Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ

УДК: 889.22.01 (477.63/65)

ДИНАМІКА ФУНКЦІОНУВАННЯ УСНОЇ ЕПІЧНОЇ ТРАДИЦІЇ (НА МАТЕРІАЛІ НИЖНЬОЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ)

Спеціальність: 10.01.07 - фольклористика

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Павленко Ірина Яківна

Київ 2009 р.

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України

Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Шумада Наталія Сергіївна

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук Руда Тетяна Петрівна, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, провідний науковий співробітник відділу мистецтва та народної творчості зарубіжних країн;

доктор філологічних наук, професор Малинська Наталія Анатоліївна, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, професор кафедри фольклористики;

доктор філологічних наук Сокіл Василь Васильович, Інститут народознавства НАН України, старший науковий співробітник відділу фольклористики.

Захист відбудеться “13“ травня 2009 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.227.01 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України за адресою: 01001 МСП, м. Київ, вул. Грушевського, 4, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України за адресою: м. Київ, вул. Грушевського, 4.

Автореферат розісланий 9.04.2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.О. Микитенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Останнім часом фольклористика як складова наукового гуманітарного дискурсу все частіше звертається до вивчення регіональної специфіки народної словесної культури, але усна епічна традиція земель, які у фольклорі отримали назву Низу Дніпрового, Дніпровського Низу або й просто Низу, досліджена недостатньо.

Географічне положення, степовий ландшафт, непересічність перебігу історичних та політичних процесів, строкатість та постійність міграційних процесів сприяли формуванню на досліджуваній території унікальної за спектром жанрів, їх гендерної природи та трансмісії, характером і місткістю фольклорної історичної пам'яті, часово-просторового континууму, персонажів складової української фольклорної традиції. Якщо в інших регіонах України її розвиток характеризувався переважно поступовістю, еволюційністю, то на теренах Нижньої Наддніпрянщини, принаймні двічі, відбувалися „вибухи”. Перший з них стався із формуванням войовничої чоловічої спільноти та, відповідно, її фольклорного репертуару, витоки якого були на землях, звідки стікалося на Січ козацтво; другий - після ліквідації Запорожжя, в період аграрної колонізації краю, коли поряд із традиційним для досліджуваної місцевості фольклорним матеріалом починають функціонувати окремі, часто роздроблені локуси із фольклорним репертуаром, завезеним із різних місцевостей. “Вибухи” не заперечували усього того, що було створено раніше, але провокували появу нових жанрів, творів, героїв, мотивів, концептів, а також інший, у порівнянні з попереднім, характер співвідношення “старого” і “нового”, традиційного та інноваційного.

Актуальність дослідження зумовлена насамперед потребами наукового осмислення фольклорної, епічної зокрема, традиції регіону, що впродовж століть був землею воїнів, мав особливу історію заселення та, відповідно, формування і функціонування усної епіки. Для сучасної науки інтерес мають регіональні та локативні характеристики фольклору, оскільки на різних етнічних землях конкретний стан традиції виявляється дуже різноманітним, а саме буття фольклору нерівномірним.

Звернення до усної епічної традиції Нижньої Наддніпрянщини вмотивоване історико-етнографічною самобутністю регіону, оригінальністю його ролі у формуванні українського фольклорного фонду у XVI - XVIII ст., процесів трансформації фольклорної традиції у XIX - на початку XX ст., суттєвими змінами фольклорного репертуару, що відбулися впродовж XX ст. та відбуваються зараз. Запорожжя було втіленням народних надій та сподівань, тому в часи відродження української культури актуальним є дослідження характеру збереження народної пам'яті про нього, способів її трансляції та трансформації у різних жанрах словесної творчості.

Мета роботи: дослідити характер і особливості функціонування усної епічної традиції, осмислити загальну логіку та основні тенденції розвитку жанрів історичної прози та пісенності.

Досягнення мети передбачає розв'язання таких завдань:

- вирізнити фактори, що зумовили особливості становлення, розвитку, трансляції та трансформації усної епічної традиції;

- з'ясувати основні конотації термінів “народна історична проза”, “легенда”, “переказ”, „історична пісня”, “історична пісенність” та характер їх фунціонування у фольклористичному дискурсі;

- висвітлити особливості трансмісії усної епічної традиції на теренах колишнього Запорожжя;

- простежити характер побутування та еволюцію окремих мотивів, концептів і образів у легендах та переказах Нижньої Наддніпрянщини;

- дослідити типологію героя прозових неказкових наративів, її регіональну специфіку та динаміку розвитку у просторі та часі;

- проаналізувати особливості та характер еволюції хронотопу Запорожжя у фольклорній прозі різних періодів;

- дослідити еволюцію історичної пісенності Запорожжя, динаміку її функціонування та трансформації у посткозацький та пізніші періоди;

- з'ясувати особливості сучасного побутування історичних легенд, переказів та пісень;

- розглянути процес ґенези та поширення нових фольклорних форм і елементів поетики.

Об`єктом дослідження є зафіксовані у збірниках XIX - XX ст. та накопичені в рукописних архівах записи українських усних епічних творів: історичних пісень, легенд, переказів з Нижньої Наддніпрянщини, матеріали фольклорних експедицій ЗНУ, записи творів від нащадків запорозьких козаків, зроблені в місцях їх компактного проживання сучасними записувачами, в тому числі автором дисертації. (Дума не входить в об'єкт дослідження, оскільки наявні фіксації не дають змоги розкрити динаміку функціонування цього жанру на теренах історичного Запорожжя).

Предметом дослідження є усна епічна традиція (пісенні та прозові наративні історичні жанри) Нижньої Наддніпрящини від епохи історичного Запорожжя до початку ХХ1 століття; характер та динаміка її функціонування, причини, фактори, наслідки еволюції та трансформації.

Мета та завдання роботи передбачають поєднання можливостей різних наукових методів. Аналіз усної епіки різних періодів зумовив звернення до історичного методу, водночас дослідження характеру функціонування у залежності від зміни різних соціокультурних та геоісторичних чинників передбачає як основний історико-функціональний метод. Необхідність зіставлень досліджуваного матеріалу з епікою інших традиційно козацьких регіонів України (а частково й Росії та теренів Дев'ятої Січі) інспірували звернення до порівняльного методу. Дослідження жанрової специфіки та художнього світу легенди неможливе без міфопоетичного аналізу. Характер руху основних концептів, мотивів, художніх засобів у просторі та часі, трансформація змістовних домінант, розвиток нових конотацій усталених мотивів спонукають до використання елементів герменевтичного та структурно-семіотичного аналізу.

Характер аналізованого матеріалу та синтетичність методів дослідження з одного боку зумовлюють, а з іншого - дають змогу звернутися й до різних теоретичних засад та наукового надбання дослідників різних шкіл та напрямків. Теоретичною базою дисертації є здобутки вітчизняних і зарубіжних учених-фольклористів із проблем функціонування епічної традиції, специфіки народної історичної прози (роботи П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, В. Гнатюка, Г. Сухобрус, О. Дея, Л. Дунаєвської, С. Мишанича, В. Давидюка, В. Сокола) та пісенності (дослідження І. Срезневського, М. Максимовича, М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка, Ф. Колесси, І. Березовського, К. Гуслистого, О. Дея, С. Грици, Н. Шумади). епічний наддніпрянщина усний легенда

Теоретичне підґрунтя роботи складають також праці українських та зарубіжних дослідників: О. Потебні, О. Веселовського, В. Проппа, Є. Мелетинського, Б. Путілова, К. Чистова, С. Азбєлєва, Р. Кирчіва, К. Росовецького, В. Соколової, Н. Криничної, О. Бріциної, С. Неклюдова, С. Адоньєвої та ін.

Мета та завдання роботи, поліваріантність методів аналізу інспірували постійне звернення до філософських (А. Тойнбі, І. Пригожина, І. Стенгерс, Л. Гумільова) та культурологічних і філологічних (Д. Лихачова, М. Бахтіна, Р. Барта, Ю. Лотмана, Б. Успенського, М. Поповича та ін.) концепцій.

Наукова новизна роботи визначається тим, що вперше на матеріалі фольклорних записів XVIII - початку XX1 ст. здійснено багатоаспектний аналіз характеру функціонування усної епічної традиції та її регіональної специфіки; простежено основні шляхи трансляції фольклорної спадщини Запорожжя; досліджено особливості вияву фольклорної історичної пам'яті в епічних (легенда, переказ, історична пісня) жанрах, характер кореляції народної історичної прози та пісенності; проаналізовано жанрову та регіональну специфіку фольклорної картини світу, характер дистанціювання оповідача від героя у фольклорній неказковій прозі, еволюцію героя легенд, переказів та історичних пісень, динаміку зміни фольклорного хронотопу, специфіку хронотопу Запорожжя та корельовані з ним соціально-утопічні мотиви, соціогонічні мотиви і характер їх інтерпретації, формування, причини та динаміку змін топонімічних мотивів у народній прозі; простежено специфічні риси історичних пісень Запорожжя; характер трансформації традиційних для Запорожжя пісенних творів у посткозацький період, сучасний стан прозової та історикопісенної традиції на теренах колишнього Запорожжя.

У зверненні до названих проблем, відновленні уваги науковців до історико-функціонального методу та поєднанні його з елементами нових методів та методик аналізу фольклорного матеріалу, інспірації уваги до малодослідженого фольклористами регіону полягає особистий внесок здобувача.

Теоретичне значення дисертації у розширенні наукових знань про характер розвитку усної епічної традиції під впливом позафольклорних чинників, про специфіку перебігу фольклорних процесів у окремому регіоні і характер співвідношення регіонального та національного в народній поетичній культурі. Основні її положення та висновки, як і методика аналізу, відкривають нові можливості у вивченні теорії та історії фольклору, зокрема регіональної специфіки фольклорної традиції, функціонування та трансмісії епічних жанрів, специфіки та еволюції жанрової картини світу тощо. Матеріали й висновки роботи сприяють розробці цілісної концепції побутування усної епічної традиції в просторі та часі, уточненню критеріїв диференціації наративних жанрів та відповідних дефініцій, характеру кореляції народної історичної прози та пісенності, усвідомленню особливостей презентації у фольклорі народної історичної та міфопоетичної пам'яті, співвідношення традиції та новацій у фольклорі різних епох.

Основні положення роботи можуть прислужитися для подальшої розробки теорії та історії українського фольклору, для вивчення козацької усної творчості та культури в цілому, бути використані у підручниках із дисципліни “Українська усна народна творчість”, стати основою спецкурсів “Наративні жанри українського фольклору”, “Регіональна специфіка фольклору Нижньої Наддніпрянщини”, “Специфіка відтворення етнічної історії у фольклорі”. Фольклорні записи, зібрані з різних друкованих і архівних джерел та в результаті фольклористичної роботи, що використовувалися в дисертації, служитимуть для укладання поліжанрових та моножанрових збірок фольклору. В цьому полягає практичне значення роботи.

Тема дослідження узгоджена із науковою програмою відділу фольклористики ІМФЕ НАНУ “Актуальні проблеми фольклористики: історія науки, теорія фольклору, видання класичної спадщини”, є складовою держбюджетної теми “Запорожжя та запорожці у фольклорі та літературі”, що виконується Запорізьким національним університетом.

Основні аспекти дослідження апробовано в лекційному курсі з дисципліни „Українська усна народна творчість”; у спецкурсах та спецсемінарах „Фольклор і міф”, „Сучасний стан фольклорної традиції Нижньої Наддніпрянщини”, „Регіональна специфіка фольклорної традиції Нижньої Наддніпрянщини”; у доповідях і повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських та міжвузівських наукових конференціях і семінарах; у діяльності лабораторії фольклористики та художнього перекладу ЗНУ; у роботі над держбюджетною науково-дослідною темою „Запорожжя та запорожці у фольклорі та літературі”.

Основні положення роботи відтворені у двох монографіях, 21 статтті, виданій у фахових виданнях, 18 статтях, матеріалах конференцій та тезах в інших, в тому числі й іноземних, виданнях.

Мета та завдання зумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, шести розділів та висновків. Обсяг роботи - 409 сторінок, з них 351 - текст дослідження. Список використаних джерел має 607 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” характеризується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються мета і завдання дослідження, його теоретична база й методи, розкриваються наукова новизна, теоретичне й практичне значення, особистий внесок здобувача, апробація матеріалів дисертації.

В аналізі історії збирання та дослідження фольклору Нижньої Наддніпрянщини від часів Запорожжя й до сьогоднення виявляються та характеризуються два основні напрямки: вивчення поліетнічної народної культури та української фольклорної традиції.

Перші прозові народні наративи з Дніпрового Низу є в “Повісті минулих літ”, а записи фольклору Запорожжя - у роботах середини XVIII ст. Одразу після розгрому Січі історичні пісні із досліджуваних теренів друкувалися в Німеччині, в Росії. У першій половині XIX ст. саме з Нижньої Наддніпрянщини, завдяки збирацькій роботі та виданню альманаха “Запорозька старовина” І. Срезневського, розпочинається регіональне збирання та вивчення фольклору. Тут були записані та тричі видані різними людьми усні оповідання М. Коржа. Один із видавців - А. Скальковський - вперше збирає та досліджує народну творчість для відтворення історії козацтва.

Особливого розквіту набуває фольклористична робота в регіоні у другій половині XIX ст. завдяки Гр. Залюбовському, І. Манжурі, В. Ястрєбову, Гр. Надхіну, Л. Падалці, Я. Новицькому, І. Бессарабі, Д. Яворницькому. Фольклорні твори друкуються у місцевій періодиці, часто з'являються на шпальтах харківських, львівських, київських видань.

Збирання фольклору в другій половині XX ст. пов'язане із експедиціями ІМФЕ, Дніпропетровського та Запорізького університетів, діяльністю В. Чабаненка, М. Долгова, Н. Полякової, В. Сокола та ін.

Вивченню історії фольклористики на теренах історичного Запорожжя присвячені розвідки М. Сумцова, В. Білого, дослідження М. Олійник-Шубравської, Л. Каширіної, С. Абросімової, Л. Іваннікової, Т. Сабельнікової, О. Гончарової, А. Бойка. Накопичений матеріал дозволяє дослідити характер усної епічної традиції Запорожжя та посткозацьких часів, виявити динаміку її функціонування, вивчити особливості трансмісії, жанрову та регіональну специфіку фольклору Нижньої Наддніпрянщини.

У розділі 1. - “Історичні жанри українського фольклору” - розглядається жанрова специфіка легенд, переказів та історичних пісень.

Існування українських легенд та переказів ні в кого не викликає сумніву, але їх домінантні риси і досі окреслюються по-різному. Саме тому у підрозділі 1.1. ”Легенди та перекази у фольклористичному дискурсі” йдеться про шляхи формування сучасних уявлень про найбільш репрезентовані жанри фольклорної неказкової прози. У результаті аналізу досліджень П. Куліша, М. Драгоманова, Ф. Колесси, І. Франка, В. Гнатюка, Г. Булашева, М. Грушевського зроблено висновок, що вже у XIX столітті існувало два різні погляди на легенду, а відтак і жанровий простір переказу визначався по-різному, переважно увага приділялася саме легенді, її семантичному та персонажному навантаженню і світоглядним особливостям. Уже в класичній українській фольклористиці були поставлені питання жанрових дефініцій, світоглядної основи жанрів, їх функцій, специфіки відтворення дійсності або народних уявлень про неї та характеру відбору матеріалу.

Довгий час у радянській фольклористиці домінувала типологія неказкової прози О. Афанасьєва, підтверджена та закріплена авторитетом В. Проппа. Ставлення до легенди як до відтворення адаптованих у народному середовищі християнських мотивів, сюжетів та образів і максимальне розширення тематичної та персонажної площин переказу характерне для досліджень В. Соколової, Б. Путілова, Г. Левінтона. Н. Криничної.

У формуванні нового фольклористичного дискурсу значну роль відіграли думки Г. Сухобрус, яка вважає, що розрізнення легенди та переказу можливе за опозицією реальне/поетичне ставлення до історії та дійсності загалом. Роботи української дослідниці випередили концепції жанрової диференціації народної прози К. Чистова та С. Азбєлєва і створили підвалини для подальшого вивчення неказкової прози. Спираючись на них, диференціацію легенд та переказів в основному за опозицією реальне/фантастичне здійснюють у своїх працях українські фольклористи О. Дей, Л. Дунаєвська та ін. Поступово виробляється системний багатоаспектний підхід до репрезентативних жанрів народної прози, який ліг у підґрунтя досліджень С. Мишанича, В. Давидюка, В.Сокола.

У процесі розгляду сучасних поглядів на жанрову природу легенд та переказів висловлюються та аргументуються думки про те, що герой у фольклорі - це часто ім'я зі згрупованими навколо нього мотивами, які можуть мати різні форми ампліфікації, тому з одним іменем, що могло належати історичній особі, а потім стало номеном фольклорних персонажів, можуть пов'язуватися як легендарні, так і народноісторичні мотиви. Принциповим для подальшого аналізу проблеми є твердження: форми фабулату та хронікату в однаковій мірі притаманні для побутування легенд та переказів. Залежно від ситуації хронікат може розгортатися у фабулат, окремий мотив структуруватися у сюжет, так само фабулат може згорнутися до хронікату.

У підрозділі 1.2. “Жанрова специфіка історичних легенд і переказів” виходимо з того, що кожен наративний фольклорний твір за своєю сутністю - фікціональна картина світу, оскільки він є художньо освоєною та трансформованою реальністю. Найважливіші властивості цього художнього світу - нетотожність з первинною реальністю, участь домислу та вимислу в його створенні, можливість використання не лише життєподібних, але й умовних форм зображення. Оскільки жанр - це сукупність творів із типологічно подібним осмисленням та відтворенням різних граней дійсності, то можна говорити про жанрові картини світу, що із специфічною зовнішньою орієнтованістю, чинники якої - соціально-побутова функція, середовище творення та трансмісії, - є основними жанротворчими рисами. Звичайно, жанрова картина світу значною мірою рухома й залежить від часу, змін у складі та характері історичної пам'яті, характеру та типу мислення середовища, що є носієм і транслятором фольклорної традиції.

Переказ - продукт народноісторичного мислення, у той час як творення легенди - результат міфопоетичного мислення. Різний тип мислення зумовлює й особливості „жанрового погляду”. Народноісторичне мислення спрямоване на збереження пам'яті про знаменні та значущі для колективу події. Власне “історична пам'ять” - це результат тривалого побутування твору, який виникає як реакція на реальну сучасну подію. Основна подія та характеристики героїв переказу зумовлені сферою реального та імовірного.

Достовірність подієвості та характерології легенди також не викликає сумнівів, але подія, простір, герой або, принаймні, одна із складових картини світу легенди, принципово несумісні із часом звучання оповіді. Міфопоетичне мислення спрямоване на зведення події або особи до міфологічної моделі, наділення їх сакральним або наближеним до нього статусом. Основним об'єктом міфологізації є минуле, що зберігає свою актуальність для сучасного, та особи, з якими соціум пов'язує найважливіші моменти своєї історії, свого життя.

Народноісторичне і міфопоетичне мислення притаманні будь-якому соціуму. Разом з тим поширеність та характер співвідношення двох типів мислення у різних спільнотах різні й залежать від місцевої культурної традиції та часу. Зіставлення того, що можна почути зараз на теренах Нижньої Наддніпрянщини, із фольклорними записами кінця XIX - початку XX ст. засвідчує зсув інтересу до переказу, незначну кількість легендарних сюжетів, розгортання у переказ тих мотивів, що раніше побутували у структурі історичної легенди тощо.

Спостереження над неказковою прозою дозволяють звернутися до характеристики жанру за комплексом чинників. Домінантні, жанротворчі та жанродиференціюючі риси щодо легенд та переказів - специфічна жанрова картина світу з її основними складовими - герой, час, простір; характер події, ставлення до неї; характер та способи побутування результатів дії (події) - „етіологічний фінал”; соціально-побутова функція; характер домислу або вимислу; зв'язок із певним типом мислення.

У підрозділі 1.3. “Історична пісня як жанр усної епіки” розглянуто формування уявлень про жанрову специфіку історичних пісень упродовж XIX ст., проаналізовано два основні погляди на них: жанр та наджанрова (тематична) єдність - у радянському та пострадянському фольклористичному дискурсі, розкрито внесок І. Березовського, О. Дея, С. Грици, Н. Шумади у вивчення історичної пісенності. Відзначається, що полемічність терміну ґрунтується передусім на суттєвій різниці у поетиці та рівні конкретності/узагальненості у творах, зміст яких корелює з різними періодами вітчизняної історії.

Пісня твориться одразу після події, а потім із твору про сучасне або зовсім недавнє минуле стає історичною. Це її реакція на рух часу та характер сприйняття первинного тексту виконавцями. Зі зміною їх свідомості та знання про подію змінюється і ставлення до неї, і характер її відтворення. У процесі вишліфовування у творі суб'єктивні оцінки поступово заміщуються об'єктивними, а фактографічні елементи типовими. Незалежно від характеру пізнішої трансформації історична пісня (як жанр) є динамічною системою, що має власну, незалежну від часу творення картину світу та спирається на народноісторичну пам'ять.

Основними параметрами картини світу історичних пісень є: 1) герой (учасник події, а не виразник почуття), що асоціюється з історичною особою або є представником історичної спільноти чи соціального стану (Сірко, Семен Палій, козак, запорожець тощо); 2) конкретність хронотопу: час історичний, що асоціюється із конкретною подією або типовими явищами певної епохи, завжди минулий із різною епічною дистанцією; простір географічний, локальний або регіональний, часто без топонімічного маркування; 3) подія завершена в часі; 4) сфера волі фантазії обмежена можливим або потенційно можливим із установкою на достовірність.

Єдність картини світу корелює з єдиними соціальними функціями: для історичних пісень це інформативна, мнемонічна та консолідуюча, - подібністю ритмобудови та характеру трансляції і засвоєння. В основі історичних пісень - подієвість, а отже фабульність, сюжетність.

Пісні із відтворенням конкретного факту чи події локалізовані в просторі. Чим вищий рівень узагальненості - тим більше поширення твору. В таких піснях зберігається зв'язок з історією, але водночас відсутня конкретна подія або історична особа. На відміну від ліричних пісень, це наративні сюжетні фабульні твори, первинна функція яких не катарсична, емоційно-експресивна, а інформативна.

Поряд з історичними піснями в народному репертуарі є й інші пісенні твори про минуле, що відрізняються від творів аналізованого жанру картиною світу, ритмобудовою або характером виконання. Два останні чинники розрізняють історичні пісні та думи, для яких притаманна астрофічна будова та виключно сольний характер трансляції. За характером світобачення пісенні, як і прозові, твори з історичними конотаціями можуть бути з міфопоетичними домінантами, і тоді йдеться про історичну баладу, та з народноісторичним поглядом на минуле, що лежить в основі історичних пісень. Значна кількість пісенних творів орієнтована на вираз думок та почуттів. Незважаючи на те, що ліричний герой є представником певного соціуму, а відтак і певної епохи, це соціально-побутові або станові ліричні пісні, що відрізняються від історичних узагальненістю хронотопу, героєм - носієм не дії, а рефлексії, та функціями.

Історичними конотаціями позначена й значна частина народних пісенних моностроф, яким притаманні лапідарність, публіцистичність, миттєвість, плинність думки та почуття, а тому їх часопросторове поширення вужче, а рівень “вишліфовування” значно нижчий, ніж у пісень.

Оскільки музично-віршовані народні форми, що так або інакше пов'язані з історичною тематикою, різноманітні, то вважаємо доцільним вживання узагальнюючого терміну “історична пісенність”, що об'єднує різні жанри історико-пісенних творів.

У підрозділі 1.4. “Історичні пісні та перекази” йдеться про те, що у переказах та історичних піснях, які побутують в одному регіоні, можуть бути як подібні мотиви, сюжети та характеристики, так і мотиви та їх комбінації, притаманні виключно переказам. Загалом мотивний та сюжетний фонд переказів багатший, ніж в історичних піснях, що можна пояснити як способом збереження та трансляції різного типу фольклорних наративних текстів, так і умовами їх виникнення.

Для творення переказу важлива подія, що відбилася у народній пам'яті. Інформація про неї може зберігатися у “згорнутому” до семантичного ядра вигляді, і в процесі виконання кожного разу витворюється новий текст, відкритий для будь-яких нововведень, тому можуть з'являтися різні запозичення. Переказ активно відбиває бачення минулого, уявлення про нього покоління-транслятора, а не учасників та свідків події. Усний прозовий наратив відкориговується всім прийдешнім досвідом слухача, зіставляється з його попередніми знаннями про подію і знанням фольклорної традиції, тому, коли він сам стає оповідачем, то передає (як правило, у межах жанрового канону) результат власної мисленнєвої діяльності, сприйняття, запам'ятовування та інтерпретації, а не той текст, що колись почув. Вільному й обмеженому лише традицією варіюванню сприяє переважно “сольний”, одноосібний характер виконання. Кожне виконання несе нову, оновлювану або розширюючу попередню інформацію.

Для виникнення та довгого функціонування історичної пісні потрібно, щоб збіглося декілька чинників: яскрава подія, талановиті свідки або учасники, володіння ними фольклорною традицією, інтерес сучасників, актуальність (або інформативність) твору для нащадків. “Виділеними”, смислопороджуючими стають події, що вражають розум та провокують нові емоції, а такими є тільки ті, в яких активну участь бере народ і які він вважає доленосними. Наявність/відсутність талановитих свідків або учасників часто пояснює, чому існували пісенні твори далеко не про всі визначні події. Історична пісня твориться як безпосередня реакція на подію у словесному тексті, який не згортається, а побутує у більш-менш стабільному (звичайно, у порівнянні із прозовим фольклорним твором) вигляді, а отже і осмислення події або діяльності героя трансляторами у самостійні тексти не розгортається, тому й мотиви, що продукуються нащадками, в історичні пісні майже не потрапляють.

Під час виконання історичної пісні важливо не лише актуалізувати закладену в ній інформацію, а й довести наявність колективного знання твору, що є засобом етнічної та культурної самоідентифікації, засвідчує приналежність до однієї соціокультурної групи і допомагає відмежувати представників свого соціуму від “інших” або “чужих”. Отже, крім функцій збереження і закріплення історичної пам'яті (мнемонічної та інформативної), передачі морального досвіду прийдешніх поколінь та орієнтування на етичні засади їх буття (дидактичної), притаманних усній народній прозі, вони мають функції згрупування колективу (консолідуючу), стабілізації його габітусу (регулятивну, нормативну).

Структурно та ритмічно закріплена інформація, якщо й допускає варіації в її сприйнятті (а це безумовно, оскільки сприйняття будь-якого тексту залежить від рівня культурної компетенції учасників та контексту комунікативної події - виконання фольклорного твору), то вербальні інтерпретації та варіювання пісенних творів у порівнянні з прозовими текстами незначні. Закріплення текстуальних зрушень відбувається за умови “погодження” з колективом, оскільки у разі неузгодженості спільне - хорове - виконання стає неможливим. Саме тому виникає потреба у додатковій інтерпретації, а отже у прозовому коментарі, і виконання пісні супроводжується переказом. Адресатом такої контамінації - пісня + переказ - є людина менш обізнана (або зовсім необізнана) із фольклорною традицією того соціуму або локального колективу, про минуле якого йдеться.

Розділ 2. - “Особливості фольклорної трансмісії на теренах історичного Запорожжя” - присвячено вивченню шляхів та способів трансляції фольклорної спадщини степових лицарів. У легендах та переказах частим є посилання на джерело попередньої інформації, іноді цей імпліцитний оповідач наділяється певними характеристиками, що сприяють творенню його образу. Внутрішньотекстовий оповідач ніби стоїть за реальним і виконує низку функцій, оскільки є а) репрезентантом середовища, у якому побутує (побутував) твір; б) “засобом” відмежування реального оповідача від події, про яку йдеться, “відсторонення” дійсного, сьогочасного від сюжетного часу твору; в) одним із засобів творення хронотопу; г) підтвердженням достовірності того, про що йдеться, переведенням змісту із фікціального у фактуальний.

У легендах та переказах, що фіксувалися на Нижній Наддніпрянщині впродовж XIX - початку XX ст., імпліцитним оповідачем найчастіше був запорожець (запорожці). У багатьох творах простежується своєрідний ланцюжок внутрішньотекстових оповідачів, що відповідає особливостям трансмісії фольклору в регіоні: запорожці - діти запорожців - онуки запорожців - представники наступних поколінь нащадків: запорожці - переселенці - нащадки переселенців; сучасники - свідки запорозької історії - їх діти - онуки.

Частота вказівок на характер родинної та місцевої трансмісії дозволяє виявити сюжети і героїв, характерних для усної епічної традиції Запорожжя, оскільки онуки співають та переповідають почуте від дідів. Те, що у виконанні дідів могло бути меморатом, у онуків та правнуків набуває форми фабулату, але віра в достовірність подій та осіб безумовна навіть при наявності значної міри вигадки. У роботі простежується передача усної епічної спадщини у родинах Книриків (від запорожців до сьогодні), Шутів, Неліп, Биковських (від Запорожжя до початку XX ст.).

Заселення краю представниками різних регіонів та різних етносів повинно було зруйнувати історичну пам`ять, але сталося інакше. Активне переймання фольклорного знання від запорожців було зумовлене не лише інтересом до особливої історії краю, але й тим, що упродовж тривалого часу саме вони були зразком пристосованості до навколишніх умов і могли навчити прийшле населення виживати у новому середовищі.

У розділі досліджено особливості трансляції творів народної неказкової прози, доводиться думка про те, що текст своєрідно формується залежно від того, хто і як його сприймає і яким попереднім знанням цей (ці) слухач(і) володіє(ють). Чим ближчий духовно слухач до оповідача, тим повнішу інформацію він отримає, а отже, коли старі запорожці розповідали своїм дітям чи небожам, то сподівалися на певний рівень початкового знання, тому розширювали знане або надавали додаткову, вторинну інформацію. Легенди та перекази “для чужих” акцентували на тому, коли, з ким і що відбувалося, потребували пояснень добре відомого оповідачеві. Саме такими переважно були оповідання М. Коржа, І. Розсолоди та ін. Вони, у своїй сукупності, ніби вводили слухачів у світ та побут запорозького козацтва. Водночас прямі нащадки козаків, записи від яких зроблено знавцями Запорожжя Я. Новицьким та Д. Яворницьким, культурна компетенція яких була безсумнівною, розповідали, часто не акцентуючи увагу на добре знайомих їм деталях запорозького життя.

Духовна культура степового лицарства та пам'ять про нього значною мірою засвоїлися представниками тих соціальних прошарків, які органічно „навчалися” та переймали побутовий та буттєвий досвід Запорожжя, це, передусім, чумаки та рибалки. В цілому ж населення регіону швидко змінювалося, а отже, іншими ставали не лише реципієнти, а й транслятори. У середовищі з іншим історико-культурним знанням тексти про Запорожжя трансформувалися, а незнайоме та незвичайне потребувало нової інтерпретації, яка часто виливалася у міфологізацію минулого. Поширеність у другій половині XIX ст. легенд про Запорожжя та запорожців частково пояснюється саме екстраполяцією поглядів нового населення на минуле регіону.

Оскільки актант (герой та антитетик) є основною складовою жанрової картини світу, в ньому значною мірою відтворюються характерні особливості народноісторичного та міфопоетичного мислення, йому присвячено розділ 3. - “Регіональна специфіка героя історичної прози”. Аналіз системи персонажів дозволив виявити відмінності між легендарним героєм і героєм переказів, що мають ім'я історичної особи або належать до певної спільноти та називаються відповідним соціонімом. Корпус текстів неказкової прози з теренів колишнього Запорожжя свідчить: за сталим номеном може бути змінним денотат, за одним іменем - різні значення.

У підрозділі 3.1. “Міфологічні персонажі” доводиться, що у легендах Нижньої Наддніпрянщини велет (велетон, велень) є номеном, за яким криються різні типи героїв. У легендах, що відтворюють своєрідні міфологічні уявлення про циклічний час, він - змієборець, аллогерой Перуна, представник світлих сил і носій божественної сутності. За ним закріплені також функції творця ландшафту та героя-першопредка.

Зі зміною культурних парадигм поступово виявляється ще одна з функцій - богоборство. Мотив протистояння велети/боги реалізується як протистояння сонцю перших людей - аборигенів краю. Регіонально зумовлена форма цих велетнів - кам'яні люди, баби, ідоли, що часто зустрічалися на землях Нижньої Наддніпрянщини. У такій інтерпретації образу велета відбувається і його фізичне зменшення: перед тим, як перетворити перших людей на кам`яних баб, бог зменшує їх. Діапазон регіональних трансформацій образу велета - від нічної нечисті, в яку фактично перетворюються давні скам`янілі жителі краю, до змієборців-деміургів та героїв-першопредків. Але в усіх випадках велети - “покоління” вимерле та перетворене на каміння або згадкою про яке є кам'яні артефакти.

Доля богатирів у легендах не має єдиного варіанту завершення: якщо образ богатиря зливається з велетом, персонаж гине, залишаючи після себе створений ландшафт, якщо богатирі не наділяються деміургізмом, залишаючись при цьому змієборцями, то продовжують жити на маргінальних теренах.

Однією із специфічних рис фольклорної прозової традиції досліджуваного регіону є амбівалентне ставлення до Змія. Поряд із традиційною антитетичністю герой/змій побутував мотив їх мирного співіснування та спільного творення ландшафту зі знятою семантикою ворожості. У міфопоетичній свідомості посткозацького населення регіону Змій існує на запорозьких землях не набагато довше, ніж велетні, богатирі або запорожці. Він загинув або залишився на периферії відомого світу та іноді намагається прорватися, повернутися у хрещений світ, на сторожі якого стоїть богатир або запорожець.

Регіональною особливістю епічної прозової традиції є й поступове зближення велетнів та запорожців, взаємозаміна у легендах цих персонажів, як і велетів з богатирями. Взаємозамінні також богатир та козак, що є результатом міфологізації Запорожжя та запорожців. Запорожці та богатирі зіставляються за етіологічним фіналом діяльності (наприклад, творення скель та заселення регіону).

У підрозділі 3.2. “Запорожці в легендах” доводиться, що запорожці в легендах є практично перехідним типом героя - від велетня-богатиря до сучасної людини, і в різних текстах превалюють, часто контамінуючись, різні мотиви - від міфологічних (характерництва, метаморфози, змієборства) до реально-побутових.

Із соціонімом „запорожці” скорельовано функції героя-змієборця та культурного героя - вони творять та облаштовують світ для наступних поколінь. Запорозький богатир, що змагається і з тератоморфним супротивником, і з конкретним історичним ворогом та приводить на нові землі свій „нарід”, - це вже запорожець, що набуває рис героя-першопредка. Водночас вся спільнота наділяється рисами всемогутності, що виявляється в мотиві характерництва та узгодженому з ним мотиві обернення.

Легенди виявляють потенційні можливості запорожців: вони, з точки зору оповідачів, значно ширші, ніж їх власні, а тому і вчинки значиміші, і неймовірне для людей сучасності сприймається як вірогідне для колишнього героїчного покоління.

У записаних в XIX ст. на теренах колишнього Запорожжя легендах поступово розвивається мотив “визволителя”, пов`язаний як із запорозькою спільнотою в цілому, її видатними представниками, так і з можливим заступником - сином П. Калнишевського. Мотив захисника, що переховується, експліцитно виявляється в легендах про безсмертя Сірка та Палія. У соціально-утопічних легендах скоріше працює принцип “уперед в минуле”, ніж прагнення до майбутнього, водночас від визволителя чекають повернення не запорозького минулого, а уявлень про нього тих, хто склав і транслював твори.

У підрозділі 3.3. “Сірко: ім'я та герой” доводиться, що у народній міфопоетичній та історичній пам'яті уособленням кращих рис запорожця є фольклорний герой з іменем уславленого кошового отамана Сірка.

За загальною схемою та контамінацією основних мотивів міфопоетична (легендарна) біографія Сірка нагадує агіографічну. Типологічними (або й генетичними, оскільки первинно агіобіографія могла ґрунтуватися на фольклорній традиції) рисами є різка антитетичність і протиставленість герою-людині демонічних сил або могутніх історичних супротивників, наявність мотиву чуда, свідомо твореного героєм, та обов'язковість посмертного чуда, що засвідчує його святість. Праведність Сірка виявляється у його змаганнях з чортом. Демоноборство корелює з мотивом творення річки-кордону, структурування та облаштування простору.

Із мотивом характерництва та невразливості тісно корелюється мотив Сіркового безсмертя, або в інших варіантах - смерті/воскресіння. Так само, як і мотив обернення, він має ініціальні витоки, але походить вже від іншого типу ініціації, що довгий час побутувала в січовому товаристві, - старшинної.

Поряд із легендами побутували й перекази, що зберегли народну історичну пам'ять про непересічну особу, про те, що Сірко очолював боротьбу Запорожжя з історичними ворогами: татарами, турками та поляками. Заслуги Сірка в регіональній фольклорній традиції гіперболізовані настільки, що саме йому приписується повна перемога над поляками та встановлення нових кордонів.

Отже, до імені Сірка своєрідно стягуються поширені у нижньонаддніпрянській фольклорній прозі мотиви, що робить цей персонаж узагальнено-ідеалізуючою моделлю Запорожця. Практично усі міфологічні мотиви, пов'язані з цим ім'ям, є засобом посилення та актуалізації героїко-патріотичних і водночас ствердженням особливостей та непересічності запорозького буття і характеру.

У підрозділі 3.4. “Легенди та перекази про походження запорожців” аналізуються тексти із ампліфікованим соціогонічним мотивом. В них збережено різні народні версії творення унікального товариства та його назви. Твори про походження запорожців часто є результатом контамінації тем, мотивів та концептів, характерних для регіону:

- походження не окремої особи і не етносу, а спільноти - колективу чоловіків або хлопчаків, що часто бере свій початок від міфологічних істот, представників інших етносів, воїнів, чабанців тощо;

- колективність долі, практично безособовість усієї спільноти, з якої виділяється кошовий, але тільки в момент його обрання;

- структурування спільноти починається над Дніпровськими порогами, а завершується під ними;

- обов`язковим елементом формування соціуму є вибір кошового та безумовне підкорення йому;

- творенню спільноти відповідає розмежування простору, утворення кордонів власних володінь, де земля належить всій спільноті і в межах запорозьких вольностей неподільна;

- під тиском обставин степові лицарі йдуть на інші землі, але поза Запорожжям запорожців не існує.

Запорожці та нащадки, що засвоїли історію Запорожжя від представників степового лицарства, ампліфікували соціогонічний мотив переважно у перекази, поза запорозькими теренами та серед прийшлого населення Дніпрового Низу він розгортався переважно в легенди.

Поліваріантність мотиву походження запорожців зумовлена побутуванням його в різний час та в різному середовищі, відтворенням змінюваних поглядів на минуле краю та спільноти.

У розділі 3.5. “Запорожці у переказах. Запорожець/сучасник” розглядається характерологія нижньонаддніпрянських історичних переказів. У цих творах поведінка, побут, діяльність та військові змагання степових лицарів відтворюються у межах реального чи максимально вірогідного. Акцентуються ті риси запорожців, які, з погляду наступних поколінь, робили їх героями, але були втрачені нащадками. Усе, що не відповідало ідеалізуючому ставленню до минулого, є вторинним, неістотним.

Риси запорожців у легендах та переказах - низка ототожнень, які розгортаються залежно від жанрового “погляду”:

- творці регіонального ландшафту - засновники нових селищ;

- змієборці, що звільняють світ від нечисті або оберігають “хрещений світ” від її вторгнення, - воїни, що звільняють територію та охороняють її від зовнішнього ворога;

- характерники, знаюки, що можуть відводити очі ворогам, - мудрі герої, які здатні все передбачити;

- зберігають зв'язок із живою та неживою природою, що реалізується в мотиві метаморфози, - зберігають рівновагу в природі;

- безсмертні - довголітні тощо.

Поряд із цією тотожністю та на її тлі виявляється антитетичність (але не ворожість) “покоління” (саме так найчастіше визначають запорожців як попередників у народній прозі Нижньої Наддніпрянщини) героїв та оповідачів, що реалізується як множинна опозиція: минуле/сучасне, пасіонарність/ пасивність, героїчне/буденне, творчість/споживання, багатство/бідність, воля/залежність, війна/праця, колективність/індивідуальність.

Для характеристики свого середовища сфера волі фантазії вужча, ніж при творенні образу “чужого” або “іншого”, потенційні можливості яких, а отже і їх реалізація у творі, значно ширші, ніж можливості “своїх”, тому в переказах про недавнє минуле відсутня гіперболізація або надмірна ідеалізація героїв, які не лише мають ім'я конкретної історичної особи, але й сприймаються як реальні люди зі звичайними можливостями.

Аналіз проблеми запорожець/сучасник дає можливість зробити висновки: 1. Населення, що прийшло на Дніпровий Низ після остаточного руйнування Січі, засвоїло запорозький фольклор і твори про запорожців, але відмежувало себе як транслятора фольклорної прози про запорожців від її героїв. 2. “Відокремлення” зумовлене як позафольклорними чинниками, так і фольклорною традицією епічної ідеалізації. 3. Запорожці - герої легенд та переказів - набувають семантики “інших”, кращих за нащадків. 4. Характер ставлення до героя-запорожця зумовлений зміною модусів мислення носіїв фольклору та зміною простору і відношення до нього. 5. У легендах запорожець наділяється функціями міфологічних персонажів, з ним пов`язані мотиви змієборства, творення окремих елементів ландшафту, характерництва, що мають свої відповідники у переказах. Сучасна людина лише користується результатами боротьби та творення. 6. Як легендарні, так і народноісторичні риси запорожців переносяться на гайдамаків та чумаків. 7. Народноісторичні частково екстрапольовані на Махна та махновців, про яких побутують перекази та усні оповідання.

У розділі 4. - “Динаміка зміни хронотопу в легендах та переказах” - досліджуються зміни часово-просторових координат. У підрозділі 4.2. “Основні конотації та регіональна специфіка концептів часу і простору” зазначається, що основою є загальноетнічні часопросторові уявлення, регіональні відносяться до них як частина до цілого. У аналізованому матеріалі існують чотири основні умовно темпоральні шари: міфологічний, запорозький, післякозацький, що поступово переходить у сучасний. Кожен із них характеризується власними домінуючими типами часово-просторових координат; між міфологічним та запорозьким, запорозьким та докозацьким, як і між козацьким та післякозацьким пластами є дифузні форми, що частково акумулюють елементи попереднього або наступного шару.

Художній час легенд Нижньої Наддніпрянщини неоднорідний, репрезентований практично самостійними рядами:

1) циклічний час, що характеризує далеке минуле. Теперішній час у цій системі розглядається лише як один із замкнених циклів. Кожен цикл характеризується власними героями та їх антагоністами;

2) лінійний час, що є проривом циклічного, часом структурування і розвитку сучасного світу і соціуму. Цей час неоднорідний за структурою і діяльністю певних героїв.

У нижньонаддніпрянській легендарній традиції значну увагу приділено “початку”. Концепт початку поряд із загальнопоширеними має деякі регіональні особливості хронотопу та актантів і вербалізується як час творення та облаштування світу. Суттєвою складовою цього часу є творення географічних об'єктів (річок, скель, островів тощо). Простір, творений у сакральний час, також сакралізується, священність ця полівалентна (християнська/дохристиянська) і пов'язана з перебуванням тут деміургічних сил. Функції культурного героя притаманні Богу, Христу, Андрію Первозваному, Перуну, Нечистому, Змію, Коневі, Вовку, Богатирю, Запорожцю, Козаку, рікам (Дніпру, Десні, Конці) тощо. Зі зміною часу змінюється простір: профанний нині, заселений пересічними людьми, які не мають креативної сили, він колись був сакральним. Рівень священності часопросторових проміжків залежить від ступеня сакралізованості героїв.

Поряд із часом легенд існує лінійний час переказів. Для цього жанру характерна прив'язка темпоральних показників до конкретних подій чи осіб, історизація часово-просторових меж сюжетів або мотивів, реальність географічного простору, що може мати регіональні або локативні ознаки. Характер узагальнення історичного минулого різний, і у переказах можна виділити декілька фольклорно-історичних шарів, що збігаються із власне історичними.

У розповсюджених на теренах колишнього Дніпрового Низу творах історичної неказкової фольклорної прози опозиція минуле/сучасне найчастіше реалізована як часи Запорожжя/сучасність. Значно рідше у записах переказів останньої чверті XIX ст. зустрічаються три часові періоди: Запорожжя/кріпаччина/сучасність. У пізніших записах час кріпаччини практично забутий. У переказах радянських та пострадянських часів опозиція минуле/сучасне; тепер/колись у кожний період має власні конотації: до/після революції; до/під час/після колективізації; до/під час/після Великої Вітчизняної війни. У переказах XX ст. відзначається регіонально зумовлена опозиція до/під час/після будівництва Дніпрогесу та/або Каховського моря.

У XX - на початку XXЙ ст. опозиція тоді/зараз = минуле/сучасне стає більш динамічною і практично визначається віком одного покоління. Та й сам час ніби ущільнюється, стає насиченішим подіями, що призводять до різкої зміни свідомості та буття.

У підрозділі 4.2. “Хронотоп Запорожжя та соціально-утопічні мотиви народної прози” йдеться про те, що у фольклорі запорозький простір означався назвами природних локусів, переважно гідронімами, сприймався як єдина територія з чітко окресленими кордонами, що встановилися в результаті боротьби із зовнішніми ворогами. Часта ознака запорозького простору - степові могили, які традиційно пов'язані з героїчними мотивами і мотивом козацької смерті або просто є знаками діяльності та побуту запорожців. Пізніше могилами маркується проживання та діяльність гайдамаків або розбійників, за ними визначають місце багатьох скарбів, залишених запорожцями та гайдамаками. У переказах про події XX ст. могили згадуються рідко, оскільки значна частина їх була затоплена або розорана.