Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821. 161. 2 (477) + 821. 162. 1

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Моделі катастрофізму в українській та польській прозі міжвоєнного двадцятиліття

10.01.05 - порівняльне літературознавство

Харлан Ольга Дмитрівна

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант доктор філологічних наук, професор Астаф'єв Олександр Григорович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії літератури та компаративістики

Офіційні опоненти доктор філологічних наук, професор Зимомря Микола Іванович, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри перекладу;

доктор філологічних наук, доцент Лімборський Ігор Валентинович, Черкаський східноєвропейський університет економіки та менеджменту, завідувач кафедри теорії і практики перекладу та компаративістики;

доктор філологічних наук, доцент Колошук Надія Георгіївна, Волинський національний університет імені Лесі Українки, професор кафедри теорії літератури, зарубіжної літератури і журналістики

Захист відбудеться «22» січня 2009 року о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М. О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий «20» грудня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. О. Ткаченко

міжвоєнний література катастрофізм суїцидний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Українська і польська літератури впродовж століть співіснували надзвичайно близько одна до одної не тільки в територіальному вимірі, але й, насамперед, у культурному, хоч у цьому плані спостерігаємо суттєву різницю, оскільки польська функціонувала майже винятково в координатах Заходу, а українська - на перехресті окцидентально-орієнтальних впливів. Порівняльне вивчення, синтезуючи матеріали різного характеру, допомагає пізнати закономірності кожної окремо, проектуючи на світовий літературний процес. Між ними простежується два типи зв'язків: національно-літературні й міжлітературні (Д. Дюришин), оскільки українці й поляки, будучи етнічно спорідненими, тривалий час проживали як у межах одного державного утворення, так і поза ним. Вважаємо, що порівняння цих літератур сприяє їх характеристиці як чинників поліцентричного світового культурного процесу, в якому існує взаємодія і протидія, а також бажання кожного з учасників як зрозуміти Іншого, так і бути ним почутим.

Традиція українсько-польських компаративних досліджень досить давня і представлена працями О. Астаф'єва, Г. Вервеса, О. Веретюк, Г. Грабовича, Р. Гром'яка, В. Моренця, Р. Радишевського, Е. Вишневської та ін.), але існують явища літературного життя, що потребують осмислення та вивчення. Таким важливим аспектом є дослідження літератури міжвоєнного двадцятиліття крізь призму катастрофізму, що знайшов вираження в тогочасних текстах на різних рівнях, у різних моделях.

Сучасне літературознавство за останні два десятиліття зробило значний поступ щодо аналізу літературного процесу цього періоду (розвідки С. Андрусів, М. Безхутрого, М. Ільницького, Ю. Коваліва, В. Мельника, Є. Квятковського, П. Кунцевича, К. Вики та ін.), проте на сьогодні важливим є завдання в теоретичному аспекті узагальнити явища катастрофізму, для чого вивчити конкретний матеріал, усвідомити його естетичну та суспільно-історичну специфіку.

У працях багатьох мислителів (О. Шпенґлера, Й. Гейзинґи, М. Бердяєва, Ф. Степуна, М. Здзеховського, Ф. Знанецького та ін.) склалося теоретичне підґрунтя для історіософського катастрофізму, в руслі якого простежуються проблеми занепаду культури, морально-психологічних наслідків Першої світової війни, актуалізується апокаліптично-есхатологічна проблематика.

Окреме зацікавлення філософів викликає технократична складова суспільства. Цивілізація принесла нові духовні та життєві цінності, що включали розуміння людини як діяльної істоти, що протистоїть світові й покликана перетворювати й підкорювати його своїй владі; осягнення самої діяльності як інноваційного процесу, спрямованого на перетворення світу; ставлення до природи як зовнішньої впорядкованої сфери, призначення якої - служити матеріалом і ресурсами для людини. Гуманітарна складова у філософії техніки представлена іменами Л. Мамфорда, Х. Ортеґи-і-Ґассета, М. Гайдеґера, Ж. Еллюля, М. Бердяєва та ін., які стверджували, що технологічний вплив набуває всезагального характеру, а залежність людини від техніки стає абсурдною. Трагічне бачення майбутнього (технократичний катастрофізм) часто пов'язується з науково-технічним прогресом, який багато в чому стандартизував суспільне й особисте життя людини, обмежив її свободу, перетворив особистість на бездушний, бездуховний автомат.

Причинами антропологічної кризи насамперед вважали Першу світову війну (хоч кризові ознаки спостерігали задовго до неї), а потім - велику економічну депресію кінця 20-х - початку 30-х років. У минуле йде людина-герой, багатогранна особистість, творець Нового часу, залишаючи соціальний простір масі з її одномірністю. Філософи (К. Ясперс, Х. Ортеґа-і-Ґассет, Р. Ґвардіні, Е. Юнґер, П. Тілліх, Е. Муньє, М. Бердяєв, С. Франк та ін.) жалкують про цю втрату, однак у пошуках виходу із ситуації вони не бачать можливої антропологічної альтернативи: більшість мислителів одностайні в оцінці повоєнного суспільства як суспільства «людини маси» (до речі, портрет масової людини подав Х. Ортеґа-і-Ґассет, на думку якого маса стає головною дійовою особою ХХ століття, його диктатором).

У філософській думці з початку ХХ ст. визначається корпус текстів, де аналізуються причини, природа й наслідки кризового стану суспільства, а також генетичні первні катастрофічної ситуації та свідомості. Соціокультурні, антропологічні, технократичні детермінанти катастрофи розглянуто у працях О. Шпенґлера, Х. Ортеґи-і-Ґассета, М. Бердяєва, Е. Муньє та ін.

Катастрофізм як ідейно-стильове літературне явище вивчали в польській науці Б. Данек-Войновська, Ю. Спейна, Є. Квятковський, М. Шпаковська та ін. Термін «катастрофізм» (перше визначення дав К. Вика) трактується у словникових статтях польських довідкових літературознавчих видань «Slownik literatury polskiej XX wieku», «Sіownik terminуw literackich» як «явище», «тенденція» літературного процесу. Дослідники визначають його джерела: внутрішню приреченість європейської культури, сумніви у можливостях її розвитку, девальвацію важливих для того часу цінностей, зовнішні чинники, насамперед навалу чужих цивілізацій. Катастрофізми поділяють на тотальні (неминучі, здетерміновані вже існуючою системою умов) та гіпотетичні (умовні, якщо існуюча загроза вже не зміниться або немає можливості їй протидіяти).

В українському літературознавстві явище катастрофізму стало об'єктом дослідження не так давно. Ю. Ковалів визначає його як тенденцію у культурі та літературі ХХ ст., що підтверджує в художніх творах обвальну кризу цивілізації. Найбільш відомими є праці О. Астаф'єва, В. Моренця, М. Зимомрі, розділи монографій Я. Поліщука, Е. Соловей, Л. Стефановської, Е. Циховської, окремі статті С. Маринкевич, Д. Матіяш та ін.

Основоположна теза нашого дослідження полягає в тому, що українська та польська проза міжвоєнного двадцятиліття, проаналізована крізь призму катастрофізму, за своєю суттю є показовим явищем для своєї епохи, бо, з одного боку, віддзеркалює історіософську, технократичну, антропологічну кризи цієї доби, а, з іншого, детермінує сучасні світоглядно-естетичні парадигми. Тому актуальність дослідження є цілком обґрунтованим.

Зв'язок з науковими програмами й темами. Дослідження виконане на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у межах науково-дослідних тем «Актуальні проблеми філології» (№ 02БФ044-01) та «Сучасні проблеми філологічної освіти» (№ 02БФ13-03/1). Тема дисертаційної роботи затверджена на засіданні Вченої ради Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 3 від 30 вересня 2005 року).

Мета і завдання. Системно-цілісне дослідження катастрофічних тенденцій в українській і польській літературах має на меті визначити й проаналізувати основні моделі катастрофізму в прозі міжвоєнного двадцятиліття. Реалізація мети передбачає розв'язання таких завдань:

– охарактеризувати особливості мистецького процесу міжвоєнного двадцятиліття, спільне, відмінне та особливе в українській і польській літературах;

– класифікувати основні філософсько-естетичні моделі катастрофізму: історіософську, антропологічну, технократичну; дослідити їх філософську генезу;

– розкрити специфіку екзистенційного дискурсу катастрофізму, семантики його художніх констант;

– дослідити катастрофічні виміри історичної прози: її жанрових дифузій, естетичних кодів, комунікативної специфіки;

– визначити художні механізми дегуманізації людини крізь призму катастрофізму;

– проаналізувати суїцидну моделі катастрофізму в авторських текстах та біографіях;

– з'ясувати роль катастрофізму як одного із чинників жанротворення міжвоєнного двадцятиліття;

– висвітлити особливості гротеск як форми вияву катастрофізму;

– простежити специфіку жіночого катастрофічного дискурсу.

Об'єкт дослідження. Крізь призму катастрофічних тенденцій аналізується творчість українських і польських письменників В. Винниченка, В. Підмогильного, М. Хвильового, М. Йогансена, О. Турянського, М. Івченка, У. Самчука, Ґ. Шкурупія, І. Вільде, К. Гриневичевої, Н. Королеви, Ю. Липи, А. Головка, В. Леонтовича, Я. Парандовського, З. Налковської, З. Коссак-Щуцької, Б. Шульца, Я. Івашкевича, С.-І. Віткевича, Ю. Віттліна, В. Ґомбровича, М. Домбровської, П. Ґоявічинської та ін.

Предмет дослідження - синхронічний і діахронічний зрізи катастрофізму в літературі міжвоєнного двадцятиліття; катастрофізм як чинник формування жанрового простору.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Для характеристики цілісного уявлення про катастрофічні тенденції в українській та польській прозі використовуються порівняльно-типологічний, історико-функціональний, культурно-історичний та філологічний методи, які в сукупності дозволяють виявити своєрідність моделей катастрофізму. Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження є праці з філософії, літературної компаративістики. Використано досвід структурно-семіотичної школи, герменевтики, рецептивної естетики, фундаментальні роботи, присвячені питанням модернізму.

Наукова новизна дисертації. Робота є першим компаративним дослідженням української і польської прози міжвоєнного двадцятиліття в аспекті функціонування катастрофічних тенденцій. Уперше узагальнено та систематизовано філософські засади катастрофічного світогляду; запропоновано та обґрунтовано основні філософсько-естетичні моделі катастрофізму (історіософська, антропологічна, технократична) та їх різновиди, розкрито спільність та відмінність; уперше комплексно і системно проаналізовано тенденції і засоби художнього втілення катастрофізму, його репрезентанти, авторські інтенції, семантико-структурні трансформації й модифікації в українській і польській прозі розглянутого періоду.

Практичне значення. Результати дослідження можуть використовуватися в науково-дослідній роботі, при підготовці лекцій і семінарів з історії української та польської літератур, порівняльного літературознавства, спецкурсів з проблем розвитку прози міжвоєнного двадцятиліття та її жанрів, при написанні навчальних посібників, підручників та монографій.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що на основі компаративного дослідження творчості В. Винниченка, В. Підмогильного, М. Хвильового, М. Йогансена, О. Турянського, М. Івченка, У. Самчука, Ґ. Шкурупія, І. Вільде, К. Гриневичевої, Н. Королеви, Ю. Липи, А. Головка, В. Леонтовича, Я. Парандовського, З. Налковської, З. Коссак-Щуцької, Б. Шульца, Я. Івашкевича, С.-І. Віткевича, Ю. Віттліна, В. Ґомбровича, М. Домбровської, П. Ґоявічинської та ін. вибудувано цілісну концепцію розвитку української та польської прози міжвоєнного двадцятиліття крізь призму функціонування катастрофізму, запропоновано його основні моделі, визначено особливості вираження в національних літературах.

У дисертації враховуються досягнення науковців минулого і сучасності. Водночас усі ідеї роботи, висновки та сформульовані концепції належать її авторові. Будь-які форми використання результатів досліджень інших літературознавців оформлені відповідними посиланнями.

Апробація роботи. Основні положення дисертації викладено в доповідях на 24 міжнародних, всеукраїнських, міжвузівських наукових конференціях та семінарах, зокрема на Міжнародній науковій конференції «Українська школа» в літературі та культурі українсько-польського пограниччя» (Київ-Умань, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Уманський педагогічний університет імені Павла Тичини, 11-13 жовтня 2004 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Українське літературно-мистецьке відродження 20-х років ХХ століття: питання стилю, проблематики, поетики, мови», присвяченій 100-річчю з дня народження Ю. Лавріненка (Черкаси, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького, 11-12 травня 2005 р.); Міжнародній науковій конференції «Wielkie tematy kultury w literaturach sіowiaсskich» (Вроцлав, Інститут слов'янської філології Вроцлавського університету, 24-26 листопада 2005 р.); Дев'ятому філологічному семінарі «Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства» «Національні моделі порівняльного літературознавства» (Київ, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 19 грудня 2005 р.); Міжнародній науковій конференції «Українська література ХІХ-ХХ століття в контексті світового письменства» (Люблін, Інститут слов'янської філології Люблінського університету імені Марії Склодовської-Кюрі, 19-20 жовтня 2006 р.); Десятому філологічному семінарі «Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства» «Понятійний апарат сучасного літературознавства: «своє» й «чуже» (Київ, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 18 грудня 2006 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми сучасної компаративістики» (Бердянськ, Інститут філології Бердянського державного педагогічного університету, 10-12 вересня 2007 р.); Міжнародній науковій конференції «Європейський вимір української полоністики» (Київ, Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, 10-14 жовтня 2007 р.); Міжнародній науковій конференції «Біля джерел українського бароко: Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Кирило-Транквіліон Ставровецький» (Львів, Львівський національний університет імені Івана Франка, 24-25 жовтня 2007 р.); VІІ Міжнародній науковій конференції «Слов'янські літератури в контексті світової» (Мінськ, Білоруський державний університет, 1-3 листопада 2007 р.) та ін.

Текст дисертації обговорювався на засіданні кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 9 від 28 березня 2008 р.).

Результати дослідження знайшли відображення у публікаціях: монографії, 33 статтях, 24 з яких опубліковані в наукових фахових виданнях України, матеріалах наукових конференцій.

Структура та обсяг дисертації зумовлені окресленими завданнями. Робота складається зі вступу, основної частини, що містить три розділи, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження 422 сторінки, із яких 375 - основного тексту. Список використаних джерел містить 547 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовується вибір теми дослідження, його актуальність, проаналізовано стан наукового вивчення проблеми, теоретико-методологічні засади, сформульовано мету й завдання, об'єкт і предмет, а також з'ясовано наукову новизну та практичне значення основних положень дисертації.

У першому розділі «Катастрофізм як тип світосприймання. Онтологічний рівень» охарактеризовано філософсько-естетичні засади катастрофічного світогляду, що віддзеркалює кризу новочасного суспільства, визначено три основні моделі катастрофізму: історіософську, антропологічну, технократичну, їх місце і функцію в українсько-польському літературному діалозі між Першою та Другою світовими війнами.

У підрозділі 1.1. «Українська та польська література міжвоєнного двадцятиліття: катастрофічні ландшафти» уточнено поняття «міжвоєнне двадцятиліття», узагальнено наявні на сьогодні класифікації й концепти українсько- польського літературного процесу, розглянуто основні філософські засади. Обґрунтовано авторське розуміння екстрачинників культурного вибуху, що окреслив нову парадигму світової культури, непрості умови письменницького життя в Україні та Польщі 20-30-років ХХ ст.

Аналіз окремих концептів періодизації літератури міжвоєнного двадцятиліття українських і польських науковців (І. Дзюба, Ю. Ковалів, Ю. Лавріненко, Е. Бальцежан, Т. Бурек, Л. Евстахевич, Г. Маркевич та ін.) засвідчує майже повну діахронію літературного розвитку, його переривчасте синхронічне наповнення: коли польське письменство мало можливість майже протягом усього цього часу еволюціонувати через індивідуальну свободу, вільний вибір тем і стилів, незалежну критику, ознайомлення зі здобутками світового мистецтва, то українське, особливо після 1933 р., в підрадянській частині переживало стагнацію та уніфікацію, нівелювання творчого потенціалу й переведення його на «єдино правильні» соцреалістичні рейки, а література в умовах Західної України та на еміграції не могла повністю замінити втрачені цінності й дефіцит фізично й морально знищених авторів.

«Ландшафти» української і польської літератур міжвоєнного двадцятиліття означені катастрофічним забарвленням. Важливу роль у зміні методологічно-естетичних конфігурацій художнього письма відіграли філософія життя Ф. Ніцше, А. Бергсона, В. Дільтея, Г. Зіммеля, психоаналіз З. Фройда, феноменологія (Е. Гуссерль, М. Шеллер, Р. Інгарден, М. Гайдеґер), теорія мислення В. Джеймса, естетичні знахідки екзистенціалістів (С. К'єркеґора, Л. Шестова, М. Бердяєва, К. Ясперса).

Особливістю української літератури була її приналежність до географічного простору кількох держав, у силу чого художній горизонт нескінченно просторово й темпорально розтягнутий. Ця своєрідність визначає різні рівні феноменологічної рецепції світу та її катастрофічні настрої. У підрадянській Україні, особливо 20-их років, письменники конституювали екзистенцію і її ситуацію в світі: «закинутість людини у світ», випадковість її присутності, темпоральність, трансцендування і т.д. (творчість В. Підмогильного), а також моделювали трагедію «зайвої людини» і неможливість розуміння індивіда собе ж таки (проза М. Хвильового) тощо, а в літературі Західної України й еміграції - деформацію свідомості, втрату державності (Є. Маланюк, Ю. Липа, К. Гриневичева, Н. Королева та ін.). В обох частинах літератури катастрофічний вимір пов'язується з трагедією голоду в Україні, але, якщо у письменників радянських (В. Підмогильний, П. Тичина, С. Васильченко та ін.) йшлося здебільшого про події 1921-1923 рр., то голодомор 1932-1933 рр. знайшов художнє втілення в еміграційній літературі («Марія» У. Самчука), про що на метрополії писати було заборонено.

Польська література цього періоду, перебуваючи в обставинах відносної свободи й інтеграції у європейський контекст, але відчуваючи загальні занепадницькі настрої епохи, сфокусувала увагу на питаннях кризи культури, історіософській, етологічній та есхатологічній проблемах (творчість С.-І. Віткевича як драматурга і прозаїка, проза Я. Івашкевича, соціально-психологічний роман Я. Парандовського, гротескний роман В.Ґомбровича, поезія груп «Kwadryga», «Їagary», люблінської поетичної групи на чолі з Ю. Чеховичем тощо).

Українська й польська літератури міжвоєнного двадцятиліття мають як спільні, так і відмінні риси, але катастрофічна картина аномалій, викликана соціальною депресією, технократичною, антропологічною кризою тогочасного суспільства, визначила загальне спрямування письменницького мислення.

У підрозділі 1.2. «Дискурс катастрофізму в українській і польській філософській та літературно-критичній думці міжвоєнного двадцятиліття» здійснюється аналіз ідей польських філософів М. Здзеховського та Ф. Знанецького, які обґрунтували цілісну концепцію катастрофізму, його імплантацію в суспільну свідомість. Під впливом катастрофічної теорії культури О. Шпенґлера свої есхатологічні ідеї розвинув М. Здзеховський у працях «Європа, Росія, Азія» (1923) та «Перед обличчям кінця» (1937), де виразно поглибленою крізь призму протиставлення культури й цивілізації виступає опозиція між духовною й матеріальною сферами. Смертельну зовнішню загрозу для європейської культури він бачив у більшовицькій революції.

Діагноз сучасності й світові в дослідженні «Занепад західної цивілізації» (1920) поставив Ф. Знанецький. Як і в М. Здзеховського, у Ф. Знанецького смертельну загрозу цивілізації теж несе революція, в результаті якої наступає влада натовпу (охлократія). Культура, цивілізація, на його думку, є справою еліти, загроза якій означає загрозу культурі й цивілізації. Еліта однак має відкритий характер (М. Здзеховський висловлював протилежну думку), вона не детермінована суспільним походженням і включає в себе однаково і творців культури, і промисловців, і винахідників, і військових тощо. Катастрофізм Ф. Знанецького не мав якихось консервативних акцентів, адже для автора «Занепаду...» істотним було не те, що гинуть цінності, ідеали, на які спирався порядок культури до цього часу, а те, що існує загроза для творчого начала людини, без якого не може існувати культура й розвиватися цивілізація Див. Краснодембський З. На постмодерністських роздоріжжях культури. Пер. з пол. Р.Харчук. - К.: 2000. - С. 79-85; 87-98..

Дисертант аналізує світоглядні засади С.-І. Віткевича, «батька» польського катастрофізму, який своїм життям, а точніше, смертю (самогубством) 18 серпня 1939 р. визначив своєрідний кінець культури - початок Другої світової війни. У працях з філософії мистецтва «Нові форми в живописі та викликані ними непорозуміння» (1919), «Естетичні нариси» (1922), «Театр» (1923), романах «Прощання з осінню» (1927) і «Невситимість» (1930), трактаті «Поняття і твердження, імліковані поняттям Буття» (1935) він висловив думку, що внутрішня драма особистості полягає в конфлікті між індивідуальною свідомістю та усвідомленням себе як частини спільноти. Доля одиниці не має значення, а її прагнення до трансцедентного пізнання є шкідливою, бо порушує прагнення до спокою, рівноваги й комфорту. С.-І. Віткевич припускає, що в процесі соціальної еволюції люди втрачають навички й уміння мислити й медитувати, а коли-небудь можуть навіть позбутися метафізичних почуттів.

У дисертації розглянуто рецепцію шпенґлерівської філософії, запропоновану М. Хвильовим: звернувшись до ідеї «присмерку Європи», митець сформулював нову художню концепцію - «романтику вітаїзму», оперту на ідею циклічності історичних процесів. М. Хвильовий розщеплює циклічні процеси розпаду і занепаду культур, працюючи з набагато меншими одиницями культури - контрастами згасання і відродження.

Окремо роглянуто експлікацію катастрофічного дискурсу на сторінках польських та українських періодичних видань.

Підрозділ 1.3. «Історіософська криза: варіанти осягнення у філософії» розглядає філософські засади історіософського катастрофізму, втілені в працях О. Шпенґлера «Занепад Європи» (1918-1920), Й. Гейзинґи «В тіні завтрашнього дня. Діагноз духовної недуги нашої епохи» (1935), М. Бердяєва «Доля Росії» (1918), «Передсмертні думки Фауста» (1922), «Смисл історії» (1923), Ф. Степуна «Освальд Шпенґлер і Занепад Європи» (1922), С. Франка «Криза західної культури» (1922), «Крах кумирів» (1923) та «Духовні основи суспільства» (1930) та ін.

У європейській філософії перших десятиріч ХХ ст. склався цілий корпус текстів, де історіософська криза розглядалася як наслідок ряду соціальних і культурних подій на межі століть. Традиційно генезу сучасних теорій катастрофізму прийнято вести від праць О. Шпенґлера «Занепад західного світу» (частіше перекладають «Занепад Європи»). Рух історії, її логіка розглядалися німецьким мислителем як розвиток і закономірні перетворення (юність, розквіт, зрілість, занепад) узагальнених культурно-історичних форм. Однією з таких помираючих культур Шпенглер оголосив ту, до якої він сам належав, - західноєвропейську «фаустівську» культуру.

Висунувши думку про неминучість загибелі культури, О. Шпенґлер не мав на увазі матеріальну катастрофу людського світу. Він вважав, що призупиняється тільки подальший духовний розвиток і залишається мертва «цивілізація», яка є неминучою долею культури, знаменує собою виснаження її творчих сил. Звістивши про кінець епохи Нового часу, криза європейської культури кардинально перебудувала всі сфери життя Європи, втягнула людство в гігантський експеримент, в пошуки нової культури та нового життя, започатковуючи історіософську катастрофічну свідомість.

Й. Гейзинґа фіксує деструктивні процеси, що охопили різні рівні та сфери європейської культури: зниження раціонально-критичних поглядів у науці й філософії, розповсюдження й успіх різноманітних расових і геополітичних теорій, примат практики й волі над розумом, культ життя в його безпосередньо-вітальних формах, піднесення ідеалів героїзму й боротьби над тверезим розрахунком і толерантністю. Кульмінацією таких тенденцій філософ вважав «культ солдата» і тоталітарного колективізму. Катаклізми, які переживала культура, Й. Гейзинґа називає «варваризацією». Опираючись на свої знання світової історії, мислитель вважав, що розвинута культура може існувати тільки на базі принципів індивідуальної ініціативи й відповідальності, приватної власності й свободи мислення та дії.

Російські філософи (М. Бердяєв, Ф. Степун, С. Франк) величезною трагедією для всієї європейської культури вважали більшовицьку революцію 1917 р. Причини трагічного характеру епохи вони вбачали духовній, релігійній, культурній кризі, що охопила людство на межі століть.

У підрозділі 1.4. «Антропологічні моделі катастрофізму» йдеться про перехід соціокультурної кризи європейського світу до антропологічної, кризи людського існування. К. Ясперс у праці «Духовна ситуація часу» (1931) намагався пояснити смисл цієї ситуації в екзистенційно-антропологічній перспективі, Х. Ортеґа-і-Ґассет в есеї «Бунт мас» (1930) аналізував явище «масової людини», Е. Юнґер у дослідженні «Робітник. Держава і ґештальт» (1932) звернувся до формування тоталітарної свідомості, російські філософи (М. Бердяєв, С. Франк) переважно вивчали трансформацію людської особистості під впливом більшовицького перевороту та утвердження сталінізму тощо.

У філософії та літературі міжвоєнного світу фіксується руйнація людини, яку сформував Новий час (її основні характеристики: homo individualis; homo idealis; homo rationalis). Можна припустити, що ця людина не просто зникла як вид - вона не витримала випробувань цивілізацією, війною, технікою, економікою, благополуччям тощо. ХХ століття нової моделі людини не створило, «людина маси» не може розглядатися як людський тип, вона так до кінця і не склалася, переживаючи трансформації разом із суспільством.

Х. Ортеґа-і-Ґассет, аналізуючи ситуацію свого часу, приходить до песимістичних висновків: майбутню долю Європи і світу взагалі він бачить у похмурих тонах - панування «масової людини», бюрократії, тоталітарного режиму, знищення культури, перетворення людей у технічних роботів. Протистояти вторгненню «масової людини» може й повинна «вибрана меншість» - такий тип людей, який зустрічається у всіх соціальних групах і який підкорює своє життя служінню вищим нормам. Така соціальна еліта приймає на себе всі труднощі буття, ставить собі за мету вдосконалення світу та самовдосконалення.

На думку М. Бердяєва, закінчується ренесансний період історії. Ренесансне самопочуття людини, її впевненість в безмежності творчих сил, здатності створювати життя шляхом мистецтва, безмежності пізнавальних можливостей (з часом, із втратою Божественного образу, з ростом індивідуалізму) замінюється відчуттям обмеженості творчої сили людини, роздвоєністю та рефлексією. Парадоксальна суперечність гуманізму нової історії, вважає філософ, полягає в тому, що людина, починаючи із утвердження своєї могутності в пізнанні та мистецтві, в перетворенні суспільства та в інших сферах, поступово переймається сумнівом у безмежності власних сил, що в цілому є наслідком зануреності людини винятково в саму себе і закритості від всього надлюдського, Божественного.

На ґрунті песимістичних поглядів щодо морального стану людства виріс екзистенціалізм, який почав свій відлік у ХІХ ст. працями датського філософа С. К'єркеґора та продовжився у розмислах М. Бердяєва, Л. Шестова, К. Ясперса, Е. Гуссерля, а пізніше - А. Камю, Ж. П. Сартра, М. Мерло-Понті. Пропозиції екзистенціалізму знайшли відгук серед багатьох літераторів. Роздуми про сенс людського буття, абсурдність існування на початку ХХ ст. домінують у творчості Ф. Кафки (романи «Процес», «Замок», ряд зразків малої прози) та ін. В українському письменстві з екзистенційними поглядами пов'язана творчість М. Куліша, В. Підмогильного, М. Хвильового, В. Домонтовича, Є. Плужника, В. Свідзінського, а в польському - Я. Івашкевича, Б. Шульца, З. Налковської, Ч. Мілоша та ін.

Злам у душах сучасників викликала Перша світова війна, що стала поворотним етапом в історії людства, закономірним результатом соціокультурної кризи, привівши в літературу нову людину, «втрачене покоління». Кризовий розвиток ХХ ст. був багато в чому визначений характером і результатами війни, напередодні та після якої в Європі та Америці широко розповсюдилися настрої духовної розгубленості та спустошення, яскраво описані у творах Т. Манна, Р. Музіля, Ф. Кафки, Е.-М. Ремарка, Р. Олдінгтона, С. Фіцджеральда, Г. Гессе, Ю. Віттліна, О. Турянського та ін.

У підрозділі 1.5. «Моделі технократичного катастрофізму» характеризується трагічне бачення майбутнього, що пов'язувалося з досягненнями науково-технічного прогресу, який багато в чому визначив стандартизацію суспільного та особистого життя людини, обмеження її свободи, перетворення особистості на бездушний автомат.

Трагічне сприйняття наслідків широкомасштабного науково-технічного розвитку, що охопив суспільство ХХ ст., - одна зі складових катастрофічного світогляду. Багато мислителів були стурбовані такими проблемами, як соціальні наслідки технічного розвитку, естетичні проблеми й особливості технотронної ери, формування системи цінностей в індустріальному й постіндустріальному суспільстві тощо. Філософське узагальнення технократичного катастрофізму втілено у працях Л. Мамфорда «Техніка і цивілізація» (1934), «Культура міст» (1938) та ін., Х. Ортеґи-і-Ґассета «Роздуми про техніку» (1935), О. Шпенґлера «Людина і техніка» (1931), М. Устрялова «Проблема прогресу» (1930), М. Бердяєва «Доля Росії» (1918), «Смисл історії» (1923), «Людина і машина» (1931) та ін.

Із розвитком техніки, її переможною ходою філософи пов'язують багато трагічних тенденцій в історії ХХ ст.: відбувається прискорення всіх процесів; людина не має часу задуматися над здійснюваним; йде незворотний процес дегуманізації - і саме від росту людської могутності. Мислителі роблять висновок, що техніка не може стати порятунком у період духовної кризи, в епоху втрати ціннісних орієнтирів, моральних та культурних основ, тобто ситуації, в якій опинилося європейське людство в ХХ ст. Звернення до техніки не допомогло подолати кризу культури, людина втратила попередні духовні цінності, а техніка змогла дати тільки матеріальне, але обездуховлене, обезособлене, міщанське суспільство.

Критична оцінка техніцистського оптимізму, далекоглядних перспектив теорії технократичного благоденства знайшла своє відображення в художніх творах багатьох письменників, зокрема в антиутопіях («Ми» (1927) Є. Замятіна, «Дивний новий світ» (1932) О. Гакслі, «Котлован» (1928) і «Чевенгур» (1929) А. Платонова, «Механічна піанола» (1932) К. Воннегута, «Прощання з осінню» (1925-1926) і «Невситимість» (1927-1929) С.-І. Віткевича, «Сонячна машина» (1921-1924) В. Винниченка та ін.). Антиутопія - своєрідна матриця, в якій зафіксовано найстрашніші, на думку авторів, небезпеки, що загрожують людству в майбутньому, але їх корені приховані вже в сучасному; тут створюються суспільні моделі, що викликають жах, відлякуючи своїми порядками; для них характерні мотив застереження, пов'язаність із реальним життям, і головне - пророчий катастрофізм: письменники за власною волею виконують роль Кассандри, показуючи сучасникам, що виходить з утопічних ідей, якщо їх втілювати в життя, пророкують випробування для людства.

У підрозділі 1.6. «Есхатологічна та апокаліптична проблематика у філософсько-літературній думці міжвоєнного двадцятиліття» схарактеризовано джерела виникнення апокаліптичних текстів, визначено основні шляхи їх утілення. Екскурс у дослідження проблеми свідчить, що вона широко обговорювалася у філософії й розвивалася у працях Августина Блаженного, Г. Сковороди, В. Соловйова, С. Булгакова, М. Бердяєва, А. Шопенгауера та ін. Не залишали без уваги тему апокаліптики література й образотворче мистецтво: вона звучить у катренах Нострадамуса, творах Данте, Й.-В. Ґете, М. Гоголя, Ф. Достоєвського, М. Булгакова та ін.; змальована на полотнах А. Дюрера, Ф. Гойї, І. Босха, С. Далі, М. Нестерова. Найвиразніше відчуття кінця історії віддзеркалилися в літературі на межі ХІХ-ХХ ст., коли автори створили метатекст світської літератури, де у вигляді своєрідного пророцтва чи утопічного сценарію майбутнього розкривали перед читачем завісу майбутньої долі світу.

Уже на початку століття на сторінках літературних видань функціонували висловлювання, які констатували кризовий стан суспільства, нестабільність суспільної свідомості, культури, мистецтва. Відзначалося, що художні настрої визначних літераторів позначені відчуттям нудьги буття, невтоленості невизначеної спраги при пересиченні життям, очікуванням смерті: утверджувалися факт роздвоєності моральної свідомості, заміни природного ставлення до життя окультно-містичним символізмом.

Відчутно вплинули на всю літературну та релігійно-філософську традицію ХХ ст. ідеї В. Соловйова, який у праці «Три розмови про війну, прогрес і кінець світової історії» (1900) висловив думку про приреченість та катастрофічність сучасного йому світу. Для Соловйова Антихрист - це не страшний звір, як його бачили середньовічні богослови, а надлюдина, яка уявила себе Богом і хоче від його імені досягти абсолютної влади, встановивши рай на землі шляхом вирішення всіх соціальних і побутових проблем.

Тема Апокаліпсису стає основною в творчості російського мислителя, письменника-символіста Д. Мережковського. У 1930 р., усвідомлюючи весь трагізм наслідків Першої світової війни, російської революції, політичних і соціальних процесів у Росії та Європі, автор, який знаходився в еміграції, звертається до теми есхатології історії у книзі «Атлантида - Європа». Д. Мережковський робить спробу на основі глибокого філософського, релігієзнавчого, культурологічного, етнографічного матеріалу провести паралелі, знайти аналогії між міфологічною історією древньої Атлантиди і сучасною йому суспільною ситуацією. Автоське сприйняття загострене перебуванням в еміграції, відірваністю від батьківщини, відчуттям катастрофізму власної долі вигнанця.

Апокаліптичність у літературі перших десятиріч ХХ століття виражалася також через очікування історичних катастроф, теми революції та кризи європейської культури як чітких ознак кінця світу. Творчість Я. Каспровича, А. Бєлого, О. Блока, Вс. Іванова, Д. Мережковського, П. Тичини, Т. Осьмачки, О. Стефановича, Б.-І. Антонича трактує апокаліптичну тематику в релігійно-філософському ракурсі, де Апокаліпсис служить тільки рамкою, в яку вміщена ідея про вибух, порушення всіх життєвих устоїв.

В українському письменстві апокаліптична тема спроектувалася на інфернальні мотиви, коли покарання за гріхи людства переосмислюється через вічну спокуту. Поняття інфернального простору в творчості письменників переломних, межових епох Кирила Транквіліона-Ставровецього (кінець 60-х-поч. 70-х рр. ХVІ ст.-1646) та Миколи Хвильового (1891-1933) дає можливість розглянути своєрідну авторську форму реалізації світу, втілення наявних концептуальних систем.

Другий розділ «Філософсько-естетичні моделі катастрофізму» складається з п'яти підрозділів. У підрозділі 2.1. «Проза В. Підмогильного і Б. Шульца: екзистенційний аспект катастрофізму» розглядаються екзистенційні моделі катастрофізму. В українській і польській літературах першої третини ХХ ст. означилися тенденції, які виразно засвідчують їх близькість із загальноєвропейською культурною парадигмою. У 20-ті рр. ХХ ст. у світовій думці посилився інтерес до проблем, викликаних усвідомленням кризи людського буття (ці проблеми, згодом кваліфіковані як екзистенціалістські, значною мірою визначили напрямок розвитку всієї європейської культури минулого століття і зберігають своє значення по сьогодні). Екзистенційна модель представлена порівняльним аналізом творчості В. Підмогильного (мала проза, «Повість без назви» - 1934) та Б. Шульца («Цинамонові крамниці» - 1934, «Санаторій під клепсидрою» - 1937), а також частковою характеристикою текстів інших авторів, які звертали увагу на невлаштованість людини у світі (М. Хвильовий, І. Бунін та ін.).

Живучи в різних системах, але переймаючись проблемою людини, В. Підмогильний і Б. Шульц у своїх текстах роздумують про можливості буття/небуття, особливості його виявлення. У їх прозі виокремлюємо головні екзистенціальні модуси: страх, біль, самотність, свобода, закинутість, голос совісті, межова ситуація, буття-в-світі, буття-у-собі, буття-для-себе, буття-для-іншого, абсурд, самогубство, метафізичний бунт тощо. Значної уваги письменники надають одній з визначальних категорій екзистенціалізму - категорії відчуження. Вони фіксують особливий стан людини, коли вона під впливом технічної індустріалізації та певної нівеляції індивідуальності дистанціюється від світу, переживає відчуття непевності, невизначеності.

В. Підмогильний і Б. Шульц звертаються до мотиву страху перед деградацією людини, висловлюють пересторогу перед дегуманізацією. В українського письменника вона принаявна в різних образах та сюжетних виявах, в польського - експлікована через щеплення людині якостей предмета, манекена. Особою, яка виражає цей комплекс, в оповіданнях «Цинамонових криниць» (1934) постає батько, торгівець тканинами. Якщо батько у Шульца («Трактат про манекенів»), виголошуючи свої думки, в першу чергу говорить про «банкрутство реальності», то Іван Босий в однойменному оповіданні Підмогильного втілює трагізм та абсурдність означеного суспільства, виражає погляд самого автора на революційні й постреволюційні процеси як на певну екзистенціальну катастрофу.

Для передачі екзистенціальної напруги тексти українського й польського письменників пронизані словами та образами, що маркують катастрофічне світосприйняття та світовідчуття персонажів; негативний настрій спостерігається не лише на рівні розвитку конфліктів, трансформації образів героїв, а й на рівні мікрообразів, духовного страждання героїв, загостреного до трагізму. В «Цинамонових криницях» та «Санаторії під клепсидрою» люди показані як істоти втрачені, які не можуть звільнитися від процесу деградації та дегуманізації - вони манекени, ляльки, м'ясо, у прозі В. Підмогильного постає безодня, де перебуває людина після великих катаклізмів перших десятиріч ХХ ст.

У підрозділі 2.2. «Катастрофічні виміри української і польської історичної прози (К. Гриневичева, Ю. Липа, Я. Івашкевич)» окреслюються основні моделі історіософського катастрофізму, спільні для всього цивілізованого світу (занепад суспільства, трагедія європейського гуманізму, відмирання вічних усталених цінностей), а також властиві для українства (трагедія української держави; втрата еліти; роздвоєння особистості українця).

У творах «Шестикрилець» (1935), «Шоломи в сонці» (1929) К. Гриневичевої та «Червоні щити» (1934) Я. Івашкевича події, що відбуваються у другій половині ХІІ ст., проектуються на сучасне авторам життя, але це проектування не механічне, за аналогією, а сконструйоване за принципом трансформації історичної свідомості: минуле стає минулим хронологічно, а топографічно залишається незмінним, сучасним, тому й нагадує про колишні часи. Важливий не тільки об'єктивний смисл подій, а те, як вони сприймаються, адже сприйняття певних подій як значимих постає ключовим чинником.

Письменники по-різному пояснюють історичні події, витворюючи певну модель історичного процесу, тієї чи іншої історичної епохи, подаючи своє уявлення про його сутність. Різноманітність інтерпретаційних можливостей відображає реальну складність історичної доби, тобто різні пояснення не заперечують, а доповнюють одне одного. Твори К. Гриневичевої та Я. Івашкевича становлять не тільки сугестивні візії історичних часів, але й глибокий аналіз центральних для тогочасного українського й польського суспільств політично-культурних проблем. Автори подають драматичні долі своїх країн, які тяжіють до Заходу, але водночас відчувають постійну загрозу своїй державності від його репрезентантів, своїх найближчих сусідів: Німеччини для Польщі та самої Польщі для України. Звідси в Івашкевича спротив захопленого культурою Заходу героя універсалістичним планам Фрідріха Барбаросси і - в підтексті - застереження перед агресією гітлерівської Німеччини.

Своєрідними кодами, що формують сприйняття фактів (як реальних, так і потенційно можливих) у відповідному історико-культурному контексті, стають коди Атлантиди й Варварства, одночасне втілення раю та катастрофи, знищення.

Письменники, звертаючись до періоду державної роздробленості, ворохобництва й безладу, виводять на перший план неординарних особистостей, які шукають себе у світі й світ у собі. Пошуки відбуваються в межах катастрофічних координат, де автори, вірні ars memoria, відчули тривогу сучасної їм епохи й зуміли зафіксувати її в художніх текстах.

У романі «Козаки в Московії» (1934) Ю. Липи моделюється історична ситуація України середини ХVІІ ст., побудована як повідомлення про цікаві й незвичайні пригоди трьох побратимів у Ґданську, Москві, на Волзі, в Чигирині. Як автор історичного роману Ю. Липа створює двоосевий світ - Козаччини та Московії, які цілковито відрізняються одна від одної, а точки їх перетину можливі або тільки в особистих вимірах (Соколець - Алдоким), або ж у процесі протистояння, навіть взаємовідторгнення. Катастрофізм Ю. Липи можна означити як «зцілюючий» (Я. Кришак): катастрофа не є кінцевим етапом подій, а одночасно знищенням і відкриттям нової перспективи; важливою постає можливість інтерпретації як поштовху до пошуків гуманістичного сенсу існування, як драматичної духовної спроби, що повинна окреслити лад цього визначеного сенсу.

Підрозділ 2.3. «Дегуманізація людини як вияв технократичного катастрофізму (на матеріалі прози М. Хвильового, М. Івченка, Я. Івашкевича)». Загроза технізації та машинізації вилилася в цілому емоційно-психологічному комплексі, який можна класифікувати як технократичну модель катастрофізму. У період міжвоєнного двадцятиліття в українській та польській літературах проблема омашинення, технізації людини, почуттів визначила цілий корпус текстів, різних за жанрами та художнім спрямуванням, але об'єднаних спільними викликами доби. Це, насамперед, проблема відчуження людини від родинних джерел, землі, співгромадян, навколишнього середовища, а потім і тотальне (абсолютне) відчуження, трансцендентна «бездомність» з бездуховно-бездушним існуванням; пов'язане з втратою духовності омасовлення людини, її нівеляція як індивідуальності, своєрідне знелюднення, трансформація homo sapiens у homo mechanicus.

Повість «Санаторійна зона» (1924) М. Хвильового фіксує загальносвітову літературну тенденцію попередження машинізації людини, наявну в творах «Бунт машин» (1921) Р. Роллана, «Р.У.Р.» (1921), «Кракатит» (1924) К. Чапека, «Ноги Ізольди Морган» (1924) Б. Ясенського та ін. М. Хвильовий, моделюючи всі етапи пошуків анарха, відтворює трагедію буття загубленої у світі й часі нещасної істоти, яка, відчувши всесильність і вседозволеність у вирішенні чужої долі, підсвідомо зрозуміла аморальність такої ситуації й провела вектор свого життєвого шляху через духовні й душевні випробування до «очищення» в холодній воді, до фізичного самознищення.

Твори М. Івченка («Землі дзвонять», «Порваною дорогою» та ін.) і Я. Івашкевича («Панянки з Вілько», «Березняк» та ін.) пропонують оригінальне художнє втілення технізації людської спільноти через особливе структурування текстів, чіткі опозиції, презентацію авторського бачення проблеми.

У творчості М. Івченка процес протиставлення природи й цивілізації, з одного боку, заявляється, але не вирішується ні на чию користь, оскільки модель поведінки головної героїні фіксує повернення до землі («Порваною дорогою»); з іншого, простежується руйнування гуманістичної моралі вже в сільському просторі, раніше недоторканному («Світляки», «Землі дзвонять»).

Значна частина прози Я. Івашкевича міжвоєнного двадцятиліття («Панянки з Вілько», «Березняк», «Сніданок у Теодора» та ін.), незалежно від життєвого матеріалу, який стає об'єктом художнього осмислення, побудована за принципом зіставлення минулого й сучасного, але між ними обов'язково є певний період, який можемо назвати «недавньою історією» (М. Ямпольський). У нього немає такої чіткої вказівки на технізацію як головну причину негативних змін у суспільстві, як у М. Івченка, але визначена опозиційність передбачає такий висновок, оскільки йдеться про відчуження людей, зниження емоційного сприйняття життя, збайдужіння до навколишнього. У повісті «Панянки з Вілько» Я. Івашкевича можна спостерегти своєрідну трансформацію колективної пам'яті, процес її прикрашання і містифікації.

У підрозділі 2.4. «Перша світова війна як моральна катастрофа людства: проза О. Турянського та Ю. Віттліна» простежено дуалізм війни в різножанрових художніх текстах, створених з різних, інколи протилежних ідейних позицій, різних і за рівнем мистецької майстерності авторів. Події, постаті та реалії, побачені в новій перспективі, постають у багатоаспектності та неоднозначності розуміння тотальної війни, яка в літературі постає як явище «незрозуміле», «нерозкрите», «неуявлюване». Цю «невиражальність» нової війни, додатково поглибленої національними ситуаціями, розуміли самі письменники: С. Жеромський, З. Налковська, В. Оркан, Б. Струг, Ю. Віттлін, Б. Міцінський, С. Рембек з польського боку, та О. Турянський, В. Стефаник, Марко Черемшина, Катря Гриневичеваа, У. Самчук, А. Головко, Р. Купчинський, О. Варавва-Кобець - з українського.

Повість-поема «Поза межами болю» (1921) О. Турянського позначена динамічною експресивністю, нагромадженням хаотичних візій, щемливим відчуттям душевного болю, «Сіль землі» (1935) Ю. Віттліна зовнішньо спокійна, врівноважена, її композиція симетрична. Катастрофа людини на війні передається авторами різними засобами. Поганська і християнська топіка (сонце, мати з дитиною на руках) в О. Турянського, нівеляція особистості в абсурдному світі війни, чужому та абсолютно байдужому в Ю. Віттліна ведуть до одного висновку - війна визначається як ненормальний станом людського буття. Водночас катастрофізм обох авторів можемо назвати катастрофізмом зцілюючим - антилюдяна, протиприродна філософія війни перетворюється у філософію незнищенності життя, домашнього вогнища.

Поетика воєнної прози збагачується завдяки особливому трактуванню мотиву «війна і кохання», через який пропонується катастрофічний погляд на стосунки закоханих як на ситуацію, коли щоденне життя на війні є візією майбутнього зі спрощеними почуттями (А. Барбюс «Вогонь», Г. Шкурупій «Жанна-батальйонерка»); кохання до жінки постає не виявом людських почуттів, а протиставляється війні, втілюючи безсенсовість відторгнутої дійсності (Е. Гемінґвей «Прощавай, зброє!», А. Струґ «Могила невідомого солдата»).

У воєнній прозі виділяємо кілька типів пейзажу: реалістичні, імпресіоністичні, символістські, експресіоністичні; психологічні; ліричні; патріотичні. Найбільш вживаними є топоси поля бою (як до, так і після дії), руйнацій після відступу ворожого війська, пасторальних ідилій на противагу душевному стану персонажів. Воєнні пейзажі є і тлом, на якому відбуваються важливі події, і настроєм автора, засобом, за допомогою якого передаються емоції, осмислюється сенс людського життя, визначаються пріоритети майбутнього. Польські та українські пейзажі, презентовані в тодішній літературі, подібні між собою та одностайні в описах, у доборі й порядку елементів, колористиці, своїй вписаності в простір воєнного театру смерті та абсурду.

У підрозділі 2.5. «Суїцидна модель катастрофізму в українській і польській прозі міжвоєнного двадцятиліття» проаналізовано суїцидальні мотиви в літературних текстах, у долях окремих авторів. Здебільшого самогубство постає трагічним результатом зіткнення, конфлікту особистості з суспільним ладом, що логічно пояснюється складною ситуацією в Україні та Польщі. Суїцидальні мотиви наявні у творчості М. Хвильового («Санаторійна зона», «Редактор Карк», «Заулок»), В. Підмогильного («Остап Шаптала», «Військовий літун»), А. Головка (перше видання роману «Бур'ян»), М. Могилянського («Честь»), Я. Івашкевича («Гілярій, син бухгалтера»), М. Хороманського («Двозначні оповідання»), З. Налковської («Межа»), П. Гоявічинської («Райська яблуня»), М. Домбровської («Знак життя», «Ночі і дні») та ін.