Українська "католицька критика": естетичні засади та ідеологічний контекст

Дискусії "І. Франко і релігія" були значною мірою інспіровані відзначенням 10-ліття від дня смерті письменника. Ця ювілейна дата змусила подивитися на життя і творчість митця у ширшій часовій перспективі, однак для української еліти в Галичині вона не стала консолідуючим фактором. Редакція "Нової Зорі" висловила думку, що можна популяризувати лише ті Франкові твори, в яких він не виступав проти релігії, загалом же впровадження його культу є помилковим. Базовий аргумент цієї тези - факт вшанування І. Франка як "поета-безбожника" за радянським ідеологічним каноном. Так, О. Назарук намагався на основі окремих цитат довести згубний вплив атеїстичних ідей на несформовану душу молоді, виправдання "вільної любові", суїцидальних настроїв, називав світогляд І. Франка руйнівним для української духовності. Однак у "Ділі" та "Новому Часі" з'явилися публікації, що трактували спробу знецінення національного генія радикальним крилом католицької еліти як намагання збіднити українську літературу й науку.

Власну версію психологічного аналізу конфлікту навколо І. Франка подав Г. Костельник у книзі "Ломання душ" (1923). Простежуючи особливості формування поетового світогляду, він зосереджував увагу на зовнішньому чиннику - на впливові епохи, тісному зв'язку революційних ідей "нового світу" з раціоналізмом та з атеїзмом через опозицію до "старого світа", в якому панувала релігія. Тобто І. Франко, шукаючи модерних форм для окреслення своєї національної культурно-політичної програми, спирався на позитивістський світогляд. Беручи за основу тезу про "джерельні причини" атеїзму І. Франка, Г. Костельник аналізував поему "Мойсей" через порівняння літературного й біблійного персонажів та вбачав сутність Франкової поеми в позбавленні Мойсея здатності творити чуда (виключенні містичного начала). Натомість К. Чехович у статті "Постать Мойсея в творчості Івана Франка" ("Дзвони") наголошував на символічності образу Мойсея у ланці інших світових образів, трактував поему як проекцію біблійного образу до аналогічних умов життя і змагань української нації. Порівняння Франкового Мойсея із біблійним послужило для К. Чеховича джерелом вивчення еволюції світогляду автора в напрямі до релігійності (у примітці К. Чехович дискутував із Г. Костельником щодо атеїзму й матеріалізму І. Франка, опираючись на працю "Що таке поступ" та передмову поета до "Вавилонських гимнів молитов"). К. Чехович твердив, що основними сферами ідеологічної орієнтації І. Франка були інтернаціональна й національна, а не релігійна. Ці висновки дослідника виразно перегукуються з Шереховими, сформульованими пізніше: від образу Мойсея як епізодичного в ранніх творах поета, через трактування образів Азазеля, Датана й Авірона як психологічного розщеплення свідомості самого Мойсея до символу ролі провідника нації.

Позицію радянофільського табору сформулював А. Крушельницький, поставивши в центр дискусії проблему історичних фальсифікацій, бо "забронзованого" Франка можна звеличувати як українського Мойсея поминальними богослуженнями й музичними фестивалями ("Критика"). В оцінці ситуації довкола культу І. Франка автор, поєднавши антирелігійні та інтернаціональні пріоритети, пов'язував свій протест із космополітичними гаслами єднання різнонаціонального пролетаріату.

Поштовхом до нового витка часописної полеміки стало відкриття 1933 р. пам'ятника І. Франкові. Урочистість спровокувала конфлікт між студентами-націоналістами, членами Лугу й поліцією та черговий розкол серед інтелігенції: "радикали" вийшли зі складу ювілейного комітету, протестуючи проти панахиди, а деякі представники католицьких кіл засуджували тих священиків, які брали в ній участь. Питання культу актуалізувалося на новому зрізі - центр тяжіння дискусії змістився на богословські проблеми, оскільки публічно був висловлений сумнів у законності дозволу на християнський похорон І. Франка, даний за відсутності митрополита Шептицького під тиском громадськості. У "Новій Зорі" з'явилися друком спогади о. Галущинського про останні дні поета: у відповідь на цю публікацію опоненти з "Мети" зауважили, що приватна інформація не може служити критерієм канонічності рішення церковної влади.

У розпал полеміки на захист Франка став митрополит Андрей Шептицький: він теж назвав релігійну проблематику в його творчості епізодичною, порівняно з національною, та нагадав, що в польському суспільстві немає такої категоричності в оцінці Церквою світогляду митців. Дисертант поділяє думку сучасної дослідниці Я. Мельник, що нерідко приводом до звинувачень І. Франка в антирелігійності було ототожнення його критики "церковно-кастової організації" Мельник Я. З останнього десятиліття Івана Франка / Ярослава Мельник; Львів. держ. ун-т ім. І. Франка; Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. - Львів, 1999. - С. 119-120. з критикою релігії. О. Пахльовська виділяє як базові історичні вузли у діяльності І. Франка - секуляризацію галицької та європеїзацію української культури, концептуалізацію культурно-політичної перспективи України як цілісного культурно-історичного феномену: це засвідчує можливість взаємозаміни негативу й позитиву.

Підрозділ 3.4. "Леся Українка" присвячений розглядові спектру оцінок творчості письменниці галицькими критиками, зокрема католицького угруповання. Зацікавлення творчістю Лесі Українки зумовлене специфікою міжвоєнної доби з виразним інтересом до історіософських проблем. Найрезонанснішим дослідженням міжвоєнного періоду є книга Д. Донцова "Поетка українського рісорджімента" (1922). Політичний момент вимагав нового прочитання творів письменниці, яка, подібно до Кассандри, бачила руїни і кров там, де все, здавалося, дихало тишею. Мотиви нескореності й лицарської честі стали особливо актуальними, тож Д. Донцов намагався "вписати" творчість митця у межі базових постулатів націоналістичної ідеології. Якщо в основі трагізму української історії критик вбачав дилему вибору вектора розвитку нації (політичний торг існує там, де є дискусія), то особливу вартість творів Лесі Українки - у відсутності такої внутрішньої дилеми (для неї існує тільки pro, а з усіх contra - "contra spem spero").

Антитезою до базових положень розвідки Д. Донцова став один із розділів книги "Від Мирного до Хвильового" (1936) М. Рудницького. Критик послідовно називав найслабшими ті моменти, які Д. Донцов вважав найсильнішими: виступи проти християнського милосердя в ім'я сильної людини трактував як слабку діалектику (у Д. Донцова не милосердя, а відвага рятувала нещасних), ґенезу "однопрямності" (за Д. Донцовим - відсутності вагання) вбачав не у зрілості світогляду, а у браку життєвого досвіду: для Д. Донцова найціннішими були драматичні твори письменниці, а для М. Рудницького - ліричні.

Галицька критика не змогла з'ясувати причину переваги неукраїнської тематики в творах Лесі Українки. М. Рудницький вбачав її у пошуку європейських зразків, Д. Козій - в історичній потребі збагачення української мови й літератури через асиміляцію класичних символів, Д. Донцов - у потягу до трагічного. Середньовічний лицарський Захід як тему дитячих фантазій і поетичної творчості митця С. Тудор окреслив символічним терміном "Вихід Слова" як фантастичну втечу з дому болю, пошук винагороди за "тепличне ув'язнення…" Тудор С. Вихід Слова: єврейські мотиви в творчості Лесі Українки / Степан Тудор // Тудор С. Твори. - К. : Вид-во АН УРСР, 1962. - Т. 2. - С. 377.. Критик виділяв кілька шляхів "Виходу Слова": мандрівка стежками неволі єврейського народу з виразним алегоричним підґрунтям; вихід з України як свідоме українство; біблійне розуміння страждання, конкретизоване в національному дусі; психологічний конфлікт свободи митця поневоленої нації; вміння бачити в історичних колізіях метафізичну боротьбу світів.

Джерело трагізму в творчості Лесі Українки Д. Козій вбачав у ідеї безневинної провини, а серед основних класичних образів виділив образи Музи, Прометея та Іфігенії. Якщо образ Музи з'ясовує відношення митець-творчість, то образ Прометея символізує сам процес творчості. Подібно Г. Лужницький різновидом прометеїзму вважав контрастність зображення образів Лесі Українки. Для Д. Козія певна однобічність сприйняття античної культури в добу Відродження стала приводом для роздумів над питанням етосу, бо "погідний настрій" греків, що не знав "печаті гріховности", став джерелом культу життєвих радощів. На цьому ґрунті постали експансивні одиниці (Цезар Борджія), визволена енергія яких не мала, однак, ознак прометеїзму. Якщо найхарактернішою рисою образу Прометея у Лесі Українки є примат борні, то образу Іфігенії - ідея самопожертви: внутрішня духовна краса підносить Лесиних героїнь понад рівень античної жіночості через добровільну жертовність (українські обрядові й баладні пісні засвідчують наявність такого етичного комплексу серед українців). Д. Козій переводив вісь конфлікту в рецептивну площину: нерозуміння класичних образів Лесі Українки свідчило про втрату інформативності символів за відсутності духовного контакту з ними. Леся Українка вбачала основу трагізму життя в ідеї непоєднаних суперечностей: самоспалення Мавки через любов об'єднує творчий і чуттєвий первні. С. Тудор вбачав в образі Мавки трансформацію процесу поетичної творчості, а Д. Козій - метафізичний чинник в душі, носія Ероса (від захоплення красою тіла, через захоплення красою душі до надчасової безсмертної ідеї краси). У розумінні ж Д. Донцова еротика практично відсутня у творах Лесі Українки з огляду на внутрішню замкненість її натури, відсутність сентиментальності, недопущення фамільярності до себе з боку "загалу" - сором за зганьблену націю і візія кривавої хвилі її пробудження не дозволяли багато "віддати Еросови". Для Д. Донцова важливішими були політичні погляди Лесі Українки, в основі яких - поділ людства за вертикальними, а не горизонтальними вимірами (визнання можливості взаємодії між різними суспільними прошарками однієї нації та неможливості такої взаємодії між одними й тими ж суспільними верствами різних націй).

Проблема еволюції світогляду Лесі Українки стала основною у статті "Леся Українка" неназваного автора ("Нова Зоря"). Тут виділені три періоди: у першому переважають ліричні поезії, в другому - громадянська лірика з помітним розвитком епічного й драматичного начал, у третьому - національний чинник переважає над соціальним, а реалістичність над ліричним суб'єктивізмом. У цій схемі помітний еклектизм, оскільки за основу поділу взято одночасно жанровий, ідеологічний та стильовий критерії. Автор доходить висновку, що громадянська лірика Лесі Українки позбавлена пафосу риторики й віршованої публіцистики, бо в її житті та творчості громадські інтереси й переживання становили невіддільну частину її психічного "я". Помічаємо тут прояв базової для католицької критики тези: світоглядна тенденція не позбавляє твір мистецької вартості, якщо вона органічна для митця. Лесезнавчі матеріали дотично актуалізували питання культу. Д. Донцов вбачав у публікації в "Новій Зорі" прояв небезпечної тенденції антикульту. Приводом до замітки стала інформація про святкову академію з нагоди 20-літніх роковин смерті Лесі Українки, яку провели учениці фахової школи сс. Василіанок у залі Академічної гімназії м. Львова та висловлене редакцією "Нової Зорі" застереження, чи варто ширити культ письменниці з огляду на інтепретацію у її творах релігійних ідей.

Історико-літературні студії католицьких літераторів розвивають нові конотативні грані деяких аспектів шашкевичезнавства, шевченкознавства, франкознавства та лесезнавства через розширення значеннєвого поля художніх текстів.

Концептуальне окреслення системи противаг у літературному середовищі міжвоєнної Галичини здійснене у четвертому розділі дисертації "Католицькі літератори в контексті інших літературно-критичних угруповань".

У підрозділі 4.1. "Від "історії осіб" до "історії ідей": творчі пошуки католицьких критиків" зосереджена увага на специфіці висвітлення завдань літературної критики з погляду літераторів-католиків. В. Заїкин, торкаючись проблем історії критики, з'ясовував у статті "Українська літературна критика в минулім і сучаснім" ("Нова Зоря") особливості літературно-критичної спадщини О. Бодянського, М. Максимовича, П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, І. Франка, С. Єфремова, М. Євшана. Автор констатував факт зосередження літературного життя у Галичині через неможливість вільно висловлювати свої думки в радянській Україні, вважав, що критика з'ясовує тенденції літературної творчості, служить містком поміж письменником і читачем, сприяє естетичному та морально-етичному вдосконаленню літератури.

У підрозділі здійснюється типологічний аналіз поглядів Г. Лужницького, М. Гнатишака, Г. Костельника, Т. Коструби та О. Моха на завдання літературної критики. Так, Г. Лужницький в циклі публікацій "Ціль української критики", "Творча критика", "П. Куліш про завдання української критики", "Страховища природи", "Вищі години", "Підбурююча література" ("Літературно-науковий додаток "Нового Часу") наголошував на доцільності спрямування мистецтва з прагматичних вимірів у духовні, на небезпеці втрати власне літературних критеріїв оцінки, позаяк мистецтво - це історія ідей, а не історія осіб, а критика - синтез відношень вартості людини до вартості життя. Г. Лужницький обстоював своє бачення проблем, що торкалися історії критики, взаємозв'язку літератури й суспільного життя нації, герметичності українського письменства як спільної ознаки літератур недержавних націй.

М. Гнатишак виділяв чотири типи тогочасної критики в аспекті взаємозв'язку літератури та суспільства: формалістичну, суспільницьку (крайня форма - більшовицька), ліберальну та католицьку, наголошуючи, що католицька критика щодо естетичного струменю базується на тих самих засадах, що й літературна критика взагалі, а моральні й суспільні моменти реалізують естетичну функцію. Тези Г. Лужницького й М. Гнатишака щодо неможливості ізолювати літературну й суспільну сфери близькі, однак бачимо суттєві відмінності у методологічному аспекті. М. Гнатишак, подібно як і І. Франко, вважав, що літературознавство мусить використовувати методологічну базу сучасних йому психології та філософії, натомість Г. Лужницький принципово не погоджувався з думкою про потребу універсалізації критеріїв літературознавчої оцінки. До української літератури можна підходити тільки з українським виміром, оскільки в мистецтві виявляється внутрішній бій нації (згадаймо "Бій за українську літературу" Ю. Липи).

Г. Костельник намагався сформулювати власну методологію для з'ясування явищ літературного процесу на основі богословських, філософських і психологічних категорій. В основі його теоретичних висновків - ідея балансу між духовним і матеріальним, однак цей підхід не міг стати мірилом для суто формальних експериментів, бо ця методологічна концепція постала на основі синтезу богословських, філософських і психологічних категорій, розширювала критерії мистецької оцінки, але водночас звужувала діапазон власне літературного інструментарію, обмежувала свободу творчого шукання. Генезу поглядів цього критика про протиставлення давніх і модерних поетів (перші шукали зміст для своїх творів, другі - форми для своєї душі, перші відтворювали життя, другі - творили його індивідуальну вартість) вбачаємо у неприйнятті модерного канону через психологічний конфлікт поколінь.

П. Ісаїв як педагог та соціолог зосереджував увагу на проблемах рецепції літературного твору, його впливу на духовність і моральність читача: твір водночас є інспіратором, потенціальною духовною енергією, що трансформується в кінетичну. Теоретичні засади католицьких літераторів конкретизувалися у контексті полеміки з літераторами інших ідеологічних угруповань.

У підрозділі 4.2 "Аж до меж бунту…": католицька й ліберальна критика" зосереджена увага на поглядах представників ліберального ідеологічного угруповання, сформульованих у книгах М. Рудницького "Між ідеєю і формою" (1932) та "Від Мирного до Хвильового" (1936), його статтях і рецензіях, опублікованих у пресі. Парадоксальність - домінантна ознака творчого стилю М. Рудницького - ґрунтувалася на протиставленні різновекторних ідей у полі художньої літератури: митець-суспільство, митець-світогляд, митець-читач, митець-критик. Ці співвідносні поняття постають як антагоністичні з метою експериментального пошуку універсальних критеріїв для створення теоретичної моделі абстрагованого від вимог, потреб і запитів громадськості митця. М. Рудницький вбачав причини несприйняття українськими митцями індивідуальної психології у тривалому впливі селянських, а не інтелігентських духовних вартощів. І хоча критик бачив аналогічні ситуації у світовій літературі (закоріненість у національну символіку японського мистецтва теж ускладнювала сприйняття її західноєвропейською культурою) - залишалося дискусійним питання, чи переконливо вважати таку герметичність ознакою меншовартості. Якщо світоглядною основою концепції критика була ідея "безсвітоглядності", то методологічною підставою - типологічний принцип. У контексті оцінки літературної ситуації в Галичині М. Рудницький аналізував конфлікт ідеологічної та естетичної критики: щодо творчої індивідуальності - індивідуальної свободи та суспільної заангажованості, а щодо місця національної літератури в контексті світової - конфлікт самобутності та універсальності. За М. Рудницьким, "доба обнови" європейських літератур почалася від спроби поєднати ідеї суспільної та індивідуальної свободи, однак на українському ґрунті ця доба не могла набути тотожних чи аналогічних форм вияву. Тому коли в західноєвропейській літературі ідея свободи переломлювалася крізь призму свободи особи від суспільства, то в українській - на шляху до індивідуальної свободи стояла національна неволя. Тож вагомим недоліком типологічної схеми М. Рудницького була відсутність паритетності об'єктів порівняння. Водночас визначальні для критика концепти "надкультурного" й "надісторичного" досвіду створювали напруження між лібералами й католиками в питаннях "нація" і "релігія".

Проблема полягала не в тому, що лише М. Рудницький прагнув вивести українську літературу на ширше європейське поле (такої потреби ніхто не заперечував), а в тому, що існувало різне бачення шляхів долучення до загальноєвропейських процесів, різним було й розуміння цих процесів. Якщо католицькі критики вбачали у них прояви релігійного ренесансу, націоналісти - відродження "голосу крові" раси, радянофіли - загострення класової боротьби, а ліберали - багатство світоглядів, то суб'єктивізм кожного з учасників міжвоєнної літературної дискусії є, зрештою, доконечним фактором часу й не може служити, на думку дисертанта, мірилом у шкалі вартостей.

У підрозділі 4.3. "Патріа чи Еклєзіа"?: націоналістична й католицька критика" окреслене полемічне вістря протистояння між літераторами католиками й націоналістами, а також простежені "точки дотику" позицій цих ідеологічних угруповань. Дискусія між "Літературно-Науковим Вістником" ("Вістником") та "Поступом", "Дзвонами", "Новою Зорею" почалася з суперечок між Д. Донцовим та В. Липинським про шляхи визволення від колоніальної залежності та форми державного устрою. Д. Донцов основним у боротьбі за державну незалежність України вважав питання нації: найбільшим зовнішнім ворогом він називав експансіоністську імперську політику Москви, незалежно від її державно-політичного устрою, а внутрішнім - нав'язувані упродовж століть колоніальні культурні стереотипи. Культ меншовартості як спосіб колонізації ослаблював життєву енергію, блокуючи почуття національної гордості - головний психологічний стимул у боротьбі за незалежність. Натомість В. Липинський вбачав одну з основних помилок націоналізму в тому, що він культивує культурно-релігійну свідомість ("Україно-руйнуючу") на противагу територіально-політичній ("Україно-творчій"), застерігав перед небезпекою ідейно-політичного розмежування українства, а також обстоював ідею монархії, оскільки демократичний устрій держави загрожує новітніми князівськими міжусобицями. Послідовники В. Липинського (В. Кучабський, М. Демкович-Добрянський, М. Кочубей, В. Залозецький) належали до Братства класократів-монархістів і були чільними співробітниками "Дзвонів".

У націоналістичній концепції Д. Донцова виділяємо два базові чинники - аналітичний і моделюючий. Перший ґрунтується на конкретному історичному й літературному матеріалі та служить основою для теоретичних узагальнень. Критерієм вартості літератури є "ідея сили і величі" на противагу ідеї краси й гармонії. На основі вибудованої внаслідок такої селекції системи формується характер суспільного руху, зміна традиційної ментальності українців через літературу, ідеологічну пропаганду та організаційні форми. Якщо аналітичний аспект концепції пов'язаний із літературно-критичною та публіцистичною спадщиною Д. Донцова, то моделюючий ставав основою для створення активної військово-політичної опозиції окупаційним режимам - польському, московсько-комуністичному та німецько-фашистському.

Контроверсійність постаті Д. Донцова часто переноситься на оцінку його діяльності. С. Квіт у книзі "Дмитро Донцов: Ідеологічний портрет" (2000) зазначав, що він прагне всебічного осмислення цієї постаті, бо більшість розвідок побудовані, мовляв, за принципом опозиції "чорне-біле", підкресливши водночас ідеологічний характер своєї інтерпретації. Вважаємо, що прийнятий за основу "ідеологічний принцип" у контексті міжвоєнної епохи apriori зумовлює суперечність між об'єктивністю ситуації та суб'єктивністю мотивації. Різночитання епохи прояснює оцінку повоєнної полеміки між Д. Донцовим та Ю. Шерехом, який розглядав концепцію Д. Донцова як цілісну теоретичну доктрину, відзначаючи її внутрішні суперечності, з одного боку, та форми суспільної трансформації, з іншого. Він, не поділяючи донцовського анатомічного розтину українського суспільства на два антагоністичні типи (лицарі-гречкосії), наголошував на необхідності синтезу. Натомість для С. Квіта головним є суспільний резонанс, спричинений явищем "вістниківства", унікальна роль, яку відіграла націоналістична доктрина у формуванні суспільно-політичної позиції українців від УВО й ОУН до УПА, і в перспективі - у здобутті української державності. Тобто доктрина Д. Донцова трактується як послідовна й цілісна не в стратегічному, а в тактичному сенсі. Націоналістичний активізм певним чином дисонував із західноєвропейськими настроями, бо, як зазначила О. Веретюк у книзі "Українське літературне життя у міжвоєнній Польщі" (2001), у більшості європейських літератур домінувала антивоєнна тенденція, українці ж пов'язували з війною надію на державну відбудову.

Д. Донцов протиставляв ідеї Т. Шевченка й М. Драгоманова як втілення двох моделей суспільного розвитку. Критика М. Драгоманова - це одна з "точок дотику", що зближувала позиції католиків і націоналістів. Ці позиції були близькими і в аспекті визнання моральної дееволюції суспільної свідомості. Католики початок цього процесу пов'язували з епохою Ренесансу, з її культом ідеалів античності, що дала поштовх розвитку ворожого до релігії наукового й мистецького світогляду. Для націоналістів антитезою доби Відродження стала "ґотика", бо для "ґотичного" письменника, за Шпенґлером, "світ є безмежною просторовістю, яку він прагне охопити, аж до космічности; творчість стає невгамовним устремлінням Духу і Волі…" Квіт С. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет: монографія / Сергій Квіт. - К. : Видавничий центр "Київський університет", 2000. - С. 87.. "Ґотичні" ідеали стали основою "активістичної" національної міфології - "міфоідеології", здатної об'єднувати націю в межовій ситуації. Католики ж трактували прагнення розвинути міф - ідеологію "національної античності" - як форму неопоганства. Літератори обидвох ідеологічних угруповань боролися проти аморальності в літературі, а націоналісти акцентували деморалізацію у національному сенсі, католики ж у сенсі релігійному. Концептуально близька до засад католицької критики донцовська логіка взаємозв'язку між духовним ("священним" - sacrи), естетичним та етичним у суспільній свідомості. Д. Донцов зазначав (за А. Карелем), що коли в суспільстві гине Священне, тоді зникає й поняття Етичного і, зрештою, поняття Краси. Відмінність полягала у тлумаченні - не Бога як найвищої краси, а краси як сили. Криза української літератури, як і літератури західноєвропейської, завдячувала, на думку Д. Донцова, "лжерелігії проґресу", що через культ матеріального щастя одиниці та загалу перетворила естетику краси в естетику насолоди.

Д. Донцов специфічно цитував опонентів і це було однією з причин гостроти міжвоєнної ідеологічної дискусії. Про "цитатну боротьбу" Д. Донцова з опонентами висловлювалися В. Липинський, В. Миропільський, а після Другої світової війни - Ю. Шерех, навівши приклади численних звинувачень на свою адресу на підставі "сфальшованих цитат". "Війна цитат" зумовлювала "війну ідеологій" і негативно відбивалася на моральному кліматі міжвоєнного двадцятиліття. Так, у розвідці "Церква і націоналізм" (1924) Д. Донцов на рівні теоретичної моделі схвалював політико-ідеологічне зближення між католиками й націоналістами: "Головними рисами нового націоналізму його вороги слушно уважають войовничий дух ("воюючий націоналізм"), дух "нетолєранції" і "насильства", його безкомпромісовий "фанатизм". Але якраз сі його риси надають йому теольоґічний характер" Донцов Д. Церква і націоналізм / Д.Д. // Літературно-Науковий Вістник. - 1924. - Т. 83, кн. 5. - С. 78.. Коли ж теоретична модель трансформувалася у реальне співіснування націоналістичного й католицького табору, Д. Донцов у статті "Патріа чи Еклєзіа?" (1928) протиставляв стрункій теорії про зближення сумну практику взаємин із католицькою Церквою у Галичині. Як привід він використав статтю неназваного автора "Яка праця найбільш народня?" ("Нова Зоря"), де різко розмежовані релігійні та національні потреби. Д. Донцов потрактував висловлені погляди як офіційну позицію греко-католицької Церкви, нівелюючи жертовну діяльність українських священиків, які дбали про просвіту, мораль, економічний розвиток народу, незважаючи на денаціоналізацію аристократичних кіл. Для аргументації він наводив приклади з історії Західної Європи, ігноруючи факти з національної історії, і це увиразнює нову грань протиставлення - Західної та Східної Церкви - як втілення активності або пасивізму, що перегукується з його концепцією активізму західноєвропейської літератури та пасивізму літератури української.

Оскільки полеміка з радянофільським табором, яка велася в 20-ті рр. ХХ ст. стосовно релігійно-політичного дискурсу, припинилася в 30-ті рр. після заборони легальної діяльності комуністів у Польщі, масових репресій української інтелігенції в підрадянській Україні, то немає предмету для аналізу літературознавчих дискусій. Натомість виникли нові вектори: погляди Ю. Липи, який раніше співпрацював з "вістниківцями", зазнали трансфомації та оформилися в цілісну доктрину, всебічно проаналізовану католицькими літераторами, що й висвітлено в підрозділі 4.4. "На перекрої світоглядів: Ю. Липа - лицар української літератури". Історіософська концепція Ю. Липи ґрунтується на засадах праісторичності. Проблема творчої свободи усвідомлювалася крізь ідеологічну призму: свобода - це право змагання за повноцінність своєї раси, а зброєю митця, душпастиря нації, з апостольських часів було Слово. У програмній книзі "Бій за українську літературу" (1935) він запропонував концепцію літератури як аванґарду на полях боротьби за збереження духовної самототожності нації, щоб Україна не була "Campus Martius" (полем битви) чужих інтересів, а замкненою у цілісності своїх кордонів державою з окресленим традиційною культурою обличчям. Автор торкнувся питань психології художньої творчості, взаємозв'язку між митцем і суспільством, специфіки прочитання письменником книг іншого митця, впливу особистих уподобань та філософії епохи на популярність літературних явищ. Критично оцінюючи спроби інсталювати митців у рамки певної теоретичної парадигми, Ю. Липа наголошував на унікальності письменницького світу, суб'єктивності будь-якої селекції: "Будьмо певні, що коли б історію літератури написав свого часу П. Куліш, … то роля великого Тараса була б дуже нужденна в тій історії" Липа Ю. Бій за українська літературу / Юрій Липа. - Одеса; Львів; Варшава: Народній Стяг, 1935. - С. 94.. Запорукою ж переконливості критичної оцінки виступає суб'єктивна симпатія критика до автора, бо любов не дозволяє знищити організму - світу фантазії митця. Не поділяючи ідеї поступу літератури, Ю. Липа запропонував ідею циклічності - духовного резонансу (коли "Птахи" Аристофана стають ближчими від "Блакитного птаха" Метерлінка), вибудував своєрідну систему координат, у якій існує три виміри - індивідуалізація чуття, ритм та напруженість творчої акції.

М. Гнатишак у рецензії на книгу "Бій за українську літературу" схвалював критичну оцінку Ю. Липи літераторів-лібералів щодо пошуків поезії в чистому стані як її нищення. Водночас критик вважав підхід Ю. Липи до літератури суто соціологічним і висловлював застереження щодо побудови літературних концепцій на засадах расизму й біологізму, бо це зумовило б ігнорування важливого суспільного чинника - ренесансу релігійної моралі. Г. Костельник натомість не вбачав якоїсь вади в підкресленні расового елементу в літературі, оскільки трактував його не як вияв теоретичної доктрини, а як пристрасну любов до свого народу (подібно Ю. Косач вважав, що у Ю. Липи раса - не біологічне, а духовне поняття). У рецензії на згадану книгу Г. Костельник теж акцентував ідею різнобіжності позицій авторів книг "Від Мирного до Хвильового" та "Бій за українську літературу", які по-своєму визначали місію літератури та виразно контрастували поглядами. Якщо перший аналізував "передистильований" абстрактний естетизм, вимагаючи виключення позамистецьких факторів і звуження предметного поля, то другий спирався на ґрунт реального життя і тяжів до розширення тематичного горизонту. Ми б не погодилися з жорсткою оцінкою за "просторовим" принципом, адже йдеться про концептуальну відмінність підходів і горизонту дослідження: у М. Рудницького - теоретичні формулювання проблеми, в Ю. Липи - екстраполяція силового поля літератури на загальнонаціональний контекст.

Сприйнявши волюнтаристське спрямування та домінантну ідею раси від націоналістичної доктрини Д. Донцова, Ю. Липа у книзі "Призначення України" поставив на чільне місце культ традиції, а не протистояння між активним і пасивним ментальними моментами. Можна простежувати еволюцію світогляду митця, який, вихований на основах національно-консервативного "традиціоналіста-державника" (за висловом Ю. Косача), через ідеалістичний волюнтаризм дійшов до християнського неогуманізму. Ю. Липа запропонував змінити вектор орієнтації української політики "Захід-Схід" на органічніший та стратегічно важливіший - "Південь-Північ". Водночас він спробував опертися на вертикаль історії: українську автохтонність засвідчує трипільська праукраїнська культура, натомість археологічні розкопки не виявили на Московщині слідів хліборобства раніше ІХ ст. н. е. Якщо в Ю. Липи трипільський хліборобський, еллінський естетичний та ґотський мілітарно-адміністративний первні творять "гармонію різних прикмет", то в Є. Маланюка еллінський естетичний та римсько-варязький мілітарний первні виступають як антагоністи. Літературні критики та історики відзначали як базову в книзі "Призначення України" ідею пізнання ментальності нації, її самоствердження через опір руйнівним для колективної психіки "пораженським" теоріям, які пропагували тезу про державотворчу неспроможність українців. Джерелом історичних фальсифікацій, що плекали на українських теренах комплекс меншовартості, Ю. Липа вважав імперську колонізаційну політику Росії як формування специфічної міфоідеології - змови "чужих істориків".

Дослідженню механізмів духовно-психологічного переродження Ю. Липа присвятив статті про М. Гоголя - "Батько Дефетистів" (розділ книги "Бій за українську літературу") та "Чаклун з хутора" ("Дзвони"). Автор протиставляв як ментальну опозицію М. Гоголя ("Батько Дефетистів") і Т. Шевченка ("Селянський Король"), мистецькі системи яких перебувають на протилежних світоглядних і естетичних полюсах. Якщо з Шевченкових творів рветься потужне й стихійне життя, то гоголівська поезія спокійна й неначе надумана, у Шевченка - пломенить "правда вогню", у Гоголя ж поетична правда неначе фосфоризує. Конфлікт між свідомим і підсвідомим породжував специфічно гоголівську манеру письма: він, як сам стверджував, намагався творити з власної індивідуальності нову дійсність - Росію як образ морального наднароду. Розвідки Ю. Липи проаналізовані в контексті сучасних досліджень: Ю. Барабаш слушно вважає, що джерелом глибокої душевної кризи, яка призвела до фатальної трагедії, стала втрата національної самоідентичності, десакралізація національної душі. Він полемізує з М. Грушевським, який вбачав причини денаціоналізації в обставинах - ранньому самостійному житті та впливі російськомовного оточення, бо ж у Т. Шевченка ці фактори були вагомішими Барабаш Ю. "Коли забуду тебе, Єрусалиме…" : Гоголь і Шевченко: порівняльно-типологічні студії / Юрій Барабаш. - Х. : Акта, 2001. - С. 33.. Натомість бачить причини цих відмінностей на глибинному, генеалогічному зрізі - у різних генетичних кодах (гетьманський нащадок і гайдамацький онук з "геном козацької непокірливості"). Коли Ю. Барабаш акцентує момент ментальний, а Ю. Липа світоглядний, то для О. Ільницького базовим стає руйнівний вплив колоніального статусу України. Здобуття Україною політичної незалежності, переоцінка традиційних літературознавчих канонів та "постколоніальне прочитання" М. Гоголя хоча й не виключає його з російської літератури, однак ставить під сумнів виняткові претензії Росії на нього. Ю. Липа розширює поняття руїнництва поза межі творчості: оскільки література (форма духовної організації) може утримати єдність і енергію раси, то вплив М. Гоголя на кілька поколінь українців виходить поза суто літературний, як і особиста трагедія митця маліє перед наслідками впливу його філософії на самосвідомість нації.

Ідеологічні угруповання у Галичині міжвоєнного двадцятиліття, незважаючи на позірну взаємну опозиційність, були лише різними гранями єдиного літературного процесу, в якому католицьке угруповання було носієм етичної домінанти в мистецтві.

У п'ятому розділі дисертації "Теоретичні концепції у дзеркалі рецензій: літературно-критичні рецептивні форми" досліджуються ті рецензії на художні твори, які увиразнюють явище католицької критики, а не увесь міжвоєнний літературний процес. Загалом критичні оцінки в різних виданнях дають змогу відчути суспільний резонанс нових літературних явищ. Незважаючи на дотримання принципу єдності естетичного й етичного, помітні певні відмінності у підходах і оцінках критиків католицького угруповання. Наукова аргументованість і чутливість до таланту М. Гнатишака, безкомпромісність і легка іронічність О. Моха, насичена алегоричність Г. Костельника, політологічна прискіпливість О. Назарука, філософська відстороненість Т. Коструби - ці стильові риси окреслюють широкий діапазон підходів у рамках католицького дискурсу.

5.1. "Католицький дискурс прози та драматургії". Передісторію формування міжвоєнних літературних взаємин простежує О. Мох у рецензії на книгу П. Карманського "Українська Богема: Сторінки вчорашнього", яку розглядає у руслі взаємин між літературною елітою початку ХХ ст. і духовенством. Свідченням різночитання книги стала поява своєрідної "пресової антології" спогадів молодомузівців у газеті "Назустріч". М. Рудницький визначав чільною у діяльності молодомузівців боротьбу з побутово- реалістичною літературою, тобто подавав власну естетичну програму як "мистецький кодекс" усіх молодомузівців, включно з їх симпатиками. О. Боднарович радив "молодій ґенерації" митців не протиставляти себе "Молодій Музі", а ґрунтовніше вивчити її творчість; побачити не тільки борців за чисту естетику, а й літераторів-патріотів. Ідеалом для молодомузівців був державний "Золотий Вінець України" В. Пачовського.

Творчість В. Пачовського та її критична міжвоєнна рецепція рельєфно відображає окреслене протистояння поколінь. "Молода Муза" не мислиться без поезії В. Пачовського, а міжвоєнне двадцятиліття - без його містичних драм. Життя митця було боротьбою з інертністю національного духу за будівництво "золотих воріт" українського державного дому. Парадоксальність зіставлення у ранній творчості поета інтимних та державотворчих мотивів І. Франко оцінив іронічно, а першу драму державницького спрямування "Сон української ночі" назвав доведеним до абсурду символізмом С. Виспянського. "Сон української ночі" взяв під захист М. Євшан, зауважуючи, що хоча обидві драми мають національне підґрунтя, але твір польського поета виростає з сучасності, а українського - пробуджує народну традицію. Нову драму "Сонце Руїни" гостро розкритикував О. Грицай, педантично доводячи невідповідність твору канонам жанру.

На тлі ідейних незгод трилогія "Волинь" У. Самчука відкрила нові обрії для порозуміння між літераторами різних орієнтацій. Те, що рецензії на "Волинь" у різних часописах були однаково схвальними, факт сам собою унікальний. Критично висловився про книгу лише критик комуністичного напряму С. Тудор, але опублікована польською мовою у часописі "Sygnaіy" 1939 р. його рецензія не мала якогось резонансу. У критичних відгуках О. Моха ("Дзвони", "Нова Зоря") та О. Дніпровського ("Назустріч") наголошувалася ідея свідомої праці як шляху до "мужицького ідеалу", його ролі в боротьбі з пропагандою колективізації у радянській літературі. Саме тому для С. Тудора поняття "куркуль" стало центром естетичної, етичної та ідеологічної оцінки твору. О. Мох і М. Гнатишак будували рецензії за зіставним принципом, порівнюючи жанрову, сюжетну та стильову канву творів В. Самчука ("Волинь", "Війна й революція") та Галини Журби ("Зорі світ заповідають", "Революція іде"). Домінантними рисами першого автора названі епічність і сила, широке психологічне підґрунтя, другого - ліричність, мистецька легкість і принадність. Відзначалася й жанрова унікальність "Волині", зумовлена впливом західноєвропейської тенденції до відродження епіки. Серед критичних зауважень рецензентів - вади композиції, сюжетна непослідовність, брак ширшого суспільного тла. Епічність була визнана найсильнішою рисою прозового таланту митця.

Критичні відгуки на відзначений нагородою ТОПІЖу за 1936 р. збірник новел "Нотатник" Ю. Липи були менш одностайні. М. Гнатишак у рецензіях на обидва томи новел протиставляв ідейний і естетичний аспекти: щодо сюжету, композиції та стилю новели Ю. Липи стоять на високому рівні, талановито відтворюючи "атмосферу своєрідних середовищ", однак романтизація стихійної степової сили не сприяла формуванню позитивного образу доби Визвольних змагань. Тут очевидне непорозуміння між митцем та рецензентом: глибокий психологізм та рельєфність у зображенні української отаманщини зумовлені якраз прагненням Ю. Липи висвітлити це явище з ефектом кінематографічного кадрування, аби застерегти від подібних історичних колізій. М. Гнатишак твердив, що вважає за потрібне акцентувати увагу на недоліках тематично-ідеологічного плану, і таким чином фактично повторював психологічний хід письменника. Натомість С. Гординський називав такий художній прийом у рецензії "Проблєма української стихії: З приводу "Нотатника Юрія Липи" ("Назустріч") лікарською безпристрасністю, пошуком діагнозу, що довів до катастрофи. Критик акцентував увагу на історіософському аспекті твору - проблемах культу землі, селянина й інтелігента як протилежних полюсів у Визвольних змаганнях, антагонізму степової стихії та військової організованості, українського протиборства як джерела самознищення. Ю. Липа категорично не погоджувався з С. Гординським, Ю. Косачем і О. Мохом, які протиставляли персонажів із "Нотатника" ("живих і вірних у житті") героям роману "Козаки в Московії" ("видуманим в лябораторії письменницької уяви"). У розвідці "Богдан Хмельницький і Московія" ("Назустріч") він на основі історичних джерел доводив безпідставність таких звинувачень. О. Мох, рецензуючи роман "Козаки в Московії" ("Дзвони") визнавав, що зауваження стосовно історичних та теологічних неточностей мають частковий характер, а загалом Ю. Липа "вчувся добре в духа епохи й усі історичні недотягнення його роману потенціонально вмістимі в можливостях того часу" Мох О. [Рецензія] / С.Л. // Дзвони. - 1934. - Ч. 5. - С. 253-255. - Рец. на кн. : Липа Ю. Козаки в Московії : роман із ХVІІ-го століття / Юрій Липа. - Варшава: Народній Стяг, 1934. - С. 254.. Критик вказав на бароковість стилю Ю. Липи в описі Московії, що переходить у переквітле негативне рококо.

Постать О. Кобилянської, подібно як і В. Пачовського чи Б. Лепкого, у міжвоєнне двадцятиліття була містком між довоєнним і міжвоєнним письменницькими світами. Щоб зрозуміти контроверсійність оцінки її творчості католицькою критикою, необхідно актуалізувати культурно-політичні умови‚ характерні для зламу ХІХ і ХХ століть. Новий філософський і мистецький напрям - модернізм - із культом індивідуалізму й суб'єктивізму, не лише дисонував із панівними на той час народницькими ідеалами, а й викликав гострий осуд католицької Церкви (аж до енцикліки Папи Римського). У релігійних колах Галичини йшлося, зокрема, про те, що феміністичні шукання О. Кобилянської не узгоджуються із традиційним християнським (точніше, патріархальним) ідеалом родини. Така оцінка емансипаційних процесів була зумовлена не лише патріархальним каноном, помилково трактованим як християнський і психологічною інерцією. У публікаціях "Християньский і антихристияньский сьвітогляд, а природна нерівність і зависимість жіночого пола" о. О. Волянського в журналі львівських семінаристів "Католицкий Всхід" (1905) та "Жіноче питання" о. Й. Струтеня в журналі "Поступ" (1921) акцентувалася думка, що саме християнство започаткувало справжню емансипацію, бо згідно з християнською догматикою жінка й чоловік є рівними перед ідеєю спасіння.

Про силу стереотипів свідчить відгук редакції "Поступу" 1928 р. на ювілейні виступи (40_річчя літературної творчості письменниці), де світогляд О. Кобилянської охарактеризовано як ультраіндивідуалістична філософія Ніцше. Таку оцінку не можна узагальнювати як позицію католицької критики загалом. Т. Коструба у статті "Аристократизм і інтеліґенція: До розуміння творчости О. Кобилянської" ("Дзвони") вбачав джерело виразних стильових відмінностей її творів від традиційної української літератури у впливі західноєвропейського письменства, де домінували проблеми естетичні й філософські, а не соціальні. Водночас критик відзначав у творах письменниці тісний взаємозв'язок між шляхетською традицією та патріотизмом - поняття "аристократизм" він (на відміну від С. Єфремова), трактував як позитивне, а в прагненнях "бути собі ціллю" і працювати на користь рідного народу не вбачав внутрішньої суперечності. Цей "досі не розважений, не зрозумілий добре й відповідно не оцінений" Коструба Т. Аристократизм і інтеліґенція: до розуміння творчости О. Кобилянської / Теофіль Коструба // Дзвони. - 1931. - Ч. 2. - С. 95. особливий погляд на українство полягав у спробі розмежування культурних запитів простого народу й інтелігенції, культивуванні цінності шляхетських традицій. У тих же "Дзвонах" М. Омельченкова зауважувала, що вартість творчості О. Кобилянської та Лесі Українки полягає перш за все в художній трансформації внутрішнього світу жінки (жінка очима жінки, а не очима чоловіка). Для М. Деркач ("Назустріч") гасло "бути собі ціллю" - це віра у власний духовний потенціал та змогу реалізувати себе як особистість. Увага зосереджена також на критичній рецепції нового роману О. Кобилянської "Апостол черні", що його по-різному інтерпретували Ю. Редько, Г. Костельник ("Дзвони"), О. Боднарович ("Назустріч"), зокрема у світлі феміністичного дискурсу.

У дисертації здійснений порівняльний аналіз феміністичних ідей у творчості О. Кобилянської міжвоєнною та сучасною критикою (монографія Т. Гундорової "Femina melancholica: Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської"), простежені автобіографічні елементи літературних персонажів письменниці, її власне бачення дискутованих проблем. О. Кобилянська наголошувала, що вона розуміє фемінізм не як право на коротко пострижене волосся, чоловічий одяг і самостійні прогулянки, а як прагнення до духовного розвитку особистості, виступала проти "обожання найнижчих інстинктів" у трактуванні феміністичних проблем, характерне для модерної епохи.

Літературний конкурс ТОПІЖу за 1935 р. спричинив гострий суспільний конфлікт і "війну рецензій", внаслідок несправедливого, на думку багатьох літераторів, розподілу нагород. Другу (і єдину) премію отримала Ірина Вільде за збірки новел "Метелики на шпильках" і "Химерне серце". М. Гнатишак, що вважав достойнішою претенденткою на нагороду Н. Королеву, на знак протесту вийшов зі складу журі, обґрунтовуючи засадничі мотиви свого вчинку в газеті "Мета". На думку критика, молода авторка обмежується змалюванням нетипових, переважно еротичних, переживань і при високому мистецькому рівні своїх творів все ж не може бути єдиною репрезентанткою щорічної літературної нагороди. Негативне ставлення до премійованого (невдовзі) твору висловила свого часу й К. Гриневичева в листі до Є.-Ю. Пеленського, вбачаючи в лавреатстві Ірини Вільде певний авторитаризм ("окупований терен") М. Рудницького. Націоналістичні кола обурювалися ігноруванням журі творів О. Ольжича та Ю. Клена в пресі. Ситуація набула розголосу: в періодичних виданнях з'являлися рецензії, відгуки, замітки. М. Гнатишак залучав згаданий факт у загальноєвропейський контекст як поширення методу "totschweigen" (замовчування) ліберальною критикою "ідеольоґічно скристалізованих" творів.

Конфлікт привернув пильнішу увагу громадськості до постаті Н. Королевої. На тлі традиційної для України проблеми "духовної еміґрації" письменницьких талантів до чужих, переважно сусідніх, народів, поява письменниці, вихованої на традиціях французького католицтва та іспанського лицарства, означала (за висловом Г. Костельника) "воскресенія день" для України. Вона збагатила українську прозу екзотичними сюжетами й образністю, оригінальним стилем. Ідеали письменниці - духовна шляхетність, аскеза щодо пристрастей, мотиви пошуку батьківщини, зокрема духовної, боротьби між почуттям і обов'язком, праведністю і гріхом - проходять через усю її творчість. Різноплощинність рецензій, їх стильова та жанрова відмінність - від скрупульозних літературознавчих та історичних студій до коротких іронічних заміток - виразно окреслила ґрунт читацького сприйняття мистецьких зерен християнської духовності. Рецензії на твори цієї органічно католицької письменниці актуалізували проблему католицької літератури не суто теоретично, а в сенсі живого читацького відгуку на проблеми віри, моралі, честі, відповідальності за свої вчинки перед обличчям предків, гуманності науки, духовного паломництва. У дисертації аналізуються рецензії на повісті "1313", "Без коріння", "Предок", "Сон тіні", збірку новел "Во дні они". Про напругу та характер дискусій свідчать назви рецензій - "Повість, буцім-то релігійна" М. Рудницького ("Діло"), "Спец від середньовіччя і повість із середньовіччя" М. Демковича-Добрянського, "Чи справді повість "буцім-то релігійна"?" П. Ісаїва ("Дзвони"). Проблематика рецензій введена в контекст авторських сюжетів, що торкаються різних аспектів релігійних, національних і моральних проблем.

У підрозділі 5.2. "Міжвоєнна поезія у рецепції католицької критики" проведений порівняльний аналіз рецензій на твори Б.-І. Антонича від дебютної збірки до посмертних видань, які дали змогу простежити еволюцію митця. На тлі декларативної патріотичної поезії громадянські мотиви Антоничевих віршів природно виростали з кореня любові до "малої батьківщини", і цей момент відзначав М. Гнатишак як природний перехід від віталістичної поезії до ідейних вершин. Є.-Ю. Пеленський, коментуючи труднощі упорядкування збірки "Зелена Євангелія", теж висловив глибинне розуміння антоничівської ідеї колообігу природи - незворотності смерті як початку нового життя - від любові до найменшої живої істоти аж до ототожнення з нею ліричного "я" поета. Г. Лужницький натомість не бачив у поетових творах зв'язку між природним і суспільним світами - тієї другої дійсності, про яку згодом писатимуть О. Зілинський, Б. Рубчак, Л. Стефановська, М. Новикова, - міфологізму поетичного світу Б.-І. Антонича, стверджуючи, що захоплення поета природою не філософське, а суто поетичне.

Розмова про Б.-І. Антонича актуалізувала ідею природнього колообігу, розмова про О. Лятуринську Ї часового. О. Чернова відзначала хронологічну перспективу її творів, фресковість як підґрунтя цілісності й оригінальності, уміння уникати деталей. Якщо редакція "Дзвонів" додала примітку про "моральні недотягнення" у збірці, то О. Назарук ("Нова Зоря"), навпаки, схвально висловився про мистецькі молитовні ремінісценції та відсутність проявів крайнього націоналізму.

Витонченість поетичної форми збірки "Вогонь і попіл" Н. Лівицької-Холодної відзначив М. Гнатишак ("Дзвони"), зауваживши, що безпосередність відкритої у віршах душі свідчить про виключно еротичну "скалю думок і почувань". Все ж критик віддав належне індивідуалізації інтимної лірики поетеси, вловивши перегук із поезією А. Ахматової. Цю ж рису (поетеса "не виходить ніколи поза себе") схвально потрактував С. Гординський ("Назустріч"). Нова збірка "Сім літер" (1938) цієї ж авторки спростувала висновки критики про тематичну обмеженість поетеси, причому рецензенти відзначали вміння витримати власний стиль і неповторність. Лише через півстоліття Б. Рубчак напише, що найхарактерніші стильові прикмети Празької школи в Н. Лівицької-Холодної виявляються не в патріотичній, а в інтимній ліриці.

Специфіка трактування історіософських тем у поезії Є. Маланюка, пошук метафізичних витоків історичних колізій викликали звинувачення поета в неповазі до національної історії. М. Гнатишак, хоча й розумів умовність символічного ряду (і Франко не любив Русь "з надмірної любови"), трактував деякі твори збірки "Земна мадонна" як претензію на оригінальність чи брак почуття такту. Образ покореної дівчини-бранки, перелюбки не викликав біблійних паралелей (у старозавітних текстах невірний Ізраїль прирівнюється до жінки-блудниці), породжуючи парадоксальну ситуацію: поет спирався на біблійні джерела, але католицький критик звинуватив його в порушенні християнської етики. Визначивши вербальність і поняттєвість як основні стильові ознаки митця, М. Гнатишак відзначав водночас у поета полюсність - переплетіння особистого й громадського, інтимного й патріотичного.