Поетика форми в прозі постмодернізму

Размещено на http://allbest.ru

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Поетика форми в прозі постмодернізму

Загальна характеристика роботи

Постмодернізм лише недавно став літературною історією, тому його вивчення позначене особливою актуальністю. Попри чималу кількість розвідок, присвячених його теоретичним, культурологічним та ідеологічним аспектам, а також окремим питанням постмодерністської поетики та творчості найвідоміших письменників-постмодерністів, що з'явилися протягом останніх десяти-п'ятнадцяти років, засадничі проблеми теоретико-літературного характеру все ще недостатньо висвітлені. Їх розгляд дасть змогу вписати постмодернізм у літературний процес як логічну ланку його розвитку, осмислити внесок постмодернізму в розвиток літератури і наукового знання про неї, подолати розрив між філософською і літературознавчою теорією та осмисленням практичної поетики постмодернізму. Проблема форми - одна з основних проблем естетики творчості ХХ століття, і саме в цій сфері сконцентровані домінантні особливості постмодерністського мистецтва. Принципово новий підхід до форми робить літературний досвід письменників-постмодерністів надзвичайно цікавим для теорії літератури. Вивчення літературного постмодернізму - це передовсім дослідження особливостей його поетики, серед яких важливе місце належить формотворчості.

Постмодернізм зародився у західних культурах як результат пошуків якісно нових шляхів в умовах зміни соціокультурної ситуації, позначеної кризою суспільних та цивілізаційних цінностей. Теоретичне осмислення цієї парадигми найактивніше відбувалося на ґрунті західноєвропейському та північноамериканському. Чільне місце серед досліджень теорії, естетики, поетики постмодернізму належить працям Дж. Барта, Р. Барта, Ж. Бодріяра, В. Вельша, І. Гассана, Ж. Дерріди, У. Еко, Ж. Женетта, С. Коннора, Ю. Крістевої, Ж. Лакана, Ж.-Ф. Ліотара, Б. МакГейла, Л. Хатчен, М. Епштейна, Д. Затонського, І. Ільїна, Н. Маньковської. Вагомим внеском у вивчення поетики постмодернізму є праці українських американістів та англістів Т. Денисової, В. Оленєвої, М. Коваль, В. Ліпіної-Березкіної, І. Києнко, О. Бандровської. Праці з естетики російського постмодернізму М. Епштейна, В. Куріцина, Н. Лейдермана, М. Липовецького, Г. Мережинської, І. Скоропанової, О. Якимовича суттєво збагатили наукове уявлення про цей складний культурний феномен. Монографічні дослідження поетики східнослов'янського (за винятком російського) і західнослов'янського постмодернізму є рідкістю, тому особливо цінними для українського літературознавства є праці Г. Сиваченко, Т. Гундорової, Н. Бедзір.

Сербська література належить до тих, яким вдалося найбільш успішно поєднати національну традицію з універсалізмом сучасності. Постмодернізм виявився тою парадигмою, в рамках якої сербське письменство дало високохудожні приклади новаторського ставлення до існуючих у світовій літературі форм і моделей. Попри це, у літературознавстві Сербії досі відсутні фундаментальні розвідки узагальнюючого характеру, присвячені цьому явищу. До найважливіших праць, присвячених осмисленню окремих аспектів постмодернізму, належать розвідки П. Палавестри, А. Єркова, С. Дам'янова, Д. Станоєвича, Р. Кордича, Й. Делича, П. Піяновича. Українські дослідники переважно звертаються до вивчення творчості М. Павича (П. Рудяков, Ю. Білоног, З. Гук, Ю. Ковбасенко та ін.). Літературний доробок сербського постмодернізму, однак, залишається все ще недостатньо висвітленим як у історико-літературному плані, так і в плані теоретичного осмислення його здобутків. Вивчення літературних форм, у яких відтворено дух постмодерного часу, є продуктивним і в аспекті загально-теоретичному, і в аспекті історичної поетики, а його результати можуть бути використані у генологічних, історико-літературних, а також культурологічних і міждисциплінарних дослідженнях постмодерністської парадигми.

Актуальність дисертації зумовлена:

потребою теоретико-літературного дослідження поетики форми у прозі постмодернізму, а також її місця у становленні й еволюції постмодерністської художньо-стильової парадигми;

відсутністю комплексних досліджень літературного доробку сербського постмодернізму, необхідністю аналізу цього важливого явища в історії національної і світової літератури, розробки його періодизації, з'ясування ґенези й етапів розвитку;

важливістю місця, яке творчість сербських прозаїків посідає в історії постмодернізму, багатством літературного матеріалу, який може бути використаний для теоретичного та історико-літературного вивчення постмодерністської поетики;

високим рівнем літературознавчої рефлексії у сербському красному письменстві, який зумовив розвиток літературної практики постмодернізму в тісному зв'язку з теоретичними засновками та літературно-критичним осмисленням її досягнень;

актуальністю питань генологічного висвітлення постмодерністського етапу розвитку літератури, співвіднесеності постмодерністських творів із традиційними жанровими координатами;

необхідністю уточнення змісту й обсягу засадничих понять і термінів (визначення «постмодерністська література» та його співвідношення з визначенням «постмодерна література», розмежування між «гіпертекстом» у вузькому і широкому значенні), потребою у збагаченні теоретичного арсеналу працями зарубіжних (у тому числі - сербських) дослідників, новими для українського літературознавства окресленнями і термінами та релевантним художнім матеріалом;

актуальністю осмислення внеску постмодернізму в розвиток світової літератури та наукового знання про неї, зокрема т. зв. східного постмодернізму в його національних художніх реалізаціях.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація безпосередньо пов'язана з науково-дослідною темою «Актуальні проблеми слов'янського мовознавства та літературознавства» кафедри слов'янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка (державна реєстрація № 0106U005807), де праця виконувалася.

Мета дисертації полягає в багатоаспектному комплексному дослідженні поетики форми як важливої складової постмодерністської парадигми, процесів формування її визначальних рис та зміни формальних стратегій на прикладі сербської постмодерністської прози, а також у вивченні ролі формотворчих поетикальних чинників у процесі становлення й розвитку постмодерністської художньо-стильової парадигми у сербській літературі.

Реалізація мети передбачає розв'язання таких завдань:

визначити формальні індикатори постмодерністської поетики;

вписати художній матеріал прози постмодернізму в координати відповідних постмодерністських літературознавчих теорій, проаналізувати його за допомогою релевантного теоретичного інструментарію;

уточнити зміст окремих понять постмодерністської теорії, позначених амбівалентністю трактування;

дослідити динаміку формотворчих процесів із урахуванням паратекстуальних орієнтирів та особливостей метатексту як на прикладі творчості одного письменника, так і наскрізно, на матеріалі творів представників окремого етапу розвитку постмодернізму;

представити цілісну картину розвитку сербської постмодерністської прози з визначенням її окремих етапів із орієнтацією на домінантні формальні стратегії;

виокремити основні вектори формальних пошуків у літературі різних періодів розвитку постмодернізму та дослідити їхню кореляцію з усталеною системою жанрів (політика жанрової амбівалентності, використання матриці романних жанрів, створення ad hoc жанрів, авторських інтержанрових моделей, трансжанрових проектів тощо);

з'ясувати формально-поетикальні прикмети гіпертекстуальної літератури та її співвідношення з гіпертекстом, зупинившись на особливостях використання ергодичних практик;

дослідити гетерогенні (текстуальні й гіпертекстуальні) стратегії семантизації форми на прикладі романної творчості М. Павича як авторського метатексту;

розглянути питання поетики постмодерністських романних жанрів на рівні використання жанрової матриці і поетикальної моделі;

простежити зв'язок між формальним вирішенням твору і представленою в ньому концепцією часу;

зупинитись на проблемі використання кодів інших мистецтв у формотворчих проектах постмодерністських прозаїків;

дослідити переплетіння кодів «олександрійської» та тривіальної літератури у постмодерністській прозі, зокрема на прикладі використання прийомів та поетики коміксу;

з'ясувати питання зв'язків літературної практики постмодернізму з літературною теорією, включно з прикладами її наративізації;

простежити зміни у постмодерністській поетиці форми шляхом зіставлення творів одного письменника різних етапів розвитку постмодернізму;

виявити вплив постмодерністських поетикальних чинників на вибір формальних стратегій прозаїків постпостмодерністського періоду;

виокремити поетикальні риси постмодернізму шляхом виділення новацій (порівняно з попередніми епохами) і залишкових впливів (у контексті постпостмодерністських поетик), що дозволяє створити повніше уявлення про внесок постмодернізму в формування жанрової картини і наративних технік ХХІ століття.

Об'єктом дослідження є поетика форми у прозі постмодернізму, поетикальні процеси становлення і розвитку постмодерністської моделі у сербській літературі.

Предметом дослідження є шляхи реалізації формотворчих проектів у сербській прозі, позначеній характеристиками постмодерністської художньо-стильової парадигми, а також взаємозв'язок між вибором формальних стратегій і загальними змінами у поетикальній картині постмодерністської літератури, індикатором яких вони виступають.

Матеріалом дослідження обрано прозові твори сербських письменників, які перебувають у координатах постмодерністської поетики і позначені індикативними формальними особливостями, а саме романи й оповідання Д. Кіша, Б. Пекича, М. Павича, С. Басари, С. Дам'янова, Г. Петровича, Р. Петковича, Н. Митровича, М. Продановича, В. Павковича, В. Пиштала, М. Пантича, В. Деспотова, М. Паїча, В. Баяца, В. Тасича, С. Владушича та ін., а також літературно-критичні праці, для яких характерне використання постмодерністського коду й оригінальні формальні рішення (праці А. Єркова, С. Дам'янова, Д. Станоєвича та ін.). Аналізуючи процес формування постмодерністської парадигми і з'ясовуючи питання поетикальних зв'язків у синхронному та діахронному планах, дисертант звертається також до творів Г. Стефановича Венцловича, М. Црнянського, Х. Л. Борхеса, І. Кальвіно, Х. Кортасара, Д. Албахарі, представників «хорватської нової прози», до зразків масової та т. зв. «жанрової» літератури.

Методи дослідження обрано відповідно до специфіки теми, яка вимагає синтетичного підходу до висвітлення проблеми. Для розв'язання поставлених завдань у дисертації використовувалися типологічний, формалістичний, структурно-семіотичний, герменевтичний, історико-літературний, порівняльно-історичний, текстологічний (включно з close reading), рецептивний та соціокультурний методи.

Теоретико-методологічну основу дисертаційної роботи становлять праці з літературної теорії, естетики та поетики постмодернізму Дж. Барта, Р. Барта, В. Вельша, І. Гассана, Ж. Дерріди, У. Еко, Ж. Женетта, С. Коннора, Б. МакГейла, Л. Хатчен, М. Епштейна, Д. Затонського, І. Ільїна, Н. Маньковської, Р. Нича, В. Руднева, Д. Фоккеми, Х. Янашек-Іванічкової; з історії та естетики постмодернізму в національних літературах Н. Бедзір, М. Візеля, Т. Гундорової, Т. Денисової, М. Коваль, В. Куріцина, Г. Мережинської, Г. Сиваченко; поетики сербського постмодернізму С. Дам'янова, А. Єркова, Р. Кордича, П. Палавестри, М. Пантича, Д. Станоєвича; теорії літератури та генології М. Бахтіна, Т. Бовсунівської, І. Денисюка, В. Днепрова, Н. Копистянської, Ю. Лотмана, А. Нямцу, В. Шкловського.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше:

- на великому корпусі текстового матеріалу національної (сербської) літератури проведено дослідження поетики форми як однієї з дистинктивних рис постмодернізму;

- представлено широкий спектр формотворчих стратегій та досліджено їхню зміну на різних етапах розвитку постмодерністської парадигми;

- проаналізовано текстуальні експерименти постмодернізму, пов'язані з формальними пошуками (від зміни жанрового статусу твору у традиційній системі жанрів до його позажанрового функціонування);

- виокремлені формальні стратегії використано як індикатор поетикальних змін для встановлення періодизаційних рамок розвитку постмодернізму в сербській літературі;

- проблему прозової форми розглянуто як вияв стратегії репрезентації, у зв'язку з формальними стратегіями інших мистецтв (візуальних і звукових);

- проаналізовано гіпертекстуальні формальні стратегії й ергодичні практики у прозі постмодернізму;

-обґрунтовано розмежування між термінами «гіпертекст» та «гіпертекстуальний твір»;

- розроблено періодизацію постмодерністського етапу в історії сербської літератури з визначенням хронологічних рамок, домінантних концептів, а також векторів формальних пошуків;

- запропоновано власні терміни на позначення нових явищ постмодерного періоду: ad hoc жанр, трансжанровий твір, гіпосенс, гіперсенс, протопостмодернізм, post-постмодернізм, «секундарний постмодернізм», «постмодерністський критицизм»;

- введено в літературознавчий обіг новий текстовий, літературно-теоретичний та літературно-критичний матеріал, який може послужити для подальшого вивчення поетики форми та інших художніх особливостей постмодернізму;

- проблеми стратегії читання проаналізовано як формотворчий чинник, у контексті поетики форми;

- визначено імплікації постмодерністських формальних стратегій в літературі постпостмодерністського періоду;

- досліджено формальний аспект створення постмодерністського авторського метатексту;

- на прикладі репрезентативних прозових творів представлено лінію розвитку постмодерністської поетики від концепції жанрово визначеного твору до позажанрового Тексту і гіпертексту, з наступним поверненням до жанрових координат;

- розглянуто питання взаємозв'язку художньої творчості сербських постмодерністів із літературною теорією та критикою, процеси наративізації та екземпліфікації теоретичних положень, створення гетерогенного метамовного дискурсу;

- простежено лінії зв'язку між модернізмом та постмодернізмом у сербській літературі через посередництво літературної практики формалізму як авангардного мистецтва і російської формальної школи та її спадщини як авангардного літературознавства;

- розглянуто роль креативного використання масової і популярної культури у становленні постмодерністської поетики форми, приклади візуалізації дискурсу та інтерсеміотичного перекодування.

Практичне значення одержаних результатів. Дослідження поетики форми у сербській постмодерністській прозі має практичне значення для осмислення всього постмодерністського комплексу як такого, незалежно від національної школи, а пропонований інструментарій аналізу може бути використаний при вивченні аналогічних явищ у інших літературах. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення поетикальних проблем прози постмодернізму, поетики та естетики сербської постмодерністської літератури, в процесі викладання магістерського курсу «Постмодернізм у слов'янських літературах», загальних та спеціальних лекційних курсів з історії сербської літератури та актуальних проблем її розвитку, з теорії літератури, у проведенні спецсемінарів, підготовці підручників і посібників.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане без співавторів і є самостійним як у плані викладу матеріалу, так і в плані формулювання одержаних висновків.

Апробація роботи. Основну концепцію, теоретичні положення і результати дослідження було апробовано на численних міжнародних та загальноукраїнських конференціях: Міжнародних славістичних наукових читаннях, присвячених подвижникам слов'янської культури святим Кирилу і Мефодію (Львів, 1992); ІІІ та ІV Міжнародних славістичних наукових читаннях, присвячених подвижникам слов'янської культури святим Кирилу і Мефодію (Львів, 1994, 1995); Міжнародній славістичній конференції пам'яті професора Костянтина Трофимовича (Львів, 1998); Міжнародній науковій конференції «И NИЧЄГОЖЄ БЫСТЬ» (Львів, 1999); VІІІ, Х, ХІІ, ХІІІ, ХІV, ХV, ХVI, ХVIІ, ХVIІ, ХІХ Міжнародному славістичному колоквіумі (до дня пам'яті святих Кирила і Мефодія) (Львів, 1999, 2001, 2003, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008, 2009, 2010); ХХІХ, ХХХ, ХХХІ, ХХХІІІ, ХХХV, XXXVI Міжнародній науковій славістичній конференції у дні Вука Караджича (Сербія, Белград, 1999, 2000, 2001, 2003, 2005, 2006); Міжнародній науковій конференції «Література та історія» (Сербія, Ніш, 1999, 2003, 2007); Міжнародній науковій конференції «Жанри у сербській літературі» (Сербія, Новий Сад, 2003, 2004, 2005, 2006); Міжнародній науковій конференції, присвяченій 10-річчю викладання хорватської мови на кафедрі слов'янської філології ЛНУ ім. Івана Франка (Львів, 2006); Міжнародній славістичній конференції «Актуальні проблеми дослідження слов'янських культур» (Одеса, 2007); Міжнародній науковій конференції «Сербська мова, література, мистецтво» (Сербія, Крагуєвац, 2007, 2009, 2010); Міжнародному симпозіумі «Von Umgang mit Geschehenem: Mechanismen der Kriegsverarbeitung und Strategien der Friendenssuche in Geschichte und Gegenwart der kroatischen und serbischen Literatur und Kultur» (Німеччина, Трір, 2007); Міжнародній науковій конференції «Поетика жанрів Борислава Пекича» (Сербія, Белград, 2008); Міжнародному науковому круглому столі «Творчість Мілети Продановича у контексті сучасної сербської літератури» (Київ, 2009); науковій конференції «Осягаючи літературу на перехрестях віку (до 75-річчя з дня народження Миколи Ільницького)» (Львів, 2009); Міжнародній науковій славістичній конференції пам'яті акад. Л. Булаховського (Київ, 2010); Міжнародній науковій конференції «Шульцівські інспірації в літературі. Нові інтерпретації творчості Б. Шульца» (Дрогобич, 2010), Міжнародному науковому колоквіумі «Сербська література в європейському контексті» (Франція, Бордо, 2010).

Публікації: Основні положення дисертації відображено у монографії «Поетика форми в прозі постмодернізму (досвід сербської літератури)» (Львів: ПАІС, 2010. - 544 с.), на яку одержано дві рецензії, а також у двох монографіях, які вийшли у Сербії, сербською мовою (Татаренко А. Место сусрета: огледи о српској прози - Београд: Српски ПЕН центар = Serbian PEN Centre, 2008. - 179 с. (надруковано чотири рецензії); Tatarenko A. U zaиaranom trouglu: Crnjanski-Kiљ-Pekiж: eseji i studije - Zajeиar: Matiиna biblioteka «Svetozar Markoviж», 2008. - 145 s.), 20 статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України, і 32 додаткових публікаціях українською та сербською мовами.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, шести розділів, висновків, семи додатків, списку використаних джерел (391 найменування). Загальний обсяг дисертації - 512 сторінок, із них 396 сторінок основного тексту. Обсяг додатків - 83 стор.

Основний зміст дисертації

сербський література постмодерністський

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання дослідження, окреслено об'єкт та предмет розгляду. У цій частині визначено наукову новизну дисертації, теоретико-методологічну базу і практичне значення роботи, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі дисертації «Літературні та історико-культурні координати дослідження» розглядаються особливості функціонування поняття «постмодернізм» у сучасному літературознавстві (як українському, так і зарубіжному), висвітлюються проблеми, зумовлені неоднозначністю його інтерпретації і паралельним вживанням окреслення «постмодерн», з'ясовується його змістове наповнення, а також трактування у даному літературознавчому дослідженні. Подається стислий огляд генеалогії та розвитку постмодернізму в сербській літературі, який включає соціокультурну характеристику «постмодерного стану» у Югославії 80-х років ХХ ст., представлення особливостей ґенези постмодерністської парадигми та її зв'язків із модернізмом. З огляду на відсутність у сербському літературознавстві чіткої періодизації національної постмодерністської літератури пропонується власна періодизація, одним із засадничих орієнтирів якої є зміна формальних стратегій у творчості прозаїків-постмодерністів.

Підрозділ 1.1. «Постмодернізм і постмодерн. Кореляція понять» присвячено вивченню питання функціонування термінів «постмодернізм» і «постмодерн» в українському та зарубіжному літературознавстві. Особливо частими є випадки паралельного вживання окреслень «постмодерністська література» та «постмодерна література», що приводить до розмивання значеннєвих меж цих понять і до проблем з поетикальною класифікацією літературних явищ. Дослідивши традицію вживання цих термінів у вітчизняному й західному літературознавстві, а також у літературознавстві Сербії, де питання їхнього розмежування було предметом дискусій між науковцями, автор доходить висновку, що йдеться про різні явища, на позначення яких слід вживати різні окреслення. Термін постмодерн використовується у дисертації на позначення епохи, періоду в розвитку культури, початок якого в літературі припадає на другу половину ХХ століття і який досі триває. Термін постмодернізм застосовується до літературної парадигми, яка позначила своєю домінацією перший етап у розвитку постмодерної культури і є його яскравим поетикальним вираженням. Відповідно дефініція «постмодерна література» є ширшою і має періодизаційний характер - її пропонується застосовувати до всієї літературної продукції постмодерного періоду. Натомість визначення «постмодерністська література», на думку автора, має поетикальний характер і стосується творів, позначених комплексом художніх рис однойменної художньо-стильової парадигми. Дослідження історії становлення й розвитку постмодерністського сегменту в сербській літературі приводить до висновку про необхідність розрізняти ситуацію постмодерну, постмодерний стан і постмодернізм як етап артикуляції його характерних рис - літературоцентризму, текстуальності й формотворчості.

Підрозділ 1.2. «Постмодерний стан і постмодернізм у сербській літературі: короткий нарис генеалогії й розвитку» складається з трьох частин. У першій з них (1.2.1. «`Postmodern condition' в Югославії на початку 80-х років ХХ ст.») з'ясовуються історико-культурні обставини зародження постмодернізму в Сербії. Сербська література однією з перших серед літератур слов'янських народів звернулася до постмодерністської поетики, що було логічним продовженням розвитку неміметичної лінії національного письменства і результатом прийняття й адаптації постмодерністських ідей, що прийшли із західних літератур. Як показує дослідження, розквіту постмодерністської моделі на сербському художньому ґрунті сприяли обставини історичного, соціокультурного, а також літературного плану, що привело до зародження постмодерністських первнів у надрах повоєнного модернізму (60-70-і роки ХХ ст.) з наступною поетикальною домінацією постмодернізму в літературі 80-х - поч. 90-х років. Як показує проведений аналіз (1.2.2. «Деякі особливості становлення постмодерністської парадигми. Кореляція `модернізм-постмодернізм'»), одним із найважливіших факторів становлення постмодерністської парадигми у сербській літературі є зв'язок з авангардистськими течіями модерністської літератури (передовсім із експресіонізмом, меншою мірою - з сюрреалізмом), однією з найважливіших прикмет яких була увага до форми.

На матеріалі здійснених досліджень, представлених у підрозділі 1.2.3. «Проблема періодизації та її поетикальні орієнтири», констатується відсутність періодизації сербського постмодернізму як наслідок відсутності комплексного вивчення цього літературного явища. Запропонована автором періодизація включає поділ розвитку постмодерністської літератури на три фази. Для першої з них запропоновано окреслення протопостмодернізм (найяскравішими її представниками є Д. Кіш та Б. Пекич), для другої ? «високий постмодернізм» (вона репрезентується творчістю представників т. зв. «молодої сербської прози» і М. Павича 80-90-х років), для третьої ? post-постмодернізм як завершальний етап висхідного розвитку постмодернізму (модифікована творчість представників попереднього періоду, явища «секундарного постмодернізму» та «постмодерністського критицизму»). Дефініцію «post-постмодернізм» запропоновано для окреслення постпостмодерністської за часом виникнення модифікації постмодернізму, яка характеризується збереженням його основних поетикальних орієнтирів. Результати проведеного аналізу шляхів формування поетики постмодернізму і становлення його як літературного напряму з погляду формальних експериментів представлені у формі таблиці. У наступних розділах, відповідно до запропонованої періодизації і виділених поетикальних векторів, розвиток постмодерністської формальної поетики розглянуто на матеріалі найпоказовіших в цьому аспекті творів сучасної сербської літератури.

Другий розділ дисертації «Становлення постмодерністської моделі: на шляху від Твору до Тексту» присвячено аналізу формальних пошуків найвизначніших прозаїків періоду протопостмодернізму Д. Кіша і Б. Пекича. Дослідження їхньої творчості свідчить про типовий для цієї фази постмодернізму процес нівелювання меж між окремими прозовими жанрами, що відповідає спробі створення глобальної візії світу, а водночас деструкції цієї візії. Пошук форми стає одним із головних поетикальних завдань сербських прозаїків. Для Д. Кіша він був дистинктивною ознакою сучасної літератури; Б. Пекич вважав форму єдино доступною для літературного аналізу.

Підрозділ 2.1. «Формальні пошуки у творчості Данила Кіша» складається з чотирьох частин, кожна з яких присвячена вивченню особливостей формальних стратегій сербського письменника в різних аспектах їх реалізації. У підрозділі 2.1.1. «Роман `Мансарда' як полігон жанрових та наративних експериментів протопостмодерністського періоду» аналізується перший роман Д. Кіша, який справедливо вважається полігоном наративних стратегій письменника, і робиться висновок про спорідненість його формальних експериментів з пошуками видатного сербського експресіоніста М. Црнянського. Текстуальне дослідження цього твору і автопоетичних коментарів Д. Кіша дозволяє говорити про жанрову амбівалентність «Мансарди» і умовність її жанрової дефініції, а також про тематизацію жанрових вагань автора у тексті цього літературоцентричного роману. Для реалізації кожного художнього задуму письменник шукає відповідну форму, що призводить до виникнення нових жанрових модифікацій і створення поетикального ґрунту для формальних експериментів.

Дослідження творчості Д. Кіша, здійснене у підрозділі 2.1.2. «Між оповіданням та романом. Пошук фрагментарної цілості», дозволяє зробити висновок про два основні вектори його формотворчих пошуків: відцентровий (парціалізація роману) і доцентровий (циклізація оповідань), що в комплексі відповідає постмодерністській ідеї фрагментарної цілості. Такий формальний концепт найпоказовіше реалізується у фрагментаризованому романі «Клепсидра», який розглядається у підрозділі 2.1.3. «Парціалізація роману: `Клепсидра' Д Кіша», та циклах оповідань «Ранні печалі», «Гробниця для Бориса Давидовича» та «Енциклопедія мертвих» (підрозділ 2.1.4 «Циклізація як складова наративної стратегії Данила Кіша-автора оповідань»). Проаналізований матеріал свідчить про звернення письменника до «межових» жанрів, які займають серединне місце між романом і оповіданням (повість), до жанрових моделей, які передбачають специфічне поєднання фрагментів (диван), демонструючи щоразу інакші можливості гіпотаксису і створення спеціальної форми для кожного задуму. На підставі досліджених творів зроблено висновок, що жанровий маркер відіграє в творчості письменника роль орієнтира-камертона («сатирична поема»), поетикально-тематичного орієнтира («сім глав однієї спільної повісті») або орієнтира-інтерпретаційного дороговказа з інтертекстуальним навантаженням («західно-східний диван»). Д. Кіш продовжує модерністське руйнування жанрових меж, яке, однак, відбувається в координатах традиційної жанрової системи.

Підрозділ 2.2. «Жанрові інновації у творчості Борислава Пекича» присвячено висвітленню формальних, у поетикальному плані постмодерністських, експериментів у творчості одного з найвизначніших сербських прозаїків ХХ століття. Творчість Б. Пекича позначена подоланням жанрових обмежень і пошуком оригінальних формальних рішень. У своїх експериментах з формою письменник орієнтувався на спадщину модерністських авторів (тому його творчість літературознавці часто відносять до модернізму) і творчо розвивав їхні традиції. Для сербського прозаїка характерне уникання традиційних жанрових дефініцій: жоден із його творів не визначений автором як роман, збірка оповідань тощо. Б. Пекич звертається до призабутих жанрів (соті), до жанрів, які офіційно не існують у сербській літературі (повість), запозичує визначення жанру з інших мистецтв (автопортрет) тощо, створює гібридні «авторські» жанри шляхом комбінування існуючих (готична хроніка). Циклізаційні стратегії, які використовував Д. Кіш, знаходять у Б. Пекича оригінальне втілення (звернення до жанру повісті, задум створення циклу з трьох романів, позначених особливостями різних наративних поетик). Дослідженню цього питання присвячено підрозділ 2.2.1. «Циклізаційні вектори романістики Б. Пекича 70-х рр. ХХ ст.». Для аналізу постмодерністських формальних рішень письменника найбільш відповідним є «Новий Єрусалим: готична хроніка» - цикл оповідань, які, зберігаючи текстуальну самостійність, об'єднуються в літературне ціле складною системою мотивів, варіацій, повторів та комплексом структурних засобів. Проведене у підрозділі 2.2.2. «Постмодерністський жанровий експеримент Б. Пекича: готична хроніка `Новий Єрусалим'» дослідження приводить до висновку, що функціонування кожної хроніки як окремого твору і як фрагменту однієї спільної хроніки є варіацією моделі Д. Кіша, побудованої за інакшими формальними принципами. У творі Б. Пекича присутній постмодерністський елемент іронії, яка стосується літературних технік та інтерпретаційних практик. Якщо «Енциклопедія мертвих» Кіша є «енциклопедією» іронічно представлених взірців дискурсу літературно-стильових парадигм попередніх епох, то «Новий Єрусалим» є постмодерністським «каталогом» жанрів та оповідних технік.

У третьому розділі дисертації «`Високий постмодернізм': текстуальні експерименти» простежено розвиток постмодерністської поетики форми як важливої складової постмодерністської поетики в епоху становлення і розвитку її класичної моделі. Нівеляція жанрових меж у творчості Д. Кіша та Б. Пекича послужила основою для переходу від жанрово визначеного Твору до Тексту, здійсненого наступною генерацією сербських постмодерністів. До неї належать письменники, які з'явилися на літературній сцені початку 80-х рр. ХХ ст. як представники концепту «молодої сербської прози» (С. Басара, Р. Петкович, С. Дам'янов, П. Маркович, Н. Митрович, М. Проданович та ін.).

Розгляду їхніх поетикальних засад присвячено підрозділ 3.1. «`Молода сербська проза' як перший етап реалізації постмодерністської моделі». Як засвідчує проведене дослідження, «молодопрозівці» звертаються до постмодерністської поетики з метою оновлення та універсалізації літератури, бачать у ній поле для запровадження нових експериментальних форм. Особлива увага до форми художнього твору дала підстави сербському літературознавцю Д. Станоєвичу назвати представників цього концепту «формістами». Автор роботи доходить висновку, що в сербскій літературі 80-х років продовжується своєрідна жанрова революція протопостмодерністів, позначена відмовою від усталених жанрів та їхніх різновидів, розмиванням чітких меж між літературними родами, до рис якої додається відкритість у запозиченні нових художніх моделей, свобода експерименту, в тому числі в плані ставлення до мови й оповідних стратегій. У ставленні до форми значна частина «молодопрозівців» продовжує традиції авангардистів, культивуючи відмову від правил та норм, характерну для творчості експресіоністів та сюрреалістів. Інша частина звертається до спадщини модерністів, які прагнули синтезу мистецтв. Формування постмодерністських прозових моделей відбувається також під впливом західної літератури та її вітчизняних поетикальних інтерпретацій (напр., мінімалістичний концепт Д. Албахарі), імплантації постмодерністських прийомів на сербський ґрунт. Декларуючи себе як «прозу відмінності», «молода сербська проза» заявляє про неспіввідносність традиційної жанрової системи з революційними текстуальними практиками і виступає за її докорінний перегляд. «Жанрові сумніви» молодих письменників-постмодерністів відбиваються у принциповому нехтуванні правилами жанрів, стиранні меж між літературними родами і видами (напр., «проезія» Н. Митровича). «Коротке оповідання» Д. Албахарі сприймається ними як «контржанр», взаємопроникнення наративного і поетичного у творчості Митровича - як втілення нової «антижанрової парадигми», оповідання С. Басари - як «антилітература».

Аналіз текстуального матеріалу свідчить про те, що одним із важливих факторів формування нового дискурсу був вплив творчості зарубіжних письменників, передовсім модерністського і постмодерністського поетикального забарвлення, з наголошеною увагою до формальних експериментів. Це стосується як діахронних, так і синхронних явищ (напр., зв'язку з творчістю представників «хорватської нової прози»). Спільним знаменником для репрезентантів «молодої сербської прози», що освоювали різні прозові концепти, була увага до формальної структури тексту, потяг до нової, ускладненої форми, характеристиками якої є дисперсність і фрагментарність. Статус їхньої прози визначається самими «молодопрозівцями» як міжжанровий, позажанровий або наджанровий, із наголошеним ігноруванням низки загальноприйнятих визначень усталених прозових жанрів.

Для творчості представників першого етапу «високого постмодернізму» характерне взаємопроникнення теоретичного і художнього дискурсів, що веде до становлення специфічного літературно-критичного коду в творчості представників «молодої сербської прози» (аналіз найпоказовіших у цьому плані творів А. Єркова та С. Дам'янова подається у Додатку А «Становлення постмодерністського літературно-критичного коду у творчості представників `молодої сербської критики' як різновиду `молодої сербської прози'»). Автор дисертації робить висновок, що творам представників «молодої сербської критики» притаманні метамовний «амальгамний» вираз, який балансує на межі художнього і наукового, намагання пристосувати традиційний літературознавчий апарат до нетрадиційної літературної практики, і як один із наслідків - наголошена увага до формальних рішень.

Підрозділ 3.2. «Постмодерні вектори еволюції форми у творчості постмодерністів наприкінці 80-х - на початку 90-х років» присвячений вивченню постмодерної тенденції нівелювання меж між елітарним і масовим мистецтвом, яка набуває оригінального розвитку в прозі сербських постмодерністів. У підрозділі 3.2.1. «Сербські постмодерністи і використання моделей тривіальної культури» досліджується художня специфіка взаємин між «високими» й «низькими» жанрами та її поетикальна генеза. «Нове наповнення» літератури, до якого закликали теоретики постмодернізму (передовсім Дж. Барт), відбувалося в літературі сербського постмодернізму через уведення досвіду масової культури, але з уникненням при цьому її тривіалізації. Як показують спостереження над релевантними постмодерністськими текстами цього періоду, художні прийоми і засоби, наративні стратегії жанрів т. зв. масової літератури використовувалися письменниками для збагачення власної поетикальної моделі і для приведення її в максимальну відповідність духові часу. Сербські постмодерністи творчо використовують принцип «подвійного кодування» у зверненні до семантичного і семіотичного читачів (цю стратегію особливо розвинув М. Павич).

Прагнення до нового синтезу реалізується сербськими постмодерністами через використання художніх прийомів і засобів, наративних стратегій тривіальних та паралітературних жанрів, серед яких особливе місце, за спостереженнями автора роботи, посідає комікс. Впливу «дев'ятого мистецтва» присвячено підрозділ 3.2.2. «Візуалізація дискурсу: поетика коміксу». Герої коміксів ставали персонажами постмодерністських творів, змінюючи при цьому свою художню природу, а техніку використаного в коміксах інтерсеміотичного перекодування прозаїки застосовували в постмодерністських текстуальних експериментах. Створення повноцінної літературної реальності вимагає специфічного озвучення і візуалізації, а техніка коміксу пропонує цікаві синестетичні рішення. Постмодерністи звертаються до класики цього мистецтва, перекодовуючи його дискурс на літературний, аби розширити репертуар художніх засобів постмодерністського вираження (напр., новела «Корто Мальтезе» В. Пиштала). Візуалізація дискурсу розширює можливості репрезентації, про що свідчить проведений аналіз оповідань сербських постмодерністів С. Дам'янова та В. Павковича. Перший з них уводить «квадрати» коміксів і в художні, і в літературно-критичні тексти, травестійно використовує їхні сюжети та популярних героїв, другий творчо використовує жанрову матрицю коміксу і можливості двох форм репрезентації, вдаючись до інновативного способу створення гетерогенного (текстуального і візуального) інтертексту.

За спостереженнями автора дисертації, сербські постмодерністи використанням технік тривіальних жанрів і відмовою від літературної ієрархії у виборі прототекстів мали на меті не спростити «олександрійський» дискурс, а збагатити його й урізноманітнити. Таке «подвійне кодування», поряд із розширенням інтерсеміотичної сфери за допомогою мультимедійних способів презентації літературного матеріалу, дало їм змогу відповісти на виклик часу - потребу у візуалізації, згадувану, наприклад, У. Еко.

У підрозділі 3.3. «Жанрова політика сербського постмодернізму» висвітлюються теоретично важливі питання співвідношення постмодерністських текстів із традиційною жанровою системою. У підрозділі 3.3.1. «Жанрові сумніви постмодерністів та шляхи їх подолання» досліджуються радикальні спроби виходу представників сербського постмодернізму поза межі існуючих жанрів. Відмова від класичних прозових жанрів приводить письменників до думки про необхідність створення власної жанрової системи, яка б відповідала потребам постмодерністського вираження. Тоді як Д. Кіш і Б. Пекич реактуалізували старі жанри (напр., «соті», «диван»), обираючи серед неузвичаєних жанрів амбівалентні («повість»), або створювали з відомих компонентів нові, гібридні жанрові форми («готична хроніка»), по-постмодерністському налаштовані представники «молодої сербської прози» шукали кардинальніших рішень у розвитку мінімалістичних концепцій («коротке оповідання» Д. Албахарі), межових концепцій (специфічне поєднання прози і поезії у творах Н. Митровича і В. Пиштала). Найбільшої популярності, однак, набули гібридні, авторські, ad hoc жанри та інтержанрові проекти. Питання жанрового новаторства трактується як наріжне і вводиться до широкого літературознавчого контексту. «Жанрові сумніви» ведуть до переносу центру зацікавлення з жанру на форму, що відповідає постмодерністському переходу від Твору до Тексту. Вектори формальних експериментів із жанрами ілюструються на прикладі індикативних паратекстуальних маркерів (Додаток Б «Паратекстуальне відображення жанрової динаміки в прозі постмодернізму»). Якщо протопостмодерністи 60-70-х років ХХ сторіччя (Д. Кіш, Б. Пекич) вдаються до своєрідної реактуалізіції старої генологічної номенклатури, М. Павич збагачує репертуар жанрових можливостей, використовуючи нефікційні моделі (словник, посібник для ворожіння, гороскоп). Дослідження цього аспекту у творчості наступної генерації постмодерністів приводить до висновків про подальшу деконструкцію традиційних форм і створення нових, авторських жанрових модифікацій та ad hoc жанрів (проза С. Басари, В. Деспотова, М. Продановича, С. Дам'янова).

Особливою є ситуація роману як «найгнучкішого жанру», матрицю й окремі наративні прийоми якого використовують постмодерністи. Формотворчий аспект постмодерністського роману виявляється при цьому найпродуктивнішим для дослідження. У творчості постмодерністів романна матриця стає полем експериментів з розширення жанрових меж роману і семантизації форми. Новаторським внеском постмодерністських прозаїків у збагачення палітри романних форм є т. зв. «нелінійний роман». Специфіка використання постмодерністами традиційної романної моделі розглядається на прикладі роману-біографії «Вечеря у святої Аполлонії» М. Продановича (Додаток В «Постмодерністська біографія митця і `Вечеря у святої Аполлонії' М. Продановича»).

Підрозділ 3.3.2. «Звернення до матриці історичного роману (`Доля і коментарі' Р. Петковича)» присвячений вивченню постмодерністської модифікації такого популярного жанру як історичний роман. У постмодерністському історичному романі поняття історії та літературної історії іноді накладаються, і предметом зображення стає не історична дійсність як така, а історична дійсність, зображена у творі-попереднику, «олітературена» і завідомо фіктивна «історія». «Доля і коментарі» розглядаються у зв'язку з основними прототекстами, у першу чергу, з романом М. Црнянського «Друга книга Переселень», що дозволяє виокремити постмодерністський «коефіцієнт відмінності» твору Р. Петковича. «Пам'ять жанру» використовується для пародіювання основних традиційних романних прийомів, а міметичні практики замінюються літературоцентричними. Випробовування можливостей гри із жанровою моделлю історичного роману відбувається і у сфері структури, і у сфері оповідної техніки. Історію літератури потрактовано як історію, і як така вона теж може мати свій альтернативний, постмодерністський плин, тому й літературні герої піддаються у творі повторній транспозиції. Навіть те, що здається міметичним, є, по суті, мімезисом літературної дійсності, референт зникає в товщі нашарувань літературної історії. Роман Р. Петковича «Доля і коментарі» є прикладом постмодерністської відповіді на великі наративи - через використання моделі історичного роману та її модифікації шляхом заміни історичного літературним, а великих нарацій - малими. Використовуючи матрицю роману, постмодерністські твори спрямовані на субверсивне розмивання його структури і розхитування жанрових конвенцій.

У четвертому розділі дисертації «Гіпертекстуальні експерименти у сербській прозі» розглядаються літературно-теоретичні та історико-літературні проблеми, пов'язані з постмодерністським переходом від тексту до гіпертексту. У підрозділі 4.1. «Поняття `гіпертекст' та `гіпертекстуальність'. Концепт ергодичної літератури» з'ясовуються питання про значеннєве наповнення цих термінів та особливості їхнього функціонування, представлено історію їх виникнення і вживання у літературознавстві різних країн, передовсім, в українському та сербському. Розвиток літератури, позначеної експериментами з нелінійними варіативними структурами, і виділення в окрему галузь мережевої літератури, літературознавче вивчення якої вимагає особливих критеріїв і наукових підходів, сигналізують про потребу термінологічної диференціації понять «гіпертекст» і «гіпертекстуальний твір (проза, поезія, роман, оповідання тощо)». Дослідження постмодерністських художніх текстів свідчить про звернення письменників до можливостей гіпертекстуальних практик, а вивчення літературознавчих розвідок - про неоднозначність трактування цих термінів та їхнє різночитання внаслідок того, що вони все ще не привернули належної уваги вітчизняних теоретиків літератури.

Амбівалентний характер терміну «гіпертекст» (який виник на позначення комп'ютерного тексту) виявляється у його співвідносності з двома типами літературної творчості: традиційною, тобто друкованою, і віртуальною, мережевою літературою. Термін «гіпертекстуальність» позначений певною двозначністю використання, яка додатково ускладнює термінологічну ситуацію: під ним (слідом за Ж. Женеттом) розуміють також один із видів транстекстуальності (поняття-мережі, яке означає здатність тексту протиставлятися іншим текстам, повторюватися чи виявляти відмінність у порівнянні з ними).

Для з'ясування становлення і змістового наповнення поняття «гіпертекст» у літературознавстві автор роботи зупиняється на історії терміна, який ввів у обіг Т. Нельсон, на особливостях його вживання, на типології гіпертекстів та їхній класифікації, запропонованій російським літературознавцем М. Візелем, а також на систематичному аналізі «гіпертекстуальної теорії», що міститься у розвідці сербського дослідника Г. Ерора.

Дослідження поетики гіпертексту свідчить про відповідність його особливостей визначальним рисам постмодернізму, які наводить І. Гассан (відкрита форма, партиципація, ризома тощо). Гіпертекст став логічним продовженням гри в ars combinatoria: література використала досягнення новітніх комп'ютерних технологій. Нові технічні можливості, однак, не привели до зникнення друкованих творів, гіпертекстуальність яких визначається їхньою специфічною формою, варіативною структурою, комунікативною відкритістю. Вивчення художніх особливостей таких літературних текстів дозволяє на підставі дослідження парадигматичних взірців зробити важливі теоретичні висновки щодо розширення можливостей функціонування тексту в умовах розвитку нових технологій, модифікації існуючих прозових жанрів.

Аналіз гіпертекстуальних творів сербських постмодерністів дає підстави стверджувати, що вони належать (за класифікацією М. Візеля) до художніх, ізольованих, одноавторських, «тільки для читання» гіпертекстів. Серед романів сербських постмодерністів переважають аксіальні, дисперсність виявляється на рівні окремих частин. Всі вони мають друковану форму. Гіпертекстуальність у них є способом розширення можливостей формальної побудови твору. Вона використовується як елемент гри з читачем, що долучається до формування (або вибору вже існуючої) сюжетної лінії, до розширення поля значень первісного, зафіксованого тексту. Хоча більша частина гіпертекстуальних творів класика сербського постмодернізму М. Павича може бути представлена у віртуальній формі, йдеться про «позакомп'ютерні гіпертексти», створені з урахуванням обмежень друкованого простору. Специфіка їхнього амбівалентного функціонування пов'язана з концептом ергодичної літератури, до зразків якої вони можуть бути віднесені. Визначальною характеристикою ергодичної літератури є спосіб, у який функціонує текст: у ньому мають бути закладені іманентні правила власного використання-прочитання. Гіпертекстуальність ергодичних текстів є незалежною від способу подачі твору, який може бути як друкованим, так і мати електронну форму.

Аналізований літературний матеріал приводить автора до висновку, що у випадку творів М. Павича та інших постмодерністів, які звертаються до експериментів з друкованими нелінійними романами, йдеться про ергодичні твори, які характеризуються гіпертекстуальністю, але не є гіпертекстами у вузькому (термінологічному) значенні. Терміном гіпертекст автор роботи пропонує позначати електронний текст, написаний для прочитання на комп'ютері, який реалізується у віртуальному просторі комп'ютерних комунікацій і наділений характеристиками нелінійності, варіативності, природа якого визначається відсутністю обмеження лінійного простору, а також інтерактивними можливостями, якому властивий плюралізм дискурсів і відмова від фіксації тексту. Гіпертекстуальність же трактується як характеристика літературного твору, який позначений ознаками гіпертексту (нелінійність, внутрішні кореляційні посилання тощо).

З огляду на результати проведеного дослідження автор дисертації пропонує застосовувати до друкованих нелінійних літературних творів переважно окреслення «гіпертекстуальний» та «ергодичний» (у випадку, коли йдеться про твори із закладеною в них специфічною стратегією прочитання).

У підрозділі 4.2. «У пошуках Гіпертексту» досліджуються показові приклади авторської реалізації концепту гіпертекстуалізації постмодерністської прози. Одним із них є перший у сербській літературі твір з характеристиками гіпертексту - «Дослідження досконалості» С. Дам'янова, другим - «Дамаскин» М. Павича, в якому поєднуються риси гіпертекстуальності комп'ютерних текстів із женеттівською гіпертекстуальністю.

Аналіз «Дослідження досконалості» С. Дам'янова, проведений у підрозділі 4.2.1 «Гіпертекстуальні характеристики `Дослідження досконалості' С. Дам'янова», дозволяє визначити цей наголошено «позажанровий» текст як гіпертекстуальний прозовий твір гетерогенної структури. Його автор вдається до реактуалізації сюрреалістичних технік, які «впорядковуються» мережею читання і коментарями. Поєднання оніричного дискурсу підсвідомого і наукової моделі відповідає ідеї автора представити модель Досконалості як поєднання протилежних дискурсів.

Можливості прочитання ризоморфного твору-лабіринту, закладені у «мережі читання», дозволяють вважати «прозу» С. Дам'янова першим сербським латентним гіпертекстом із яскраво вираженими ергодичними характеристиками, або ж першим гіпертекстуальним твором сербського постмодернізму.

Місце гіпертекстуальних стратегій у творчості найвідомішого сербського постмодерніста з'ясовується у підрозділі 4.2.2. «Мілорад Павич і гіпертекст. Розвиток стратегії гіпертекстуальності в `Дамаскині'». Твори М. Павича дослідники різних країн вважають класичними зразками гіпертексту, і сам прозаїк підтримував таке трактування в багатьох інтерв'ю та есе. Однак, після періоду зацікавлення гіпертекстом, у своїй останній книзі «Мушка: три короткі нелінійні романи про кохання» (2009) письменник відмовився від використання цього терміна на користь окреслень «нелінійний роман» та «ергодична література», які найповніше відповідають його експериментам з формальними стратегіями. З-поміж творів М. Павича, позначених прикметами гіпертекстуальності, для аналізу обрано оповідання (пізніше - роман) «Дамаскин», поетикальні характеристики якого дають підстави трактувати його як гіпертекстуальний твір у обох сенсах, що їх вкладають у цю дефініцію літературознавці. Це «оповідання для комп'ютера і циркуля» побудоване з урахуванням можливостей читання на комп'ютері (на що вказують авторські ремарки-«дороговкази читання»), а крім того, на цей нелінійний твір спроектовано принцип функціонування мережі Інтернет із системою гіперпосилань. На першому, експліцитному, рівні це латентний гіпертекст, оформлений із врахуванням можливостей комп'ютерного використання. На другому, імпліцитному - інтертекст із багатим гіпотекстовим матеріалом, який має бути задіяний і активізований читачем.