Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Український роман 20-30-х років ХХ століття: типологія авторської свідомості

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

роман український свідомість авторський

Актуальність теми дослідження. В інтелектуальній стратегії розвитку новітньої гуманітарної думки виразно окреслюється домінуюча тенденція руху від концептосфери “літературоцентризму” / “текстоцентризму” до літературної антропології. Динамічне реформування методології літературознавства, вироблення нових теоретичних підходів до осмислення природи художньої творчості - з одного боку, з іншого - спроби цілеспрямованої інтеграції в європейський науковий контекст, екстраполяція постмодерністської ідеології й оптики в український гуманітарний простір у цілому та літератури зокрема певною мірою детермінували своєрідний “антропологічний поворот”. Наразі навзамін постструктуралістсько-постмодерністської ідеї деонтологізації / деіндивідуалізації актуалізується проблематика антропологічних універсалій, насамперед, рефлексія сфери творчої суб'єктивності та свідомості, сфокусованої на конкретно-індивідуальні, національно й культурно ідентичні аспекти буття людини. Артикульована західною науковою парадигмою “криза суб'єкта” та провокована нею редукція однієї з ключових категорій літератури - категорії автора - до рівня скриптора зумовлюють альтернативну тенденцію: відхід від семіотичного логізування культурних процесів, деконструкції базових концептів культури до осмислення літератури як автономної сфери діяльності людини. А відтак - “повернення” до процесу літературно-художньої комунікації автора-творця як “найважливішої центро- і смислоутворюючої ланки” (А. Большакова).

Авторська свідомість та способи її буття в літературі, кореляція ментальності творчого суб'єкта і “загального” менталітету, форми вираження свідомості в площині тексту - ці та інші проблеми визначають теоретико-аналітичне поле українського літературознавства останніх двох десятиліть. У низці наукових студій, продовжуючи ґрунтовні напрацювання попередників (О. Астаф'єва, Т. Волкової, В. Смілянської), теоретичне осмислення проблеми автора й авторської свідомості здійснюють М. Кодак, М. Ткачук, В. Федоров, І. Фізер, Н. Шляхова. Проте в більшості сучасних досліджень (В. Галацька, М. Гірняк, Р. Гончаров, А. Горбань, О. Лапко, А. Островська, Р. Ткаченко) вектор аналізу процесів художнього мислення спрямований на вирішення конкретних, переважно історико-літературних, завдань, в основному - на форми втілення авторської свідомості в окремому творі / корпусі творів або в художньому доробку митця загалом.

У практиці літературознавчих досліджень подібні інтерпретаційні версії видаються продуктивними, але явно недостатніми для системного, цілісного осмислення актуальної проблематики художньої антропології. Тим більше, що у світлі авторської свідомості, у контексті комплексного аналізу ментальних актів художника-творця, форм об'єктивації означеного феномену в парадигмальних текстових стратегіях романістика 20-30-х рр. ХХ ст. розглядалася досить спорадично. Сучасна літературна аналітика, обираючи об'єктом наукових рефлексій “велику” прозу періоду “розстріляного відродження” (В. Агеєва, Ю. Безхутрий, Н. Бернадська, А. Біла, М. Васьків, М. Гнатюк, Л. Кавун, Ю. Ковалів, В. Мельник, Р. Мовчан, С. Павличко, В. Панченко, Л. Сеник, М. Ткачук, О. Харлан, Ю. Шерех, М. Шкандрій та ін.), демонструє широкий спектр теоретико- й історико-літературних проблем та аспектів їхнього ґрунтовного висвітлення. Провідний вектор наукових пошуків здебільшого спрямований на експлікацію проблематики роману, типологію конфліктів, жанрову модифікацію, наративну структуру, осмислення інтертекстуального поля модерного роману, феномен експериментального письма, ритуально-міфологічну семантику тексту, “психотичну позицію” тощо. Подібні літературознавчі студії, написані серйозними знавцями історії літератури двадцятих років, створюють основу для концептуального осмислення “модусів буття” авторської свідомості в українському романі першого пореволюційного десятиліття.

Про складну й суперечливу радянську літературу пишуть значно більше у порівнянні з попереднім періодом, однак і надалі превалює нігілістичний підхід із його вже виробленою манерою категоричного заперечення художньої повноцінності того, що створено в добу канонізації політико-естетичного конструкту радянської влади. Наразі соцреалістичний роман тридцятих років крізь призму авторської свідомості у новітньому українському літературно-критичному дискурсі належного науково-об'єктивного оформлення не отримав. Окремі інтерпретаційні підходи подибуємо в контексті глибокої професійної ревізії радянської тоталітарної парадигми літератури (наукові студії Н. Бернадської, Т. Гундорової, І. Дзюби, В. Хархун).

Відтак, актуальність теми дисертації зумовлена необхідністю теоретичного обґрунтування методології аналізу авторської свідомості як базової ідейно-художньої категорії, що, з одного боку, підтверджує безперечну очевидність екзистенціального буття та художньо-творчої діяльності естетичного суб'єкта, з іншого - дозволяє найбільш коректно “описати” специфіку самоопроявнення автора, самоактуалізації авторських інтенцій як на рівні семантики й прагматики тексту, так і на формально-структурному рівні; відсутністю наукових розвідок, у яких розглядаються (в якості комплексного об'єкта) специфіка функціонування, динаміка розвитку, логіка трансформації свідомості автора роману 1920-1930-х рр. та аналізуються характерні способи й форми текстового оприявнення означеного феномену; спорадичним і певною мірою схематичним фігуруванням проблеми ментальної структури художника-творця на аналітичному полі рецепції соцреалістичного роману тридцятих років.

Дослідження важливої проблематики, що наразі не отримала цілісного, системного аналізу, вбачається актуальним як в історико-літературному, так і в теоретичному аспектах. Вивчення романного тексту крізь призму авторської свідомості, по-перше, увиразнює загальну картину українського літературного процесу перших двох пореволюційних десятиліть, уточнює й конкретизує уявлення про своєрідність світовідчуття / світорозуміння письменника, способи художнього світомоделювання в період зміни літературних парадигм, по-друге, розширює і поглиблює картину виявлення основних ідентифікаційних, структурних та функціональних стратегій автора роману.

Зв'язок роботи з науковими планами, програмами, темами. Дисертацію виконано як індивідуальний проект у межах комплексної теми кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації”, напрям “Національна мова та література в державотворчих процесах України” (номер державної реєстрації 06 БФ 044-01). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 4 від 19 листопада 2007 р.).

Мета дослідження - шляхом системно-цілісного аналізу корпусу романів 20-30-х рр. ХХ ст. окреслити та охарактеризувати типологічну парадигму “модусів буття” авторської свідомості, простежити форми її вираження в художній площині романного тексту.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

– дослідити різнорівневі тенденції теоретико-літературного осмислення автора як категорії поетики;

– комплексно проаналізувати метатеоретичні принципи моделювання авторської свідомості;

– розробити та обґрунтувати типологічну модель класифікації “модусів буття” свідомості творця українського роману 1920-1930-х рр.;

– дослідити структури авторського осмислення сфери конвергенції як рівноправного діалогу “я” та Іншого, простежити характер оприявнення парадигми смислових домінант на структурно-семантичному рівні романного тексту;

– з'ясувати причини й механізми формування дивергентного типу авторської свідомості, обґрунтувати стратегію художньо-естетичної комунікації продуцента авангардного роману та його реципієнта;

– охарактеризувати найбільш прикметні, реалізовані в художній площині “лівого” роману, проблемно-стильові домінанти та основні структурні компоненти, що окреслюють семантичне поле “самоздійснення” автора-творця;

– визначити характер інтенційності суб'єкта творчості у форматі імперативного канону соцреалізму;

– дослідити способи і форми втілення авторитарної свідомості, локалізованої в художньому просторі соцреалістичного роману.

Об'єктом дослідження стали романи 1920-х (Г. Брасюка, Д. Бузька, М. Івченка, М. Йогансена, Г. Коляди, М. Могилянського, В. Підмогильного, М. Хвильового, Ґ. Шкурупія, Ю. Шпола та ін.) та 1930-х рр. (О. Десняка, О. Донченка, О. Досвітнього, Г. Епіка, П. Капельгородського, О. Копиленка, О. Кундзіча, Ю. Шовкопляса та ін.), значний корпус літературознавчих і літературно-критичних статей, маніфести організацій та угруповань, періодика хронологічно означеного періоду. До аналізу залучено теоретичні та історико-літературні виступи вітчизняних і зарубіжних дослідників як вияв різноманітних підходів наукового мислення до найбільш дискусійних у літературознавстві проблем - автора й авторської свідомості.

Предмет дослідження - феномен авторської свідомості, форми та специфіка її художньої об'єктивації на різних структурно-функціональних рівнях українського роману 20-30-х рр. ХХ ст.

Предмет дослідження зумовив відповідну теоретико-методологічну базу. Визначальним у методології аналізу став системно-аналітичний підхід, що інтегрує в себе низку конкретних методів (історико-літературний, культурно-історичний, типологічний, структурний, інтерпретативний) із застосуванням локальних методик структуралізму та семіотики. Посутнє підґрунтя дисертації становлять напрацювання українських літературознавців із загальних питань історії літератури (А. Гуляка, Т. Гундорової, М. Наєнка, Д. Наливайка, С. Павличко, В. Панченка, В. Погребенника, Г. Семенюка, М. Ткачука, Н. Шумило та ін.) та безпосередньо романістики 20-30-х рр. ХХ ст (В. Агеєвої, Н. Бернадської, А. Білої, З. Голубєвої, В. Дончика, Ю. Коваліва, В. Хархун, Ю. Шереха та ін.); основні теоретико-літературознавчі дослідження категорії автора й авторської свідомості (О. Астаф'єва, В. Виноградова, М. Кодака, Б. Кормана, В. Федорова, Н. Шляхової та ін.). У дослідженні актуалізуються концептуальні положення у царині екзистенціальної та діалогічної філософії (М. Бахтіна, М. Бердяєва, М. Бубера, С. Франка, Х. Ортеги-і-Гассета, К. Ясперса та ін.), психоаналізу (З. Фройда, К.-Ґ. Юнга, Е. Фромма), досвід феноменології (К. Мамардашвілі, О. П'ятигорський), культурно-історичної психології (В. Зінченко), герменевтики (М. Гайдеґґер, Г.-Ґ. Ґадамер) тощо.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві здійснено національно сфокусовану експлікацію категоріальної ґенези й статусу автора, осмислено модифікації авторства; комплексно вивчено й систематизовано провідні наукові підходи до осмислення концепту “автор” в українському та зарубіжному теоретико-літературному дискурсі; зроблено спробу теоретичного обґрунтування методології аналізу авторської свідомості як цілісної функціональної системи, при цьому дефініційовано поняття авторської свідомості саме як базової метакатегорії; системно досліджено український роман перших пореволюційних десятиліть у світлі авторської свідомості, з'ясовано характер і форми текстового втілення ментальних компонентів автора; відрефлектовано параметри конвергентного, дивергентного, авторитарного типу я-свідомості автора-творця, зафіксовано конкретні механізми актуалізації в художніх системах як окремих письменників, так і в українській романістиці 20-30-х рр. ХХ ст. у цілому.

Теоретичне і практичне значення роботи. Концептуальні положення та висновки дисертації дають можливість уточнити й охарактеризувати особливості розвитку української романістики пореволюційного періоду, конкретизувати й увиразнити загальні механізми її “вписування” в соцреалістичний проект. Фактичний матеріал і результати дослідження можуть бути використані під час читання університетських курсів з історії української літератури ХХ ст., в теоретичному вивченні типологічних процесів у літературі. Окремі розроблені проблеми можуть бути включені у програми спецкурсів і спецсемінарів, застосовані для написання наукових праць, підручників і посібників для вищої школи.

Особистий внесок здобувача. Дослідження є індивідуальною роботою, отримані результати, теоретичні положення й висновки сформульовано безпосередньо дисертантом. Будь-які форми використання результатів наукових студій інших літературознавців оформлені відповідними посиланнями.

Апробацію результатів дослідження здійснено у вигляді наукових доповідей на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції “Східнослов'янська філологія: від Нестора до сьогодення” (Горлівка, 2006), Міжнародній науковій конференції “Етнопростір мови та культури: актуальні проблеми етнолінгвістики й лінгвокультурології” (Харків, 2007), Міжнародній науковій конференції “Криза теорії” (Чернівці, 2007), Другій міжнародній науково-практичній конференції “Мова, культура і соціум у гуманітарній парадигмі” (Кам'янець-Подільський, 2007), 8-й Міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми науки і освіти” (Алушта, 2007), ІІ Міжнародному театральному симпозіумі “Література - театр - суспільство” (Херсон, 2007), Міжнародній науковій конференції “Мультикультурні аспекти сучасного літературознавчого дискурсу” (Чернівці, 2008), Міжнародній науковій конференції “Інтертекстуальність в системі художньо-філософського мислення: теоретичний та історико-літературний виміри” (Луцьк, 2009), Міжнародній науковій конференції “Місто-як-текст: літературні проекції” (Бердянськ, 2009), Міжнародній науковій конференції “Мультикультуралізм у перспективі літературознавчої антропології” (Чернівці, 2009), І Міжнародній науково-теоретичній конференції “Мультилогос літератур світу” (Кривий Ріг, 2010); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2003, 2005, 2008, 2009), Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми сучасної компаративістики” (Бердянськ, 2007), Всеукраїнській науковій конференції “…Шляхом твоїх Голгот і слав, Народе мій…” (пам'яті репресованих письменників) (Київ, 2007), Всеукраїнській науковій конференції “Українська література: погляд із ХХІ століття” (Миколаїв, 2008), Всеукраїнській науковій конференції “Микола Чернявський і світовий літературно-мистецький контекст” (Херсон, 2008), Всеукраїнській науковій конференції “Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології” (Тернопіль, 2008), Всеукраїнській науковій конференції “Літературний процес: від класики до постнекласики” (Київ, 2009), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Марко Кропивницький і українська культура” (Глухів, 2010), VIII Всеукраїнській науковій конференції “Слобожанщина: Літературний вимір” (Луганськ, 2010), V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 2010); Всеукраїнських читаннях “О. П. Довженко - видатний український культурний діяч ХХ століття” (Глухів, 2009, 2010) та ін.

Текст дисертації обговорювався на засіданні кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 8 від 23 лютого 2011 року).

Публікації. Основні наукові результати дослідження представлено у монографії (обсягом 28,19 др. арк.), посібнику (обсягом 8 др. арк.) та в 25 статтях, 24 з яких опубліковано в наукових фахових виданнях України.

Обсяг та структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел, що налічує 655 позицій. Обсяг основного тексту - 385 сторінок, загального - 450 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано стан висвітлення проблеми, сформульовано концепцію дослідження; визначено мету і завдання, об'єкт і предмет вивчення. З'ясовано теоретико-методологічні засади дисертації, встановлено наукову новизну, окреслено перспективи теоретичного та практичного застосування результатів роботи. Зазначено також етапи і форми апробації дослідження, охарактеризована його структура.

У першому розділі - “Автор і авторська свідомість як проблема метатеоретичного дискурсу” - вектор аналізу скерований на три ключові проблеми: перша актуалізує національно сфокусовану експлікацію категоріальної ґенези й статусу автора та осмислення генетично закорінених у національній літературній традиції модифікацій авторства; друга - вивчення й систематизацію провідних наукових підходів до категорії автора й авторської свідомості в українському та зарубіжному теоретико-літературному рецептивному полі; третя - теоретичне обґрунтування методології аналізу авторської свідомості як цілісної функціональної системи.

Підрозділ 1.1 “Автор у системі культурно-історичних парадигм: категоріальна ґенеза, статус, модифікація” присвячено осмисленню основних тенденцій формування автора як “фундаментальної категорії літературної реальності” (С. Аверинцев) на різних стадіях національної культури, науковій ідентифікації типів авторських образів, їхніх естетичних модифікацій. Виявлено, що в національній системі культурно-історичних парадигм досить чітко оприявнюються домінантно-репрезентативні типи авторства та внутрішня динаміка їх модифікацій: суб'єкт “літературної техніки” давньоруської художньої свідомості та епохи бароко, творець-деміург із правом говорити від “імені духу людства” романтичної парадигми, суб'єкт “ідеологічного кругозору” реалізму, організатор художньої комунікації та продуцент інваріантних комунікативних стратегій упливу в модернізмі, “кваліфікований спеціаліст” художнього слова в художній практиці соцреалізму, “функція дискурсу” постмодернізму. На різних етапах літературного розвитку, попри зміну творчого статусу, автор художнього твору завжди залишався виразником ментальної структури, концептуально важливого національного варіанту втіленого в художній тканині твору “довколишнього світу”, означеного Е. Гуссерлем “духовною сферою” особистого та історичного життя.

Підрозділ 1.2 акумулює аналіз “проблеми автора в теоретико-літературному рецептивному полі”. Встановлено, що ґенеза науково-теоретичного вивчення проблеми автора в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. безпосередньо пов'язана з психолінгвістичною теорією О. Потебні. Наступний етап - формування теорії автора - пов'язуємо із харківською “психологічною школою”, дослідженнями психологічних основ творчої діяльності, що проводилися послідовниками й учнями О. Потебні. Крім психологічного осмислення проблеми автора поступово актуалізуються й інші принципи аналізу, пов'язані насамперед із характером історико-літературного процесу та загальним рівнем теоретико-методологічних знань. На передній план виступають герменевтичні питання творчої індивідуальності, які в українському літературознавстві представлені, насамперед, у літературно-критичних працях І. Франка.

Категоричну опозицію “психологізму” й “біографізму” на початку ХХ ст. виявив формалізм. Протиставивши традиційним формулам академічних конвенцій функціонально-динамічний фактор, російська формальна школа предметом науки про літературу визнала художні прийоми та принципи, центральною проблемою історії літератури - проблему еволюції поза особистістю як такою, об'єктом аналізу - “авторську індивідуальність”. Якщо обмежитися узагальненням теоретичних експлікацій означеної проблеми представниками формальної школи, так званим “ОПОЯЗівським тріумвіратом” (Б. Ейхенбаум, Ю. Тинянов, В. Шкловський), варто визнати: першість у фіксації базового для теорії автора принципу розмежування автора біографічного (реальної особи) і автора вигаданого (“образу автора” / оповідної маски) належить Б. Ейхенбауму. В концепції Ю. Тинянова категорія автора розглядалася на рівні прийому як автономного “технічного” ресурсу мистецтва слова. У філологічній парадигмі В. Шкловського науково актуалізувалася стратегія конструювання художнього матеріалу за формальними ознаками, ініціюючи аналіз співвідношення автор / форма.

Роз'єднання формалістами конкретних питань будови твору, вивчення художньої мови створило реальні передумови для поглибленого аналізу діалектики автора-творця, de facto перекваліфікувало проблемне питання в самостійну літературознавчу проблему, теоретично обґрунтовану М. Бахтіним та В. Виноградовим. Сферу максимальної реалізації однооб'єктного наукового пошуку видатних учених визначаємо в наступному діапазоні: фундатором розповідної поетики та виразником лінгвостилістичного “образу автора” був В. Виноградов, першість у дослідженні авторського начала належить М. Бахтіну. Експлікований В. Виноградовим термін “образ автора” закріпився як категоріальне ядро науки про художню літературу, хоча й не отримав унормованої конфігурації та однозначної дефінітивної чіткості. Вважаємо, що науково-об'єктивний аналіз означеної категорії в теоретичній системі В. Виноградова структурується за принципом дихотомії: з одного боку, “образ автора” є індивідуальною словесно-мовною структурою, що не тільки сполучає всі елементи твору, але й визначає його стильові особливості; з іншого - автор є “не звичайним суб'єктом мови”, а “концентрованим” втіленням суті твору, “фокусом цілого”.

Основи вивчення категорії автора в аспекті філософського виміру буття суб'єкта “естетичної активності” заклав М. Бахтін. У фундаментальній бахтінській ідеологемі авторства оприявнюються три її основоположні моменти, які можна позначити наступними термінами: автор-творець (“первинний”), авторська позиція / ідея (“вторинний”), біографічний автор. “Первинний” автор як “конститутивний момент художньої форми” не є учасником створюваного ним художнього світу, позаяк займає позицію “позазнаходження” та / або “трансгредієнтності” до інших героїв, що знаходяться у складному онтологічному взаємозв'язку. “Вторинний” автор, об'єктивований у структурі та змісті художнього тексту, є складним поєднанням двох концептів: авторського слова та авторської ідеї. Ідентифікуючи “первинного” та “вторинного” автора, М. Бахтін відкидав ідею ототожнення автора-творця як “моменту твору” й автора-людину - “момент етичної, соціальної події” життя.

Фундамент теорії автора, закладений філософсько-філологічною наукою на початку ХХ ст., протягом кількох наступних десятиліть не тільки не поглиблювався, але згідно зі стратегією марксистсько-ленінської методології цілеспрямовано руйнувався. Фактично інтенсивні інтелектуальні пошуки 1920-х рр. звелися до вивчення проблеми автора вузьким колом дослідників (В. Виноградов, Л. Гінзбург, Г. Гуковський). Однак і їхні роботи перебували на периферії суспільного зацікавлення та суттєвого впливу на літературознавчу науку не мали.

Спроби теоретичної “перереєстрації” нетривіальної проблеми автора під знаком набуття категоріальної систематизації та дефінітивного обґрунтування пов'язані з академічною “школою” автора Б. Кормана. Спираючись на вітчизняну традицію теоретико-літературного аналізу, дослідникові вдалося не лише узагальнити основні результати дослідження проблеми автора, але й сформулювати концепцію системно-суб'єктного аналізу художнього твору. Загальний вектор інтенсивних наукових пошуків дослідника можемо вкрай схематично представити як: 1) поглиблене вивчення проблеми автора в теоретичному аспекті (вдосконалення теоретичного апарату, уточнення окремої термінології, встановлення зв'язку між поняттями); 2) застосування методики вивчення авторської позиції у процесі літературознавчого аналізу.

У контексті відмежування від традиційної метафізики, критики філософії ірраціоналізму й інтуїтивізму сформувався євро-американський літературно-теоретичний мейнстрим “недовіри” до автора, що знаменував собою загальну тенденцію дискредитації особистісного начала. Доведено: імпульсом до критики автора, а згодом - теоретичної ревізії концепції автора в кінці 60-х - середині 80_х рр. стало перенесення дослідницької проблематики зі сфери суб'єктності на лінгвістичний рівень “граматологічного аналізу” естетичних відношень. Радикальна переакцентація позиції автора за формулами “смерті автора” (Р. Барт), “децентрації” суб'єкта (Ж. Дерріда), “авторської функції” (М. Фуко) актуалізувала народження нових категорій, точніше, “нове обґрунтування й новий праксис старих категорій-імен” Созина Е. К. Категория автора в постфиналистскую эпоху / Е. К. Созина // Проблема автора: онтологія, типологія, діалог : літературознавчий збірник. -- Донецьк : ДонНУ, 2006. -- Вып. 25. -- С. 91.. Презумпція множинності інваріантних прочитань, вседозволеність герменевтичного тлумачення, відсутність аргументованих критеріїв для визначення смислу художнього твору як результат вилучення зі сфери художньої комунікації одного з важливих елементів тріади “герой - автор - читач” стали причиною зворотної реакції - теоретичної реанімації автора-творця.

З'ясовано, що в українському літературознавстві ані “смерть автора”, ані “смерть літератури” широкого емпіричного втілення не знайшли: не відбулося елімінації індивідуального авторства ані як культурного інституту, ані як предмета літературознавчого інтересу (що, власне, засвідчують ґрунтовні наукові студії 1980-1990 рр. О. Астаф'єва, Т. Волкової, В. Смілянської). Проблема автора, “найголовнішого рушія літературного процесу” (А. Ткаченко), була й залишається центральною в сучасній філологічній парадигмі. Підсумовуючи власні спостереження, виокремлюємо загальний вектор осмислення гуманітарною думкою ХХ ст. проблеми автора, який умовно можна окреслити теоретичними парадигмами, класифікованими за рівнем визнання / заперечення автора як самостійної літературної категорії. Оскільки жоден “семіотичний механізм не може функціонувати як ізольована, занурена у вакуум система” Лотман Ю. М. Семиосфера. Культура и взрыв. Внутри мыслящих миров. Статьи. Исследования. Заметки / Ю. М. Лотман; [сост. М. Ю. Лотман]. -- СПб. : Искусство-СПб, 2000. -- С. 642. , можемо стверджувати, що обидві парадигми у дискурсі авторства вступали в конвергентні відношення між собою, утворюючи на більш високому рівні “біполярну єдність”.

У підрозділі 1.3 увагу зосереджено на “інтердисциплінарних принципах моделювання авторської свідомості”. Встановлено, що в сучасному українському літературознавчому дискурсі попри, з одного боку, окремі спроби теоретичної уніфікації авторської свідомості до рівня “соціальної метафори”, ототожненої з поглядами, позицією письменника, з іншого - акцентоване зосередження дослідницьких інтересів на “неусвідомлених структурах” психіки митця, помітно актуалізувалася проблема вивчення свідомості автора-творця, специфіки її творчої об'єктивації на різних структурно-функціональних рівнях художньої системи твору. Аналіз літературно-теоретичних матеріалів дозволяє стверджувати, що динаміка наукової експлікації категорії авторської свідомості в сучасному літературознавстві є доволі перспективною, хоча багато питань наразі залишаються відкритими та потребують пошуків нового(-их) способу(-ів) адекватної інтерпретації.

Виходячи з того, що автор 1) пов'язаний із певним суспільством і конкретним моментом історії, 2) виявляє свою індивідуальність або / та художньо реалізує суб'єктивні інтенції, 3) творчо інтерпретує / моделює “пропозиції світу, проект світу”, ідентифікуємо авторську свідомість як феномен цілісного художнього процесу сприймання - уявлення - осмислення - конструювання творцем “образу світу”. У процесі естетичної об'єктивації означений творчий феномен матеріалізується на всіх рівнях і у всіх елементах літературного тексту завдяки внутрішньо цілісній “системі робочих принципів” (С. Аверинцев): специфічній структурі форми та індивідуальним словесно-художнім засобам виразності (поетиці твору).

Спираючись на досвід, узагальнений у теоретико-літературних студіях вітчизняних і зарубіжних дослідників, ураховуючи позиції сучасних філософсько-психологічних аналітиків, предметом теоретичної рефлексії яких став феномен свідомості, пропонуємо розрізняти такі типи (у світлі феноменологічного підходу - “способи буття”) свідомості автора українського роману 20-30-х рр., як: конвергентний, дивергентний та авторитарний. У дослідженні акцентуємо увагу на тому, що сутнісною домінантою конвергентного типу авторської свідомості є художнє осмислення проблем буття Іншого як іншого буття шляхом рівноцінного, конструктивного діалогу “я” і “ти” (йдеться не стільки про словесну форму діалогу, скільки знакову форму свідомості людини). Вектор художньої дивергенції естетичного суб'єкта сфокусований на відверте іронічне відмежування чи самодистанціювання від світу інших шляхом маніфестації внутрішньої маргінальності чи фальшиво-маскованої позиції. В ієрархічно структурованій авторитарній практиці соцреалізму художня комунікація естетичного суб'єкта базується не на співтворчості, а на взаємообумовленому самообмеженні та підкоренні вищому авторитету - диктату ідеологічно задекларованих орієнтирів.

У цілому констатуємо, що самотрансценденція “самості” творця (конвергентний модус свідомості), самоактуалізація я-в-світі (дивергентний модус свідомості) та дезактуалізація індивідуального “я” естетичного суб'єкта (авторитарний модус свідомості) у художньому дискурсивному контексті маніфестують “духовну ситуацію” доби суспільно-політичних трансформацій, а отже, відбивають стратегії словесно-образного конструювання та інтерпретації в текстах тих чи інших універсалій буття-в-світі.

У другому розділі - “Дискурс конвергентної свідомості: індивідуально-авторська експлікація проблем буття Іншого як іншого буття” - здійснено літературознавчий аналіз різнорівневих структур авторського осмислення діалогу суверенного “я” та Іншого. З метою логічної аргументації художньої системи словесно-образного оприявнення конвергентної свідомості основним матеріалом визначено корпус романів, у яких семантичне поле зближення “людини з людиною” та / або “взаємного визнання” один одного на тому чи іншому рівні взаємозв'язку стає проблемою індивідуально-авторської інтерпретації.

Підрозділ 2.1 розкриває “семантику конвергенції “людини з людиною” в парадигмальних інтерпретаціях українських романістів 1920-х років”. Фокус дослідницької уваги зосереджений на найбільш репрезентативні в романістиці 20-х рр. ХХ ст. ключові моменти авторської рефлексії сфери комунікації “наявного буття” та осмислення людини в її “діалогіці, у здатності до буття удвох”. У контексті локально означеного історико-літературного дискурсу акцентуємо на світоглядних позиціях і метафізичних установках творця художньої дійсності, виявлених одночасно на двох амбівалентних один до одного рівнях, що детермінували “ілюзію органічності” естетичного суб'єкта та продукували так званий феномен “подвійної” свідомості. Вважаємо, що на світоглядному рівні автор конвергентної я-свідомості дотримується регламентованої творцями ідеологічних концепцій схеми, точніше, вимушено позиціонує себе співавтором цих концепцій, на рівні світовідчування постає трансформатором речей, образів і понять, продуцентом конвергентної моделі художнього світу, основою якої є діалогічне розуміння людини й культури.

В умовах встановлення тотального контролю над усіма сферами суспільства, легітимізації політичних репресій українська письменницька еліта (та її частина, яка дотримувалася марксистських постулатів, але поступово переосмислювала власні погляди, звільняючись від ілюзій, і та, яка попервах намагалася залишатися поза ідеологією, але згодом силувалася писати за вимогами офіційно декларованої комуністичної риторики) змушена була вдаватися до ідеологічного маркування, щоб завуалювати неблагонадійну двозначність художньої свідомості. У результаті конструювання художньої картини світу митці виявляли поліваріантні авторські стратегії та технології, які ефективно кодували - шифрували - маскували (перекладаючи ідею твору на мову універсальних символів, апелюючи до системи постулатів, прийнятої в марксистському каноні, послуговуючись більшовицькими мовними кодами і т. п.) концептуально-протилежну до регламентованої догмами комуністичного проекту позицію (сумнівів, розчарувань, внутрішніх суперечностей, латентної полеміки, екзистенційно-онтологічних філософствувань тощо). Припускаємо, робили це не лише з метою декларації політичної лояльності, але й із метою попередження ймовірних політичних інсинуацій.

Установлено, що осмислення буттєвих констант у системі формування нових аксіологічних цінностей, сумніви у всесильній каузальності марксистської догматики й практики ініціювали В. Гжицького, М. Івченка, М. Могилянського, В. Підмогильного, О. Слісаренка, М. Хвильового та інших на пошуки перспективних шляхів подолання хаосу в атмосфері тотальної деструкції, принаймні, у вимірі літературного світомоделювання. У художньому світі актуалізується дослідження комплексу соціокультурних проблем та конкретно-життєвих варіантів їхньої реалізації, пошуки універсального проекту впорядкування світового устрою та утвердження соціальної гармонії. Разом із тим у романах “Вальдшнепи”, “Чорний ангел”, “Чорне озеро”, “Робітні сили”, “Честь”, “Місто”, “Невеличка драма” пріоритетною є творча рефлексія питань національно-політичного та морально-етичного характеру: перспектив українства, функціональної спроможності національної еліти, оптимальної кореляції сфери духовного / матеріального, раціонального / ірраціонального тощо. Акцентуємо: пошуки шляхів подолання хаосу, встановлення діалогу між людиною і соціумом у романах В. Гжицького (“Чорне озеро”), М. Івченка (“Робітні сили”), О. Слісаренка (“Чорний ангел”) та ін. детерміновані авторською концепцією світорозуміння, що залишалася індиферентною до фанатичної одержимості будь-якого ґатунку, в тому числі й комуністичної.

Постулюючи локалізовані у просторі й часі сюжетні колізії, автори романів фокусують читацьку увагу на реаліях пореволюційної сучасності, проте не у традиційному контексті соціального протистояння, а на більш складному когерентно-смисловому рівні внутрішнього буття героїв. Точніше, авторська свідомість сфокусована не на ідейно-політичні чи соціальні трансформації, а на конкретну, схильну до багаторівневої рефлексії людину, яка стала продуцентом означених трансформацій, її інтеграцію у світ як рівноправний вступ у діалог із буттям.

У підрозділі 2.2 “Від “чесності з собою” до чесності з Іншим: інтерсуб'єктивний діалог у текстуальному просторі роману” вектор дослідження спрямований на з'ясування особливостей експлікації та апробації морально-етичного абсолюту “чесності з собою” в художній площині романів “Донна Анна” Г. Брасюка та “Честь” М. Могилянського. Звертаємо увагу: якщо твір М. Могилянського отримав неупереджений (на рівні з'ясування локальних проблем) аналіз через шість десятиліть після свого “народження”, то надрукований того ж таки 1929 року роман Г. Брасюка навіть після офіційної реабілітації його автора об'єктивного поцінування наразі не знайшов і, припускаємо, пересічному читачеві не відомий.

Осмислюючи сутність інтерсуб'єктивного діалогу, зауважуємо, що в романі “Донна Анна” автор вдається до творчої рефлексії кількох варіантів втілення в життя принципу “чесності”: перший моделюється за програмою раціонального конструювання життя та його ідентифікації категоріями розуму; другий регламентує імператив звичайних людських почуттів, емоцій, переживань; останній проектується у світлі боротьби раціонального / ірраціонального й у конкретних спробах гармонізувати означену дихотомію внутрішнього буття. Вважаємо, що, аналізуючи іманентні колізії буття героїв, митець фактично верифікує важливу концептуальну думку, згідно з якою, постульований принцип “чесності з собою” не вносить внутрішньої рівноваги в життя й не призводить до гармонії зі світом. Ідентифікація чесності зі свободою без відповідальності, зі свободою, яка виходить за межі загальнолюдської моралі як ціннісного кореляту “добра і зла” (Ф. Ніцше), з позиції Г. Брасюка, транскрибується регресом духовної потужності людини.

Якщо в романі “Донна Анна” ідея “чесності з собою” отримала прямолінійну інтерпретацію, наближену більшою мірою до філософії “пасивного” нігілізму Ніцше, то в “патетично-іронічному романі” “Честь” М. Могилянського “із розпруджувальної перетворилася на максималістськи обмежувальну” Шумило Н. Під знаком національної самобутності. Українська художня проза і літературна критика кінця ХІХ -- поч. ХХ ст. / Наталя Шумило. -- К. : Задруга, 2003. -- С. 171., здатну призвести людину до самогубства. Концепт честі М. Могилянський художньо аналізує на рівні комунікації у сфері “наявного буття” у двох вимірах: з одного боку, як морально-етичну цінність людської екзистенції, що визначає значущість унікального та суб'єктивного буття героя, мотивацію його діяльності, з іншого - як духовний корелят суспільної свідомості, моральний принцип організації соціокультурної спільноти в загальноукраїнському локусі 20-х рр. Автор проектує абсолютно протилежну до офіційно задекларованої радянською ідеологією концепцію відродження національного духу, національної свідомості, в основі якої - ідея національної честі.

Підрозділ 2.3 “Розколоте “я”, або феномен психічного двійництва в художній площині романного тексту” акумулює літературознавчий аналіз індивідуально-авторської рефлексії психічного роздвоєння як діалогу еgo та alter еgo героя. Зазначаємо, що психоаналітична складова в авторській стратегії світомоделювання репродукує ряд неоднорідних реакцій. Передусім, у смисловій організації романного тексту домінує вектор широких психологічних узагальнень людини й епохи, осмислення невротичних розладів, пов'язаних із соціальними катаклізмами. У площині роману переживання героєм самого себе у конвергенції з іншими в його “бутті_в_світі” чітко окреслюється на двох рівнях: перший репродукує руйнацію цілісності самосвідомості у відносинах із зовнішнім світом, другий - дискомфортний розбалансований стан індивідуального “я” у власному бутті.

Психопатичний дискурс “шизофренії навколишнього життя” (С. Павличко) визначає саморефлексії М. Хвильового як особистості й письменника та спрямовує вектор літературно-творчої рефлексії в його прозі, зокрема в романі “Вальдшнепи”. Письменник свідомо акцентує на цілком очевидній руйнації внутрішньої цілісності героя твору, що не тільки засвідчує втрату власної ідентичності перед Іншими і серед Інших, але й репрезентує симптоматику психічної хвороби. Запропонована автором форма внутрішнього діалогу прикметно оприявнює дихотомію у структурі внутрішнього буття Карамазова, вербалізує процес роздвоєння свідомості персонажа на еgo і аlter еgo.

Копією роздвоєної я-особистості, формою її художнього втілення у площині роману можна ідентифікувати внутрішній діалог у “Робітніх силах” М. Івченка та в “Невеличкій драмі” В. Підмогильного, що дає змогу послідовно відтворити перманентний процес душевних переживань талановитих науковців Савлутинського й Славенка. Утім, робимо одне застереження: головна лінія розколу “я” / “не-я в мені” у структурі буття героїв проходить не між ними і зовнішнім світом, а між їхньою душею та тілом. Мотив двійництва як своєрідної “психологічної гри” окреслюється і в характеристиці героїв романізованих біографій В. Домонтовича “Аліна і Костомаров” та “Романи Куліша” -Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша. У художній інтерпретації автора обидва герої, романтики за переконанням, творчістю, способом мислення, інтимними почуваннями, уособлюють духовне роздвоєння, “двопланову двоїстість” або “удвозначнення поглядів”.

Резюмуючи, відзначаємо: психологічне двійництво героїв або буття у двох іпостасях, із яких кожна має свої окремі функції та завдання, у романах М. Хвильового, В. Підмогильного, В. Петрова-Домонтовича детерміноване внутрішнім конфліктом у сфері буття-в-собі (на рівні діалогу опозицій духовного / тілесного) та зовнішнім - у сфері буття-в-світі (діалог “я” / Інший). Цілком очевидно, що в результаті подібних індивідуально-авторських інтенцій виразно проектується діалог між індивідуальним “я” людини та його аlter еgo (двійником) як реальна зустріч “я” та Іншого. Думається, Інший у цій ситуації є не “фрагментом світу”, а його експлікацією.

У підрозділі 2.4 встановлюється сутність “діалогіки суперечливого “спів-буття” фемінного / маскулінного як предмету індивідуально-авторської аналітики”, визначається характер індивідуально-авторської рефлексії вторгнення в еротичні відносини двох Іншого. Встановлено: осмислення метафізики нової соціокультурної реальності, зміни поведінкових моделей у стосунках між протилежними статями, зокрема метаморфози в сексуальній сфері сублімувалися в еротичну проблематику українського роману 20-х рр. ХХ ст. Замість народницького стереотипу щодо усталених ціннісно-нормативних уявлень про сутність “спів-буття” чоловіка й жінки, любовний дискурс 20-х репрезентує філософію кохання на рівні “інстинкту статевої потреби” (З. Фройд), актуалізовану, з одного боку, осмисленням західноєвропейських філософсько-еротичних концепцій, з іншого - впливом ідеології та радикальними спробами змінити сферу статевих взаємин. У контексті спостережень очевидно: в індивідуально-авторській інтерпретації сексуальність є виключно чоловічою прерогативою, найчастіше позбавленою кохання - основи пізнання людиною своєї істинної “самості” (В. Гжицький “Чорне озеро”, В. Підмогильний “Місто”, “Невеличка драма”).

Разом із тим зміна психокультурної парадигми взаємин чоловіка та жінки на початку ХХ ст. детермінує зміну всієї системи рольових функцій у сфері сексуальності. Еротична тема в романістиці 1920-х рр. набуває нового виміру: емансипується жіноча чуттєвість фізичного кохання, яка виражає нове трактування інтимного діалогу (В. Домонтович “Дівчина з ведмедиком”, М. Івченко “Робітні сили”). На авансцені любовних колізій поряд (часто - на зміну) із традиційним образом доброчесної жінки-матері, жінки-берегині роду, з'являється образ “модерної” жінки, здатної до активної діяльності, сповненої непереможної енергії як у сфері публічній, так і в приватній, зокрема сексуальній (зрозуміло, що такий образ став проекцією реального психотипу жінки, сформованого в умовах радикального перетворення суспільства). З'ясовано: з кінця двадцятих років у романному тексті вектор художнього осмислення проблеми “статевої поляризації” (Е. Фромм) помітно зміщується від аспекту фізіологічного / сексуального до соціального. Авторська свідомість спрямована на рецепцію задекларованої класовою мораллю моделі партнерства чоловіка та жінки, т. зв. “кохання-товаришування”, у якому концепт дитини й дитинства виглядає неактуальним (Є. Плужник “Недуга”).

Третій розділ - “Дивергентний тип свідомості: самоактуалізація естетичного суб'єкта в антисвідомості Іншого” - фіксує інтенції пошуку авторської стратегії самоствердження та формування механізмів її текстуального втілення у площині авангардного роману. Підрозділ 3.1 “Дискурс свободи автора в системі “формальної методи” окреслює сферу авторської дивергенції, максимально оприявненої на рівні деномінації інтерсуб'єктивного та інтертекстуального діалогу, точніше, на рівні відмежування митця від класичної літературної традиції та усталених художніх конвенцій, на рівні літературного комунікування, у системі якого a priorу не передбачено паритетного діалогу між продуцентом і реципієнтом, в активних спробах реалізувати власну текстуальну технологію з модернізованими формами й прийомами художнього моделювання.

Констатуємо: реалізація на початковому етапі плану деструкції культурних кодів національної спадщини, а згодом апробація задекларованих нових категорій творчої діяльності щільно пов'язані з намаганням визначити роль митця авангарду не лише як порушника конвенційних умовностей, але й генератора ідеї духовної свободи. Імператив свободи в комунікативній події звільняє письменника від іманентного для традиційної літературної парадигми тягаря моралізаторства й авторитаризму, а читача - від традиційного сприймання художнього твору та формування конвенційних почуттів. Ініціюючи максимальну реформацію процесу рецепції літературного продукту, адепти нового мистецтва відхиляють і установку на психологічне порозуміння автора з читачем, що заперечується як усталений знак “старого мистецтва”. Стратегію спілкування естетичного суб'єкта й адресата художнього тексту визначає ідеологія “ультра-ячества” (Г. де Торе), домінанта якої - позиціонування альтернативності суб'єктивного “я” будь-якому “не-я”.

Репрезентуючи нові естетичні принципи, авангардизм постулює абсолютне право творця замість зруйнованих художніх конвенцій декларувати власні, стверджуючи таким чином індивідуальну (одноосібну) прерогативу автора формувати художній матеріал за своїми правилами, відповідно до власного бачення й світорозуміння. У той же час, вважаємо, не можна ігнорувати активних спроб естетичного суб'єкта, детермінованих конкретними ідеологічними чинниками, сформувати за допомогою текстуальних механізмів нового - “свого” читача (словами У. Еко, “зразкового читача”).

Отже, якщо йти за логікою ідеологів “деструктивної” парадигми, в теорії мистецтва “формально лівого флангу” актуалізується формування не рівноправного суб'єкт-суб'єктного діалогу, а взаємини за суб'єктно-об'єктною схемою, у яких превалює роль творця, принцип самоствердження естетичного суб'єкта.

У підрозділі 3.2 “Ревізія текстової структури роману: механізми, форма і зміст” увагу сфокусовано на ключовому факторі авангардистського дискурсу свободи - комунікативній стратегії (анти)тексту, постульованій ідеологами нової парадигми та апробованій у художній практиці творців експериментального прозописьма. Під означеною стратегією (анти)текстуальності маємо на увазі (крім попередньо означеної деструкції усталених мистецьких конвенцій) “розхитування” структури класичного жанру “великої” прози шляхом залучення у словесно-образну творчість 1) зображально-виражальних засобів різних видів мистецтв (використання кінематографічних прийомів, музики, візуальних засобів живопису й графіки), 2) імплантацію публіцистичних жанрів у художні, 3) контамінацію наукового й художнього дискурсів тощо.

Художньою спробою пародійного руйнування класичної форми (з різним ступенем модальності) стали надруковані майже в один період незакінчений роман А. Чужого “Ведмідь полює за сонцем”, “екранізований” роман Л. Скрипника “Інтелігент”, “роман нової конструкції” Г. Коляди “Арсенал сил”, роман Г. Шкурупія “Двері в день”, “деструктивний роман” Д. Бузька “Голяндія” та ін. Утілюючи програму ревізії класичного прозового канону, їх творці виявляють ряд “деструктивних” новацій на різних рівнях художньої системи твору: структурно-стилістичному, художньо-образному, поетики.

Аналіз текстової структури роману А. Чужого “Ведмідь полює за сонцем” дозволяє говорити про особливий характер реалізації авторської стратегії, сутність якої полягала в свідомій пертурбації естетичного переживання концептуально суперечливого для розуміння твору, формуванні в читача смислового та інтелектуально-ціннісного вакууму. Мінімум розгортання сюжету, штучність композиції, антилінійність наративу, акцент на містифікації, смислові та стилістичні нісенітниці, з одного боку, та специфічна технологія письма й друку - з іншого, на нашу думку, максимально редукують “горизонт сподівань” читача. Більше того, думається, роблять процес сприймання й розуміння семантики авторського задуму практично неможливим.

В “екранізованому” романі “Інтелігент” Л. Скрипника привертають до себе увагу численні індивідуально-авторські нововведення, реалізовані в різних координатах художнього тексту за рахунок творчої комплікації літературних і невербальних “елементів кіномови”. Фіксуємо в тексті свідоме обмеження автором можливостей діалогічного спілкування. Антидіалогічність буття Інтелігента та інших героїв твору сповна компенсується через відтворення жестикуляції, зображення постави, що корелюють із відповідною мімікою, виразом обличчя. Акцентуємо також на відмові автора від усталених мистецьких конвенцій у сфері художньої характерології, відмежуванні у процесі руйнації традиційної романної структури від міметичних установок, вільному поєднанні реальності й художньої умовності, творчих маніпуляціях із часом і простором тощо.

Роман Г. Шкурупія “Двері в день” виразно оприявнює художньо-естетичні концепти авторської самоактуалізації як “духовної практики” (В. Тюпа) самоствердження. У тексті, по-перше, апробовано документально-репортажний принцип організації та структурування художнього тексту, позбавленого жанрової і стилістичної єдності, по-друге, оприявнене маніфестоване формалістами “оголення” художнього прийому, зокрема й так званої конструкції “текст у тексті”. І насамкінець, Г. Шкурупій, подібно до М. Йогансена, Л. Скрипника, Ю. Шпола, Ю. Яновського, практикує інкорпорацію в літературний текст засобів інших мистецтв, скажімо, таких як: сценарна стилістика кіно та художня мова музики. Припускаємо, реалізуючи право на експеримент, що передбачає літературні новації як на загальному рівні, так і в локальних регістрах організації тексту, автор зумисне вдається до моделювання алогічної конструкції роману, руйнації причинно-наслідкових зв'язків, часової та смислової обумовленості подій тощо. Окреслена технологія у своїй основі приховувала потенційні можливості для маніпулювання читацьким сприйняттям: з одного боку, інтригуючи й залучаючи його до художньої комунікації, з іншого - наперед програмуючи рецептивний характер самого процесу читання та інтерпретації.