Історичний роман П. Угляренка в контексті української літератури (закарпатський локус)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.2.09(477.87)”18-19”

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН П.УГЛЯРЕНКА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ (ЗАКАРПАТСЬКИЙ ЛОКУС)

10.01.01 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ШИНКАР Іван Петрович

Київ 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Ковалів Юрій Іванович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої української літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Руснак Ірина Євгенівна, Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського, професор кафедри української літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Кривуляк Олена Володимирівна, Чернігівський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри української мови та літератури.

Захист відбудеться «20» квітня 2011 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано «15» березня 2011 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В. Наумовська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертації. Історична проза, її жанрово-стильова специфіка, ґенеза, еволюція достатньо вивчена історією письменства, осмислена теорією літератури, однак чимало її аспектів ще не достатньо досліджено. Науковці (Л.Александрова та ін.) вказують на визначальні характеристики жанру, що полягають у співвідношенні документальних фактів минулого і домислу та вимислу (художньої вигадки), яке забезпечує розповіді сподіваний рівень достовірності й правдоподібності. При цьому неминуча частка суб'єктивності. Тому доречним було б використання пропозиції Г.-Ґ.Ґадамера, який радив дослідникам іти не до історичного тексту, а навпаки - від цього тексту, знаходячи відповідний ключ прочитання. Таке бачення проблеми стосується творчості П.Угляренка, яка потребує адекватного розуміння, враховуючи те, що на ній позначилися нормативи “соцреалізму”. Тільки всупереч їм прозаїк, як більшість радянських письменників, зумів у художній формі романістики розкрити істотні ознаки українського минулого.

Зазначена ситуація зумовлює актуальність дослідження, потребу виявити різні розуміння історії, зіставленні з працями радянської історіографії Л.Александрової, З.Голубєвої, В.Дончика, М.Жулинського, І.Мотяшова, М.Наєнка, Л.Новиченка, В.Оскоцького, С.Петрова, М.Сиротюка, М.Слабошпицького, В.Чумака, Ю.Суровцева та ін., окремі спостереження яких над жанрами історичної прози не втратили свого значення й сьогодні. Сучасне літературознавство, незалежне від позанаукових інтересів, оснащене новими методологічними принципами, адекватними розумінню сутності роману як родового поняття і його жанрових форм, зокрема історичного роману, намагається проаналізувати його якомога об'єктивніше. На межі ХХ - ХХІ ст. з'явилися дисертації та монографії С.Андрусів, Є.Барана, М.Беліченко, Н.Бернадської, Б.Вальнюк, К.Ганюкової, А.Гуляка, Ф.Кейди, О.Литвиненко, Б.Мельничука, Є.Нахліка, С.Підопригори, В.Поліщука, О.Проценко, Л.Ромащенко, І.Руснак, В.Сікорської, Л.Тарнашинської, З.Шевчук, в яких засвідчено пошуки ідеологічно незаангажованого розуміння минулого, розкрито ґенезу та жанрові особливості історичної белетристики, висвітлено специфіку історичної прози відомих прозаїків - П.Куліша, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, О.Соколовського, О.Левицького, Б.Лепкого, У.Самчука, П.Загребельного, Р.Іваничука, Р.Федоріва, Ю.Мушкетика, Вал. Шевчука та ін. При осмисленні еволюції літератури потребує корекції поширена практика надання пріоритетів “першорядним” авторам, нехтуючи “другорядними”. У такому разі вона (історія) виглядає неповною, однобокою, потребує об'єктивного вивчення її під різними кутами зору, враховуючи твори різних за талантом авторів, треба вміти знаходити в них (творах) істотні риси, що їх єднають, на чому слушно наголошують О.Олійниченко, А.Химка, О.Пахучий, А.Меншій, Ю.Денисюк, В.Лавренчук, А.Віннічук, на підставі аналізу історичної прози В.Малика, В.Кулаковського, М.Глухенького, І.Филипчака, М.Горбаня, Ю.Хорунжого, Г.Колісника та ін. Аналогічна ситуація стосується П.Угляренка, творчість якого ще не потрапила в коло історико-літературного аналізу. Важливо й те, що письменник тісно пов'язаний не тільки з українською літературою, а й із закарпатським локусом, з інтерпретаціями національного минулого у творах москвофілів А.Кралицького, О.Гомічкова, І.Сільвая, Є.Фенцика - попередників прозаїка. Їхня різножанрова спадщина, дарма що не має естетичної вартості, поки що не отримала належної критичної оцінки тому, що виконувала деструктивну роль в українській історії й літературі. Прозу П.Угляренка слід розглядати як заперечення такої практики, як принципову літературну полеміку з нею, і водночас продовження творчості В.Гренджі-Донського та ін. Белетристику П.Угляренка хибно трактувати “крайовою”, “регіональною”, зважаючи на відносність центру і периферії у літературному просторі, про що писав свого часу Ю.Тинянов, що потвердили, наприклад, І.Котляревський або прозаїки “покутської трійці”, довела Ю.Москвич у кандидатській дисертації “Українська література Донеччини 30-80-х років ХХ століття” (2006).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертації відповідає науковим програмам і навчальним планам кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема темі «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації» (шифр - 06БФ044-01).

Мета роботи полягає у дослідженні особливостей історичної прози П.Угляренка, її ідейно-естетичного сенсу та жанрової модифікації з урахуванням контексту української літератури ХІХ - ХХ ст.

Реалізація сформульованої мети зумовлює низку завдань:

- з'ясувати сутнісні характеристики історичної прози в її еволюції та в сучасному трактуванні;

- обґрунтувати взаємозв'язок документальної основи і домислу (вигадки) в історичній прозі;

- висвітлити співвідношення історичної і художньої правди у прозі;

- здійснити екскурс в інтерпретаційну практику закарпатського письменства, зокрема москвофільського спрямування, простежити його “глухі кути”;

- проаналізувати художню модель роману “Князь Лаборець” П.Угляренка в контексті історико-культурологічних ремінісценцій;

- простежити втілення циклізації історичних романів прозаїка від твору “Після довгої ночі” до “І був ранок, і була ніч”;

- розглянути опубліковані й неопубліковані історичні романи письменника на християнську тематику;

- узагальнити результати дослідження про історичну прозу та виявити місце в ній творчої спадщини П.Угляренка.

Об'єктом дослідження стали історичні романи П.Угляренка: “Князь Лаборець”, “Після довгої ночі”, “Довгий шлях до озер”, “Із дерева жалю”, “Плач біля чужої стіни”, “Взимку, в рік миші”, “І був ранок, і була ніч…”, “Смерть у Санкт-Петербурзі (Дитя іудейське”), “і заплакав Христос”, “Аж до дня судного” та ін. а також твори письменників-москвофілів.

Предметом дисертації обрано історичний роман П.Угляренка як жанр і текстовий його аналіз в контексті української романістики й закарпатського письменства. роман угляренко проза лаборець

Методи дослідження. У дисертації використано філологічний, порівняльний, типологічний, культурно-історичний, дескриптивний (описовий) методи, рецептивної естетики, а також принципи герменевтики.

Теоретико-методологічну базу роботи становлять наукові праці С.Андрусів, Н.Бернадської, А.Гуляка, І.Дзюби, В.Дончика, М.Ільницького, Г.Ленобля, В.Оскоцького, М.Сиротюка, Л.Ромащенко, І.Франка, В.Чумака, спостереження Г.-Ґ.Ґадамера, Г.-Р.Яусса та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше здійснено аналіз історичних романів П.Угляренка в контексті української прози ХХ ст. та літератури Закарпаття, доведено потребу розглядати її як органічну частину цілісного письменства, а як не лише периферійне, крайове утворення, висвітлено творчу спадщину москвофілів (А.Кралицький, О.Гомічков, І.Сільвай, Є.Фенцик) як глухий, безперспективний кут історії української літератури, переглянуто штучний поділ письменників на “першорядних” і “другорядних”, застосовано герменевтичний принцип прочитання текстів, ідучи від них, а не до них, що дозволяє долати часову дистанцію між ними та пізнішою рецепцією, висвітлено колізії між історичною (життєвою) і художньою правдами, обґрунтовано застосування домислу і вимислу в історичній прозі, простежено ґенезу історичних мотивів (князь Лаборець, Федір Корятович, євангелічні персонажі та ін.) у романах П.Угляренка, проведено їх порівняльний аналіз з творами інших прозаїків.

Практичне значення дослідження. Матеріали дисертації передбачають використання їх у лекційно-семінарських курсах з історії української літератури ХХ ст., при підготовці спецкурсів, написанні навчальних програм, посібників, підручників, наукових досліджень (курсових, дипломних, магістерських) з історичної прози.

Теоретичне значення дисертації. Використання висновків та обґрунтувань дослідження сприяє уточнення понять “історична проза” й “історичний роман”, співвідношень історичної і художньої правди, літературної інтерпретації документальних матеріалів і застосування домислу (вимислу).

Особистий внесок здобувача. У дисертації вперше введено творчу постать П.Угляренка в контекст української романістики ХХ ст., обґрунтовано потребу розглядати всю українську літературу як єдине ціле разом із її крайовими особливостями.

Апробація і впровадження результатів роботи. За темою дисертації апробовано на 12-ти наукових конференціях, в тому числі міжнародних - 6, опубліковано 12 статей в різних періодичних і неперіодичних виданнях, зокрема 5 - у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів та списку використаних джерел (199 позицій). Загальний обсяг дослідження - 173сторінки, із яких 156 - основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, висвітлено стан її вивчення, зазначено теоретичні та методологічні засади, наукову новизну, визначено мету, об'єкт, предмет, основні завдання наукової роботи, розкрито теоретичне і практичне значення дисертації, коротко схарактеризовано її структуру.

Перший розділ дисертації “Проблематика теорії історичного роману” присвячений аналізу основних положень даної роботи, які стосуються специфіки історичного роману. Розділ складається з підрозділів. У першому підрозділі “Шляхи розвитку української історичної романістики” міркування почато з уявлення про жанр як твір про віддалене минуле, про критерій дистанції між часом написання та часом описуваних подій. Її визначити не просто, як у романах “Сад Гетсиманський” І.Багряного або “Вогненні стовпи” Р.Іваничука, в яких змальовані події відбувалися за життя авторів, як і в художньо-документальному романі “Аж до дня судного” П.Угляренка, присвяченого осмисленню духовного подвигу його Святості Володимиру - Патріарху Київському і всієї Руси-України. Іноді часова дистанція між авторською інтерпретацією минулої події знівельована (“Я, Богдан” П.Загребельного, “Шрами на скалі” Р.Іваничука).

У дисертації з'ясовано сутність історичного роману як жанру (жанрового різновиду або підвиду), непрояснена у теорії й історії літератури. Переважна більшість дослідників вважає, що історичний роман - спочатку роман, а потім історичний, “різновид єдиного епічного жанру” Оскоцкий В.Д. Роман и история: Традиции и новаторство современного исторического романа / В.Д.Оскоцкий. - М.: Худ. литература, 1980. - С. 265.. Істотні ознаки історичного роману слід розглядати у співвідношенні окремого (жанр) із загальним (рід), беручи до уваги семантику епосу як родового поняття поруч з лірикою і драмою. Історичний роман, базований на принципах історизму, відійшов од родової категорії далі, ніж інші її різновиди, і здобув власну жанрову автономію.

У дисертації розглянуто класифікації історичного роману за тематичним принципом, змістовими, структурними, родовими, стильовими критеріями, з'ясовано об'єктивні зв'язки між спорідненими й аналогічними жанровими утвореннями на історико-типологічному й індивідуально-характереологічному рівнях, зазначено взаємозв'язок фольклорних і літературних творів з постійною циркуляцію ідей між ними, переглянуто уявлення про пріоритет писаного документа на противагу уснопоетичному, що важливе для історичних жанрів (балада “Князь Лаборець” Марійки Підгірянки), враховано на прикладі вальтерскоттівського роману, “мандрівних сюжетів” впливи, запозичення, стилізацію, переспіви, наслідування, використання певних фабул. Обґрунтовано потребу використання теорії зустрічних течій (О.Веселовський), що прояснює твори П.Угляренка, який під час роботи над романами “Князь Лаборець”, “Плач біля чужої стіни” використав досвід москвофілів, не поділяючи їхніх поглядів.

Простежено ґенезу історичного роману, починаючи від античної протоісторичної прози (Фукідід, Тацит, Светоній та ін.), від середньовічних житій, апокрифів та літописів (хронік), рицарських романів, а також народної творчості. У світовій та українській літературі він сформувався у ХІХ ст., перетікаючи двома лініями - домислу й вимислу (М.Гоголь, В.Скотт) та дотримання документальної основи (П.Куліш, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, І.Франко). На жаль, досвід белетризування національної історії був перерваний у 20-і роки, примусивши, наприклад, О.Соколовського, тлумачити минуле за класовою схемою. П.Угляренко добре знав специфіку українського історичного роману, пильно стежив за його відродженням, починаючи з 60-х років (твори П.Загребельного, Р.Іваничука, Р.Федоріва, М.Сиротюка, Ю.Мушкетика, Г.Колісника, М.Глухенького, Ю.Хорунжого, В.Малика, А.Дрофаня, В.Чемериса, Р.Чумака, Р.Іванченко та ін.), активно включився в цей процес.

У другому підрозділі “Жанрова специфіка історичного роману” висвітлено причини популярності історичного роману, що не дає підстав відносити його до масової літератури, адже він часто заглиблений у філософські, екзистенційні проблеми буття, як у панорамному романі або в романі-параболі.

Історичний романіст відтворює не колишню дійсність, а її рецепцію, задокументалізовану в різних текстах, має справу з ідеями і коментарями інтерпретаторів, тому він на підставі матеріалів та свідчень очевидців пропонує власну художню версію минулого в яскравих зображально-виражальних формах. Водночас сам прозаїк постає інтерпретатором історичних документів, трансформує їх у художні образи, намагається навести живий діалог між різними епохами. Як би він не намагався бути об'єктивним, спостерігається накладання суб'єктивних вражень на сприйняття минулого. Тому різні художні інтерпретації минулого, києворуських князів, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та ін., таких подій, як Переяславська рада, гайдамаччина, національно-визвольні змагання тощо, - неминучі. Подібний конфлікт інтерпретацій наявний і в романі “Князь Лаборець” П.Угляренка.

Важливим моментом для історичного художнього пізнання є герменевтичне визначення людини, що полягає в її здатності бути історією (В.Дільтей, Г.-Ґ.Ґадамер), обґрунтована М.Гайдеґґером концепція Dasein (тут-і-тепер, ось-буття), дозволяючи переносити досвід минулого на досвід сучасного. Романіст робить виклик незворотності часу, діє як історично диференційована істота, перебуває в історії і творить її так само, як і персонажі. Він у своїй творчості спирається на документи (літописні, юридичні, публіцистичні, мистецькі, наукові, епістолярні, спогади, протоколи, рецензії тощо), на сучасне наукове їх тлумачення, на власне підготовче художньо-наукове дослідження історії (архівна робота, пошуки документів, їх осмислення), на типологію вигадки і домислу, міру їх використання, коли бракує історичних, задокументалізованих фактів.

У третьому підрозділі “Співвідношення історичної та художньої правди в історичному романі” порушено проблему співвідношення документальної точності і фантазійного мислення в історичному романі, комплекс художньо-історичної правди з посиланням на спостереження М.Сиротюка, що “історична наука дає романістові лише “напівфабрикат”, іноді ж просто сировину, а поетична фантазія мусить зробити з цієї “сировини” мистецьке полотно” Сиротюк М.Й. Український радянський історичний роман / М.Й.Сиротюк. - К.: Вид-во АН УРСР, 1962. - С. 40.. Апелюючи до історичного факту, письменник водночас придумує ряд сюжетних ліній та героїв, які діють в реальних або фіктивних подіях. Потверджено факт, що завдання історика і письменника відрізняються (Аристотель), особливо в ситуації альтернативної історії (“Дефіляда в Москві” В.Кожелянка), що “Повість історична - се не історія” І.Франко), що за стилем, застосуванням або понятійного, або образного мислення, відбором і трактуванням матеріалу робота історика й письменника базується на різних психологічних основах. Іноді письменник дотримується принципів науковця, досягаючи хронікальної достовірності (“Кармелюк” В.Гжицького), та частіше поринає у стихію домислу (“Мальви” Р.Іваничука) або вимислу (“Наливайко” М.Вінграновського), навіть містифікації (“Легенди Львова”, В.Винничука). Романіст, не маючи документальних матеріалів, звертається також до легенд, притч, міфів, опоетизовує фольклорні біографії (“Розбійник Кармелюк” М.Старицького, “Прийдімо, вклонімося…” Ю.Мушкетика).

Особлива увага в дисертації відведена з'ясуванню суті домислу і вимислу (художній вигадці), поширених в історичній прозі, їхніх відмінних значень: коли домисел можна вважати логічно вмотивованим, максимально наближеним до життєвої правди здогадом, коли письменник має справу з браком історичного матеріалу (“Манускрипт з вулиці Руської” Р.Іваничука), то вимисел вказує на “відхилення автора від точних фактів реальної дійсності”, “творчий підхід до історичних документів” (Г.Александрова), як у романі “Козаки в Московії” Ю.Липи. Також простежено, як просторово-часова єдність стає композиційним каркасом історичного твору.

Зазначені у третьому підрозділі питання порушені в процесі висвітлення розвитку сучасного історичного роману на прикладі творчості П.Угляренка.

Другий розділ “Історичні мотиви у творчості письменників Закарпаття ХІХ століття” відведено для оглядового аналізу різножанрових москвофільських творів, тематика й мотиви яких зацікавили П.Угляренка, спонукали критично переглянути їхню літературну спадщину, подати власну версію історичних подій в Україні та на Закарпатті. Дисертант дотримується думки, що письменство Закарпаття невіддільне від української літератури в цілому, а не міфічної “общерусской литературы” (О.Пипін, П.Феєрчак, Є.Сабов, Ф.Аристов та ін.), що вважати крайові письменства периферійними - безпідставно, хоча б з огляду на те, що українська література тривалий час не мала свого центру, зосереджуючись то у Полтаві, то у Харкові, то у Києві, то Санкт-Петербурзі, то у Львові, то у Празі тощо. У роботі зазначено, чому закарпатські письменники виглядають непривабливими у загальній панорамі української літератури. Москвофільство заводило їх у глухий кут художнього й національного життя, штучне “язичіє” дискредитувало українське письменство, тому стильові пошуки, жанрова система закарпатської літератури не були достатньо вироблені, а історичний роман, як і роман взагалі, існував у зародковому стані. Частина дослідників (В.Бирчак, В.Микитась, Ю.Балега, В.Поп, П.Лісовий, О.Мишанич, Т.Чумак, О.Рудловчак, Ю.Бача, А.Шлепецький, Й.Голенда, Л.Бабота та ін.) аналізувала москвофільську літературу, спираючись на об'єктивні критерії.

Найчастіше закарпатські письменники переосмислювали трагедію князя Лаборця, що складалася з двох джерел - народних переказів і хроніки (“Gesta Hungarorum”, тобто “Діяння угорців”) нотаря угорського короля Бели ІІ (1131-41). Написана латинською мовою невідомим автором, вона має іншу назву “Анонім”: “Anonymus Belae Hungaiae Notarius”. Пам'ятка, що перегукувалася зі свідченням Початкового літопису Нестора, була вперше надрукована у 1747 р. Трагічні події 896-го р. збереглися також в народних творах, опублікованих в ужгородському журналі “Подкарпатская Русь” (1923), у пряшівському збірнику “Народні оповідання про давнину” (1925), у виданні “Легенди Карпат” (1968), “В історії Закарпаття в усних народних переказах та історичних піснях” (1970) тощо. Трагедію князя Лаборця першим згадав Я.Коллар у поемі “Дочка Слави” і в стислих коментарях до неї. Майже одночасно словацький письменник Б.Носак-Незабудов в оповіданні “Лаборець” змалював князя як капітана Ужгородської фортеці. Згодом до цієї теми звернулися закарпатські москвофіли - А.Кралицький, (оповідання “Князь Лаборець”), О.Гомічков, (повість “Покорение Ужгорода”), І.Сільвай (ліро-епічна балада “Львоборец”), Є.Фенцик (драма на п'ять дій “Покорение Ужгорода”). Поширеною була також тема князя Федора Корятовича, зокрема у баладі “Федор Корьятович” І.Сільвая та в поемах “Прощание Корьятовича и его дружины с Новгородом” (1868) і “Корьятович” (1870) Є.Фенцика.

В.Гренджа-Донський “був для Закарпатської України тим, чим для Наддніпрянщини був І. Котляревський, для Галичини Шашкевич з двома іншими членами Руської трійці, а для Буковини Ю. Федькович, цебто був для Закарпатської України Котляревським - Шашкевичем - Федьковичем разом і одночасно, бо він виконав там таку ж роль, як усі три […] разом” (Б.Романенчук). За ним рушили Марійка Підгірянка, Л.Дем'ян, О.Маркуш, Ю.Боршош-Кум'ятський, Софія Будкович та ін. В.Гренджа-Донський - автор віршових збірок, трьох збірок оповідань, повістей, історико-біографічного роману “Сини Верховини”, написав епічну поему “Князь Латорець” (1922), пізніше названу “Князь Лаборець”, наприкінці свого життя працював над історичною драмою про князя Лаборця, але так і не завершив її. Вільне художнє трактування теми князя Лаборця в однойменній поемі-казці дав В.Пачовський, паралельно з нею написав кіносценарій “Чарівний перстень Карпат”.

Сюжетні варіанти лаборціани закарпатських письменників були часто москвофільського трактування, або національно заангажованими, ілюстрували у літературній формі патріотичні і дидактичні настанови, не завжди відповідали естетичним категоріям й художнім вимогам мистецтва. Спостерігалося намагання деяких письменників подолати поширені історичні стереотипи, які негативно позначалися на художності творів.

У третьому розділі “Історичні романи Петра Угляренка” розкрито життєвий і творчий шлях письменника та жанрово-стильову сутність його історичної прози. Уродженець Київщини, журналіст у повоєнному Закарпатті, він як прозаїк пережив три етапи еволюції: від малих епічних форм (нариси та понад двісті оповідань) до соціальних романів (“Одкрий мені дорогу”, “Тільки той, хто знав”, “Талісман”, “День гніву”) і до циклу історичних романів: “Князь Лаборець” (1971), “Після довгої ночі” (1975), “Довгий шлях до озер” (1979), “Із дерева жалю” (1979), “Плач біля чужої стіни” (1984), “Взимку, в рік миші” (у співавторстві, 1987), “І був ранок, і була ніч... (Гальшка)” (1990), “Смерть у Санкт-Петербурзі (Дитя іудейське)” (1995), “І заплакав Христос” (1996), “Аж до дня судного” (1996).

Третій розділ дисертації складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Авторська концепція трагедії князя Лаборця” йдеться про історію та мотиви написання роману, розкрито творчу лабораторію прозаїка від опрацювання пам'ятки “Gesta Hungarorum” та інших документів, оповідання “Лаборець” Б.Носака-Незабудова, москвофільських творів О.Павловича, А.Кралицького, І.Сільвая, Є.Фенцика та інших, а також В.Пачовського, В.Гренджі-Донського, Марійки Підгірянки, нарису “Місто над Ужем” І.Гранчака і В.Палька, “Нарисів історії Закарпаття”, народних переказів. Брак конкретних історичних матеріалів змушував прозаїка покладатися на творчу уяву, художній домисел, а в разі потреби - вимисел, але він уникав фантастики, містики, баладного трактування образу напівлегендарного князя.

За жанром “Князь Лаборець” - історичний роман з перевагою реалістичної стилістики з романтичним відтінком, переповнений атрибутами пригодницького жанру (таємничі ув'язнення, погоні, втечі, перевдягання, підслуховування тощо), належить до творів, у центрі яких постать видатної історичної особи. У романі окреслено чотири сюжетні лінії, які або розгортаються паралельно (на початку книжки), або тісно переплітаються. Головна з них “пов'язана з життям і діяльністю Лаборця та його оточення. Друга - події, що відбуваються у Києві і Новгороді, стосуються діяльності князів Олега та Ігоря. Третя - життя і побут маджарських (угорських) племен, їх вождів Алмоша й Арпада. І остання (четверта) -- знайомство з печенізькими племенами на чолі з каганом Лалау” (В.Чумак). Розсудливий, мудрий, уже в літах головний герой, як і в творах А.Кралицького, І.Сільвая, Є.Фенцика, В.Гренджі-Донського, з'являється в експозиції роману, яка стрімко переростає у композиційну зав'язку, перебуває у силовому полі різноспрямованих інтересів, що перешкоджають персонажу зробити правильне, відповідальне для державця рішення, на противагу інтересам мілітарного світу. Постать ідеалізованого князя, на думку дисертанта, в романі взята з фольклорних оповідей, адже прозаїк використовував матеріали легенд і переказів, казок, герої яких розмежовані на апріорних добротворців і злотворців. Прозаїк спростовував уявленням про історичного діяча, зокрема в народницькому трактуванні, як “батька нації” або моделі радянського “сталевого” вождя. Письменник вбачав у ньому насамперед людину, зайняту не тільки державними справами, а й низкою сердечних драм, тому роман можна назвати любовним.

У другому підрозділі “Спроба циклізації історичного роману” з'ясовано мотиви, що спонукали П.Угляренка після виходу роману “Князь Лаборець” написати історичну епопею про Україну, своєрідний роман-ріку, що починалася твором “Після довгої ночі” (1975). В його основу покладена драматична доля киян, над якими владарює “причинний князь” Федір, залежний від кримського хана Кутлуг-бека. Прозаїк обрав складний, не героїчний час національної історії, про який майже не лишилося документальних свідчень, крім завоювання Києва литовським князем Ольгердом (1365), тому мусив компенсувати їх відсутність авторським домислом. Прозаїк ішов переважно за радянською, точніше російською версією минулого, ототожнював Золоту орду з Кримським ханством. Парадокс полягає в тому, що випадковий, “причинний” чоловік сидів він на київському престолі 34 роки (з 1331 по 1364), так би мовити, “творив історію”. Тому назва роману “Після довгої ночі” має іронічний смисл. Несподіваним як на шістдесяті роки стало те, що головний герой роману був негативним. Очевидно, прозаїк хотів вийти за межі поширеного в радянському літературознавстві жорсткого розподілу персонажів на позитивних, з яких слід брати читачеві приклад, і негативних, осуджуваних “громадською думкою”.

Історичний роман “Довгий шлях до озер” (1979) присвячений подіям Київській Русі другої половини XI ст. П.Угляренко, шукаючи власне трактування літописця Нестора, дотримувався принципів історичної правдоподібності, використовував можливості домислу і вимислу, пропонував власну художню і морально-етичну модель мислителя, а не слухняного виконавця соціального замовлення. Літописець не тільки високо цінує свій фах, не тільки перейнятий відповідальністю за слово, а й здатний захищати свої переконання, навіть перечити могутньому київському князю Володимиру Мономаху. Головний герой набував рис не так середньовічного скриптора, як новочасної людини, з демократичними поглядами на життя, прагненням бути об'єктивним у своїх судженнях, аби передати нащадкам інформацію про свій складний і драматичний час неспотвореною. Насправді, за спостереженням Д.Лихачова, історичний Нестор залежав від князівської влади і писав про неї як підданий. Присутність автора у романі підсилена тим, що він передовіряє власні розповідні функції Нестору, роблячи його ніби особистим alter ego, але не рупором ідей. Прозаїк одним з перших серед українських письменників художньо відтворив життєвий, інтелектуальний і духовний шлях Нестора від юності до “довгого шляху до озер”, тобто до вершин інтелектуального і духовного прозріння, розкрив творчу лабораторію літописця, висвітлив мотиви і структурні особливості Початкового літопису через еволюцію непересічної особистості.

У четвертому історично-пригодницькому, авантюрному романі “Із дерева жалю” (1979) П.Угляренко заглибився у часи царювання Івана Грозного. В основу твору покладено історичні факти й події, зокрема морська експедиція англійських мореплавців до Московського царства. Головний герой роману український козак Веремій - достовірна історична особа. З його долею пов'язана більшість сюжетних ліній, пригод, характерних для барокової доби, яка потверджувала несталість людського існування. На жаль, прозаїк не уник деяких штампів “соцреалізму”, зокрема, як мовлено в анотації, стандартизованої “дружби російського, українського та інших слов'янських народів”. Тому чимало епізодів у романі не дістало належної аргументації. Надто ідеалізовані стосунки між козаками і московитами, спрощено проінтерпретовані звертання українців до московського царя як до останньої інстанції з приводу боротьби з Кримським ханством. Любовні сюжетні лінії пожвавлюють історичну оповідь, як і авантюрні, пов'язані з козаком Веремієм, його братом Олефіром - козацьким посланцем до Івана Грозного, аби той ніби узяв їх під свою “високу руку”.

Роман “Із дерева жалю” П.Угляренка порівнюється з романом “Козаки в Московії” Ю.Липи. Обидва письменники продовжуючи традицію “Тараса Бульби” М.Гоголя, розкривали можливості історично-художнього, історично-пригодницького, авантюрно-побутового роману, в якому показана панорама життя середини XVI та XVII ст. Для обох авторів першорядне значення має вигадка, документ, а історія відходить на другий план, діють вигадані персонажі. Авантюрний зміст роману “Козаки в Московії” полягав у пошуках скарбу, ніби захованого Іваном IV Лютим на волзьких берегах. Ідейна сутність твору, закодована в його назві, вказує на тимчасове перебування персонажів у відмінному, чужому їм краї. П.Угляренко по-іншому окреслює художній простір з опозиціями свій - чужий, але вони стосуються турецького або кримського світів, але не московського, аби не суперечити офіційному міфу Москви як “центру” східнослов'янських народів.

Роман “Плач біля чужої стіни” (1984) - п'ятий твір з історичного циклу П.Угляренка. Хронологічні параметри твору вимірюються другою половиною XIV та початком XV ст., коли склалися драматичні суспільно-політичні умови як внутрішнього (обвальна руїна колись могутньої Київської Русі), так і зовнішнього характеру (напади кримських татар, загарбання значної частини києворуських земель Литвою, Польщею, Волощиною, Угорщиною. П.Угляренка зацікавив князь Федір Корятович насамперед як надзвичайна, вольова особистість, здатна протистояти руйнівним стихіям світу, утверджуватися в ньому всупереч найнесприятливішим обставинам, виконувати роль культурного героя, який творить нову дійсність. Він, зібравши сотні українців, не схильних коритися Скиргайлові, повів їх у Мукачівську домінію, упорядкував поселення навколо міста, заснував жіночий монастир, перебудував Мукачівську фортецю. Князь міг би правити Мукачівською домінією, але його приваблювало Поділля, зокрема Кам'янець. Те, що прозаїк після роману “Князь Лаборець” звернувся до місцевого історичного матеріалу було закономірним не лише для літературного Закарпаття. Так само Р.Іваничук у романах “Черлене вино”, “Манускрипт з вулиці Руської”, “Вода з каменю” висвітлив добу львівського середньовіччя.

У шостому історичному романі “Взимку, в рік миші” (1987), написаному у співавторстві П.Угляренка й історика І.Шекери, йдеться про завоювання Києва в грудні 1240 р. (взимку, в рік миші) Золотою ордою. Історично правдиво і художньо переконливо автори підкреслюють, що падіння столиці, а з нею і Києворуської держави сталося внаслідок міжкнязівських чвар. Роман складається з 22-х розділів. Автори подають широке коло історичних (Мстислав Романович, Мстислав Мстиславович Удалий, Данило Галицький, угорські королі Андраш та Бейла, Чингісхан, хан Батий) і вигаданих персонажів, розкривають трагічні події тієї доби, які відбувалися в Європі й Азії.

Назва історичного роману “І був ранок, і була ніч...” (1990) П.Угляренка не дає натяку на час, характер чи місце історичних подій. Код твору міститься у підзаголовку - “Гальшка”. Ідеться про художню інтерпретацію дочки українського діяча Ілії Острозького, яка зважилася протистояти стереотипам патріархального суспільства, боротися за свої жіночі права, діяти всупереч наказам короля Сигізмунда-Августа і рідної матері - католички Беати. Вони намагалися її видати заміж за нелюбого Мартина Зборовського. Непокірна Гальшка одружилася з коханим чоловіком, українським князем Дмитром Сангушком, якого гонорова шляхта вбила. Силоміць пошлюблена за волею Сигізмунда-Августа з реформатором графом Лукашем, вона збунтувалася проти нього. Сюжетну лінію письменник обриває епізодом повернення Гальшки 1572-го року з Шамотульського замку до Острога після того, як граф Лукаш несподівано помер. П.Угляренко зазначає в епілозі: князівна Острозька прожила самотньою ще 10 літ і померла наприкінці 1582-го року, передавши Острог князеві Василю Костянтину та його синам Янушу, Костянтину й Олександру. Через весь твір проходить мотив протистояння полонізації Правобережної України, наступу католицького Риму на православ'я, що реалізовував ватиканський посланець - чернець Антоній, і спротиву західній релігійній експансії в середовищі українських князів. Так, Василь-Костянтин Острозький, призначений Сигізмундом-Августом Київським воєводою, активно протистояв королівському універсалу, що скасовував в Україні давнє право, вимагав дотримуватися лише права польського. Окремі сюжетні лінії фрагментарно, відведені Дмитру Вишневецькому та Івану Підкові.

“Смерть у Санкт-Петербурзі (Дитя іудейське)” (1995) - новий історично-пригодницький роман П.Угляренка, в основу якого покладена художня інтерпретація версії академіка С.Тарле про самогубство імператора Миколи І після поразки у Кримській війні. Події в романі розгортаються багатопланово, на великому географічному просторі, в них беруть участь головні герої - нащадок українського козацького роду Іван Турчак і російський гвардійський офіцер Станіслав Найдін поряд з образами реальних прототипів турецького султана Абдули Меджида, Наполеона III, англійської королеви Вікторії, Джузеппе Гарібальді, керівника негритянського визвольного руху Фридерика Дугласа та інших історичних осіб часів Кримської кампанії і громадянської війни у Сполучених Штатах Америки. Прозаїк і надалі дотримується принципів пригодницького й авантюрного жанрів, тому його гостро-сюжетний роман багатий на інтриги, на динамічні сцени втеч, переховувань, ув'язнень, несподіваних прощань і зустрічей, а головні герої, потрапивши до Америки періоду громадянської війни втягнуті у боротьбу проти рабовласників.

У третьому підрозділі “Романна ремінісценція християнських мотивів” розкрито творчі пошуки П.Угляренка у 90-і роки, зумовлені його інтересом до Св.Письма, апокрифів, житійної літератури. 1996 р. з'явився роман “І заплакав Христос” П.Угляренка, названий автором історичною оповіддю. Таке жанрове уточнення переорієнтовує опис подій від третьої особи на першу граматичну форму, перекладає наративну функцію від автора на оповідача, який організовує текст. Твір вражає новизною, актуальністю порушених у ньому проблем, які стосуються духовних, метафізичних сфер людського буття. Автор убачав у романі особливий сенс, працював над ним дванадцять років, змальовуючи події, згадані в Новому Завіті і до 326 року, коли свята Єлена, мати Римського імператора Костянтина Великого, віднайшла в Єрусалимі хрест, на якому було розіп'ято Ісуса Христа. Його образ - визначальний у творі - втілено у кількох іпостасях: Голос з неба, Чоловік у білій китиці, оточений золотистим сяйвом. Романний простір густо населений персонажами (цариця Єлена, апостоли Андрій Первозваний, Петро і Павло, імператори Тіверій, Калігула, володар готів король Германаріус, києворуський князь Кий), але головна роль відведена суперечливому образу Понтія Пилата. За браком документального матеріалу, автор звернувся до легенди про майнцького короля Атуса, який за зорями визначив народження Пилата у дочки мельника Пила, а імення Понтій отримав від Понту. Його дружина, послідовниця вчення Христа - Прокула - теж германського походження. Твір побудований на протистоянні іудаїзму та християнства.

Релігійна проблема порушена і в художньо-документальному романі “Аж до дня судного” (1996). Твір складається з чотирьох частин і епілогу. В основу книги покладено духовний подвиг Його Святості Володимира - Патріарха Київського і всієї Руси-України, в миру Василя Романюка - автора дисидентської книги “Листи з пустелі”, який зазнав фашистських катувань, сталінських, брежнєвських концтаборів, а вся його родина за підтримку Української Повстанської армії була вивезена в Сибір і кинута напризволяще в болотній тайзі. Прозаїк поетапно висвітлив еволюцію Патріарха Володимира. Проблема людського життя Василеві Романюку відкрилася як найважливіша онтологічна цінність, як дар Божий. Розповідь розгортається концентричними колами, сюжетні лінії, постійно замикаючись, обертаються навколо провідної ідеї - екзистенційного шляху Василя Романюка до Господа.

Перу письменника належить ще кілька неопублікованих історичних романів: “Й утверди в них віру”, “Пролий гнів твій”, “Ти переміг, Галілеянин”. У першому, визначеному автором як історична оповідь, ідеться про поширення християнського вчення на Київську Русь, про її зв'язки з Болгарією, Візантією, Німеччиною. Події тут сягають часів другого походу князя Ігоря. Докладно мовиться про перших християн у Києві, про хрещення княгині Ольги в Софійському храмі у Константинополі. Завершується твір величною картиною: з усіх куточків Києва йдуть люди до Дніпра, і князь Володимир, здійнявши руки до неба, проголошує: “Прийми, Господи, нових людей й утверди в них віру”. Звідси й назва роману, взята з літопису Нестора та з фронтону Володимирського собору в Києві.

Головним героєм роману “Пролий гнів твій” виступає письменник-полеміст Михайло Андрелла (1637-1710), свідок приїзду послів від Богдана Хмельницького до володаря Трансільванії князя Ракоці, мандри духовного подвижника до Риму, звідки він повертається переконаним антикатоликом і пише памфлет проти папи.

Історична романістика П.Угляренка - свіжа й непересічна сторінка не лише у його творчому доробку. Прозаїк зумів подати власну художню концепцію минулого, концептуалізував романний часопростір, поєднав національні і християнські моделі історичної свідомості. Його екзистенційний вибір бути в історії виходить за межі особистого бачення життя в художніх структурах епіки. Прозова спадщина П.Угляренка єднає в собі наративний досвід закарпатських письменників з досвідом української літератури, набуває особливого сенсу при порівнянні з творчістю інших романістів, будучи однією із складових частин панорами українського історичного роману.

У Висновках узагальнено результати проведеного наукового аналізу історичного роману П.Угляренка у контексті української історичної прози та творчості закарпатських письменників. Висвітлено специфіку жанру, живленого фіксованими матеріалами (літописи, епістолярна спадщина, подорожні нотатки, інвентарні книги, апокрифи тощо) та фольклорними джерелами, схильного поєднувати документальні факти минулого і домисел та вимисел (художня вигадка), що забезпечує розповіді сподіваний рівень достовірності й правдоподібності. При цьому неминуча частка суб'єктивності, що відображає світоглядні особливості, розуміння життєвих процесів та особисті уподобання автора, часто залежного від ідеологем та уявлень його сучасності, які позначаються на зображенні історичних події, деформують їх (наприклад, “соцреалізм”). Розкрито ґенезу жанру, що сформувався у дві тенденції - вальтерскоттівську, сповнену фантазійним мисленням, і зорієнтовану на історично вивірений документ.

Засвідчено продуктивність використання принципів герменевтики Г.-Ґ.Ґадамера й рецептивної естетики Г-Р.Яусса, які уточнюють поняття історизму, сприяють глибшому розумінню й інтерпретації історичної романістики, коли письменник пропонує досконалий макет колишніх подій, тому що не може опинитися серед них, потрапити в їх середину, прокладає зв'язний місток між минулим і сучасним. Конфлікт інтерпретацій (П.Рікер) при цьому неминучий і закономірний, особливо коли йдеться про відомих осіб на зразок Богдана Хмельницького або Івана Мазепи, а в закарпатському письменстві - князя Лаборця. У такому разі стає актуальним співвідношення між життєвою (історичною) і художньою правдою, що випливають з концепції мімезису Аристотеля, його трактування специфіки історії й поезії, що при спільному предметі відображення мають різні завдання.

Дисертація на прикладі дослідження історичного роману П.Угляренка спростовує уявлення про “першорядних” і “другорядних” письменників, про центральну і крайову літератури. Водночас на підставі творів “Сад Гетсиманський” І.Багряного, “Вогненні стовпи” Р.Іваничука, “Аж до дня судного” П.Угляренка підкориговано припущення про часову дистанцію історичної прози, взято під сумнів сімдесят-вісімдесят років між колишньою подією і її художньою інтерпретацією.

Автор дисертації поділяє пафос Ю.Москвич (“Українська література Донеччини 30-80-х років ХХ століття”, 2006), яка на прикладі аналізу творчості В.Сосюри, І.Світличного, В.Стуса, Л.Талалая, Г.Гордасевич, О.Орача та ін.. довела її невіддільність як від Донецького краю, так і від українського письменства взагалі. Так сталося і з письменством Закарпаття (А.Кралицький, О.Гомічков, І.Сільвай, Є.Фенцик), яке потрапило під вплив москвофільства, що було глухим кутом як української літератури в цілому, так і в жанрово-стильових пошуках, з якого одним з перших почав виходити В.Гренджа-Донський. Усвідомлення таких колізій дозволяє здійснити об'єктивне висвітлення історичних романів П.Угляренка, який критично переосмислював фабули князя Лаборця, Федора Корятовича та ін. діячів минулого, відображених у творах москвофілів, зважав на досвід української літератури ХІХ і ХХ ст., зокрема історичної прози, на її жанрові модифікації.

Простежена творча еволюція П.Угляренка в різних жанрах до історичного роману, проаналізовано мотиви написання, джерельна основа та істотні ідейно-тематичні, композиційні, характерологічні властивості роману “Князь Лаборець” (1971) з перевагою реалістичної стилістики з романтичним відтінком, з атрибутами пригодницького жанру. З виходом цього роману письменник почав здійснюватися свій давній задум - написати історичну епопею про Україну, своєрідний роман-ріку. В основі наступного історико-пригодницького твору “Після довгої ночі” (1975), що складається з чотирьох частин, покладена драматична доля киян, над якими владарює “причинний князь” Федір, залежний від кримського хана Кутлуг-бека.

Історичний роман Петра Угляренка “Довгий шлях до озер” (1979) розкриває образ літописця Нестора, автора “Повісті временних літ”. Автор запропонував власну художню і морально-етичну модель мислителя, а не слухняного виконавця соціального замовлення, зокрема Володимира Мономаха, з яким поводився як рівний з рівним у художній версії, а не в історичному часопросторі. Головний герой роману “Довгий щлях до озер” набував рис не так середньовічного скриптора, як новочасної людини, з демократичними поглядами на життя, прагненням бути об'єктивним у своїх судженнях.

У четвертому історично-пригодницькому, авантюрному романі “Із дерева жалю” (1979) П.Угляренко заглибився у часи царювання Івана Грозного. В основу твору покладено справжні історичні факти й події: перша морська експедиція англійських мореплавців до Московського царства, кримсько-турецькі війни запорожців на чолі з Дмитром Вишневецьким, присутність достовірних осіб на зразок козака Веремія поряд з вигадами тощо. На жаль, твір переповнений радянськими штампами, що знижує його художній рівень у порівнянні з романом авантюрно-пригодницьким романом “Козаки в Московії” Ю.Липи, в якому не Москва, а Україна трактована як “земля обітована”.

Роман П.Угляренка “Плач біля чужої стіни” (1984) - п'ятий твір з історичного циклу, присвячений змалюванню долі князя Федора Корятовича, пов'язаної з Кам'янцем та Закарпаттям протягом 1393-1414 років. В основу шостого історичного роману “Взимку, в рік миші” (1987), написаного у співавторстві П.Угляренка й історика І.Шекери, покладено історичні факти завоювання Києва в грудні 1240 р. (взимку, в рік миші) Золотою ордою. Дешифрування назви історичного роману Петра Угляренка “І був ранок, і була ніч...” (1990) міститься у підзаголовку - “Гальшка”. Ідеться про художню інтерпретацію долі жінки початку XVI ст. - дочки українського діяча Ілії Острозького, яка зважилася боротися за свої жіночі права. Історично-пригодницький роман “Смерть у Санкт-Петербурзі (Дитя іудейське)” (1995) базований не лише на художній інтерпретації версії академіка С.Тарле про самогубство імператора Миколи І після поразки у Кримській війні, а й авантюрних пригодах нащадка українського козацького роду Івана Турчака і російського гвардійського офіцера Станіслава Найдіна.

90-і роки у творчій еволюції П.Угляренка засвідчили нові пошуки, інтерес до Св. Письма, апокрифів, житійної літератури. 1996 р. з'явився роман “І заплакав Христос” П.Угляренка, названий автором історичною оповіддю. У ньому йдеться про події, згадані в Новому Завіті і до 326 року, коли свята Єлена, мати Римського імператора Костянтина Великого, знайшла в Єрусалимі хрест, на якому було розіп'ято Ісуса Христа. За браком документального матеріалу, автор звернувся до легенди про майнцького короля Атуса, який за зорями визначив народження і долю Понтія Пилата, його дружини Прокули. Магістральною фігурою, наскрізною у романі виступає образ Ісуса Христа, який втілюється у іпостасях Голоса з неба, Чоловіка у білій китиці, оточеного золотистим сяйвом.

Релігійну проблему порушує письменник і в художньо-документальному романі “Аж до дня судного” (1996) про духовний подвиг Його Святості Володимира - Патріарха Київського і всієї Руси-України, в миру Василя Романюка, який зазнав фашистських катувань, сталінських, а згодом брежнєвських концтаборів. Проблема людського життя Василеві Романюку відкрилася як найважливіша онтологічна цінність, як дар Божий. Перу письменника належить ще кілька неопублікованих історичних романів: “Й утверди в них віру”, “Пролий гнів твій”, “Ти переміг, Галілеянин”.

Два цикли історичних романів на національній і релігійній основах засвідчили розширення можливостей історичного роману у конкретній творчості П.Угляренка, в якій відображено переосмислений досвід української історичної белетристики і закарпатської літератури як органічної частки цілісного письменства.

Основні результати дослідження відображено в таких публікаціях

1. Шинкар І.П. Ідейно-тематичний зміст та художня своєрідність оповідання А.Кралицького “Князь Лаборець” / І.П. Шинкар // Науковий вісник Ужгородського університету. Ужгород: Ліра, 2004. Серія: філологія. Вип. 10. С. 135-138.

2. Шинкар І.П. До питання про історичну та художню правду в романі П.Угляренка “Князь Лаборець” / І.П. Шинкар // Науковий вісник Ужгородського університету. Ужгород: Вісник Карпат, 2004. Серія: історія. Вип. 10. С. 195-202.

3. Шинкар І.П. Концепція князя Лаборця і князя Корятовича в художньо-історичних творах Є.Фенцика / І.П.Шинкар // Науковий вісник Ужгородського університету. Ужгород: Вісник Карпат, 2004. Серія: історія. Вип. 11. С. 92-97.