Жанрові моделі сучасної української малої прози (Людмила Тарнашинська, Галина Тарасюк, Володимир Даниленко, Олександр Жовна)

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Жанрові моделі сучасної української малої прози (Людмила Тарнашинська, Галина Тарасюк, Володимир Даниленко, Олександр Жовна)

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

література жанровий твір

Актуальність теми дослідження. Розвиток сучасної української прози прикметний пошуками нових зображально-виражальних засобів, синтезом різнорідних художніх тенденцій. Це стосується насамперед малих прозових жанрів - новели й оповідання, котрі для багатьох письменників стали адекватними формами мистецької реакції на складні й цікаві культурні, морально-етичні, суспільно-політичні процеси сучасності. Творчість В. Даниленка, О. Жовни, Є. Кононенко, О. Лишеги, К. Мотрич, Л. Пономаренко, В. Портяка, М. Рябчука, Л. Таран, Г. Тарасюк, Л. Тарнашинської та інших митців засвідчує актуальність і продуктивність жанрів оповідання й новели, демонструє процеси оновлення жанрового канону.

Сучасна мала проза, розвиваючись на перехресті традицій та новаторства, характерна складними процесами інтеграції та диференціації на стильовому й жанровому рівнях. Ідейно-естетичні вектори сучасних малих епічних форм засвідчують свою різноспрямованість: від психологічного, лірико-філософського письма до іронічного й епатажного. Співіснування різнорідних мистецьких тенденцій - реалізм, сюрреалізм, магічний реалізм, натуралізм, постмодернізм - свідчить про складні процеси світоглядного й художнього пошуку, якими позначений новітній прозовий дискурс.

Проблеми розвитку сучасної української прози порушені у книгах Т. Гундорової («Післячорнобильська бібліотека: Український літературний постмодерн» (2005)) та Р. Харчук («Сучасна українська проза: Постмодерний період» (2008)). Окремі аспекти, пов'язані з ідейно-тематичними, жанрово-стильовими, наративними особливостями сучасного прозописьма, його постмодерним, фемінним характером, висвітлені у дисертаційних дослідженнях Н. Козачук, Н. Мельник, О. Поліщук, В. Сірук, І. Старовойт, Т. Ткаченко; у публікаціях Н. Білоцерківець, В. Даниленка, Н. Зборовської, Л. Лавринович, С. Філоненко. Жанрово-стильові різновиди української новели 80-90-х рр. ХХ ст. на основі текстуального аналізу авторських видань, антологій та періодики дослідила Н. Мельник. Особливості наративних структур у новелістиці цього ж періоду розкрила В. Сірук. Водночас, очевидним є те, що художня своєрідність сучасної малої прози потребує всебічного вивчення, оскільки недослідженими залишаються ще багато проблем. Це стосується й специфіки жанрових моделей новел і оповідань, які ще не були об`єктом наукового вивчення. Отже, багатогранність художніх процесів у межах малих епічних форм потребує комплексного аналітичного осмислення. Це дозволить поглибити розуміння шляхів розвитку новітнього прозописьма, сприятиме осягненню тих іманентних рис та явищ, які формують індивідуальну манеру сучасних майстрів новели та оповідання.

Деякі аспекти художньої природи малої прози Л. Тарнашинської, Г. Тарасюк, В. Даниленка та О. Жовни розкриті у передмовах і післямовах до їхніх збірок, оглядових статтях та рецензіях, зокрема П. Білоуса (передмова до збірки оповідань В. Даниленка), В. Бондаря, М. Рябчука (передмови до збірок О. Жовни), Г. Штоня (післямова до збірки Л. Тарнашинської), О. Бороня, Є. Кононенко, І. Лобовик, Г. Паламарчук, Л. Пастушенко, М. Якубовської, І. Яремчук (статті про твори Г. Тарасюк), М. Хороб (публікація про новелістику Л. Тарнашинської). Водночас, творчий доробок митців, який на тлі сучасної української літератури вирізняється жанрово-стильовою поліфонією, оригінальністю образної системи, безперервним пошуком нових можливостей епічного прозописьма, ще не був об`єктом грунтовного наукового вивчення. Відповідно, в аналітичному просторі сучасного літературознавства назріла потреба цілісного осмислення художньої природи сучасної малої прози, яскраві зразки якої репрезентовані у творчості Л. Тарнашинської, Г. Тарасюк, В. Даниленка та О. Жовни. Важливим є визначення жанрових різновидів новел у творчості Л. Тарнашинської й Г. Тарасюк, з`ясування проблемно-тематичної, жанрово-стильової природи оповідань В. Даниленка та О. Жовни, окреслення особливостей сюжетно-композиційної, наративної, образної систем прози письменників. Отже, актуальність дослідження полягає у концептуальному вивченні специфіки формо- і змістотворчих чинників жанрових моделей малих епічних форм Л. Тарнашинської, Г. Тарасюк, В. Даниленка та О. Жовни, що дозволяє з`ясувати індивідуальні особливості прозописьма митців, сприяє розширенню загального уявлення про ідейно-естетичну, образну, стильову парадигму сучасної української малої прози.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Тема дисертації співвідноситься з проблематикою наукової роботи кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема темі «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації» (шифр - 06БФ044-01).

Мета роботи: здійснити комплексне дослідження художньо-естетичних домінант малої прози Л. Тарнашинської, Г. Тарасюк, В. Даниленка та О. Жовни крізь призму жанрових моделей та в контексті провідних тенденцій розвитку сучасного прозописьма.

Поставлена мета передбачає вирішення таких завдань:

- окреслити особливості розвитку, типологічні риси жанрів новели й оповідання в історико-літературному контексті та в умовах сучасності;

- розкрити ідейно-естетичну, образну природу новел Л. Тарнашинської;

- дослідити проблемно-тематичні й жанрово-стильові моделі новелістики Г. Тарасюк;

- з`ясувати особливості поетики жанру оповідання у творчості В. Даниленка;

- проаналізувати специфіку жанротворчих чинників оповідань О. Жовни;

- висвітлити природу художнього конфлікту, художньої деталізації, часопросторової, наративної організації досліджуваних творів;

- з'ясувати спільні та відмінні риси прозописьма митців у руслі процесів взаємодії традиції і новаторства, загального й індивідуального.

Об'єкт дослідження - сучасна мала проза, репрезентована художніми текстами Л. Тарнашинської (збірки «Сходження на Фудзіяму» (1999), «Парасоля на кожен дощ» (2008)), Г. Тарасюк (збірки «Дама останнього лицаря» (2004), «Новели» (2006), «Янгол з України» (2006), «Ковчег для метеликів» (2009)), В. Даниленка (збірки «Місто Тіровиван» (2001), «Сон із дзьоба стрижа» (2006)), О. Жовни (збірки «Партитура на могильному камені» (1991), «Експеримент» (2003), «Маленьке життя» (2004)).

Предмет дослідження - художні константи на рівні змісту та форми, які визначають специфіку жанрових моделей малих епічних форм Л. Тарнашинської, Г. Тарасюк, В. Даниленка, О. Жовни.

Для досягнення поставленої мети та розв'язання визначених завдань у роботі застосовано комплексний підхід до вивчення літературних явищ, який включає описовий, типологічний, герменевтичний, порівняльно-історичний методи дослідження.

Теоретико-методологічною основою дисертації є літературознавчі праці вітчизняних і зарубіжних науковців, зокрема Т. Бовсунівської, Т. Гундорової, В. Даниленка, І. Денисюка, Н. Копистянської, В. Фащенка, І. Франка, Р. Харчук, Р. Барта, М. Бахтіна, Г.-Г. Гадамера, У. Еко, Є. Мелетинського, Б. Томашевського.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній вперше в українському літературознавстві досліджуються жанрові моделі сучасної малої прози на основі аналізу творів Л. Тарнашинської, Г. Тарасюк, В. Даниленка та О. Жовни. У дисертації комплексно вивчаються формо- і змістотворчі особливості новел і оповідань митців, з'ясовуються знакові у контексті традиції та новаторства типові й індивідуальні константи сучасних малих епічних жанрів. Різноаспектна інтерпретація новел та оповідань Л. Тарнашинської, Г. Тарасюк, В. Даниленка й О. Жовни дозволила висвітлити специфіку їхньої стильової, ідейно-тематичної, образної парадигми крізь призму жанру, визначити жанрові різновиди творів, окреслити особливості художнього конфлікту, композиції, сюжету, часопростору, наративу, художньої деталізації, підтексту. Новаторським є історико-літературне дослідження закономірностей розвитку жанрів новели й оповідання в руслі осмислення процесів жанрово-стильової еволюції, художнього синтезу, взаємодії класичних і новітніх мистецьких тенденцій. Робота сприяє формуванню уявлення про генезу та художню природу сучасної малої прози, спрямовує до подальшого окреслення векторів аналітичного осмислення сучасного літературного процесу.

Теоретичне значення дослідження полягає у висвітленні актуальних і недосліджених проблем розвитку сучасної малої прози. Результати дисертації сприятимуть наближенню до поглибленого розуміння жанрових принципів новели та оповідання в історичному й сучасному контексті.

Практичне значення результатів дослідження. Матеріали дисертації можуть бути використані у лекційних курсах, спецкурсах, спецсемінарах із сучасної української літератури, при написанні монографій, посібників, курсових та дипломних робіт, під час подальшого студіювання поетики малих епічних жанрів.

Апробація результатів дисертації. Виконана робота є самостійним дослідженням, наукова концепція та результати якого апробувалися у формі доповідей на щорічних наукових конференціях викладачів і аспірантів Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2010 рр.); Науковій конференції «Дні науки» (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2010 р.), Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених «Етнічні виміри універсуму: мова, література, культура», (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2010 р.), Міжнародній науковій конференції «Думка й слово: традиції О.Потебні й сучасна філологічна наука (до 175-річчя О.Потебні)» (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2010 р.), Всеукраїнській науковій конференції за участю молодих учених» Етнічні виміри універсуму: мова, література, культура» (Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2010 р.).

Дисертацію обговорено на засіданні кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 5 від 25 листопада 2010 року).

Публікації. Основні положення і результати дослідження висвітлено у п'яти опублікованих працях автора, які розміщено у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (212 найменувань). Загальний обсяг роботи - 182 сторінки, із яких 164 - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, окреслено мету та завдання роботи, визначено об'єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано наукову новизну, теоретичне та практичне значення дисертації.

У першому розділі - «Жанрово-змістові концепти новелістики Людмили Тарнашинської та Галини Тарасюк» - досліджено художні чинники формування жанрових моделей малої прози письменниць.

Підрозділ 1.1. - «Художньо-естетичні домінанти новел Людмили Тарнашинської» - присвячений комплексному аналізу художньої природи новелістики авторки, з`ясуванню знакових рис її ідіостилю.

На основі дослідження встановлено, що у творчості Л. Тарнашинської домінує тип лірико-психологічної новели, для якого характерним є моделювання єдиного настроєвого центру, вираження суб'єктивного переживання, увага до психологічної деталі, розкриття певної ситуації крізь призму світовідчуття одного, максимум двох героїв. Як і для новелістів кінця ХІХ - початку ХХ ст. (М. Яцкова, М. Коцюбинського, О. Кобилянської), для письменниці важливими є лаконізм, змістова концентрація, загострення дії, поглиблення внутрішнього плану, увага не так до самої події, як до способу її художньої трансформації. Незначна роль зовнішньої подієвості у творах Л. Тарнашинської компенсується психологічно-вмотивованим зображенням внутрішніх переживань та настроїв персонажів. Передачі найтонших порухів, відчуттів героїв сприяє особлива увага до художнього слова. Вишукане, філігранне письмо Л. Тарнашинської сприймається як дисонанс на тлі мовних експериментів деяких сучасних прозаїків. Художньо-естетична природа новел авторки дозволяє говорити не про потребу «сховатися» у слові від жорстокої дійсності та національної депресії, а про прагнення у слові, через слово осягнути складні духовні, психологічні процеси, які переживає людина у векторах переходової доби, у вимірах стосунків з іншими людьми, зі світом, із самою собою.

Домінування внутрішньо-психологічних конфліктів, витіснення образу об`єктивного оповідача, нехтування окремими композиційними елементами, ліризований наратив засвідчують схильність письменниці до розробки жанрово-структурного типу новели настрою. На основі текстового аналізу доведено, що настанова на розкриття внутрішнього світу персонажа, акцент на настроєвій домінанті визначають особливості моделювання новелістичної форми у творах «І сонячний зайчик на схололій руці», «Не зарікайся, натомлена душе...», «...Й допоки у нім любові», «Перепустка до раю». Жанрова структура цих новел прикметна змістовою концентрацією, що реалізується через динаміку розгортання внутрішнього сюжету, фіксацію психологічно-чуттєвих аспектів. Безфабульність, домінування лірико-психологічних констант на змістовому рівні, уривчастість і ритмічність на рівні синтаксичної організації художнього матеріалу свідчить про взаємодію епічних та ліричних елементів. Через відтворення відчуттів, самоаналізу героїнь, письменниця переконливо розкриває тонкі нюанси жіночої психології, переживання трагедії нерозділеного почуття, самотності, усвідомлення неможливості щастя, пошуки вищого сенсу в пережитих подіях. У новелах «Зелений позирк із-надвечір`я» та «Дві мелодії для однієї струни» складний спектр почуттів передається завдяки важливій ролі у жанрово-змістовій організації творів кольору та звуку, які, концентруючи в собі настроєвий центр, поглиблюючи змістовий план, виконують функцію художньої деталі. Як і у новелі М. Яцкова «Діточа грудь в скрипці», у творі Л. Тарнашинської «Дві мелодії для однієї струни» звуки скрипки виступають резонатором настроєвої гами, породжують душевний біль героїв, передають єдність протилежних почуттів - туги й сподівання, відчаю і передчуття щастя. У творах обох письменників відчуття і переживання, мотиви тривоги й болю виражені через словесно-музичну образність, що базована на взаємодії елементів різних видів мистецтв.

Новели Л. Тарнашинської репрезентують уміння авторки створювати оригінальні образи, моделювати неповторні характери, фіксувати духовно-психологічні, емоційно-інтелектуальні нюанси, що в комплексі формують особистість людини. Художня своєрідність образотворення у новелі «Парасоля на кожен дощ» полягає у тому, що галерея неповторних жіночих образів постає крізь призму свідомості героя, через асоціативні зв'язки з певним кольором. У контексті жіночих образів та кольорової гами увиразнюється образ Славка - колекціонера не лише парасольок, а й жінок. Образи героїв новел «Змарнований вечір», «Дістатися берега» розкриваються у контексті родинних і професійних стосунків, через фіксацію перебігу думок, вражень, спостережень. У процесі дослідження встановлено, що майстерне відтворення особливостей жіночого світовідчуття - основа образної системи більшості новел Л. Тарнашинської. Оригінальність жіночих образів пояснюється глибоким психологізмом, настановою на розкриття емоційних, духовних, інтелектуальних констант характеру героїнь. У новелах «Ненароджена Марта», «Зозулині черевички», «Орися Трохимівна», «У п'ятницю пополудні», «Знак місячного затемнення», «Клінічний випадок», «Квиток до Венеції», «Що тобі сниться, Зойко?», «Танок маленьких лебедів», у творах із циклів «Двері» та «Гербарій імен» жіночі характери увиразнюються у критичних ситуаціях, під час переосмислення життєвих цінностей. Акцент на відтворенні динаміки суб'єктивного переживання зумовив перевагу внутрішнього сюжету над зовнішньо-подієвим планом, внутрішнього монологу над авторським мовленням. Діалектика стосунків чоловіка і жінки є тематичним центром таких новел, як «Фудзіяма», «Формула симбіозу», «Малина з фіалками по-китайськи», «Три листи до запитання», «Ланцюжок», «А що, як і вона, Мирослава?», «Поїздка до сина», «Запорожець», «Магнітні бурі». У творах актуалізуються проблеми, пов`язані зі складнощами людських взаємин та пошуків порозуміння. У новелі «Фудзіяма» специфіка стосунків Валерії та Никодима розкривається через асоціативні паралелі: завоювання піку Комунізму (Никодима) завершилося тим, що Валерія опинилася під лавиною ілюзій, подібно до того, як багато хто з співвітчизників пережив крах ілюзій, пов`язаних із комуністичними ідеями. Виявляючи свій максималізм через відстоювання власних позицій, нездатність зрозуміти іншого, Валерія і Никодим втрачають можливість гармонійно будувати стосунки. На рівні підтексту мовиться про необхідність пошуків шляхів порозуміння один з одним, а найперше - з самим собою. Новела «Формула симбіозу», у якій характери героїв відтворюються у трагікомічному ракурсі, вирізняється вмілим використанням художніх можливостей іронії, поєднанням оригінального й типового у формуванні сюжетної та образної систем.

Окремі новели Л. Тарнашинської, зокрема «Гості з чужої стороності», «Відвідини», «Груші поспіли», «Презентація», засвідчують майстерність авторки вихоплювати з життя й художньо трансформувати особливі характери, епізоди, ситуації, в одиничному показуючи загальне. Такі твори, як правило, прикметні поглибленим розкриттям характеру героя, наявністю настроєвого епіцентру. Характерною рисою героїв цих новел є відчуження від навколишнього світу, нездатність адаптуватися у контекст сучасного життя.

У творах, написаних переважно у кінці 80-х років минулого століття («Коли ще та калина поспіє...», «Їдкий жовтець», «Нагорода», «Номер сорок два»), письменниця звертається до осмислення впливу на життя людини певних негативних факторів радянської доби, подій воєнних і повоєнних часів. У новелі «Коли ще та калина поспіє...» на прикладі родинної ситуації розкривається тема голодомору. Показовою ознакою жанрової моделі є початок твору з кульмінації, яка виконує роль ситуаційної несподіванки. Як і властиво новелістичній формі, нехтування окремими композиційними елементами, їх зміщення відбувається через усічення розвитку дії, поглиблення психологічної характеристики зображуваного. Сюжетна ситуація розкривається крізь призму внутрішнього світу Параски: героїня намагається пояснити причини того, чому Ілько висипав принесену Онисимом пшеницю, прирікши тим самим п'ятеро дітей на голод. Паралельно письменниця відтворює внутрішні переживання Ілька, його осмислення власного вчинку, спроби виправдати себе. Художня деталь, передана через питання-роздум, що винесено в заголовок твору - «коли ще та калина поспіє...» - втілює тугу за минулим, тривогу про теперішнє, непевне сподівання на краще, формує контрастність сюжетної ситуації.

З`ясовано, що у моделюванні жанрово-змістової парадигми новел «Гидке каченя», «Червона Шапочка» та «Попелюшка» провідну роль відіграють алюзії на казкові образи та сюжети. За відсутності розлогих описів, розширених авторських характеристик, ці твори прикметні концентрацією змістових концептів у настроєвому епіцентрі, реалізованому в трансформованому казковому образі. Переосмислення відомих фабул відбувається у такий спосіб, що в них зникає щасливий казковий фінал, а, натомість, увиразнюються жорстокі реалії сьогодення. В окремих новелах («Усмішка Мони Лізи», «Що дозволено Богові...», «І німе нерозуміння...») Л. Тарнашинська вживає форму оповіді від чоловічого імені, що унеможливлює використання поняття «жіноча проза» при характеристиці її творів.

Жанрова гнучкість новелістичної форми, її відкритість до інтеграції проявилися у таких творах письменниці, як «Дуля», «Сорочине гніздо», «Одна кімната на двох», «Один плюс один дорівнює дощ». Вони мають більший, у порівнянні з іншими творами авторки, обсяг, розгалуженіший сюжет, вирізняються описовістю й деталізацією. Аналіз зазначених творів показав, що їхні жанрові моделі прикметні синтезом елементів новели, оповідання й повісті при суттєвому домінуванні новелістичних констант, про що свідчить характер концентрації життєвого матеріалу, сюжетно-композиційна сконденсованість, наявність подієвого та настроєвого центру, художньої деталі, елементів ситуаційної та психологічної несподіванки.

Надаючи перевагу безфабульному типу новели, не вдаючись до деталізації зображуваного, Л. Тарнашинська зосереджується на відтворенні внутрішнього драматизму, особливостях світовідчуття окремої людини, вибудовуючи таким чином суб'єктивну модель світу. Звідси - відхід від логіко-часової послідовності у відтворенні фактів, уникнення авторських реплік-оцінок, домінування прийому самохарактеристики персонажа.

У підрозділі 1.2. - «Проблемно-тематична та образна специфіка малої прози Галини Тарасюк» - досліджено поетику новелістики письменниці. Розкрито проблематику, ідейно-тематичне спрямування творів, висвітлені їхні жанрово-стильові та образні особливості.

У процесі дослідження з`ясовано, що жанрові моделі новел Г. Тарасюк прикметні сюжетно-композиційним розширенням подієвого та ідейно-тематичного плану, що зумовлює збільшення обсягу твору, модифікацію усталених новелістичних норм. Письменниця розробляє соціально-психологічний різновид новели, зосереджуючи увагу на художньому розкритті проблем сучасного суспільного, культурного, політичного життя, на показі існування особистості у контексті новітнього соціокультурного простору. Своєю творчістю Г. Тарасюк засвідчила вміння помічати й переконливо відтворювати «больові точки» сьогодення, розкривати негативні явища, якими переповнене буття пострадянського суспільства. Глибокий художній зріз сучасного життя у новелах здійснюється переважно в об`єктивованій манері, із залученням художніх можливостей алегорії, іронії, сатири, гротеску, поетики абсурду. Звідси - поєднання трагічного й комічного, ліричного і саркастичного, конкретного й символічного у творах авторки. Специфікою новелістичного письма, його лаконізмом, сконденсованістю, психологізмом, експресивністю, Г. Тарасюк близька до творчої манери визначних новелістів початку ХХ ст. - В. Стефаника, М. Коцюбинського, О. Кобилянської. Акцентуючи увагу на моделюванні картин суспільних суперечностей, реалістичному розкритті гострих проблем сьогодення, письменниця тим самим продовжує художньо-естетичні традиції В. Винниченка. Завдяки тонкому відчуттю темпоритму сучасної доби, її суспільних, економічних, політичних, культурних тенденцій, Г. Тарасюк у своїх творах досягає глибини в осмисленні місця людини у контексті обставин, у розкритті складного духовного світу сучасної людини, тих чинників, які впливають на її світогляд. Художньо досліджуючи психологію людини у вимірах різних ситуацій, на матеріалі життєвої реальності, письменниця майстерно відтворює характери представників різних суспільних прошарків: митців («Бермудський трикутник», «Смерть Марата», «Політ із Серафимою»), високопосадовців («Вгору стежкою, що веде вниз», «Ірокез - брат ірокеза»), селян («У вирій», «Привіт сердечний», «Ганька - сама собі ворог»), емігрантів («Голос крові»), заробітчан («Янгол з України», «Острів зимового мовчання», «Тіні заблудлих нащадків»), представників суспільного «дна» («Harmonia mundi», «Один на трасі»).

Правдиво розкриваючи негативні явища сьогодення, зображуючи людину у векторах соціокультурних, політичних, економічних процесів сучасності, Г. Тарасюк актуалізує своєю творчістю проблему збереження моральних цінностей. У новелі «Вгору стежкою, що веде вниз» (інша назва - «І Бог покинув його...») характер героя розкривається у контексті життєвого катаклізму. Завдяки використанню таких форм внутрішнього мовлення, як діалогізований монолог, монолог-спогад та монолог-роздум, письменниця психологічно вмотивовано передає драматизм внутрішнього конфлікту. Моделювання колізії відбувається таким чином, що у свідомості персонажа трагічна ситуація сприймається як кара Божа. Лише у критичний момент герой усвідомлює, що все своє життя нехтував справжніми цінностями людського буття, жертвуючи заради кар'єри, слави й матеріального добробуту щирістю, людяністю й чесністю. Важливу роль у поглибленні психологічної характеристики зображуваного та в розкритті змістового плану відіграє назва твору: на рівні підтексту відчутним є асоціативний зв'язок між «стежкою, що веде вниз» та життям героя. Роль таких морально-етичних цінностей, як милосердя, співпереживання, любов, відповідальність, актуалізується у сповненій трагізму новелі «Ковчег для метеликів». Взаємопроникнення реальних та ірреальних чинників створює особливу часопросторову модель, у якій зміщені межі між дійсним і фантастичним, земним та потойбічним, тимчасовим і вічним. Постійне балансування Метелика - хворої дитини - між життям і смертю формує двоплощинну модель буття і відповідну образність: летюче дерево, Бог, Ангелик - з одного боку, батьки, баба, лікарі - з іншого.

У новелах «Бермудський трикутник», «Смерть Марата», «Політ із Серафимою» Г. Тарасюк, відтворюючи специфіку взаємовідносин особистості й суспільства, зосереджується на проблемі «митець і суспільство». Герой твору «Бермудський трикутник» - колись відомий і поважний, а тепер забутий письменник. Минуле героя розкривається у формі спогадів, проектується на сучасне, що дозволяє поглибити психологічну характеристику, максимально точно передати внутрішні процеси, пов'язані з переживанням стану творчої кризи. Відтворюючи діалектику внутрішнього світу забутого митця, Г. Тарасюк моделює типову для пострадянської доби ситуацію, коли окремі письменники, творче становлення й реалізація яких відбулися за радянських часів, не можуть адаптуватися до сучасних соціокультурних умов. Трагедія представника старшого покоління письменників полягає у неможливості знайти себе, реалізуватися у контексті сучасного літературного процесу. Завдяки використанню таких форм внутрішнього мовлення, як монолог-спогад та монолог-роздум відбувається нашарування різних часових пластів, вільний перехід від минулого до сучасного. Це, в свою чергу, визначає специфіку сюжетно-композиційної організації твору, в основі якої - перемежування зовнішньо-подієвого плану та внутрішньо-психологічних колізій. Відтворюючи один день із життя художника у новелі «Смерть Марата», Г. Тарасюк зосереджує увагу на незвичайному відчутті Марата, завдяки якому формується настроєва домінанта твору. Відчуття самотності, непотрібності, підсилені почуттям голоду, приводять художника до усвідомлення, що жорстоке за своєю суттю реальне життя несумісне з мистецтвом, а тому фальшивими тепер видаються йому власні картини, на яких він наївно ідеалізував життя. Встановлено, що за специфікою відтворення діалектики духовних та фізіологічних первнів у людській природі новела «Смерть Марата» наближається до твору В. Підмогильного «Собака». Як і для студента Тимергея («Собака»), так і для художника Марата («Смерть Марата»), почуття голоду виявляється сильнішим за духовні й інтелектуальні потреби. Г. Тарасюк, як і В. Підмогильний, художньо осмислює вічну дилему, пов'язану з суперечністю духовного й тілесного, божественного й тваринного начал у людині. У новелі «Політ із Серафимою», яку письменниця присвятила жертвам тоталітаризму, в формі внутрішнього монологу відтворюється емоційно-психологічний стан, роздуми колишнього майстра слова, в`язня концтабору, національного героя, а тепер покинутої й забутої усіма людини, яка переживає фізичні й духовні страждання. Митець, доля якого понівечена мордовськими таборами, вже не здатний щось створити, до того ж, відчуває, що його творчість, як і він сам, байдужі сучасному суспільству, непотрібні навіть «побратимам по перу», які змогли пристосуватися до нових умов життя. Герой приходить до усвідомлення того, що Слово безсиле, адже до нього не прислухаються, люди втрачають здатність розуміти мистецтво, воно стає їм непотрібне, оскільки в темпоритмі сьогочасного життя нівелюється значимість духовних і творчих цінностей. Болюча й актуальна проблема трагедії митця й мистецтва у векторах сьогодення майстерно втілена в оригінальну новелістичну форму, визначальними в якій є наративні чинники (внутрішнє мовлення героя, що перетікає у діалогізований монолог, потік свідомості, галюцинаційні візії).

У таких творах, як «Пироги для повстанців» та «Москалі ідуть!» Г. Тарасюк художньо відтворює проблеми, пов'язані з політичними реаліями сьогодення. Сюжетною основою у новелі «Пироги для повстанців» є події Помаранчевої революції. Художній конфлікт у творі «Москалі ідуть!» побудований на зіткненні двох позицій - націоналістичної та шовіністичної. Продовжуючи традиції М. Хвильового («Я (романтика)», «Мати»), Ю. Яновського («Вершники») у зображенні впливу на людські стосунки суспільно-політичних подій, Г. Тарасюк акцентує увагу на проблемі ідеологічного протистояння в родині, яке призводить до того, що рідні люди стають ворогами.

Своїми творами письменниця засвідчила вміння помічати неповторне в людині й майстерно відтворювати різноманітні нюанси характеру, психології. Особливою колоритністю й самобутністю позначені жіночі образи. Розкриття жіночої психології у новелі «Я живу з монстром» відбувається через відтворення внутрішнього мовлення головної героїні. Основою художнього конфлікту є невідповідність між бажаним і можливим. Образ героїні новели «Двомужниця» - Ганни - відтворюється у контексті змодельованої трагікомічної життєвої ситуації. Напруженість та яскравість дії, динамізм розгортання конфлікту забезпечуються значною мірою завдяки домінуванню в наративній організації діалогічного мовлення. Наратив від другої особи (у даному разі «ти» наближається до «я» наратора) у творі «Сюрприз для феміністки» сприяє максимальному розкриттю внутрішнього світу героїні-журналістки. Моделювання образу сучасної жінки відбувається через відтворення активної життєвої позиції героїні, котра знаходить у собі сили протистояти життєвим негараздам. Залишивши чоловіка-невдаху й переїхавши з дітьми у столицю, героїня намагається зберегти вірність власним пріоритетам - моральності, чесності, патріотизму. Реалії столичного життя пробуджують ностальгію за минулим та переконують у тому, що моральні цінності тепер «не в моді». Очікування героїнею сюрпризу напередодні Нового року є настроєвим епіцентром новели, визначає ситуаційну колізію. Руйнування сподівань на новорічне диво, як і крах ілюзій, пов'язаних із переїздом у столицю, сприймається як закономірність жорстокої реальності. Образ героїні новели «Harmonia mundi» розкривається через відтворення складного психологічного стану, пов'язаного з депресивними настроями, відчаєм. Маючи гроші та квартиру, героїня твору, водночас, не відчуває розуміння, доброго ставлення. Важливу роль у сюжетно-композиційній моделі новели відіграє паралелізм колізій: спостерігаючи за трьома жебраками, жінка розуміє, що не маючи житла, одягу, грошей, вони мають те, чого не вистачає їй, а тому є щасливішими від неї. Використовуючи такі засоби психологізації, як самохарактеристика персонажа, монолог-роздум, письменниця переконливо відтворює внутрішній драматизм героїні, акцентує увагу на потребі усвідомлення і збереження справжніх цінностей людського буття.

З`ясовано, що провідну роль у формуванні жанрових моделей таких новел, як «Я маю ноги», «Чинбар» та «Один день із шести життів» відіграє яскраво виражене авторське начало. У формі наративу від першої особи у цих творах відтворено окремі епізоди, пов`язані зі спогадами та дитячими враженнями.

Такі твори Г. Тарасюк, як «Голос крові», «Тікаймо, Адаме, тікаймо», «Ганька - сама собі ворог», зберігаючи новелістичні домінанти, прикметні трансформацією жанрової структури за рахунок інтеграції елементів оповідання й повісті. При наявності ситуаційної та психологічної несподіванки, жанрові моделі цих творів відзначаються розгалуженим сюжетом, охопленням ширшого кола життєвих явищ, наявністю головних і другорядних персонажів, деталізацією, описовістю, більшим обсягом. Характер персонажа у названих творах розкривається не в одному моменті його розвитку, як це притаманно новелі, а в контексті різних подій, у межах декількох сюжетних епізодів.

Здійснений аналіз засвідчує, що жанрові моделі соціально-психологічної новелістики Г. Тарасюк не обмежуються одним конфліктом, образом, а зазнають розширення, модифікації, адже властивості матеріалу, який творчо трансформує письменниця, вимагають деталізації, ширшої подієво-сюжетної аргументації, описовості, відтворення динаміки розвитку характеру. Оповідна манера Г. Тарасюк зумовлена реалістичною природою її творів, настановою на відтворення життя у його об`єктивному вияві (цим можна пояснити наявність елементів розмовного мовлення і суржику в текстах).

Другий розділ - «Поетика жанру оповідання у творчості Володимира Даниленка та Олександра Жовни» - присвячено дослідженню формо- і змістотворчих особливостей малої прози письменників.

У підрозділі 2.1. - «Жанротворчі чинники оповідань Володимира Даниленка» - проаналізовано художню специфіку творів письменника, здійснено комплексне дослідження ідейно-тематичних, сюжетно-композиційних, образних, стильових чинників формування жанрової структури текстів.

Творчість В. Даниленка, у якій знайшли вияв константні й мінливі риси сучасної української прози, прикметна художнім поліфонізмом, філософсько-інтелектуальним спрямуванням, психологізмом. Малій прозі письменника притаманні жанрові властивості оповідання: невеликий обсяг, грунтовність обробки сюжету, збереження композиційної структури, мінімум персонажів. З`ясовано, що розмірений темпоритм оповідної манери, описовість, деталізація, поєднання сюжетної динаміки з психологізмом і філософічністю - знакові чинники формування жанрових моделей прози В. Даниленка. У сюжетно-композиційній організації важливу роль відіграє ситуаційна чи психологічна несподіванка, а також художня деталь, що є певним символом, шифром до твору, формує його підтекст і, як правило, виноситься у заголовок. Стильовою домінантою, що визначає поетику переважної більшості оповідань В. Даниленка, є магічний реалізм. Письменник художньо осмислює значення фатальних і містичних чинників у житті людини, моделює особливий часопростір, у якому взаємодіють елементи реального та фантастичного, дійсного й містичного. Увага до свідомих та підсвідомих чинників, уведення у текст елементів снів, візій, відтворення асоціативного мислення свідчить про вплив на творчу манеру В. Даниленка сюрреалістичної стилістики. Схильність письменника до художньої трансформації дійсності у векторах магічного реалізму та сюрреалізму зумовлена специфікою його світовідчуття, намаганням осмислити таємничу природу звичайних, на перший погляд, речей, подій та почуттів, доторкнутися до прихованих механізмів людського буття. Художнє осмислення містичного пов`язане також із захопленням творчістю Вал. Шевчука, якого В. Даниленко вважає одним із своїх літературних авторитетів. Про близькість творчих орієнтирів В. Даниленка та Вал. Шевчука свідчить наявність подібних констант на стильовому рівні: алегорично-притчеве зображення, перемежування дійсного й фантастичного, реального й ірреального. Водночас, твори В. Даниленка не демонструють захоплення письменника художньою трансформацією фольклорних і міфічних образів чи сюжетів, як це властиво прозі Вал. Шевчука, в якій фольклорно-міфологічні моделі є не лише елементом магічного реалізму, а й чинником формування інтертекстуальної й ідейно-естетичної основи. Увага до містичного, підсвідомого, фантасмагоричного зближує твори В. Даниленка також із прозою Г. Гарсіа Маркеса, Е.-Т.-А. Гофмана, К. Гамсуна, В. Голдінга.

У художній парадигмі оповідань В. Даниленка, особливо тих, що позначені поетикою магічного реалізму та сюрреалізму, домінує екзистенційне світовідчуття. Йдеться насамперед про актуальність теми смерті, проблеми вибору, відтворення існування людини у контексті абсурдного буття. Настроєвим епіцентром багатьох творів є відчай, страждання, страх, самотність, відчуття неминучості кінця молодості, життя. В оповіданні «Сон із дзьоба стрижа», в якому домінує трагічний мотив смерті, В. Даниленко сконцентровується на художньому осмисленні ролі ірраціональних і містичних чинників у людському житті. Провідну функцію у жанрово-змістовій організації оповідання виконує образ стрижа, який надає алегоричної семантики зображуваному, активізує роль містичного начала. Письменник прагне розкрити трагізм і фатальність долі людини, вказати на значення ірраціональних чинників у житті. Цій меті підпорядкована й сюжетно-композиційна організація твору, в якій важливу роль відіграє обернена перспектива, відкритий фінал та елементи сну. Магічний реалізм в оповіданнях «Поцілунок Анжели», «Дегустація в будинку з химерами» та «Далекий голос саксофона» реалізується у контексті детективної сюжетної історії. У координатах художнього простору, позначеного містичністю й загадковістю, актуалізується екзистенційний мотив приреченості людини, непередбачуваності її долі. Встановлено, що визначальним чинником формування жанрової моделі оповідання «Монолог самотнього каменя» є синтез елементів магічного реалізму та екзистенційного світовідчуття. Домінантою, яка визначає спрямування емоційно-перипетійного вектору, зумовлює поведінку і вчинки героя, є почуття страху. Екзистенційна суть страху в даному разі полягає у тому, що це не фізичне переживання жаху, а метафізичне потрясіння, зумовлене буттям людини в абсурдному світі. Матеріалізація страху формує символічну образність оповідання. Розкриттю внутрішнього стану героя, репрезентації «Я» персонажа сприяє першоособова нарація. Сюрреалістична стилістика тексту увиразнюється відтворенням творчого процесу (малювання героєм художньої композиції) та фіксацією автоматичного письма. В оповіданні «Сливова кісточка» моделювання жанрової форми відбувається через зміщення часових пластів, поєднання реальних й ірреальних чинників. Текст рясніє назвами художніх творів, раритетних видань, стародруків, прізвищами письменників - усе це формує культурологічний контекст оповідання. Прикметними рисами твору є іронія над колекціонерами книг, втілена в типізованих образах, а також шаржовий характер епізодів, героєм яких є Вал. Шевчук. В оповіданнях «Різдвяна казка», «Посмішка Савула», «Знімок з лемуром», «Солом`яний пан», «Солов`їний день» В. Даниленко, спираючись на світоглядні домінанти екзистенціалізму, розкриває значення ірраціональних, підсвідомих чинників у людській поведінці, осмислює мінливість і загадковість почуттів, неспівмірність ілюзії та реальності, акцентує на значенні фатальних чинників у долі людини.

Майстерність письменника виявилася у моделюванні жіночих образів, у межах яких художньо досліджуються психологічні, настроєві нюанси, світоглядні константи. В оповіданнях репрезентовані типи жіночих образів: жінка самотня («У промінні згасаючого сонця», «Пізня шпанка», «Нічний коханець»), жінка нереалізована («Посмішка Савула»), жінка непередбачувана («Жовті півники»), жінка розчарована («Його джмелиний баритон»), жінка зраджена («Далекий голос саксофона»), жінка загадкова («Зачаровані ходою», «Свято гарбузової княгині», «Віолетта з драндулета», «Солом`яний пан»). Специфіку образу героїні оповідання «Пізня шпанка» визначає асоціативний паралелізм: емоційно-чуттєві, вікові особливості Ванди співвідносяться з перезрілою, але солодкою вишнею - пізньою шпанкою. У контексті змодельованої ситуації увиразнюється трагічний мотив невідворотного згасання молодості, швидкоплинності людського життя. У творі «Свято гарбузової княгині» відтворено образ жінки, яка грається з почуттями чоловіків: інтригуючи, зваблюючи, вона перетворює їх на «колекцію своїх жертв». З огляду на домінування у творах В. Даниленка екзистенційного світовідчуття, в образі «гарбузової княгині» можна вбачати втілення демонічного начала, фатуму, смерті. Принцип гри, що є визначальним у змістовій організації оповідання, зумовлює специфіку його наративної та сюжетно-композиційної форми: інтеграція у текст елементів спогадів, внутрішнього монологу призводить до трансформації третьоособового наративу в оповідь від першої особи; гра з часопросторовими пластами (минуле і теперішнє, реальне й уявне) деформує текстову структуру, формує художню поліфонію твору.

Під час дослідження встановлено, що домінуючими засобами художнього моделювання образного світу таких оповідань В. Даниленка, як «Місто Тіровиван», «Тір-лір-лі», «Смерть учителя» є іронія, гротеск та стилізація. У цих творах виразно відчувається вплив постмодерної поетики: порушення традиційних сюжетно-композиційних зв`язків, деконструкція наративних форм, стилізація, стирання граней між сакральним і розважальним, використання знижено-іронічних прийомів. Іронія та гротеск є головними чинниками моделювання жанрової форми в оповіданні «Місто Тіровиван». Химерне місто, назва якого у зворотньому порядку прочитується «Навиворіт», сприймається як гротесковий образ сучасної химерно-абсурдної доби, в якій, як і в місті Тіровивані, все навиворіт. Химерність поета Цициповича підкреслюється його прізвищем, яке фігурує у різних варіантах, у результаті чого руйнується цілісність персонажа. У змодельованій ситуації абсурдного буття виразно проглядаються реалії радянських часів, коли «неблагонадійних» забирали без слідства, причому сприяли цьому їхні знайомі та близькі. В оповіданні «Тір-лір-лі» спостережено руйнування цілісності художнього світу через порушення традиційних сюжетно-композиційних зв`язків. Першоособовий іронічний наратив спрямований на увиразнення алогічності зображуваного. Прагнення героя-оповідача до структурованості власної оповіді сприймається як самоіронія, оскільки поділ тексту на параграфи, використання художніх можливостей стилізації, гротеску формує децентрований часопростір, увиразнює його хаотичність і парадоксальність. Важливим чинником іронічно-пародійного наративу є стилізація біблійного тексту, поєднана з пародією на комуністичну ідеологію. Стирання граней між інтелектуальним та розважальним, гра з сакральними константами, пародійно-іронічна нарація формують постмодерний характер твору. Репрезентація світу як хаосу, позбавленого цілісності та сенсу, увиразнюється образом папуги, незмінний вигук якого - «тір-лір-лі» - не несе ніякого змістового навантаження, є пустою формою у позатекстовій реальності (для читача). Водночас, для героя-оповідача, як частини змодельованого децентрованого світу, вигук папуги не є порожнім звуком.

Оповідання В. Даниленка прикметні колоритною деталізацією, адже насичені предметними, архітектурними подробицями, які не впливають на розвиток сюжетних ліній, конфліктів, проте органічно вплітаються у художню тканину, формуючи неповторний стильовий фон. Більшість творів письменника мають урбаністичний характер: сюжетні дії розгортаються у конкретних містах (переважно це Київ та Житомир), згадуються реальні вулиці, будівлі, автор не лише виявляє знання топографічних, архітектурних особливостей того чи іншого міста, а й демонструє вміння відтворити особливу атмосферу міста, його темпоритм.

У підрозділі 2.2. - «Художня парадигма малих епічних форм Олександра Жовни» - з`ясовано знакові риси жанрових моделей оповідань прозаїка, окреслено специфіку їхньої тематичної, композиційної, часопросторової, наративної, образної систем.

У результаті дослідження встановлено, що з-поміж визначальних чинників формування художньої парадигми оповідань О. Жовни - психологізм, філософічність, екзистенційне світовідчуття, художня деталізація. Інтригуюча подія, яка, як правило, лежить в основі творів, формує сюжетний динамізм, яскравість дії. Жанрові моделі оповідань письменника базовані на традиціях вітчизняного прозописьма, прикметні збереженням усталених епічних норм, у них не спостерігається руйнування форми, мовно-стилістичного експериментаторства. Автор переважно не акцентує на чітких часопросторових координатах, адже проблеми, які його цікавлять, ідеї, покладені в основу творів, пов`язані з вічними цінностями людського буття: мистецтвом, духовністю, моральністю, жертовністю, співпереживанням.

У таких оповіданнях, як «Вдовушка», «Маленьке життя», «Партитура на могильному камені», «В старому домі» актуалізовані проблеми співвідношення мистецтва і життя, впливу мистецького твору на світогляд і долю людини. Художня парадигма зазначених творів прикметна наявністю екзистенційних концептів, пов`язаних із осмисленням трагізму людського буття, сенсу страждання, самотності. В оповіданні «Вдовушка» О. Жовна психологічно переконливо відтворює сприйняття людиною твору мистецтва. Зустріч героя із загадковою художницею, яка вразила його своєю схожістю з жінкою, зображеною на портреті, спричинює зміщення на рівні свідомості часопросторових координат, руйнування межі між художньою та життєвою дійсністю. Оповідання цікаве насамперед розкриттям незбагненної природи людських переживань і почуттів, як у векторах дії на них мистецтва, так і в контексті міжособистісних взаємовідносин. Якщо герой-оповідач порівнює своє захоплення портретом із хворобою, то для художниці втрата творчого натхнення рівнозначна втраті сенсу життя та можливості адекватно сприймати реальність. Відтворюючи складну гаму почуттів, які переживає герой-оповідач, з одного боку, й внутрішню драму художниці, з іншого, автор осмислює таємницю людини, незбагненність її духовного світу. Трагізм образу художниці, її складний внутрішній світ, підсвідомі відчуття увиразнюються в її останній картині, у якій втілений жах і біль від усвідомлення втрати творчого натхнення, а, отже, і сенсу життя. Знаковою рисою композиційної організації твору є моделювання сюжетної лінії у формі спогаду героя-оповідача про події і враження, які він пережив багато років тому. В координатах художнього світу оповідання різні часові пласти - сучасне й минуле - поєднані на ідейному й настроєвому рівнях: ідея єдності прекрасного й трагічного, вічного і тимчасового у творі мистецтва та у житті людини реалізується у векторах екзистенційного світовідчуття, крізь призму емоційно-психологічного світу героя-оповідача.

Реалістична манера прозописьма в оповіданні «Маленьке життя» прикметна глибоким психологізмом у відтворенні внутрішнього світу маленького художника Пилипка, який, перейнявшись бажанням допомогти хворій дівчинці, малює ікону Пантелеймона-зцілителя, вкладаючи в образ святого віру в перемогу добра. Акцентуючи увагу на художній суті особливого виду мистецьких творів - ікон, письменник стверджує ідею про нерозривну єдність духовності й таланту, жертовного і творчого начал, які забезпечують вічність мистецькому твору. Художня структура характерна збереженням усталених ознак жанру оповідання: обмеження фабули кількома епізодами з життя головного героя, описовістю, деталізацією, наявністю канонічних композиційних складників. Пролог і епілог у жанровій моделі оповідання виконують роль композиційного обрамлення і пов`язані між собою часовими координатами та особою наратора, але віддалені у часі від сюжетної дії.

У творі «Партитура на могильному камені» ідейно-тематичні вектори сфокусовані в образі головного героя - композитора Лейбовича-Сарського, трагічна доля якого покладена в основу сюжету. Завдяки уведенню фігури наратора, який є безпосереднім учасником сюжетних подій, оповідна манера та сюжетно-композиційна структура характеризуються співіснуванням об`єктивних і cуб`єктивних чинників, зовнішнього та внутрішнього сюжетів. У творі проявилася майстерність письменника створювати інтригу, формувати сюжетну динаміку - цьому сприяють натяки, недомовленість, елементи загадки. Роль героя-оповідача у структурі художнього світу полягає в розкритті таємниці композитора, причини його «божевілля». Відтворення внутрішнього світу Лейбовича-Сарського базоване на з`ясуванні його психологічного стану після вчинку, який кардинально змінив його долю і світосприйняття. Показовою ознакою сюжетно-композиційної організації твору є наявність вставних елементів. «Текстом у тексті» є розповідь композитора про свою життєву історію, значну роль у якій відіграє сон. Уводячи у текст елементи сну, письменник наголошує на ролі підсвідомих чинників у долі людини. Саме уві сні постають забуті дитячі враження композитора, пов`язані з монастирським кладовищем, уві сні він чує й мелодію, яку потім відтворить із нот, викарбуваних на могильному камені. З образом монаха - творця партитури - пов`язані містичні чинники, які відіграють визначальну роль у структуруванні художнього матеріалу, адже формують сприйняття дійсності у зміщеній перспективі. Появи монаха змінюють життя композитора, спонукають до переосмислення світоглядних констант, пов`язаних із уявленнями про природу мистецького твору, добро й зло, вічність і минущість, життя та смерть. Відтворюючи трагізм образу композитора, О. Жовна художньо осмислює значення мистецького твору в житті людини, акцентує на несумісності мистецтва і зла, творчості та злочину, розкриває філософію гріха й покути, вини і кари. В особливостях зображення слабкості людини перед життєвими спокусами, зокрема перед славою, у з`ясуванні значення страждання, в осмисленні діалектики творчого й руйнівного начала у природі людини проглядається екзистенційна основа твору, його філософський план.

Морально-етичні проблеми, пов`язані з втратою духовних та моральних орієнтирів, здатності розуміти іншого, співпереживати, визначають жанрово-змістові концепти оповідань «Наталочка», «Чого-то Сашко не приходить?», «Історія одних похоронів», «Різдвяної ночі». У творах виразно відчуваються екзистенційні проблеми: відчуження, самотність, трагізм існування. У процесі аналізу встановлено, що реалістичною манерою прозописьма, об`єктивованим наративом, зосередженістю на відтворенні внутрішньо-психологічних процесів, увагою до духовного світу простої людини зазначені оповідання О. Жовни споріднені з малою прозою Гр. Тютюнника.

Оригінальність жіночих образів, настанова на розкриття психологічних конфліктів, екзистенційні константи визначають специфіку жанрових моделей оповідань «Після лекції», «Бабка», «Кульгава русалка». У творі «Після лекції» жіночий образ увиразнюється крізь призму сприйняття героя-оповідача. Слова героїні, її поведінка засвідчують внутрішню кризу, пов`язану з відсутністю у житті сенсу, взаєморозуміння й підтримки. Про це свідчить і її спроба самогубства, що є своєрідним способом втечі з абсурдного існування. У моделюванні жанрової форми використано композиційне обрамлення, головним елементом якого є образ лектора, зокрема його голос, котрий у кінцевому епізоді формує ситуаційну й психологічну несподіванку. Залишаючи фінал твору відкритим, письменник не вдається до розв`язки сюжетної інтриги, створюючи таким чином простір для читацького здогаду й домислу. В оповіданні «Бабка» образ героїні змодельований на основі асоціативного паралелізму: спостерігаючи за зовнішністю Віки, її поведінкою, Білаш на підсвідомому рівні порівнює її з бабкою, звідси і її нове ім`я - Бабка. Характер героїні відтворено не прямо, а опосередковано, крізь призму сприйняття Білаша. Покохавши Бабку, Білаш водночас відчуває страх перед можливими життєвими змінами, усвідомлює власну нездатність порушити усталений плин життя й переступити умовності, які заважають бути щасливим. Це унеможливлює розвиток його стосунків з Бабкою, руйнує романтичний світ дівчини, її віру в реальність казки. Стереотипи й умовності життя зображені у творі як деструктивні чинники щастя героїв. Екзистенційну тривогу й порожнечу переживає Білаш після від`їзду Бабки, відчуває втрату життєвих орієнтирів та сенсу. Відтворюючи специфіку людських стосунків, моделюючи життєву колізію й внутрішній конфлікт, письменник акцентує увагу на трагізмі буття людини, неможливості щастя, мінливості й нестійкості почуттів. Образ Леськи - героїні оповідання «Кульгава русалка» - розкривається у двох площинах: через сприйняття її дідом Корнієм в образі русалки та через авторське висвітлення. Купатися у річці в ніч на Петра і Павла змушує Леську сильне бажання позбутися свого каліцтва та ластовиння, адже її зовнішній вигляд зумовлює ставлення до неї людей, є причиною її психологічних страждань. Через промовисті деталі письменник психологічно переконливо відтворює відчуження й самотність, душевні страждання дівчини, її відчай від усвідомлення того, що в реальному житті чудес не буває.