Літературно-критична творчість Міхала Грабовського в контексті польського романтизму

21

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.162.1 Грабовський М.

Літературно-критична творчість Міхала Грабовського в контексті польського романтизму

10.01.03 - література слов'янських народів

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Руденко Ірина Вікторівна

Київ 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі полоністики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор, Радишевський Ростислав Петрович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри полоністики.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, Єршов Володимир Олегович Житомирський державний університет імені Івана Франка, доцент кафедри теорії та історії світової літератури;

кандидат філологічних наук, Вахніна Лариса Костянтинівна Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, провідний науковий співробітник, завідувач відділу мистецтва та народної творчості зарубіжних країн.

Захист відбудеться «31» травня 2011 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий «29» квітня 2011 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. М. Гаєвська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Утвердження романтизму як художнього напряму в польській літературі та мистецтві сприяло бурхливому розвитку літературної критики, яка вже на початку ХІХ ст. посіла вагоме місце в літературному процесі, виступивши важливим чинником формування суспільної свідомості. Письменники й теоретики доби романтизму тяжіли до осягнення часопростору, що сприяло диференціації письменства на ряд суміжних, але не тотожних видів діяльності, де літературна критика займала, як правило, одне з провідних місць.

Досить вагомою для польського романтизму була творчість Міхала Грабовського (1804 - 1863), - видатного літературного критика, письменника-романіста, представника «української школи» в польському романтизмі, видавця, історика, етнографа, естета, громадського і культурного діяча середини ХІХ ст. Його багатогранна й невтомна літературна праця, що тривала майже сорок років, була безпосередньо пов'язана з етапом формування національної самосвідомості поляків. Творчий набуток митця мав важливе значення для розвитку письменства, адже він був автором низки історичних романів у дусі В. Скотта - «Станиця Гуляйпільська» («Stannica Hulajpolska»), «Тайкури» («Tajkury») тощо, а також етнографічного дослідження «Україна давня і сучасна» («Ukraina dawna i teraџniejsza»).

У 1843 р. М. Грабовський став членом Київської археологічної комісії, був автором проекту заснування Товариства шанувальників мистецтва, сприяв виходу циклу офортів Т. Шевченка «Мальовнича Україна», а в 1847 р. опікувався справами побудови дзвіниці при Київському костьолі.

Літературно-критична діяльність М. Грабовського і досі є надзвичайно актуальною, адже сприяє поглибленому розумінню ґенези естетичної думки в польському романтизмі. У різні часи його літературно-критична творчість була предметом як беззаперечного наслідування, так і гострого засудження, зазнавала суттєвих викривлень або замовчувань, що у підсумку призвело до вилучення його спадщини з художнього контексту та, як наслідок, з наукового обігу. Через те в сучасній полоністиці назріла гостра потреба нового прочитання та осмислення його літературно-критичного доробку, неупередженої оцінки цієї видатної постаті. В історії польського романтизму критик заслуговує на особливе місце як поціновувач усього українського, який більшу частину свого життя провів на Правобережжі, контактував із П. Кулішем, М. Максимовичем, Т. Шевченком, М. Юзефовичем, співпрацював із С. Гощинським, Б. Залеським, Г. Жевуським, Ю. І. Крашевським, К. Свідзинським, а серед російських літераторів - С. та І. Аксаковими, М. Полєвим, В. Туманським.

Початок критичного осмислення літератури доби романтизму в Польщі здебільшого репрезентували праці Й. Бартошевича, Ф. Бохвіца, К. Бродзінського, А. Міцкевича, М. Мохнацького та Я. Снядецького. Однак тривала літературно-критична активність М. Грабовського, випереджаючи час, певною мірою вплинула на формування літературно-художніх традицій, заклала теоретичні основи поетики польського романтизму. Вивчення літературно-критичної спадщини письменника включає три взаємопов'язані аспекти, а саме: літературно-критичний, історико-літературний, філософсько-естетичний, що знайшли своє відображення в його дослідженнях «Література і критика» («Literatura i krytyka», 1837, 1838, 1840), «Літературні, критичні, мистецькі статті» («Artykuіy literackie, krytyczne, artystyczne», 1848), а також у багаточисленних статтях у періодичних виданнях: «Атенеум» («Athenaeum»), «Варшавський щоденник» («Dziennik Warszawski»), «Петербурзький тижневик» («Tygodnik Petersburski»), «Російська бесіда» («Русская беседа»), «Сучасник» («Современник»), «Київський телеграф» («Киевский телеграф»), «Львів'янин» («Lwowianin») тощо.

Важливе значення для з'ясування критичних поглядів М. Грабовського має листування. У величезному його масиві (досі повністю не виданому та не дослідженому) містяться концептуальні міркування й оцінки як творчості окремих письменників, так і тогочасного літературного процесу. Переважна частина листів адресувалася до літераторів і публіцистів, які стали провідними представниками романтизму в Польщі та Україні, серед них І. Головінський, С. Гощинський, А. Грабянка, А. Гроза, Б. Залеський, Г. Жевуський, З. Качковський, Ю. І. Крашевський, П. Куліш, К. Підвисоцький, А. Пшездзєцький. Думки, висловлені в цих документах, значно розширюють уявлення про час і добу, уточнюють поступ літературного процесу.

Складність аналізу літературно-критичних статей М. Грабовського полягає в тому, що й досі не існує повного видання його праць, а деякі з них не передруковувалися з часу першої публікації. Проте значна частина творчого набутку залишається цінною й сьогодні, репрезентуючи зразки розв'язання важливих історико-літературних проблем, що обумовлює актуальність дисертаційного дослідження - необхідність сучасного осмислення та реінтерпретації літературно-критичного доробку М. Грабовського в контексті польського романтизму.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Дослідження виконано на кафедрі полоністики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відповідно до науково-дослідницької теми «Українсько-слов'янський мовно-літературний дискурс» у рамках комплексного плану «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації» (06 БФ 044-01). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 11 від 29.06.2010 р.) та в координаційній раді Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 5 від 14.10.2010 р.).

Метою дисертації є осмислення літературно-критичної творчості М. Грабовського в контексті польського романтизму, з'ясування домінантних принципів художньої критики, моделювання їх естетичної функціональності та вираження напрямків рецепції, що передбачає розв'язання таких завдань:

- виявити критерії оцінки та інтерпретації літературного процесу в контексті доби, умови формування та моделі романтичної літератури;

- простежити еволюцію літературних, філософських та естетичних поглядів М. Грабовського;

- визначити жанрову парадигму літературно-критичних матеріалів та листування; грабовський література жанровий польський

- схарактеризувати проблематику епістолярію письменника, яка розширює і поглиблює уявлення про змістовність його літературно-критичної думки;

- висвітлити місце та вплив критика на хід літературного процесу в польській літературі.

Об'єктом дисертаційного дослідження є літературно-критична та епістолярна спадщина М. Грабовського 20-х - 60-х рр. ХІХ ст.

Предмет дослідження - аналіз літературно-критичних статей М. Грабовського та сприйняття творчості польських, українських і зарубіжних письменників, а також епістолярію.

Методологічна основа дисертації. Дослідження здійснено із залученням: зіставного методу, спрямованого на виявлення спільних і відмінних рис у літературно-критичних розвідках польського митця у порівнянні з західними теоріями романтизму; комплексно-історичного та системного, які дозволили інтерпретувати праці М. Грабовського в межах літературно-культурних контактів. Аксіологічний принцип зумовив здійснення оцінки естетичних і критичних ідей літературознавця, а також його літературно-критичних статей та листування; типологічний метод дозволив класифікувати та систематизувати критичні описи М. Грабовського; еволюційний, за допомогою якого досліджено подальший розвиток та джерела світоглядних позицій польського діяча; філологічний - що став основним з огляду на вивчення та опис статей, рецензій і кореспонденції письменника.

Теоретичну основу становлять дослідження, що присвячені вивченню творчості М. Грабовського, серед яких є праці Ю. І. Крашевського, Я. Креховецького, А. Тишинського, дещо пізніше П. Баньковського, А. Бара, Ф. Бєляка, А. Васька, С. Козака, Л. Крідля, Ст. Маковського, М. Роллє, Й. Третяка, П. Хмєльовського, О. Юровської, В. Яблоновського, а також Ю. Булаховської, Г. Вервеса, М. Возняка, В. Гнатюка, В. Єршова, В. Івашківа, Р. Кирчіва, Є. Нахліка, Р. Радишевського, де міститься значний науковий матеріал та цінні спостереження. Особливу увагу приділено висвітленню надбань літературознавства щодо теоретичних особливостей критики як видового різновиду літературного мистецтва, якому зокрема присвячені студії Л. Білецького, Р. Гром'яка, С. Шаховського, з польських учених Т. Грабовського, М. Жмігродзької, М. Стрижевського, П. Хмєльовського, а також вивченню специфіки листа як одного з провідних жанрів романтичної критики, розвідки М. Коцюбинської, В. Кузьменка, Г. Мазохи, В. Святовця, С. Скварчинської, З. Судольського, С. Шпотанського.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є комплексним дослідженням літературно-критичного набутку М. Грабовського в контексті польської літератури. У роботі вперше з позицій сучасного літературознавства:

? здійснено системний аналіз художньо-критичної та епістолярної спадщини;

? співвіднесено основні засади польської літературної критики доби романтизму та художньо-естетичні погляди М. Грабовського;

- визначено періодизацію творчості польського критика;

? виявлено принципи, запропоновано жанрову парадигму літературної критики польського письменника;

? уточнено і встановлено об'єктивний внесок М. Грабовського в розвиток польської критичної та естетичної думки.

Теоретичне і практичне значення праці. Результати дослідження дозволяють поглибити уявлення про роль і місце критичного доробку М. Грабовського в контексті польської літератури. Матеріали дисертації можуть бути використані для написання наукових розвідок про літературний процес доби романтизму в Польщі, для розробки курсів лекцій з історії польської та української літератур XIX ст., зокрема присвячених аксіології «української школи» в польському романтизмі, а також спецкурсів з історії літературно-критичної думки польсько-українського пограниччя та українсько-польських взаємин. Крім того, підсумки дисертаційного дослідження можуть бути враховані при написанні таких фундаментальних праць як «Історія польської літературної критики», «Історія польської літератури доби романтизму», «Історія української літератури доби романтизму».

Апробація результатів дисертації. Результати здійсненого дослідження стали основою для виступів на міжнародних та республіканських конференціях: «Європейський вимір української полоністики» (Київ, 2007); «Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчий виміри» (Київ, 2008); «Мова як світ світів. Поетика і граматика» (Київ, 2009); «Етнічні мовно-культурні моделі світу в контексті українського перекладознавства: до 90-річчя М. Лукаша» (Київ, 2009); «Гоголівський модус буття: література, мова, культура» (Київ, 2009); «„Польсько-український бюлетень”: європейська традиція діалогу культур» (Київ, 2010) та славістичних наукових читаннях, присвячених пам'яті академіка Л. А. Булаховського (Київ, 2009).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 7 наукових статей у виданнях і наукових збірниках, затверджених ВАК України.

Структура. Робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків та бібліографії. Загальний обсяг дисертації становить 203 сторінки, із них 178 с. основного тексту. Список використаних джерел нараховує 287 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, сформульовано мету й основні завдання роботи, визначено об'єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичну і практичну цінність, сформульовано теоретико-методологічні засади дисертації.

У першому розділі «Творчість М. Грабовського в контексті ідей західноєвропейського романтизму» здійснено аналіз основних літературних тенденцій, висвітлено впливи філософії та естетики романтизму на становлення критичної спадщини письменника в контексті доби.

У підрозділі 1.1 «Вплив німецької філософії на М. Грабовського-критика» розглянуто роль німецької романтичної філософії у формуванні естетичних і літературознавчих поглядів М. Грабовського.

У період полеміки між класиками і романтиками в Польщі пожвавилося зацікавлення романтичною філософією. Молодше покоління, яке представляли К. Бродзінський, М. Грабовський та М. Мохнацький, проголошувало гасла творчої свободи, намагалося пробудити в суспільстві прагнення до духовної і культурної незалежності та національної ідентичності. Аргументуючи свої гасла, прихильники романтичної течії шукали обґрунтування в західній філософії, перш за все, у німецькій. У той час літературна критика стала головним виразником естетичних теорій. Певні риси ідей німецьких романтиків знайшли відображення у працях К. Бродзінського («Про класичність і романтичність, а також про дух польської поезії» /«O klasycznoњci i romantycznoњci tudzieї o duchu poezji polskiej»/, 1818; «Думки про стремління польської літератури» /«Myњli o d№їeniach literatury polskiej»/, 1820), де автор намагався використати критику для об'єднання поглядів розшарованого суспільства шляхом окреслення і нав'язування національних ідеалів. На думку М. Мохнацького, для якого романтична філософія - це, перш за все, трансцендентна філософія, головною метою якої є чуттєва рефлексія давніх та тогочасних просторів («Про критику і сільськість» /«O krytyce i sielskoњci»/, 1830), ціллю критики було збагачення свідомості та смаків читача, а в суспільстві - піднесення загального рівня духовної культури («Кілька слів з приводу статті п. Жуковського про мистецтво» /«Kilka sіуw z powodu artykuіu p. Їukowskiego o sztuce»/, 1828).

Естетичні переконання М. Грабовського-критика формувалися під потужним впливом ранньої німецької філософії романтизму. Погляди Й. Гердера, висловлені в «Ідеях до філософії історії людства» («Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit», 1791), де наявна думка про прагнення суспільства до адаптації гасел гуманізму, знайшли своє втілення у праці М. Грабовського «Література і критика». Вагоме значення мав і трактат Й. Фіхте «Науковчення» («Grundlage», 1794), в якому наголошено, що будь-яка свідомість зароджується в первинному ставленні до самого себе, і саме досвід є її результатом. Ці ідеї перегукуються зі статтею польського критика «Про поезію ХІХ століття» («O poezji XIX wieku», 1830). Тут М. Грабовський описав розвиток двох світів людини і, в силу особливостей внутрішньої трансценденції, прагнув виходу за рамки предметного світу. Ф. Шлейєрмахер у студії «Про релігію» («Reden ьber die Religion», 1799) зазначав, що основними постулатами життя особи повинні бути святі заповіді. Думки про поетичну реальність німецького теоретика Новаліса, висловлені у «Християнстві або Європі» («Die Christenheit oder Europa», 1799) та «Фрагментах» («Fragmenten», 1802) знайшли продовження у статтях М. Грабовського «Світ і поет Ю. І. Крашевського» («Њwiat i poeta przez J. I. Kraszewskiego», 1841) і «Про Звичаєві мішанини Яроша Бейли» («O Mіeszaninach Obyczajowych Jarosza Bejіy», 1841). Ф. Шеллінг у працях «Ідеї до філософії природи» («Ideen zur Philosophie der Natur», 1797) та «Система трансцендентального ідеалізму» («System des transcendentalen Idealismus», 1800) проголошував, що мистецтво - найвища форма осягнення світу, і це відбилося у статті М. Грабовського «Спостереження над баладами Ст. Вітвіцького» («Uwagi nad balladami St. Witwickiego», 1825), де неважко впізнати початки формування теорії М. Грабовського, що ґрунтувалась на двоїстості почуттів, які виникають із зовнішніх та внутрішніх переживань. У «Фрагментах» (1798) Ф. Шлегеля визначено, що «романтична поезія є прогресивною, універсальною поезією». Ці тези використані М. Грабовським у рецензії «Думки про польську літературу» («Myњli o literaturze polskiej», 1828), де зазначається, що критика існує для того, аби формувати смак та манеру стилю авторів для вдосконалення їх майстерності.

Ідеї західноєвропейського романтизму М. Грабовський сприймав не лише традиційно від німецької та французької літератури, а й за посередництвом англійського письменства, зокрема ідеалом вважав тип історичного роману В. Скотта. М. Грабовський став одним із найвпливовіших польських критиків своєї доби, який встановив еталони жанру, засновані на ідеях німецьких теоретиків романтизму, і адаптував їх до польської літератури.

У підрозділі 1.2 «Панславізм і слов'янофільство - домінанти ранніх критичних праць» висвітлено основні переконання митця, висловлені в його літературно-критичній спадщині, прихильність до ідей панславізму, слов'янофільства та клерикальних теорій.

Стрижневим напрямком діяльності М. Грабовського-критика була ідея розвитку літератури, мови та релігії, які змогли б значно підняти рівень суспільної свідомості та сформувати концепцію польської літератури нового часу. Враховуючи те, що польські критики М. Грабовський і М. Мохнацький у ранній період романтизму в польській літературі виступали як однодумці, можна сказати про їхню єдність поглядів на літературний процес та роль критики у формуванні нової літератури. Згодом М. Грабовський-критик поступово схилявся в бік поміркованого консерватизму.

У 1831 р. утворилася «петербурзька котерія» і стала відома як найбільш консервативне літературне угруповання, що прагнуло сформувати національну літературну думку на засадах ідей панславізму та слов'янофільства. Під панславізмом розумілася ідея культурної, політичної, етнічної спорідненості слов'ян, необхідність їх об'єднання. Основними його представниками були В. Ганка, Й. Добровський, В. Караджич, Я. Коллар, П. Шафарик. Це поняття у 40-х рр. ХІХ ст. в Російській імперії трансформувалось у слов'янофільство, що, на противагу орієнтації на Західну Європу, звузилось до російського панславізму та ідеалізувало все національне, протиставляючи Росію Заходові. Головну роль у виробленні поглядів слов'янофілів відіграли С. Аксаков, І Кирєєвський, Ю. Самарін, О. Хом'яков, які видавали журнали «Російська бесіда» («Русская беседа»), «Сільський благоустрій» («Сельское благоустройство») та газети «Поголос» («Молва») і «Парус» («Парус»). Слов'янофільство проявлялося у двох напрямках - ідеологічному, основою якого стала монархічна ідея, та естетичному, який був поштовхом до вивчення регіональної історії та фольклору. Саме під цим впливом М. Грабовський видав «Домові мемуари» («Pamiкtniki domowe», 1845), яким передували «Згадки з Волині, Полісся, Литви» («Wspomnienia z Woіynia Polesia i Litwy», 1840) Ю. І. Крашевського та «Поділ, Волинь, Україна» («Podole, Woіyс, Ukraina», 1841) А. Пшездзєцького. До складу котерії на початковому етапі входили І. Головінський, М. Грабовський, А. Гроза, Г. Жевуський, Ю. І. Крашевський, Г. Олізар, К. Підвисоцький, А. Пшездзєцький, Ю. Пшецлавський, П. Яновський. Серед них панувала думка про необхідність протистояння західним літературним впливам, про «мобілізацію» місцевих літераторів, про особливу роль російської культури, яку вважали впливовим фактором формування польської культури.

М. Грабовський високо цінував російську літературу, писав про певні спільні риси, які об'єднували слов'янські народи та цивілізації, але не приховував, що між ними є багато відмінностей. Він відстоював думку про відносну культурну самостійність Польщі й не погоджувався із деякими слов'янофілами, зокрема з Ю. І. Крашевським, котрий у статті «Літературні віщі» («Literaturne wieszcze», 1838) висловив ідею про об'єднання слов'янських цивілізацій в одну спільноту. Свою політичну орієнтацію М. Грабовський висловив у листі до Ю. Струтинського від 21.02.1843 р.: «Удавана незалежність Польщі закінчилася, від цього часу вона може бути лише частиною Росії та слов'янщини. Патріотизм поляків я обґрунтовую на тому, щоб бути корисним діячем у долі великої російської держави <…>. Думаю, що слов'янська єдність зможе проявити себе лише під патронатом Росії. Висловлююсь також, що під розумінням слов'янщини я бачу не федерацію, а лише монархію. Російське єдиновладдя вважаю за єдине і необхідне знаряддя». Це викликало неоднозначне сприйняття в польському суспільстві, а критика відсунуло на периферію літературного процесу. Крім того, М. Грабовський-критик обстоював думку, що ідея клерикалізму має встановлювати верховенство права, ввічливості та розуму як над пересічною людиною, так і над генієм. Аби герой вкладався в ідеали тогодення, потрібно було змалювати його неординарний характер не згідно з філософськими теоріями, а в межах християнської моралі. Бунтівна ж думка не могла створити досконалого літературного образу. Це критик ілюстрував на прикладі творчості Дж. Байрона, де, на його переконання, виникав художній світ із напівчортами й півангелами, дикий і негармонійний.

У світогляді М. Грабовського поєднувалися кілька домінант: панславізм, слов'янофільство, клерикальна філософія, які він підтримував та пропагував, і яких вимагали від нього суспільство і доба, а також те коло літераторів, що він їх репрезентував.

У підрозділі 1.3 «Концепти клерикальних доктрин у критичному доробку М. Грабовського» висвітлено зміну в поглядах критика впродовж чотирьох десятиліть, від лідера романтичної критики до творця «клерикального» літературознавства.

Літературна критика М. Грабовського контамінує ідеї романтизму та ідеали неокласицизму, які можна умовно поділити на два періоди. Перший - 1825 - 1843 рр., власне романтичний, який складався з двох етапів. Перший, початковий етап (1825-1830-ті), - коли теорія критики М. Грабовського ґрунтувалася на природі двоїстості почуттів, що виникали із зовнішніх та внутрішніх переживань («Думки про польську літературу»). Другий етап, кінець 30-х рр. ХІХ ст.-1843 р., позначений поступовими впливами клерикальної філософії та естетики. У 1841 р. вийшли його статті, які містили релігійні роздуми - «Світ і поет Ю. І. Крашевського» та «Про Звичаєві мішанини Яроша Бейли», а також численні розвідки: «Кілька слів п. Крашевському» («Kilka sіьw do p. Kraszewskiego», 1841), «Літературна кореспонденція М. Грабовського» («Korespondencja literacka M. Grabowskiego», 1842 - 1843), «Про польський переклад Шекспіра» («О polskim tіumaczeniu Szekspira», 1843). Головною рисою письменника нового типу, на думку М. Грабовського, мала бути домінуюча релігійність, чого польському письменству тієї доби не вистачало. Він шукав поезію в романтичних мріях, але висловлював ідеї, згідно з якими духові часу відповідатиме тільки та література, яка буде розвиватись у релігійному напрямку, і твердо вірив, що іншого шляху не може бути.

Другому періодові 1843-1863 рр. властива радикальна зміна поглядів. Переживши несправедливий осуд суспільства М. Грабовський не вважав за потрібне «підбирати» слова чи коректно виражати думки, що викликали в нього поціновувані ним художні твори. Він друкував досить обмежену кількість рецензій, більшість із яких писалися «до шухляди». У наступні двадцять років побачили світ розвідки «Про „Листопад”» («O Listopadzie», 1845), де кожну частину роману Г. Жевуського названо шедевром з огляду на втілення ідеї про історичне минуле та роль слов'янства; «Про українські народні перекази» («O gminnych ukraiсskich podaniach», 1845), у якій автор уважав фольклор справжнім народним мистецтвом порівняно з тогочасною поезією деяких митців; «Листи про літературу» («Listy o literaturze», 1854) та «Про новітні польські романи» («O nowszych powieњсiach polskich», 1847), де висловлювалася думка про різнобічність життя і його відображення в літературних романах.

М. Грабовський пов'язував здобуття політичної незалежності Польщі з досягненням певного культурного та освітнього рівня суспільства, і це передусім повинно хвилювати літературознавців і громадських діячів. Він стверджував, що варто піднімати духовний рівень поляків, де впливовими чинниками повинні стати література й філософія. Розуміння останньої в митця було неоднозначним. У двадцяті та тридцяті роки М. Грабовський як романтик та ідеаліст модифікував постулати німецьких учених, але з часом він перейшов на позиції клерикальної філософії і наголошував, що людство має здолати шлях випробувань і страждань, аби пізнати істинність буття.

У другому розділі «Феноменологія національних літератур у критичному дискурсі М. Грабовського» проаналізовано літературно-критичні праці митця про роль письменника та письменство.

У підрозділі 2.1 «М. Грабовський як критик польської літератури» висвітлено особливості інтерпретації художніх творів польських письменників-романістів у критичних працях М. Грабовського, а також встановлено жанрову парадигму, розглянуто особливості рефлексії романтичної критики та форми її втілення.

Генологічну парадигму критичної статті репрезентує система піджанрових утворень, а саме: власне критична стаття М. Грабовського, якій був притаманний комплексний аналіз літературного явища («Переклади польсько-латинських поетів» /«Przekіady poetуw polsko-іaciсskich»/, 1847); програмна праця, що визначала поступ тогочасної польської літератури («Що залишається читати окрім французьких романів» /«Co zostaje do czytania oprьcz romansьw francuskich»/, 1839); дискусійна студія - забезпечувала варіативність думок, толерантність дискурсу («Декілька спостережень щодо шкіл польської поезії /з приводу статті про „Україноманію”/», «Kilka uwag nad szkoіami Poezji Polskiej /z powodu artykuіu o Ukrainomanii/», 1839); стаття-маніфест містила публіцистичні рецепції літератури в соціально-політичному контексті («Відповідь поляка російським публіцистам з приводу питання про Литву та західні губернії» /«Ответ поляка русским публицистам по вопросу о Литве и западных губерниях»/, 1862); рецензія - оперативна реакція на конкретний літературний твір («Іще кілька слів про Карпінського» /«Jeszcze kilka sіьw o Karpiсskim»/, 1838) та науково-критична, що знаходилася в суміжному просторі з історико-літературною та критичною думкою стосовно європейського мегатексту («Про новітні польські романи» /«O nowszych powieњiach polskich»/, 1847). Жанр есе, репрезентований у власне критичному піджанрі («Про „Листопад”») та фізіологічному («Про Звичаєві мішанини Яроша Бейли»), різниця між якими полягала у формах «вдосконалення» або «констатації» фактичного матеріалу. Критичний етюд має такі піджанрові утворення: аналітичний («До пана А. Т. автора листів Американки» /«Do pana A. T. аutora listуw Amerykanki»/, 1838), естетичний («Про українські пісні» /«O pieњniach ukraiсskich»/, 1837), рефлексивний («Відповідь на закиди й судження п. Спасовського» /«Odpowiedџ na zarzuty i zdania p. Spasowskiego»/, 1839), що у легкій, дещо довільній формі ілюструють публіцистичність.

У середині 30-х рр. ХІХ ст. критична спадщина М. Грабовського становила цілісне бачення загальнолітературних тенденцій європейського романтизму в національній адаптації. Критик неодноразово закликав до об'єктивного аналізу власне польської літератури, яка, на його думку, була не гіршою від зарубіжної, зокрема твори французьких авторів він уважав недосконалими, і їх цілком могли б замінити романи Ф. Бернатовича, О. Броніковського, Ф. Скарбка, а понадто ж Е. Ярачевської і передусім історичні твори М. Машкевича, Я. Паска чи Ст. Жулкевського («Мемуари про королеву Барбару… Міхала Баліньського» /«Pamiкtniki o Krьlowej Barbarze … Michaіa Baliсskiego»/, 1840). Він був переконаний, що освічена людина повинна знати історію своєї батьківщини та її писемні твори («Література і критика»). Із прихильністю він ставився до тих творів, в основу яких покладено події вітчизняної історії («Вітольорауда» /«Witolorauda»/ Ю. І. Крашевського, «Спогади пана Северина Сопліци» /«Pami№tki JPana Seweryna Soplicy»/ Г. Жевуського, «Поята, дочка Лездейки, або литвини в ХІV столітті» /«Pojata, cуrka Lezdejki albo Litwini w XIV wieku»/ Ф. Бернатовича).

У відгуку М. Грабовського «Про Звичаєві мішанини Яроша Бейли» на публіцистичний твір Г. Жевуського автор інтерпретує текст за схемою: аналіз історії й культури в діахронії та формування стратегії її впливу в синхронії, що у підсумку репрезентують типологічний концепт критика. Рецензія на твір Ю. І. Крашевського «Вітольорауда» свідчить про глибоку обізнаність із давньою українською та іншими слов'янськими літературами. Порівнюючи героїв роману Ю. І. Крашевського, який базувався на сюжетах слов'янського фольклору, зі «Словом про Ігорів похід» («Слово о полку Игореве»), «Світланою та Мстиславом» («Светлана и Мстислав») О. Востокова та «Іллею Муромцем. Богатирською казкою» («Илья Муромець. Богатырская сказка») М. Карамзіна, М. Грабовський поглибив розуміння ролі народної поезії у формуванні особливостей композиції тексту.

Дискурс «української школи», розпочатий А. Тишинським і М. Мохнацьким, був розвинений М. Грабовським у статті «Про школу української поезії» («O szkole ukraiсskiej poezji», 1840). Поетика цієї течії в потрактуванні критика незабаром набула романтичної універсальності, що призвело до ревізії літературного явища Ю. І. Крашевським («Україноманія» /«Ukrainomania»/). Це, у свою чергу, змусило М. Грабовського розширити рамки «школи» за рахунок художнього простору українсько-польського пограниччя. Крім поезії С. Гощинського, Б. Залеського та А. Мальчевського, до напряму він додав твори А. Грози («Декілька уваг щодо шкіл польської поезії /з приводу статті про „Україноманію”/»). М. Грабовський уважав, що в той час це була цілісна течія, яка спиралася на «дух батьківщини», а інспірацією до написання творів служив інтуїтивний дар розуміння характеру свого народу.

Важливе місце в романтичній критиці М. Грабовського займає бачення особливої ролі роману в польській літературі. Він наполягав на зображенні характеру героя на тлі історичних подій та максимально наближеним до природи (вживаємо термін у його романтичному сенсі). Головну рису такої тенденції він убачав в уособленні національного характеру в межах історичної дійсності, що виявлялося в переосмисленні стрижневих понять романтизму - принципу історизму та народності літератури.

Підрозділ 2.2 «Рецепція українського та російського письменства» ілюструє сприйняття М. Грабовського художніх творів сусідніх культур.

Дискурс української літератури у критичній спадщині М. Грабовського займає провідне місце після власне польської. Тривалі контакти М. Грабовського з П. Кулішем сприяли поглибленню не лише естетичних поглядів митців, а насамперед рецепції однієї культури іншою, що у свою чергу доводило існування літератури українсько-польського пограниччя як єдиного мегатексту. М. Грабовський екстраполював ідеї англійського романтизму на творчість П. Куліша, який у свою чергу поглибив ці погляди М. Грабовського у своїх романах і ввів їх у літературний обіг українського письменства. Критик вважав, що згодом П. Куліш напише щось рівноцінне «Уеверлі» («Waverley») чи «Пуританам» («The Tale of Old Mortality») В. Скотта, а у своєму дослідженні «Україна давня і сучасна» (1850) не побоявся назвати прізвище П. Куліша як свого приятеля, який на час виходу книжки перебував на засланні. Завдяки інтерпретації роману П. Куліша «Михайло Чарнишенко» М. Грабовський розширив поняття «козаччини» культурного порубіжжя від власне творів С. Гощинського, Б. Залеського і А. Мальчевського аж до спадщини Ю. І. Крашевського та К. Підвисоцького, виокремлюючи в ньому гайдамацький, козацький і шляхетський часопростори. Це, у свою чергу, сприяло розвиткові універсальної поетики текстів та, відповідно, контекстуальних перцепцій як на суспільно-історичному, так і проблемно-естетичному рівнях. Видання М. Максимовичем «Малоросійських пісень» («Малороссийские песни», 1827) та «Українських народних пісень» («Украинские народные песни», 1834) було поштовхом для М. Грабовського не тільки до роздумів про усну українську словесність, але і про критичний аналіз її впливів на польську літературу, одночасно розглядаючи її в макротексті європейського романтизму: «Ой пішли козаки на чотири поля» в контексті байронівського типу романтизму, «Туман поле покриває» - у площині історичної фольклористики. Переклад М. Грабовським на польську мову українських народних пісень («А в містечку славнім Берестечку», «Гей, до устя Дніпра», «Наїхали козаки до Марусі в гості») формував традиції не тільки польського перекладознавства, а й польського українознавства, де одним із пріоритетів виступала імплементація української поетики в польське стильове оточення. «Українська» критика М. Грабовського була не тільки й не стільки рефлексією стану спорідненої літератури, скільки своєрідним викладом моделей розвитку польського суспільства, соціально-політичних тенденцій, а також піднесення польської художньої літератури.

Дослідження рецепції російського письменства (М. В. Гоголь, В. А. Жуковський, О. С. Пушкін, В. І. Туманський) дозволяє говорити про масштабне володіння матеріалом, комплексне бачення літературного процесу в Росії, що, порівняно з польською літературою, викликало в нього захоплення: такого «зібрання талантів ми не маємо» (лист до Б. Залеського від 26.11.1825). Особливу увагу М. Грабовського привертала творчість О. С. Пушкіна («Полтава» / «Полтава»/, «Євгеній Онєгін» /«Евгений Онегин»/) та М. В. Гоголя («Старосвітські поміщики» / «Старосветские помещики»/, «Тарас Бульба» / «Тарас Бульба»/), що дозволило М. Грабовському припустити існування в російській літературі такого окремого й самодостатнього напрямку як «українська школа» (за аналогією з напрямком у польській). Формуванню теорії «української школи» в російській літературі критик присвятив кілька праць («Про українські пісні»; «Про школу української поезії»), де визначив головну її тенденцію - запозичення сюжетів з української історії та фольклору, головним чином з героїчних пісень і дум. Особливе місце в «українській школі» російського романтизму М. Грабовський відводив спадщині М. В. Гоголя, який адаптував особливості української поетики до російського тексту, порівнюючи його з роллю фламандської школи живопису в європейському мистецтві (лист до П. Куліша від 17.11.1843). Узагальнюючи роздуми про російських літераторів, М. Грабовський підсумовував, що у творах згаданих митців можна побачити стиль і колорит нової школи, представники якої «ближчі» до народної пісенності, що для критика було визначальним фактором художності.

Підрозділ 2.3 «Критичні рефлексії над західноєвропейською літературою» ілюструє рецепцію французької та частково англійської літератур першої половини ХІХ ст. в Польщі, аналізові яких присвячено третю частину «Літератури і критики» - «Про французьку літературу, названу шаленою літературою» («O nowej literaturze francuzkiej nazwanej literatur№ szalon№», 1838). Досліджуючи причини масового захоплення літературою французьких романтиків, М. Грабовський звертав увагу на приховані негативні впливи, які могли спричинити деякі романи О. де Бальзака, Жорж Санд тощо. Аналізуючи французьке письменство, М. Грабовський виділяв у ньому два напрямки - справжній та «шалений». Під «шаленою школою» у французькій літературі критик розумів твори, автори яких не дотримувалися високих правил романтичного мистецтва слова, оскільки вони були написані для задоволення потреб невимогливого читача. У творах «шаленої літератури» легко було натрапити на блиск, захоплення, привабливість, гострі почуття, але не на розсудливість, християнські переконання чи глибоке знання природи. Критик був розчарований тим, що французькі переклади заполонили польські книгарні, і читач «витрачав час на непотрібні твори», тим самим дозволяючи глибше проникати до польської літератури невластивим їй іноземним впливам. Справжню, «високу» французьку літературу, на думку критика, представляли В. Гюго та А. Дюма, серед яких, перш за все, були драми «Кромвель» («Cromwell», 1827) і «Ернані» («Hernani», 1830), а також роман «Собор Паризької Богоматері» («Notre-Dame de Paris», 1831).

У цій же праці в загальних рисах наведені причини появи історичного роману, який, на думку М. Грабовського, є суто англійським жанром. Говорячи про англійську літературу, М. Грабовський звертав увагу на поетизування в ній як історії, так і його сучасності. Прикладом оспівування англійської минувшини критик уважав твори В. Шекспіра, а в зображенні сьогодення - С. Річардсона. Твори В. Скотта, на його переконання, стали синтезом і першого і другого. Основними критеріями літературних шедеврів були: зв'язок із народною творчістю, наявність історичної правди та дотримання романтичної поетичної форми. М. Грабовський знав про неприйняття в суспільстві своїх поглядів і міркувань, тому не вагався висловлювати все, що йому спадало на думку. Він указував на переваги, часом занадто симпатизуючи авторові, або суворо критикував. Відповідно до його тверджень, гостра критика не могла завдати шкоди літераторові, а лише стимулювала його до покращення та виправлення недоліків, що й уважав за основну функцію літературної критики.

Польська та українська літератури у критичному дискурсі М. Грабовського отримували виважену рефлексію, російська - викликала захоплення й, відповідно, пієтетне ставлення, а французька була позначена тенденційністю, де відчувався вплив соціальних домінант. Романтична парадигма М. Грабовського-критика - широкий, практично всеохоплюючий аналіз європейської літератури за тематичним, проблемним, естетичним та аксіологічним критеріями. Критичним текстам М. Грабовського притаманні наративна мобільність рефлексії, посилення публіцистичної домінанти, дихотомічна природа діалогу - його адресність на уявного високоосвіченого реципієнта і поглиблений розвиток ідей із попередніх статей. Крім цього, суспільно-політична ситуація українсько-польського пограниччя вимагала оновлення традиційної (європейської) моделі романтичної критики за рахунок залучення особливостей регіональної поетики (у даному разі, української).

Третій розділ «Літературно-художні оцінки як складова в епістолярній спадщині М. Грабовського» присвячено періодизації, аналізу проблематики та жанрової специфіки листів письменника як відкритої форми літературно-критичного дискурсу на тлі романтичних поглядів критика.

У підрозділі 3.1 «Проблематика польського романтизму в листуванні письменника» здійснено аналіз епістолярної спадщини М. Грабовського в діахронічному аспекті, окреслено її проблематику, простежено еволюцію естетичних поглядів митця на основі домінантних переконань адресанта та їх стильових особливостей.

Романтичний критичний лист як суб'єкт літературного макротексту мав бінарний підтекст: з одного боку як референт особистісного суб'єктивного (приватний лист), з іншого - як виразник об'єктивної інформації, що прагнула публічності (відкритий лист). Погляди письменника постійно еволюціонували, що будь-яку періодизацію кореспонденції робить досить умовною. Як і у творчості М. Грабовського, переломним моментом варто вважати 1843 р., який став межею між раннім європейсько-«лояльним» та пізнім «тенденційним» клерикально-панславістським романтичними періодами.

У перший період (1823 - 1843 рр.) можна простежити наслідування ідей німецького романтизму, їх адаптацію до польської літератури та власне формування романтичної сутності національної критики. Автор дискутував із Б. Залеським, К. Підвисоцьким, Ю. І. Крашевським, доводячи їм свою прихильність до європейських літературних і філософських концепцій, демонструючи особливі симпатії до польських художніх творів, у яких переважали наслідування романтичної поетики. Це знайшло свій відбиток у «Літературній кореспонденції М. Грабовського» (1842), яка, крім усього іншого, ілюструє оперативність і діапазон авторських рефлексій, естетичний концепт, експресивну свободу вияву почуттів і смаків. Стиль листів М. Грабовського цього періоду характеризується відносною простотою висловлювань, численними літературними паралелями, асоціаціями, алюзіями, алегоріями, потужним підтекстом, значною кількістю невимушених дискусій та поміркованих рецепцій. Це період найвищої популярності М. Грабовського-критика, чиї думки вважались беззаперечними, а ряд письменників (Ю. І. Крашевський, К. Підвисоцький, А. Пшездзєцький) не віддавали до друку твори без його схвалення.

Другий період, 1843 - 1863 рр., визначено як тенденційно-дидактичний, коли на зміну романтичному лібералізму чітко виокремилась радикалізація естетичних поглядів, які набували безкомпромісного характеру. Цей період вирізняється вибірковим листуванням і, відповідно, проблематикою. Із контексту епістолярного простору зникають імена І. Головінського, Б. Залеського, Ю. І. Крашевського, А. Тишинського, П. Яновського, у листах відсутні філософська та літературознавча дискусійність, відчувається «консервація» естетичних принципів та поступовий відхід від романтичних рефлексій тексту. М. Грабовський виступав як апологет клерикальної філософії, обережно адаптуючи надбання реалізму та позитивізму, що почали на той час заявляти про себе. Сталими залишалися його літературознавчі погляди стосовно формування національної літератури на ідеях народності та фольклору. У цей час значно менше трапляються товариські поради й побажання щодо творів окремих письменників, але навіть у цих випадках М. Грабовський не добирав слів і не намагався пом'якшити свій «вердикт». Він, на відміну від листування попереднього періоду, не переймався думкою адресата чи почуттями до нього, а також не сприймав жодних «поправок» стосовно своїх виголошених міркувань.

У підрозділі 3.2 «Жанрові трансформації епістолярної спадщини» узагальнено основні ідеї, відображені в листуванні критика в синхронічному аспекті, що зумовило жанрову парадигму епістолярію.

Аналіз жанрової природи критичного листа у спадщині М. Грабовського дозволив виокремити низку піджанрових різновидів. Лист-програма дії, де акумульовано систему принципів літературної критики з метою змінення або поліпшення рецензованого об'єкту (лист до Б. Залеського від 08.12.1825); лист-автокоментар (пояснення-виправдання) є продовженням літературної полеміки, викликаної критичною статтею або попереднім листом (до Б. Залеського від 20.10.1824); лист-намір дії та вчинків, які мали перспективний характер особистісної автопрезентації та імагологічного підтексту (до А. Пшездєцького від 17.04.1842). Листування М. Грабовського мало амбівалентний характер. З одного боку, це була перевірка майбутнього критичного концепту, з іншого - подальше його оприлюднення. У перший період це мало приватно-публічний характер, у другий - публічно-приватний, де відмінністю виступала ознака загальнодержавного й партикулярного, а також адресність тексту.

Проблематика листів першого періоду позначена адаптацією ідей європейського (німецького) романтизму до національних традицій, групуванням та консолідацією лідерів польської романтичної літератури навколо національної аксіології, протиставленням типу «свій» - «чужий-шалений». Ідеї, висловлені в листах до Б. Залеського, Ю. І. Крашевського, Я. Креховецького, містять оптимістично-профетичний характер і спрямовані на поглиблення особливостей національного світосприйняття.

Другий період характеризується кореляціями власної теорії романтизму, неоднозначністю комунікативної структури, коли, з одного боку, пошук компромісів був замінений нав'язуванням безваріативної власної візії, не враховуючи соціально-політичних обставин, а з другого - закономірно змінюваних художніх стилів. Критик переосмислив номенклатуру текстів романтичного канону. Замість ранніх романтиків Б. Залеського, Ю. І. Крашевського, А. Міцкевича все більше уваги приділено зрілим письменникам - А. Грозі, Г. Жевуському, А. Пшездзєцькому. Крім того, в епістолярії М. Грабовського все більше місця займає зміна ідеї національної ідентичності на ідею панславізму. Це обумовило прагнення інкорпорації літератур - польської, української та російської і знайшло своє потужне втілення в листуванні з Г. Жевуським. Він був для митця уособленням взірця, який зумів відтворити в художньому творі характер минулої епохи («Звичаєві мішанини» /«Mieszaniny obyczajowe»/, 1841-1843).

У листуванні з представником «петербурзької котерії» К. Підвисоцьким спостерігаються діалогічна форма епістол, толерантна критика статей адресата, інтерпретація дискусій із І. Головінським та Г. Жевуським. У листуванні з А. Пшездзєцьким, якого М. Грабовський вважав еталоном літературно-критичної думки, відчувається менторське ставлення критика до реципієнта, нав'язування власних думок і лояльне сприйняття його творів. Основну масу літературно-критичної кореспонденції М. Грабовського становлять листи до учасників «петербурзької котерії», вплив яких зіграв вирішальну роль у радикалізації світогляду критика. У таких листах відображені основні ідеї майбутніх статей. Це були колективні розвідки й рефлексії учасників котерії, що дотримувалися літературно-критичних доктрин, заснованих уже не на філософії німецького романтизму, а на католицько-панславістських переконаннях і тенденційних підходах до художніх творів.

Підрозділ 3.3 «Епістолярій: нереалізовані творчі наміри» ілюструє поширення естетичних концепцій у листуванні критика на таких рівнях: видавничому (організація літературно-критичних видань на Правобережжі), інтелектуальному (розширення концептуального бачення польської літератури доби романтизму) та творчому (нездійснені задуми).

Непереборним прагненням М. Грабовського було бажання поєднати діяльність критика з видавничою справою. Неодноразово в Києві митець намагався започаткувати видання таких польськомовних часописів як «Слов'янин» («Sіowianin», 1843) і «Киянин» («Kijowianin», 1847), а під кінець життя - «Волинсько-Подільсько-Український кур'єр» («Kurier Woіyсsko-Podolsko-Ukraiсski», кінець 50-х рр. ХІХ ст.), які б, на його переконання, переносили проблеми суспільно-політичного життя в площину літературної критики, обумовлену європейськими тенденціями універсалізації художнього слова. Лист-програма репрезентує ряд нездійснених намірів. У кореспонденції 1824 - 1860 рр. згадано шість художніх творів М. Грабовського, які не збереглися, публікація історичних документів (листування королеви Бони, Зигмунта Августа, Яна Казимира), що не були втілені в життя. Інтенція підвищувала драматизацію листа, що стало визначальним для жанру епістоли-програми, на відміну від поточних критичних рефлексій.

Лист-програма був апробацією власних критичних статей і розвідок, що чекали оприлюднення (думки про твори Г. Жевуського /лист від 04.03.1844/, Ю. І. Крашевського /лист від 30.06.1843/, К. Підвисоцького /лист від 17.08.1838/). Критик намагався співвідносити власні погляди з іншими, синтезуючи слушність чи хибність думок опонентів, а у підсумку - контамінуючи їх під власне уявлення. Тенденційність листа-програми поступається його критичним працям, які ілюструють «екстремальний» проект майбутньої «поміркованої» критичної розвідки. Програмні наміри М. Грабовського демонструють високий рівень громадської свідомості та аксіологічні пріоритети, поглиблюючи уявлення про інтелектуальний рівень критики. У свою чергу це сприяло розумінню естетичних запитів суспільства та контраверсійності доби романтизму. Головною програмною метою було прагнення вивести польську літературу на європейський рівень, створивши часопис подібний до французьких, а літературу - на зразок німецької, теорії якої в 20-х рр. ХІХ ст. він намагався впровадити до польської традиції, з метою «підтягнути» польську літературу до західного рівня, а у 40-х - «підсилити» ідеями панславізму та слов'янофільства.