Скоропанова та ін.).

Дослідження прози С. Довлатова здійснено з використанням принципів системного підходу, історико-літературного, біографічного, структурально-функціонального методів дослідження.

Об'єктом дослідження є цикли оповідань і повістей С. Довлатова «Компроміс», «Марш самотніх», «Ремесло», «Наші», «Філія», повісті «Зона. (Записки наглядача)», «Заповідник», «Іноземка», «Валіза», «Записники», а також оповідання 60-80-х рр. ХХ ст., які не ввійшли до циклів.

Предмет дослідження - специфіка жанрової природи прози С. Довлатова у світлі процесів жанрового синтезу, поєднання в ній документалістики та художнього вимислу.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що в роботі вперше здійснено аналіз жанрово-стильових особливостей прози С. Довлатова, враховуючи вплив на неї нарисової та есеїстичної поетики; охарактеризовано провідні тенденції міжжанрового синтезу, що ґрунтуються на органічному включенні документально-автобіографічного начала до художньої структури творів письменника; розглянуто особливості відображення доби 60-80-х рр., зокрема, в аспекті співвідношення норми й абсурду як характерної риси втіленого у творах письменника часу; виявлено функцію образу автора-персонажа в оповідній структурі довлатовської прози.

Практична цінність. Матеріали і висновки дисертації можуть бути використані у вузівських загальних курсах історії російської літератури ХХ ст., спецкурсах і спецсемінарах, присвячених жанровій системі російської літератури, а також для подальшого дослідження творчості С. Довлатова.

Апробація дослідження. Основні положення дисертації викладені в доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: «Міжнародні читання молодих учених пам'яті Л. Я. Лівшиця» (Харків, 2005, 2006, 2011); Всеукраїнська наукова конференція «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2004 , 2005, 2006, 2008, 2009, 2010).

Публікації. Основні положення дисертації відображено в 11 публікаціях, 9 із яких надруковано у збірниках, зареєстрованих ВАК України як фахові.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури, що налічує 232 позиції. Повний обсяг роботи - 203 сторінки. Основний текст дослідження - 182 сторінки.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну, визначено мету й завдання роботи, предмет, об'єкт, методологічні основи дослідження, розкрито теоретичне й практичне значення роботи.

У I розділі «Історія вивчення жанрової специфіки прози С. Д. Довлатова» здійснюється огляд літератури, присвяченої творчості письменника, осмислюється стан вивчення жанрової специфіки творчого доробку, розглядаються основні історико-літературні джерела нарисового і есеїстичного начала та шляхи їх трансформації у прозі С. Довлатова.

У підрозділі 1.1. «Творчість С. Д. Довлатова в оцінці критики» аналізується характер сприйняття творів письменника. Відзначається, що вже перші рецензії та критичні статті, опубліковані у періодичних виданнях США, окреслили певні особливості поетики його творчості: специфіку образу автора-персонажа, наявність документально-біографічних елементів у сюжетній площині творів, своєрідність гумору С. Довлатова, спадкоємність його прози стосовно російської літературної традиції. Саме ці праці надовго визначили коло питань, до яких зверталися дослідники довлатовської прози.

Смерть С. Довлатова у 1990 р. вразила шанувальників його таланту, і з цього моменту творчість письменника набуває широкої популярності. Побачили світ численні статті про життєвий і літературний шлях С. Довлатова, друкуються мемуари, проводяться конференції. До наукового обігу вводяться листи, формується довлатовська фільмографія, у форматі аудіокниг видаються твори письменника.

Прикладами глибокого, багатоаспектного осмислення творчості С. Довлатова, на наш погляд, можна вважати монографію І. Сухих «Сергій Довлатов: час, місце, доля» (1996) та «філологічний роман» О. Геніса «Довлатов і околиці» (1999). Ряд аспектів творчості письменника досліджено в дисертаціях К. Баринової, І. Вейсман, Ю. Власової, О. Вознесенської, К. Дочевої, А. Воронцової-Мараліної, Г. Доброзраковой, Кім Чен Хона, Ж. Мотигіної, А. Плотникової, Ю. Федотової. Більшість дослідників звертали увагу на особливу роль традиції російської класичної літератури у доробку С. Довлатова, орієнтацію на О. Пушкіна, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, А. Чехова. Скажімо, І. Вейсман, аналізуючи довлатовський «ленінградський текст» та шляхи його входження в «петербурзький текст», відзначає актуалізацію характерних для російської класичної літератури образів «маленької людини» і «людини з підпілля». А. Плотникова висловлює слушну думку щодо поєднання рис «маленької» і «зайвої» людини із прикметами героя-мандрівника, шукача справедливості «автопсихологічним» героєм С. Довлатова, натомість його антигерої - це люди з «мертвими душами». А. Воронцова-Мараліна досліджує проблему циклізації в прозі С. Довлатова і доходить висновку, що оригінальна авторська концепція особистості забезпечує єдність циклів його оповідань і повістей. Розглядаючи «Зону» як один із яскравих зразків сучасної метатекстуальной прози, К. Баринова підкреслює її автороцентричність і фіксує момент переходу «Я» героя в «Я» автора, акцентує переплетення в повісті вимислу та дійсності. Ю. Федотова відзначає, що в прозі Довлатова моделюється екзистенційна картина світу, великою мірою зорієнтована на відображення абсурду буття.

Проблема жанру у творчості Довлатова розроблена недостатньо, що зумовлює появу нових дослідницьких розвідок. Ю. Власова відзначає мозаїчність і колажність композиції оповідань письменника, приділяючи основну увагу специфіці виявлення художнього хронотопу в його прозі. А. Воронцова-Мараліна простежує напрями структурування циклів довлатовських творів: мікроабсурд - анекдот - оповідання - цикл оповідань - цикл циклів. При цьому дослідниця не уточнює жанрову сутність цих творів, а вказує на цілісність текстів, об'єднаних образом автора-персонажа, жанровою стратегією письменника. Цікавою виявляється дисертація Кім Чен Хона, у якій реалізується несподіване порівняння «Наших» С. Довлатова з романами Л. Толстого, Н. Федорової та В. Панової, хоча визначення жанру «Наших» як сімейного роману потребує уточнення.

Спектр питань, пов'язаних із вивченням особливостей довлатовської прози, досить великий, про що свідчить тематика досліджень останніх десятиліть. Як справедливо зазначає І. Сухих, С. Довлатов перетворився на сучасного класика, проте й сьогодні відсутнє хронологічно вибудуване і текстологічно вивірене зібрання творів, а «філологічно його проза так само - terra incognita». Досі не порушувалося питання про особливості жанрового синтезу у творах С. Довлатова. Його називали «журналістом мимоволі», що спричинило відсутність інтересу до вивчення його журналістського досвіду. Залишився поза увагою дослідників і вплив нарису та есе на прозу Довлатова. Між тим ці жанри відіграють ключову роль у його творчості, яка характеризується не стільки традиційним для нарису документалізмом, скільки настановою на достовірність; а істинність, «есеїзм», «репортажність» письменник перетворює на зображально-виражальні прийоми.

У підрозділі 1.2. «Взаємодія жанрів у сучасній оповідній прозі та її прояви у творчості С. Д. Довлатова» йдеться про особливості міжжанрового синтезу. З огляду на своєрідність жанрових моделей оповідань та повістей С. Довлатова аналізуються шляхи жанрово-стильового перетворення, зумовленого розвитком документальної нарисовості, есеїстичності, ескізності.

У сучасному літературознавстві утверджується художньо-публіцистичний характер жанрової природи нарису, який поєднує елементи публіцистики й белетристики. У нарисі важливу роль відіграє авторське «Я», що постає в образі оповідача, який ненав'язливо й точно підводить читача до оцінки зображуваного, - механізм, започаткований у нарисах І. Тургенєва, Г. Успенського, М. Салтикова-Щедрина, А. Чехова. Настанова на документалізм, фрагментарність, властива оповіданням С. Довлатова, зближує їх з поетикою нарису.

С. Довлатов, долучаючись до традиції нарису, творчо розвиває її. Письменник не намагається в оповіданнях відобразити невідомі чи екзотичні явища дійсності. Навіть коли мова йде про табірне життя, він не говорить про найжахливіші його епізоди. Для класичного нарису важливе інформативне начало; присутнє воно й у С. Довлатова, хоча й не домінує в його прозі. За словами самого автора, він писав не про табір і ув'язнених, а про життя та людей. Вибудовуючи звя'зок між подією й характером, митець робить широкі художні узагальнення. Це зумовлює суб'єктивізацію його прози, посилення в ній ліричного начала, внаслідок чого, з одного боку, відбувається ототожнення головного персонажа з автором, що спричинило фактографічність оповідного начала і наближення оповідання до документалістики, а з іншого - образ автора ніби розчиняється у подієвій тканині тексту. Варто наголосити, що в оповіданнях С. Довлатова присутній не стільки документалізм, властивий традиційному нарису, скільки настанова на нього, часом імітація, що було слушно відзначено О. Генісом.

Загальновідомо, що у ХХ ст. найпопулярнішим літературним жанром є есе. Теорія цього жанру, як вважає більшість дослідників, сформована недостатньо. Труднощі, що виникають у процесі його вивчення, пов'язані з «багатоскладовістю» жанрової структури. Проте безперечно, що в есе набуває максимального вияву здатність письменника «мистецьки» сприймати життя, синтезувати емоції, враження, образи. Есеїстика дозволяла С. Довлатову вільно висловлювати свої думки, почуття, спостереження. Стилістика есе базується на художніх та публіцистичних прийомах самовираження, які досить широко використовує письменник. Особливості використання елементів таких художньо-документальних форм, як нарис та есе, у прозі письменника потребує ґрунтовного вивчення. Методологія аналізу прози, у якій є наочне документальне начало, повинна містити як розгляд особливостей організації її оповідної структури, так і вивчення проблем взаємодії реальних фактів та вимислу в межах створеного автором художнього світу.

У ІІ розділі «Відображення “тенденцій історичного моменту” у творчості С. Д. Довлатова» досліджується проблема впливу журналістської діяльності на формування особливостей творчої системи С. Довлатова, розглядається специфіка хронотопу творів та художні засоби його відтворення.

У підрозділі 2.1. «“Журналізм” у творчості С. Д. Довлатова та специфіка його прози» наголошується на тому, що особливості прози письменника визначалися його журналістським досвідом: «Газета була його записником, його чернеткою, його романом» Генис А. Довлатов и окрестности / Генис А. Частный случай: филологическая проза / А. Генис. - М. : АСТ: Астрель, 2009. - С. 56.. Один з основних маркерів стилістики художньо-публіцистичних текстів - постійна присутність автора, який часто є героєм своїх творів, учасником зображуваних подій, що властиво й творам С. Довлатова.

«Записники» (1980-1983), «Компроміс» (1981), «Ремесло» (1976-1985), «Філія» (1988) відрізняються фрагментарністю композиції, яку об'єднує образ автора-персонажа. «Валіза» (1986) та «Холодильник» (1988) - збірки оповідань, у центрі яких також автор-персонаж, учасник уявних подій. Єдиний сюжет організовує оповідь «Зони» (1977-1984) та «Заповідника» (1978-1983), герой яких - Борис Аліханов - надзвичайно близький автору. Журналістський досвід залишив відбиток і на поетиці творів, зокрема, включенні авторського «Я» в оповідну тканину, адже вираження авторського ставлення до повідомлюваного, як і документалізм, вирізняють журналістику як специфічний вид творчої діяльності.

Письменник відтворює характерні обставини часу й місця, що визначають долі персонажів, співвідношення добра й зла в їх вчинках. Людина, за С. Довлатовим, не може змінити характер історичного часу, але вона може й повинна певним чином сформувати своє ставлення до нього. Письменник не був дисидентом, але він та його герої ведуть повсякденну «партизанську війну», відстоюючи простір своєї свободи. Автор-персонаж С. Довлатова володіє тим, що заведено називати внутрішньою свободою, яка виникає в результаті опору «тенденціям історичного моменту», «обставинам часу й місця», втіленим із переконливою достовірністю у прозі С. Довлатова. Такі обставини точно передані, скажімо, в «Компромісі». Оповідання, що увійшли до цього циклу, близькі до нарису документалізмом і стислістю, точною передачею реалій радянських ЗМІ, намаганням виокремити найтиповіше, яскравіше окреслити контури подій, зобразити портрети персонажів.

Журналістський досвід традиційно ставав питомим джерелом творчості російських письменників, зокрема, М. Салтикова-Щедрина, О. Купріна, А. Чехова. Слід підкреслити відмінність підґрунтя журналістської праці в різні епохи і, відповідно, інший відгук цього досвіду в художній сфері, що увиразнюється, наприклад, у творчих біографіях А. Чехова й С. Довлатова. Чехов працював у гумористичній пресі, яка обмежувала письменника двома вимогами: написане мало бути коротким і веселим. Газети й гумористичні журнали надавали письменникові відносну свободу творчості. С. Довлатов, навпаки, існував у рамках численних заборон радянських ЗМІ. Проте ця діяльність сприяла виробленню загальних принципів роботи з матеріалом. Оповідання С. Довлатова місткі та короткі, автор виступає в них як об'єктивний і правдивий свідок. Письменник успішно використовував притаманні газетній практиці засоби добору фактів, форми оцінок і коментарів зображуваного, що надали художній прозі достовірності і зрозумілості найширшій читацькій аудиторії.

У підрозділі 2.2. «Епоха та її відображення в прозі С. Д. Довлатова» розглядаються сюжети довлатовських творів, в основу яких покладено спогади автора про 60-70-ті рр. ХХ ст. Ці десятиріччя з характерними для них побутовими прикметами набувають першочергового значення для змістової структури оповідної прози. В оповіданнях письменник творчо переосмислює пережите, відбите в пам'яті, і тоді в текстах поряд із літературними персонажами провідну роль починає відігравати історичний час. Про вплив доби на особистість С. Довлатов розмірковував у есе «На батьківщині…». Автор був переконаний у тому, що особистість державного діяча й звичайної, пересічної людини є результатом впливу епохи, а отже, персонажі довлатовської прози несуть на собі відбиток часу. Письменник відтворює характерні обставини «часу й місця», визначальні для вчинків і долі людей. Його спогади ґрунтуються на осмисленні особистого досвіду історичної пам'яті, що позначилося на трагічному минулому країни в цілому та кожної родини зокрема («Наші»). Відтак суперечливе, трагічне минуле породжує безглуздість та абсурд теперішнього.

Герой С. Довлатова, хоча й змушений вписатися в соціальне оточення, проте не може змиритися з умовами власного існування. На думку М. Липовецького, а також Б. Дубіна, Л. Гудкова, такий тип поведінки є наслідком негативної соціально-культурної ідентифікації. Найяскравіші літературні типи 60-80-х рр., персонажі С. Довлатова, М. Жванецького, В. Висоцького, втілили різні грані негативної ідентичності, сформованої водночас опором і пристосуванням до радянської дійсності. Це, зокрема, відбувається з героями «Компромісу». Створюючи портрет героя, С. Довлатов намагається передати реальний хід подій або хоча б зімітувати їхню природність, невигаданість їхнього розвитку і тим самим уникнути «літературності»; він майстерно використовує художній потенціал «невигаданих фактів».

Для С. Довлатова не властивий історично скрупульозний опис доби. Він звертається до повсякденного побуту, непоказних деталей, які найточніше її характеризують. Більшості оповідань письменника притаманна нарисова ескізність та навмисна, як на перший погляд, кострубатість викладу.

Переважну кількість творів С. Довлатова написано в еміграції, проте основним «хронотопом» у його текстах є радянське минуле. Отримана свобода не тільки дозволила розповісти про раніше заборонене, а й побачити деякі звичні соціальні явища в новому світлі. Звертаючись до минулого, С. Довлатов об'єктивізує його через виразні деталі, які допомагають точно реконструювати радянську дійсність. Скажімо, в оповіданні «Зимова шапка» в діалозі між персонажами виникає словосполучення (майже ідіома) «скороходівський черевик», який був яскравою прикметою часу, як і своєрідний оксюморон «елегантне радянське взуття». У прозі С. Довлатова ознаки побуту відтворюють рух часу. Він може втілюватися у речах, опредметнюватися. Так, у «Зоні» автор-оповідач повідомляє, що за двадцять років служби у капітана Єгорова назбиралося шість пар іменних годинників, які він зберігав у банці з-під чаю. Така деталь, вдало дібрана письменником, переконує читача в достовірності зображуваного. Підкреслена правдоподібність довлатовських оповідань ґрунтується на копіткій роботі автора щодо відтворення численних побутових і психологічних дрібниць, які характеризують добу й точно відтворюють її атмосферу.

У підрозділі 2.3. «Особливості співвідношення норми й абсурду як характерна риса часу в прозі С. Д. Довлатова» розглядаються особливості розпізнання і втілення абсурду через звичне і повсякденне. Тема абсурдності людського буття і норми, що їй протиставляється, є основною у прозі С. Довлатова. На художнє розкриття абсурдної реальності у його оповіданнях та повістях працюють не письменницькі вигадки, а достовірні факти, які надають текстам характер нарисового документалізму.

Усвідомлення абсурдності буття є незримою перешкодою для розуміння людиною власної цілісності та єдності зі світом, пізнання його сутності. Сприймаючи абсурд як небезпеку, С. Довлатов часом милується ним, знаходячи суто естетичну радість непередбачуваного, парадоксального. У «Заповіднику», «Компромісі», «Ремеслі» та інших творах постає ряд епізодів із радянської дійсності - уособлення абсурду. Скажімо, у «Наших» С. Довлатов, розмірковуючи про те, що письменнику редактор не потрібний, згадує, як на «Ленфільмі» він знав гарного редактора-естонку. Слабке знання російської мови надавало її висловлюванням особливої парадоксальності; вона говорила: «Сценарій гарний. Значить, його не візьмуть…».

У світ абсурду органічно вписаний персонаж у стані алкогольного сп'яніння («Зона», «Компроміс», «Валіза», «Заповідник», «Наші»). Це своєрідна спроба втекти від дисгармонійної дійсності, зануритися у світ ілюзій, фантазій. Вживаючи спиртне, довлатовські персонажі досягають абсолютної фізичної та духовної незалежності, пізнаючи нібито іншу реальність. С. Довлатов торкається психологічних проблем особистості, розуміючи, що існуючий державний лад вимагає від людини того, що не властиве її сутності («Зона», «Компроміс», «Заповідник»). Випивка розглядається і як засіб духовного очищення, і як форма примирення з дійсністю. При цьому схильність до алкоголю не применшує душевних, професійних якостей персонажів, але виправдовує деякі їхні неадекватні вчинки. творчість довлатов художній абсурд

Отже, у творах С. Довлатова чітко виокремлюються два світи: світ реальний, сірий, буденний і світ ірреальний, породжений сп'янілою свідомістю. В останньому людина відчуває себе уявно щасливою, бо спиртне на якийсь час примушує забути про нестерпну реальність. Проте пізніше приходить усвідомлення того, що нічого навколо не змінилося і лише чергова порція алкоголю може подовжити це відчуття гармонії. Алкоголь у творах письменника виконує функцію реагента, що відображає позитивні або негативні зміни, які відбуваються в житті автора-персонажа та його героїв. Парадокс пияцтва полягає у тому, що, руйнуючи алкоголем свою внутрішню цілісність, людина безхворобливо починає пристосовуватися до деструктивної реальності, набуваючи таким чином бажану гармонію. Довлатовські персонажі з підкресленим задоволенням приміряють на себе маски нехлюїв і блазнів, проте їхні вчинки не позбавлені смислу, а висловлювання сповнені життєвою мудрістю.

Оповідання С. Довлатова, не будучи власне документальною прозою, набувають значення достовірного свідчення про сучасний стан суспільства, ту екзистенційну ситуацію, в якій існує людина. У них відтворено недавнє радянське минуле, не менш гротескне й абсурдне, ніж фантастичні художні світи, що виникають в уяві письменників, які реалізують формулу «це неймовірно, але це факт». У літературі С. Довлатов був прихильником норми й намагався ясно та просто донести до читача свої думки і почуття. Саме стилістична простота, чітка впорядкованість тексту є для письменника засобом подолання хаосу, абсурдності світу, які панують у дійсності, і становить єдино можливий спосіб наблизитися до бажаної гармонії, норми.

Розділ ІІІ «Міжжанровий синтез як джерело художньої своєрідності прози С. Д. Довлатова» присвячений аналізу особливостей жанрового взаємовпливу. У підрозділі 3.1. «Есе у творчості С. Д. Довлатова» розглядається есеїстика письменника.

Книга «Зона» (1965-1984) складається з нарисових оповідань, об'єднаних у цикл тематикою та постаттю центрального персонажа Бориса Аліханова, і містить п'ятнадцять листів до видавця. Лист від 30-го травня (про кохання зека до вчительки) наближається до моралістичного нарису. Для есе характерне особистісне сприйняття й розкриття теми, що допомагає в уже відомому побачити нове. Форма есе дозволяє Довлатову узагальнити свій табірний досвід, показати, що зона втілює модель тоталітарної держави, яка має свої переваги, але примушує пожертвувати головним - людською гідністю. Це питання надзвичайно важливе для автора, і тому він звертається до нього і в «Зоні», і в «Марші самотніх» (1980-1982), і в інших творах. С. Довлатов намагається побачити крихти людяності в найбезнадійніших умовах і саме тому не вдається до зображення двох можливих крайнощів: з одного боку, жахливих подробиць табірного життя, з іншого - занурення в естетизм, замилування яскравими картинами зла. Письменник не демонструє ефектне видовище перед читачем, а пропонує йому зазирнути у «дзеркало» і замислитися. Цей мотив розгортається С. Довлатовим і в есеїстичній статті «Блиск і убозтво російської літератури», надрукованій у «Новому американці» у 1982 р. одночасно зі створенням листів із «Зони». Тут теж ідеться про літературу як своєрідне дзеркало, куди зазирає читач і починає розуміти безглуздість і непристойність свого життя. В есе письменник звертається до традиційних для російського літератора проблем творчості, місії письменника, вирішення вічного питання покликання літератури, здійснення її «морального торжества».

Серед текстів, максимально наближених до «чистої» есеїстики, виокремлюються «Марш самотніх» і листи до видавця «Зони». А в збірках «Холодильник», «Валіза» та інших оповіданнях С. Довлатова синтезуються елементи нарису та есе. Наприклад, оповідання «Виноград» завершує роздуми про те, як виникає близькість між чоловіком і жінкою, про перехід юності в молодість. Підкреслена інтимність авторського тону сприяє створенню камерності оповіді й налаштовує читача на відвертий діалог. Автор-персонаж шукає в цьому свій ключ осягнення життя, пов'язаний з ідентифікацією власної особистості. Подібні тенденції вирізняють есеїстику письменника. Жанр есе передбачає пряму й зрозумілу оцінку автором зображуваного, роздуми про сутність тих чи інших явищ, і письменник широко використовував цю можливість. Стиль есе С. Довлатова характеризується образністю, афористичністю, настановою на розмовну інтонацію. Провідні екзистенціалії в есеїстиці С. Довлатова формуються його думками, почуттями, в результаті чого перед читачем постає жива особистість письменника, що співпереживає, та створюється ефект сповідальної документальності. Ситуації, на яких засновані есе, часто мають парадоксально загострений характер. С. Довлатов не претендує на остаточність рішення й вичерпність теми, що, врешті-решт, відповідає жанровим ознакам есе.

С. Довлатов часто використовує в сюжетах анекдот, який вплітається в тканину оповідання з нарисово-есеїстичною формою. Скажімо, в повісті «Іноземка» розповідається анекдотична ситуація, коли до приїзду Брежнєва потьмянілу жовтневу траву на газоні перед будівлею заводоуправління пофарбували яскраво-зеленою фарбою. Генсеку трава сподобалась, він навіть походив по смарагдовому газону і надалі потурав директорові заводу. В оповіданні «Номенклатурні напівчеревики» також обігрується анекдотичний випадок, який трапився на відкритті пам'ятника Леніну. У Леніна виявилося два кашкети: один прикривав його голову, а інший був у руці. У цих анекдотах, як і в ряді інших, що трапляються у прозі, точно відбилися настрої епохи. Письменник доводить, що закономірності часу надзвичайно яскраво виявляються в одиничному - у життєвій пригоді, у випадку, в анекдоті, які, трансформуючись у фрагменти оповідання, зберігають специфічні риси - невеликий обсяг, дотепний фінал, діалогічну форму організації оповіді. Отже, у прозі С. Довлатова поєднуються елементи оповідання та нарису, есе та анекдоту. Межа між ними умовна, та у структурі художнього цілого простежується домінування певної жанрової ознаки.

У підрозділі 3.2. «Автобіографічне й нарисове начала у прозі С. Д. Довлатова» з'ясовано, що жанр низки творів письменника визначається як повість, в межах якої органічно співіснують сюжетно й композиційно незалежні та завершені оповідання з нарисовим началом. Із нарисом оповідання С. Довлатова зближує настанова на істинність. Зрозуміло, вона не виключає художнього вимислу. Попри те, що реальні події не є усталеним компонентом змістової структури, нарисовий код вирізняється стабільністю і жанротворчим потенціалом. Від нарису запозичені фактографічність, документалізм, публіцистичність, актуальна злободенність, образ автора-персонажа, який виступає сюжетним центром розповіді. Разом із тим нарисовому оповіданню притаманні такі ознаки, як художня символічність і узагальненість образів, активне використання вимислу й домислу. Наприклад, в оповіданні «Шоферські рукавиці» автор створив своєрідну галерею «ленінградських типів», що стоять у черзі за пивом або тиняються коридорами «Ленфільму». А в оповіданні «Крепові фінські шкарпетки» зображено побут і звичаї фарцовщиків.

Журналістський досвід С. Довлатова визначив як проблематику, так і форму циклів оповідань «Компроміс» та «Ремесло». Більшість творів, що увійшли до цих книг, спочатку постали як самостійні оповідання, а згодом були об'єднані автором у цикли. Змістова структура «Ремесла» формується навколо двох жанрових основ - оповідної та публіцистично-есеїстичної. Спершу описуються певні факти, а потім вони коментуються автором. Але в «Ремеслі» є й виразні літературні портрети письменників - сучасників С. Довлатова. Крім того, портрети не прописані скрупульозно, а лише накреслені в нарисовій манері - швидкими й точними штрихами. Наприклад, портрет Бориса Вахтіна створюється за допомогою акцентування зайвої театральності, а портрет Анатолія Наймана - ущипливості й жовчності. Довлатов зазначає, що серед його колоритних знайомих переважали неординарні особистості, але навіть на їхньому тлі виділявся Йосип Бродський, який не боровся з режимом, а просто його не помічав. Якщо в «Ремеслі» йдеться про літературну творчість, то в «Компромісі» передається специфіка професії журналіста. «Компроміс» - це оповідання з нарисовою основою. Серед них виокремлюються своїм обсягом «Компроміс третій», «Компроміс п'ятий», «Компроміс шостий», «Компроміс восьмий», «Компроміс десятий» і «Компроміс одинадцятий». Жанрова природа коротких і розгорнутих оповідань різна: перший тип «Компромісів» - це короткі оповідання-сценки; другий становить складний синтез нарису, оповідання й есе.

С. Довлатов часто використовує імена реальних людей. Це також один із найважливіших аргументів, що підтверджує значущість елементів нарису (особливо його адресного різновиду) в оповідній тканині довлатовських текстів. Так, у повісті «Компроміс», у книзі «Ремесло», в оповіданнях зі збірки «Валіза» та ін. головний герой носить ім'я Сергій Довлатов. У повісті «Наші» прототипами персонажів є родичі письменника, їхні імена також зберігаються. Наприклад, оповідач розповідає про свого батька Доната, матір Нору, двоюрідного брата Бориса, дружину Олену тощо, а в «Записниках» часто згадуються люди, з якими автору доводилося зустрічатися в різні періоди свого життя, наприклад, Георгій Макагоненко, Євгеній Рейн, Йосип Бродський, Сергій Вольф, Ігор Єфімов, Валерій Попов, Андрій Ар'єв та ін. На користь ідеї про «життєве», документальне походження сюжетів довлатовських історій свідчить і те, що більшість із них були написані набагато пізніше, ніж розказані в колі друзів, а деякі так і залишилися тільки в пам'яті слухачів. В оповіданнях С. Довлатова найчастіше описуються реальні події, достовірні факти, це змушує читача сприймати оповідь як документальну, автобіографічну. Таким чином, життя взагалі і життя митця зокрема стає основним джерелом сюжетів для довлатовських оповідань.

У підрозділі 3.3. «Функція образу автора-персонажа в оповіданнях і повістях С. Д. Довлатова» розв'язується ключова для сучасного літературознавства проблема, яка стосується виокремлення авторського начала в художньому тексті. У сучасній прозі автор часто є учасником зображуваних подій. Такий тип оповіді можна визначити як аукторіально-гомодієгетичний (Я. Лінтвельт). У цьому випадку «ауктор» (автор) виконує подвійну функцію - наратора та дійової особи, учасника подій, що відбуваються у фіктивному, вигаданому світі художнього твору (І. Ільїн).

Оповідання і повісті С. Довлатова характеризуються парадоксальним синтезом публіцистичних і метафоричних форм із об'єктивною розповіддю, притаманною нарису та есе. Для нарисової стилістики характерне безпосереднє вторгнення автора в текст, що створює відчуття реальності у свідомості реципієнта, достовірності інформації. Для есе настанова на довірливу інтонацію, на суб'єктивність у висвітленні будь-яких явищ є також жанротворчою. Журналіст може ставати учасником описуваних подій, входити в прямий контакт зі своїми героями, висловлювати власну думку з приводу того, що відбувається. Подібну роль у творах С. Довлатова виконує автор-персонаж. Стосовно довлатовського оповідання можна говорити про часткову ідентичність автора та оповідача, автора та героя. Автор і «першоосібний» оповідач мають одне й те саме ім'я - Довлатов, і таких творів більшість; або, в іншому випадку, письменник дає зрозуміти, що він і оповідач - одна особа, навіть якщо його звати не Довлатов, а Далматов чи Аліханов. Скажімо, оповідній структурі «Зони» (якщо залишити осторонь есеїстичні листи до видавця) притаманні два типи мовної організації. У перших розділах-оповіданнях розповідь ведеться від 3-ї особи, що дає можливість точно й об'єктивно відтворити повсякденний побут табору суворого режиму. Аналогічним чином характеризується і «суча» посада наглядача штрафного ізолятора Аліханова. Опис має підкреслено нейтральний, об'єктивний характер. Читач потрапляє у світ зони, знайомиться з її порядками, але надалі оповідна стратегія змінюється. Дійсність висвітлюється так, як її бачить Аліханов, що говорить про себе в 1-й особі: «Я оглянув барак <…> Життя з відкинутими покровами. Простий і однозначний сенс речей <…> Параша біля входу, картинка з “Огонька” на закопчених балках <…> Все це не лякало мене. Лише викликало жалість і відразу...». Уривок емоційно забарвлений. Це особистісний погляд на світ автора-персонажа, це те, що він сам бачить і відчуває. Можна сказати, що в цілому для «Зони», як і для більшості творів С. Довлатова, характерна персоніфікована розповідь.

Оповідь у творах С. Довлатова, як правило, ведеться від 1-ї особи, коли центральний герой і оповідач втілені в образі одного персонажу. Виняток становлять нечисленні оповідання, у яких розповідь - від імені 3-ї особи: «Солдати на Невському», «Дорога в нову квартиру», «Віслюк повинен бути худим», «Інше життя», «Третій поворот ліворуч», «Зустрілися, поговорили», «Життя коротке», «З розповідей про минуле літо». Але й в цих творах автор дотримується форми об'єктивної оповіді не завжди послідовно, у текст вводяться репліки чи розгорнута розповідь автора-персонажа. Різні оповідні позиції представлені, скажімо, у повісті «Іноземка», де оповідь ведеться від 3-ї особи, і авторська позиція відносно зображуваного виражена досить виразно, але не прямолінійно. Зокрема, автор-оповідач зазначає, що успішна кар'єра Марусиних батьків була зумовлена, перш за все, громадськими вимогами: «Треба бути росіянином, партійним, здібним і тверезим». Такі якості були притаманні Марусиним батькам - росіянам, тверезим, партійним і дисциплінованим. Як бачимо, тут прихована авторська іронія. Часом письменник дає прямі оцінки своїм персонажам: так, скажімо, характеризується перший чоловік Марусі Дмитро, вада якого полягала у «відсутності недоліків». Організація розповіді цілком традиційна, і лише у фіналі повісті «Іноземка» з'являється справжній автор: разом з дружиною та донькою він приходить на весілля своєї героїні, де вже всі чекали на «живого автора». Повсюдність безіменного оповідача доповнюється прямими свідченнями автора-персонажа. Проявленість автора у світі власної художньої прози - явище досить рідкісне, але воно широко представлене у джерелах довлатовської повісті - документально-художніх жанрах нарису та есе.

У творах С. Довлатова автор-персонаж - смислотворчий центр оповіді. Почасти ця фігура є носієм та виразником життєвої і творчої позиції самого митця. При цьому довлатовський оповідач говорить навіть про сумні речі з гумором. Як це не парадоксально, але розповідати смішно про серйозне, гірке, жахливе стає єдиною можливістю відверто говорити про те, що відбувається. Сміх Довлатова не цинічний, не руйнівний, а навпаки, захисний. Згідно з відомою формулою, це - «сміх крізь сльози», який допомагає нейтралізувати накопичену від безнадії гіркоту і мирить із життям. У прозі С. Довлатова факт документальний трансформується у факт художній. Це сприяє тому, що сюжети багатьох його творів сприймаються читачем як дійсні, адже в їхній основі лежить справжнє життя, а анекдотичні ситуації, які відображають особливості часу, лише підсилюють відчуття достовірності розповіді.

Нерідко С. Довлатова порівнюють з А. Чеховим. Та й сам він говорив, що йому хотілося бути схожим тільки на Чехова. Обох письменників зближує вміння бачити незвичайне в банальному, поєднання смішного й трагічного, обидва не нав'язують читачам готової ідеологічної концепції. Так, Чехов уникав прямих оцінок зображуваного й відкритої емоційності, і в текстах Довлатова теж можна зустріти всі ці форми «словесної переконливості». Саме завдяки цьому, як у нарисі або в есе, досягається ефект емоційної причетності читача до зображуваного. До того ж образ автора-персонажа розкривається у С. Довлатова не тільки через пізнання зовнішнього світу, характеристику героїв, а й через самопізнання та самоаналіз.

В оповіданнях і повістях С. Довлатова трапляються різні форми «я»-нарації, характерні для нарису та есе, як і для більшості журналістських жанрів (наприклад, фейлетону, памфлету, репортажу). Образ автора-персонажа й автора-оповідача є найважливішим структуротворчим елементом прози С. Довлатова. Письменник не прагне навя'зати власні оцінки й висновки як остаточну істину, але свої спостереження над людською природою формулює зрозуміло і виразно, у чому відчутний вплив документальних жанрів на його прозу.

Висновки

У висновках узагальнюються результати проведеного дослідження. Документалістика посідає значне місце в сучасному літературному просторі, а читача все частіше цікавлять твори, сюжет яких ґрунтується на реальних подіях. Тому письменники звертаються до художньо-публіцистичних жанрів, які органічно поєднують белетристичну цікавість і фактографічну достовірність. У таких творах присутня установка на автентичність, яка зближує жанри оповідання і повісті з жанрами нарису та есе. С. Довлатов широко використовував вироблені журналістською практикою засоби добору фактів, оцінок і коментарів, що надали прозі переконливості й достовірності. Оповідання письменника змістовні та виразні, автор-персонаж у них є об'єктивним і правдивим свідком.

Враховуючи журналістський досвід С. Довлатова, ми розглянули його твори з точки зору впливу поетики нарису та есе, однією із характерних особливостей яких є присутність у тексті автора, що виконує роль спостерігача і учасника зображуваних подій. Актуалізація письменником можливостей художньої публіцистики зумовлена прагненням створити ілюзію документальності, настанови на достовірність. Зображення реальних подій у його творах підпорядковане художньому завданню, логіці естетично зорганізованої оповіді.

Письменник органічно вводить у структуру творів роздуми про сутність буття, про свободу, про вплив історичного часу на долю людини. Подібно до нарисистики, С. Довлатов відображає зовнішні, побутові вияви часу; як в есеїстиці, він розмірковує про тісний взаємозв'язок між типом доби і образом сучасника, втілюючи в тексті суб'єктивне бачення вічних проблем буття. В оповідній площині творів С. Довлатова проявляються елементи жанрів автобіографії, щоденника, сповіді, нарису, есе, анекдоту; виникає форма діалогу як автора з читачем, так і автора з самим собою, і внаслідок цього смислотворчим ядром у тексті стає авторське «Я». Прагнення письменника об'єктивно зобразити добу перетинається з його бажанням передати саме своє відчуття часу, своє бачення подій.

Межа між нарисом і есе прозора, і, розглядаючи творчість С. Довлатова, можна говорити лише про домінування в ній певної жанрової ознаки. До есе належать листи до видавця із «Зони», книга «Марш самотніх». Елементи есеїзму виявляємо і в низці оповідань письменника. Для довлатовської есеїстики характерні парадоксальність, суб'єктивна подача інформації, яка часто не збігається із поширеною точкою зору. Це дозволяє письменнику не відходити від побутової конкретики, від загальноприйнятого факту та сягнути осмислення проблем буття у своїх оповіданнях і есе. Від нарису довлатовське оповідання запозичує настанову на документалізм, використання імен реально існуючих людей, фактографічність і, звичайно ж, неповторний образ автора-персонажа. Письменник входить в емоційний контакт із читачем, перетворює його на свідка описуваної події. Читач максимально наближений до автора-персонажа і бачить світ його очима. Прикметною ознакою світобачення автора-персонажа є гумор, за допомогою якого все тьмяне в навколишній дійсності зазнає перетворень. Саме у смішному С. Довлатов вбачає можливість протидії деструкції, що зумовило звернення до жанру анекдоту, зорієнтованого на відображення актуальних проблем часу. Гармонійне поєднання художнього й документального начал дозволяє говорити про унікальну стилістику довлатовської прози, створеної на перетині художнього вимислу і фактографії, жанрових моделей оповідання та нарису.

Оповідання С. Довлатова близькі до російської ліричної прози кінця 1950-1960-х років, традицій таких різних письменників, як Л. Толстой і Е. Хемінгуей. Однак найчастіше його порівнюють з А. Чеховим, що є не випадковим: Довлатов, як і Чехов, у сюжетну основу оповідання покладає не біографію героя або рішення будь-якої суспільної проблеми, а побутову ситуацію. Проте між письменниками є й безперечні відмінності. Проза С. Довлатова спирається на відкрите авторське вторгнення в оповідь, характерне для журналістської практики і не властиве чеховській прозі. У С. Довлатова лірико-публіцистичні роздуми автора-персонажа, учасника зображуваних подій, органічно вплітаються в образну, предметно-аналітичну оповідь. Специфіку прози Довлатова, її стислість, емоційність, виразність і документалізм визначає синтез жанрів оповідання, нарису та есе.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

1. Киселева Е. А. «Заздравная чаша», или то, без чего невозможно искусство слова (к «эстетизации выпивки» в жизни и творчестве С. Д. Довлатова) / Е. А. Киселева // Література в контексті культури : [зб. наук. праць] / ред. кол. : В. А. Гусєв (відп. редактор), Т. М. Потніцева та ін. - Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ, 2004. - Вип. 14. - С. 202-211.

2. Киселева Е. А. «…Похожим быть хочется только на Чехова» (на материале прозы С. Д. Довлатова) / Е. А. Киселева // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди / [ред. кол. : Л. Г. Фрізман (відп. редактор), О. А. Андрущенко та ін.]. - Х. : ППВ «Нове слово», 2005. - Вип. 1 (41). - Ч. І. - С. 122-128. - (Сер. Літературознавство).

3. Киселева Е. А. «…Что я нажил, или, скажем, просто - “чемодан”…» (на материале сборника С. Д. Довлатова «Чемодан») / Е. А. Киселева // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди / [ред. кол. : Л. Г. Фрізман (відп. редактор), О. А. Андрущенко та ін.]. - Х. : ППВ «Нове слово», 2005. - Вип. 1 (41). - Ч. ІІ. - С. 135-144. - (Сер. Літературознавство).

4. Киселева Е. А. Все из жизни, или Анекдот - это мы сами (на материале прозы С. Д. Довлатова) / Е. А. Киселева // Література в контексті культури : [зб. наук. праць] / ред. кол. : В. А. Гусєв (відп. редактор), Т. М. Потніцева та ін. - Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ, 2005. - Вип. 15. - С. 183-195.

5. Киселева Е. А. Мир абсурден, и люди смешны (к вопросу о взаимозаменяемости категорий нормы и абсурда в прозе С. Д. Довлатова) / Е. А. Киселева // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди / [ред. кол. : Л. Г. Фрізман (відп. редактор), О. А. Андрущенко та ін.]. - Х. : ППВ «Нове слово», 2006. - Вип. 3 (47). - Ч. ІІ. - С. 130-136. - (Сер. Літературознавство).

6. Киселева Е. А. Настоящее родом из прошлого (к вопросу об осознании категории времени в прозе С. Д. Довлатова) / Е. А. Киселева // Література в контексті культури : [зб. наук. праць] / ред. кол. : В. А. Гусєв (відп. редактор), Т. М. Потніцева та ін. - Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ, 2006. - Вип. 16. - Т. 1. - С. 94-105.

7. Киселева Е. А. Сергей Довлатов - очеркист поневоле (особенности документализма довлатовской прозы) / Е. А. Киселева // Література в контексті культури : [зб. наук. праць] / ред. кол. : В. А. Гусєв (відп. редактор), Т. М. Потніцева та ін. - Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ, 2007. - Вип. 17. - С. 117-127.

8. Киселева Е. А. Очерковый рассказ как синкретичный жанр / Е. А. Киселева // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди / [ред. кол. : Л. Г. Фрізман (відп. редактор), О. А. Андрущенко та ін.]. - Х. : ППВ «Нове слово», 2008. - Вип. 2 (54). - Ч. І. - С. 155-161. - (Сер. Літературознавство).

9. Киселева Е. А. «Нет пророка в своем отечестве» (Особенности рецепции творчества С. Д. Довлатова американской литературной критикой 80-х годов) / Е. А. Киселева // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди / [ред. кол. : Л. Г. Фрізман (відп. редактор), О. А. Андрущенко та ін.]. - Х. : ППВ «Нове слово», 2009. - Вип. 3 (59). - Ч. І. - С. 132-138. - (Сер. Літературознавство).

10. Киселева Е. А. «…Что я нажил, или, скажем, просто - “чемодан”…» / Е. А. Киселева // Харк. нац. пед. ун-т им. Г. С. Сковороды. Десятые Международные чтения молодых ученых памяти Л. Я. Лившица: Тез. докл. - Х.: ХНПУ им. Г. С. Сковороды, 2005. - С. 28.

11. Киселева Е. А. Проза С. Довлатова в оценках критики / Е. А. Киселева // Харк. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди. Шістнадцяті Міжнародні читання молодих вчених пам'яти Л. Я. Лівшиця: Тези доп. - Х.: ХНПУ ім. Г. С. Сковороди, 2011. - С. 49-50.

Анотація

Кисільова Е.А. Нарисово-есеїстичне начало прози С. Д. Довлатова. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. - Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара. - Дніпропетровськ, 2011.

У дисертації розглянуто жанрово-стильові особливості прози С. Довлатова, проблему поєднання в ній документалістики та художнього вимислу, синтезу жанрів оповідання, нарису, есе, автобіографії, анекдоту. Схарактеризовано напрямки міжжанрової взаємодії, які забезпечують органічне введення документально-автобіографічного начала у твори письменника; розглянуто особливості відображення доби 60-80-х рр. ХХ ст.; висвітлено співвідношення норми й абсурду як характерної риси часу, втіленого у творах письменника; з'ясовано функцію образу автора-персонажа в оповідній структурі довлатовської прози.