%]

Б. Антоненко-Давидович: доля, творчість, критична рецепція

Своєрідність автобіографізму художніх творів Б. Антоненка-Давидовича. Авторецепція письменника у художньо-документальних творах. Моделі взаємин автора і героя. Оцінка творчості письменника критиками і читачами у світлі рецептивно-естетичного методу.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 29.08.2015
Размер файла 50,8 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

УДК 82(091) «19» Антоненко-Давидович

Автореферат

Дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Б. Антоненко-Давидович: доля, творчість, критична рецепція

10.01.01 - українська література

Хамедова Ольга Анатоліївна

Харків - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Донецькому національному університеті

Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, доцент Просалова Віра Андріївна, Донецький національний університет, завідувач кафедри історії української літератури і фольклористики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент Кавун Лідія Іванівна, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, професор кафедри української літератури та компаративістики

кандидат філологічних наук Кремінська Інна Миколаївна, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, старший викладач кафедри історії української літератури

Захист відбудеться 15 жовтня 2008 року о 1300 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64. 051. 07 Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4, аудиторія 2-37.

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м.Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий "__4__" вересня 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Н.І. Гноєва

автобіографізм давидович твір естетичний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Доля і творчість письменника взаємозумовлені, що підтверджує творча практика Б. Антоненка-Давидовича - учасника національно-визвольних змагань 1917-1919 років, активного діяча національно-культурного Відродження, багаторічного в'язня сталінських таборів. У радянському критичному дискурсі його творчість неодноразово спотворювалася, тому одні твори йому доводилося писати для друку, тобто для широкої публіки, інші - в „шухляду” - для невеликого кола однодумців і потенційних майбутніх читачів. У творах, які не уникли цензури й автоцензури, реципієнт (реальний читач, професійний критик) мав розкодовувати, дешифрувати смисли, закладені автором. В інших, що призначалися не для друку, зростало значення уявного читача, своєрідного співбесідника, з яким автор міг бути відвертим і щирим.

Актуальність дослідження. Комунікативна природа художньої творчості виявляється в парадигмі автор - герой - реципієнт (критик або читач). Реалізація цієї парадигми Б.Антоненком-Давидовичем залишається малодослідженою.

Авторське Я у цій моделі взаємин набуває важливого значення. Першість в авторській ієрархії належить біографічному автору. У роботі на основі ідей М.Бахтіна розрізняються „автор-творець”, тобто суб'єкт естетичної діяльності, і „автор-людина” (письменник як історична особа). Взаємозумовленість і взаємозалежність долі і творчості і відповідно - біографічної та творчої сутностей митця - визначальні для розуміння категорії автора у сучасному літературознавстві. При цьому враховуємо, що Б.Антоненко-Давидович починав творчий шлях у 1920-ті роки, повернувся до творчої діяльності в 1960-ті, і це не могло не позначитися на результаті його духовно-естетичних пошуків. Художнє самовиявлення стало нагальною потребою митця-свідка, учасника трагічних суспільно-політичних катаклізмів, тому „персональна”, „особистісна” тематика домінувала у його творчості. Увага літературознавців зосереджувалася насамперед на проблемно-тематичному рівні творів, системі образів, тому доцільним буде виявлення моделей взаємодії автора і героя як у художніх, так і в художньо-документальних творах.

Автор, як правило, у творі не діє, проте його позиція виявляється в суб'єктній організації тексту, тому взаємозв'язки автора і суб'єктів мовлення потребують у роботі чіткішої конкретизації. Під наратором маємо на увазі суб'єкта повістування в художньому творі. Якщо розповідь ведеться від третьої особи, маємо розповідача, тобто гетеродієгетичного наратора; якщо про події повідомляється від першої особи, маємо оповідача, тобто гомодієгетичного наратора (за класифікацією Ж.Женетта). За способом репрезентації художньої свідомості розрізняють відавторського наратора, що є носієм авторської свідомості, і персонального, або медіатизованого наратора (як його називає М. Легкий), що представляє „чужу” свідомість.

Проблема автора як об'єкта і водночас суб'єкта зображення в автобіографічній прозі одна з дискусійних. На відміну від художньої прози, де взаємозв'язки буттєвої і творчої сутностей митця можуть бути приховані (контекстуальні, опосередковані), художньо-документальні твори більш виразно демонструють внутрішню цілісність людини-творця. Літературознавці лише принагідно зверталися до автобіографічних творів Б. Антоненка-Давидовича: оповідань, повістей, мемуарів. При цьому художньо-документальна проза розглядалася як фактографічне джерело, тому нерідко автора ототожнювали з його автобіографічними героями. У літературознавстві немає ґрунтовних досліджень, які б з'ясовували жанрову своєрідність цих творів, специфіку образів автора і героя, і, відповідно, шляхи естетизації автобіографічного матеріалу. На нашу думку, художньо-документальні твори є не лише біографічним джерелом, а й ключем до розуміння ідейно-естетичних пошуків письменника і духовних запитів епохи.

У незалежній Україні спостерігається інтенсивний процес повернення спадщини Б.Антоненка-Давидовича: художніх і художньо-документальних творів, публіцистики тощо. Помітні зрушення і в дослідженні його творчості: літературознавці (Л.Бойко, Б.Тимошенко, Л.Кимак, В.Дмитренко та ін.) вписали її у контекст українського письменства ХХ століття. Однак узагальнення і систематизації літературознавчих оцінок творчої діяльності письменника ще недостатньо для осмислення парадигми автор - герой - критик/читач: мистецький твір насамперед реалізується у процесі сприймання. Під реципієнтом маємо на увазі насамперед критика, оскільки його рецепція зафіксована документально, а також реального та імпліцитного читачів (останнього розуміємо як багатогранну образну проекцію читача у тексті). Необхідний неупереджений аналіз як життєвих перипетій автора, що знайшли пряме чи опосередковане відображення у його творах, так і рецепції текстів, що позначилися на письменницькій стратегії, змушуючи автора не лише враховувати реакцію читачів, а й пристосовуватися до потреб часу.

Мета роботи - осмислення творчості Б. Антоненка-Давидовича крізь парадигму автор - герой - реципієнт (критик, читач).

Поставлена мета зумовлює розв'язання таких завдань:

- простежити, як доля письменника позначилася на його творчості, як пережите зумовило тональність його творів;

- з'ясувати своєрідність автобіографізму художніх творів;

- виявити особливості авторецепції письменника у художньо-документальних творах;

- визначити моделі взаємин автора і героя;

- проаналізувати оцінки творчості Б.Антоненка-Давидовича критиками і читачами у світлі рецептивно-естетичного методу.

Предметом дослідження є моделі взаємодії автора - героя - реципієнта у творчості письменника.

Об'єкт аналізу - художні й художньо-документальні твори Б.Антоненка-Давидовича, а також літературознавчі праці про його творчість.

Теоретико-методологічною основою дисертації є праці вітчизняних і західноєвропейських учених про біографічну іпостась автора і психологію художньої творчості (М.Бахтін, І.Франко, З.Фройд, К.Г.Юнг), а також про феномен критичної і читацької рецепції (В.Ізер, Г.Яусс, Г.-Г.Гадамер, П.Рікер, С.Фіш, Г.Сивокінь). Конкретизації проблем автобіографізму сприяли теоретичні та історико-літературні розвідки В.Халізєва, Н.Тамарченка, К.Дуба, Л.Гінзбург, Л. Бойка, Г.В'язовського, В.Просалової, Н.Шляхової, О.Галича, М.Легкого, Р.Гром'яка, С.Павличко, В.Мельника, Г.Маслюченко та ін.

Методи дослідження. У роботі застосовано автобіографічно-синергетичний підхід, що ґрунтується на вивченні „синтезованої інформації, яку залишає по собі письменник, і того, як вона сприймається іншими”. Дуб К. Автобіографічний синерген / К.Дуб // Слово і час. - 2001. - № 4. - С. 15 Цей підхід передбачає синтез порівняльно-історичного, біографічного, рецептивно-естетичного та психоаналітичного методів. Порівняльно-історичний метод використовується для вивчення творчості Б.Антоненка-Давидовича у контексті української літератури ХХ століття. Біографічний метод дозволяє виявити взаємозв'язки творчої та особистісної іпостасей автора. Елементи психоаналізу залучаємо для тлумачення біографічного матеріалу, з'ясування поетики творів. У роботі також використовуються ідеї рецептивної естетики Г.Р.Яусса та В.Ізера, теорії читацької реакції С.Фіша, які дозволяють всебічно висвітлити читацьке сприйняття у синхронному і діахронному зрізах. Для виявлення зв'язку автор - наратор - читач використано елементи наратологічного аналізу.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше в українському літературознавстві здійснено цілісне дослідження творчості Б.Антоненка-Давидовича в аспекті автор - герой - реципієнт, узагальнено і систематизовано рецептивні процеси восьми десятиліть, виявлено три інтерпретаційні періоди (ранній, пореабілітаційний і пострадянський) і притаманні їм рецептивні стратегії. Автобіографічна проза розглядається в аспекті тотожності чи розходження художньо втіленого образу автора і реальної особистості письменника. У роботі простежуються форми вияву образу автора в художніх і художньо-документальних творах, проаналізована поетика характеротворення автобіографічних героїв, з'ясована специфіка психологізму як невід'ємної ознаки індивідуальної манери письменника.

У дисертації вперше аналізуються художньо-документальні твори, з'ясовується їх жанрова специфіка, визначаються тематичні центри, специфіка художньої реалізації образів автора і героя.

Особистий внесок здобувача виявляється у вивченні структури авторського Я у творчості Б.Антоненка-Давидовича; в обґрунтуванні специфіки автобіографічного сегмента в його доробку; виявленні динаміки читацького сприйняття як альтернативного до офіційної думки.

Практична цінність роботи. Основні результати праці можуть бути використані у дослідженні літературного процесу ХХ століття, створенні підручника з новітньої української літератури, спецкурсів, спецсемінарів із відповідної проблематики, написанні курсових, дипломних і магістерських робіт.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах наукової теми кафедри історії української літератури і фольклористики Донецького національного університету „Інтертекстуальні та комунікативні аспекти художнього тексту і його літературознавча інтерпретація” (номер державної реєстрації 0108U001586). Тема дисертації схвалена на засіданні бюро наукової ради НАН із проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка (протокол № 2 від 17 квітня 2003 року).

Апробація результатів дисертації здійснювалася на міжнародних наукових конференціях: „Мова і культура” (Київ, 2004, 2006), Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, 2005), „Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 2005), „Східнослов'янська філологія: від Нестора до сьогодення” (Горлівка, 2006); на всеукраїнських наукових конференціях: „Слобожанщина: літературний вимір” (Луганськ, 2004), „Гуманітарні проблеми становлення сучасного фахівця” (Київ, 2006), „Поетика художнього тексту” (Дніпропетровськ, 2007).

За темою дисертаційного дослідження опубліковано 12 наукових статей (7 основних, уміщених у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України, і 5 додаткових). Усі публікації одноосібні.

Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії української літератури і фольклористики Донецького національного університету (протокол № 8 від 6 березня 2008 року).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (230 позицій). Загальний обсяг - 198 сторінок, із них - 177 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, мету, наукову новизну, практичне значення дослідження, визначено об'єкт і предмет, завдання і теоретико-методологічну основу роботи, наведено дані про апробацію її результатів.

У першому розділі „Критична рецепція творчості Б.Антоненка-Давидовича” здійснюється періодизація творчості письменника, простежується процес рецепції, з'ясовується, як суспільно-політичні деформації позначилися на рецептивних процесах, виявляються основні закономірності формування літературно-критичної думки про автора.

У підрозділі 1.1. „Твори письменника у літературно-критичному дискурсі 20-30-х років ХХ ст.” досліджується інтерпретація ранньої творчості письменника, при цьому враховуються як критичні оцінки, так і читацькі відгуки.

На думку дисертанта, від самого початку творчої діяльності Б.Антоненка-Давидовича склалося дві рецептивні моделі: одні реципієнти намагалися оцінювати твори письменника з естетичних позицій, інші - виключно з ідеологічних. До першої групи належать відгуки М.Зерова, О.Білецького, В.Василенка, Я.Савченка, які вважали, що у першій збірці оповідань „Запорошені силуети” молодий письменник намагався наслідувати форму і зміст нової пореволюційної прози і ще не виробив власного стилю. Ідеологічний тиск майже не відчувався у цих відгуках. Критики прагнули підтримати автора, заохотити його до вдосконалення майстерності. На першому етапі вульгарно-соціологічні критики (С.Щупак, В.Коряк та ін.) дозволяли собі хіба що поодинокі негативні репліки.

Повість „Смерть” (1928), що виявилася знаковою для письменника, докорінно змінила уявлення читачів і критиків („горизонт сподівань”) про творчість Б.Антоненка-Давидовича. Помітний резонанс твору В.Василенко, І.Лакиза, Б.Якубський пояснювали новизною теми, однак у критичних оцінках повісті домінував ідеологічний підхід. Проте навіть більшовицька риторика не могла замаскувати прихильні оцінки нового твору. І хоча не з усіма висновками тогочасних критиків можуть погодитися сучасні літературознавці, проте інтерпретаційні стратегії В.Василенка, Б.Якубського, І.Лакизи відзначалися аналітичністю та науковістю.

Оцінки ортодоксальних критиків (С.Щупак, Б.Коваленко та ін.) були подібними, майже однотипними у своєму викривальному пафосі, ідеологічних ярликах, якими оперували реципієнти. На їхню думку, твір Б.Антоненка-Давидовича був неактуальним, не відповідав горизонту читацьких сподівань. Їх цікавили лише ідеологічне підґрунтя повісті й ідейна позиція автора, тому твір було оголошено націоналістичним. Критична рецепція повісті „Смерть” стає, отже, перехідним етапом від об'єктивної до вульгарно-соціологічної критики художньої творчості Б.Антоненка-Давидовича 20-30-х років ХХ ст.

У 1930-ті роки критична рецепція творчості письменника відзначалася інсинуаціями. Критика цього періоду була нещадною до „попутників” у літературі і відверто нехтувала естетичною вартістю твору задля ідеологічної чистоти. Вульгарно-соціологічні критики відшукували ідеологічні помилки автора і погрожували, прикладаючи ярлики „контрреволюціонера”, „націонал-фашиста” тощо. Зрештою, така критика мала фатальні наслідки для письменника: вимушене безробіття, переїзд до Казахстану, арешт і двадцятирічне перебування у таборах.

Отже, у критичній рецепції 1920-1930-х років простежуються зміни: від об'єктивних оцінок на початковому етапі творчої діяльності до заперечення самої сутності літературознавчого аналізу і творення інсинуацій на останньому.

У підрозділі 1.2. „Радянська та еміграційна критика 1950-1980-х років: конфлікт інтерпретацій” досліджується критична рецепція творів пореабілітаційного періоду, з'ясовується вплив ідеологічних чинників на процес інтерпретації, зіставляються відгуки радянських і зарубіжних реципієнтів.

У критичній рецепції творчості Б.Антоненка-Давидовича пореабілітаційного періоду виразно окреслюються два етапи: перший - 1960-ті, другий - 1970-1980-ті роки. У період „відлиги” у політичному житті активізується увага до творчості реабілітованого автора, виникають дискусії про роман „За ширмою”, складаються дві моделі рецепції: офіційна і читацька.

Невідповідність офіційного й читацького горизонтів сподівань підтвердила дискусія на сторінках журналу „Дніпро”: певне послаблення цензури щодо творчості Б.Антоненка-Давидовича і незмінність ставлення до автора як до „потенційно небезпечного”.

Першою спробою цілісного дослідження життєвого і творчого шляху письменника стала критична розвідка Л.Бойка „Борис Антоненко-Давидович” (1968). У праці, однак, виявилася тенденція, притаманна рецептивній моделі 1920-х років: дослідник переконував публіку в „радянськості” письменника, применшував роль національної проблематики у його творчості. І хоча деякі оцінки були дискусійними і неоднозначними, проте Л.Бойкові вдалося з'ясувати найбільш істотні риси його індивідуального стилю.

На початку 1970-х років контроль за „неблагонадійним” Б.Антоненком-Давидовичем посилився: його перестали друкувати, а критики змушені були мовчати про його твори. З'являлися лише інсинуації в дусі найгірших традицій радянської критики 1930-х років. Реципієнти пізнішого періоду (М.Подолян, М.Горновий) виявилися брутальнішими від своїх попередників, оприлюднивши навіть родинні проблеми письменника. Цими наклепницькими матеріалами завершується радянська критична рецепція творчості Б.Антоненка-Давидовича пореабілітаційного періоду.

Значну частину критичних текстів цього часу складають праці зарубіжних літературознавців. Без перебільшення можна сказати, що ім'я письменника і його творчість були повернені з небуття „Енциклопедією українознавства” за редакцією В.Кубійовича. Більшість критиків діаспори об'єктивно висвітлювала ті аспекти творчості, які обходили увагою вітчизняні літературознавці. Так, дослідники (Ю.Бойко-Блохин, Д.Чуб, Г.Костюк) виявляли спільні мотиви у ранній творчості Б.Антоненка-Давидовича і М.Хвильового.

Крім того, літературознавці діаспори аналізували замовчувані твори письменника. Так, вони одностайно визнали його раннє оповідання „Печатка” визначним твором. Значна увага до оповідання пояснюється і тим, що критикам-емігрантам, безперечно, імпонувала тема національно-визвольної боротьби часів УНР. На відміну від радянської критики, літературознавці діаспори (Ю.Лавріненко, Д.Чуб, Г.Костюк та ін.) могли інформувати читачів про арешт, безпідставні звинувачення, багаторічне перебування письменника у таборах. Їхні статті відзначалися неупередженістю, були позбавлені ідеологічних штампів. Серед літературно-критичних досліджень діаспори заангажованою виявилася лише стаття Ю.Бойка-Блохина. Отже, у 1960-1970-ті роки радянська і західна рецепції художньої творчості Б.Антоненка-Давидовича існували паралельно і відзначалися полярністю оцінок.

У підрозділі 1.3. „Автокоментарі і літературно-критичні оцінки в епістолярії прозаїка” досліджується епістолярій, що налічує понад п'ятсот листів, як автентичне джерело відомостей про самопізнання письменника, самоусвідомлення творчої особистості і громадянина.

В умовах ізоляції, заборони і замовчування творів зростало значення листування автора з критиками і читачами. Не маючи можливості висловити власну думку на шпальтах часописів, він активно обговорює питання сучасної літератури зі своїми адресатами - письменниками, літературознавцями, культурними діячами: Д.Нитченком, В.Гжицьким, П.Кравчуком, Н.Суровцевою та ін.

Літературно-критичні оцінки О.Гончара, Ю.Смолича, Григора Тютюнника, А.Дімарова підтверджували, що автор зіставляв свої твори з іншими й на цій основі зважував свої творчі можливості. Критичні оцінки були глибоко спостережливими і психологічно проникливими. Б.Антоненко-Давидович тактовно відзначав хиби аналізованих творів, як глибокий знавець людської психології особливу увагу звертав на їх психологічні аспекти.

Письменник у листуванні постає талановитим, суворим і об'єктивним критиком. Він завжди висловлював вдячність тим, хто брався аналізувати його твори, переживав, якщо критики обходили його увагою.

Листи Б.Антоненка-Давидовича містять автокоментарі до його нових творів. Письменник відзначав мотиви, які спонукали його до написання, пояснював вчинки героїв і сюжетні перипетії, висловлював своє задоволення чи невдоволення результатами творчої праці. У листах до критиків - В.Півторадні, В.Брюґґена - наводилися, по суті, розгорнуті авторецензії.

Отже, критично оцінюючи доробок інших митців, Б.Антоненко-Давидович визначав власні творчі домінанти, намагався об'єктивно оцінити свій життєвий і творчий шлях. Листи підтверджують процес самопізнання творчої особистості, безперервну роботу автора над собою.

У підрозділі 1.4. „Сучасна рецепція творів: проблеми, здобутки” простежується рецепція творів письменника від ІІ пол. 1980-х років до сьогодні, враховується, що на початку 1980-х років у радянській критиці творчість Б.Антоненка-Давидовича все ще замовчувалася. На смерть письменника відреагувала лише еміграційна критика, хоча й досить тенденційними спогадами О.Хахуліна, більш виваженими були мемуари Ю.Самброса.

Ситуація суттєво змінилася з початком перебудови. Новий етап критичного осмислення творчості письменника започаткувала публікація „Сибірських новел” (1989), що привернули увагу А.Дімарова, В.Брюховецького, М.Стрельбицького та ін. Рецептивні студії часів „перебудови” мали переважно ознайомчо-біографічний характер, оскільки багатьом читачам творчість письменника все ще була невідома. Останні дослідження „табірної” прози (Н.Колошук, О.Хмель) відзначаються новаторством і підтверджують стабільний інтерес до творчості письменника.

У 1990-ті роки спостерігається реінтерпретація ранньої творчості Б.Антоненка-Давидовича. Л.Бойко, наприклад, вважав, що рання „імпресіоністська”, „лірико-романтична”, „символістська” проза була виявом недосвідченості письменника-початківця, інші (Б.Тимошенко, Л.Дудкіна) - пояснювали її появу закономірним авторським зацікавленням модерністською поетикою. Проте новаторськими сучасні інтерпретації назвати не можна, адже подібне трактування ранньої творчості зустрічалося у реципієнтів 20-х років. Сучасний період рецепції позначений протилежними тенденціями: Л.Бойко наголошує на протистоянні письменника соцреалістичним канонам; Н.Колошук, навпаки, віднаходить їх ознаки у його пізніх творах.

У посткомуністичну епоху проблематика ранньої повісті „Смерть” виявилася справді актуальною. „Посткомунікативне” (Г.Сивокінь) сприйняття твору ґрунтувалося на принципово нових концептуальних засадах. Інтерпретація літературознавців звільнилася від ідеологічних стереотипів комуністичної доби. Так, Л.Бойко переконливо проаналізував амбівалентність героя (конфлікт між націоналістичними і комуністичними переконаннями), неоднозначні образи партійців.

Отже, демократизація суспільства у ІІ пол. 1980-х років спричинила зміну горизонту читацьких очікувань. Реципієнти дістали можливість зосередитися на естетичній вартості творів, відкинули ідеологічні шаблони.

Критики 1980-х - початку 1990-х років бачили своє завдання в тому, щоб відтворити драматичні колізії життя письменника і стисло прокоментувати ті твори, які мали найбільший резонанс. Глибинним і масштабним дослідження творчості Б.Антоненка-Давидовича стало лише у ІІ пол. 1990-х років.

У другому розділі „Автор - герой: моделі взаємодії” простежується, як доля письменника відбилася у його творах, визначаються типи взаємодії автора і героя в художніх і художньо-документальних творах.

У підрозділі 2.1. „Біографічний автор: перипетії долі в художній прозі” основну увагу зосереджено на виявленні взаємозв'язків біографічної і творчої іпостасей письменника у його ранніх творах. На основі аналізу зарубіжних і вітчизняних концепцій авторства виявлено теоретичні аспекти аналізованої проблеми, що потребує врахування біографічних чинників.

Одним із перших, хто наголошував на необхідності поглибленого вивчення біографії митця, його характеру й уподобань був Ш.-О.Сент-Бев, засновник біографічного методу в літературознавстві. Ці ідеї виявилися досить плідними у вітчизняному літературознавстві ХІХ і ХХ століть (І.Франко, С.Балей та ін.). І.Франко, скажімо, вважав, що світогляд автора виявляється вповні у його творі, тому необхідно створювати якнайточніший життєпис митця. З.Фройд надавав особливої ваги біографічному методу. Для нього автор - це насамперед людина, що сублімує підсвідомі бажання у творчу активність. На думку дослідника, ретельне вивчення біографії митця, зокрема дитячих переживань, прояснює і його психологію, і його творчість.

У ХХ ст. зарубіжні концепції „зникнення автора” співіснували з теоріями, які визнавали автора ключовою категорією літературознавства. Концепція автора, розроблена М.Бахтіним, виявилася однією з найбільш авторитетних. На думку вченого, автор-творець постає зображувальним суб'єктом, знаходиться поза створеним ним світом і осмислює його з інших позицій. Біографічний автор (історично реальна людина) відрізняється від „чистого автора” тим, що може бути частково зображений у творі, проте залишається лише предметом зображення. Ідеї М.Бахтіна набули подальшого розвитку у працях С.Аверінцева, Б.Кормана, Н.Тамарченка, Н.Бонецької та інших учених.

Проблема біографічного автора для Б.Антоненка-Давидовича є знаковою, адже значний корпус його творів репрезентує самого письменника в різні періоди його життя. Художнє осмислення біографічного матеріалу ніколи не було для нього самоціллю, а служило імпульсом до творчої діяльності. Б.Антоненко-Давидович часто хронотоп особистісного епізоду розгортає у цілісну часопросторову модель світу, яка демонструє філософський спосіб мислення і прагнення осягнути таємниці людського буття.

У художніх творах авторська свідомість виявляється насамперед на рівні їх суб'єктної організації. У багатьох текстах із першоособовою формою нарації оповідач близький автору, постає його творчим самовираженням, його alter ego. Наприклад, повість „Семен Іванович Пальоха” будується як першоособова оповідь героя про свої враження і відчуття від мисливських подорожей. Підкреслений автобіографічний характер твору виявляється насамперед у структурі оповіді, в якій домінує креативне „я”. Автор, звичайно, розраховував на те, що образ оповідача буде проектуватися на його особистість. Відповідно до авторського задуму, оповідач підкреслено ототожнюється з біографічним автором: його ім'я збігається з авторським, оповідач також постає творчою особистістю. В образі автобіографічного героя реалізовані риси характеру, звички й уподобання самого письменника: лірична вдача, іронічність, пристрасть до мандрівок і полювання. Між автором і героєм помітна не тільки естетична, а й ідейно-світоглядна єдність.

За світовідчуттям і моральними принципами письменникові близький образ „лицарів абсурду”, відданих національній ідеї. Їх прототипом був сам автор: він, як і його герої, повернув собі українське прізвище предків, брав активну участь у національно-визвольній боротьбі. Герої (Євген Барабаш із „Нащадків прадідів”, Шурабуря з однойменного оповідання) зображуються вже сформованими оборонцями ідеї визволення України: їх вирізняє високий рівень національної свідомості, активна життєва позиція і здатність до самопожертви в ім'я інтересів нації. Автобіографічні герої постають носіями української етнокультурної традиції, через пізнання власного мікрокосму вони прямують до космосу національного і так виходять на орбіти пізнання Всесвіту.

Образи опонентів національної ідеї у творах Б.Антоненка-Давидовича також певною мірою автобіографічні: Федоренко з оповідання „Печатка”, Кость Горобенко з повісті „Смерть” тощо. У повісті „Смерть” автор поступово „дегероїзує” персонажа, позбавляє будь-яких ознак винятковості і, таким чином, простежує кризу особистості в умовах більшовицького антисвіту. Проте майстерність автора виявляється не в автентичності зображеного, а в глибоко переконливому аналізі внутрішньої роздвоєності української інтелігенції пореволюційної доби.

Антиподи „лицарів абсурду” виходять поза межі національного космосу, що призводить до їх моральної деградації або ж до руйнації внутрішнього „я”. Ці герої не ідентичні автору, вони мають свій, відмінний від авторського, погляд на світ.

На основі зіставлення таких літературознавчих категорій, як „автор” і „герой”, виявлено характерні риси авторської стратегії: збіг імен („Бабині казки”), наділення героя і рисами свого характеру, і звичками, й уподобаннями („Семен Іванович Пальоха”), художнє осмислення пережитого самим автором („Смерть”, „Нащадки прадідів” та ін.).

У підрозділі 2.2. „Форми вираження авторського „я” в художньо-документальних творах” основна увага приділяється образу автора, простежуються функції оповідача та головного героя в автобіографічних творах і художніх мемуарах.

Б.Антоненко-Давидович не був прихильником документальних жанрів, проте визнавав доцільними думки своїх друзів, однодумців, які радили йому написати мемуари про своє життя. Докладно і вичерпно розповісти про себе, свій „духовно-біографічний досвід” письменник планував у задуманій автобіографічній трилогії чи тетралогії „Що коштує чорний хліб” (до нас дійшли перші дві частини спогадів і фрагменти третьої). Коли він у 1970-ті роки почав працювати над тетралогією, мемуарні твори знову стали неактуальними: його перестали друкувати, говорити правду стало небезпечно. З одного боку, це уповільнювало роботу над спогадами, адже не було стимулу до праці; з іншого - дозволило письменникові бути максимально відвертим, позбутися „внутрішнього цензора”.

У повісті „Удосвіта” Б.Антоненко-Давидович вдається до самоаналізу, осмислення витоків свого характеру і світогляду. Автобіографічний герой переконував читача у достовірності зображеного, щирості зізнань автора, а монологічна оповідь відкривала широкі можливості для довірливої бесіди з читачем. М.Бахтін вважав, що автор у біографії найбільш близький герою. Єдність оповідача-героя і біографічного автора визначає і зміст твору, і його сповідальний характер. Збіг імен персонажа і біографічного автора, відтворення реальних подій надає екстраполяції ще більш відчутних ознак. Отже, письменник добирав життєвий матеріал відповідно до задуму і його реалізації: у художньо-документальній прозі („Удосвіта”, „Про самого себе”) йшлося про ті вузлові моменти дитинства та юності біографічного автора, які формували його морально-етичні принципи і світоглядні орієнтири.

У другій частині спогадів „На шляхах і роздоріжжях” Б.Антоненко-Давидович відтворює складні перипетії національно-визвольної боротьби 1917-1919 років крізь призму власного сприйняття, а в нарисах „СВУ”, „Нове в політиці і медицині” - масштабні репресії сталінського режиму проти української культури. Право голосу надано зрілому оповідачеві, автобіографічний герой відступає тепер на другий план, тому автобіографічні твори „На шляхах і роздоріжжях”, „СВУ”, „Нове в політиці і медицині” слід назвати мемуарами. У них автобіографія стала основою для розкриття соціальної теми - історії покоління, яке гартувалося у революційній боротьбі й зазнало жахів сталінського терору. Отже, у художньо-документальних творах („Удосвіта”, „На шляхах і роздоріжжях” та ін.) автор є перонажем твору: співучасником дії і водночас оповідачем-„суддею”, який прискіпливо оцінює пережите з часової відстані.

У підрозділі 2.3. „Наратор як медіум між автором і читачем” на основі узагальнення ідей зарубіжних і вітчизняних учених (М.Бахтін, І.Франко, К.Фрідеман, Р.Барт, Ж.Женетт, Д.Лихачов, О.Ткачук та ін.) про парадигму автор - наратор - читач виявляється провідна роль наратора у зв'язках автора і читача, визначаються наративні моделі в циклі „Сибірські новели”.

Б.Антоненко-Давидович теоретично осмислював проблему автора і читача у літературно-критичних студіях і вважав реципієнта співтворцем художнього тексту, що по-своєму сприймає і поглиблює образи, доповнює власними спостереженнями і життєвим досвідом. Тому письменник має без усякого моралізування, „цілим комплексом” дати відчути читачеві, на чиєму боці він стоїть. Письменник свої роздуми про авторську стратегію впливу на читача реалізував у художній практиці, зокрема у циклі „Сибірські новели”.

В оповіданнях циклу виділяються дві основні наративні моделі: першоособова („Що таке істина?”, „Протеже дяді Васі”, „Три чечени”, „Зустрілися”, „Усе може бути”) і третьоособова („Сізо”, „Хто такий Ісус Христос?”, „Кінний міліціонер”, „Де подівся Леваневський”, „Мертві не воскресають”, „Чи буде весна?”). В обох моделях відчутний авторський голос, тому виявляється відавторський наратор.

Значну частину циклу складають оповідання з першоособовою формою викладу. Письменник відмовився від традиційної уснооповідності, розвинутої Марком Вовчком, Ю.Федьковичем, О.Стороженком, А.Тесленком. Для художнього осмислення табірного досвіду він звернувся до першоособової форми, яка передбачала домінування власне авторської свідомості й дозволяла акцентувати на достовірності зображеного. Без сумніву, прототипом першоособового оповідача був біографічний автор, проте не варто ототожнювати об'єктивну реальність і художню. Оповідач постає другорядним персонажем, частіше спостерігачем, ніж співучасником дії. Проте він незалежний у судженнях: висловлює власні оцінки зображуваного, уповільнює дію своїми роздумами, часто звертається до читача чи персонажа („Усе може бути”, „Що таке істина?”). Активну позицію наратора - медіума між автором і читачем - підтверджують назви „Сибірських новел”. Вони інтригують читача, бо містять запитання чи загадку: „Що таке істина?”, „Хто такий Ісус Христос?”, „Де подівся Леваневський”, „Чи буде весна?”. Безперечно, діалогічним контактам автора і читача підпорядковуються назви, що містять у собі амбівалентне твердження („Усе може бути”), і ті, в яких твердження заперечується самим змістом твору („Мертві не воскресають”).

Суб'єкт мовлення визначає і мовностилістичне оформлення табірної прози. Наратор використовує, крім розмовної лексики, слова з кримінального жаргону для переконливого змалювання табірних реалій, надання оповіді вірогідності, проте не зловживає ними.

У „Сибірських новелах” із третьоособовим наративом суб'єкт викладу досить об'єктивно подає матеріал. І хоча саме він є носієм авторської свідомості, у ньому важко віднайти риси біографічного автора. Його розповідь складається з фрагментів, у яких часто зображувані події подаються крізь призму сприйняття певного персонажа за допомогою невласне прямої мови, внутрішніх монологів, діалогів („Мертві не воскресають”, „Хто такий Ісус Христос?”, „Де подівся Леваневський”). Проте розповідь від третьої особи не здається безсторонньою, авторський голос усе ж відчутний.

В оповіданнях із третьоособовою формою художнього викладу („Кінний міліціонер”, „Сізо”) наявний „наратор-резонер”, що активно втручається в події, висловлює співчуття, звертається із запитаннями тощо. Така форма викладу далека від епічно-об'єктивної і нагадує усну оповідь. Таким чином, у циклі „Сибірські новели” автор завдяки наратору „оприлюднює” свою присутність у творі і досягає значного впливу на читача.

У третьому розділі „Адаптація автора у пореабілітаційний період” досліджуються твори, в яких автор із відстані часу осмислював свій життєвий досвід, виявляються засоби естетизації біографічного матеріалу.

У підрозділі 3.1. „Роман „За ширмою”: рецидиви соцреалістичного канону” твір розглянуто в контексті соцреалістичної естетики, щоб з'ясувати, на які поступки офіційній ідеології автор був змушений іти для його публікації.

Ще в 1960-ті роки роман викликав жваві дискусії щодо відповідності соцреалістичним канонам. Головний герой твору, лікар Постоловський, наділений рисами борця, що культивувався в радянській літературі. Він свідомо обирає місцем роботи узбецький кишлак, дивує місцевих мешканців принциповістю і непідкупністю, самовідданістю у праці. Проте не він є типовим позитивним героєм соцреалістичного канону, бо позбавлений схематизму, досить неоднозначний і суперечливий. Автор не засуджує свого персонажа, його позиція тяжіє до нейтральної. Така авторська стратегія передбачала оцінку героя читачами, на відміну від тенденційних творів радянської літератури, що нав'язували реципієнтам соцреалістичні догми.

Найбільш переконливий, позбавлений будь-якого пропагандистського пафосу - образ матері. Він є наскрізним у творчості Б.Антоненка-Давидовича, проте у ранніх творах виявлявся другорядним. У пореабілітаційний період образ матері стає більш виразним і осмислюється як образ зневаженої дітьми України. Мемуарні твори підтверджують, що автор, як і його герої, відчував свою провину перед матір'ю.

На певні поступки цензурі письменник усе ж іде: у творі наявні типово соцреалістичні образи і мотиви. Образ Ходжаєва репрезентує харизматичну постать правителя, вождя-жерця, що активно насаджувався у масову свідомість. Схематичні образи другорядних персонажів, зокрема Назіри Бабаджанової як типово радянської жінки Сходу, пропагандистська риторика в романі - наслідок автоцензури. Після двадцятип'ятирічного вимушеного мовчання письменник, очевидно, знову хотів заявити про себе в літературі.

Життя в глибокій провінції Узбекистану показано достовірно. У романі селяни зображуються не деперсоналізованим колективом, як у соцреалістичних творах, а колективом індивідуальностей, який репрезентують слухняний сторож Ісмаїл, хитруватий голова колгоспу тощо. Б.Антоненко-Давидович заперечує соціалістичну шкалу цінностей, за якою людина повинна принести себе в жертву виробничим інтересам, тому роман не можна вважати конформістським. Твір, мабуть, був розрахований на здатність реципієнта до вибіркового читання, при якому сприймається основна ідея твору й поза увагою лишається пропагандистська риторика.

У підрозділі 3.2. „Життєвий досвід автора як основа художнього синтезу” аналізуються пізні оповідання, які підтверджують еволюцію творчих принципів і водночас цілісність світосприйняття письменника. В оповіданнях - „Так воно показує”, „Так вийшло”, „Спокуса”, „Гроза” - автор більш зважено осмислив революційні події початку ХХ століття, уникнувши характерної для ранніх творів тенденційності. Тепер його цікавить психологія народу, розбурханого революцією. Якщо в ранньому творі „Нащадки прадідів” революція - це „вродлива, чарівна жінка”, то у пізніх вона зображується анархічним бунтом, що актуалізує підсвідомі інстинкти людини. Проте незмінним лишається погляд письменника на „диявольську” природу більшовизму. Звернення прозаїка до „селянської” теми („Так вийшло”, „Так воно показує”) пояснюється двома чинниками: життєвим досвідом автора періоду військового комунізму і творчими зв'язками з „ланківцями”, які також зображували опозиційно настроєне селянство (Г.Косинка і В.Підмогильний).

У ранніх творах увага зосереджувалася на постаті світоглядно близького авторові героя; у пізніх - письменник намагався вже відтворити різні погляди на події, що репрезентують його герої - представники антагоністичних сил. Авторська розповідь у цих оповіданнях переплітається із фрагментами, що відтворюють позицію іншого персонажа (point of view), тому письменнику вдалося багатоаспектно відтворити трагедію народу, розмежованого ідеологічними суперечностями.

В оповіданнях „Чистка” й „Іван Євграфович більше не належить собі” відтворено ті міфологічні структури, що відновлювалися у масовій свідомості людей більшовицькою ідеологією: сакралізація вождя, пошуки ворогів тощо. У художній моделі тоталітарної дійсності 1930-х років, отже, помітні ознаки пропагандистської риторики того часу.

Часопросторові координати творів підтверджують, що Б.Антоненко-Давидович зображував людину неоднозначною, суперечливою у вирі бурхливих подій минулого (революція, „червоний” терор). Оповідання зрілого письменника відзначалися переконливішим відтворенням потаємних порухів душі героя в екстремальних ситуаціях.

Особливий інтерес до екстраординарних вчинків, нетипових ситуацій у житті автор реалізував на біографічному матеріалі в оповіданні „Хай спиниться чудова мить! (Замість останнього слова)”. На нашу думку, зацікавлення глибинними психічними процесами не було для нього несподіваним, як це здалося критикам. Члени літературного угруповання „Ланка” розуміли людину як поле битви тіла і духу, тьми і світла. Вже в ранніх творах - „Смерть”, „Нащадки прадідів” - висвітлювалися проблеми підсвідомого. Таким чином, зацікавлення підсвідомим зумовлювалися модерністськими віяннями літературного покоління 20-30-х років, яке намагалося розширити тематичні обрії української літератури. Письменник, відчуваючи себе „одиноким деревом зі зрубаного лісу „Розстріляного Відродження” (за висловом Н.Колошук), намагався відновити перервану традицію й урізноманітнити літературу.

Підрозділ 3.3.Сюжетні колізії у творах як трансформація пережитого” присвячено дослідженню автобіографічних аспектів повісті „Завищені оцінки”. Художнє втілення теми родини безпосередньо пов'язане з особистісно-біографічним контекстом. Власний досвід родинного життя дозволив авторові дослідити моральні, психологічні й побутові проблеми, у процесі розв'язання яких герої внутрішньо змінюються. Одна з найбільш гострих проблем у творі - питання статусу дитини в родині. Головна героїня змушена обирати між материнським обов'язком і особистим щастям. У її роздумах втілено чимало суб'єктивно-авторських переживань, тому можна вважати автобіографічним мотив недосяжності особистого щастя, самопожертви заради ідеалу чи почуття обов'язку.

У повісті психологічний план цікавить автора більше, ніж подієвий. Б.Антоненко-Давидович зосереджує увагу на психології героїв, тому уникає зовнішнього їх портретування, обмежується лише кількома виразними штрихами у зображенні їхньої зовнішності. Засобами психологічного аналізу постають діалоги, внутрішні монологи, невласне пряме мовлення, художня деталь, пейзаж. Автор у пізній творчості розкривав внутрішній світ дитини через зображення підсвідомого, афективних станів, тобто вдавався до засобів модерністської поетики. В художньому пізнанні світу дитини Б.Антоненко-Давидович продовжував традиції М.Коцюбинського, В.Винниченка, В.Підмогильного, які художньо синтезували здобутки реалістичного і модерністського письма. Просторово-часові координати художнього світу організовують композицію твору й характеризують героїв. Хронотоп дороги, зустрічі, порогу позначає кризові моменти буття героїв. Події у творі подаються переважно через сприйняття Галини Шелудько, проте відчутно, що авторові особливо близький внутрішній світ Андрія Степановича. Автобіографічний матеріал дозволяв письменникові втілювати свій основний художній принцип: писати тільки про те, що добре знаєш. Отже, біографічний матеріал художньо реалізувався у повісті на рівні сюжету і персонажів. Якщо в оповіданнях життєві реалії підкреслювали достовірність зображеного, то в повісті вони допомагали відтворити внутрішній світ персонажів.

ВИСНОВКИ

У висновках систематизовано й узагальнено результати дослідження. Художньому мисленню Б.Антоненка-Давидовича властивий автобіографізм, що виявляється у складній взаємодії Я-людини і Я-творця. Життєвий матеріал для творів письменник відбирав, обробляв і трансформовував відповідно до задуму. У художній і художньо-документальній творчості події життя біографічного автора типізувалися і збагачувалися вимислом.

Уже в ранній творчості виявлялися різні моделі взаємодії автора і героя. Прозаїк створив кілька типів автобіографічних персонажів: „лицаря абсурду” і „просвітянина”. Проте жоден із них не був його автопортретом: ці герої репрезентували характерні риси молодого покоління українців початку ХХ століття.

Наслідком критичного осмислення окремих етапів життєвого шляху стали антигерої: Федоренко з „Печатки”; Горобенко зі „Смерті”, наділені автобіографічними рисами. У ранніх творах ідеал „лицаря абсурду” (Євген Барабаш), як правило, протиставлявся образові більшовика (Кость Горобенко).

У повісті „Семен Іванович Пальоха” трансформований біографічний матеріал зберігає свій зв'язок з емпіричною дійсністю, тому автобіографічний герой не має відмінностей від автора. Герой - alter ego автора - виявляє енергетичний потенціал творчої особистості

У пореабілітаційний період автор-творець осмислює пережите з інших аксіологічних позицій: романтичне сприйняття революційної дійсності еволюціонує до критичного, у творах уже немає публіцистичної риторики, змінюється емоційна тональність повістування. Якщо в ранніх творах автобіографізм набував експліцитних форм, то у пізніх - біографічна подія служила лише імпульсом до реалізації задуму.

У пізніх творах („Завищені оцінки ”, „Слово матері” та ін.) автор наділяє героїв деталями своєї біографії, проте підкреслено віддаляється від них. В оповіданнях („Щастя”, „Хай спиниться чудова мить!”) автобіографічний герой постає другорядним персонажем, а подробиці життя біографічного автора лише увиразнюють його характер, надають зображуваному достовірності, навіть документалізму.

Авторська свідомість у циклі „Сибірські новели” реалізується в гомодієгетичному та гетеродієгетичному нараторах і в автобіографічному героєві. В обох наративних моделях відчувається авторський голос, проте саме першоособовий оповідач (названий іменем автора) й автобіографічний герой (ув'язнений письменник Петренко-Черниш) є іпостасями „Я” емпіричного.

Особистий досвід письменника (дитинство, участь у національно-визвольних змаганнях, суспільному і літературному житті 1920-1930-х років) виявився в його документальних творах пореабілітаційного періоду. У них спостерігалося розщеплення образу автора на героя та оповідача, причому кожен із них наділявся рисами біографічного автора. Авторецепція письменника, позбавленого можливості вільного спілкування з критиками і читачами, реалізувалася в рефлексії оповідача, який репрезентував авторську свідомість. Оповідач у мемуарах „На шляхах і роздоріжжях” поставав позасюжетною інстанцією, тому досить іронічно висловлювався про молодого автобіографічного героя, який перебував у епіцентрі подій. У повісті „Удосвіта” важливим є насамперед автобіографічний персонаж, який переживав процес становлення, хоча автор і не обмежувався лише його досвідом.

Характерними особливостями художньо-документальних творів є їх діалогізм, орієнтація на реципієнта, його активне сприйняття оповіді. Читач постає цілком конкретним адресатом, значно молодшою від автора людиною, яка сприйматиме прочитане як „одкровення”.

Парадигма автор - читач передбачає насамперед процес рецепції. Рецепція творчості Б.Антоненка-Давидовича була амбівалентною і двоколійною: у межах двох дискурсів - радянського і зарубіжного - склалися полярні інтерпретації.

Для критичної рецепції творчості письменника визначальними були періоди відносної лібералізації суспільного життя: 20-ті, 60-ті, кінець 80-х років ХХ ст. У радянському критичному дискурсі спостерігалися дві тенденції: актуалізація естетичних засад (В.Василенко, І.Світличний та ін.) та ідеологічних (С.Щупак, Л.Дмитерко). Проте більшість реципієнтів (Л.Бойко, В.Півторадні, О.Ставицький та ін.) балансували між визнанням естетичної вартості творів і соцреалістичними шаблонами радянського літературознавства.

Західні україністи відновили перерваний процес критичної рецепції творчості Б.Антоненка-Давидовича, що замовчувалася радянським літературознавством у 1970 - 1980-ті рр. Зарубіжна рецептивна модель виникла на засадах об'єктивності, з орієнтацією на естетичну вартість творів. Певною мірою заангажованими виявилися лише оцінки С.Николишина, Ю.Бойка-Блохина, зумовлені ідеологічними міркуваннями.

Замовчування творчості Б.Антоненка-Давидовича упродовж двадцяти років призвело до того, що радянським критикам кінця 1980-х років довелося відкривати ім'я письменника заново, тому студії цього періоду мали переважно ознайомчо-біографічний характер. Неупередженим стало дослідження його творчості лише в незалежній Україні.

Поліфонічний критичний (і читацький) дискурс зумовлювався знаковими для творчості письменника творами. Повість „Смерть” була першим визначним твором прозаїка, продемонструвала появу нового таланту; роман „За ширмою” підтвердив його творчі можливості після повернення з таборів, а цикл „Сибірські новели” відновив інтерес до творчості Б.Антоненка-Давидовича у незалежній Україні.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Хамедова О.А. Типологія національного характеру у прозі Б.Антоненка-Давидовича раннього періоду / О.А. Хамедова // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. - Донецьк, 2003. - Вип. 8. - С. 89-97.

2. Хамедова О.А. Проблема самовизначення в оповіданні Б.Антоненка-Давидовича „Печатка” / О.А. Хамедова // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. - Луганськ, 2003. - № 9 (65). - С. 109-115.

3. Хамедова О.А. Спогади Б.Антоненка-Давидовича „На шляхах і роздоріжжях”: автентичність і домисел / О.А. Хамедова // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Т.Шевченка. - Луганськ, 2004. - № 3 (71). - С. 113-122.

4. Хамедова О.А. Смислові домінанти епістолярію Б.Антоненка-Давидовича / О.А. Хамедова // Вісник Донецького університету. - Серія Б (гуманітарні науки). - Донецьк, 2004. - № 1. - С. 34-41.

5. Хамедова О.А. Творчість Б.Антоненка-Давидовича в критичній рецепції 20-30-х рр. ХХ століття / О.А. Хамедова // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. Українська література в загальноєвропейському контексті. - Ужгород, 2005. - Вип. 9. - С. 432-437.

6. Хамедова О.А. Цикл „Тюремні вірші” Б.Антоненка-Давидовича: мотивно-образний рівень поетики / О.А. Хамедова // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту). Збірник наук. праць. - Дніпропетровськ, 2007. - Вип. 7. - С. 454-461.

7. Хамедова О.А. Форми художнього викладу в циклі „Сибірські новели” Б.Антоненка-Давидовича / О.А. Хамедова // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Серія літературознавство. - Харків, 2007. - Вип. 2 (50). - Част. 2. - С. 115-121.

...

Подобные документы

  • Прозова та поетична творчість Сергія Жадана. Реалізм в прозових творах письменника. Проблематика сучасного життя в творчості С. Жадана. "Депеш Мод" – картина життя підлітків. Жіночі образи в творах Сергія Жадана. Релігійне питання в творах письменника.

    курсовая работа [53,9 K], добавлен 04.10.2014

  • Особливості світогляду творчої манери письменника. Автобіографічні елементи у сюжетах Діккенсових романів. Внесок творчості письменника у літературу. Тема сирітства. Байдужий соціум як фактор формування особистості. Виховні мотиви творчих доробків.

    курсовая работа [44,8 K], добавлен 15.12.2015

  • Художня спадщина та мемуаристика Григора Тютюнника. Новели та повісті письменника, в яких "звучить" пісня, наявні пісенні образи. Вплив пісні на художню структуру, зміст полотен письменника. Значення пісні та її художньо-змістову роль у творах Тютюнника.

    курсовая работа [53,2 K], добавлен 25.05.2015

  • Життєвий шлях Івана Багряного. Літературна спадщина письменника, головні теми та мотиви творчості. Публіцистичні статті, доповіді, рефлексії та памфлети письменника. Дієслівна синоніміка у прозових творах. Кольористий епітет як ознака тоталітарної доби.

    курсовая работа [43,4 K], добавлен 12.05.2009

  • Короткий біографічний нарис життя та творчості відомого українського письменника М.В. Гоголя, етапи та обставини його особистісного становлення. Джерела натхнення автора та аналіз його найяскравіших творів. "Мертві душі" в житті та долі письменника.

    презентация [2,2 M], добавлен 13.05.2011

  • Життя та творчість англо-ірландського поета, драматурга, письменника, есеїста Оскара Уайльда. Класична освіта майбутнього письменника. Формування поглядів на творчість. Ренесансна естетика як взірець у творчих пошуках Уайльда. Успіх та визнання творів.

    презентация [1,0 M], добавлен 16.11.2013

  • Бертольт Брехт як яскравий представник німецької літератури ХХ століття, історія життя і творчості. Індивідуальна своєрідність ранньої творчості письменника та його театру, художніх засобів. Принцип епічного театру у п’єсі "Матуся Кураж та її діти".

    курсовая работа [38,8 K], добавлен 03.04.2011

  • Іван Котляревський як знавець української культури. Біографія та кар’єра, світоглядні позиції письменника. Аналіз творів "Енеїда", "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник", їх історичне та художнє значення. Особливості гумору у творах письменника.

    реферат [55,6 K], добавлен 06.06.2009

  • Своєрідність стилю Е.М. Ремарка, його творчий шлях. Мовні засоби художніх творів, експресивні засоби вираження образу жінки у його творах. Жінки у особистому житті письменника і їх прототипи у жіночих образах романів, використання експресивних засобів.

    реферат [30,4 K], добавлен 15.09.2012

  • Короткий біографічний нарис життя та творчості відомого письменника Ч. Діккенса. Особливості формування літературного стилю та фактори, що вплинули на даний процес. Провідні риси та відомі твори письменника. "Пригоди Олівера Твіста": сюжет та тематика.

    творческая работа [46,4 K], добавлен 28.04.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.