Усні народні оповідання українців-переселенців Лемківщини, Холмщини та Підляшшя: жанрово-тематична специфіка, художні особливості

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження - зібрати і систематизувати вже зібрані матеріали, що містять усні народні оповідання про переселення українців 1947 року з теренів Лемківщини, Холмщини та Підляшшя, проаналізувати їх жанрову, тематичну й художню специфіку.

Відповідно до поставленої мети передбачено вирішити низку конкретних завдань:

– на основі історіографічного огляду джерел з обраної теми висвітлити основні етапи збирання та вивчення усної прози Лемківщини, Холмщини та Підляшшя;

– розглянути теоретичні аспекти жанрової специфіки усного народного оповідання, проаналізувати його дефінітивні ознаки;

– визначити основні тенденції у вивченні зарубіжними та вітчизняними фольклористами усної прози;

– простежити критерії жанрового розмежування усного народного оповідання від інших усних прозових жанрів;

– розкрити тематичну різноманітність наративів про переселення 1947 року, з'ясувати основні тематичні й сюжетні групи та їхню динаміку;

– проаналізувати художні риси усних народних оповідань про переселення 1947 року.

Об'єктом дослідження є усні народні оповідання про переселення 1947 року.

Предметом дослідження є особливості тематичного, сюжетно-композиційного та художнього плану усних народних оповідань українців-переселенців. усний народний оповідання жанровий

Географічні межі дослідження охоплюють терени Лемківщини, Холмщини та Підляшшя, де українське населення проживало споконвіку, і північно-західні землі Польщі, куди його було переселено внаслідок акції «Вісла» 1947 року.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період другої половини ХХ - початку ХХІ століття. Зазначена хронологія зумовлена історичними подіями (акція «Вісла» 1947 р.), які й сприяли виникненню усних наративів про переселення.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дисертації є наукові методи і принципи пізнання, зумовлені вимогами об'єктивного аналізу наукових джерел, що відображають основні тенденції розвитку та побутування прози про переселення 1947 року у Польщі.

У розробці теми було використано аналітичний метод - для вивчення історичної та фольклорно-етнографічної літератури зазначеного періоду; генетико-історичний - необхідний для з'ясування походження фольклорних текстів чи мотивів з урахуванням історичних передумов; структурно-порівняльний, ретроспективний та типологічний - для виявлення жанрових особливостей прозових зразків, їхніх художніх засобів та прийомів.

Особливості дослідження зумовили необхідність використання базового джерельного матеріалу, тобто усних записів, їхнього збору й попередньої систематизації, що передбачало застосування традиційних фольклорних методик, зокрема інтерв'ювання та фіксації у вигляді аудіо записів.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена тим, що це перша в українській фольклористиці дисертаційна робота, присвячена прозовому фольклору про переселення українців Лемківщини, Холмщини та Підляшшя у 1947 році. У дисертації вперше проаналізовано усні народні оповідання про переселення 1947 року як конкретно-історичну й художню цілісну систему. Зібрано та проаналізовано значний за обсягом матеріал, близько 170 текстів, з них 40 записано особисто авторкою дисертації. Досліджено коло питань, які досі були вивчені недостатньо: з'ясування історичних передумов формування прози про переселення досліджуваного терену, узагальнений погляд на історіографію студіювання фольклору Лемківщини, Холмщини та Підляшшя, визначення тематичних і сюжетних груп усних наративів, їхня художня специфіка. У даній дисертації вперше введено до наукового обігу значну кількість фольклорних текстів, записаних у наш час.

Теоретико-методологічною базою дисертації є здобутки вітчизняних і зарубіжних учених-фольклористів із проблем функціонування народної прози та пісенності (праці С. Азбелєва, О. Бріциної, Л. Вахніної, В. Гнатюка, В. Головатюк, С. Грици, В. Давидюка, О. Дея, М. Дмитренка, М. Драгоманова, Р. Кирчіва, Н. Криничної, П. Куліша, Є. Мелетинського, С. Мишанича, Е. Померанцевої, О. Потебні, В. Проппа, Б. Путілова, Д. Сімонідес, В. Сокола, Г. Сухобрус, Л. Фіалкової, І. Франка, К. Чистова, Д. Чубалі, І. Ярневського та ін.).

Основну джерельну базу дослідження становлять тексти оповідань, що їх зібрала автор під час фольклорних експедицій в Польщі, тексти прозового фольклору Лемківщини, Холмщини та Підляшшя, уміщені в збірниках Б. Гука «Пропам'ятна книга “1947”» (1997), «Z іemkowskiej skrzyni. Opowieњci z Јugуw i okolic» («З лемківської скрині. Історії з Лугів та околиць») (2004), «Z іemkowskiej skrzyni. Opowieњci z Brzozy i okolic» («З лемківської скрині. Історії з Бжози та околиць») (2004), Г. Аркушина «Голоси з Підляшшя» (2007). Суттєво доповнили джерельну базу тексти, уміщені в українській періодиці Польщі, зокрема у тижневику «Наше слово», періодичному виданні «Ватра», часописі «Вісник Закерзоння», щорічнику «Український альманах» тощо.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що матеріали дослідження можуть бути використані для написання теоретичних праць з фольклористики в цілому, а також сприяти поглибленню уявлень про ідейно-тематичний комплекс і жанрово-стильові особливості усних народних оповідань про переселення 1947 року. Спостереження та висновки, викладені в дисертації, можуть бути використані в навчальному процесі та науково-методичній роботі при написанні узагальнених праць з української та славістичної фольклористики, підручників, при укладанні методичних розробок, навчальних програм і планів. Доцільним буде залучення матеріалу до програми лекційних курсів, спецкурсів та спецсемінарів, зокрема присвячених українській діаспорі.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи виголошувалися на таких наукових конференціях: VI Міжнародний конгрес україністів (2005 р., м. Донецьк); ХІІ Міжнародна Кирило-Мефодіївська конференція (2006 р., м. Одеса); Наукова конференція на честь 110-ї річниці народження Максима Рильського «Художні та наукові картини світу ХХ століття» (2006 р., м. Київ); Міжнародна наукова конференція «Славістика: образи минулого та нова історична ситуація» (2010 р., м. Київ ); ХІХ Міжнародна наукова конференція «Мова і культура» імені Сергія Бураго (2010 р., м. Київ); Міжнародна наукова конференція «Польсько-український бюлетень»: європейська традиція діалогу культур» (2010 р., м. Київ); Міжнародна наукова конференція «Слов'янознавство ХХІ століття: тенденції інтеграції і диференціації» (2011 р., м. Київ); виступ з доповіддю «Змістові мотиви у меморатах українців-переселенців про переселення 1947 року» на засіданні Вченої ради (протокол № 7 від 07.06.2011 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки, сформульовані в дисертаційному дослідженні, знайшли своє відображення у шести наукових публікаціях, п'ять з яких надруковано у фахових періодичних виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура та обсяг дисертації зумовлені її темою, метою, предметом дослідження і складається зі вступу, трьох розділів (вісім підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (314 позицій). Загальний обсяг дисертації - 187 сторінок, з яких 157 сторінок - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, показано зв'язок теми з науковими програмами, сформульовано мету i завдання, визначено об'єкт, предмет та методи дослідження, географічні та хронологічні межі, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, наведено дані про апробацію основних результатів дослідження та структуру роботи.

У першому розділі «Усна народна традиція українців-переселенців: періоди вивчення» проаналізовано стан висвітлення проблеми та джерельну базу у вітчизняній і зарубіжній фольклористиці та розглянуто теоретичні аспекти жанрової специфіки усних наративів про переселення 1947 року.

Підрозділ 1.1. «Історія дослідження фольклору українців Лемківщини, Холмщини та Підляшшя» присвячений аналізу робіт та публікацій текстів з усної прози українців у Польщі, що їх було зібрано і опубліковано впродовж більш ніж півстоліття.

Питання, пов'язані з усною прозою українців у Польщі, стали предметом наукових зацікавлень вітчизняних та зарубіжних дослідників з другої половини ХХ століття. Проте дослідження в Україні і в Польщі з політичних міркувань почали здійснюватись лише з 80-х років і то досить нерівномірно. В переважній більшості це не дослідження, а публікації фольклорних матеріалів або авторських спогадів учасників подій 1947 року.

У Польщі 1955 р. кафедрою польської мови Люблінського університету ім. Марії Кюрі-Склодовської під керівництвом М. Лесіва розпочалося збирання матеріалу - корисного і для фольклористів - до атласу говорів Люблінського воєводства. З цього ж часу фольклористи Інституту мистецтва Польської Академії наук (Варшава) здійснюють систематичні записи народної творчості по всіх регіонах Польщі. Фольклор українців Польщі посів одне з чільних місць на сторінках статей, опублікованих у 1980-і роки, україномовних друкованих органів Польщі («Наше слово», «Над Бугом і Нарвою», «Український альманах», «Ватра», «Вісник Закерзоння» та ін.).

Однією з найвагоміших наукових праць, де народна культура українців у Польщі вперше розглядається у контексті політичних та історичних проблем, стала докторська дисертація М. Трухана «Українці в Польщі після Другої світової війни (1944-1984)», яку він захистив на факультеті права і суспільних наук в Українському вільному університеті Мюнхена 1985 року. У 1997 році побачив світ збірник спогадів Б. Гука з серії «Закерзоння»: «Пропам'ятна книга. “1947”». У Кракові важливою є діяльність Фундації св. Володимира Хрестителя Київської Русі, створеної 1989 року. Спільно з Ягеллонським університетом з 1992 року Фундація видає «Краківські українознавчі зошити», а з 1995 року - часопис «Краківські обрії», присвячений культурі та духовності національних меншин. Видано конференційний збірник «Проблеми українців у Польщі після акції виселення «Вісла» 1947 року» під редакцією В. Мокрого, в якому висвітлюються питання історії, культури, освіти українського населення в Польщі. Інститут української філології УМКС у Любліні опублікував збірку «Голоси з Підляшшя» (1997). Систематично виходять праці та статті, присвячені історії окремих сіл на Закерзонні, де автори подають історію свого села, своєї родини, розповідають про хід переселення та про подальше життя українців на нових для них землях. Це праці Т. Доклі, А. Барни, Я. Курака та ін. Важливим є видання лемківського прозового фольклору у 2-х частинах «Із лемківської скрині. Історії з Лугів та околиць» та «Із лемківської скрині. Історії з Бжози та околиць» (2004), які містять оповідання-спогади трьох поколінь лемків, що змушені були жити далеко від своєї «малої батьківщини» та ін.

В Україні лише з проголошенням незалежності з'явилися відповідні умови та можливості для вивчення фольклору українського «зарубіжжя». Волинський державний університет став співорганізатором польсько-українських історичних семінарів «Польща-Україна: важкі питання», один з яких було присвячено проблемі взаємних переселень. У Рівному містяться керівні органи «Світового конгресу українців Холмщини та Підляшшя», завдяки якому з'являються публікації та видання, пов'язані саме з цими регіонами. З Чернівцями пов'язана наукова біографія ще одного дослідника з історії переселень з Холмщини та Підляшшя - М. Горного, який створив цілу галерею біографічних портретів видатних людей, народжених у Польщі та вихідців із-за Бугу. У Львові переселенськими акціями 1940-х років займаються науковці Інституту народознавства НАН України (Р. Кирчів), Львівського університету та Інституту українознавства ім. Крип'якевича НАН України. Саме тут побачили світ три томи збірника «Депортації. Західні землі України кінця 1930-х - початку 1950-х років» під редакцією Ю. Сливки. У Києві до питання переселення звертаються переважно історики, серед яких передусім варто назвати В. Сергійчука. Студії з фольклору й етнографії Лемківщини, Холмщини та Підляшшя пов'язані з іменами таких українських дослідників, як В. Борисенко, Л. Вахніна, В. Головатюк, С. Грица та ін.

У 1990-х роках в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України була започаткована серія видань, присвячених різноаспектному вивченню народної культури українців зарубіжжя. Питання історії й розвитку сучасної духовної культури українсько-польського пограниччя були предметом дослідження Л. Вахніної. Ряд публікацій дослідниці вміщено у збірнику статей «Фольклор українців поза межами України», щорічниках «Слов'янський світ», «Слов'янський збірник», «Український альманах», «Исторический вестник», «Київські полоністичні студії» та ін.

Огляду фольклористичних досліджень етнографічних регіонів, характеристикам жанрово-тематичної морфології фольклорних традицій та міжрегіональних контактів присвячено ряд праць та розвідок Р. Кирчіва.

Етапною для історично-етнографічного вивчення регіонів стала поява у 1997 р. монографії «Холмщина і Підляшшя». Колектив авторів, серед яких В. Борисенко, Г. Вишневська, Ю. Гаврилюк, М. Лесів, В. Сергійчук, Т. Кара-Васильєва, І. Ігнатюк, В. Головатюк, Є. Рижик та ін., презентує у книзі розвідки, присвячені історії, діалектології, фольклору та етнографії означених теренів.

Народна творчість українців Польщі розглядається в кандидатських дисертаціях В. Головатюк, Т. Саварин, О. Фабрики-Процької, Н. Кравчук, К. Чаплик.

У підрозділі 1.2. «Вивчення усного народного оповідання в сучасній фольклористиці» проаналізовано теоретичні праці, присвячені вивченню усного народного оповідання.

У ХХ ст. оповідання-спогади стали об'єктом вивчення фольклористів, соціологів, психологів і антропологів. Цьому сприяли два основні фактори. По-перше, в них побачили важливе джерело вивчення феномену повсякденного життя і культури, об'єктивізоване в оповідній формі. По-друге, розповіді людей про своє життя допомагають усвідомити суспільні явища загального характеру, оскільки їх змістове наповнення визначається особистим досвідом конкретної людини та ідеологією певної соціальної групи.

Також варто згадати про виникнення й загострення дискусії навколо пам'яті як категорії історичного пізнання й усної історії у межах історичної та фольклористичної наук. Перша систематична концепція колективної пам'яті була викладена в працях французького соціолога М. Хальбвакса, який наголошував на соціальному контексті колективної пам'яті і повній залежності індивідуальної пам'яті від пам'яті колективної. Його ідея полягає в тому, що індивідуальні образи минулого та особисті спогади обумовлені їхнім розміщенням у концептуальних структурах, визначених певною групою, і мають свій соціальний вимір, оскільки вплетені в розуміння минулого, набуте цією спілкою. Кожна соціальна група створює пам'ять про своє минуле, що в свою чергу формує й відображає ідентичність даної групи відносно інших груп. Колективна пам'ять простягається далеко за межі автобіографічної (індивідуальної) пам'яті й забезпечує трансляцію знань про минуле від одного покоління до другого, а її здатність зберігатися в часі залежить від впливу групи в суспільстві.

Особливостям усної історії та її епістемологічним проблемам присвячені численні статті та спеціальні монографії, у яких порушуються питання вірогідності й суб'єктивності, креативного характеру інтерв'ю як історичного джерела, співвідношення офіційної історії та колективного або індивідуального переживання цієї історії, обумовленості особистих спогадів приналежністю до тієї чи іншої соціальної групи і пов'язаних з цим особливостей саморепрезентацій, міждисциплінарного характеру усної історії та її місця в «історіописанні» в цілому.

Стисло й лаконічно сформулював завдання усної історії П. Томпсон - «повернути людям, які робили й переживали історію, центральне місце в ній, даючи їм можливість заговорити на повен голос».

Особливість усної історії полягає в тому, що вона сама перетворюється на самостійне історичне та фольклорне джерело, надаючи можливість тим, хто прожив життя в історії, брати участь у її дослідженні й оцінюванні.

Впродовж ХХ століття так звана неказкова проза вивчалася вкрай вибірково. Оповідання-спогади тривалий час були поза увагою фольклористів, оскільки вони не відповідали визначенню фольклору як колективної народної творчості. Перша спроба наукової класифікації народної прози, до якої були зараховані й усні народні оповідання, була здійснена у 1876 р. М. Драгомановим у збірнику «Малорусские народные предания и рассказы». Увагу їм приділяли Б. Грінченко, В. Антонович, В. Гнатюк, І. Франко.

В українській фольклористиці 1920-х рр. наковці виділяють: оповідання-спогади, новели та фабульні оповідання, зараховуючи перші до периферії фольклору. Фольклористичне значення народних оповідань визначають тим, що вони з часом можуть набути стабільних форм і перейти у фольклорні жанри, вважають їх важливими історичними документами. Новим етапом у вивченні усних наративів стали 1930-і роки. У цей час активно працюють такі російські дослідники, як: С. Мірер, В. Боровик, В. Круп'янська, Б. Сидельников, Н. Комовська, Ю. Соколов, А. Астахова, М. Азадовський та ін. Зокрема, Ю. Соколов звертає увагу на надзвичайну поширеність усних оповідань у народному побуті як форми осмислення важливих суспільних подій.

У повоєнний час значно розширюється сфера вивчення усних спогадів. Значну цінність для розв'язання проблеми жанрового визначення усних народних оповідань мають дослідження і праці таких російських учених, як Л. Бараг, М. Меєрович, Л. Домановський, А. Гончарова та ін. Скажімо, В. Гусєв в основу класифікації неказкової прози поклав жанрово-стильові ознаки і поділив усні оповідання на такі різновиди: 1) фантастичні оповідання; 2) оповідання-бувальщини, або усні новели; 3) оповідання-нариси, в яких поезія факту переважає над поезією вимислу; 4) чутки й поголоски Гусев В. Е. Эстетика фольклора / В. Е. Гусев. - Л.: Наука, 1967. - С. 129..

У 1960-і роки К. Чистов ділить всю усну прозу на дві групи: 1) жанри із чітко визначеною естетичною функцією (всі різновиди казки, притчі, небилиці, анекдоти) і 2) жанри, у яких будь-які позаестетичні функції відіграють головну роль. До останніх К. Чистов відносить перекази, легенди, «скази», бувальщини, усні оповідання тощо, наголошуючи, що ці твори не сприймаються оповідачами і слухачами як художні, а виконують практичну мету передачі історичних, політичних, побутових або інших повідомлень чи новин. Дослідник, беручи за основу морфологічну класифікацію німецького дослідника К. В. Сідова, підкреслює, що «чутки й поголоски», меморати і фабулати являють собою не жанри, а форми побутування неказкової фольклорної прози, відтак кожний окремий твір може виступати в одному із жанрів (переказ, легенда, бувальщина і т. д.) або у формі, яка містить їх елементи.

Перше монографічне дослідження у Росії «Усне оповідання як жанр фольклору» здійснив І. Ярневський. За його визначенням усне оповідання - це «оповідь про конкретних осіб і реально-історичні події з настановленням на загальний інтерес, пізнавальність та естетичну вартість». Ряд інших російських учених також дотримуються думки, що не всі спогади про минуле можна віднести до фольклорного жанру оповідання, а лише, ті з них, у яких помітна настанова на художнє вираження думки, створення певних образів.

Відомий український дослідник усних народних оповідань С. Мишанич звертає увагу на те, що оповідач творить сюжети своїх оповідань на основі вироблених традицією мовленнєвих жанрів, кладучи в їх основу власний життєвий досвід, а отже, й досвід свого оточення, соціальної групи. Вчений виділяє серед найхарактерніших форм усних оповідань: 1) повідомлення про бачене, чуте, пережите; 2) чутки й поголоски; 3) медитативні оповіді (сповіді та роздуми); 4) родинні спогади; 5) «барвисту мозаїку довших або коротших оповідань» у межах товариської бесіди; 6) оповіді бувалих людей Мишанич С. В. Усні народні оповідання: Питання поетики / С. В. Мишанич. - К.: Наукова думка, 1986. - С. 323..

До проблеми вивчення усних народних оповідань також зверталися зарубіжні вчені, такі як М. Єленевська, Л. Фіалкова, О. Сироватка, К. Кадлубець, А. Меліхерчик, М. Лещак, В. Гашпарикова, С. Сталь та ін.

У підрозділі 1.3. «Жанрова специфіка наративів про переселення 1947 року» проаналізовано особливості усної прози українців-переселенців у порівнянні з іншими прозовими жанрами фольклору.

Усні народні оповідання є однією з форм суспільної свідомості українського населення в Польщі. За характером побутування вони багато в чому подібні до зразків фольклорної документалістики, тож є всі підстави розглядати їх як складник фольклорної системи, оскільки їм певною мірою властиві ознаки фольклору. Будучи продуктом усної народної творчості, усні наративи про переселення 1947 року можна вважати колективним витвором, оскільки оповідач як представник певної соціальної групи чи етнічної спільноти репрезентує своєю творчістю колектив, утілює свої спогади у вироблену традицією форму. Змінність тексту як одна з основних ознак фольклору має стосовно до усних народних оповідань також свою специфіку: може обмежуватися репертуаром одного оповідача. Проте сюжети оповідань за своєю композицією близькі, мотиви повторюються, переходять з одного твору до іншого, отож, можна говорити про певну варіативність. Ознакою, що характеризує усне народне оповідання як фольклорний жанр, вважається усність, яку ми розуміємо не тільки як виконання та усну передачу, але й збереження в пам'яті, у колективній свідомості. Усним народним оповіданням про переселення 1947 року притаманні всі ознаки фольклорного жанру: колективність, варіативність, усність, традиційність.

Усі жанри неказкового оповідного фольклору прагнуть відтворити реальні події, тому іноді буває складно розмежувати усне оповідання й переказ, усне оповідання й легенду, усне оповідання й бувальщину тощо.

Усне народне оповідання, як і переказ, ґрунтується на відомому, близькому до дійсних фактів, змісті, який у кожному з розглянутих жанрів передається за допомогою визначених і дуже схожих художніх засобів. У переказі, як і в усному оповіданні, розповідь побудовано на реальних, і що особливо важливо для цього жанру, історично точно визначених фактах. Усні оповідання та перекази будуються за однаковим принципом логічного розміщення однієї події за іншою. Для обох жанрів характерна наявність порівняно обмеженого числа персонажів, незначне включення пейзажних замальовок. Однак при всій схожості усні оповідання і перекази мають істотні відмінності. Найголовнішою з них, мабуть, є те, що переказ відображає події давно минулих років. Він не має живих свідків, текст передавався від покоління до покоління. Усне оповідання ж розповідає про випадок, свідком або учасником якого був сам оповідач, тобто дія відбувалася в недалекому минулому. Перекази, порівняно з усними оповіданнями, посідають незначне місце в масиві фольклорної прози про переселення 1947 року.

На відміну від переказу, у легенді частка вимислу займає більше місце, проте така оповідь подається виконавцем як реальна подія. Подібність між усним оповіданням і легендою полягає в тому, що твори цих жанрів сприймаються як реальні. Усне оповідання відрізняється від легенди, по-перше, тим, що воно створене на близьких до дійсності фактах, а художній вимисел, якщо він присутній, переважно подібний до опису таких фактів. Зміст легенди, хоча й подається як реальний, проте має значну частку вигадки й фантастики. В усних наративах для характеристики героїв також іноді використовуються легендарні образи, але вони не змінюють основного змісту.

Ще одним жанром, близьким до усного народного оповідання, є бувальщина. Так само, як і усні оповідання, бувальщини звернені не в далеке минуле, а в недавнє або сьогодення.

Існує іще одне поняття, пов'язане з творами народної прози, - це «чутки та поголоски». Сама назва вказує, що подібні розповіді побудовані на тому, про що мовиться в народі. Така чутка ґрунтується на дійсних фактах, тому усні оповідання можна розглядати в цій групі творів.

Іще одним жанром, що входить до системи прозового фольклору, є казка. Це епічний твір про вигадані, а часто й фантастичні події, в основі якого лежить протиборство між добром і злом, що завершується перемогою добра. Тож відрізнити казку від усного оповідання нескладно, позаяк усне оповідання орієнтує слухачів на достовірність розказуваного. Безумовно, усне оповідання може містити незначні елементи вигадки, але такі деталі створюють лише тло для оповіді, надають їй художнього колориту.

У другому розділі «Усні народні оповідання про переселення: відображення історичних реалій та тематична специфіка» здійснено класифікацію усних наративів за тематикою. Відповідно виділено три основні тематичні групи оповідань: про переселення українців 1947 року (з мотивами перебігу акції «Вісла» та пристосування до нового життя); про збереження національної ідентичності (з мотивами збереження мови, віри, культури); про «малу вітчизну».

У підрозділі 2.1. «Тема депортації у меморатах українців-переселенців» розглянуто оповідання про перебіг акції «Вісла» та про пристосування до нового життя на тлі історичного контексту, реконструйованого з документів та наукових монографій.

До недавнього часу офіційна польська історіографія причини переселення українців пов'язувала з потребою ліквідації діяльності УПА. Але тематика оповідань, аналізованих у дисертації, заперечує цю версію. З меморатів випливає, що погляди та настрої українців стосовно «тих із лісу» були різними і часто - зовсім протилежними. Лише коли почали ходити чутки про виселення, то ситуація кардинально змінилася. Іноді навіть лемки, які не вважали себе українцями, починали бачити у воїнах УПА захисників. Більшість сучасних істориків справжньою метою переселення українців із Холмщини та Підляшшя називають створення умов для швидкої їхньої асиміляції та ліквідації «українського питання» в Польщі (В. Сергійчук, Ю. Макар, Є. Місило). Аналізовані усні оповідання, власне, підтверджують справжню причину виселення.

Змістову картину і структурну основу наративів становлять мотиви, які мають сюжетотворчий характер. Кожна тема володіє певним набором домінуючих стереотипних одиниць - мотивів-дій, за допомогою яких визначаються етапи трагедії від її зародження аж до завершальної стадії. З оповідань вимальовується картина перебігу виселення, яке відбувалося влітку, коли люди ще не зібрали нового врожаю. У кожному повіті було по кілька збірних пунктів, куди зганяли населення з навколишніх сіл для реєстрації. Кожен отримував так званий документ переселенця - специфічного кольору, щоб депортованих на місці нового поселення легше було відрізнити від добровільних поляків-переселенців.

Фізичні та моральні знущання - характерне явище, що розкривається у багатьох творах з такими сюжетотворчими мотивами: 1) мандрівка під наглядом військових до залізниць, відтак довготривале очікування потягів, холод та голод, подорож разом із худобою, відсутність санітарних умов, що призводило до різноманітних захворювань та смерті; 2) нелюдські знущання слідчих під час допитів, шокове враження від побаченого в концтаборі, душевний стан в'язня - головні мотиви подібних меморатів. Так, в оповіданнях про перебування в концтаборах значне місце становлять описи: переповнені камери, різноманітні способи приниження людської гідності, крики катованих - усе це вражало уяву арештованого; 3) у розповідях українців-переселенців окремим епізодом вимальовується опис дороги на північно-західні землі. З оповідання в оповідання повторюються прикметні штрихи «переселенського» побуту: «телячі» вагони, нестерпна спека, зумисна нестача води та харчів, постійні перевірки і т. ін.

Описано на матеріалі усних народних оповідань і додаткові заходи щодо прискорення денаціоналізації переселенців. Зокрема те, що українське населення не мало права змінювати місце проживання, вільно пересуватися і повертатися на батьківщину. Зафіксовано в оповіданнях численні вказівки на важке матеріальне становище на нових землях. Господарства, куди було розселено селян, у переважній більшості були напівзруйновані і потребували капітального ремонту. Через недостатню їх кількість в одне господарство поселяли по кілька родин. Довідуємося також, що привезені українцями сільськогосподарські тварини дали змогу врятували тисячі приречених на знищення польських господарств. Оповідання засвідчують, що частина переселенців, попри категоричну заборону, приймала рішення повертатися додому, проте усі спроби закінчувалися повторною депортацією. Легальна можливість повернення з'явилася тільки під час «гомулківської відлиги» (1956 р.).

У підрозділі 2.2. «Відображення національної ідентичності українців-переселенців» підкреслено, що одним із вагомих факторів збереження власної тотожності та самобутності, який духовно формував, історично об'єднував українську спільноту, були саме усні оповідання-спогади. Значне місце в досліджуваних наративах займають оповіді про труднощі перших років життя українців-переселенців на західних землях: тотальний нагляд за українським середовищем Громадською міліцією та Службою безпеки, заборона спілкуватися українською мовою, збиратися гуртом. Було заборонено навіть уживання слова «українець», замість якого запропоновано термін «поселенець з акції «Вісла».

Стосунки між польським та українським населенням - один із поширених мотивів таких оповідань. Польське населення ставилося до переселенців з акції «Вісла» неприхильно, а то й вороже. Часто здійснювались напади, грабунки, мародерство. В оповіданнях розкриваються причини такого ставлення з точки зору українців.

Розповіді про вивчення у школі рідної мови або, навпаки, неможливості вивчення мови батьків та дідів, творять особливий цикл оповідань, сповнених драматизму. Попри розпорошення і брак можливості вивчення рідної мови, більшість українців у Польщі рідною вважає саме українську мову, проте набагато менше з них розмовляють нею вдома. Найгірша ситуація з поколінням, що народилося на засланні, лише незначна частина якого спілкується рідною мовою. Тільки з 1956 року можна говорити про організоване формування перших осередків навчання української мови в Польщі.

Окремий цикл становлять оповідання переселенців, присвячені релігійній тематиці: зміні чи забороні віросповідання, розбудові або - в переважній більшості - знищенню церков та релігійних, сакральних пам'яток тощо. Уже з перших днів після переселення спонтанно, без формальних дозволів, православні та греко-католицькі священики надавали допомогу і морально підтримували потерпілих на організованих молитвах, відправляли служби Божі, проводили обряди хрещення тощо. Проте польські спецслужби ретельно слідкували та всіляко перешкоджали будь-яким спробам українського духівництва організувати навколо себе українську громадськість. Незаперечним фактом є те, що нині церква відіграє позитивну роль у консолідації етносу і є центром духовного життя українців у Польщі.

Попри несприятливі умови, у респондентів-оповідачів усних народних оповідань - рівень української національної свідомості можна охарактеризувати як високий. Проте, спостерігається певна напруженість, «двоїстість» життя української громади. Так, попри відстані, українці підтримують тісні стосунки (зустрічі, фестивалі української культури «Ватра»), проте за місцем проживання свідомо приховують своє походження.

У підрозділі 2.3. «Образ “малої вітчизни” в оповідній традиції» розглянуто історію функціонування поняття «малої вітчизни» у науковому обігу. Відтак простежено особливості розкриття теми «малої вітчизни» в оповіданнях українців-переселенців. Це передовсім ідентифікація оповідачів із «локальною вітчизною», з тим місцем, де вони народилися, яке пам'ятають з дитинства, або з місцем, де провели дитинство та молодість батьки: горами, річками, будинками, церквами, капличками, могилами тощо. Як правило, кожен фрагмент краєвиду в оповіданнях містить більш або менше відчутні сліди історичної еволюції. Найважливіше місце серед елементів «малої вітчизни» посідає родина, дім та найближче оточення, які завжди формували певну твердиню локальних регіональних цінностей, зберігали та передавали наступним поколінням історію і пам'ять про предків. Більша частина оповідачів ідентифікує себе також з певним релігійним простором, що свідчить про сильно укорінену релігійну традицію українців у Польщі. Отже, «мала вітчизна» є однаково реальним як географічним і соціально-культурним простором, так і символічним місцем, із яким українців часто пов'язують сильні емоційні почуття.

Водночас частина оповідань-спогадів присвячена втраті почуття колишньої батьківщини, висловленню свого світовідчуття тими, хто разом із переселенням віднайшов батьківщину на новому місці. Це переважно стосується молодшого покоління, яке виросло або народилося вже на західних та північних землях. Іншу групу становлять оповідачі, які для себе не можуть визначити одну вітчизну, або ж конкретно виділяють саме дві: «малу вітчизну» та «ідеологічну вітчизну».

У третьому розділі «Художні особливості усних народних оповідань про переселення 1947 року» розглянуто теоретичні аспекти відображення дійсності в усній прозі українців-переселенців та проаналізовано її поетичні риси.

У підрозділі 3.1. «Відображення дійсності в усних наративах» проаналізовано особливості відображення навколишньої дійсності в прозі українців-переселенців. Усі жанри складалися в різний історичний час, кожний з них має своє призначення і свої завдання, і зображує з різних боків побутове, соціальне та політичне життя народу. Усне народне оповідання - жанр радше інформативний, ніж естетичний. Єдина мета, яку переслідує оповідач, - максимально правдиво викласти факти. Прозовий фольклор, як відомо, поділяється на два види: казковий і неказковий. Якщо казкова проза на перший план висуває естетичну функцію, що робить її твори художнім вимислом, то легенда, переказ, усне оповідання та інші види неказкової прози, наскільки б вони не відрізнялися за своєю тематикою та матеріалом, об'єднуються навколо іншої функції - інформаційної. Їхня головна мета - подати інформацію, повідомити про подію, випадок. Це передусім повідомлення, основним завданням якого є пізнавальність. Проте твори неказкової прози не перетворюються на документальні тексти, які передають певну інформацію, разом з інформаційною вони виконують і естетичну функцію. Як уже зазначалося, усні народні оповідання про переселення 1947 року відрізняються від інших жанрів неказкової прози. У них немає вимислу, фантастики, це реалістичні оповідання, які тонко відтворюють деталі та своєрідність життя й побуту українців у Польщі, в цьому й полягає їхнє велике пізнавальне значення.

У підрозділі 3.2. «Поетичні риси меморатів про переселення 1947 року» окреслено комплекс поетичних засобів, які вдалося виявити у текстах оповідань. Основна складність при вивченні усних народних оповідань полягає в тому, що їхня естетична цінність, на перший погляд, видається невиразною. Власне художня форма усних оповідань викликає сумніви чи заперечення тільки тому, що воно вирізнене з потоку побутового мовлення.

Особлива роль у художньому оформленні усного народного оповідання про переселення 1947 року належить його композиції. Більшість розповідних зразків мають сюжетний характер, що є традиційною властивістю фольклорної прози. У таких розгорнених оповіданнях вивести типовий зачин або закінчення зразка майже неможливо, оскільки навіть, попри жахливу трагедію українців у Польщі, обставини переселення кожним переживалися по-своєму, так само, як і осмислювалися. У кожного оповідача у творчій уяві вимальовувалася конкретна багатоепізодна картина з його життя, у якому відтворено трагічні факти переселення, іноді навіть не одного. Проте варто зауважити, що деякі оповідання мають закономірні зачини й кінцівки. Розповідь будується згідно з логікою події, відтворюючи її послідовно.

Народні оповідання про переселення 1947 року закінчуються, як правило, або реченнями-узагальненнями, які підкреслюють композиційну завершеність зразка, або назвою місцевості, коли респондент в переважній більшості зазначає, чи залишився на північно-західних землях, чи все ж таки повернувся згодом назад. Водночас у новітній усній прозі поряд із сюжетними описами подій про власне життя можна виділити такі, що тяжіють до викладу історичних подій та певної фактографічності, документалізму. Захоплююче й цікаво розповідаючи про те, свідками чого свого часу стали, оповідачі часто опираються вже не так на власні відчуття й переживання, як на точне відтворення саме фактів. На відміну від біографічних оповідань історичні рясніють іменами, датами, навіть спробами самодіяльної статистики. Йдеться, передусім, про важливі й принципові для народу відомості про конкретних реальних осіб, події, випадки, що їх вороже налаштована влада часто замовчувала взагалі. Ця фактографічність є своєрідною ознакою народних розповідей про переселення 1947 року, останнє об'єктивно випливає з тогочасних суспільно-політичних реалій, зокрема непримиримого інформаційно-ідеологічного протистояння.

За емоційним наповненням усні наративи переважно драматичні, а інколи навіть трагічні, адже в них часто йдеться про обрамзи, знущання, страждання, муки і смерть. Стильова забарвленість оповідань здебільшого зумовлена баченням минулих подій крізь призму особисто пережитого. Попри значну часову відстань між днем сучасним та подіями 1947 року, оповідь часто ведеться лаконічно, стримано, хоч за стриманістю й лаконічністю відчутні емоційні враження оповідача. Останній прагне в короткій, доступній формі передати свою розповідь і при цьому зацікавити слухача, відтворивши виняткові ситуації з реального життя. Мова усного оповідання дуже близька до розмовної. Часом сповнена короткими окличними реченнями, риторичними вигуками, повторами. Жанрово-стилістична своєрідність творів зобов'язує наголосити на великому за обсягом вживанні одно- і двокомпонентних антропонімів, топонімів, гідронімів.

Особливу естетичну специфіку текстів, функціональну поліфонічність мови усних оповідань про переселення 1947 року творять архаїзми, історизми, діалектизми, говіркові елементи та полонізми.

Експресивному тонуванню усних народних оповідань про переселення 1947 року сприяють вислови персонажів польською мовою. Усні народні оповідання можуть також збагачуватися за рахунок використання творів інших жанрів. Тож плідними засобами мовної експресії стають інтертекстуальні елементи. Серед них натрапляємо на уривки пісень, віршів, прислів'я та приказки.

Семантичну систему тексту історичних оповідань динамізують, увиразнюють і збагачують тропи - епітети, порівняння, сталі вирази, подібні до фразеологізмів тощо.

ВИСНОВКИ

Пропонована дисертаційна робота - перше в українській фольклористиці цілісне дослідження усних народних оповідань про переселення 1947 року. Оскільки населення Лемківщини, Холмщини та Підляшшя із середини ХХ століття опинилося перед загрозою асиміляції, зокрема полонізації, особливо важливим сьогодні є ретельне дослідження його самобутньої культури, у тому числі й фольклору.

Науковий інтерес до фольклору й етнографії Лемківщини, Холмщини та Підляшшя простежується від раннього етапу розвитку слов'янської, у тому числі й української, фольклористики. Уже на початку ХІХ століття народна творчість на згаданих територіях привертала увагу багатьох дослідників. Кінець ХХ ст. ознаменувався ґрунтовним науковим осмисленням та опрацюванням фольклору Лемківщини, Холмщини та Підляшшя. Такий інтерес ще більше посилюється на початок ХХІ ст. Напрацювання цього періоду створили сприятливі передумови для вивчення фольклору названих регіонів з точки зору його жанрово-тематичної та поетичної специфіки.

Огляд і аналіз зібраного матеріалу засвідчує, що у фольклорі українців-переселенців Лемківщини, Холмщини та Підляшшя присутні прозові твори, відмінні від переказів, легенд, казок та бувальщин. Вони розповідають про події, які не виходять хронологічно за межі того, що міг бачити чи учасником чого міг бути оповідач, а нерідко й слухачі. Подібні тексти називаємо усними народними оповіданнями й виділяємо як самостійний жанр. Це підтверджує той чинник, що усні оповідання про переселення 1947 року мають всі ознаки, властиві будь-якому фольклорному жанру: варіативність, усність, традиційність, колективність тощо.

Основною характерною рисою усних наративів про переселення 1947 року є те, що вони в порівнянні з іншими жанрами, найбільш точно відображають навколишню дійсність. Це розповіді про конкретних осіб і реально-історичні факти, у них усі герої існують під своїми іменами, події ґрунтуються на достовірних фактах. Усі зміни в соціально-політичному та громадському житті народу так чи інакше знаходять своє відображення в усному оповіданні. Однією з прикметних рис оповідань про переселення 1947 року є висока трагедійність і чітко виражене усвідомлення не фатальної стихійної причинності переселення, а його навмисної злочинної «рукотворності». Саме цим зумовлена й характерна для сюжетики цього фольклору реалістичність, що межує з хронікальністю та документальністю, проте аж ніяк не перетворює дані твори на історичні документи.