Проза Володимира Винниченка: авторські інтенції та наративні стратегії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.01.01 - українська література

Проза Володимира Винниченка: авторські інтенції та наративні стратегії

Чумаченко Ольга Юріївна

Кіровоград 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української та світової літератур Криворізького державного педагогічного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, головний науковий співробітник Сиваченко Галина Миколаївна, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, головний науковий співробітник відділу компаративістики.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Ковальчук Олександр Герасимович, Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя, завідувач кафедри української літератури;

кандидат філологічних наук, доцент Михида Сергій Павлович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, доцент кафедри української літератури.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.О. Гольник.

Анотація

винниченко письменник прозовий твір

Чумаченко О.Ю. Проза Володимира Винниченка: авторські інтенції та наративні стратегії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка. - Кіровоград, 2009.

У дисертації, оперуючи методологічними проекціями - феноменології, архетипної критики, наратології, - проаналізовано явні, імпліцитні, внутрішні та зовнішні авторські інтенції, наративні стратегії як засоби вираження художньої свідомості В. Винниченка через змістову і формальну організацію його художньої прози.

У результаті проведеного дослідження з'ясовані особливості вираження явних й імпліцитних авторських намірів, встановлено способи існування суб'єкту наративу в ранній прозі митця (1901-1906 рр.). Простежено авторську установку на зображення психології людини та ментальних символів національної культури, а також визначено особливості вираження суб'єкта наративу і функції наративних стратегій (наративний час, комунікація наратора з читачем) у прозі В. Винниченка 1907-1920 рр. Виокремлено способи об'єктивації інтенції щастя та національних архетипів; завдяки наративному методу досліджено типи нарації, дискурсивні форми передачі мовлення, види авторської комунікації у період створення політично-філософських романів (1921-1951 рр.). Проаналізовано прихований зміст творів через інтерпретацію авторських знаків: засобів авторської метафоризації, багатозначності, архетипності, поліваріантних «маскарадних» форм авторської присутності.

Ключові слова: автор, інтенція, архетип, наратор, наративні стратегії, час, читач.

Аннотация

Чумаченко О.Ю. Проза Владимира Винниченко: авторские интенции и нарративные стратегии. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Кировоградский государственный педагогический университет имени Владимира Винниченко. - Кировоград, 2009. В диссертации с помощью методологических проекций - феноменологии, архетипной критики, нарратологии - проанализировано явные, имплицитные, внутренние и внешние авторские интенции, нарративные стратегии как способы выражения художественного сознания В. Винниченко через содержательную и формальную организацию его художественной прозы.

В результате проведённого исследования выяснены особенности выражения явных и имплицитных авторских намерений, определены способы присутствия субъекта нарратива в ранней прозе писателя (1901-1906 гг.). Проанализированы авторские установки на изображение психологии человека и ментальных символов национальной культуры, а также исследованы особенности выражения субъекта нарратива и функции нарративных стратегий (нарративное время, коммуникация нарратора с читателем) в прозе В. Винниченко (1907-1920 гг.). Определены способы объективизации интенции счастья и национальных архетипов; благодаря нарративному методу изучены типы наррации, дискурсивные формы представления речи, виды авторской коммуникации в период создания прозаиком политически-философских романов (1921-1925 гг.). Проанализировано сокрытое значение произведений благодаря интерпретации авторских знаков: способов авторской метафоризации, многозначности, архетипности, поливариантных нарративных «маскарадных» форм авторского присутствия.

Ключевые слова: автор, интенция, архетип, нарратор, нарративные стратегии, время, читатель.

Annotation

Chumachenko O.Y. Prose of Volodymyr Vynnychenko: author intentions and narrative strategies. - Manuscript.

Thesis work is on competition of Candidate's Degree in Philology. Speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. - Kirovohrad State Pedagogical University named after Volodymyr Vynnychenko, Department of Education and Science of Ukraine. - Kirovohrad, 2009.

The thesis work is dedicated to the research of problem as per functional characteristics of interpenetration of notions meanings «author intentions» (intents, mindset) and «narrative strategies» as exemplified by early (1901-1906), psychological (1907-1920) and emigrant (1921-1951) prose of V. Vynnychenko. This ambitendency appears in different forms and means in Ukrainian modernistic prose, and especially in prose works with represented hypertrophic author's «I».The special nature of functional relation between author intentions and narrative strategies in terms of notions and formal-substantive aspects of V. Vynnychenko prose works organization is defined by philosophic-political and Utopian intentions of the author - to create the artistic concept of ideal society.

The works analysis of intentional theory researchers (phenomenologists, logicians, analysts) gave an opportunity to a respondent to insist that intention, mindset is to be the subject-matter of consciousness act, mentality feature in the sphere of attitude to self and the world. Whereas systematic study of notions that were introduced to the science by the foreign narratologists and acquired knowledge regarding linguistic and phenomenal notion of intention leads to the conclusion that narrative strategy is a cluster of narrative means, which convey and targeting the author's intention in the form of story or discourse. In its turn it defines the peculiarities of thesis work research, when dominant intentions of construction of integral human world and narrative specimen, discursive forms of speech presentation, narrative types in the prose of V. Vynnychenko are interdependent. The reflective mental attitude is defined as the higher-priority intention in the artistic finish of human being character. It represents the coding by author his national posture in archetypes, individual signs-constants by the means of artistic metaphor. The availability of permanent archetypes renders possible to consider all prose of V. Vynnychenko as a single suggestive, didactive, philosophic-political text.

Activating of ideological, political intentions of V. Vynnychenko are revealed in consequence of saturation of prose text by discursive forms of speech presentation: lectures, questionnaires, appeall, letters, treatise, manifestos, programs, quoting of French collectocrats, tele-presentation, theatrical performance, «technique of mirror» and etc. In this work the attention is emphasized that narrative strategy, where appears the authorial personal origin in the prose of V. Vynnychenko, connotes the interdependent system with basic structural constituents: selection of narrative subjects, temporal narrative organization, means of communication of text author with a reader.

With the help of narrative method it is stated that as per form of expression the narrator is marked basically as the author-witness (early prose), subject of action - character (psychological period) and biographic author, author-analyst in emigrant novels. It is marked that narrator exists in the space of prose works of V. Vynnychenko as the all-knowing point of view as per the world, perceptional appreciation, spatial location, temporary location, ideological point of view, language scheme (grammar forms), as traditional for individual style of the author «someone told» - formula. The temporal narrative and discourse organization interacts with author's mindset. If the author has an intention to depict the fair image of life, he uses the classical for narration form of past time and in a mimetic form reconstructs the events of real life, and in order to express the pectoral world view - uses the discursive form «here-and-now».

The detailed study of narrative inclusions, direct appeals to the audience allows confirming that the reader of V. Vynnychenko obtained the author's qualification - «decipher» of creator's intentions through the interpretation of means of author's metaphorization, polysemy, archetypicalness, analysis of temporal-spatial narrative level, polyvariant masquerade forms of author's presence. Consequently, the research of functional characteristics of interpenetration of notions meanings «author intentions» (intents, mindset) and «narrative strategies» as exemplified by early (1901-1906), psychological (1907-1920) and emigrant (1921-1951) prose of V. Vynnychenko gave an opportunity to the author of the thesis work to prove objectively the availability of close ambivalent relations between the notions as formal-substantive aspects of V. Vynnychenko prose works organization.

Key words: author, intention, archetype, narrator, narrative strategies.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Творчість В. Винниченка є феноменальним явищем в українській літературі, яке цікавило дослідників часів критичної рецепції початку ХХ століття, пострадянського періоду і сьогодення, позначеного найновішими аналітичними підходами. Так, в Україні літературний доробок В. Винниченка на початку ХХ століття піддавали аналізу І. Франко, Леся Українка, С. Єфремов. Через півстолітню (30-ті-80-ті рр.) заборону видання творів митця на батьківщині вивчення «репресованої історії» відбувалося здебільшого за кордоном зусиллями Г. Костюка, С. Погорілого, Л. Залеської-Онишкевич. Наприкінці 80-х років творчість В. Винниченка стає предметом наукових зацікавлень І. Дзеверіна, М. Жулинського, М. Слабошпицького, П. Федченка. Вагоме значення у винниченкознавстві 90-х років та перехідної доби мали праці О. Гнідан та Л. Дем'янівської, Т. Гундорової, Л. Мороз, В. Панченка, Г. Сиваченко, дослідження О. Брайка, В. Хархун, розвідки М. Дерманець, С. Михиди, С. Присяжнюк. Переконливими здобутками стали монографії Н. Шумило, О. Ковальчука, роботи А. Горбань, Н. Михальчук.

Посилення уваги до постаті В. Винниченка зумовлене важливістю осмислення проблеми «місця» його творчості в українській та європейській літературах. «Окремішність», «невписуваність» письменника у контекст українського літературного канону дослідники визначали своєрідністю його художнього мислення й експериментаторством (С. Михида). Пошуки гностично-метафізичних та естетичних підвалин творчості митця (Т. Гундорова, О. Ковальчук), акцент на філософічності та модернізації його мислення (А. Горбань, О. Ковальчук, Н. Михальчук, Л. Мороз, В. Панченко, Г. Сиваченко, Н. Шумило) дають можливість вирішувати питання приналежності творчості В. Винниченка до тієї чи іншої художньої системи. Разом з тим, незважаючи на багатоплановість досліджень виниченкознавців, малодослідженим залишилися питання інтенційності та наративних стратегій прози митця, що й обумовило актуальність запропонованої роботи. Категорії «автор» і «наративність» у працях науковців розглядалися як континуум автор-персонаж в «амбівалентній» позиції (В. Панченко), як співвідношення мовленнєвих партій автора й персонажів (О. Брайко); Т. Гундорова розглядала концепцію В. Винниченка «чесність з собою» як наративність, а Г. Сиваченко інтерпретувала оповідне «я» щоденника митця саме як літературне, романне.

Специфікою цих досліджень є прив'язаність до певного етапу творчості В. Винниченка, а відтак вони не дають цілісного уявлення про особливості наративу усієї прози. Це зумовило важливість системного вивчення доробку письменника різних періодів крізь призму моделі авторської суб'єктивності. У дисертації теоретичне поняття «авторська інтенція» розглядається в тісному взаємозв'язку з такими категоріями, як світогляд, точка зору (фокалізація), психологія творчості, комунікативна спрямованість автора, наративний час і суб'єкт наративу, що, з огляду на глибокий інтерес теоретиків ХХІ століття до тріади автор-текст-реципієнт, є особливо значущим і забезпечує актуальність роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах комплексної теми «Аналіз художнього твору» кафедри української та світової літератур Криворізького державного педагогічного університету. Тему роботи затверджено на засіданні Бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та художня література» (протокол № 4 від 16 жовтня 2007).

Мета роботи - довести наявність тісного амбівалентного зв'язку між авторськими інтенціями та наративними стратегіями як поняттями і формально-змістовими засобами організації прозових творів В. Винниченка.

Реалізація мети передбачає послідовне розв'язання наступних завдань:

осмислити поняття «авторська інтенція», «оповідач», «наратор», «фокалізація» і «наративний час»;

дослідити домінантні інтенції ранньої, зрілої і пізньої прози В. Винниченка;

проаналізувати прихований зміст творів завдяки авторським знакам;

визначити явні та приховані авторські інтенції;

з'ясувати способи існування наратора у художньому просторі прози В. Винниченка;

проаналізувати наративні засоби, які утворюють індивідуальну авторську наративну стратегію.

Об'єкт дослідження - художня проза В. Винниченка (7 романів, близько 30 творів малої форми).

Безпосереднім предметом розгляду є явні, імпліцитні, внутрішні та зовнішні авторські інтенції, наративні стратегії як засоби вираження художньої свідомості В. Винниченка через змістову й формальну організацію художньої прози.

Методами дослідження є: архетипний аналіз текстів, який використовується для виокремлення низки образів, що переходять із твору в твір; феноменологічний підхід до розв'язання проблеми інтенцій дає можливість визначити дійсні та приховані наміри В. Винниченка у прозі; наратологічний принцип, застосований під час аналізу наратологічних конструкцій у прозових творах.

.еоретико-методологічною основою роботи стали дослідження феноменологів (Ф. Брентано, А. Гурвич, Е. Гуcсерль, Д. Деннетт); студії над проблемами теорії інтенційності (Г. Грайс, Дж. Остін, Ж.-П. Сартр, Дж.Р. Серль), праці учених, присвячені проблемі автора в художньому тексті (М. Бахтін, В. Виноградов). У роботі беруться до уваги психоаналітичні ідеї З. Фройда, міфологічна концепція К.-Г. Юнга та принципи наратології (К. Брукс, Р. Воррен, Ж. Женетт, Л. Мацевко-Бекерська, О. Ткачук, В. Тюпа, В. Шмід). У процесі вивчення предмета дослідження використано розвідки про доробок В. Винниченка у контексті української прози ХХ століття (Т. Гундорова, Н. Зборовська, О. Ковальчук, В. Панченко, С. Погорілий, Г. Сиваченко, Н. Шумило). Наукова новизна обумовлена тим, що вперше проаналізована взаємодія авторських інтенцій і наративних стратегій у прозі В. Винниченка. Вивчено ментальні бажання письменника та використані ним у прозових творах національні архетипи. У роботі дістала подальший розвиток й уточнення проблема теоретико-методологічних аспектів категорій «авторська інтенція», «наратор», «фокалізація», «наративні стратегії». У результаті аналізу, що ґрунтується на ідеї структурної функціональності суб'єкта викладу, вперше виокремлено, класифіковано й описано наративні стратегії у прозі В. Винниченка. Визначені наскрізні образи-символи, за допомогою яких прочитуються імпліцитні авторські наміри. Новаторським аспектом роботи є аналіз авторських установок і наративних стратегій в еміграційній творчості письменника, зокрема у маловідомих романах «Нова заповідь» і «Вічний імператив».

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самодостатнім дослідженням. Отримані результати, теоретичні положення й висновки належать авторові. Теоретичне значення роботи полягає у системному висвітленні базових понять, що складають актуальне поле сучасного літературознавства. Оперуючи ними можна досліджувати зміст і форму художнього твору різних літератур й епох.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані під час викладання теорії та історії української літератури у вищій школі, читанні спецкурсів і спецсемінарів.

Апробація. Окремі аспекти дисертації оприлюднені у формі доповідей на Міжнародній науково-практичній конференції молодих учених (Київ, 2007), на Міжнародній конференції «Слов'янські читання» (Ізмаїл, 2007) та Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Українська література: духовність і ментальність» (Кривий Ріг, 2007).

Публікації. Провідні положення роботи викладені у 5 статтях, що вийшли друком у збірниках наукових праць, визнаних ВАК України як фахові.

Обсяг і структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури, що нараховує 185 позицій. Загальний обсяг дисертації становить 215 сторінок, з них 193 - основного тексту.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі вмотивовано актуальність теми дослідження, визначено мету й завдання роботи, окреслено теоретико-методологічну основу, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, подано відомості про їх апробацію та публікації.

У першому розділі «Вивчення стану розробки проблеми авторських інтенцій та наративних стратегій» проаналізовано теоретичні джерела, в яких ґрунтовно представлений розгляд проблем: автор, наратор і категорія «авторські інтенції».

У підрозділі «Проблеми інтенцій автора в художньому тексті» простежено за інтерпретацією поняття «інтенція» в основному у філософії. Провівши аналогію з феноменологічним та аналітико-лінгвістичним розв'язаннями проблеми намірів, встановлено, що одні теоретики інтенційності класифікують авторську спрямованість за творчим задумом та художнім завданням, а основу художнього твору убачають в авторському сенсі. Інші ж (представники нової американської критики М. Бердслі, В. Вімсет) виступають проти категорії «наміри автора», наголошуючи на фікційності тексту та вагомості лише внутрішньотекстових фактів.

Отож, у роботі визначено: інтенція - це установка на щось; внутрішні та зовнішні переживання; ознака психіки у сфері ставлення до світу та до себе (за Е. Гуссерлем); рефлективна установка, підкріплена ментальними станами суб'єкта, що сприймає об'єкт (за А. Гурвичем та Дж.Р. Серлем); передумова виникнення художнього твору, основний чинник словесної комунікації, предметність акту свідомості (за Ф. Брентано); психічна диспозиція (за Ж.П. Сартром), уява, бажання, очікування, сприйняття, страхи, надії прагнення людини (за Д. Деннеттом); стан щастя, суму, чуттєвого потягу (за Т. Адорно та Ф. Брентано), стани переконання, страху, надії, бажання, прагнення, любові, ненависті, радості, сорому, гордості (за Дж. Р. Серлем).

Об'єктивація авторської інтенції у тексті - це код змісту у формі, а саме: явне або імпліцитне значення (за Т. Адорно). Під інтенцією Дж. Остін розуміє її мету, відтак, розрізняє явні (взаємовідповідність дійсної та комунікативної інтенцій) та приховані (свідоме введення слухача/читача в оману) інтенції. Г. Грайс також визначає інтенцію як намір передати у висловлюванні суб'єктивне значення в контексті: суб'єкт має намір повідомити щось, виголошуючи “x”. Літературознавець Г. Матвієва називає авторські імплікатури функціонально-семантичними полями, синонімічними рядами, тематичними групами, архетипами, вираженими у тексті. Мовознавець А. Федорюк зазначає, що спосіб, яким свідомість уявляє світ, виражається через спрямованість інтенційного стану (свідомості) на події та їх наслідки; на агентів та їхні дії; на якості чи ознаки об'єктів.

У роботі взяті до уваги висновки вітчизняних і зарубіжних літературознавців щодо проблеми авторських намірів. Так, М. Бахтін вважав, що автор у художньому творі є естетичним об'єктом, який активно виявляє свій намір, позицію та оцінку зображуваної дійсності. Суб'єкт мовлення ставить перед собою «художнє завдання» - ціннісну орієнтацію, тотожну емоційно-вольовій установці та сфері художньої зацікавленості автора, його творчому особистісному ставленню до предмета зображення. Автор апріорі має надмір знання і «бачення», а тому весь світ буття героя просякнутий його свідомістю. М. Бахтін трактує поняття «автор» як втілення письменницького наміру творця-суб'єкта (первинний автор) у форму образу (вторинний автор). Загалом, М. Бахтін розуміє автора як певну точку зору на дійсність. Саме це положення російського теоретика було використано у роботі під час аналізу інтенцій та наративних стратегій прози В. Винниченка. У дисертації проаналізована постмодерністська теорія «смерті автора» Р. Барта, за якою фігура автора нівелюється, звужується до мови в тексті. Р. Барт заперечує інтенційність письменника, окрім комунікативної, відкидає можливість знайти в художньому тексті вкраплення суб'єктивності, стверджує, що джерело оповідного голосу знаходиться поза текстом.

Тож у підрозділі підсумовано, що представники феноменологічної школи розглядали поняття «інтенційні стосунки», «інтенційні ставлення», «інтенційні переживання», «інтенційні стани», «психічна диспозиція» як категорії спрямованості світогляду. В аналітичній філософії інтенційність людського життя трактується як «буття-у-світі», а інтенція називається складовою інтенційності поряд із наміром і набуває чинності в контекстах «здійснення чогось» або «мати на увазі щось». Літературознавці через явні інтенції та імплікатури визначають особливості вираження авторської свідомості. А критики теорії інтенційності М. Бердслі, В. Вімсет, Дж. Р. Серль, Ц. Тодоров вважають літературу вигадкою (фікцією), тому розуміють авторський намір як успішно виконаний або не виконаний задум у відповідності з кінцевим продуктом-твором чи осмислюють інтенцію митця як удавання реальної розповіді, прикидання іншим (персонажем).

Попри широту думок, висловлених з приводу проблеми авторських інтенцій, варто наголосити, що у дисертації застосовано підхід прихильників «фактуальної» позиції, яка відповідає обраній дослідницькій стратегії щодо диференціації авторської спрямованості відповідно до творчого задуму та художнього завдання. Так, автора-суб'єкта визначено через аналіз індивідуальних особливостей вияву його свідомості у художньому творі як носія інтенцій. У підрозділі «Проблема наратора в художньому тексті» розглянуто понятійний апарат наратології, частково приділена увага осмисленню проблем наратології Ф. Ніцше, продемонстровано становлення та розвиток науки з 60-х років ХХ ст. За висновками Ж. Женетта, О. Ткачука, В. Шміда, наратор - це оповідач (чи розповідач) у тексті, який оповідає (чи розповідає) про агентів, ситуації та події, фігурує, як частина дієгезису або відсторонений, нефункціональний суб'єкт мовлення. У підрозділі проаналізовано концепції наратора (К. Брукса, Р. Ворена, Ж. Женетта, О. Ткачука, В. Тюпи, В. Шміда, Р. Якобсона), у яких зазначені особливості вираження (фокалізація, граматичні форми, комунікативні рівні) суб'єкта мовлення та визначена специфіка організації подій (час історії і дискурсу).

Увага закцентована на типологіях наратора. К. Бруксом та Р. Вореном визначені такі групи: герой викладає свою історію, виявляючи при цьому внутрішню точку зору; свідок із зовнішньої перспективи викладає історію героя; автор-аналітик (всезнаючий автор) викладає історію через внутрішнє бачення; автор викладає історію ззовні, осягаючи події через зовнішню точку зору. В. Шмідом запропонований поділ на недієгетичного наратора - відстороненого наратора, який не присутній у тексті та дієгетичного наратора, котрий може бути відстороненим очевидцем, очевидцем-протагоністом, другорядним персонажем, одним із головних персонажів, головним героєм (наратором-протагоністом). Ж. Женетт та О. Ткачук визначили гомодієгетичного, автодієгетичного, інтрадієгетичного (наратора у рамковому наративі) та гетеродієгетичного нараторів. Здійснено аналіз результатів наратологічних досліджень вітчизняних літературознавців (В. Балдинюк, О. Капленко, Н. Мартин, Л. Мацевко-Бекерська, О. Палій, В. Сірук, О. Ткачук).

У підрозділі констатовано, що особливістю сучасної наратологічної думки є співіснування трьох позицій: здійснення типологізації наратора за особливостями вираження центру викладу через різні точки зору, граматичні форми, комунікацію «автор-читач»; вивчення нарації (процесу розповіді) за специфікою часової організації подій; осмислення наративної специфіки тексту за особливостями художнього відображення концепції світу та людини. Таким чином, методологічним принципом дослідження стали положення М. Бахтіна: форма автор-об'єкт як елемент наративної стратегії, реалізована за допомогою предметних деталей (сюжетних, архетипних, психологічних); способи вираження автора-суб'єкта як носія інтенцій визначаються завдяки індивідуальним особливостям вияву його свідомості. Дослідження домінантних інтенцій прози В. Винниченка, явних і прихованих інтенцій митця, імпліцитного змісту творів, поданого через авторські знаки, проведено завдяки аналогіям з феноменологічним та аналітико-лінгвістичним розв'язаннями проблеми намірів через осмислення художнього завдання письменника. Приховані авторські інтенції у прозових творах розкодовані через архетипи (позиція Г. Матвієвої), які є імплікатурами свідомості та підсвідомості В. Винниченка.

У підрозділі визначено методологічний принцип, відповідно до якого наратологічний аналіз художнього твору ґрунтується на ідеї структурної функціональності суб'єкта викладу: автор-об'єкт постає елементом наративної стратегії, який встановлює часові межі та здійснює комунікацію з одержувачем. Вивчення структурних елементів наративу (граматичних форм (Ж. Женетт), темпоральних категорій (Ж. Женетт, В. Сірук, В. Шмід), комунікативних орієнтацій (В. Тюпа, В. Шмід), наративної специфіки прозових текстів В. Винниченка у роботі засновано на визначенні ролі наратора й аналізі подій у межах історії. У кваліфікації суб'єкта наративу базовими обрано типології нараторів К. Брукса і Р. Ворена, О. Ткачука й В. Шміда. Взаємозалежність комунікативних рівнів у роботі встановлена завдяки впливовим конститутивним схемам комунікації В. Шміда (конкретний автор - конкретний читач; абстрактний автор - абстрактний читач (ідеальний чи вірогідний адресат); фіктивний наратор - фіктивний читач) та Р. Якобсона (адресант (відправник) - адресат (одержувач); адресант (кодувач повідомлення) - адресат (декодувальник).

У другому розділі «Домінантні інтенції конструювання цілісного світу людини в прозі В. Винниченка» здійснено аналіз способів реалізації явних та імпліцитних авторських намірів у ранній прозі В. Винниченка, простежено установку на зображення психології людини та досліджено ментальні символи національної культури в «психологічному» періоді письменника, проаналізовано способи втілення інтенції щастя і національних архетипів у період створення політично-філософського роману. У першому підрозділі «Реалізація явних та імпліцитних авторських намірів через символи національної культури в ранній прозі В. Винниченка 1901-1906 рр.» застосовано архетипний принцип, феноменологічний підхід до прочитання твору під час дослідження ролі архетипів у ранніх реалістичних оповіданнях, їх відповідності суспільній домовленості в українському середовищі. Продемонстровано залежність створеного фіктивного світу від національного архетипу. Аналіз у зазначеному методологічному ключі довів, що провідною у ранній період творчості В. Винниченка є універсальна рефлективна спрямованість митця на навколишній світ і внутрішній світ персонажів, що виказується імпліцитно або експліцитно.

Встановлено своєрідну залежність інтенцій від художнього завдання письменника. Так, якщо В. Винниченко ставить у центр зображення людину, то намагається використовувати менше імплікатур, символів, переважно акцентує свою увагу на агентах розповіді та їхніх діях, відкрито оцінює думки і вчинки індивіда через ментальне сприйняття суб'єкта мовлення, аби для читача була прозорою пропонована концепція. Якщо ж письменник має намір продемонструвати перед вірогідним читачем власну концепцію дійсності, то для аналізу подій та їхніх наслідків користується символами, засобами персоніфікації, уособлення, підтексту. Оцінка автором художньої дійсності пояснює внутрішнє інтенційне переживання, його універсальну рефлективну спрямованість на навколишній світ і подається опосередковано за допомогою імплікатур.

Ранні прозові твори В. Винниченка стають більш зрозумілими з позиції прочитання в межах психоаналітичної теорії З. Фройда та міфологічної концепції К. Юнга. Імпліцитні інтенції відкривають своє значення в архетипах. Провідними образами різнопрочитання ранньої прози В. Винниченка є: архетип «сонця» («Суд»), «шляху» («Салдатики!»), «мегамашини» («Суд», «Салдатики!», «Біля машини», «Малорос-європеєць»), Тіні («Малорос-європеєць»), «Батьківщини-матері» («Салдатики!», «Малорос-європеєць») і традиційні фольклорні образи («Темна сила»). Автор приховано вводить у художню творчість теми заміни людини машиною, зневаги панів до робітників, найманої праці, сили родового зв'язку. Явні інтенції в ранній прозі диференційовано за такими функціями: гедоністична екзистенційна інтенція-виховання («Краса і сила»), психологічна інтенція-духовне виховання («Раб краси»), психологічна інтенція-політична агітація («Роботи!»), парадоксальна інтенція бажання, інтенція свободи-відповідальності, інтенція любові українця до природи, інтенція краси, інтенційне переживання любові («Краса і сила», «Роботи!»). Дійсні інтенції у наведених творах здебільшого адекватні авторському задуму. Спостережено, що експліцитний намір письменника, безпосередньо виражений через текст, може гостро суперечити дійсній авторській установці у творах, у яких наявні такі приклади установок, як установка-захист («Салдатики!») та інтенція-прогноз («Суд»).

У другому підрозділі «Установка на розкриття психології людини та ментальні символи національної культури в прозі В. Винниченка 1907-1920 рр.» констатовано, що в неореалістичній, натуралістичній і символістській (за В. Панченком) прозі письменника провідною є авторська установка на зображення психології людини та ментальних символів національної культури. Досліджено, що автор розкрив внутрішній світ персонажів через зовнішні прояви за допомогою «образів-фаворитів», деталей чи відкрито спроектував власну свідомість на текстуальну дійсність.

Імпліцитний авторський намір слугує для закодування емпіричного та біографічного «я» в архетипах і внутрішніх монологах героїв. Тому оцінка художньої дійсності в прозі аналізованого періоду опосередкована, здійснюється через самоаналіз, рефлексію, асоціації, потік свідомості, персоніфікацію, психологічну самопрезентацію митця через надання додаткових смислів символам національної культури. Архетипний аналіз довів, що архетипи як авторські знакові домінанти допомагають В. Винниченкові імплікувати психологічний світ людини. Серед них найчастіше у прозі цього періоду зустрічаються: сила природи - сонце («Студент», «Дим», «Зіна», «Промінь сонця»), зорі й місяць («Голод», «Купля», «Терень»), архетип Тіні («Студент», «Голод», «“Уміркований” та “щирий”», «Дим», «Чесність з собою», «Чудний епізод», «Рабині справжнього», «Таємна пригода», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Купля», «Промінь сонця», «Терень»), інстинкт життя («Голод», «Дим», «Момент», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Промінь сонця»), архетип смерті («Момент», «Чесність з собою»), фольклорні та національно-побутові образи («Дим», «Момент», «Хто ворог?», «Записна книжка», «Зіна», «Купля», «Терень»), архетип Аніми й Анімуса («Момент», «Зіна», «Чесність з собою», «Рабині справжнього», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Купля»), трансформований архетип Вічної дитини («Зіна», «Момент», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля»), архетип Матері («Зіна», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля»), архетип «Батьківщини-матері» («“Уміркований” та “щирий”», «Момент», «Зіна», «Чесність з собою», «Записки Кирпатого Мефістофеля»).

Людина у «психологічній» прозі В. Винниченка дезорієнтована у житті, доведена до відчаю, сповідує крайній націоналізм, стає агресивною в умовах загрози для колективу, удається до різних форм насильницької централізації влади, втрачає духовні цінності, прагне компромісів, попри все воліє самозахиститися, вижити, змінити дійсність. Тому вона шукає первинної гармонії, чесності, правди, щастя, істини, краси і кохання, замислюється над проблемами життя та смерті. Біографічним аналізом доведено, що психологія персонажів унаслідок своєрідного вторгнення біографічного автора у фікційний простір відкриває перспективу для осягнення психології самого В. Винниченка. Встановлено, що письменник репрезентує себе не тільки у персонажах, але й у ментальних образах явищ, які виконують функцію відстороненої оцінки зображуваних подій. У дисертації визначено, що пріоритетною інтенцією автора у творах аналізованого періоду є намір зобразити селянсько-робітничу націю у момент її борні за українську ідею в часи дезорієнтації й страху. Дослідження специфіки установок В. Винниченка по відношенню до читача, яке здійснено у третьому підрозділі «Інтенція щастя та національні архетипи в період створення політично-філософського роману (1921-1951 рр.)», ґрунтується на тому твердженні, що головна місіонерська об'єктивна інтенція художньої форми «Я-автора» абсолютно тотожна життєвим намірам реального письменника - зробити людей щасливими.

Винниченкова політична концепція цілісного світу людини в період створення політично-філософського роману тісно переплетена з установкою письменника на філософське осягнення проблеми щастя. Інтенційність творів, написаних протягом 1921-1951 рр., розглянуто, як конгломерат національної, планетарної і місіонерської установок. Вони виражені у сонцеїстичній, натурфілософській, морально-етичній та колектократичній концепціях, у яких митець подає своє бачення можливих способів побудови щасливого ідеального суспільства. Політично-філософські романи («Сонячна машина», «Лепрозорій», «Вічний імператив», «Нова заповідь», «Слово за тобою, Сталіне!») мають національний характер. Ці, переважно експресіоністичні, твори визначаються політико-економічною диспозицією персонажної ненависті до будь-яких форм влади і визнання національно-родової, інтернаціональної моделі буття.

Встановлено, що образ родової людини подано як тип національного характеру завдяки українським традиціям, системі архетипів генетично української культури. Виразно в еміграційний період об'єктивується символ «серця» (несвідомого), архетипи шляху, праматері Природи (тварини), Тіні, «сибірської каторги», Вічної дитини, роду (істинний приклад батька), психічні архетипні форми ідеологічного впливу на свідомість, техноіндустріальний архетип мегамашини, полісемантичний знаковий образ «невідомої жінки», архетипний «інстинкт власності». Багатозначний образ «сонце - Україна» здобуває чітку класифікацію в українському національному контексті. Пріоритетним у цей творчий період є глибоке філософсько-ідеологічне осмислення письменником причин і способів вирішення воєнних конфліктів на рівні політичної, економічної та соціальної форми людської свідомості. Провідними інтенціями в національному емігрантському наративі В. Винниченка є відверта (явна інтенція) інтерпретація та закодування гуманістичної позиції.

У ході дослідження визначено, що домінантними інтенціями письменника стали прагнення осмислити соціальне середовище у цілому (рання проза), психологію людини, зокрема в ситуації краху родових і державницьких ідеалів (проза 1907-1920 рр.), намір змоделювати політичну концепцію «ідеального суспільства» й вплинути на свідомість читача, вимагаючи від нього конкретних, конструктивних дій (період емігрантського роману). Відтак, основною інтенцією прозаїка є рефлективна ментальна установка на моделювання нової щасливої буттєвої ситуації. У третьому розділі «Наратив у прозі В. Винниченка як функціональний організаційний принцип авторської комунікативної інтенції» простежена специфіка способів існування наратора у художньому просторі прози В. Винниченка, розмаїття наративних засобів, які утворюють індивідуальну авторську наративну стратегію, особливості вираження в ній особистісного начала митця. Концептом розділу є думка, що дослідження наративних стратегій у прозі В. Винниченка допомагає визначити місце його творів у модерністському контексті.

У першому підрозділі «Суб'єкт наративу в ранній прозі В. Винниченка (1901-1906 рр.)» визначено основні наративні засоби, які формують наративну стратегію, властиву оповідному стилю ранніх творів прозаїка. Шляхом аналізу визначено типи оповідного слова спостерігача: малообізнане, нейтральне, непоціновуюче, відсторонене («Роботи!», «Темна сила» - зовнішня точка зору), співчутливе, захисне, максимально наближене до інтересів персонажа, поціновуюче, грайливе, ідейне, смислове («Суд», «Салдатики!», «Раб краси», «На пристані» - внутрішня точка зору). При цьому спостерігається індивідуальний підхід В. Винниченка до конструювання художнього світу з накладанням відстороненої зовнішньої точки зору наратора-свідка на смислову внутрішню точку зору іншого персонажа. За допомогою такої подвійної позиції дійсність осягається об'ємно й багатовимірно: з нараторової та персонажної перспективи.

Суб'єктами розповіді в ранній прозі письменника виокремлено всюдисущого і всезнаючого наратора («Краса і сила», «На пристані»), наратора-свідка («Краса і сила», «Суд», «Салдатики!», «Роботи!», «Темна сила», «Раб краси», «На пристані»), автодієгетичного наратора-протагоніста («Малорос-європеєць»), причому в окремих творах помічено одночасне функціонування декількох типів нараторів. У підрозділі визначено, що форма гетеродієгетичного третьоособового розповідача та наратора-свідка обирається автором, якщо він прагне щось приховати, замовчати, вдатися до «об'єктної» нараційної стратегії, а тип наратора - наратор-персонаж (гомодієгетичний наратор) та автор-аналітик - використовується В. Винниченком із метою демонстрації відкритої «суб'єктної» дискурсивної стратегії. У прозі цього періоду проаналізовано послідовний перехід головного суб'єкта мовлення від ролі автора-аналітика до функції стороннього автора-спостерігача і модерністської наративної форми - автора-персонажа, для викладу яких логічною і характерною стає відповідно часово-просторова форма оповіді й історії “тут-і-тепер”, а також минулий час наративу в поєднанні з теперішнім часом дискурсу.

З'ясовано, що у ранній прозі митця порушена часова логіка викладу, поступовість і хронікальність замінюється сюжетною епізодичністю, нелінійним сюжетом («Краса і сила», «Салдатики!», «Суд»). Класичний об'єктивний наратив із завершеною історією, яка згадується та відтворюється («Роботи!», «Малорос-європеєць», «Раб краси»), змінюється на синхронні час і місце дискурсу «тут-і-тепер», що розкриває суб'єктивну природну установку письменника («На пристані», «Темна сила»). Стрибкоподібність, анахронія, сюжетні зсуви та водночас хронікальність створюють у читача ілюзію спонтанної живої розповіді, нагадують природний наратив, де слова виголошуються так, як вони формуються в судження на рівні свідомості. Часовість персонажів і самої художньої дійсності вказує на їх включення у безперервний потік авторських спогадів, очікувань, вражень і самоусвідомлення. Пріоритетний для аналізованих творів ранньої прози В. Винниченка тип розповідача - наратор-свідок - за специфікою свого перцептивного осягнення найбільше близький у часі до подій, що зображуються. Автор не відсилає читача у забуте минуле, не заглядає у далеке майбутнє, а свідомо описує переважно передреволюційну ситуацію.

Відзначено, що комунікативна інтенція ранніх прозових творів пов'язана з прямими зверненнями оповідача до нарататора, фіктивного й абстрактного читачів. Автор вступає в товарисько-фамільярний контакт з уважним до знаків реципієнтом. Це породжує специфічний спосіб комунікації між наратором-кодувачем і читачем-декодувальником («Суд», «Салдатики!», «Темна сила», «Малорос-єропеєць») через імплікатури і підтекст. Крім того, звернення автора до внутрішнього адресата формують живу, невимушену «розмову» відкритого соціально-пропагандистського звучання. Часто відправник звертається до конкретного одержувача.

Другий підрозділ «Суб'єкт наративу та наративні стратегії у проблемно-психологічній прозі В. Винниченка (1907-1920 рр.)» визначає специфіку самопрезентації письменника як психоаналітика. Так, суб'єктом мовлення у творах 1907-1920 рр. переважно є персонаж-наратор. Атрибути внутрішнього світу (уявлення, наміри, оцінки) персонажа-оповідача наявні у різних аспектах внутрішньої фокалізації. У підрозділі встановлено, що В. Винниченко обирає форму першоособового подання подій від імені персонажа, аби не вдаватися до категоричності й відвертої однозначності. Завдяки використанню наратологічного принципу аналізу художнього твору, визначено, що суб'єктом мовлення у творах зазначеного періоду виступає переважно персонаж-наратор, який оформлюється у типах суб'єктивного першоособового слова головного суб'єкта викладу: гомодієгетичний наратив («Записна книжка», «Зіна», «Терень»); автодієгетичний наратив («“Уміркований” та “щирий”», «Купля», «Записки Кирпатого Мефістофеля»); вставлений рамковий інтрадієгетичний наратив, у якому першоособовий наратор знаходиться у середині третьоособового («Момент» - він-форма) або першоособового («Рабині справжнього» - ми-форма) первинного наративу. Завдяки варіюванню зазначених типів суб'єктів оповіді, автор-відправник уводить себе як об'єктивного текстового наратора-персонажа. Першоособовий наратор виступає не тільки організуючим чинником, а й позиціонує себе як поціновувач, що має базову, об'ємну й об'єктивну точку зору на світ.

Наратор-спостерігач осягає внутрішній світ персонажів за допомогою таких наративних засобів, як «прийом дзеркала», «цитовані листи», метафора, використовуючи які, автор проникає у духовні таїни створюваного дієгезису, прозоро натякає на думки, мрії, спогади, почуття суб'єктів історії. Прикладом голосу дієгетичного очевидця-протагоніста стали твори: «Голод», «Дим», «Хто ворог?», «Промінь сонця», «Чесність з собою». Ілюзія відсторонення емпіричного автора від першоособового суб'єкта викладу відбувається у спосіб розподілу об'ємної точки зору між наратором-персонажем і наратором-свідком у творах «Купля», «Зіна», «Записна книжка», «Терень». У них віднайдено біографічні атрибути й ознаки. З'ясовано, що спроба В. Винниченка ретельно замаскуватися, завдяки прийому наративної маски, приховати власне обличчя, виявляється марною для читача-інтерпретатора.

Накладання різних перспектив (розповідачевої, авторської і персонажної) спостережено у творах «Голод», «Студент», «Промінь сонця», «Хто ворог?», «Чесність з собою». Класичний тип об'єктивної розповіді - третьоособове слово - та відсутність відсилань до розповідача характерні для оповідань із наративом-сказанням («Федько-халамидник», «Кумедія з Костем», «Дим»). У підрозділі наголошено, що в романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» явні інтенції автора чітко відповідають обраному типові суб'єкта мовлення. Наративна маска - персонаж Яків Мефістофель - на основі ретельного аналізу сприймається імпліцитною формою вираження конкретного автора. Самовідображальний наратив вказує на інтенцію демонструвати риси власного письменницького індивідуального стилю та особливості творення реальності. Автор-відправник уводить себе як об'єктивного текстового наратора-персонажа, а за типом ідентифікується як наратор-філософ, що виводиться завдяки біографічному методу та герменевтичній інтерпретації.

З'ясовано, що прийоми фрагментарності наративної структури, деталізації у процесі характеротворення, використані прозаїком із метою наголосити не на історії творів, а на їхньому психологічному сюжеті. Класична часова форма наративу об'єктивного розповідання - минулий час («Голод») - доповнюється описом хибного, фіктивного алегоричного часопростору («Дим»), змінюється на форму порушення хронології викладу подій, ретроспекцію і попередню нарацію. Вставлені наративи спостережено в дискурсі творів «“Уміркований” та “щирий”», «Чесність з собою», «Рабині справжнього», «Купля», «Федько-Халамидник». Письменник тяжіє до штриха, намагається відійти від прив'язаності до об'єктивних подій сучасного йому світу. Звідси у творах з'являється часова невизначеність, а логічний наголос робиться на внутрішньому світі «позачасової», часто «позанормативної» нової людини. Тож, встановлено, що часова організація у творах, де виклад ведеться від першої особи, повністю підпорядковується психологічній установці мовця.

Основою природи образу реципієнта у «проблемно-психологічній» прозі є авторська інтенція «Я-інший». Письменник вимагає від читача роздумів щодо психології людини та її поведінки в усіх сферах суспільного життя. Провідним реципієнтом стає позатекстовий читач-співрозмовник. У прозі періоду 1907-1920 рр. наявний фіктивний внутрішньотекстовий реципієнт чи адресат - читач-одержувач («Голод», «“Уміркований” та “щирий”», «Момент», «Промінь сонця», «Федько-халамидик») та абстрактний читач-декодувальник - реальний, позатекстовий читач-співрозмовник, до якого апелює письменник («Дим», «Хто ворог?», «Рабині справжнього», «Зіна», «Кумедія з Костем», «Чесність з собою», «Купля», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Терень»). Звернення до адресата мовлення спостережено в таких творах, як «Дим», «Зіна», «Купля», «Терень». Орієнтація на співчутливу реакцію читача знайшла своє місце в оповіданнях «Кумедія з Костем», «Студент», «Голод», «Федько-халамидник», «Промінь сонця», «Терень», «“Уміркований” та “щирий”». Апелювання до читача наявне у випадках прямого звернення головного персонажа або персонажа-оповідача до внутрішньотекстової аудиторії, причому реципієнт може бути пасивним слухачем або читачем («“Уміркований” та “щирий”», «Рабині справжнього»), чи рівнозначним співрозмовником («Чесність з собою», «Купля»). Отже, у підрозділі визначено, що комунікативна інтенція автора виявляється у відвертому апелюванні до фіктивного внутрішньотекстового реципієнта чи адресата (читача-одержувача) й абстрактного читача-декодувальника, який стає провідним адресатом у прозі зазначеного періоду.

У підрозділі «Типи нарації, дискурсивні форми представлення мовлення, види авторської комунікації в емігрантських романах В. Винниченка» відзначено еволюцію авторського слова від точки зору автора-концепта (аналітика, свідка чи оповідача-персонажа) до світогляду біографічного автора; досліджено багатство форм вираження особи розповідача, наративні маски тощо; визначено ступінь близькості автора до читача; проведене спостереження над часовою організацією текстів.

Визначено провідні типи нарації у творах емігрантського періоду, серед яких: нарація, що наступає слідом за наратованими ситуаціями і подіями у часі (виклад подій у минулому часі); нарація, яка передує подіям у часі (кадр із майбутнього); нарація, що відбувається у час оповідання (суб'єктивна форма дискурсу «тут-і-тепер»). Письменник вільно оперує часом, малюючи фантастичне майбутнє («Сонячна машина»), кінематографічно (у моментальних знімках) у зворотних кадрах, у прогнозованому майбутньому, у телезображенні «тут-і-тепер» («Вічний імператив»), рефлексійно (у ситуативних спогадах) й об'єктивно («Лепрозорій»), епізодично, повторювально («Нова заповідь») чи хронікально (у послідовній розповіді) описує радянські часи («Слово за тобою, Сталіне!»). Об'єктивне сприйняття світу накладається на суб'єктивне бажане сприйняття «можливої» нової, щасливої Землі. Відповідно до місіонерського наміру В. Винниченко здебільшого тяжіє до суб'єктивної репрезентації подій у часовій формі дискурсу «тут-і-тепер».

У роботі виокремлено такі основні наративні стратегії в еміграційній прозі письменника:

- експеримент із передачею власного тенденційного судження персонажам-проекціям, оповідачам-наративним маскам, замінникам, різним типам суб'єктів оповіді;

- вільне оперування часом;

- варіативна дихотомічна внутрішньотекстова комунікація: автор-читач, відправник-одержувач, кодувач-декодувальник.

У третій період творчості В. Винниченко найбільше експериментує з «обличчями», тому тут наявні всі можливі види суб'єктів оповіді. Маючи намір застосувати різноманітні методи впливу на інтерес читача, прозаїк обирає протилежні дискурсивні форми передачі подій: персонажна наративна ситуація, третьоособове подання розповіді (голоси гетеродієгетичного наратора-очевидця, недієгетичного відстороненого наратора, зовнішнього недієгетичного телекоментатора, втручального наратора-коментатора), оповідь першоособового наратора (голоси втручального автора-персонажа, наратора-персонажа-свідка, біографічного автодієгетичного наратора-персонажа, першоособового наратора-маски, інтрадієгетичного (вторинного) наратора-персонажа), дискурс всезнаючого наратора (позиція аналітика, самовідображальне слово творця наративу в наративі) та біографічного емпіричного конкретного автора. Відповідно до канонів модернізму особливістю письма В. Винниченка є відкрита демонстрація метанаративного принципу творення оповідуваного світу. Тож, в емігрантських романах митця простежено еволюцію авторського бачення від точки зору автора-аналітика, свідка чи оповідача-персонажа до світогляду конкретного біографічного автора, який має надмір знань і відкриває читачеві таїну свого слова. Намір зробити оповідь «об'єктивною» реалізується завдяки включенню імітованих документів, спогадів героїв. Для емігрантської творчості В. Винниченка властиві форма сну як вид комунікації імпліцитного прихованого автора та форма передачі ним внутрішнього мовлення персонажів через елементи монтажної композиції, дискурсивні форми представлення мовлення (листи, газети, маніфести, програми, книги, тези). Таке розмаїття форм вираження «суб'єктивного» й «об'єктивного» оповідного джерела повідомлення пов'язане з активним пошуком митцем способу обов'язкового донесення до читача власної концепції ідеального суспільства та родинних стосунків через зацікавлення, здивування, гру і маскування.