Концепція "нової людини" у творчості Володимира Винниченка: від "чесності з собою" до конкордизму

Вивчення поглядів критиків на проблему особистості у творчості В. Винниченка. Огляд філософських передумов, естетичної природи й художньої ґенези концепції "чесності з собою" як літературного феномену. Формування конкордистської моделі "нової людини".

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 30.07.2015
Размер файла 67,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

УДК 821.161.2.09

Спеціальність 10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Концепція "нової людини" у творчості Володимира Винниченка: від "чесності з собою" до конкордизму

Нечипоренко Світлана Володимирівна

Дніпропетровськ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент Олійник Наталія Петрівна, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, завідувач кафедри української літератури.

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, професор Гуменюк Віктор Іванович, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, завідувач кафедри теорії та історії української літератури;

- кандидат філологічних наук, доцент Саєнко Валентина Павлівна, Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, доцент кафедри української літератури.

Захист відбудеться "5" травня 2011 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради - К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка, 1, Палац культури студентів ДНУ імені Олеся Гончара).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49010, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розіслано "5" квітня 2011 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.П. Біляцька.

Анотація

Нечипоренко С.В. Концепція "нової людини" у творчості Володимира Винниченка: від "чесності з собою" до конкордизму. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара. - Дніпропетровськ, 2011.

У дисертації аналізується авторська концепція "нової людини" в драмах і романах В. Винниченка та його філософському трактаті "Конкордизм", залучаються матеріали щоденників, публіцистика, листування. Особливу увагу звернено на такі складники концепції людини, як естетичний ідеал, розуміння письменником біологічних, соціальних і духовних начал особистості, принципи зображення героїв. У процесі зіставлення з поглядами європейських мислителів з'ясовуються особливості формування філософсько-світоглядної системи та ідей, сповідуваних письменником. У роботі розглядається ґенеза героя - носія "чесності з собою" та його еволюція до типу конкордистської людини й специфіка теоретичного обґрунтування В. Винниченком нового кодексу життя особистості у філософсько-соціологічному трактаті "Конкордизм".

Ключові слова: концепція, ідея, особистість, "нова людина", "чесність з собою", гармонія, мораль, конкордизм.

Аннотация

Нечипоренко С.В. Концепция "нового человека" в творчестве Владимира Винниченко: от "честности с собой" к конкордизму. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара. - Днепропетровск, 2011.

В диссертации в аспекте морально-етической проблематики анализируется авторская концепция "нового человека" в драматургии, прозе В. Винниченко и его философском трактате "Конкордизм", использованы материалы дневников, публицистика, переписка.

Концепция как система миропонимания основана на личном опыте интерпретатора, убедительности доводов и выступает промежуточным звеном между действительностю и произведением, в котором происходит трансформация жизненных впечатлений в художественные образы. Как термин философского дискурса она может быть представлена в разнообразии концептов, таким, по нашему мнению, в литературном творчестве и философии В. Винниченко является принцип "честность з собой", на котором основывается и его концепция "нового человека", нашедшая художественное воплощение как в ранних произведениях, так и в теории конкордизма. Для В. Винниченко важной является связь с эпохой, художественная интерпретация личности в контексте исторического измерения.

Акцентирована неоднозначность оценок идей писателя в народническом и модернистическом литературоведении. Особое внимание уделяется таким составляющим концепции человека, как естетический идеал, понимание писателем единства биологических, социальных и духовных начал личности, принципы изображения героев. Для мировоззрения В. Винниченко характерен антропоцентризм, централизация фокуса на проблемах человека, а мировоззренческой позицией, согласно авторскому определению, был "оптимистический скептицизм". В оценке религии доминирует понимание ее компенсаторной функции. Подчеркиваем такие качества характера писателя, как енергичность, лидерство, увлеченность новыми идеями, умение убеждать.

В историко-сравнительном аспекте проведено сопоставление со взглядами европейских мыслителей (Т. де Шардена, Г. Лебона, А. Бергсона, Е.Ж. Ренана, Ф. Ницше), выяснены особенности формирования философско-мировоззренческой системы и идей, которые утверждал В. Винниченко. Выявлены как сходность позиций, так и черты отличия в критичном осмыслении постулатов христианства, понимании роли незаурядной личности, неосознанного характера морали и поиска средств, которые бы сделали человека счастливым.

В работе проанализирован диапазон человеческих характеров, в частности соданный писателем тип "нового человека"-революционера и женщины, которая увлечена новыми идеями переустройства жизни. Определено влияние на мировоззренческие позиции героев основоположного в философии В. Винниченко принципа "честность с собой" как согласованности мислей, чувств и поступков человека. На примерах анализа драматургии ("Дисгармония", "Ступени жизни", "Великий Молох") показана дуалистичность художественного воплощения теории: с ее помощью писатель отстаивает права человека как самодостаточной личности на поступок, а с другой стороны - эта теория является разрушительной, так как дает неограниченную свободу тому, кто игнорирует моральные законы ? регуляторы поведения. Показано своеобразие авторского осмысления новой для украинской литературы проблематики: дисгармония в человеческих отношениях, соотношение правды и лживости в жизни индивидуума, нравственный облик революционера, роль и предназначение сильной личности, взаимоотношения полов и национальный вопрос.

Рассматривается инвариантность главного героя ("Ступени жизни", "Честность с собой"), сравнительный анализ дает основание говорить о тематическом и идейном подобии изображенных ситуаций в "Честности с собой" В. Винниченко и рассказе Л. Андреева "Тьма", образа героя-нигилиста в романе М. Арцыбашева "Санин". Показано формирование и эволюцию образа "новой женщины", выделен образ "сильной женщины" патриархального типа в раннем творчестве писателя.

Особое внимание в диссертации уделено раскрытию взглядов В. Винниченко на любовь, брак, отношения между мужчиной и женщиной, их психологию, высказанные в его "Дневнике", публицистических работах, не осуществленный им законодательно проект гражданского брака. Исследована концепция характера женщины, подчинившей свою жизнь идее лжи ("Ложь"), идее служения ребенку ("Чорная Пантера и Белый Медведь"), іdee fixe ребенка ("Закон").

Раскрывая вопрос о конкордистской модели "нового человека" в произведениях В. Винниченко "муженского цикла", автор диссертации акцентировала на художественном осмыслении писателем проблемы морального усовершенствования с помощью новых идей не только отельного человека, но и всего общества, также рассматривается генезис героя - носителя "честности с собой" и его эволюция к типу конкордистского человека, специфика теоретического обоснования В. Винниченко нового кодекса жизни личности в философско-социологическом трактате "Конкордизм".

Ключевые слова: концепция, идея, личность, "новый человек", "честность с собой", гармония, мораль, конкордизм.

Summary

Nechiporenko S.V. The concept of the "new person" in Volodymyr Vynnychenko's works: from "honesty with oneself" to сoncordism. - Manuscript.

The candidate's thesis in the area of specialization 10.01.01 - Ukrainian literature. - Oles Honchar Dnipropetrovsk National University. - Dnipropetrovsk, 2011.

The thesis presents the analysis of the author's concept of a "new person" in V. Vynnychenko's dramas, novels as well as his philosophy treatise "Concordism". The writer's diary, journalistic works and correspondence have also been used. Close attention has been given to such aspects of a concept of a person as the aesthetic ideal, the writer's perception of the biological, social and spiritual elements of an individual as well as the approach to the depiction of characters. The peculiarities of the author's philosophic outlook and the ideas he adhered to are revealed through comparison with the views of the European philosophers. The work also studies the genesis of a fiction character as a representative of "honesty with oneself" and his evolution to the type of a concordist person; the characteristic features of V. Vynnychenko's theoretical foundation of the new code of a person's life in the philosophic-sociological treatise "Concordism" have been explored.

Key words: сoncept, idea, personality, "new person", "honesty with oneself", harmony, moral, сoncordism.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Творчість Володимира Винниченка, постаті непересічної й неоднозначної в українській літературі, зважаючи на її вагомість, вирізняється специфікою концепції людини та авторського характеротворення.

Концептуалізація нового героя постає важливим чинником модернізації вираження естетичної свідомості. Аналіз проблеми "нової людини" дає можливість пізнання творчої індивідуальності В. Винниченка, його філософсько-світоглядної системи та виявлення мистецьких закономірностей художнього осягнення ним особистості. Багатогранність таланту В. Винниченка знаходила реалізацію в різних сферах життєдіяльності: письменницькій, історичній, світоглядно-філософській, мистецькій (малярство) і державотворчій. Це зумовило інтерес до вивчення його творчої спадщини представниками різних наук: історії, філософії (О. Петрів, С. Кульчицький, В. Солдатенко), теорії літератури (Л. Мацевко), компаративістики (Н. Паскевич, П. Летнянчин), історії української літератури, текстології (Т. Маслянчук). В останнє 15-ліття сформувалася ціла окрема галузь літературознавства - винниченкознавство: насамперед це засвідчують монографії В. Гуменюка, О. Ковальчука, С. Михиди, Л. Мороз, В. Панченка, Г. Сабат (Г. Баран), Г. Сиваченко, В. Хархун, навчальний посібник О. Гнідан і Л. Дем'янівської, розвідки Т. Гундорової, М. Жулинського, Г. Клочека, В. Марка, Н. Шумило та ін.

Опубліковане на сторінках часописів і періодичних видань листування В. Винниченка, його щоденникові записи, відкриття нових текстів дають багатий матеріал для дослідження його творчості в нових ракурсах, оскільки в них митець постає і як представник української нації, і як письменник, котрий відобразив національний менталітет на зламі історичних епох, показав складну, шукаючу, експериментуючу над собою та віковічними постулатами моралі людину і суперечливе поєднання в ній соціального і біологічного начал. Його теорія "чесності з собою" стала предметом дискусій ще на початку минулого століття і продовжує осмислюватися в працях сучасних літературознавців. Проте розгляд формування, еволюції концепції "нової людини" в її зв'язку з постулатами теорії "чесності з собою" та конкордизму, що був сформований у муженський період творчості (1934-1951), зумовлює актуальність нашого дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана на кафедрі української літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара в межах науково-дослідної теми "Поетика художнього тексту (текст, контекст, паратекст, метатекст) в українській літературі". Тема дисертації затверджена на засіданні бюро науково-координаційної ради НАН України з проблеми "Класична спадщина та сучасна художня література" при Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України (протокол №4 від 04.12.2008 року).

Мета роботи - розкрити багатоаспектність сутності Винниченкової концепції "нової людини", специфіку її художнього вираження у прозі й драматургії письменника, з'ясувати ідейну наповненість провідних образів носіїв "нової моралі" - "чесності з собою" та філософії "конкордизму" як основи розбудови ідеального, гармонійно погодженого суспільства й необхідної умови практичного творення щасливого життя.

Для досягнення цієї мети передбачається вирішення таких завдань:

- вивчити погляди критиків, літературознавців рубежу ХІХ-ХХ століть та сучасних дослідників на проблему особистості у творчості В. Винниченка;

- з'ясувати у ній джерела художньої концепції людини (суспільно-філософські, літературно-естетичні, сімейно-побутові) та розкрити її зумовленість соціальними й індивідуальними чинниками;

- виявити філософські передумови Винниченкових ідей та естетичну природу й художню ґенезу концепції "чесності з собою" як цілісного літературного феномена;

- розкрити сутність творчої індивідуальності митця, його ідеологічних позицій та їх утілення в образах персонажів, зокрема художньої реалізації В. Винниченком концепції сильної людини;

- простежити еволюцію концепції особистості "нової людини" в перших п'єсах і романах митця;

- розглянути модифікацію проблематики драм другого періоду творчості письменника та специфіки її художнього вираження, зокрема на рівні конфліктів, протиборства жіночого і чоловічого начал;

- виявити передумови формування конкордистської моделі "нової людини" у творах "муженського циклу", визначити своєрідність її художньо-публіцистичної реалізації в романах і філософському трактаті періоду останньої еміграції (1920-1951);

- цілісно показати еволюційний процес створеного В. Винниченком образу "нової людини" як носія ідеї "чесності з собою" в ранній творчості до типу конкордистської людини й теоретичного обґрунтування ним нового кодексу життя особистості у філософсько-соціологічному трактаті "Конкордизм".

Об'єктом дослідження є драматургія і проза В. Винниченка ("Дизгармонія", "Щаблі життя", "Великий Молох", "Брехня", "Чорна Пантера і Білий Медвідь", "Мохноноге", "Закон", "Пророк", "Чесність з собою", "По-свій", "Божки", "Лепрозорій", досі не виданий в Україні роман "Вічний імператив", нещодавно друковані "Нова заповідь" і філософсько-соціологічний трактат "Конкордизм"). Також з метою поглибити осмислення розкриття концепції особистості у творах В. Винниченка залучаються матеріали опублікованих трьох томів щоденникових записів письменника, публіцистика, його листування з М. Коцюбинським, Є. Чикаленком, М. Горьким, Л. Гольдмерштейн, Р. Ліфшиць.

Предмет дослідження - концепція людини у творчості В. Винниченка як домінанта вираження світоглядної позиції митця, що передбачає розгляд принципів зображення персонажів і вираження системи суспільно-філософських поглядів письменника на людину.

Методи дослідження.

Методи дослідження, що застосовуються для досягнення мети, - порівняльно-типологічний, біографічний, цілісно-системний аналізи, спрямовані на розкриття своєрідності інтерпретації письменником концепції "нової людини". Також застосовано елементи психоаналізу, антропологізму, ґендерного аналізу, методи добору та систематизації матеріалу.

Теоретико-методологічну основу роботи становлять праці, присвячені вивченню теоретичного аспекту концепції людини в літературознавстві: монографії В. Щербини, М. Жулинського, В. Марка, наукові розвідки А. Бочарова, Ф. Федорова, Д. Маркова, Л. Якименка, С. Петрова, О Чхеїдзе та В. Норакідзе, М. Храпченка, І. Науменка, Л. Буєвої, С. Ломінадзе, Б. Удодова, Л. Кіракосяна, Л. Колобаєвої, Ю. Борєва та ін.

Питання особистості активно осмислюють літературознавці (В. Агеєва, Т. Гундорова, О. Забужко, О. Олійник, С. Павличко, Я. Поліщук, М. Ткачук, К. Фролова, Н. Шумило), філософи (І. Грабовська, П. Гнатенко, Т. Лешкевич, Л. Моторіна, В. Табачковський), релігієзнавці (М. Бубер, С. Нікольський, С. Франк). Вагомими для всебічного аналізу проблеми особистості в літературі постають розвідки сучасних учених Н. Зборовської, В. Мельника, В. Нарівської, О. Турган, С. Хороба, історико-літературні дослідження науковців діаспори: Г. Костюка, який вивіз архів В. Винниченка до Америки й передав його у розпорядження УВАН у США, Д. Гусара-Струка, Л. Залеської-Онишкевич, І. Качуровського, М. Мольнара, С. Погорілого.

Поглибленому аналізу проблеми, що вимагає певного рівня філософського осмислення, сприяли праці Епікура, Т. де Шардена, Г. Лебона, А. Бергсона, Е. Ренана, Ф. Ніцше.

У процесі вивчення предмету дослідження ми скористалися здобутками вітчизняного винниченкознавства, яке бере початок із розвідок Ю. Барабаша, Ю. Бойка, С. Гречанюка, Г. Клочека, М. Жулинського, П. Федченка, спиралися на праці, що відзначалися особливою широтою поглядів (Л. Мороз, Т. Гундорової, О. Гнідан і Л. Дем'янівської, В. Панченка, Г. Сиваченко), а також наукові студії І. Дзеверіна, В. Гуменюка, М. Жулинського, О. Ковальчука, С. Крижанівського, М. Кудрявцева, В. Марка, М. Неврлого, О. Петрів, Г. Сабат, Т. Свербілової, В. Хархун, С. Хороба, Т. Макарової, Т. Маслянчук, Н. Михальчук, С. Кочерги, Л. Танюка, дисертаційні дослідження О. Брайка, П. Летнянчина, Н. Малютіної, А. Матющенко, Л. Мацевко, Л. Міщенко, Л. Синявської, Б. Пастуха, Н. Пашковської та ін. Листування В. Винниченка і його щоденникові записи допомогли з'ясувати зміст сповідуваних автором ідей і секрети творчої лабораторії письменника.

Ураховуючи інтенсивність критичного осмислення творчого доробку митця й факт становлення винниченкознавства як багатовекторної галузі сучасної науки, наукова новизна дисертації визначається всеохопністю підходу до осмислення концепції людини В. Винниченком, уперше аналіз здійснюється на матеріалі його творчості всіх періодів і творів різних жанрів, починаючи з ранніх драм і закінчуючи "Конкордизмом". Уперше залучено тритомне видання його щоденників, з метою з'ясувати витоки світогляду митця та його своєрідність на тлі розвитку європейської думки ХІХ - першої половини ХХ ст. до порівняльного аналізу введено широкий філософський контекст - праці Т. де Шардена (вперше), дослідження Е.Ж. Ренана, А. Бергсона, Г. Лебона, Ф. Ніцше. Викладений у розділі матеріал допоміг з'ясувати специфіку філософсько-світоглядної системи В. Винниченка та формування його індивідуальної концепції людини, що знайшло вираження і в його літературній творчості.

Концепція особистості митця аналізується в проекції на тип конкордистської людини в його романах 1930-х років. Обрана тема спонукала представити аналізовані твори митця в їх взаємозв'язку, у процесі розвитку його письменницької манери, а відтак у контексті засвоєння національної і західноєвропейської літературних традицій.

Проза і драматургія письменника розглядаються як предмет цілісного осмислення з урахуванням Винниченкової концепції "нової людини" та опертям на політичні й філософсько-етичні погляди автора.

З'ясовується спектр естетичних шукань митця, який поєднав прагнення творити літературу на національному ґрунті із здатністю до засвоєння західноєвропейського модерного досвіду.

Теоретичне й практичне значення.

Матеріали і висновки дисертації можуть бути використані для поглиблення лекційних курсів з української літератури ХХ ст., під час розробки нових спецкурсів і спецсемінарів, при підготовці навчальних посібників для студентів-філологів, написанні ними курсових, дипломних, магістерських робіт, а також у практичній діяльності вчителів-словесників.

Результати дослідження використовуються в начальному процесі на факультеті української й іноземної філології та мистецтвознавства Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара при викладанні курсу "Історія української драматургії та театру". Також вони можуть бути використані при створенні узагальнюючих праць з історії української літератури, зокрема драматургії, у театральній діяльності.

Апробація результатів дослідження здійснювалася під час виступів на ІV Міжнародній науковій конференції "Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур" (Дніпропетровськ, 1997) та Міжнародній науковій конференції "Духовні цінності в умовах глобальних цивілізаційних трансформацій" (Дніпропетровськ, 2009), на підсумкових наукових конференціях Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара (2008, 2009, 2010 рр.).

Публікації. Основні положення й результати дослідження викладені у восьми статтях, п'ять із яких опубліковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та двох тезах.

Структура та обсяг роботи.

Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел, що становить 254 позиції. Загальний обсяг роботи - 227 сторінок, з них 198 сторінок основного тексту.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі вмотивована актуальність теми дослідження, визначені мета й завдання роботи, з'ясована теоретико-методологічна основа, розкриті наукова новизна дисертації та її практичне значення, подана інформація про публікації та апробацію основних положень.

Перший розділ "Концепція людини: теоретичний дискурс" присвячений з'ясуванню визначення й сутності категорії "концепція людини" в літературознавстві та чинників, що зумовили формування нового погляду українського письменника поч. ХХ ст. В. Винниченка на особистість. Виконанню цього завдання підпорядкована структура розділу, який складається з двох частин.

У підрозділі 1.1. "Літературознавча рецепція проблеми особистості у творчості В. Винниченка" осмислено теоретичні джерела, у яких представлений ґрунтовний розгляд проблеми концепції людини. При відсутності серед науковців єдності у визначенні сутності і вживання цієї категорії та широті поглядів, висловлених щодо розуміння самого терміна (визначальна риса характеру героя, головна авторська ідея художнього зображення людини, синонім поняття "творчий задум", провідна соціально-моральна й естетична позиція письменника та ін.) усе ж концепція людини постає проміжною ланкою між дійсністю і твором, у якому трансформуються життєві враження через художні образи. Концепція як система поглядів, світорозуміння базується на особистому досвіді інтерпретатора, зіставленні його з досвідом інших, переконливості доказів. Як термін філософського дискурсу вона може бути представлена в багатоманітності концептів, таким, на нашу думку, у літературній творчості та філософії В. Винниченка є принцип "чесність з собою", на якому ґрунтується і його концепція "нової людини", що знайшла художнє втілення в ранніх драмах, романах, і теорія конкордизму, викладена в його працях пізнішого часу, що становлять цілісну етико-філософську систему.

Художній світ і художня концепція постають як взаємопов'язані складові змісту твору. Керуючись визначенням Ю. Борєва про непластичні й пластичні елементи художнього світу, робимо висновок про перевагу перших, що особливо оприявнюються в ранній творчості В. Винниченка, у його авторській концепції людини, у розкритті якої вагомими є публіцистичні відступи, дискусійно-риторичні моменти, проголошення "нових" моральних постулатів через сприйняття неоднозначних героїв. Отже, характер зображення персонажів співвідноситься з визначенням концепції як "системи поглядів, розуміння певних явищ, процесів, набір доказів при побудові наукової теорії".

Дослідники оперують поняттями як концепція людини, так і концепція особистості, хоча для більшості науковців вони є синонімічними, а категорія "особистість" (це конкретна людина, індивідуальність) акцентує соціальний аспект. Концепція людини і світу оприявнює світогляд письменника, його естетичне кредо та змінюється не лише історико-хронологічно, а й в індивідуальній свідомості кожного окремого автора; з нею пов'язане новаторство митця. Для В. Винниченка важливим є зв'язок з епохою, художня інтерпретація особистості в контексті історичного виміру. Розглядаючи концепцію людини у творчості В. Винниченка, спираємося на визначення В. Марком таких складників концепції людини, як естетичний ідеал, розуміння письменником біологічних, духовних і суспільних начал у людині та його ставлення до персонажів, вибір героїв, принципи їх зображення, враховуючи і поділ ученим джерел концепції людини на суспільно-філософські, літературно-естетичні й сімейно-побутові.

У підрозділі 1.1. розгорнуто й оцінки літературознавцями проблеми особистості у творчості В. Винниченка від перших рецензій на його дебютну "Красу і силу" до різновекторних наукових розвідок останніх років. Від обґрунтування неоромантичної концепції людини (Леся Українка), зарахування митця до представників "нової драми" (М. Вороний) і письменників-індивідуалістів (М. Сріблянський) та оцінки проголошених ним постулатів "визволення індивідуальності" й перегляду моралі рубежу ХІХ-ХХ століть - до протесту проти знеособлення людини, аналізу "множинності" її природи у філософському вимірі буття та амбівалентності авторської позиції в кінці ІІ - на початку ІІІ тисячоліття - такий діапазон поглядів учених і критиків. Простежується еволюція сприйняття ідей В. Винниченка від засудження схематизму його героїв і повного неприйняття морального принципу "чесності з собою" народницьким і соціологічним літературознавством до схвалення критиками створення характерів нового українського громадянства, відсутності ідеалізації персонажів, точності в змалюванні психологічних типів, уміння автора дати аналіз душі "окремої одиниці", пошуків соціальної та індивідуальної гармонії - у модерністичній.

На основі аналізу щоденників і публіцистики В. Винниченка різних років з'ясовуємо акцентовані ним риси особистості: неприйняття слізливості, безбарвності, відсутності самоповаги, шаблонового зображення "хохлів" у творах російських авторів, антипатія до людей, які "виявляють малу жвавість інстинкту життя", розуміння ним природи характеру окремої особистості як індивідуальної комбінації певних рис і проголошення нового морального принципу "чесності з собою" (гармонії волі, розуму й почуттів).

Неординарність постаті й творчості В. Винниченка викликала й полярність оцінок літературознавців. У його аналізі внутрішнього світу людини вбачали як здобуток автора, так і "копирсання" у психіці, виступали "за" і "проти" зображення ним сильної особистості, як новаторський і як негативний оцінювали вплив Ф. Ніцше, проводили паралелі з М. Горьким, Ф. Достоєвським, Л. Андреєвим, М. Арцибашевим, то докоряючи за наслідування, то вважаючи це плідним засвоєнням ідей часу; пафос винниченківського заперечення зумовив порівняння митця з П. Кулішем.

Період замовчування письменника на радянській Україні активізував вивчення його творчості вченими діаспори зокрема після смерті митця. Сучасні винниченкознавці наголошують на новаторстві образної системи В. Винниченка, що полягає у внутрішній множинності, багатовимірності особистості, інтелектуалізмі, експериментальності й парадоксальності як домінантах творчості. Різноаспектний розгляд творів письменника маємо в низці монографій останніх десятиліть. У них акцентовано увагу на суперечливому сприйнятті критикою ідей письменника, дослідженні жанрів утопії та антиутопії, проблемах поетики драматургії, висвітленні літературної та історіософської спадщини митця доби еміграції, осмисленні національно-екзистенційних пошуків, метафізичних та естетичних інтенцій.

Вивчення універсальної проблеми співвіднесеності людини і світу вимагає філософського її осмислення, що було зроблено в підрозділі 1.2. "Ґенеза світогляду митця: філософський контекст, витоки, впливи". У ньому наголошено, що В. Винниченко - мислитель, який прагнув осягнути в епоху fin de sieМcle складність людської особистості, заглибитися в єдність у ній соціального й біологічного, загального й індивідуального. Прикметним для його світогляду є антропоцентризм бачення, тобто централізація погляду на проблемах людини, а світоглядною позицією, за авторським зізнанням, був "оптимістичний скептицизм". Ставлення В. Винниченка до релігії близьке до заперечення, але не однозначне. У розумінні цієї форми світогляду прихильником соціалізму та атеїстом В. Винниченком домінує визнання її компенсаторної функції (тобто, на його думку, людина шукає захисту у всесильного Бога); найгірше зло для митця - у стражданнях людей, і якщо людина потерпає через віру або соціальний устрій, за його переконанням, це є зло, яке треба нищити. Французький письменник Маратрей, який порівнював його з Конфуцієм, зацікавив українського митця ідеями конкордизму ("Конкордистська мораль"), що першою помітила Г. Сиваченко.

Характер і світогляд письменника виявляються в його епістолярній спадщині (листи до дружини Розалії Ліфшиць), щоденниках (зокрема й виданого у 2010-му третьому томі за 1926-1928 рр.), на підставі аналізу яких зроблено висновок про такі риси особистості В. Винниченка, як енергійність, заповзятість, уміння переконувати у своїх ідеях; визначено і специфіку його родинних зв'язків (живучи самотньо у Франції, подружжя Винниченків не прагнуло підтримувати стосунки з представниками еміграції, митець не відчував особливої потреби ні в близьких друзях, ні в спілкуванні з родичами й батьками). Зауважимо й певний егоїзм митця, який не потребував поряд нікого, окрім дружини Розалії Ліфшиць, стовідсоткової його прихильниці й послідовниці, яка розділила з ним закордонні поневіряння і ставилася до нього, як до кумира (її листи засвідчують екзальтоване сприйняття, обожнення нею свого чоловіка і надзвичайну захопленість його ідеями).

Розглянувши чинники, які вплинули на становлення художньої концепції особистості в його творчості, для розкриття формування основ власне Винниченкової філософсько-світоглядної системи ми зосередилися на першоджерелах, про які достеменно відомо, що їх студіював письменник (опис лектур бібліотеки митця муженського "Закутка", зроблений Б. Подоляком ? Г. Костюком). Адже при значній кількості праць із питань впливів на українського майстра художнього слова (його світоглядні позиції розглядали в контексті вчення Епікура, порівнювали з англійським мислителем А. Кестлером, з екзистенціалістами Н. Аббаньяно, С. Кіркегором, Ж.-П. Сартром, А. Камю, сфокусували увагу на понятті Ф. Ніцше "нігілістична людина" тощо) глибоких філософсько-літературознавчих зіставлень в історико-порівняльному аспекті нараховується небагато. Проведений детальний порівняльний аналіз поглядів В. Винниченка на мораль, людину і світ з ідеями Г. Лебона ("Психологія народів і мас", "Психологія соціалізму" ), А. Бергсона ("Два джерела моралі й релігії"), Е.Ж. Ренана "Марк Аврелій і кінець античного світу", "Життя Іісуса"), Ф. Ніцше ("По той бік добра і зла", "Генеалогія моралі", "Так казав Заратустра", "Жадання влади") та інших мислителів дозволив виявити як риси їх сходження, так і розбіжності.

Встановлено, що спільним для сучасників ? В. Винниченка і Т. де Шардена є предмет осмислення - природа людини, її буття, соціальні й біологічні характеристики. У більшості позицій вони єдині (ідеї евгенізму та фізичного самовдосконалення людини, раціональної організації життя на Землі), проте розходяться в розумінні релігійної віри як чинника перетворення людства, оскільки для французького вченого вона є синонімом еволюції, а ставлення українського письменника характеризується її неприйняттям. Як і багатьох мислителів (Г. Лебона, Е. Ренана, А. Бергсона та ін.), В. Винниченка цікавить роль непересічних особистостей, які "здатні захоплювати собою натовпи". І в художній біографії Іісуса з Назарета Е. Ренана, який прагнув "раціональної перевірки християнства", і в драмі В. Винниченка "Пророк" також маємо інтерпретацію міфу про Христа. За полеміку з християнським ученням обох авторів свого часу звинувачували в антирелігійності й аморальності; зближували їх увага до семітського питання і пафос заперечення усталених поглядів. На нашу думку, деякі риси свого героя (проповідь любові, зречення всього в ім'я служіння ідеї) український письменник узяв саме з праць французького історика релігії.

Прагнення об'єктивного розгляду закономірностей життя індивіда, природи і суспільства визначає літературну діяльність француза Г. Лебона й українця В. Винниченка. Останньому імпонувало заперечення Г. Лебоном провідної ролі розуму і теза про несвідомий характер моралі, ролі релігійних вірувань у розвитку цивілізації та залежності щастя від стану душі, а не зовнішніх обставин, розуміння мети людства як пошуку засобів, які зробили б людину щасливою.

В. Винниченка, улюбленим прийомом якого стало експериментальне доведення чи заперечення постулатів моралі в художніх творах, цікавили й міркування А. Бергсона про перевагу інтуїції над інтелектом, егоїзм, моральний обов'язок та біологічну природу людини. Ми встановили, що неприйняття біблійної заповіді любові до ближнього є спільним у поглядах А. Бергсона, В. Винниченка, Ф. Ніцше, а розуміння останнім призначення жінки - народити надлюдину - мало значний вплив на світогляд українського письменника й навіть улаштування ним особистого життя (зокрема виважений вибір дружини як матері своїх дітей).

У другому розділі "Чесність з собою" як етичний принцип "нової людини" у ранній творчості В. Винниченка" увагу сконцентровано на розгляді вираження концепції "чесність з собою" в перших драмах митця, зокрема питанні еволюції її художньої інтерпретації автором, специфіки її вияву на рівні образів героїв-носіїв цієї ідеї та пов'язаних з нею кола питань у драмах "Дизгармонія", "Щаблі життя", "Великий Молох" та перших творах великої епічної форми. На матеріалі ранніх драм і романів простежено діапазон людських характерів, зокрема створеного митцем типу "нової людини"-революціонера та жінки, захопленої новими ідеями перебудови життя. особистість винниченко естетичний конкордистський

У підрозділі 2.1. "Художнє осмислення феномену "чесність з собою" як етичного принципу "нових людей" у драматургії митця" подано системний аналіз драм "Дизгармонія" , "Щаблі життя" та "Великий Молох" у контексті з формуванням основоположного у Винниченковій філософії принципу "чесності з собою", його оприявнення в розкритті світоглядних позицій героїв художньо. Естетика нового героя - сильної особистості в українській літературі раннього модернізму знайшла яскравий вияв у драматургії В. Винниченка, який, засвоївши досвід європейського письменства, розширив українську літературу тематично, відштовхнувшись від романтично-етнографічної стилістики. Акцентовано прагнення митця "схопити те, що із філософських трактатів робить п'єси". Ідея досягнення щастя - відчуття "повноти і гармонії всіх сил" - стала принципом "чесності з собою" як повного узгодження думок, почувань і дій людини. Дисгармонія тлумачиться як відступ від норми, того, що необхідно подолати.

Літературні критики відзначали дуалізм принципу "чесності з собою" В. Винниченка (П. Христюк), поширеність типу людей, його носіїв, у російській літературі (М. Данько), вбачали в ній виклик оміщаненій інтелігенції (А. Товкачевський), з іншого боку - дорікали В. Винниченку за проповідь буржуазної моралі й відсутність соціального змісту проголошуваної гармонії (А. Річицький), штучність, тенденційність теорії та перелицьовування прописних істин (С. Єфремов). Як концептуально важливе в розумінні специфіки письменницького мислення нами прийнято твердження Лесі Українки про групу положень або ідею, до якої митець періодично повертається і яка втілюється в одному типі, що його письменник "варіює безконечно". Атеїст і соціал-демократ, В. Винниченко вірив у рятівну роль сформульованої ним же концепції відновлення душевної рівноваги, а прагнучи донести свої ідеї до широких мас, утілював їх у художні образи, роблячи носіями цих ідей протагоністів своїх драм і романів. За допомогою концепції "чесність з собою" митець обстоює права людини як самодостатньої особистості на вчинок, а з іншого боку - ця теорія є руйнівною, оскільки дає необмежену свободу тому, хто не зважає на моральні закони як регулятори поведінки, спонукає до волюнтаристських вчинків та ігнорування волі інших.

Наголошуємо, що в драмах В. Винниченка з'являються образи "нових людей"-революціонерів, учасників політичної боротьби, діячів соціалістичних гуртків. Їхні етичні принципи осмислюються у зв'язку з соціальними конфліктами й суперечностями доби. У "Дизгармонії" автор ставить і нові для тогочасної літератури питання: дисгармонія в людських взаєминах, співвідношення правди й брехні в житті індивідуума, моральне обличчя революціонера, роль і призначення сильної особистості, статеві взаємини й національне питання.

У роботі відзначено відсутність у драмах В. Винниченка характерного для неоромантизму традиційного поділу на героя і масу, натомість - наявність прагнення індивідуалізації персонажів, акцентація не зовнішніх колізій, а внутрішніх переживань, що відповідно розкриває типи характерів і вибудовує конфлікти. Уповільненість, а подекуди й відсутність дії, переобтяженість монологами, повтор думок та схематизм образів, перевага "словесних тирад" над подіями зумовили появу в п'єсі deus ex machina (на відміну від художньо досконалої ранньої прози). У "Дизгармонії" ідеї персоніфікуються в образах головних героїв, а сама концепція "чесності з собою", за нашим переконанням, ніби поділена між двома її носіями - Грицьком і Мартином, чиї ідейні позиції протиставлено, як, до речі, і жінок - за вдачею, темпераментом, взаєминами з чоловіками, - прийом, що стане одним із найважливіших у наступних драмах. Виразник ідеї "чесності з собою" - Мартин - уособлює культ сили, індивідуалізму, заперечує "стару" традиційну мораль, не знає душевних вагань, сумніви вважає слабкістю. Грицько (тип фізично слабкої людини, схильної до самоаналізу і рефлексій, не здатний діяти) прозірливо помічає дисгармонію в житті й у вчинках революціонерів, хоча не спроможний довести думки до кінця. Суперечливі герої драми Винниченка - інтелектуали, які в гострих дискусіях хоч і не знаходять істину, але намагаються її відшукати. Зародком гармонійної людини є життєлюб Мазун, молодий, діяльний, сповнений радості життя. У драматургії письменника виведена постать партійного бюрократа, тип формаліста від революції, уособлений у трьох іпостасях: Департамент у "Дизгармонії", Абстракт у "Великому Молосі" і Цінність Маркович у драмі "Базар".

Проаналізувавши драму "Щаблі життя", з'ясовуємо, що випробування концепції "чесності з собою" спроектоване переважно на етичні принципи людини і родинне життя. Модифікацією носія цієї ідеї став образ Мирона Купченка, як і герой першої драми, він почуває себе вільним від традиційних для "старої" моралі шлюбних обв'язків. Його програмні висловлювання подаються розрядкою; у штучному нагромадженні конфліктних ситуацій простежується авторський експеримент, мета якого - глибше розкрити моральну позицію героя. В образі "нової людини" в драмі виразно акцентовано таку рису, як національна свідомість, але водночас показано розірваність родинних зв'язків "нових людей", наголошено на таких рисах особистості Купченка, як відсутність емоційної близькості з матір'ю (характерна ознака національного менталітету), а вирішення проблеми евтаназії перегукується з ніцшеанською мораллю про заперечення ролі слабкого в суспільстві. Розгорнута в п'єсі В. Винниченка дискусія з питання проституції і суспільства, постановка проблеми боротьби в людині біологічних і соціальних чинників, викриття подвійної моралі перетворювачів світу руйнують міф про аскетизм революціонерів. Традиційна для українських мелодрам любовна колізія переосмислюється: учитель намагається вмовити на нешлюбні стосунки доньку заможного землевласника з великим посагом. Маючи здібності оратора-проповідника (що характерно для героя ніцшеанського зразка), Мирон Антонович, як і перґюнтівський тип, проголошує критерієм усіх цінностей свої думки та власне бачення права на істину - зумисна авторська настанова шокувати, вразити читача суперечливими сентенціями. У розвитку конфлікту як зіткнення носія "чесності з собою" з людьми різних світоглядів виявляється вміння автора побудувати діалог-двобій, разом з тим - мелодраматична гіперболізація пристрастей, епічні елементи, які знижують художній рівень. П'єса "Щаблі життя" видається досконалішою за попередню, але носій "чесності з собою" все такий же багатослівний і суперечливий.

Ідея незалежності індивідуума від суспільства осмислюється в драмі В. Винниченка "Великий Молох". Як і в першій п'єсі "Дизгармонія", зображені в ній події відбуваються в революційному середовищі, герої - молоді люди з чітко окресленими ідейними позиціями й прагненнями.

У підрозділі йдеться про участь В. Винниченка у філософських дискусіях на о. Капрі з О. Богдановим, А. Луначарським, М. Горьким про гармонію індивідуального й колективного, "Я" і "Ми", права на зображення в художньому творі "нових людей" не лише з ідеального боку, що засвідчують принциповість позиції українського письменника, яка відбилася у драмі "Великий Молох". У центрі сюжету цього твору - бунт свободолюбного лікаря Зінька проти Молоху "Ми", позиції якого оприявнюються в епізодах дискусій із партійними товаришами і любовних взаєминах (у наголошенні невіддільності революційного від любовного як кута зору вбачаємо вияв життєвого досвіду письменника-революціонера).

Аналіз драми "Великий Молох" показав, що символічний зміст її назви неоднаково тлумачиться різними дійовими особами. На відміну від інших ранніх творів В. Винниченка, головний герой "Великого Молоху" не є сильною цілісною особистістю, він тільки прагне бути "чесним з собою", оборонити власне "я" від поглинання обов'язками-молохами, у прийнятті рішень виявляє пасивність (на відміну від активних представниць жіночої статі), мислення його деякою мірою інтроверсійне, схильний до занурення в себе, самоаналізу. За термінологією психоаналітиків, його стан можна кваліфікувати як "внутрішню блокаду" (синонім - скованість) - термін, уведений Е. Фроммом на позначення специфічного відчуття людини, яка не може реалізувати свої чуттєві, емоційні й інтелектуальні можливості. Автор акцентує увагу на виявленні роздвоєності персонажа як на професійному рівні, у любовних взаєминах, так і у сфері індивідуального й соціального, особистісного й колективного. В. Винниченко активно використовує монолог як здобуток старої драматургічної школи, проте з іншою метою - для проголошення героями "нових" ідей початку ХХ ст. Тому митцю зауважували надмір публіцистики (Є. Чикаленко) або, навпаки, оцінювали публіцистичну тенденційність письма як ознаку авторського стилю (В. Гуменюк).

Розглянувши твори письменника в контексті української поезії початку століття з її загальною тенденцією осмислення категорії "ми" та її значної переваги над "я", відзначимо, що спершу це простежується і у В. Винниченка, але він одним з перших усвідомив нівелювання людської одиниці. У процесі типологічного зіставлення драми В. Винниченка з творами російських авторів - О. Купріна ("Молох", 1896) і Є. Зам'ятіна ("Ми", 1920), відзначаємо, що з образом усевладного божества, Молоха, у них асоціюється влада капіталу, руйнівна сила технічного прогресу, який поглинає здоров'я й особисте щастя людини, та влада держави, що прагне контролювати всі сфери життя. Літературознавці (І. Шайтанов, Г. Сиваченко, Г. Сабат) визначають жанр роману Є. Зам'ятіна як антиутопію, що містить трагічне передбачення майбутнього. Український драматург апробовує як важіль, що протистоятиме цьому тиску на особистість, ідею "чесності з собою", яку завзято, хай і не зовсім аргументовано, проповідують його герої, оберігаючи свободу волі індивідуума від загалу.

У підрозділі 2.2. "Філософія й морально-етичні позиції "нових людей" у прозі В. Винниченка ("Чесність з собою", "По-свій", "Божки")" проаналізовано особливості художнього втілення письменником у перших соціально-психологічних творах великої форми ідей, які сповідували революціонери-соціалісти початку ХХ століття.

З позицій Г. Поспєлова, який відносив драму й епос до одного літературного роду - епіко-драматургічного, акцентування вченими-теоретиками таких її родових особливостей, як позбавленість мовлення оповідача (Л. Тимофєєв), посилення принципу "саморозвитку" характеру в порівнянні з епосом і підпорядкованість драми сценічним вимогам (В. Халізєв) з'ясовано мотивацію звернення В. Винниченка до великих епічних творів, розглянуто близькість драми за своєю родовою основою до епосу.

У розділі висвітлюється інваріантність головного героя "Чесності з собою" В. Винниченка, його близькість до "Щаблів життя", що визначається не тільки однаковим ім'ям персонажа, але й проблематикою (проповідь "нової" моралі, тема проституції, убивство Мироном хворої матері), передусім ідеї "чесності з собою", носієм і поборником якої є Мирон Купченко, вираження її в повісті автор оцінював як "одповідь критикам "Щаблів".

Ідейне кредо В. Винниченка сформульовано у домінантній художній концепції особистості людини, котра сповідує принцип "чесності з собою", що є найбільш характерною соціально-моральною й естетичною тенденцією його творчості.

Порівняльний аналіз дає підстави вести мову про те, що за темою - революціонер-терорист і проститутка, зображеними ситуаціями роман В. Винниченка "Чесність з собою" перегукується з оповіданням Л. Андреєва "Тьма", що спричинене спільними долями російського й українського митців, але в той же час відмінність їхніх світоглядних установок виокремлює самобутність кожного з них - "абстрактна" любов до людей Андреєва, який, намагаючись осмислити життя з відстані, цінував лише свободу, і розуміння своєї суспільної місії Винниченком. Зіставлення образів-персонажів "Чесності з собою" та роману М. Арцибашева "Санін" за морально-етичними характеристиками поведінки героїв і проблематики творів теж дає можливість побачити спільне і відмінне у висунутій концепції героя, який з'являється в літературі початку ХХ ст. - так званої "нової людини" - революціонера-терориста ("Тьма"), героя-нігіліста ("Санін") і типу "нової людини" В. Винниченка - чоловіка, який конкретизується саме як "чесний з собою", бо сповідує чітко сформульовану умоглядну теорію, яку він проектує на різні сфери життя: родинне - проповідь вільного шлюбу, соціальне - прагнення реабілітувати "зневажених і знедолених" проституток як членів суспільства, релігійну - заперечення в теорії і на практиці основоположних біблійних заповідей.

У процесі системного розгляду ранніх драм, роману "Чесність з собою" та дилогії "По-свій", "Божки" окреслене формування та еволюція образу "нової жінки": від Катрі ("Великий Молох"), Дари ("Чесність з собою") до Ріни Задорожної ("Божки"). У романах В. Винниченка "По-свій" і "Божки" наскрізним образом виступає "сильна жінка" патріархального типу Степанида, яка любить підкоряти чоловіків своїй волі, але байдужа до політичних ідей. У них представлена і ціла галерея жіночих типів за принципом своєрідної градації: божевільна Зоя (статичний епізодичний персонаж); неприваблива зовні Валя, яка, проте, є об'єктом матеріальних зацікавлень чоловіків; "патріархальна" Галя, якою теж користуються як утіхою для розторганих нервів (Юрій), але не люблять; нещаслива в шлюбі з адвокатом Тота, що не має "цінностей"; красуня Олеся, змушена зректися особистого щастя в ім'я служіння хворій сестрі, та Ріна, котра бере участь у політичній діяльності та по-новому дивиться на питання шлюбу і є втіленням винниченківського типу "нової жінки".

У третьому розділі дисертації "Опозиції фемінне / маскулінне в драмах В. Винниченка: пошук гармонії та протиборство" розглянуто вплив філософських ідей на конкретно-історичний, морально-філософський та загальнолюдський аспекти проблематики творів письменника. Відзначено активізацію в літературі 1910-1920-х рр. проблеми міжстатевих взаємин (поширення ідей емансипації, вплив теорій З. Фройда й Ф. Ніцше, популярних в інтелігентському середовищі) та увагу сучасного літературознавства до вивчення чоловічо-жіночих колізій у драматургічному й прозовому доробку В. Винниченка (Р. Багрій, Н. Зборовська, І. Гайванович, Н. Миронець, В. Агеєва, Я. Поліщук). Закцентовано увагу на висвітленні поглядів письменника на питання чоловічо-жіночого співжиття, що оприявнені в "Щоденнику" та публіцистичних працях, зокрема розмежування ним понять "любов" і "кохання", спостереження над щасливими й нещасливими подружжями, погляди на жінку, її поведінку, зовнішні приваби, психологію; зафіксований у другому томі історико-політичного трактату „Відродження нації", коли В. Винниченко перебував в уряді Центральної ради, проект закону про цивільний шлюб, незалежний від церкви.

Інтерпретація драм митця з урахуванням фемінного й маскулінного дає змогу глибше зрозуміти його художній світ і концепцію людини, важливою складовою яких є проблема чоловічо-жіночих взаємин в їхніх діалектичних взаємозв'язках. На прикладах аналізу родинно-побутових драм "Брехня", "Чорна Пантера і Білий Медвідь", "Мохноноге", "Закон" та останньої із написаних ним п'єс "Пророк" осмислюється характер інтерпретації письменником проблем шлюбу, ролі розуму й інстинктів у становленні характеру й долі людини, боротьби свідомого й підсвідомого, взаємин індивідуума й оточення, специфіка вираження внутрішнього світу інтелігента, проникнення у таємниці людської душі. У результаті зроблено висновок, що у творах В. Винниченка світ людських стосунків виступає сферою безпосередньої реалізації моральності як міжсуб'єктної взаємодії ("Брехня"), морально-філософська й етична проблематика сполучається з психологічним відтворенням життя неоднозначної головної героїні. Діалог трактується як зустріч двох голосів, двох світоглядних позицій, що можуть співіснувати у свідомості одного й того ж суб'єкта (конфлікт виникає між свідомістю Наталії Павлівни, котра створює цілу теорію брехні, й іншою свідомістю, уособленою в образі Івана Стратоновича, який водночас є голосом совісті героїні, її аlter еgо; ім'я Стратон від гр. stratos - військо).

Зумисна ускладненість ситуації, бажання "життя добре збовтати, вивести з спокійної норми" характеризує експериментальну загостреність конфлікту між прагненням свободи творчою особистістю і сім'єю в драмі В. Винниченка "Чорна Пантера і Білий Медвідь", де протиставлення характерів жінки й чоловіка накреслене вже в назві твору, побудованій на стилістичному прийомі анімалістичної та кольорової антитези. Яскраво виражена батьківська позиція художника Корнія в контексті його професіональних уподобань: коли мистецтво переважає над виконанням ним суто родинної, біологічної функції - уваги до власного немоляти-сина, отже, актуалізація, як і в драмі "Закон", проблеми відповідального ставлення батьків до народження дитини. Сюжетний розвиток взаємин митця з оточенням і родиною, такі засоби створення образів, як мова, портретні характеристики, взаємодія з іншими дійовими особами, участь у розгортанні конфлікту розкрили символічні образи головних героїв; ключові слова (краса, життя, святість) грають важливу роль у вираженні ідейно-образного змісту твору. Тема невідповідності життя проголошеним ідеалам, питання перебудови людини, ідея її "самотворення" розглядається в драмі "Мохноноге". Ми прагнули дослідити концепцію характеру жінки, яка підпорядкувала своє життя ідеї брехні - "Брехня", ідеї дитини (служіння їй, збереження її життя) - "Чорна Пантера і Білий Медвідь", надідеї (іdee fixe) дитини - "Закон". Теза "людина - це звір" знаходить розвиток у багатьох творах В. Винниченка, зокрема драмах "Чорна Пантера і Білий Медвідь", "Мохноноге", "Закон", романі "Записки кирпатого Мефістофеля".

...

Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.