Творчість Івана Зубенка (поетика, жанрово-стильові особливості)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

ТВОРЧІСТЬ ІВАНА ЗУБЕНКА

(поетика, жанрово-стильові особливості)

КАСЬЯНЕНКО Тамара Анатоліївна

Івано-Франківськ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української літератури Інституту філології ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника».

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

ХОРОБ Степан Іванович,

Інститут філології ДВНЗ

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»,

директор, завідувач кафедри української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ПОГРЕБЕННИК Володимир Федорович,

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова,

завідувач кафедри української літератури;

кандидат філологічних наук

ЄРЖИКІВСЬКА (Лисенко) Наталія Олексіївна,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,

науковий співробітник.

Захист відбудеться 8 червня 2011 року о 15.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.07 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (м. Івано-Франківськ, вул. Тараса Шевченка, 79).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (м. Івано-Франківськ, вул. Тараса Шевченка, 79).

Автореферат розісланий « 05» травня 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради С.М. Луцак

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми і стан її наукової розробки. Ґрунтовне вивчення історії українського письменства першої половини ХХ століття неможливе без висвітлення специфіки еміграційних літературних процесів періоду міжвоєнного двадцятиліття. Тому серед повернутих із забуття персоналій, творча спадщина яких була вилучена з літературного обігу, увагу істориків національної літератури закономірно привертає сьогодні особистість І. Зубенка (1888-1940) - громадсько-культурного діяча Галичини 20-30-х рр. ХХ ст., багатогранної художньої постаті, яка поєднала в собі талант поета, прозаїка, драматурга, публіциста, журналіста, перекладача й літературного критика, що виявився гідним продовжувачем своїх наставників - О. Кобилянської, М. Чернявського, А. Чайковського.

Життєвий і творчий шлях І. Зубенка є яскравим прикладом жертовного служіння українській духовності на чужині. Про оригінальність таланту художника слова, своєрідність його стилю й мотивів свого часу писали І. Вільде, Е. Дороцька-Кулик, М. Кейван, О. Кисілевська, А. Коршнівський (О. Карманюк), О. Кульчицький, А. Курдидик, К. Лавринович (К. Поліщук), С. Лакуста, Ю. Липа, Л. Луців (Л. Граничка), С. Наріжний, А. Нивинський, Д. Николишин, С. Петлюра, Б. Романенчук та ін.

Не випадково його ім'я час від часу згадується при аналізі еміграційної літератури означеного періоду в працях М. Васильчука, В. Дончика, Н. Єржиківської (Лисенко), Л. Залеської-Онишкевич, Л. Куценка, Н. Мафтин, Р. Пилипчука, Ф. Погребенника, Т. Салиги, С. Хороба й ін. Так, за твердженням Ф. Погребенника, невелика за обсягом, але різножанрова і поліаспектна творча спадщина І. Зубенка засвідчує непересічний талант самобутнього лірика, епіка і драматурга й вкладається в рамки літературного процесу на Західній Україні міжвоєнного двадцятиліття та в еміграції. Зберігаючи притаманні йому риси письменника-наддніпрянця, розвиваючи традиції класичного реалізму, він водночас органічно увійшов у західноукраїнське літературне оточення, опанувавши особливості новітніх художніх явищ, пов'язаних із європейськими літературними течіями.

Творчість І. Зубенка не була залучена повною мірою до історико-літературного процесу ні його сучасниками, ні теперішніми дослідниками. Причиною такої ситуації можна назвати розконцентрованість його творів на сторінках тогочасної періодики, що здебільшого залишалася поза увагою критиків. Раритетними залишаються більшість книжок письменника.

Оскільки сучасні українські літературознавці Н. Єржиківська (Лисенко), Н. Мафтин, С. Хороб лише започаткували вивчення літературних здобутків письменника, то можна цілком упевнено говорити, що існує необхідність, зібравши написане І. Зубенком, монографічно дослідити його різножанрову художню творчість 20-30-х років ХХ ст. Отже, введення літературної спадщини І. Зубенка до сьогоднішнього культурно-духовного і наукового обігу з метою глибшого вивчення ідейно-естетичного контексту культурної доби першої половини ХХ ст. є цілком актуальним завданням.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах комплексної науково-дослідної теми кафедри української літератури ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» «Розвиток західноукраїнського літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ ст.: художні традиції і тенденції» (номер державної реєстрації 0106U002244). Тема дисертації затверджена на засіданні бюро Наукової ради з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» НАН України (протокол № 4 від 3 листопада 2009 року).

Мета роботи - здійснити комплексний аналіз письменницького доробку І. Зубенка, з'ясувати своєрідність поетики та жанрово-стильових особливостей творчої спадщини письменника на тлі ідейно-стильових пошуків західноукраїнської літератури 20-30-х років ХХ століття.

Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

· реконструювати основні періоди творчої біографії І. Зубенка;

· виявити і хронологічно систематизувати творчу спадщину письменника;

· проаналізувати особливості ідейно-естетичного самовираження автора в ліриці;

· окреслити найхарактерніші риси епічного мислення І. Зубенка й дослідити жанрово-стильові модифікації його прози малих і середніх форм;

· атрибутувати стильовий синкретизм як домінанту новелістичного мислення письменника;

· розкрити детермінованість специфіки побудови драматургічного конфлікту та образотворення ідейно-світоглядними первнями письменника (особливо на матеріалі п'єс «Остання жертва» й «Орленя»);

· охарактеризувати літературно-критичні концепції автора.

Предмет дисертаційного дослідження - поетика і жанрово-стильові особливості творчої спадщини І. Зубенка, які розглядаються у контексті західноукраїнської літератури міжвоєнної доби.

Об'єктом дослідження є поетична, прозова, драматургічна, публіцистична і літературно-критична спадщина І. Зубенка.

Теоретико-методологічною основою дисертації є теоретико-літературні й історико-літературні праці вітчизняних і зарубіжних учених Арістотеля, В. Агеєвої, М. Бахтіна, Л. Білецького, О. Білецького, Г. В. Ф. Геґеля, Т. Гундорової, Р. Голода, В. Державина, І. Денисюка, Миколи Євшана, С. Єфремова, О. Єременко, Н. Єржиківської (Лисенко), М. Жулинського, М. Ільницького, О. Камінчук, Г. Клочека, М. Кодака, Н. Копистянської, Ю. Кузнєцова, О. Кульчицького, М. Кудрявцева, М. Ласло-Куцюк, Г. Лужницького, Н. Мафтин, С. Павличко, О. Потебні, Ф. Погребенника, В. Погребенника, Я. Поліщука, В. Працьовитого, Л. Рудницького, Т. Салиги, Л. Сеника, Г. Сковороди, І. Франка, З. Фройда, С. Хороба, Н. Шумило, К._Г. Юнга, І. Яремчук та ін. дослідників.

Методи дослідження. У роботі застосовано системно-синергетичний підхід, який передбачає органічний синтез культурно-історичного (при введенні досліджуваних текстів у культурний, літературний та історичний контекст української літератури першої половини ХХ ст.), біографічного (для історико-біографічного опису), герменевтичного (інтерпретації текстів), психологічного (дослідження внутрішнього світу персонажів і мотивації їхніх учинків), джерелознавчого (при роботі з архівними документами) методів.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше в українському літературознавстві зібрано, систематизовано, комплексно й цілісно досліджено корпус художньої творчості І. Зубенка, досі відсутній у науковому обігові. Основний акцент зроблено на поетиці, жанрово-стильових домінантах, особливостях ідіостилю письменника. Дисертанткою запропонована власна інтерпретація лірики, прози, драматургії, публіцистики і літературної критики І. Зубенка.

Особистий внесок здобувача:

· відреставровано найважливіші сторінки творчої біографії І. Зубенка (херсонський, каліський, коломийський періоди);

· здійснено спробу доведення належності письменникові деяких псевдонімів і криптонімів;

· зібрано й хронологічно систематизовано художню спадщину автора (85 найменувань).

· виявлено і введено до наукового використання значну кількість поетичних (рання лірика), прозових (образки, новели, повісті «Зірка», «Галина», «Фатум», збірки новел і нарисів «За кулісами життя», «Шахівниця буднів»), драматичних («Остання жертва», «Орленя»), публіцистичних і літературно-критичних текстів художника слова;

· подано різноаспектну інтерпретацію лірики, прози, драматургії, публіцистики і літературної критики І. Зубенка на матеріалі окремих текстів, яка досі не проводилася;

· упорядковано до друку та введено у науковий обіг у 2003 році театрознавче дослідження І. Зубенка «В справах театральних. Творім свою культуру, тільки…спільно й згідно!»;

· підготовлено й упорядковано до друку «Вибрані твори» І. Зубенка (Коломия, 2011), написано вступну статтю до цього видання.

Теоретичне значення дослідження. Результати і висновки дисертації можуть бути використані для літературознавчих досліджень з питань розвитку поезії, прози, драматургії, публіцистики та літературної критики першої третини ХХ ст., для подальшого теоретичного осмислення важливих літературознавчих проблем, пов'язаних із вивченням жанрово-тематичного розмаїття, провідних мотивів і стильових здобутків західноукраїнської літератури міжвоєнної доби. Зібрані й упорядковані тексти художніх творів, публіцистики і літературно-критичних статей І. Зубенка склали окреме видання.

Практичне значення роботи. Опрацьований і узагальнений фактологічний матеріал, основні теоретичні положення і висновки можуть бути використані в подальшому вивченні творчості І. Зубенка. Актуальними вони є для створення монографій, навчально-методичних посібників, а також для розробки спецкурсів, спецсемінарів, університетських лекційних курсів з історії української літератури. Практична цінність дисертації визначається залученням до літературознавчої практики раніше не досліджених творів І. Зубенка, невідомих біографічних й архівних матеріалів. Дисертація є самостійним дослідженням автора.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та результати дослідження виголошені у формі доповідей на міжнародній науково-практичній конференції «Театр - будитель і просвітитель національного духу в Галичині» до 150-річчя першого Українського драматичного театру Галичини в Коломиї (Коломия, 1998 р.), ХІІ міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго «Мова і культура» (Київ, 2003 р.), ХІІІ міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго «Мова і культура» (Київ, 2004 р.), міжнародній науковій конференції «Олена Теліга: на сторожі цілості, щастя і могутності більшої родини - нації» до 100-річчя від дня народження Олени Теліги (Київ, 2006 р.), міжнародній науковій конференції «Українська філологія. Школи, постаті, проблеми» до 160-річчя заснування кафедри української словесності Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 2008 р.). Повний текст дисертації обговорено на засіданні кафедри української літератури Інституту філології ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (протокол № 7 від 20 січня 2011 р.).

Публікації. Основні положення й висновки дисертації відбито у 14 одноосібних публікаціях автора, з яких 4 надруковані у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура та зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (328 позиції). Загальний обсяг дисертації - 196 сторінок. Основний текст складає 167 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Вступ присвячено обґрунтованню актуальності обраної теми, окресленню стану вивчення проблеми, формулюванню мети дослідження і низки завдань, спрямованих на її реалізацію, визначенню об'єкта й предмета дослідження, наукової новизни роботи, її теоретичного та практичного значення, методів аналізу, форм апробації результатів.

У першому розділі «Лірика Івана Зубенка: пошуки ідейно-естетичного самовираження» доведено, що формування естетичної свідомості художника слова відбувалося в тісній взаємодії зі становленням світоглядно-естетичних і суспільно-політичних переконань. Указане судження стало наслідком аналізу поетичної діяльності автора в різні періоди творчості (зокрема, херсонський і каліський).

Матеріал підрозділу 1.1. «Формування ідейно-естетичних концептів і експерименти в царині форми» структуровано за діахронним принципом, з урахуванням динаміки видозміни естетичних уподобань І. Зубенка. Передовсім простежено біографічні факти (навчання у Феодосійському учительському інституті, викладання в гімназіях Херсона), а потім - висвітлено історичні й літературні передумови поступового переходу поета до модерністських художніх експериментів. Так, у перших версифікаційних пробах літератора, які з'явилися 1918 року в херсонських газетах «Дніпро» і «Рідний край», засвідчено тонке відчуття слова й ритму, вплив поетики старої романтичної та реалістичної школи, подекуди - неоромантизму й символізму (зосібна, творчих манер П. Грабовського, Олександра Олеся, Лесі Українки, М. Чернявського, Т. Шевченка й ін.). Аналіз поетичної техніки ранньої лірики (віршових розмірів, строфічних форм, стилістики, семантики) теж увиразнив авторське намагання посилювати естетичне навантаження текстів різними поетикальними новаціями.

Осібне місце серед перших поетичних проб І. Зубенка відведено поезії «Requiem» (1918), яка цілком підтверджує сформульовану вище думку: звична для романтиків патріотична тематика (її прекрасно втілює присвята «Пам'яті завмерлої революції») акцентується символістськими й неоромантичними засобами. Для прикладу, метафора «завмерлої революції» асоціюється з образом свічки (яка змагається з пітьмою), набуваючи згодом міфопоетичної семантики вогню і світла, добра і зла. Домінування трагедійної тональності в поезії з особливою силою підкреслює всенародний смуток і болючі роздуми про майбутнє української нації. Текст сповнений глибоким звуковим символізмом: відчувається ремінісценція з «Досвітніми вогнями» Лесі Українки.

Прикметно, що про важливість подібних формальних експериментів для глибшого розкриття думки І. Зубенко сам говорив у статті «Розум чи серце у поета» («Дзвони», 1935). Ці його твердження суголосні з ідеями авторів часопису «Українська хата» й судженнями поета-неоромантика М. Чернявського, про що докладно написано в дисертації.

У підрозділі 1.2. «Таборова поезія як модель духовного світу поета на інтернації» з'ясовано, що таборова лірика І. Зубенка - логічне продовження попередньої поетичної практики: з одного боку, вона є своєрідною спробою громадянського опору, а з іншого, - якісно новим етапом модерністського дискурсу. Таборова поезія автора у різних її зразках - це і майстерна стилізація казок, ораторської прози, шевченківського вірша, і свідчення вже цілком досконалого вміння І. Зубенка експериментувати з версифікацією, строфікою, формою і семантикою, жанровим спектром. Їй притаманні світ ідей і образів українського символізму, героїко-романтичний пафос і медитативність, гостра сатирична та публіцистична викривальність, емігрантська туга за Батьківщиною.

Матеріал підрозділу умовно поділений на дві частини: спочатку розкрито різноманітні грані культурно-мистецької діяльності І. Зубенка, відтак - здійснено аналіз багатьох поетичних зразків, відмінних за жанровими ознаками.

Розгляд літературно-мистецької активності автора розпочато з доведення його особистого внеску в заснування 1922 року літературного часопису «Веселка»; І. Зубенко ще й редагував журнал «Залізний стрілець», був дописувачем і співредактором «Українського сурмача». Багатогранний талант письменника розкрився і на культурно-освітньому та мистецькому ґрунті: І. Зубенко викладав у таборовій гімназії імені Т. Шевченка та на курсах Генерального штабу, керував короткими педагогічними курсами, одночасно завідував друкарнею 3-ої Залізної дивізії і т.зв. «пресовою квартирою»; брав активну участь у «веселківських» вечорницях, грав на кларнеті у симфонічному оркестрі, писав лібрето до оперет, музичні твори, сприяв відродженню школи українського народного танцю видатного українського хореографа В. Авраменка.

Найголовнішою рисою збірки «Краплини» (1923) названо її жанрово-стильову неоднорідність: тут є і канонізовані строфи, і стилізації народних казок та шевченківського вірша, і верлібр, і маршові ритми. Останні вчуваються у трьохчастинному циклі «Пісні “залізних”», присвяченому мужнім воякам 3-ої Залізної дивізії армії УНР. Уміщений на початку збірки, цей цикл задає сильну й енергійну тональність для всього поетичного масиву. У ньому поет фіксує конкретні місця боїв, імена історичних осіб, напружену атмосферу часу, революційну окриленість воїнів армії УНР, що наче карбується кроками їхніх лав: «Гей, дивізія Залізна, / Рідна наша мати! / Де ти йдеш - / там воріженьки мусять утікати!». Цикл «Пісні “залізних”» - це фактично бойові пісні-марші «Гей, не хмари чорні», «Пісня “залізних”», «Гей, ми, “залізні” - козацького роду», які піднімали дух вояків під час Зимового походу. Із мажорною тональністю «Пісень “залізних”», їх формою діалогізованого монологу прекрасно кореспондує образ ліричного героя циклу, завдяки чому життєствердний громадянський оптимізм сприймається як позиція самого автора; а це, у свою чергу, свідчить про іманентність сповідально-щоденникового автобіографічного синергену всій творчості І. Зубенка. Щойно сформульовану думку прекрасно підтверджує акровірш «Будь мужним», у якому зашифровані слова: «УКРАЇНУ КОХАЙ!». Емоційно-чуттєве навантаження кожного з 12-ти рядків, маркованих початковою літерою як особливим знаком, доповнене чеканистою формою коротких окличних речень: «У лиху, тяжку годину / Куй упертість… Геть сумнів! / Рви кайдани без упину, / Ані згука скарги слів!».

Оригінальну символістську спробу стилізації під народну думу й поезію раннього П. Тичини відзначено в «Плачах невольників» із циклу «Переспіви» («Мамай», 1923). Органічне поєднання образності й поетики народних легенд, пісень, дум із таборовою тематикою створює тут враження понадчасовості проблеми неволі в українській історії. Докладний аналіз багатьох перегуків із традиційною поетикою дум (астрофічна будова, уступи-тиради, речитативний тип нарації, стилістичні прийоми тавтології, паралелізму та дієслівної рими, що забезпечують ефект ретардації) виявив у вказаній поезій ще й особливе значення символіки числа три, завдяки композиційному введенню якого поступово формується оптимістична тональність - прагнення до знищення невольництва як такого. А це, у свою чергу, вкотре підтверджує справедливість думки про неодмінне балансування авторської стилістики І. Зубенка поміж фольклором і модерністською естетикою неоромантизму чи символізму.

Віртуозне поєднання традиційних (народні казкові елементи, засоби шаржу, гротеску, карикатури) і новаторських (явище жанрового синкретизму) рис виявлено і в сатиричних творах поета, які є яскравими зразками влучної та гострої сатири на таборову дійсність. Безумовно, реалістично-викривальний пафос домінує у «Казці про царедворців», «Казці про хлопців» і «Казці про дипльоматів», однак поруч із ним спостережено внутрішньоформне іронізування з конкретних осіб, із їхнього блюзнірства і демагогії, удаваного народолюбства.

Окрему нішу в поетичному доробку І. Зубенка займають поезії «Весілля», «Бісики», «Христос страждав», «Сильним і слабим духом», «Веселка», «Краса», «Вогник Іванової ночі». У них відчутна не лише модернізація наративу, а й дивовижна концентрація слова. Мова цих текстів метафорична й афористична, експресивності надають їй обірвані фрази, алітерація, асонанс, катафора.

Отож, можна сміливо стверджувати, що поезія І. Зубенка є помітним явищем у інтенсивному і різностилевому літературному процесі 20-30-х рр. минулого століття в Західній Україні й тодішній еміграції.

У трьох підрозділах другого розділу ? «Епічне мислення Івана Зубенка: жанрово-стильові особливості малих і середніх форм» ? систематизовано прозову спадщину письменника, проаналізовано його ідейно-стильові та жанрові пошуки, визначено домінантні ознаки ідіостилю. Розгляд історичних і біографічних умов формування таланту І. Зубенка у нерозривному зв'язку зі стилістикою доби (школами, напрямами й загальними тенденціями розвитку нашого тогочасного письменства) дозволив максимально повно окреслити особистість автора. Особливу увагу приділено висвітленню творчих взаємин І. Зубенка з І. Вільде, О. Кисілевською, О. Кобилянською, Є. Маланюком, Є._Ю. Пеленським, А. Чайковським і т.д. Біографічний ракурс студіювання доповнено побіжним аналізом літературно-критичної розвідки І. Зубенка «Андрій Чайковський: Жмут споминів замість вінка на могилу» («Дзвони», 1935-1936).

Підрозділ 2.1. «Ідейно-тематичні та жанрово-стильові спектри прози письменника» присвячено з'ясуванню визначальних рис епічного мислення І. Зубенка. При їх встановленні використано передовсім праці Ю. Липи, Н. Мафтин, С. Петлюри, Ф. Погребенника, Л. Сеника й ін., де розкрито вплив ситуації поразки Української революції на виникнення української прози опору (резистансу). Намагання автора художньо-документальним чином зафіксувати героїчні сторінки Української революції, власне, й сформувало його ідейно-світоглядні первні, генетично похідні від філософії «трагічних оптимістів». Певною мірою суголосні думки щодо покликання української інтелігенції будувати державу всупереч імперському засиллю міг черпати І. Зубенко в творах О. Кобилянської, І. Франка й ін. Саме роллю таких «зустрічних течій» і пояснено в дисертації появу в прозі автора концепту жінки-патріотки. Ідеалізований психотип «жінки геройського характеру», починаючи з повісті «Зірка», став фактично домінантним образом у наступних творах письменника. У підсумку активно-романтичну поетику прози малих і середніх форм І. Зубенка (оповідання і образки «Хуторянка», «Пам'ятне різдво (Із записника емігранта)», «Маруся Орлівна», «Леся», повісті «Зірка», «Фатум», «Тільки меч», «Галина», «Квітка на багні») пояснено в роботі потребою художнього моделювання героїчних сторінок Української національно-визвольної революції.

Аналогічний вияв ідеалу «жіночого геройського характеру» засвідчено в повісті «Зірка» (1926). Цей художньо-документальний текст увиразнює ознаки автобіографічного синергену, адже автор був живим учасником описаних подій. Осердям повісті стали героїчні сторінки з легендарного життя отамана повстанців Христини Тачківської-Сушко, генерал-хорунжого Армії УНР, що воювала з денікінськими добровольцями та допомогла військам Директорії зайняти Київ. Отаман «Зірка» - людина дії, чину (за Д. Донцовим), надзвичайно організована й відповідальна, і ця риса її характеру акцентована вже на перших сторінках твору. За всіма ознаками жанрового різновиду (драматичність, цілісність дії, багатоподієвість, напружений і завершений сюжетний вузол, героїчний пафос, пригодницькі елементи) «Зірка» - це героїко-пригодницька повість у дусі того часу, де патетика національно-визвольної боротьби поєднується з великим коханням легендарних героїв отамана «Хмари» і отамана «Зірки». Однак цінність цього твору полягає ще й у його художньо-документальній достовірності творення Української революції, що набуває легендарної тональності в окремих розділах («Бій», «Перемога», «На Київ», «Останнє зусилля») завдяки моделюванню батальних сцен.

Здійснений аналіз прози середніх форм виявив у творчості І. Зубенка перевагу жанру повісті та його експлікацію в таких різновидах, як героїчно-пригодницька повість «Зірка» (1926), повість із визвольних змагань «Галина» (1934), повість-трагедія «Фатум» (1934), історичні повісті «Тільки меч» (1936), «Княгиня Романова» (спільно з І. Филипчаком, 1937), драматична повість «Квітка на багні» (1937). Важливим кроком в осягненні експериментального жанрового письма названо в дисертації повісті «Зірка» і «Квітка на багні», де синтезувалися авантюрна пригодницька лінія й елементи детективу, прийоми фантастичного дискурсу, елементи нарису та публіцистики. Повість «Тільки меч», окрім розгортання ключового історичного дискурсу, засвідчила вміння письменника досліджувати психологію образів-персонажів, мотивацію їхніх дій, учинків, насичувати змістовністю інтер'єр, забезпечувати функціональну об'ємність портрету, індивідуалізувати мовлення персонажів, по-імпресіоністськи нюансувати психологічні спостереження. Фактично аналогічні прийоми екстервентного психологічного аналізу, художнього моделювання своєрідної імпресіоністської «я-дійсності», де домінує трикутник фатального кохання, спостережено в повістях «Фатум», «Галина», «Квітка на багні» й ін. У підсумку такі факти глибинного жанрово-стильового синкретизму повістей І. Зубенка кваліфіковано як ще одне підтвердження домінанти синтезуючого первня в творчому арсеналі письменника.

Серед зразків малої прози автора (більше півсотні творів) найістотнішими для розкриття специфіки його епічного жанрового мислення названо образки «Хуторянка», «Маруся Орлівна», «Леся» і т.ін., у яких І. Зубенко щедро послуговується ліризацією, фрагментарністю, орнаменталізмом. Загалом варто сказати, що у цій частині його доробку переважають модифіковані новели потоку свідомості, образки, оповідання, нариси. Значної уваги в цьому підпункті аналізові цих ключових для спадщини автора творів не приділено - з огляду на те, що про них йтиметься в наступній структурній частині роботи. Правда, принагідно закцентовано ще на одній дуже важливій рисі ідіостилю І. Зубенка - художньому психологізмі, який дивовижно переплавив у собі реалістичну й імпресіоністську конкретику з неоромантичним ідеалізуванням.

У підсумку параграфа зазначено, що жанрова система прозової спадщини письменника досить різноманітна, хоча загалом його белетристика майже повністю вкладається у поняття «проза малих і середніх форм» (повісті, оповідання, новели, образки, нариси, поезії в прозі). Її дослідження цілком підтвердило синтезаційну здатність творчого мислення І. Зубенка, поступову еволюцію його креативної манери від власне класичних реалістичних форм до психологічного експериментаторства. Для епічного мислення письменника у 30-х роках найбільш характерними названо дві стильові тенденції, що розвивалися та співіснували паралельно: неоромантичну («романтику вітаїзму») - образки «Хуторянка», «Маруся Орлівна», «Леся», «Бизюківна», оповідання «Пам'ятне різдво», повість «Зірка», з надмірною ліричністю, піднесеністю, поетизацію та романтизацію українських визвольних змагань, - і реалістичну, з певною сумішшю психологізму, ліризації, імпресіонізму (повісті «Галина», «Фатум», «Квітка на багні», «Тільки меч», збірки новел і нарисів «За кулісами життя», «Шахівниця буднів», новели «Випадок», «Ін'єкція», «Фільмова “Зірка”» та інші).

На прикінцевих сторінках підрозділу наведено ще кілька спостережень із приводу публіцистики та літературно-критичної спадщини автора. Таке певною мірою різножанрове вкраплення було необхідне з огляду на репрезентований тут факт постійного прагнення І. Зубенка шукати нові художньо-виражальні засоби. Не дарма ж у літературно-критичній розвідці «Про літературну критику й критиків» («Дзвони», 1935) автор по-особливому постулював не лише громадянську функцію літератури, а й естетичну. Розгляд указаної праці, опублікованої під криптонімом N.N., спонукав до подальшого пошуку способів зашифровування І. Зубенком своєї творчості в несприятливих політичних умовах. Зокрема, було встановлено, що в цей період письменник досить часто друкував художні твори, літературно-критичні розвідки і рецензії під псевдонімами чи криптонімами в львівських часописах «Дзвони» і «Дажбог», а також у інших галицьких газетах і журналах.

Підрозділ 2.2. «Стильовий синкретизм новелістичного мислення Івана Зубенка» присвячено докладному аналізові жанрово-стильової специфіки найбільш красномовного для розкриття творчої манери автора пласту його текстів - малої прози. Ця художня система постає синкретичною в усіх своїх виявах, оскільки в ній динамічно переплітаються в складних взаємозв'язках та співвідношеннях ознаки декількох течій і стилів. Можна без вагань стверджувати, що синтезаційна здатність творчого методу І. Зубенка вступати у контакт із різними стильовими парадигмами (передовсім - реалізму, імпресіонізму, неоромантизму й символізму) найяскравіше виявилася у малій прозі автора, яка представлена двома збірками новел і нарисів «За кулісами життя» (1937) і «Шахівниця буднів» (1938-1939), рядом новел «Ін'єкція», «Фільмова “Зірка”», «Випадок», оповіданням із часів визвольних змагань 1917-1920 р.р. «Пам'ятне Різдво (Із записника емігранта)» й фрагментарною прозою - т.зв. «образками з Великої України» «Хуторянка», «Отаман Маруся Орлівна», «Леся», «Бизюківна».

Одним із доказів причетності І. Зубенка до реалістичного напряму (правда, на, так би мовити, заключному етапі його розвитку - імпресіоністському) названо схильність автора до написання жанру образка, який є різновидом психологічної новели з драматичною внутрішньою дією. Жанровій природі таких творів, як «Хуторянка», «Маруся Орлівна», «Леся», «Бизюківна» (їх автор означив звичним для імпресіонізму генологічним маркуванням - «образок з Великої України»), притаманна особлива інтенсифікація й концентрація сюжетно-композиційної структури і стилю, драматична напруженість конфлікту, який досягає максимальної напруги в пуанті й розряджається у вендепункті, розкриваючи нову сутність героя, незвичайність людської долі. Завдяки новаторському підходові письменника правдиві описи реальної дійсності в згаданих творах (очевидно, з метою посилення експресивного, епатуючого впливу на читача) поєднуються з натуралістичним побутописом і фактографізмом, публіцистичними відступами, особливо в «Хуторянці», де спостерігаємо й таку виразну ознаку етюда-образка, «нашкіцованого» з натури (І. Денисюк), як просторова обмеженість. зубенко новела драматург лірика

До фрагментарно-етюдної прози віднесено образок «Хуторянка» («Жіноча доля», Коломия, 1926), у якому І. Зубенко для передачі плинності думок головного героя оригінально поєднав предметно-зображальну манеру оповіді з психологічною. Дія твору розгортається на хуторі заможного «степовика» Жайворонка та в губернському місті Херсоні; спосіб викладу більше тяжіє до картинно-демонстративного, ніж до епічно-розповідного; застосовується прийом часової зосередженості. Використання фрагментарності дозволяє автору максимально сконцентрувати події, виокремити найсуттєвіше в поведінці персонажів, динамізувати розвиток дії, окреслити чіткий соціально-психологічний портрет одного, іноді двох персонажів. Ідейно-філософська концепція письменника знаходить своє вираження у показі доль і вчинків міського вчителя Івана Приймака і Ніни, доньки старого хлібороба Жайворонка. Сюжетно-композиційна вісь образка змодельована довкола узагальненого образу свідомої освіченої українки, конкретизованого в психотипі хуторянки Ніни Жайворонківни, наділеної кращими рисами української ментальності. Стильовою особливістю цього твору є помітна нота публіцистичності, що виявляється у своєрідних «публіцистичних відступах» про роль свідомої українки. Однак функція цих відступів полягає не тільки у розкритті позиції оповідача, - вони є лейтмотивними для показу ідеї твору загалом: «Якби їм освіту, школу!.. Воскресла б наша Вкраїна!». За тематикою і романтичним пафосом образок письменника, близький до оповіданння Ф. Дудка «Кумедна панночка» («Дівчата одчайдушних днів», 1928), також на архітектоніці твору позначений вплив наративної стратегії новел і оповідань М. Чернявського.

Одним із найважливіших чинників стильового синкретизму новелістичного мислення І. Зубенка названо в дисертації художній психологізм. Неприйняття життєвої прози, поривання у вищу, духовну сферу існування, поетика контрасту - все це романтичні константи першої збірки новел і нарисів автора «За кулісами життя», яку складають твори, не позбавлені деяких рис реалізму, неоромантизму й особливо - імпресіонізму («Богема», «Загадка», «Semper Femina», «Corpus delicti», «Ти», «Сила артизму», «Природа мститься»). Їхні сюжети побудовані на філософсько-психологічних колізіях, де основна увага приділена не просто змалюванню подій, а скрупульозному психологічному аналізові процесів у душі центрального персонажа. Ці твори, що дещо втрачають хронікальну фабулу, наближаючись до психологічного нарису, можна вважати модифікованими новелами. Стильовою домінантою новели «Semper Femina» («Завжди жінка») є ліризм. Він досягається зверненням письменника до внутрішнього світу героїні Олі, молодої письменниці, великою мірою схожої на І. Вільде, з якою І. Зубенко співпрацював у «Жіночій долі». Використання різних прийомів внутрішнього мовлення обумовлюють настроєвість як жанрово-типологічну ознаку цієї новели.

Психологічний імпресіонізм типу потоку свідомості відзначено в новелах із рукописної збірки «Шахівниця буднів» (1938-1939) - «Батько», «Боротьба з Азазелем», «Життя щось варте», «Трансфузія крови», «Лесина трагедія», «Притомність д-ра Завійного», «Літературна нагорода», «На Свят-вечір», «Мама», де вербалізація переживань набуває форм внутрішнього мовлення, проте не позбавляє їх імпресіоністської структурності й психологічної глибини.

Новелу «Боротьба з Азазелем» охарактеризовано як художню модель межової ситуації - вибору головним персонажем між помстою і прощенням. Письменник відтворив у ній одну «погану» ніч із життя довголітнього директора (тепер він на емеритурі - пенсії) міського архіву при магістраті. Для показу хаотичності думок персонажа, його боротьби з самим собою (помститися чи простити) в твір уведено мозаїчні, фрагментарні спогади директора про старі добрі часи товаришування. Акцент на контрасті характерів двох товаришів досягнуто завдяки використанню прийомів зі- та протиставлення. Характерною особливістю названого твору є також іронія, яка використовується лише з однією метою - створити трагікомічне враження від події. Новелістичний пуант твору позначений непрямою психологічною характеристикою психічного стану головного героя.

Очевидно, задля вирішення проблеми формування особистості підлітка прозаїк дещо урізноманітнив атрибутику ключового для себе жанру, внаслідок чого з'явилися своєрідні «новели виховання» «Фільмова “Зірка”», «Лесина трагедія», «Ти», «На Свят-вечір», «Батько», «Мама», позначені тонким і глибоким психологічним аналізом, як традиційними, так і новітніми формами проникнення у внутрішній світ дитини. У новелі «Батько» основним елементом метафоричної структури є принцип контрасту-антитези (працьовитого батька Кіндрата і ледаря, сина-одинака). Тут він стає чинником психологізації, засобом вияскравлення «зворотнього боку» виховання дітей, що породжує трагічний пафос новели.

Творчі завдання автора визначили й таку стильову особливість його новел, як психологічний імпресіонізм. Більша частина новелістики І. Зубенка - це психологічні твори, які показують людину в межах замкнутого часопростору, в надзвичайній ситуації, що ставить особу або її близьких перед загрозою загибелі («Трансфузія крови», «Мама», «Притомність д-ра Завійного», «Літературна нагорода», «Веселий караваняр»). Ці виняткові випробування мобілізують внутрішні сили персонажів, виявляють приховані можливості, підсвідомі потяги, душевну велич або убозтво. По суті, названі твори - це імпресіоністські новели «потоку свідомості», побудовані за принципом розгортання психічних процесів у свідомості героїв.

У підсумку здійсненого аналізу новелістики І. Зубенка зазначено: її домінантною ознакою є орнаментальний характер. Тісне сплетіння психологічної, філософської і соціальної проблематики у творах письменника спричинилося до їх стильового синкретизму і багатства нараційних форм. Хоча ці атрибути й виявлені з різною мірою інтенсивності в малій прозі автора, все ж вони, безумовно, є визначальними для розуміння новелістичного мислення І. Зубенка.

Об'єктом дослідження в підрозділі 2.3. «Поетикальна своєрідність повісті “Фатум”» став один із найкращих творів письменника, який займає осібне місце у його доробку як за комплексом тем, так і за особливостями психологічного аналізу. В основі поетики повісті «Фатум» (1934) - стратегія виокремлення людини з потоку історії, показ її світосприймання у певний момент, передача кожної миті життя головного героя. Як зрозуміло вже з самої назви, у тексті переважають своєрідні містичні, іноді пророчі інтонації, які творять самобутню авторську символічну манеру, здатну по-особливому відтінювати трагічні картини поразки національно-визвольних змагань.

Художній світ повісті «Фатум» пронизаний націєтворчим концептом непоборності українського народу. Носієм домінуючої авторської ідеї є Іван Степовий, який не втрачає людяності, співчуває соціально незахищеним прошаркам населення, виявляє моральну стійкість у атмосфері суцільної руйнації всіх чеснот. Помітно, що головний наголос у характеротворенні героя покладено на традиційний для класицистичної поетики конфлікт почуття та обов'язку. Однак предметом художніх досліджень письменника, здійснених через драму героя, стало все-таки морально-психологічне падіння Івана Степового. Вирішальну роль цієї викривальної тональності, властивої зазвичай реалістичній поетиці, підтверджують слова полковника Василя Батенюка, вірного бойового товариша Івана Степового, який запідозрює його у зраді й чітко формулює сувору правду життя: «…за усміх …за поцілунок зрадити ідею …справу товаришів?! Андрії Бульбенки не перевелися й тепер! Це наше прокляття, наше нещастя! І з такими характерами будувати Україну?..».

Крім того, у повісті «Фатум» наявні деякі ознаки психологічного імпресіонізму: твір вражає глибинною обсервацією психічного переживання героя у найкритичніший момент життя, наснажений актуальним хронотопом, характеризується послабленою сюжетною лінією. Ще однією особливістю поетики повісті є пейзажні замальовки, пейзажі-метафори, деталі краєвиду, портрета чи інтер'єру, які мають виразний психологічний підтекст. Усе це дозволяє кваліфікувати твір за жанровою своєрідністю як психологічну повість-трагедію, за стилем - імпресіоністську. Сказане, безперечно, ще раз увиразнює синкретичний характер стильової манери І. Зубенка, про що вже неодноразово говорилося вище.

Отже, слід зазначити, що творчий доробок І. Зубенка, своєрідно вписавшись у контекст ідейно-стильових пошуків західноукраїнської прози 30-х років, став самобутнім мистецьким явищем, цікавим художніми ідеями, жанрово-стильовими модифікаціями, оригінальними образами, мотивами, зображальними засобами, індивідуальною образною та мовною палітрою.

Головним об'єктом дослідження у третьому розділі дисертації «Поетика драматургії Івана Зубенка» стала драматургічна спадщина автора, віднайдена в різноманітних архівах. Завдяки узагальненню фактологічного матеріалу було уточнено дати й обставини написання І. Зубенком драматичних творів, оприлюднено їх оцінку тогочасними критиками, проаналізовано рукописні драматичні твори митця, які засвідчують спроби письменника й у царині цього роду літератури запроваджувати естетичні новації.

У підрозділі 3.1. «Погляди Івана Зубенка на роль театру в суспільному житті та їх втілення у художній практиці драматурга» вперше досліджено драматургічні й театрознавчі концепції українського драматурга І. Зубенка на основі його праці «В справах театральних. Творім свою культуру тільки… спільно й згідно! (В порядку дискусії)», що була виявлена в сімейному архіві письменника у вигляді рукопису, упорядкована нами й опублікована у 2003 році. У розвідці І. Зубенка розкрито взаємозалежність драматургії, сценічного мистецтва, глядача і критики у створенні явищ національної культури, спроектовано основні положення та висновки на сучасний для автора стан українського театру й літератури, зокрема на розвиток драматургії. Можна впевнено стверджувати: І. Зубенко усвідомлював, що доля української драматургії - це доля її художніх образів у часовому і просторовому розвитку.

Прагнення спробувати себе в різних жанрах‚ зацікавленість сценічним життям країни‚ намагання урізноманітнити репертуар українських театрів зумовили появу п'єс‚ постановка яких відбувалась у таборових та галицьких українських театрах («Остання жертва», «Перемога», «Дівча з лелією», «Кавунія», «Горе бабіям», «Орленя», «Княгиня Анна»).

Здійснене дослідження особливостей структурування драматургічного конфлікту та моделювання характеру в п'єсі «Остання жертва» (Каліш, 1923) показало спроби І. Зубенка зображати особистість у її цілісності, нерозривному зв'язку з авторською концепцією. В основі конфлікту названої драми - трагедія української нації у жорстокі часи громадянської війни і визвольних змагань. Її розкрито шляхом показу українських національних характерів на тлі складних перипетій життя, в якому дуже часто переплітаються людські долі. Опираючись на реальне підґрунтя, І. Зубенко майстерно сконструював конфліктні ситуації, увиразнивши етнопсихологічну сутність героя, сповненого прагнення зберегти свою національно-культурну ідентичність всупереч намірам більшовиків. Головний персонаж п'єси Максим є специфічним етногенетичним типом: саме у конфліктних ситуаціях і цілеспрямованих діях він виявляє властивості національного характеру, завжди намагається самостійно творити власну долю. Внутрішньопсихологічний конфлікт героя поглиблюється у сцені за участю дружини Оксани, образ якої виконує у творі функцію композиційної домінанти.

Отже, основний конфлікт цієї трагедії полягає у здатності героїв бачити дійсність під різними кутами зору, і суть його становлять недопустимі коливання в рамках визначених категорій. Ураховуючи описані вище принципи побудови тексту, п'єсу «Остання жертва» названо «драмою одного героя», яка об'єднує в єдине ціле масштабність зображуваних подій, соціальних і політичних протистоянь, на тлі яких розгортаються особистісні колізії персонажів. Насамкінець зазначено, що І. Зубенкові вдалося передати у трагедії «Остання жертва» ту національну органічність трагічних образів-характерів Оксани і Максима, про яку багато сказано в праці В. Працьовитого про український національний характер.

Підрозділ 3.2. «Специфіка побудови драматургічного конфлікту і моделювання характеру в драмі “Орленя”» присвячено розглядові ще одного ключового для розуміння драматургічної майстерності І. Зубенка тексту. Для кращої його характеристики спочатку здійснено типологічний аналіз попередніх драматичних творів. Його підсумком стало твердження про поступовий відхід драматурга від героїко-романтичних мотивів ранньої трагедії «Остання жертва» (1923) до психологічних драм «Орленя» (1934), «Княгиня Анна» (1938), «За українську землю» (1938).

Хоча п'єса «Орленя» і побудована на конкретному історичному матеріалі, все ж дуже істотну роль відіграє в ній практика художнього переосмислення. Творчо опрацьовуючи історичні факти, деталі біографії, домислюючи, І. Зубенко трансформує їх у відповідності до загальної концепції драми, в результаті чого зв'язок між образом і реальною історичною постаттю стає прихованим, менш очевидним. Предметом драматичного конфлікту в драмі «Орленя» є не зіткнення окремих індивідуальностей, а боротьба ідеологій. У ній наявне те звичне співвідношення сил, коли конфлікт розвивається у зіткненні головної дійової особи з середовищем або ж у боротьбі двох виразно оприявлених груп персонажів. Основу ж внутрішнього, психологічного конфлікту драми становить трагедійність долі головного героя, який не зміг досягти визволення України й виконати батьківський заповіт. Образ Григора Орлика в драмі постав живим, оригінальним, яскравим, психологічно переконливим. Драматургові вдалося відтворити в особі головного героя та його козацького оточення носіїв української державності.

Для стилю аналізованої драми характерні історико-документальна достовірність, патетична героїка, епічна панорамність і пристрасна публіцистичність, проникливий ліризм і витончений психологізм, узагальнена масковість персонажів і яскрава театральність. Привертає увагу прагнення І. Зубенка до новаторської побудови дії, залучення додаткових ефектів сценічного оформлення.

Драматургічній мові І. Зубенка-драматурга властиві промовисті портретні ремарки, де за допомогою окремих штрихів вимальовується чітка, психологізована характеристика, яка згодом підтверджується й розвивається в подієвому плині. Мальовнича метафорика драми сприяє увиразненню характеристик дійових осіб і образно узагальнює драматичні ситуації. Зміна темпоритмів, емоційні перегуки сцен, образні лейтмотиви теж є поетикальною своєрідністю драматургічного письма автора.

У драма «Орленя» відзначено новаторський підхід І. Зубенка до вирішення проблеми стилю. Органічно засвоївши здобутки модерної драми, письменник вибудував у ній власний епічний стиль, близький «епічному театру» Б. Брехта. За нашими спостереженнями, це зумовлено поєднанням епічних засобів викладу з чисто драматичними, дією на свідомість глядача, а також посиленням уваги до внутрішнього світу героїв, перенесенням драматичної колізії із зовнішньої дії на внутрішню, історичною конкретикою соціальних і психологічних мотивувань. Ще однією прикметною рисою драми став музичний супровід, якому надано функції відчуження, сугестії, регулювання темпу мовлення і рухів.

Таким чином, у процесі дослідження поетики драматургічної спадщини І. Зубенка було вперше проаналізовано специфіку конфлікту і характеру в кращих драматичних творах автора, які за стилем охоплюють найновіші мистецькі течії часу. Драматичні твори «Перемога»‚ «Остання жертва»‚ «Укохана мрія», «Орленя», «Княгиня Анна» мали чимало контактно-генетичних і типологічних сходжень із тодішньою драматургією в цілому. П'єси І. Зубенка оригінальні за змістом і формою, відзначаються пошуком, поєднанням національних традицій та європейської театральної стилістики. Без сумніву, драматургія І. Зубенка - це самобутнє явище в історії українського театру на еміграції.

У висновках узагальнено основні результати дослідження творчості І. Зубенка, її місця й значення в українському літературному процесі першої третини ХХ століття. Так, нами вперше зібрано, систематизовано, оприлюднено й проаналізовано поетичну, прозову, драматургічну творчість письменника з погляду її поетикальної своєрідності та жанрово-стильових особливостей на тлі ідейно-стильових пошуків західноукраїнської літератури 20-30-х років ХХ століття, з'ясовано специфіку ідіостилю письменника. Висвітлено історичні й історико-літературні передумови становлення ідейно-світоглядних первнів письменника. Доведено, що формування естетичної свідомості художника слова йшло в тісній взаємодії зі становленням світоглядно-естетичних і суспільно-політичних переконань.

Лірика І. Зубенка займає невелику за обсягом частину творчої спадщини художника слова, але, безумовно, це - помітне явище навіть на тлі інтенсивного і різностилевого поетичного процесу 20-30-х років минулого століття в Західній Україні та на еміграції. Багатоголоссю його поезії притаманні світ ідей, образів українських символістів, героїко-романтичний пафос і медитативність, гостра сатирична й публіцистична викривальність, емігрантська туга за Батьківщиною.

Епічне мислення письменника формувалося у контексті його культурно-громадської діяльності й політичних переконань, на тлі обставин суспільно-політичного життя східної Галичини міжвоєнного двадцятиліття. Ключові риси епічного мислення І. Зубенка детермінувалися його розумінням трагічної дійсності поразки Української революції, національними і християнськими концептами. Ідейно-світоглядні первні письменника генетично похідні від філософії «трагічних оптимістів». Проза І. Зубенка належить до української прози опору (резистансу), яка зафіксувала героїчні сторінки української революції і стала їх документально-художнім свідченням.

Синтезаційна здатність творчого мислення І. Зубенка яскраво виявилася у процесі дослідження поетики його творів. Жанрово-стильова система прозової спадщини письменника досить різноманітна, його белетристика майже повністю відповідає визначенню «проза малих і середніх форм» (повісті, оповідання, новели, образки, нариси, поезії в прозі). З'ясування жанрово-стильових модифікацій прози І. Зубенка надало можливість увиразнити еволюцію реалістичного типу творчості письменника, виявити глибинну авторську суть його епічного мислення. Її було означено поняттям «стильовий синкретизм» і уточнено, що в прозі автора основними є неоромантична і реалістична стильові тенденції, з певною сумішшю психологізму, ліризації, імпресіонізму.

Вивчення драматичного доробку І. Зубенка має певну самоцінність у зв'язку з важливістю його поглядів щодо ролі театру в суспільному житті, їх втіленням у художній практиці драматурга й через достатньо високий мистецький рівень творів. У драматургічних й театрознавчих концепціях розкрито взаємозалежність драматургії, сценічного мистецтва, глядача і критики у створенні явищ національної культури; спроектовано основні положення і висновки розвідки І. Зубенка на сучасний стан українського театру і літератури, зокрема драматургії.