В українській та польській літературі міжвоєнного двадцятиліття суїцидальні мотиви самогубство постає трагічним результатом зіткнення, конфлікту особистості з суспільним ладом, що логічно пояснюється складною ситуацією, яка склалася в Україні та Польщі (незважаючи на здобуття Польщею незалежності). Письменники описують аномічні (Е. Дюркгайм) випадки суїциду, коли деструктивні процеси в суспільстві відбиваються у психіці людини стражданнями й болем, знаходячи втілення через вчинення егоїстичного та альтруїстичного самогубств

У творах українських і польських письменників складна суїцидальна картина виступає своєрідною матрицею різноманітних настроїв суспільства, зокрема акцентується увага на авторському суїциді (долі М. Хвильового, С.-І. Віткевича). Обидва письменники своєю творчістю означили складний комплекс модерної людини, самотньої, жорстокої до інших та самої себе, позбавленої найвищої віри, що може давати порятунок. Можна припустити, що трагічний фінал був своєрідно передбачений, навіть спровокований через артикулювання такого вчинку у творах.

Третій розділ «Жанрово-тематичні моделі катастрофізму» пропонує аналіз катастрофічних тенденцій у прозі різного жанрово-тематичного спрямування. Досліджено різний вияв катастрофізму як ідейно-стильового явища у жанрах щоденника, антиутопії, любовного роману, окремо схарактеризовано гротеск як форму катастрофізму та його жіночий дискурс.

У підрозділі 3.1. «Катастрофізм як один із чинників жанротворення мемуарної прози міжвоєнного двадцятиліття» визначено особливості автобіографічної прози, зокрема щоденникового жанру, для якого характерний особисто-інтимний характер, щирість висловлювання; домінантою в таких текстах є автокомунікація, котра передбачає періодичність записів; різноманітні в тематичному відношенні записи утворюють певну послідовність, що носить дискретний характер і віддзеркалює зміну дат. Ведення щоденника передбачає перетинання сфери письмової та сфери внутрішнього мовлення, взаємодія яких при художній трансформації жанрової форми призводить до посилення ліричної експресії, появи часто розгорнутого самоаналізу.

Міжвоєнне двадцятиліття, насичене багатьма значущими, але й трагічними подіями, спричинило особливу популярність щоденникового жанру. Найбільш показовими є щоденникові записи Є. Чикаленка, С. Єфремова, І. Буніна, З. Налковської та ін. Так, оперативність, достовірність і відвертість, правдиве висвітлення життя надають щоденнику Є. Чикаленка, поряд із спорідненими жанрами (листами, спогадами тощо), документальну вартість. Структура щоденника нагадує стрижень, на який у хронологічній послідовності нанизані спостереження, роздуми, принагідні авторські нотатки. Катастрофізм ситуації Є. Чикаленко бачить у трьох вимірах: катастрофа Європи, власне, культурна, цивілізаційна; катастрофа України, її державності; катастрофа особистості.

В автобіографічній повісті «Хроніка Гречок» (1931) В. Леонтовича знайшли втілення екзистенційна й історіософська моделі катастрофізму, спричинені подіями Першої світової війни та російської революції 1917 р. Твір за своїм задумом та втіленням вписується в тогочасну емігрантську прозу («Дитинство Микити» О. Толстого, «Юнкери» О. Купріна, «Життя Арсеньєва» І. Буніна та ін.). Незважаючи на опис ідилічно-пасторального життя роду Гречок, В. Леонтович маркує кожного з них «психічною ціхою» (Є. Маланюк), показуючи «змаління» героїчного колись панства (як у О. Стороженка, в якого брати-близнюки з однойменного роману наділені прізвищем Бульбашки, що створює опозицію до Бульби в М. Гоголя). Наявна у творі модель «втраченої еліти» детермінована катастрофічною свідомістю, притаманною письменникові.

Текст В. Леонтовича є розповіддю про зникнення роду, загибель світу, тому він наповнений катастрофічними кодами, серед яких особливо виразним є код Варварства. Автор моделює світ свого персонажа в останні дні таким чином, що читач відчуває його приреченість, насамперед через опозицію до «інших»: в «Хроніці Гречок» це не варвари чи сарацини, а спочатку «свої» ж селяни, потім - червоноармійці. Руйнування маєтку, знущання з господаря, його смерть витворює важливі катастрофічні візії занепаду культурного світу.

У творах В. Леонтовича та І. Буніна, які хоч і дуже різні за формою, виникають катастрофічні візії двох людей, що, втративши вітчизну, відчували загрозу для всього культурного світу. Обидва автори пишуть не мемуари, не спогади, а звертаються до авторського вимислу, що дає змогу узагальнити своє бачення. Важливим є відчуття родових коренів, коли йдеться про розуміння розпаду усталеного світу, його загибель і передчуття загрози для майбутнього. Неминуча катастрофа оприявнюється через опозицію «я - інший», де герої протистоять хто реально (Левко Андрійович у В. Леонтовича), а хто подумки (Арсеньєв у І. Буніна) масі, натовпу.

Недоліки технічного прогресу, поширення комуністичної та фашистської ідеології спричинили бурхливий розквіт антиутопії на початку ХХ ст. (підрозділ 3.3. «Антиутопія як жанрова модель катастрофізму (на матеріалі творів В. Винниченка, С.-І. Віткевича, Е.Юнґера)»). У письменників, які одними з перших звернулися до цього жанру, ще відчувається тісний зв'язок з утопією: не ставиться під сумнів матеріальне благополуччя майбутнього суспільства, спостерігається наявність «кришталевого палацу» - тісного для життя душі, але надійно побудованого та щедрого на багатства. Антиутопії здебільшого подають фантастичний світ і застерігають: те, що на сьогодні здається цілковито нездійсненним і другорядним, завтра може стати домінантою суспільного життя.

Міжособистісне відчуження, соціальна «механізація», прогресуюча духовна бідність турбували В. Винниченка в «Сонячній машині» (1924) й С.-І. Віткевича в «Прощанні з осінню» (1925-1926) і «Невситимості» (1927-1929). Кожен з них по-своєму моделював світ майбутнього, але в їх романах уявне майбутнє пророчо розглядалося крізь призму сучасного для них життя. Жанрове визначення цих творів як антиутопій певною мірою умовне, тому що вони містять елементи політично-філософського, соціально-психологічного, науково-фантастичного, авантюрно-детективного жанрових різновидів.

Жанр антиутопії детермінував антропологічний, історіософський, технократичний різновиди катастрофізму. Так, обидва письменники замислюються над проблемами особистості в майбутньому суспільстві, в першу чергу звертаючи увагу на її нівеляцію. Сонячна машина у В. Винниченка знищує індивідуальність, неповторне людське «Я», призводячи до «сонячної» рівності, а людина поступово стає часткою загальної маси, для якої головне - їжа («сонячний хліб»). С._І. Віткевич у ролі ілюзорного порятунку використовує чудодійну пілюлю, винайдену на Сході малайсько-китайським ідеологом Мурті Бінгом. «Мурті-бінгізм» стає своєрідним порятунком від жаху сучасності, але персонажі С._І.Віткевича, яких раніше мучила філософська «невситимість», прийнявши пілюлю, прийнявши нову владу й пішовши до неї на службу, не змогли позбутися залишків своєї особистості та стали типовими шизофреніками. Обидва письменники різними шляхами доходять висновку, що особистість не може існувати в умовах штучно створеної свободи (завдяки Сонячній машині і пілюлям Мурті Бінга), це призводить до самознищення індивідуальності, перетворення її у тварину, байдужу до всього.

Німецький письменник Е. Юнґер у романі «На Мармурових скелях» (1939) зумів простежити формування катастрофічної ментальності, проаналізувавши поступове наростання її найважливішої ознаки - страху - в різних виявах. Автор моделює світ країни напередодні та в часи трагічної катастрофи, наголошуючи на тому, що людству в цілому загрожує моральна криза.

У підрозділі 3.4. «Моделювання людської невлаштованості в експериментальній прозі міжвоєнного двадцятиліття (роман Г. Шкурупія «Жанна-батальйонерка)» йдеться про експериментальну романістику, в якій простежуються катастрофічні тенденції на рівні особистої невлаштованості та екзистенційної абсурдності буття.

У структурі роману поєдналися елементи соціально-психологічного, авантюрного та, найбільше, любовного романів. Твір ґрунтується не тільки на «розвитку любовних взаємовідносин» (Кавелті), але й відображає соціально-важливі події епохи (революція, війна тощо). Як і в любовному романі, використано прийом, спрямований на підтримку читацької уваги та напруги: герої до певного часу не усвідомлюють почуття, що їх пов'язує. У романі Г. Шкурупія психологічний конфлікт між героями ускладнений мотивом революційної боротьби, який в кінці постає головним, узятим із «репертуару» соціалістичного реалізму, коли очікування дещо інші, ніж у класичному любовному романі, але також усталені. Мотив, який у любовному романі не складає самостійної та повноцінної сюжетної лінії, в романі Г. Шкурупія переростає, відсуває на задній план любовну лінію. Душевна дисгармонія, що панує в душах персонажів, затихає тільки на якусь мить, але потім посилюється; напруга й розлад, що панують у суспільстві, накладаються і на душевні почуття, ворожість не перетворюється в любов, біди не зникають, а постають у гіпертрофованому вигляді в сновидінні Жанни та гарячкових пошуках Стефана.

Г. Шкурупій відходить від очікувань любовного роману й виправдовує очікування літератури соціалістичного реалізму. Водночас картина атеїстичного карнавалу-мітингу на фоні древньої Софії звучить трагічним дисонансом в оптимістичному фіналі, зіштовхуючи не тільки новий і старий світи (як це звучить в романі), але, насамперед, духовне та бездуховне.

У підрозділі 3.4. «Гротеск як форма вияву катастрофізму (за творами М. Йогансена та В. Ґомбровича)» характеризується одна з форм вираження катастрофізму (проблеми самотності, нерозуміння, парадоксів морального й духовного виборів) - гротеск, елементи якого стають засадничими у творах «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» (1932) М. Йогансена та «Фердидурке» (1937) В. Ґомбровича. Романи написані в руслі модерністського ґротеску, пов'язаного з романтичним.

Твори українського та польського авторів досить різні за своїм художнім втіленням, але об'єднує їх несприйняття сучасного суспільства як утілення лицемірства (на рівні громадському та особистісному). У текстах прочитується відчуття метафізичного неблагополуччя, що будь-якої миті може перерости в катастрофу.

Твори цілковито різняться за «технікою» виконання: різні персонажі, місце дії, сюжетні ходи. У «Фердидурке» й «Подорожі…» превалює досить гострий сміх над тогочасною літературною критикою, її вульґарно-соціологічним характером. Автори пишуть про те, що для них є болючим «тут-і-зараз»; водночас твори є вічними в своєму намаганні проникнути в таємниці буття людини. Метаморфози, присутні в романах, надають їм фантастичного незвичайного відтінку, підкреслюючи наявність тексту в тексті, оскільки сам процес перетворення потребує відповідної ситуації.

М. Йогансен і В. Ґомбрович у романах створюють цілий гротескний світ навиворіт, узагальнюючи його, оцінюючи реальність комплексно, на відміну від сатири, що завжди спрямована на конкретні явища й користується комічним началом як другорядним, щоб змусити читача обурюватися та викликати в нього бажання виправити ситуацію. Гротеск у «Подорожі…» й «Фердидурке» позбавлений однозначної оцінки, він відповідає основній релятивній установці сучасності, відмовляється від розмежування правильного й неправильного, поганого й доброго, що існують у гротеску невіддільно.

Структура світу в М. Йогансена та В. Ґомбровича постає в своєму гротескному вияві, у специфічному екзистенційному переживанні: це світ людини, який уже перестав бути її світом, тому що людина функціонує в ньому на кшталт речі. Гротеск стає формою вияву катастрофічної свідомості, повсюдно «розлитої» в тогочасному суспільстві.

У підрозділі 3.5. «Жіночий дискурс катастрофізму: проза Ірини Вільде і Полі Ґоявічинської» розкривається особливий кут зору на катастрофічні тенденції - жіночий. Обидві письменниці, майже одночасно опублікувавши свої твори, зафіксували характерну для 30-х рр. ХХ ст. тенденцію до активнішої артикуляції жіночого голосу, який як у польській, так і в українській літературі набував сильнішого звучання (можна назвати З. Налковську, М. Домбровську, М. Кунцевич, Г. Боґушевську та О. Кобилянську, К. Гриневичеву, Н. Королеву та ін.).

Власне індивідуальні моделі світів І. Вільде та П. Ґоявічинської різні (в української письменниці вона більше оптимістична, «вітаїстична», а в польської - позначена впливом песимістичного світогляду), але мова художнього простору в них має багато спільного, належачи часу, епосі, суспільній групі, до якої належали письменниці. Підтвердженням цього є фінали творів «Повнолітні діти» І. Вільде та «Райська яблуня» П. Ґоявічинської. В першої авторки він спрямований у майбутнє, оскільки думки головної героїні Дарки Попович є роздумами про долю свого покоління в його подальшому розвитку, а остання фраза повісті - кредо оптиміста. «Райська яблуня» закінчується смертю жінки (в ній читач впізнає Бронку) на вулиці, й обставини її кончини тільки підсилюють тяжке враження від самого життя.

У прозі І. Вільде і П. Ґоявічинської неодноразово постають промовисті етичні моделі, марковані через локус дому. В української письменниці він виступає протиставленням «дому» як місця народження, дорослішання, місця, де живуть рідні люди, та «антидому», що стає трансформатором тривог і страхів персонажів («станція» на перших порах квартирування, гімназія); у польської авторки такого протиставлення майже немає, позаяк світ у всіх його виявах щодо її персонажів налаштований вороже, а коли вони знаходять домашній затишок (квартира Моссаковських, будинок Цехни, мешкання Бронки), то це переважно ілюзія, що зникає, приносячи біль і розчарування. Якщо для дому І. Вільде можна подати три дефініції (це простір, будівля; втілення охорони традицій, дім душі; житло з його затишком і надійністю), то в П. Ґоявічинської тільки перша з них повністю принаявна, дві інші висловлені неоднозначно, умовно «розмиваючись», поруч із позитивним несучи й негативне навантаження.

Художній простір у творах І. Вільде і П. Ґоявічинської, який можемо позначити як «світ довкола», здебільшого постає чужим і ворожим стосовно головних героїв, виступаючи головним формотвірним чинником катастрофічної свідомості персонажів насамперед у виявах тривоги, страху, невпевненості, очікування гіршого, безнадії. Простір дому в письменниць кардинально різниться. В І. Вільде він є зовні закритою моделлю («фортеця»), розширеною всередину, в сферу почуття, що забезпечує міцний зв'язок персонажів; простір виконує дві функції: збереження сімейних і культурних традицій і цінностей та захисну функцію (житла). Для персонажів польської письменниці це відкрита модель простору, що виштовхує своїх мешканців у ворожий для них світ.

ВИСНОВКИ

У «Висновках» підсумовано й узагальнено основні положення та результати проведеного наукового дослідження.

Погляд на художні здобутки крізь призму бачення Іншого дає можливість помітити своєрідність національної белетристики, схарактеризувати загальні тенденції, побачити спільні й відмінні риси в літературах. Вияви катастрофізму в українських і польських художніх творах міжвоєнного двадцятиліття визначили спільний вектор художнього узагальнення трагічних небезпек для суспільства й людини. Водночас специфіка функціонування й розвитку національних літератур основується на катастрофічному дискурсі.

Трагічний песимізм письменників міжвоєнного двадцятиліття для кожного з них був окремим випадком наростаючої тривоги, яка ґрунтувалася не тільки на чинниках суспільного й культурного життя, з ясним відчуттям порогу епохи й невизначеності майбутнього, але й на думках зі світу великої науки, новими уявленнями про конечність, про катастрофічні процеси та енергетичний фіналізм, що не вкладалися в детерміністичні схеми традиційного мислення. Відповіддю на цей духовний катаклізм було становлення нових форм культурно-моральних ідентифікацій і культурно-історичних орієнтацій людини. В них помітне місце посідає катастрофічне світовідчуття, метафізика кінця та естетизація смерті як фундаментальної людської й культурної позитивної цінності.

Світоглядна криза межі ХІХ-ХХ ст., спричинивши суттєві зміни в духовній атмосфері європейського суспільства, викликавши величезну зацікавленість, віддзеркалилася в творчості письменників, художників, музикантів, скульпторів: тема «зникнення душі», зміління людини, «неістинності» людського існування стає однією з провідних у тогочасній творчості письменників. Ф. Кафка, Т. Манн, Р. Музіль, В. Підмогильний, М. Хвильовий, М. Івченко, Б. Шульц, Я. Івашкевич, В. Ґомбрович та ін. побачили й змалювали кризову суть епохи - конфлікт пріоритетів духовності, що відходять, і пріоритетів масової людини, що приходять.

Криза культури спричинила загальну кризу ХХ ст., історично й традиційно пов'язану з культурними трансформаціями. Однак ці трансформації не обмежуються культурою у вузькому розумінні цього поняття. Звістивши про кінець епохи Нового часу, криза європейської культури кардинально перебудувала всі сфери життя Європи, втягнула людство в гігантський експеримент, в пошуки нової культури та нового життя, давши початок формуванню історіософської катастрофічної свідомості. Основні тези історіософського катастрофізму висловлені у працях М. Данилевського, О. Шпенґлера, Г. Зіммеля, Й. Гейзинґи, М. Бердяєва, Ф. Степуна та ін.

Наприкінці 20-х років криза європейського світу перейшла в наступну стадію: соціальна депресія доповнилася кризою людського існування, або антропологічною, із загальною тенденцією до занепаду гуманістичної ідеології. Це явище стало об'єктом дослідження у філософських працях (К. Ясперс, Х. Ортеґа-і-Ґассет, Р. Ґвардіні, Е. Юнґер, П. Тілліх, Е. Муньє, М. Бердяєв, С. Франк та ін.) і белетристиці (Ф. Кафка, Р. Музіль, В. Підмогильний, М. Хвильовий, Я. Івашкевич, Б. Шульц та ін.).

Трагічне сприйняття наслідків широкомасштабного науково-технічного розвитку, що охопив суспільство ХХ ст., - одна зі складових катастрофічного світогляду. Багато мислителів були стурбовані такими проблемами, як соціальні наслідки технічного розвитку, естетичні проблеми й особливості сучасної технотронної ери, формування системи цінностей в індустріальному й постіндустріальному суспільстві тощо. Трагічне бачення майбутнього пов'язувалося з досягненнями науково-технічного прогресу, що багато в чому визначив стандартизацію суспільного та особистого життя людини, обмеження його свободи, перетворення особистості на «людину без властивостей» (Р. Музіль). Гуманітарна складова у філософії техніки представлена такими іменами, як Л. Мамфорд, Х. Ортеґа-і-Ґассет, М. Гайдеґґер, Ж. Еллюль та ін.

Урахувавши напрями розвитку світової філософсько-естетичної думки, виділяємо три основні моделі катастрофізму: історіософська, антропологічна, технократична.

Українська й польська літератури мають свої, дещо відмінні катастрофічні «ландшафти». Українське письменство означилося через різновеликий і різнорозташований простір функціонування: підрадянський, емігрантський, а також приналежний до тих держав, до яких увійшли частини етнічних українських земель - Польщі, Румунії, Чехословаччини. Якщо в 20-і роки між ними був зв'язок, то наступне десятиліття відокремило остаточно українську радянську літературу від решти материка національної белетристики. Відповідно, катастрофізм у художній творчості втілився теж по-різному. На початках свого розвитку література УРСР йшла в руслі загальносвітових тенденцій, іноді й випереджаючи їх («Повість без назви» В. Підмогильного). Письменницький набуток М. Хвильового, В. Підмогильного, М. Івченка та ін., як і творчість О. Турянського, К. Гриневичевої, Ю. Липи, окреслював спільну для всієї тогочасної світової літератури небезпеку щодо існування духовної людини, попереджав про імморалізм та нівеляцію людського буття. Подальший розвиток українського літературного процесу виокремив соцреалістичну творчість, натомість означивши потужний пласт емігрантського письменства. Характерно, що катастрофізм найповніше заявив про себе в літературі про голодомор 1932-1933 рр. («Марія» У. Самчука), поєднавши таким чином суспільну національну катастрофу та світові передчуття трагедії.

Творчість письменників міжвоєнного двадцятиліття пронизують апокаліптичні мотиви. «Смисл історії», «кінець історії» - центральні питання літератури того часу, наповненої ідеями кінця епохи, кризи культури й цивілізації. Автори роздумують про долю і призначення людини, можливості духовного відродження, звертаються до пошуків виходу з кризової ситуації, оцінки соціальних змін. Письменницьку думку вирізняє широкий діапазон розгляду теми кризи: від теоретичного й історико-культурного аналізу кризової проблематики до гострої соціально-філософської публіцистики.

Екзистенційну модель катастрофізму презентує художня література про трансформацію людської особистості під впливом зовнішніх обставин та у зв'язку із внутрішнім переживанням абсурдності буття. У прозі В. Підмогильного і Б. Шульца людина залишається наодинці з перетвореним світом, не приймаючи його, але й не маючи змоги відкинути через свою фізичну й духовну присутність у ньому, через що й відбуваються незворотні зміни. Катастрофічні настрої спостерігаються на рівні розвитку конфліктів (у В. Підмогильного), трансформації образів героїв (у Б. Шульца), а також на рівні мікрообразів, що входять у структуру текстів і доводять духовне страждання героїв до трагічного загострення. Письменники звертаються до тем, характерних для етапу розквіту екзистенціалізму (бунту; пошуку смислу буття; смерті).

Польське письменство цього періоду розвивалося в умовах національного підйому після здобуття незалежності, тому настрої занепаду та загрози усталеним цінностям у 20-і роки здебільшого пов'язані із зовнішніми чинниками (М. Здзеховський, Ф. Знанецький), але провідними є твердження, висловлені С. І. Віткевичем, про можливість загальної кризи людини і суспільства через зникнення «метафізичного відчуття», зникнення сенсу існування. Катастрофізм як передчуття майбутніх трагедій став світоглядним ґрунтом для польських авторів 30-х років, коли утвердилися тоталітарні режими фашистського і сталінського штибу. Особливо це відбилося в поезії (Ч. Мілош, Ю. Лободовський, Ю. Чехович та ін.); проза заявила про загальну кризу через артикуляцію абсурду людського буття («Цинамонові крамниці», «Санаторій під клепсидрою» Б. Шульца, «Фердидурке» В. Ґомбровича).

Історична проза міжвоєнного двадцятиліття перевовнена відчуттям моральної катастрофи часу в усіх його виявах: минулому, теперішньому, майбутньому. Розвиваючи два тематично-проблемні напрями (європейський і вітчизняний), українські та польські автори (К. Гриневичева, Н. Королева, Ю. Липа, Я. Івашкевич, З. Коссак-Щуцька, Л. Кручковський та ін.) пропонували багатогранний погляд на неоднозначні події минулого, сприймаючи їх крізь призму сучасного. В повісті «Шестикрилець» К. Гриневичевої і романі «Червоні щити» Я. Івашкевича розглядаються національні моделі історіософського катастрофізму. Твір польського автора аналізує проблему «влада-людина», вбачаючи в необмеженому прагненні владарювати загрозу для індивідуальності; українська письменниця головну увагу зосереджує на катастрофі бездержавності, не оминаючи трагізму буття й самотності сильної особистості. Різниця в акцентах викликана приналежністю чи неприналежністю до державної нації. Для Я. Івашкевича актуальним було передбачення загрози існуванню і держави, й людини; для К. Гриневичевої важливішим поставало творення моделі героя чину, потрібного українському суспільству в тих умовах. Свій варіант катастрофізму, який можна назвати «зцілюючим», пропонує Ю. Липа у романі «Козаки в Московії». Подавши матрицю країни тиранічної, жорстокої у всіх сферах життя, відбитки якої набирали сили саме в міжвоєнне двадцятиліття, автор пробує шукати вихід у народному русі до порозуміння, самоповаги, державотворення.

Оскільки ХХ ст. зробило очевидним невідворотність техніки в житті суспільства, поряд із досягненнями матеріального порядку це спричинило появу багатьох нових проблем. У цей час техніка, набуваючи самостійного і навіть некерованого існування, починає входити у внутрішнє життя людини й модифікувати його. Поряд із екологічними проблемами постали проблеми особистісного, соціально-психологічного та правового характеру. Проза міжвоєнного двадцятиліття фіксує загальну тенденцію тогочасної суспільно-естетичної думки: прогрес відчуження, байдужості, людської трансцендентної бездомності. Технократична модель катастрофізму, що знайшла втілення у прозі М. Хвильового, М. Івченка, Я. Івашкевича та ін., виражена через особливе структурування текстів, чіткі опозиції, презентацію авторського бачення технізації людської спільноти.

Перша світова війна постала в художній прозі як новий стан людства, що безжалісно перекреслив усю його історію. Настрій «воєнної» прози В. Стефаника, Марка Черемшини, О. Маковея, К. Гриневичевої, І.Дніпровського, В. Реймонта, А. Струґа, С. Жеромського, Ю. Віттліна та ін. передає кризовий стан людини й суспільства в цей період, а також актуалізує проблему загрози для майбутнього. У прозі про Першу світову війну значною мірою втілилися катастрофічні візії майбутнього, хоча йдеться в них здебільшого про реальні події та реальні трагедії. Твори «Поза межами болю» О. Турянського і «Сіль землі» Ю. Віттліна презентують антимілітарний погляд на війну. Автор через експресивність, динамізм, нагромадження хаотичних візій означує своє бачення жаху війни; у зовнішньо спокійній, врівноваженій, композиційно симетричній повісті подається розуміння трагедії «найбільш невідомого з усіх невідомих солдатів».

Присутній у воєнній прозі про Першу світову війну мотив «кохання і війна» проектується не тільки на сучасне героям життя, - автори моделюють власне катастрофічну ситуацію, коли щоденне життя пропонує візію майбутнього зі спрощеними почуттями, навіть їх відсутністю. Катастрофізм воєнної прози підкреслюють пейзажі, для яких характерна своєрідна мортуалізація, насичення інфернальними елементами.

Суспільні обставини перших десятиріч ХХ ст. стали причиною невпевненості людини в майбутньому, аморфними поставали уявлення про справедливість - несправедливість, моральність - аморальність, законність - незаконність тощо. Створювалася ситуація, яка сприяла актуалізації суїцидальних настроїв у суспільстві, що знайшло своє виявлення в художніх творах. Суїцидальні мотиви спостерігаємо у прозі М. Хвильового, В. Підмогильного, А. Головка, П. Ґоявічинської, М. Домбровської та ін., де майже всі персонажі зважуються на самогубство в особливих, інколи екстремальних для них ситуаціях.

У творах різних жанрів катастрофічні настрої визначені як руйнівні зміни в житті окремих людей, груп, що водночас погіршує і становище суб'єкта, можливо, веде до його загибелі. Жанр щоденника пропонує характеристику подій, які відбуваються в актуальному для автора часі, тому для нього властиві відкритість фіналу, відсутність єдиного сюжету, різностильовість записів тощо. У щоденникових записах Є. Чикаленка 1918-1919 років опис епохи містить кілька катастрофічних вимірів: катастрофу Європи, власне, культурну, цивілізаційну; катастрофу України, її державності; катастрофу особистості. Автор, як і його сучасники З. Налковська, М. Домбровська, В. Винниченко, фіксує зміни у світогляді, повільні порухи в масових настроях, оцінках, появу нових тем, сюжетів у мистецтві. Подібний характер має «Хроніка Гречок» В. Леонтовича, в якій подано формування роду протягом значного часового проміжку, а потім його крах під впливом зовнішніх обставин.

Жанр антиутопії детермінував антропологічну, історіософську, технократичну моделі катастрофізму. Важливі жанротвірні чинники (хронотоп і проблематика) підкреслюють катастрофізм антиутопій В. Винниченка і С. І. Віткевича, роману Е. Юнґера. Через моделювання уявного майбутнього автори передають трагічні передбачення, виокремлюють найважливіші виклики сучасності. Письменники різними шляхами доходять висновку про неможливість існування особистості в умовах штучно створеної свободи (завдяки Сонячній машині, піґулкам Мурті Бінга, відгородженості від дійсності), позаяк це призводить до самознищення індивідуальності.

У творах «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» М. Йогансена та «Фердидурке» В. Ґомбровича простежується одна з форм вираження катастрофізму - гротеск. Для цих романів характерне ігрове начало, а відтак, у межах гри з читачем, твором і з самими собою, вони вводять значну кількість різноманітних та різноликих перетворень, метаморфоз-трансформацій. Структура світу в М. Йогансена і В. Ґомбровича постає в гротескному вияві, специфічному екзистенційному переживанні: це світ людини, який уже перестав бути її світом, тому що людина функціонує в ньому на кшталт речі. У творах присутня атмосфера глухого кута, замкненого кола; алогізм, розлитий у реальності, фокусується в образах, поведінці, мовленні тощо.

Катастрофізм художнього простору прози І. Вільде і П. Ґоявічинської постає стосовно головних героїв чужим і ворожим «світом довкола», проявляючись через невпевненість, тривогу, страх, безнадію тощо. Щоправда, в І. Вільде за розвитком сюжету спостерігаємо поєднання в одному художньому просторі різнонастроєвих світів, де катастрофічні настрої переплітаються з прагненням віднайти міцну опору в очікуванні майбутнього. Різне змістове навантаження в письменниць має простір дому: в І. Вільде він є зовні закритою моделлю («фортеця»), виконує функції збереження сімейних і культурних традицій, захисту від навколишніх тривог, а в П. Ґоявічинської - це відкрита модель простору, що виштовхує своїх мешканців у ворожий для них світ.

Катастрофізм у прозі міжвоєнного двадцятиліття виявляється через поняття «дезорганізації» всіх галузей людського життя, в центрі уваги постає суб'єктивний бік процесу, становище суб'єкта, втягнутого в нього, інтерпретація та оцінка подій, що відбуваються, а також форми їх інтерпретацій та оцінки. Катастрофа має характер масового лиха, несе загибель великій кількості людей, а трагедія окремої особистості, групи в цьому випадку виступає частиною загальної біди.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Харлан О. Д. Дискурс катастрофізму в українській та польській прозі (1918-1939): [монографія] / Ольга Харлан. - К. : Освіта України, 2008. - 306, [1] с. (16, 5 др. арк.)

Рецензії: Кавун Л. І. Катастрофічні виміри української і польської прози міжвоєнного двадцятиліття / Кавун Л. І. // Актуальні проблеми слов'янської філології: [міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. А. Зарва]. - К. : Освіта України, 2008. - Вип. ХVІ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 441-442; Борисенко К. Катастрофізм у європейському контекті / Катерина Борисенко // Літературна Україна. - 2008. - № 32 (5270). - С. 5.

2. Харлан О. Д. Катастрофізм як тип художнього світосприйняття в українській та польській літературі міжвоєнного двадцятиліття / Харлан О. Д. // Актуальні проблеми слов'янської філології: [міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. О. Соболь]. - К. : Знання України, 2002. - Вип. VІІ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 310-318. (0, 5 др. арк.).

3. Харлан О. Д. Катастрофічні візії світу в антиутопіях міжвоєнного двадцятиліття (на матеріалі творів С.-І. Віткевича та В. Винниченка) / Харлан О. Д. // Актуальні проблеми слов'янської філології: [міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. О. Соболь]. - К. : Знання України, 2003. - Вип. VІІІ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 305-310. (0, 4 др. арк.).

4. Харлан О. Д. Дискурс катастрофізму в українській та польській літературі / Харлан О. Д. // Актуальні проблеми слов'янської філології: [міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. О. Соболь]. - К. : Знання України, 2004. - Вип. ІХ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 411-419. (0, 5 др. арк.).

5. Харлан О. Д. Катастрофізм текстуального простору повісті М. Хвильового «Санаторійна зона» / О. Д. Харлан // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. - Харків, 2004. - № 632, вип. 42. - С. 380-383. (0, 5 др. арк.).

6. Харлан О. Д. Пейзаж як вияв катастрофічної свідомості (на матеріалі прози про першу світову війну) / Харлан О. Д. // Актуальні проблеми слов'янської філології: [міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В.О.Соболь]. - К. : Знання України, 2005. - Вип. Х: Лінгвістика і літературознавство. - С. 318-325. (0, 5 др. арк.).

7. Харлан О. Д. «Щоденник» Є. Чикаленка 1918-1919 рр.: Україна крізь призму катастрофізму / Харлан О. Д. // Актуальні проблеми слов'янської філології: [міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. О. Соболь]. - К.-Ніжин : «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2006. - Вип. ХІ: Лінгвістика і літературознавство. Частина ІІ. - С. 193-200. (0, 5 др. арк.).

8. Харлан О. Д. Українська та польська історична проза міжвоєнного двадцятиліття: коди катастрофізму / О. Д. Харлан // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка : [за ред. проф. М. Ткачука]. - Тернопіль : ТНПУ, 2006. - Вип. 20. - С. 335-345. -(Серія «Літературознавство»). (0, 5 др. арк.).

9. Харлан О. Д. Функції метаморфози у прозі М. Йогансена і В. Ґомбровича / Харлан Ольга // Філологічні семінари: Національні моделі порівняльного літературознавства. - К. : ВПЦ «Київський університет», 2006. - Вип. 9. - С. 278-284. (0, 5 др. арк.).

10. Харлан О. Д. Світоглядно-естетичні моделі катастрофізму: екзистенційний аспект (на матеріалі прози М. Йогансена та В. Ґомбровича / О. Д. Харлан // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (філологічні науки). - Луганськ : Альма-матер, 2007. - Вип. 2 (119). - С. 102-111. (0, 5 др. арк.).

11. Харлан О. Д. Історіософські моделі катастрофізму у творчості Т.Шевченка та прозі міжвоєнного двадцятиліття / О. Д. Харлан // Шевченкознавчі студії: [зб. наук. праць]. - К. : ВПЦ «Київський університет», 2007. - Вип. 9. - С. 98-101. (0, 4 др. арк.).

12. Харлан О. Д. Екзистенційна модель катастрофізму в українській та польській літературі міжвоєнного двадцятиліття (на матеріалі прози Валер'яна Підмогильного та Бруно Шульца) / О. Д. Харлан // Українська мова і література в школі. - 2007. - № 1. - С. 51-54. (0, 5 др. арк.).

13. Харлан О.Д. «Жанна-батальйонерка» Ґео Шкурупія як інваріант любовного роману / Харлан О. Д. // Актуальні проблеми слов'янської філології: [міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. О. Соболь]. - К.-Ніжин : «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007. - Вип. ХІV: Лінгвістика і літературознавство. - С. 121-129. (0, 5 др. арк.).

14. Харлан О.Д. Провокативний дискурс роману Ю. Липи «Козаки в Московії» / О. Д. Харлан // Вісник Запорізького національного університету: [зб. наук. статей: філологічні науки]. - Запоріжжя : ЗНУ, 2007. - С. 56-62. (0, 5 др. арк.).

15. Харлан О. Д. Катастрофічні виміри української та польської історичної прози міжвоєнного двадцятиліття (на матеріалі творів К. Гриневичевої та Я. Івашкевича) / О. Д. Харлан // Література. Фольклор. Проблеми поетики: [зб. наук. праць / відп. ред. М. Х. Гуменний]. - К : Акцент, 2007. - Вип. 26. - С. 316-327. (0, 5 др. арк.).

16. Харлан О.Д. Катастрофізм як філософське поняття та літературознавчий термін / Харлан Ольга // Філологічні семінари: Понятійний апарат сучасного літературознавства: «своє» й «чуже» [зб. наук. праць / гол. ред. М. К. Наєнко]. - К. : ВПЦ «Київський університет», 2007. - Вип. 10. - С. 333-342. (0, 5 др. арк.).

17. Харлан О. Д. Катастрофічні коди в українській та польській літературі міжвоєнного двадцятиліття / О. Д. Харлан // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту): [збірник наукових праць]. - Дніпропетровськ : Пороги, 2007. - С. 550-560. (0, 6 др. арк.).

18. Харлан О. Д. Катастрофічні виміри «Хроніки Гречок» В.Леонтовича / О. Д. Харлан // Сучасний погляд на літературу: [зб. наук. праць / відп. ред. В. Ф. Погребенник]. - К. : ДП «Інформ.-аналіт. агентство», 2007. - Випуск 11. - С. 191-202. (0, 5 др. арк.).

19. Харлан О. Д. Суїцидальні мотиви в українській і польській прозі міжвоєнного двадцятиліття / О. Д. Харлан // Літературознавчі студії : [зб. наук. праць / відп. ред. Г. Ф. Семенюк]. - К. : ВПЦ «Київський національний університет», 2007. - Вип. 19. Ч. 2. - С. 222-226. (0, 5 др. арк.).

20. Харлан О. Д. Катастрофізм як один із жанротворчих чинників щоденників міжвоєнного двадцятиліття / О. Д. Харлан // Філологічні науки. [зб. наук. праць]. - Суми : СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2007. - Ч. 2. - С. 242-251. (0, 5 др. арк.).

21. Харлан О. Д. Чернівецький текст у циклі повістей Ірини Вільде «Метелики на шпильках» / Ольга Харлан // Слово і час. - 2008. - № 2. - С. 27-32. (0, 5 др. арк.).

22. Харлан О. Д. Моделі технократичного катастрофізму у прозі М. Івченка та Я. Івашкевича / О. Д. Харлан // Філологічні студії : [зб. наук. праць / гол. ред. В. С. Зубович]. - Луцьк : Твердиня, 2008. - № 1-2. - С. 194-205. (0, 5 др. арк.).

23. Харлан О. Д. Українська та польська проза міжвоєнного двадцятиліття: катастрофічні ландшафти / Харлан О. Д. // Актуальні проблеми слов'янської філології: [міжвуз. зб. наук. статей / відп. ред. В. А. Зарва]. - К. : Освіта України, 2008. - Вип. ХVІ: Лінгвістика і літературознавство. - С. 348-355. (0, 5 др. арк.).

24. Харлан О. Д. Код Атлантиди в літературі / О. Д. Харлан // Українська мова та література. - 2008. - № 22-24. - С. 27-29. (0, 5 др. арк.).

Матеріали й тези доповідей, додаткові публікації

25. Харлан О. Д. Біблійні мотиви та образи у збірці Катрі Гриневичевої «Непоборні» / О. Д. Харлан // Біблія і культура: [збірник наукових статей / за ред. А. Є. Нямцу]. - Чернівці : Рута, 2000. - Випуск 2. - С. 55-59. (0, 5 др. арк.).

26. Харлан О. Д. Катастрофізм українського інтелектуального роману міжвоєнного двадцятиліття / О. Д. Харлан // Матеріали ІІІ Міжнародної наукової конференції [«Динаміка наукових досліджень - 2004»], (Дніпропетровськ, 21-30 червня 2004 р.) - Дніпропетровськ : Наука і освіта, 2004. - Т. 23. - С. 35-38. (0, 3 др. арк.).

27. Харлан О. Д. Війна як моральна катастрофа людства (на матеріалі творів О. Турянського та Ю. Віттліна) / Ольга Харлан // Київські полоністичні студії. «Українська школа» в літературі та культурі українсько-польського пограниччя : [зб. наук. праць / відп. ред. Р. Радишевський]. - Київ , 2005. - Том VІІ. - С. 458-464. (0, 5 др. арк.).

28. Харлан О. Д. Мала проза В. Підмогильного і Б. Шульца: екзистенційний аспект катастрофізму / О. Д. Харлан // Українське літературно-мистецьке Відродження 20-х років ХХ століття: Питання стилю, проблематики, поетики, мови: зб. праць за матеріалами всеукр. наук. конф., Черкаси, 11-12 трав. 2005 р. / редкол.: В. Т. Поліщук (відп. ред.) та ін]. - Черкаси : Брама-Україна, 2005. - С. 211-219. (0, 5 др. арк.).

29. Харлан О. Д. Катастрофізм текстуального простору малої прози В. Підмогильного / О. Д. Харлан // Мова і культура (Науковий журнал). - К. : Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2007. - Вип. 9. Т.ХІІ (100). Актуальні проблеми сучасної філологічної науки. - С. 91-97. (0, 5 др. арк.).

30. Харлан О. Д. Світоглядно-естетичні моделі катастрофізму: екзистенційний аспект / О. Д. Харлан // Вісник Донецького Інституту соціальної освіти. Серія «Філологія. Журналістика». - Донецьк : ТОВ «Донецький відкритий університет», 2007. - Т. ІІІ. Вип. 3. - С. 76-81. (0, 5 др. арк.).

31. Харлан О. Д. Катастрофічні тенденції в романі Ернста Юнґера «На Мармурових скелях» / О. Д. Харлан // Актуальні проблеми іноземної філології: Лінгвістика та літературознавство: [міжвуз. зб. наук. ст. / відп. ред. В. А. Зарва]. - Ніжин : ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2007. - С. 286-294. (0, 5 др. арк.).

32. Харлан О. Д. Мала проза Бруно Шульца: у дзеркалі катастрофізму / Харлан О. Д. // Актуальні проблеми іноземної філології: Лінгвістика та літературознавство: [міжвуз. зб. наук. ст. / відп. ред. В. А. Зарва]. - К. : Освіта України, 2008. - С. 190-195. (0, 4 др. арк.).

33. Харлан О.Д. Катастрофізм художнього простору прози Ірини Вільде і Полі Ґоявічинської / Ольга Харлан // Київські полоністичні студії. Європейський вимір української полоністики : [зб. наук. праць / відп. ред. Р. Радишевський]. - Київ , 2007. - Том ІХ. - С. 402-409. (0, 5 др. арк.).

АНОТАЦІЯ

Харлан О. Д. Моделі катастрофізму в українській і польській прозі міжвоєнного двадцятиліття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спецільності 10.01.05 - порівняльне літературознавство. - Інститут філології Київського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка, Київ - 2008.

У дисертації вперше в українському літературознавстві пропонується компаративне дослідження розвитку української і польської прози міжвоєнного двадцятиліття в аспекті функціонування катастрофізму. Узагальнено й систематизовано філософські засади формування катастрофічного світогляду; запропоновано та обґрунтовано виділення основних філософсько-естетичних моделей катастрофізму (історіософської, антропологічної, технократичної) та їх різновидів; вперше комплексно і системно проаналізовано дискурс катастрофізму і тенденції його художнього втілення, виявлені та вивчені домінантно-репрезентативні моделі катастрофізму, семантико-структурні трансформації й модифікації в українській і польській прозі розглянутого періоду; в катастрофічному ракурсі досліджуються твори В. Винниченка, М. Хвильового, В. Підмогильного, М. Йогансена, О. Турянського, М. Івченка, І. Вільде, К. Гриневичевої, Н. Королеви, С.-І. Віткевича, Я. Парандовського, З. Налковської, Ю. Віттліна, В. Ґомбровича, М. Домбровської, П. Ґоявічинської та ін.; катастрофічна парадигма вивчається у співвідношенні з жанровими особливостями тогочасної прози та авторськими ідейно-естетичними інтенціями.

Ключові слова: катастрофізм, есхатологізм, апокаліптизм, екзистенціалізм, щоденник, антиутопія, експериментальна проза, гротеск.

АННОТАЦИЯ

Харлан О. Д. Модели катастрофизма в украинской и польской прозе междувоенного двадцатилетия. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.05 - сравнительное литературоведение. - Институт филологии Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, Киев. - 2008.

В диссертации впервые в украинском литературоведении предлагается компаративное исследование развития украинской и польской прозы междувоенного двадцатилетия в аспекте функционирования катастрофизма. Обобщены и систематизированы философские основы формирования катастрофического мировоззрения; предложено и обосновано выделение основных философско-эстетических моделей катастрофизма (историософская, антропологическая, технократическая) и их разновидностей. Впервые комплексно и системно проанализирован дискурс катастрофизма и тенденции его художественного воплощения, обнаружены и изучены доминантно-репрезентативные модели катастрофизма, семантико-структурные трансформации и модификации в украинской и польской прозе рассматриваемого периода. Охарактеризированы особенности эсхатологических и апокалиптических тенденций в литературе междувоенного двадцатилетия.

В катастрофическом ракурсе исследуются произведения В. Винниченко, М. Хвылевого, В. Пидмогыльного, М. Йогансена, О. Турянского, М. Ивченко, И. Вильде, К. Гриневичевой, Н. Королевы, Ю. Липы, А. Головко, В. Леонтовича, С. И. Виткевича, Я. Парандовского, З. Налковской, З. Коссак-Щуцкой, Ю. Виттлина, В. Гомбровича, М. Домбровской, П. Гоявичинской и др. Экзистенциальная модель представлена сравнительным анализом творчества В. Пидмогыльного и Б. Шульца, а также частичной характеристикой текстов других авторов, обращающих внимание на проблемы экзистенции человека (М. Хвылевый, И. Бунин и др.). Исследованы катастрофические измерения исторической прозы (творчество К. Гриневичевой, Ю. Липы, Я. Ивашкевича), ее жанровые диффузии, эстетические коды, коммуникативная специфика. Очерчены основные модели историософского катастрофизма, общие для цивилизованного мира (трагедия гуманизма, отмирание вечных ценностей и др.), а также характерные для украинского общества (трагедия украинской государственности; потеря элиты; раздвоение личности украинца). Определены художественные механизмы дегуманизации человека (проза М. Хвылевого, М. Ивченко, Я. Ивашкевича). Раскрыты особенности изображения кризисного состояния человечества в прозе о Первой мировой войне (произведения О. Турянского, Ю. Виттлина, А. Струга и др.); обращено внимание на особую трактовку мотива «война и любовь», предлагающего катастрофическую точку зрения на отношения влюбленных. Проанализированы суицидальные модели катастрофизма в авторских текстах и биографиях.

В диссертации катастрофическая парадигма изучается в соотношении с жанровыми особенностями прозы рассматриваемого периода и авторскими идейно-эстетическими интенциями. Определены разные аспекты катастрофизма в жанрах документальной прозы (дневник, автобиографическая повесть), фиксирующей изменения в мировоззрении, формирование нового типа человека. Исследована специфика воплощения антропологической, историософской, технократической моделей в жанре антиутопий В. Винниченко, С.-И. Виткевича, Э. Юнгера, разными художественными путями делающих вывод о невозможности существования личности в условиях искусственной свободы. Анализируется художественный мир произведений М. Йогансена и В. Гомбровича, использующих одну из форм выражения катастрофизма - гротеск. С помощью сравнительного анализа художественного пространства прозы И. Вильде и П. Гоявичинской прослежена специфика женского катастрофического дискурса.

Ключевые слова: катастрофизм, эсхатологизм, апокалиптизм, экзистенциализм, дневник, антиутопия, экспериментальная проза, гротеск.

ANNOTATION

Kharlan O.D. Models of catastrophism in Ukrainian and Polish prose of betweenwar period of twenty years. - Manuscript.

Dissertation for the doctor of philology science degree in speciality 10.01.05 - Comparative Literary Studies. - The Institute of Philology of the Kyiv National University of Taras Shevchenko, Kyiv - 2008.

In dissertation for the fist time on Ukrainian study of literature the comparative research of the development of Ukrainian and Polish prose betweenwar period of twenty years in the aspect of functioning of catastrophism in suggested. Philosophical basis of forming of catastrophism ideology have been generalized and systematized. Main philosophical and aesthetic models of catastrophism (historical, anthropological, technocratic) and their varieties have been suggested and grounded. There have been analyzed the discourse of catastrophism and tendencies of its artistic realization. Dominant and representative models of catastrophism semantic and structural transformations and modifications in Ukrainian and Polish prose have been studied in the work. In catastrophical foreshortened scientific works of V. Vinichenko, M. Khvylovy, V. Pidmogylny, M. Yogansen, O. Turyansky, M. Ivchenko, I. Vilde, K. Grynevycheva, N. Koroleva, S.-I. Vitkevych, Y. Parandovsky, Z. Nalkovska, Y. Vittlin, V. Gombrovych, M. Domrovska, P. Goyavichynska are researched. Catastrophical paradigm is studied in correlation with genre peculiarities of prose of considering period and author aesthetic intentions.

Key words: catastrophism, eschatologizm, apokaliptyzm, existentialisms, diary, anti-utopia, experiment literature, grotesque.

Размещено на Allbest.ru