У дисертації відзначено, що глибинний смисл художнього твору втілюється не тільки засобами мови, а й шляхом перетворення образу на символ (О. Ф. Лосєв, О. О. Потебня та ін.). Поняття символу корелює із категоріями “образ” і “знак”, у зв'язках із якими розкривається зміст символу.

У дисертації доведено, що художній твір є відображенням не тільки індивідуальної, а й загальнолюдської моделі, зміст якої витворюють першообрази, зокрема архетип землі. Архетипний символ землі є одним із усталених елементів культурного континууму, він набуває значення й функцій концепту в художній літературі, формуючи (у взаємозв'язках з іншими компонентами) національні образи світу, що простежується в різних літературах.

У підрозділі 1.2. “Первісні форми символічного трактування землі” розглянуто ґенезу символу землі починаючи від міфології та ритуалів. Узагальнено спільне символічне розуміння землі як “праматері людства”, “першопочатку буття”, “способу переходу” від однієї до іншої форми життя (через поховання в рідній землі). У підрозділі виявлено множинність трактувань символу землі, що походять від первинного онтологічного значення, закарбованого в міфології. Відзначено універсальність символу землі, його вихід за межі окремої культури і водночас специфічність у функціонуванні в конкретному художньому творі (оскільки в категорії символу знаходить відбиток авторська свідомість). Символ землі містить код прадавніх архетипів національного світогляду: через них національна ментальність постає як частка вселюдської.

У підрозділі 1.3. “Символ землі в методології дослідження роману кінця XIX - початку XX століть (Е. Золя, К. Лемоньє, Ш.-Ф. Рамюз)” розкрито значення категорії символу для вивчення типології рустичного роману на межі XIX - XX століть. У дисертації визначено конститутивні ознаки символу, що є найбільш універсальним і конструктивним способом вираження світоглядних смислів завдяки своїй здатності поєднувати одиничне і загальне, ідеальне і матеріальне, конкретне і абстрактне, виступаючи породжувальною моделлю. Він розглядається як конструкція для вираження культурних смислів, цінностей, орієнтацій (К. А. Свасьян, M. M. Рубцов). У роботі підкреслено відкритість, невичерпність, поліфонічність символу загалом і символу землі зокрема.

Символ землі може виявлятися у багатстві своїх специфікацій як концепт, cимволічний образ, архетипний символ, мотив (лейтмотив), стильова домінанта і т. д. Кожен ракурс висвітлює його особливим чином, але вони завжди демонструють щось спільне. Вияви символу землі різноманітні - земля може виступати символом в одній художній реальності, однак не бути таким в іншій реальності. Один і той самий символ у різних текстах автора може виявлятися семантично відмінним, смислові інтерпретації щоразу будуть залежати від авторської свідомості, художнього світу конкретного твору. У підрозділі встановлено, що будучи важливим механізмом пам'яті культури, символ землі здатен переносити одне й те саме значення з одного культурного простору до іншого. Разом з тим він активно корелює з культурним контекстом, трансформується під його впливом. Символ землі є напрочуд рухливим, у ньому втілено множинність трактувань, нашарування різних смислів.

Універсальність, динамізм, відкритість, смислова множинність, поліфонія символу землі відповідала жанровим пошукам митців у галузі роману, який в кінці XIX - на початку XX століть виявляв тяжіння до поєднання загальнолюдського, національного й індивідуального, опанування реальності в її невпинному русі й розмаїтті проявів, осмислення сучасності крізь призму архетипної свідомості. У романах Е. Золя, Ш.-Ф. Рамюза, К. Лемоньє знайшло віддзеркалення пантеїстично-метафоричне мислення етносу з його особливим розумінням символіки землі.

У підрозділі 1.4 “Національний образ світу крізь призму символу землі” виявлено роль символіки землі для художнього відображення національного характеру і національного образу світу, які досліджує імагологія. Cимвол землі дозволяє простежити національну ідентичність зображуваних персонажів (через усвідомлення національної приналежності). Як літературний етнообраз він виявляє національну специфіку художньої літератури Швейцарії, Бельгії, Франції. На думку Ш.-Ф. Рамюза, “іншість” у швейцарській традиції повинна бути асимільована чи виключена. Культурна традиція Франції та Бельгії, що є більшою чи меншою мірою відкрита для впливів “іншого”, є зразком діалогічної культурної моделі. У творчості К. Лемоньє порушується проблема бельгійської самоідентичності, яка концентрується на збереженні “свого”, його захисті від впливу “іншого”, формуванні у взаємодії з “іншим” (не потрапляючи в повну залежність, що може призвести до втрати самобутності).

Проблематика романів письменників (Е. Золя, К. Лемоньє, Ш.-Ф. Рамюз) пов'язана з концептуальним осмисленням національного в контексті загального: ставлення до “іншого”, підкорення, протистояння чи діалог. Це сприяло увиразненню рис національної самобутності у франкомовній літературі Швейцарії, Бельгії та Франції.

У другому розділі “Символ землі та специфіка його художнього втілення у французькій літературі ХІХ століття” проаналізовано розвиток рустичного роману ХІХ ст. в аспекті архетипної символіки землі. Другий розділ складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Роман “Селяни” О. де Бальзака як утопія сільського життя” розкрито особливості романної структури з наявністю міфологем і трансісторичних елементів (зв'язок землі та людини). “Людська комедія” О. де Бальзака є дзеркалом суспільства, де міфічна людина намагається примирити суспільство із собою. У дисертації обґрунтовано думку про те, що роман “Селяни” як частина бальзаківської епопеї відображає розмаїття реальної дійсності, антиномію різних начал у ній. У творі знайшли відбиток різноманітні аспекти життя селян (злидні, праця, злочини тощо).

У дисертації проаналізовано особливості розвитку художнього конфлікту в романі О. де Бальзака у зіставленні з романом “Земля” Е. Золя. Встановлено, що, на відміну від твору Е. Золя, образ землі в бальзаківському романі “Селяни” не набуває ознак символу. Провідним мотивом роману О. де Бальзака є залежність селянина від землі та його прагнення володіти нею як засобом існування.

У підрозділі відзначено, що О. де Бальзак стоїть у витоків соціального рустичного роману в європейській літературі. Структура образу (в тому числі образу землі, образу селянства та ін.) у бальзаківському романі “Селяни” значно відрізняється від імагогічних стратегій доби романтизму, що відкривало шлях його новим трактуванням в інших літературних напрямах.

У підрозділі 2.2. “Образ бальзаківського селянина” розглянуто особливості художнього втілення письменником образів селян. У романі “Селяни” виявилося прагнення митця до достовірності оповіді, увиразнення типових рис тогочасного селянства: прив'язаність до землі, стійкість до недуг, протистояння смерті, надзвичайна скупість, жага власності тощо. У “Селянах” О. де Бальзак поставив за мету привернути увагу сучасників до проблем французького села. У дисертації відзначено сцієнтизм твору (Д. С. Наливайко), який за задумом автора (як й інші складники “Людської комедії”) мав стати науково-художнім дослідженням. У зв'язку з цим в присвяті автор невипадково використав дієслово “йtudier” (вивчати), акцентувавши думку про те, що його роман є своєрідним вченням (результатом дослідження) про життя селян. Це зумовлює й підкреслений документалізм, домінування фактуальної основи фабули й сюжету твору. Сцієнтична складова згодом буде значно посилена у романах Е. Золя.

У дисертації проведено паралелі між образами селян О. де Бальзака та Е. Золя. Пасивність селян, їхня прив'язаність до рідного дому і до землі вже є очевидною у творі О. де Бальзака, це знайде розвиток в образах Фуана та Бюто у “Землі” Е. Золя. Незважаючи на різницю у часі створення романів і мистецьких позицій, у зображенні селян обома письменниками простежуються спільні риси, зокрема акцентування безмежної влади землі над селянами.

На підставі зіставного аналізу романів зроблено висновок про те, що хоча попередники Е. Золя (О. де Бальзак), зверталися до проблем селянства, образ землі у першій половині XIX ст. ще не набув широкого узагальнення як символ. Утім, досвід “наукового роману”, прагнення аналітичного дослідження дійсності в романних формах, що засвідчила “Людська комедія”, дали імпульс для нових художніх рішень. Е. Золя спирався на мистецькі відкриття О. де Бальзака (особливо в галузі “експериментального” роману як засобу вивчення суспільства) і водночас йшов далі в розвитку архетипної символіки, використанні традиційних символів у художньому творі, що засвідчує його роман “Земля”.

Підрозділ 2.3. “Натуралістична “поема про землю” Е. Золя: задум та історія створення” присвячений аналізу авторського задуму та його реалізації в художньому творі. У дисертації досліджено “Нотатки” (“Йbauche”, 1886), що розкривають складний процес підготовки роману, вихідні позиції письменника, особливості задуму твору, розвиток інтриги, погляди митця щодо характерів персонажів. Вже в “Нотатках” Е. Золя було зафіксовано ту художню єдність, основою якої став символ землі; розроблено основну дію і визначено провідні лінії композиції; окреслено риси персонажів. “Нотатки” засвідчують намір митця створити грандіозну “поему” про зв'язок людини із землею - особливий зв'язок у конкретних виявах і водночас символічному аспекті.

У “Нотатках” вміщено план з п'яти частин, які відповідають етапам романної інтриги (поділ землі Фуана, історія сестер, Бюто і земля, приниження батька, історія Жана). У дисертації відзначено роль “Нотаток” в об'єднанні та організації матеріалу роману, увиразненні головної теми - поетизації життєдайних сил землі, що викликають у селянина інстинктивну любов-прив'язаність до неї, наділяють його величчю попри злочини, які він скоює задля неї.

У підрозділі 2.4. “Концептуальне і конструктивне значення символу землі в романі “Земля” Е. Золя” розкрито семантику і структурне навантаження символу землі. Роман “Земля” не є оригінальним у відображенні складових сільського життя, проте саме їх систематизованість, підпорядкованість виявленню символічного значення землі визначає його самобутність. Основний художній конфлікт твору розгортається довкола проблеми володіння землею, що увиразнює пристрасть селянина, яка витісняє з його серця всі інші людські почуття. Символ землі сприяє не тільки розкриттю художнього конфлікту й образів селян, але й формуванню романної структури, в якій саме завдяки цьому архетипному символу забезпечується єдність частин, асоціативний зв'язок між ними, епічний розмах оповіді. Використавши досвід попередників, Е. Золя перегрупував сцени, декор, уніфікував психологічні риси селян, витворюючи цілісні типи. У підрозділі проаналізовано форми нарації, які змальовують етапи людського життя (народження, зростання, одруження, зрілість, старість, смерть та ін.) і корелюють із семантикою символу землі.

Художня інтрига твору підпорядкована розкриттю зв'язку “земля - людина”. Роман як напрочуд пластичний і відкритий жанр увібрав у себе деякі риси трагедії (конфлікт між героєм і силами, яким він протистоїть), епопеї (герой у безмежності часу і простору), поеми (поєднання епосу й лірики, наявність численних описів та ін.). Трагічність закладена в розв'язанні конфлікту після поділу землі Фуаном, зокрема у намаганні Бюто уникнути поділу свого поля після заміжжя Франсуази. Е. Золя наслідує модель шекспірівської трагедії, де посилення напруги відбувається поступово, що відображено в стосунках головних героїв: Фуан - Бюто, Жан Маккар - Бюто та Ліза - Франсуаза.

Письменник утверджує тісний зв'язок драматичного життя селянина і землі, його годувальниці. Земля, першопричина буття людини, її найбільша жага, є мотивацією дій персонажів. Її символ виступає конструктивним елементом роману. Жінки в романі виступають немовби її втіленням: у Бюто є два бажання - Франсуаза і земля. Порівняння людини з комахою, зокрема у сценах сівби та жнив, підкреслює диспропорцію між бажанням і безмежністю об'єкта бажань. Так через iсторію селянської сім'ї показаний символічний зміст землі.

У підрозділі розкрито зв'язок символу землі і художнього простору: провінція Бос у різні пори року залишається символом родючості.

Розвиток дії у романі “Земля” корелює із природним коловоротом у природі, тому і ритм роману є не динамічним, а повільним і виваженим, що нагадує ритми землі у сприйнятті селянства. Родючість - землі, жінки, тварини є ознакою вічної сили життя, вічного природного циклу. Епілог, присвячений матері-землі, перегукується з початком роману: земля залишається незворушною, незважаючи на сварки людей-“комах”. У дисертації визначено специфіку епічності роману, яка утворюється здебільшого за рахунок багатошарового значення художнього образу землі. Отже, земля у романі Е. Золя постає як сутність буття, спосіб існування героїв, головний об'єкт їхніх дій і прагнень. Розкрито концептуальне значення символу землі, що змальовує життя як вічне оновлення: народження із землі - смерть як повернення в землю - нове народження як продовження невпинного життєвого циклу. Тема вічної плодючості і оновлення, незнищенності життя, епічна поема Землі-Матері в романі сприяє символічному розумінню землі як абстрактного, вічного начала життя, засобу існування людства.

У третьому розділі “Етнокультурна ідентичність в аспекті символіки землі в бельгійській літературі (К. Лемоньє)” висвітлено риси самобутності романної спадщини К. Лемоньє, особливості художнього втілення ним символу землі, трактування проблеми етнокультурної ідентичності. Третій розділ складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Самобутність творчості К. Лемоньє” проаналізовано віхи еволюції митця, його суспільно-політичні погляди та літературно-естетичну позицію. Романіст, новеліст і літературний критик, К. Лемоньє слушно вважається “маршалом бельгійської літератури” (Ж. Роденбах), оскільки він справив значний вплив на багатьох франкомовних письменників. Світогляду К. Лемоньє притаманне розуміння землі як “життєвої основи Всесвіту”. Конотації ключового концепту у його романах - матері-землі є напрочуд різними, вони увібрали в себе символічну опозицію початку та завершення життя, що виявляється в категоріях образу, символу, мотиву тощо. Символіка землі у прозі К. Лемоньє засвідчує взаємодію натуралізму й натуризму. Основну увагу в розділі приділено романам “Кінець буржуа”, “Закоханий”, “У свіжому серці лісу” (останні два не були об'єктом спеціального дослідження у літературознавстві).

У підрозділі 3.2. “Проблема “природа і цивілізація” в концепції свiтосприйняття К. Лемоньє” висвітлено світоглядну позицію письменника. К. Лемоньє вважав, що людина - органічна частка Всесвіту. Поняття “природа” в розумінні К. Лемоньє охоплює різні сфери, в тому числі і Землю, що зберігає постійний зв'язок з людиною. Вона забезпечує вічний рух життя - від народження до смерті. Людина має щастя жити й породжувати нове життя. У цьому смислі життєве коло людини, згідно з концепцією митця, корелює із вічним коловоротом у природі. В антиномії “природа - цивілізація” К. Лемоньє надає перевагу природі, бо вона є втіленням краси, досконалості, джерелом радості й життя. Цивілізація, на думку письменника, не сприяє вдосконаленню здібностей людини й покращенню буття загалом. Природа у прозі бельгійського романіста - один із ключових концептів його художнього мислення: К. Лемоньє розглядає її як основу для побудови майбутнього ідеального суспільства.

У підрозділі 3.3. “Влада землі над людиною в романах “Кінець буржуа” К. Лемоньє і “Земля” Е. Золя” детально проаналізовано роман “Кінець буржуа” К. Лемоньє крізь призму символіки землі. Це один із найкращих творів К. Лемоньє, який дав підстави тогочасній критиці назвати автора “бельгійським Е. Золя” (П. Едмон). Специфіка художнього втілення символу землі в романі К. Лемоньє “Кінець буржуа” дозволяє його порівняти з романом Е. Золя “Земля”. У своєму творі К. Лемоньє показав не лише піднесення, але й занепад сім'ї Расанфос (прізвище також є значущим: “race en fosse” - рід у ямі). Своїм багатством родина завдячує землі, а точніше - копальні вугілля “Злидні” (“Misиre”). У романі знайшли втілення погляди К. Лемоньє на людину і природу: як людина носить у собі зародки життя й смерті, так і рід, будучи живим організмом, з часом гине. Розуміння землі в романі “Кінець буржуа” К. Лемоньє відрізняється від семантики та функцій цього символу в творі французького письменника: він глибоко проникає в первісну свідомість героя (його залежність від землі), заповнюючи таким чином лакуну, що існує в Е. Золя. Близький до неоромантиків, К. Лемоньє засобами ліризму збагачує реалістичне зображення дійсності. Символ землі в його творчості не є наскрізним (як в Е. Золя), проте є суттєвим для реалістичного зображення життя бельгійської буржуазії кінця ХІХ ст., що, як вважав митець, відірвалася корінням від життєдайної землі. Водночас романи К. Лемоньє і Е. Золя виявляють і риси подібності. У творі бельгійського письменника, як і у французького романіста, акцентовано мотив влади землі над людиною. У дисертації порівнюються паралельні образи: Барба - Гранд (родоначальниці, котрі є уособленням Матері-Землі), Реньє - Жан Макар.

У підрозділі 3.4. “Мотив землі у романі “Закоханий” К. Лемоньє” встановлено, що поряд із натуралістичною тенденцією в творчості раннього періоду К. Лемоньє формувалися й елементи натуризму та неоромантизму, що засвідчує роман-сповідь “Закоханий”. Це підтверджує синтез різних художній напрямів і течій в літературному процесі кінця XIX - початку XX століть. У цьому романі звучить заклик повернення до землі, що посилює провідну ідею твору - необхідність визволення людини від умовностей суспільства. Образ жінки постає як утілення фізичного кохання, кохання земного і природного, вона в романі порівнюється із землею, бо також несе у собі родючість. Заперечуючи конвенційну мораль, К. Лемоньє пропонує повернення до первісної сили землі як шлях розв'язання конфлікту людини із суспільством.

Підрозділ 3.5. “Земля як вияв природи і природного начала людини (роман “У свіжому серці лісу”)” розкриває зв'язок символу землі із іншими образами твору К. Лемоньє “У свіжому серці лісу”. Встановлено: центром наративної структури роману є образ Малого-Старого (Petit-Vieux), від імені якого побудовано оповідь. Вживання ним займенника “ми” (nous) є символічним, бо персонаж усвідомлює свою органічну єдність із природою. Семантика символу землі в цьому романі полягає в її ототожненні з Матір'ю-Природою через втілення міфологеми поклоніння стихійній творчій силі землі. Малий-Старий та Іюль (Iule) як “діти Землі” втілюють письменницьке розуміння землі як життєвої основи Всесвіту. Отже, в цьому творі простежена динаміка символічного образу землі в творчості К. Лемоньє: земля набуває всезагального значення як нескінченне буття у вічності.

У четвертому розділі “Автохтонність: містичний зв'язок з рідною землею персонажів швейцарської літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття” присвячений дослідженню трактування символу землі швейцарським письменником Ш.-Ф. Рамюзом. Четвертий розділ містить чотири підрозділи.

У підрозділі 4.1. “Творчість Ш.-Ф. Рамюза у контексті світової літератури” схарактеризовано творчий метод письменника, його естетичні позиції в контексті літературного процесу. Зазначено, що своєю творчістю він сприяв подоланню провінційної замкненості швейцарської франкомовної літератури. У кожному мешканці франкомовного кантону Во (звідти родом Ш.-Ф. Рамюз) письменник шукає “вічного селянина”, в ширшому розумінні - людину, котра зберегла в собі глибоку віру і зв'язок із рідною землею. Образ селянина в творчості Ш.-Ф. Рамюза набуває узагальненого значення, втілюючи нагальні проблеми всього людства.

У підрозділі 4.2. “Рустичний роман Ш.-Ф. Рамюза” уточнено категорію “рустичний роман”. Французький дослідник П. Вернуа пов'язує розквіт рустичного роману саме із творчістю письменника, що є, на думку вченого, кульмінацією розвитку цього різновиду роману. Роман Ш.-Ф. Рамюза сягнув вершин метафізичної епопеї, ставши своєрідним втіленням драматичного міфу про зіткнення людини і світу. Ключовою категорією у рустичному романі є автор, образ якого у творчості Ш.-Ф. Рамюза увиразнюється через національну самоідентифікацію, зв'язок з рідною землею, традиціями і способом життя співвітчизників.