Художня рецепція образу гетьмана в українській літературі XVII-XXI століть (на матеріалі творів про Івана Виговського)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ХУДОЖНя РЕЦЕПЦІя ОБРАЗУ ГЕТЬМАНА В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХVІІ - ХХІ СТОЛІТЬ (на матеріалі творів про Івана Виговського)

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Арістархова Олена Олегівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент Конончук Михайло Миколайович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри історії української літератури і шевченкознавства.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Кузьменко Володимир Іванович, Київський славістичний університет, завкафедри теорії літератури та компаративістики;

кандидат філологічних наук, доцент Даниліна Олена Володимирівна Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького, доцент кафедри української та зарубіжної літератури.

Захист відбудеться 29 січня 2010 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філологічних наук в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий 28 грудня 2009 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О. В. Наумовська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дисертаційної роботи. Образ Івана Виговського протягом століть сприймався вкрай неоднозначно і часто з негативним відтінком. Адже Переяславська угода України з Росією була зустрінута недоброзичливо частиною козацької старшини, яка недовіряла Москві, певні сподівання стосовно незалежного буття покладала на союз із Польщею. На сучасному етапі розвитку нашої держави в українській літературі спостерігається своєрідний „розквіт” дослідження жанру історичних творів, що пояснюється значним розширенням горизонтів історичного мислення дослідників. У довідково-енциклопедичній літературі радянського періоду І. Виговський (роки життя 1616-1664) постає як „запроданець і зрадник інтересів українського народу, попередник зрадника Мазепи” Большая советская энциклопедия. - М.: БСЭ, 1951. - Т. 9. - С. 429.. Але чи правомірна така оцінка? І чому взагалі в історії розвитку української держави існують такі різко полярні поцінування видатних персоналій? З приводу цього варто навести думку В. Шевчука про те, що „в оцінці державних та політичних діячів є одна характерна особливість - вона не тільки формується на основі об'єктивної оцінки діянь, але також і за допомогою штучно творених міфів про ту чи іншу особу; такий міф здебільшого твориться не лише сучасниками діяча - політичними противенцями, а й наступниками, прихильниками супротилежних доктрин” Шевчук В. Іван Виговський і його державотворча програма / В.Шевчук // Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. -К.: Абрис, 1995. - С. 88..

Отже, належить визнати, що трактування образу І. Виговського (а також і інших суперечливих постатей) залежить від патріотичних засад письменника (або історика) щодо України. Постать гетьмана Івана Виговського в українській літературі певним чином відображена, але існує багато протиріч у змалюванні цього образу. Зокрема впродовж десятиліть і навіть століть офіційна російська та залежна від неї українська історіографія та ідеологія активно намагалися скомпрометувати визвольну акцію Виговського, „послуговуючись при цьому аж зовсім не науковими, а таки ідеологічно-міфотворчими постулатами й засобами, і це так сильно в'їлось у свідомість освіченої верстви, що навіть ті, котрі визначалися яснодухістю в своєму політичному мисленні (як, наприклад, автор „Історії Русів”), ставилися до І. Виговського з осторогою, і це часто творилося через незнання фактичних діянь гетьмана...” Там же.- С. 89.. Через суперечливі, складні характери і вчинки історичних постатей розкривається їхня роль у становленні нашої держави. Тому письменники, змальовуючи картини минулого, прагнуть передати особливості формування історичних характерів та розвиток подій. У зв'язку з тим, що ім'я Виговського довгі роки і навіть століття згадувалося аж зовсім не в позитивному значенні, стає зрозумілим інтерес, з яким письменники кінця ХІХ - початку ХХ століття зверталися до образу Виговського та епохи Руїни, періоду після смерті Богдана Хмельницького. Провідна українська інтелігенція (письменники, історики, науковці) на той час почала усвідомлювати всю неправомірність потрактування постаті Івана Виговського як гетьмана-“зрадника”, адже „зрадником” його зробила Москва, закидаючи йому те, що він перший спромігся після славнозвісної Переяславської угоди виступити проти царських військ, і не просто виступити, а вщент розбити 100-тисячну армію в боях під Конотопом, невеликим містечком між Україною та Росією.

В умовах імперсько-радянського правління Конотопську битву могли згадувати лише в стилі С. Соловйова: „Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув в один день...В жалобній одежі вийшов цар Олексій до народу, й жах напав на Москву” Соловьев С. История России с древнейших времен / C.Соловьев. Соч.: В 8 кн. - М.: Мысль, 1990.. - Кн. 5. - Т. 9-10. - С.50., адже перемога Виговського була для Москви очевидним свідченням могутності та сили українського народу.

Таким чином, письменники 30-60-х р. ХХ століття до І.Виговського ставились з упередженням, адже в літературі цієї доби, що зазнала ідеологічних впливів, оспівувалися тільки ті історичні діячі, котрі у своїй політиці орієнтувалися на Росію, або ті, що збереглися в народній пам'яті як завзяті захисники та оборонці рідного краю від турецько-татарських завойовників чи польсько-шляхетського панування.

Проте колесо історії постійно рухається... Час вносить свої корективи... Ми знаємо, що про Виговського оповідають козацькі літописи (особливо Літопис Величка) й історичні джерела, про нього писали відомі вчені-історики (М.Костомаров, М.Аркас, М.Грушевський, М.Брайчевський…). Не оминула цієї постаті й творчість українських письменників. Цікавими є історичні твори І.Нечуя-Левицького „Гетьман Іван Виговський”, Б.Грінченка „Іван Виговський, його життя та діла”, Ю.Мушкетика „На брата брат” та ін. На сучасному етапі розвитку української державності, демократизації суспільства, коли постає проблема зміни застарілих стереотипів, формування нового погляду на історичне минуле, виникає потреба художньо-об'єктивного змалювання постаті гетьмана Виговського.

Є потреба дослідити художні рецепції та інтерпретацію цього образу в літературі ХVІІ-ХХІ століть, а також з'ясувати методологічну роль поняття „художньої рецепції” в дослідженні сутності українського літературного процесу. З активізацією складних процесів державного та духовного відродження українського народу, формування національної самосвідомості постає проблема науково-об'єктивного підходу до інтерпретації літературної класики ІІ половини ХІХ - початку ХХІ століття, присвяченої даній темі. При аналізі літературних текстів зазначених періодів основна увага приділяється проблемі особистості, змалюванню історичної особи як державотворця, дослідженню психологізації образу. Крім того, необхідність подібного дослідження викликана досить невеликою кількістю літературознавчих праць, об'єктом яких є твори про період гетьманування І.Виговського, а також недостатнім аналізом художньої літератури, присвяченої постаті гетьмана, адже до цієї теми дослідники почали звертатися лише на початку 90-х років ХХ століття, зі здобуттям Україною незалежності. З-поміж них варто відзначити невеличку зброшуровану працю дрогобицького дослідника Б.Червака “Образ гетьмана Виговського в українській літературі”, яка, однак, вирізняється вибірковістю матеріалу, недостатнім аналізом образів.

Деякі автори у своїх дослідженнях розглядають лише конкретні твори. Зокрема, О.Пода у своїй дисертації намагається дослідити проблеми трансформації художньої правди в історичну, звертаючись при цьому до роману І. Нечуя-Левицького “Гетьман Іван Виговський”. Власне до останнього твору звертається й інша дослідниця - А.Калинчук, аналізуючи особливості поетики історичних романів І.Нечуя-Левицького. Роман Ю. Мушкетика “На брата брат” частково розглядається в дисертації Н. Горбач “Історична проза Юрія Мушкетика”. З найновіших літературно-критичних праць варто відзначити монографію Л. Ромащенко “Жанрово-стильовий розвиток сучасної української прози: основні напрями художнього руху”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в межах комплексної наукової теми «Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації» (державний реєстраційний номер 06БФ044-01, наук. керівник - доктор філол. наук, проф. Г.Семенюк). Тема затверджена на засіданні Бюро Науково-координаційної ради НАН України “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України, протокол № 130/4 від 22 грудня 2005 р.

Мета дослідження полягає у вивченні художньої рецепції, інтертекстуальності та авторської інтерпретації образу І. Виговського у фольклорі та літературі (впродовж ХVІІ-ХХІ століть), сучасному прочитанні та декодуванні художніх текстів, запереченні стереотипів щодо постаті Івана Виговського.

Для реалізації поставленої мети передбачено розв'язання таких завдань:

- розкрити значення терміну „художня рецепція” та розкрити його методологічну роль в дослідженні сутності українського літературного процесу;

- дослідити літературно-критичні і теоретичні джерела з даної проблеми, що включає: залучення нових і маловідомих науково-історичних праць дослідників історії, зокрема, аналіз сучасного погляду істориків як допоміжного елементу у вивченні політичної діяльності гетьмана І.Виговського та його ролі і значення для розвитку української державності;

- з'ясувати особливості ретроспективного викладу художнього образу Івана Виговського в українській літературі (фольклорний образ, давня література (козацькі літописи), література ХІХ століття (І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко та інші), змістове осмислення у творах ХХ століття (Б. Лепкий, Н. Рибак, Ю. Тис, Р.Володимира, Яр Славутич, І. Павліха, О. Лупій, Ю. Мушкетик та інші);

- дослідити основні питання трансформації історичної правди в художню, еволюцію вимислу та домислу, особливості функціонування принципу історизму, удосконалення його параметрів, авторських інтерпретацій історичних реалій;

- розглянути роль художніх засобів у зображенні персонажів, особливості композиції, сюжету, концентрації художнього часу і простору, мовленнєвих стилізацій як основних змістово-формотвірних елементів історичних творів;

- дослідити суспільно-історичний контекст епохи як основний чинник різновекторності змалювання історичної постаті;

- довести пріоритетність позитивного змалювання образу Івана Виговського в літературі незалежної України.

Об'єкт дослідження: усна народна творчість (думи, історичні пісні), козацькі літописи Григорія Грабянки, Самовидця, Самійла Величка, “Історія Русів”, твори П. Загребельного “Я, Богдан”, Я. Качури “Іван Богун”, А. Кащенка “Борці за правду”, В. Кожелянка “Конотоп”, В. Кулаковського “Мартин Пушкар”, “Іван Сірко”, П. Куліша “Виговщина”, М. Лазорського “Руїна”, І. Ле “Хмельницький”, Б.Лепкого “Крутіж”, О. Лупія “Гетьманська булава”, “Лицарі помсти”, “Розплата”, Д. Міщенка “Згубні вітри над оазою”, Д. Мордовця “Архімандрит-гетьман”, Ю.Мушкетика “На брата брат”, І. Нечуя-Левицького “Гетьман Іван Виговський”, І.Павліхи “Іван Виговський і його могила”, П. Панча “Гомоніла Україна”, О.Пахучого “Тиміш Хмельницький”, “Юрась Хмельниченко”, Н. Рибака “Переяславська рада”, Яра Славутича “Конотопська слава”, О. Соколовського “Богун”, М.Старицького “Богдан Хмельницький”, Ю.Тиса “Конотоп”, Р.Володимира (Романа Кухара) «Конотоп» А. Чайковського “Корнієнко”, В. Чемериса “Таємний агент двох престолів, або Хто ви за коня викуплений, Іван Остапович Виговський?”, в яких змальовується діяльність І. Виговського як на посаді генерального писаря, так і в період безпосереднього гетьманування; історичні праці, літературно-критичні розвідки, рецензії, огляди, передмови до видань творів, контекст суспільного і культурного життя періодів ХVІІ-ХХІ століть, необхідні для висвітлення творчих орієнтацій авторів творів.

Предмет дослідження - параметри проблематики, жанрово-стильові особливості та художня інтерпретація образу Івана Виговського у фольклорі та літературі ХVІІ-ХХІ століть як системного літературного явища, специфіка сюжетно-композиційної структури творів, їх інтертекстуальні зв'язки.

Теоретико-методологічну основу дослідження складають праці зарубіжних та вітчизняних науковців із проблем теорії, історії літератури та літературної критики, дослідження з філософії, історії, психології, культурології. Це праці Л. Александрової, Ю. Андреєва, С. Андрусів, Аристотеля, Є. Барана, Р. Барта, М. Бахтіна, А. Гуляка, С. Єфремова, М. Ільницького, Г. Клочека, М. Кодака, О. Кульчицького, Г. Ленобля, Ю. Лотмана, Б. Мельничука, М. Наєнка, Л. Новиченка, В. Оскоцького, В. Полтавчука, О. Проценка, М. Сиротюка, Д. Чижевського, В. Чумака, Ю. Шереха та інших.

Для дослідження історизму художніх творів, їх зв'язку з науково-історичною літературою залучено праці істориків В.Антоновича, О. Апанович, М. Аркаса, Д.Бантиш-Каменського, М.Брайчевського, В. Герасимчука, М. Грушевського, М.Костомарова, І. Крип'якевича, Ю. Мицика, В. Сергійчука, О. Субтельного, Б.Сушинського, Д. Яворницького, Т. Яковлевої та інших.

Методи дослідження: для реалізації поставленої мети та завдань у роботі застосовано поєднання історико-генетичного, типологічного, історико-порівняльного методів, які використано при зіставленні художніх творів з фольклорними джерелами та історико - документальними матеріалами. Передбачається застосування системного підходу у вивченні художніх творів на історичну тематику, в яких фігурує постать І. Виговського. Проблеми типології й структура тексту розглядатимуться за допомогою герменевтичного методу; залучення біографічного методу, а також принципів історизму, аналізу, синтезу дозволить виявити естетичні та ідеологічні концепції певної доби та їх вплив на формування української історичної літератури загалом та на змалювання образу гетьмана Виговського в художній літературі зокрема.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що воно є одним із перших досліджень еволюції образу Івана Виговського в українській літературі і сприяє розвитку історичної тематики в широкому масиві української літератури. У дисертації розвинуто й поглиблено вивчення зв'язків історіографії та художньої творчості, жанрової специфіки та диференціації, зображально-виражальних засобів та історичних аналогій. Постать І. Виговського аналізується з урахуванням загального розвитку як вітчизняної, так і зарубіжної історичної науки.

Особистий внесок здобувача. У дисертації досліджується специфіка художньої інтерпретації історичних реалій, художнього моделювання подій, історичних постатей, тематики і проблематики, жанрових особливостей, провідних засобів образотворення, конструювання художнього хронотопу, словесної майстерності. Робота доповнює й конкретизує літературознавчі погляди на спільні й відмінні формозмістові чинники, художньо-естетичну, пізнавальну та виховну цінність історичних творів, присвячених історичній постаті.

Науково-практичне значення дисертаційного дослідження: Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при написанні підручників та посібників, у процесі підготовки й читання курсів та спецкурсів із теорії та історії української літератури, присвячених проблемам розвитку історичної прози, при написанні курсових та дипломних робіт студентами - філологами, а також у факультативних курсах з історії української літератури в школах і закладах нового типу з поглибленим вивченням філологічних дисциплін.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено і рекомендовано до захисту на засіданні кафедри історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення та висновки дисертації апробовані на наукових конференціях: “Фольклор і література в історичному розвитку та державотворенні України” (Всеукраїнська науково-практична конференція, Бориспіль, 2005); “Сенсова та естетична природа вартісних орієнтацій у Т. Шевченка” (Всеукраїнська наукова конференція, Київ, 2005); “Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Міжнародна наукова конференція, Київ, 2005); “Київські філологічні школи: історико-теоретичний спадок і сучасність” (Міжнародна наукова конференція, Київ, 2005); “Наукова та літературна спадщина Павла Чубинського у державотворчих процесах України” (Міжнародна наукова конференція, Київ, 2006); “Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності” (Всеукраїнська наукова конференція, Київ, 2006); “Фольклор і література в історичному розвитку та їхня роль в державотворенні України” (VІ Всеукраїнські щорічні науково-практичні читання, Бориспіль, 2008, 2009).

Структура роботи визначається завданням та метою даного дослідження. Дисертаційне дослідження складається зі Вступу, трьох розділів із підрозділами, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 201 сторінку (із них основного тексту - 182). Список використаних джерел нараховує 330 позицій і поданий на 19 сторінках.

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 7 статей у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, проаналізовано стан розробки проблеми, з'ясовано причини її недостатнього вивчення, сформульовано мету й завдання, визначено об'єкт і предмет дослідження, джерельну базу, окреслено методологічну основу, розкрито наукову новизну, особистий внесок здобувача в дослідження теми, теоретичну цінність і практичне значення отриманих результатів, подано інформацію про апробацію результатів досліджень.

У першому розділі - “Художня рецепція історії як різновид інтертекстуальної практики української історичної прози” окреслено основні теоретичні проблеми явища інтерпретації, інтертекстуальності та художньої рецепції, що є складовою частиною, передумовою безпосереднього написання художнього тексту. З'ясовано, що явище художньої рецепції як один із чинників художньої авторської інтерпретації дає змогу письменникові якомога точно, або, навпаки, заангажовано, керуючись при цьому також і власними вподобаннями та філософсько-естетичними поглядами, висвітлити певне історичне явище, дату, факт, подію чи певну історичну постать. Тому важливим для нас є власне розуміння художньої рецепції як інтертекстуальної практики української історичної прози. Адже одні мотиви, одні схематично окреслені епізоди часто-густо проходять через низку творів, часовий проміжок між написанням яких досить великий. Інколи, навпаки, без спеціальних текстологічних порівнянь досить важко розрізнити ту грань, що проходить між історичним фактом і авторським домислом. В усіх аналізованих творах про Івана Виговського дійсно міститься фольклорний, історичний, міфологічний, часом літературний матеріал. Інша річ, яким чином він інтерпретується залежно від політичної ситуації доби, особистих поглядів письменника, від патріотичних засад того чи іншого автора, а також, що дуже важливо, від “серцевини” й умонастрою того джерела, котрим користується майстер слова при написанні свого твору. Схеми цих інтерпретацій можуть бути різноманітні: від залучення автором одного джерела й обігравання навколо нього подієвої канви твору до системного використання й взаємодоповнення кількох видів джерел (фольклор, літопис, науково-історичний матеріал) і побудові на основі їх розгалуженого, з багатьма персонажами багатолінійного сюжету.

З'ясовано, що діяльність гетьмана Івана Виговського привертала і привертає увагу багатьох учених-істориків, починаючи з кінця ХVІІІ століття, попри ті суперечності, що існували в науковому потрактуванні цієї постаті. Причини цих розбіжностей загальновідомі: політичні орієнтації та вподобання, особистісні орієнтири, приналежність до тієї чи іншої історико-культурної течії.

З огляду на ряд вищезазначених причин, ми дійшли висновків, що погляди на постать І.Виговського в більшості істориків кінця ХVІІІ - ХІХ століть вкрай неоднозначні, і це було закономірно. Негативно сприймали його Г.Міллер, С.Зарульський, П.Симоновський, О.Рігельман, Б.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, П.Куліш, В.Волк-Карачевський, Д. Яворницький, - котрі підходили до висвітлення подій 1657-1659 років з типових для російської історіографії позицій. М.Костомаров, Й.Ролле, В.Антонович, й історики початку ХХ століття Д.Коренець, В.Герасимчук, А Яковлів, С.Наріжний, М.Грушевський, М.Аркас, В.Будзиновський, М.Брайчевський - схвально відгукувалися про політичну діяльності гетьмана. У цих авторів помітний критичний підхід до аналізованих подій, залучення документальних даних, історіософське бачення постаті, пов'язане з ідеєю національного піднесення.

Радянська історіографія кінця 1930-х - поч. 1960-х рр. у трактуванні російсько-українських відносин 1657-1659 рр. фактично повернулася до концепції «зради»: гетьман Виговський ставив метою свого правління відокремлення України від Росії й приєднання її до шляхетської Речі Посполитої, він першим почав ворожі дії проти Москви, зрадив її, підписавши Гадяцьку угоду, і лише після цього Москва посилає в Україну свої війська, щоб відновити справедливість. Події періоду гетьманства Виговського розглядаються у контексті показу наростання класових суперечностей і розгортання соціальних рухів у тогочасній Україні (К. Стецюк) та боротьби між Росією та Польщею за Україну (М. Марченко, Л. Олійник, І. Греков).

З середини 60-х до кінця 80-х рр. ХХ століття радянська історична наука зазначену тему фактично не досліджувала: у цей період вийшло лише кілька праць, які мали дотичне відношення до теми.

Українська діаспорна історіографія 1970-х років при дослідженні гетьманування І. Виговського основну увагу приділяла проблемі українсько-польських зв'язків 1658 р. Це такі автори, як Н.Полонська-Василенко, С.Мішко, М.Брик, О.Субтельний.

На сучасному етапі розвитку історичної науки, коли виникла можливість доступу до невідомих та маловідомих архівних матеріалів, інтерес до постаті Івана Виговського поглиблюється, відкриваються щодалі нові й нові дані про його життя та політичну і культурно-просвітницьку діяльність. В. Смолій та В. Степанков запропонували нову періодизацію Української національної революції ХVІІ століття (“У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу ХVІІ століть”, “Українська національна революція 1648-1676 рр. крізь призму століть”), В.Сергійчук, В.Борисенко, С.Заремба та В.Голобуцький у своїх працях справедливо акцентували увагу на намаганнях Москви використати соціальне невдоволення на Україні для досягнення своїх експансіоністських цілей.

Широко визнаними є праці Ю.Мицика, Т.Яковлевої, В.Горобця, О.Апанович, В.Сергійчука, В.Голобуцького, в котрих з сучасної точки зору аналізуються події часів писарської та гетьманської діяльності Виговського, його рішучий протест проти сваволі московського уряду щодо України та придушення її споконвічно демократичних устроїв, військові дії поблизу Конотопа, підписання Гадяцького договору й власне трагічної загибелі українського гетьмана. Спеціально до 340-ї річниці Конотопської битви було видано збірник наукових статей “Конотопська битва 1659 року”.

Отже, як бачимо українська історіографічна література має в своїй основі багатий матеріал як для суто наукового подальшого дослідження, так і для висвітлення постаті І. Виговського в художній історичній прозі. Особливо в наш час, з початком незалежності України, маємо достатню джерельну базу для об'єктивного змалювання образу Виговського.

У другому розділі - “Трактування образу гетьмана в українській літературі XVІІ-ХVІІI століть: текст і контекст” з'ясовано: аналіз фольклорних текстів дає підстави стверджувати, що творення художнього образу гетьмана Івана Виговського почалося ще за його життя. Про це свідчать події, описані у них, а також навіть самі назви творів: дума “Про Хмельницького Богдана смерть…”, “Битва під Голтвою 1657-1658 року”, адже відомо, що народні думи та пісні історично створювались невдовзі по оспіваних у них фактах. Негатив у сприйнятті І.Виговського пояснюється тим, народні думи та історичні пісні відображають тогочасну правду життя, складність та конфлікти епохи, а головне, підходять до оцінки ролі особи в суспільному процесі з позиції власне народних інтересів, якщо мова йде про українські фольклорні джерела, і спробою приховати історичну правду, перекрутити достовірно відомі факти, приписати небувалі лицарські риси одній людині, князю С. Пожарському, що ми бачимо у великоросійському народному епосі - пісні “На смерть Пожарського”.

Розглянувши основні тенденції неоднозначного і часто негативного змалювання гетьмана Виговського в козацьких літописах та “Історії Русів”, ми дійшли висновку, що першою причиною такого негативізму було неприйняття Гадяцького договору тогочасним суспільством, хоча умови його, як на наш погляд, були досить вигідні Україні. Іншу причину вбачаємо в тому, що зневірені в королівській Польщі, козацькі літописці стали жертвами московського ідеологічного впливу.

Проте однією з найважливіших причин було те, що І. Виговський не зміг завоювати прихильність народу, здобути його підтримку, оскільки теоретично продовжуючи політику Б.Хмельницького, він практично, певною мірою, відійшов від його курсу, адже український народ, щойно звільнившись під проводом Хмеля від польської шляхти, про новий зв'язок із Польщею і чути не хотів, а усвідомити всі позитиви чи негативи Переяславського договору на той момент був ще не здатний. Низка конфліктних ситуацій, спричинена політичною діяльністю гетьмана, була сприйнята літописцями як ворожа, підступна, спрямована проти державних інтересів України.

Літописи ХVІІ ст., що в багатьох моментах є безпосередніми записами сучасників, стали в подальшому основним джерелом і фактично фундаментом усіх літописних праць, а також мали великий вплив на розвиток української історіографії. Зокрема Літопис Самовидця є джерелом праць Григорія Грабянки та Самійла Величка; на нього спирались видатні вчені: М. Костомаров, В. Антонович, Д. Багалій, М. Петровський та багато інших.

У третьому розділі - “Образ гетьмана Івана Виговського у художніх творах ХІХ -ХХІ століть: семантичний аспект” проаналізовано творчість тогочасних письменників, які змальовували постать гетьмана І.Виговського.

У першому підрозділі - “Своєрідність рецептивно-алюзійного тлумачення історичної теми у літературі ХІХ - початку ХХ століть” мова йде про оповідання П.Куліша “Виговщина” (1861). Це одна з перших в українській літературі спроб висвітлити діяльність гетьмана Виговського як політичного діяча та державного керманича для широкого кола читачів. Вперше його було опубліковано в журналі “Основа” за 1861 р. На жаль, твір цей маловідомий сучасному читачеві, оскільки остання публікація його була в 6-томному виданні творів П.Куліша 1910 р. Схвально відгукується автор про перемогу під Конотопом, але засуджує діяльність гетьмана після битви, коли, маючи на меті приборкати міста, в яких були прихильники І. Безпалого та росіян, з наказу Виговського знищено й спалено велику кількість сіл та містечок. На думку письменника, антинародна діяльність І. Виговського призвела не тільки до руйнації значної території України, а, власне, до його загибелі.

Епізодично постать гетьмана І. Виговського з'являється в історичній повісті Д. Мордовця “Архімандрит-гетьман” (1884). У цілому повість присвячена постаті Юрася Хмельниченка. Хронологічно події розвиваються від моменту передсмертного заповіту Богдана Хмельницького стосовно обрання майбутнього гетьмана до власне загибелі Юрася, при цьому в епілозі автор подає кілька історично відомих версій стосовно останніх років життя Юрася та місця його смерті. Одразу впадає в око, що автор розвиває сюжет на основі фольклорних джерел (історичних народних дум - що стосується обрання Виговського, а також переказів про перебування Юрася в монастирі, в турецькому полоні, повернення в Україну) та літописних традицій.

На особливу увагу заслуговує роман І. Нечуя-Левицького „Гетьман Іван Виговський” - один з перших досить великих художніх творів в українській літературі, де головним персонажем виступає - „враг всеросійський”, „супостат і явний зрадник”, „одержимий недугою владолюбства та удільного владарювання” - Виговський Іван Остапович. Власне, сама українська історія давала письменникові багатий матеріал для психологічних студій. У творі (написаному в 1895 р., надрукованому у 1899 р. у Львові. - О. А.) автор намагається осмислити складні драматичні події, що сталися після смерті гетьмана Богдана Хмельницького, і водночас показати своє бачення постаті Івана Виговського. Яким же постає у зображенні Нечуя-Левицького цей гетьман? Яка його державотворча програма? Пишучи про гетьмана Виговського, І. Нечуй-Левицький, проте, не схильний його ідеалізувати. Такий підхід дозволяв авторові бачити драматизм поведінки героя на порозі політичного вибору: певна перспективність Гадяцького договору не затуляє читачеві амбітних інтересів Виговського.

І. Нечуй-Левицький у своєму романі не дає власної оцінки діям гетьмана, але явно відчувається симпатія до образу Івана Виговського як до мудрого політика, який в усьому прагне наслідувати Богдана Хмельницького, хоч у деяких питаннях не завжди з ним погоджується. Саме підписання Гадяцького договору стало фатальним моментом у житті й усій діяльності гетьмана, адже він розумів і знав про несприйняття його ідей у тогочасному суспільстві, яке, нещодавно скинувши ярмо панства, не могло й думати про якісь зносини з польсько-шляхетською державою.

Постать І. Виговського привертала увагу І. Нечуя-Левицького ще задовго до написання роману. Так, у 1875 році була написана історична драма “В диму та полум'ї” (надрукована - 1910 р.), в якій образ гетьмана та його оточення змальовано вкрай негативно: сам І. Виговський та прихильна до нього старшина показані письменником зрадниками, вождями, які ведуть свій народ до явної погибелі.

Власне створенню роману передувало написання історико-популярного нарису “Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький” (1879), що був надрукований у львівській газеті “Правда”. Як було доведено, основна фактажна база нарису взята із історичної монографії М.Костомарова “Гетьманство Виговського” - одного з найкомпетентніших і найпопулярніших наукових джерел другої половини ХІХ століття”. Розкриваючи складні стосунки з Польщею, І. Нечуй-Левицький часто дорікає гетьману в неспроможності прихилити до себе народ, що і стало, на думку автора, основною причиною невдач і трагічної долі гетьмана. Загалом же в історичному романі І.Нечуй-Левицький намагається уникати позитивних чи негативних висновків, не розвиваючи таким чином власних концепцій щодо постаті Виговського і дозволяючи читачеві самостійно проаналізувати і зрозуміти всю складність тогочасних історичних подій та роль визначних постатей у загальному руслі історії.

У найдовершенішому з усієї історичної прози М.Старицького творі, монументальній трилогії “Богдан Хмельницький” (1894-1897) про події національно-визвольної боротьби українського народу 1648-1654 років, які закінчуються підписанням Переяславського договору, образ І. Виговського епізодично з'являється, але на тлі великої кількості персонажів певними особливими характеристиками не позначений. Зокрема в романах “Буря” (1896) та “У пристані” (1897) постать генерального писаря Війська Запорізького - по суті, другорядний персонаж. З паном І. Виговським автор знайомить нас аж наприкінці другої частини трилогії, після славнозвісної перемоги під Жовтими Водами, коли останній потрапляє в полон до татар. З-поміж числа полонених його, за авторським задумом, вимінює Іван Богун і приводить до Богдана, пропонуючи взяти Івана писарем, на що гетьман охоче погоджується, оскільки знайомий з ним і знає про його неабиякі писарські здібності.

Історичний нарис Б. Грінченка “Іван Виговський: його життя та діла” (1909) є, на нашу думку, значним явищем української літератури. На відміну від своїх попередників, видатний письменник, громадський діяч і публіцист не приховує свого захоплення І.Виговським. У підході як до змалювання постаті І.Виговського, так і в розбудові жанру нарису Б. Грінченко пішов далі вищезгаданих вже П.Куліша та І. Нечуя-Левицького: автор розширює часово-просторові межі, за обсягом нарис “Іван Виговський…” значно перевищує твори попередників, в основу джерельної бази залучає, окрім літописів, цілий ряд документів та відомих на той час історичних досліджень, з-поміж яких слід відзначити праці М. Костомарова, В. Антоновича, Д. Коренця, В. Герасимчука, А. Яковліва, польських істориків. Оскільки метою написання таких нарисів було прагнення дати читачам белетризовані, спопуляризовані життєписи тих чи інших історичних осіб, до певної міри замінивши історичний роман, то обумовлюється і форма їх написання: проста, дохідлива, з використанням стилістики народних дум, олітературненням образів - подаються діалоги історичних осіб, використовується певне емоційне забарвлення.

Новаторство Б. Грінченка у підході до змалювання постаті Виговського полягає, на нашу думку, в тому, що він перший, зображуючи складні перипетії того часу і роблячи відповідні висновки, здійснює це з позиції вкладу гетьмана в справу розвитку самостійності України. Як бачимо, провідною в нарисі є тема державотворення як основна мета політики Виговського. Саме державницька ідея є центральним стрижнем нарису Б. Грінченка.

Надзвичайно популярними на початку ХХ ст. були історичні оповідання на теми запорозького козацтва українського письменника А. Кащенка. З-поміж них характерно вирізняється історичне оповідання “Борці за правду” (1913) [121], присвячене народному героєві Івану Богуну, яке охоплює значний період часу - від поїздки Б. Хмельницького на початку 1648 року до кримського хана за поміччю в запланованому виступі проти польського панства і до власне сцени розстрілу Івана Богуна 1664 р. жовнірами С. Чернецького за підготовку повстання проти короля Яна-Казиміра.

У другому підрозділі - “Інтерпретаційна деструкція образу гетьмана в новітньому письменстві” досліджено, що в радянській історіографії І.Виговського через пропольську орієнтацію та намагання створити українську незалежну державу називали не інакше, як зрадником. Звертаючись до теми козаччини, більшість радянських авторів або зовсім оминали постать Виговського (наприклад, І. Ле), або намагались очорнити його, як тільки можна. Характерною рисою історичних романів та повістей періоду 30-60-х років ХХ ст. є те, що основна увага в цих творах зосереджується на показі народних героїв національно-визвольних змагань 1648-1654 рр., а саме ватажків козацьких повстань: Б. Хмельницького та його соратників - Івана Богуна, Максима Кривоноса, Корнієнка і т.д. А шляхтич Іван Виговський за канонами радянського письменства аж ніяк у цю когорту славетних воїнів не вписувався, хоча ми ні в якому разі не применшуємо здобутків полководців з оточення Б. Хмельницького та їх внеску в розвиток української державності. В усьому винен, як-то кажуть, ідеологічний вплив доби, і саме тому радянські письменники, на догоду «московським верхам», змальовували Івана Остаповича (а інколи просто змушені були це робити) як запроданця королівській Польщі.

У літературі радянського періоду образ І. Виговського зазнає ідеологічних впливів доби, і тому звідси - маємо вкрай рідке його згадування, найчастіше в негативному плані у творчості О. Соколовського (“Богун”), Я. Качури (“Іван Богун”), Л. Дмитерка (“Навіки разом”), П. Панча (“Гомоніла Україна”), Н. Рибака (“Переяславська рада”), І. Ле (“Хмельницький”). З масиву радянської літератури істотно відрізняється лише роман А. Чайковського (“Корнієнко”), який творився на теренах Західної України, яка в той період ще не була приєднана до Радянського Союзу, і за часом написання (1924-1929) не зазнав політичного ідеологічного впливу. В романі П.Загребельного, попри всі існуючі схвальні відгуки стосовно твору, образ писаря Івана Виговського змальовано теж негативно. У творі показано принизливе, жорстоке, часом іронічно-саркастичне ставлення до писаря, на котрого Богдан Хмельницький навіть з кулаками кидається.

Таким чином, проаналізувавши ряд історичних повістей та романів радянського періоду, погоджуємося з думкою Ю. Бойка, що радянське висвітлення постаті І. Виговського не має ніякого зв'язку з історичними фактами.

У третьому підрозділі - “Аспекти авторських версій зображення Івана Виговського в літературі української діаспори” проаналізовано творчість Юрія Тиса, Б.Лепкого та М.Лазорського.

Не оминули постать І. Виговського і письменники близького та далекого зарубіжжя. Але характерним є те, що їхні життєві та творчі орієнтири, а також особливості світобачення сприяли абсолютно протилежному, на відміну від радянського, потрактуванню постаті гетьмана. Повість Юрія Тиса „Конотоп” (1959) має реалістичний характер, містить безпосередні описи стратегічних дій та планів під керівництвом полковника Гуляницького всередині міста, яке ззовні було оточене ворогом; наступальних операцій, очолюваних гетьманом Іваном Виговським, а також і московського війська. На явне бачення ситуації, неперевершене змалювання її засобами художнього слова, вміння відтворити реалії баталій вплинула зацікавленість автора військовою історією козацьких часів та стратегією ведення боїв, колекціонування книжок про українську батальну історію. У творі розповідається про відчайдушний захист жителями свого рідного містечка Конотоп (на Сумщині), яке розташовувалось поблизу українсько-російського кордону та якому судилося стати форпостом української нації. Часові характеристики твору чітко окреслені - охоплюють вони лише період оборони, а це весна й літо 1659 року.

У повісті Б.Лепкого „Крутіж” (1941) автор намагається об'єктивно висвітлити тему Руїни, при цьому не виявляючи великого захоплення постаттю гетьмана і, водночас, зовсім його не засуджуючи. Всі оцінки діяльності гетьмана автор вкладає в уста героїв, що є вихідцями з народу, тим самим споріднюючи їх з читачем.

У невеличкому оповіданні “Руїна” письменника українського зарубіжжя М.Лазорського чітко простежуються симпатії автора до “одностайно” вибраного гетьмана Виговського, що хоче тільки порядку, згоди, і тому звертається до Польщі про допомогу. Сама назва твору апелює до однойменної монографії М. Костомарова. Останній, як знаємо, багато уваги приділяв постаті Виговського у своїх науково-історичних працях. Саме за М. Костомаровим письменник розвиває сюжет добре відомої битви під Полтавою і описує трагічну смерть Мартина Пушкаря. Очевидна антипатія до правобережної частини козацтва і до всього московського (що ми помічали в Б.Лепкого і Ю.Тиса) пояснюється написанням твору за межами радянської України і, відповідно, обізнаністю автора з історичними працями представників української діаспори. Варто відзначити: М.Лазорський, обмежуючись рамками оповідання, досить вдало характеризує політичну ситуацію, що мала місце в 1657-1658 рр., наголошуючи при цьому на неспівмірності поглядів козацької старшини та їх небажанні знайти компроміс всередині держави, що й стало причиною подальших воєнних сутичок вже на рівні міжнародних відносин.

Отже, для авторів української діаспори Іван Виговський був більше ніж просто гетьман, його ім'я асоціюється передусім із намаганням поставити Україну на рівень європейських держав, спробою здобути незалежність, і, безперечно, з перемогою над московським військом під Конотопом влітку 1659 року.

У четвертому підрозділі - “Інновації авторських інтерпретацій образу гетьмана в сучасній українській літературі” автор намагається дослідити причини неоднорідного погляду на постать гетьмана І.Виговського у сучасній українській літературі. Не зважаючи на процеси демократизації, які почалися в суспільстві зі здобуттям незалежності України, беручи до уваги, що більшість історично-наукових джерел, присвячених життю та політичній діяльності Івана Виговського, стали доступними, - підходи до змалювання постаті гетьмана, хоч як дивно, залишалися неоднорідними.

Тема Виговщини привертає увагу багатьох письменників, але деякі з них все-таки продовжують дотримуватися традицій радянсько-заангажованого погляду на добу правління Івана Виговського. Зокрема у романі “Мартин Пушкар” (1987) В. Кулаковського І.Виговський перебуває в опозиції до полковника М.Пушкаря - всі симпатії автора на боці останнього, а Виговському закидається нехтування національними інтересами та прагнення власного збагачення. В наступному творі “Іван Сірко” (1990) письменник подає образ гетьмана крізь призму споминів І.Сірка, який, здається, усвідомив неправомірність свого негативного ставлення до Івана Остаповича.

Небагатослівно відгукується про І. Виговського і О. Пахучий, автор роману “Тиміш Хмельницький, син Богдана” (1992). З перших сторінок твору письменник зображує його як дієвого, амбітного, цілеспрямованого писаря. Автор наголошує, що Виговський був честолюбним і все життя мріяв за всяку ціну пробитися нагору. Трагічна доля Тимоша Хмельниченка, за авторською версією, спричинена негативними діями Івана Виговського, котрий наперед планував можливість свого гетьманства. У романі О. Пахучого “Юрась Хмельниченко” (1995), що є розлогим продовженням попереднього твору, образ Виговського в цілому відповідає характеристиці, яку дає йому переважна більшість істориків: людина з європейською освітою, дипломат шляхетного походження, державник високого рангу. Але дивно, що все-таки у творі постать Виговського далека від ідеалу, що письменник зобразив його аж ніяк не патріотом і борцем за правду, позбавленим військового таланту і ратних подвигів.

Твори О.Лупія та Ю.Мушкетика - позначені поглибленням психологічного аналізу вчинків героя, відчутною авторською позицією. Спроби І.Виговського визволитися від російської та польської зверхності набули в романах справедливого осмислення та потрактування. В цілому по-новому прагне осмислити постать І. Виговського Ю. Мушкетик в романі “На брата брат” (1994): майстер слова, використовуючи дослідження вчених, не ідеалізує І.Виговського, але й не таврує. Автор намагається засобами психологізму письма показати живу людину з її чеснотами та вадами.

Цілковито позитивний образ зустрічаємо в повісті О. Лупія “Гетьманська булава” (1996). І. Виговський для цього письменника - національний герой, який прагне здобуття самостійності України; самодостатній, освічений, тонкий дипломат. В іншому - творі “Лицарі помсти” (2001) - генеральний писар постає вірним сподвижником Богдана, людиною виняткової вдачі, добре вихованою, яка чудово знає усі дипломатичні хитрощі й уміло використовує їх задля інтересів держави.

У романі Д. Міщенка “Згубні вітри над оазою” (1997) образ І. Виговського блідий і розпливчастий, без глибокого психологічного осмислення.

Роман В. Кожелянка “Конотоп” (2001) пропонує зовсім новий, постмодерний підхід до змалювання постаті гетьмана І. Виговського. Піддаючи історичні й реальні події містифікації, застосовуючи інтертекстуальні явища, часто іронізуючи, автор, на нашу думку, дещо спотворює історичний образ людини-державотворця.

Позитивно оцінюючи державотворчу діяльність гетьмана в історичному детективі “Таємний агент двох престолів, або Хто ви за коня викуплений, Іване Остаповичу Виговський?”(2001), В. Чемерис ставить його ім'я в один ряд із видатними синами України, такими як І.Мазепа, П.Орлик, діячі УНР, і спростовує ті закиди, що віками приписувалися цій непересічній постаті проросійською історіографією.

У поетичному доробку Яра Славутича (“Конотопська слава”), І. Павліхи (“Іван Виговський і його могила”), О. Лупія (“Розплата”) виразно звучить історично-патріотична тематика, ліричний образ гетьмана змальовано гордо й патетично.

Таким чином, широкий масив української літератури, присвяченої постаті гетьмана І. Виговського, сприяє розвиткові цієї тематики як у літературознавчому, так і в історико-науковому аспектах. Державотворча та політична діяльність цієї багатогранної, непересічної особистості, попри всі різночитання, привертала й привертає увагу багатьох учених і письменників.

У Висновках підкреслено, що трагічна й суперечлива постать І. Виговського привертала й привертає увагу істориків, письменників. Знання мов, уміння вести дипломатичну діяльність, намагання запровадити правописання мовних норм, реорганізувати гетьманську канцелярію, опікування монастирями, - ці чесноти лишилися на другому плані, тому що були перекреслені одним кроком - переходом на бік поляків і підписанням Гадяцької угоди.

Підходити до оцінки діяльності гетьмана І. Виговського, як і будь-якої історичної постаті, слід у контексті доби. І. Виговського можна вважати зрадником Олексія Михайловича, тому що він порушив присягу на вірність російському монархові, яку давав при отриманні булави і яку фактично не мав права порушувати як наступник Б. Хмельницького. Але, з іншого боку, його аж ніяк не можна назвати зрадником України, бо він діяв виключно в інтересах держави, прагнув її незалежності. Розуміння свободи для країни часів Виговського було неприйнятне для його сучасників - пошук нового “пана” (Польща) замість старого (Москва). Проте за тих обставин, які склалися в ХVІІ ст., на думку більшості істориків, розрахунки гетьмана були правильні - Україна об'єднувалася з Польщею у складі Великого князівства Руського.

Нова хвиля зацікавлення історичним минулим України була викликана національним відродженням ХІХ ст. Виникають нові жанри - історичний роман, історичний нарис. Письменники, серед яких П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, а потім і Б. Грінченко намагаються висвітлити характер і політичну діяльність І. Виговського всебічно й об'єктивно. На початок ХІХ ст. припадає активний розвиток історіографії, з'являється низка історичних та історико-публіцистичних досліджень. Великий вплив на звернення до історичної тематики мало національне піднесення в 70-х рр. Усе це дало змогу романістам із великої кількості історичного матеріалу вибирати саме той, який на їхню думку, відповідав історичній правді.

Ретельний текстологічний аналіз дозволяє резюмувати, що насиченість історичної прози джерелами та їх трансформація може бути різною: можна спостерігати тотожність не тільки на ситуативному чи композиційному рівні, але й на лексичному, фразеологічному.

Розглянувши основні тенденції негативного змалювання гетьмана І. Виговського в козацьких літописах та “Історії Русів”, ми переконалися, що першою причиною такого негативізму було неприйняття Гадяцького договору тогочасним суспільством, хоча умови його, як на наш погляд, були досить вигідні Україні. Іншу причину вбачаємо в тому, що козацькі літописці стали жертвами московського ідеологічного впливу. Проте однією з найважливіших причин було те, що І. Виговський не зміг завоювати прихильність народу, здобути його підтримку, тому що теоретично продовжуючи політику Б. Хмельницького, він практично, певною мірою, відійшов від його курсу, адже український народ, щойно звільнившись під проводом Хмеля від польської шляхти, про новий зв'язок із Польщею і чути не хотів, а усвідомити всі позитиви чи негативи Переяславського договору на той момент був ще не здатний. До того спричинилася й політика гетьмана, яка була в деяких випадках помилковою: передовсім виявилися хибними дії верхівки, зокрема покозаченої шляхти, яка думала, що може стати певною основою держави, що спираючись на неї, можна також утримувати в послуху народ і протистояти наступам сусідів.

До того ж козацькі літописи здебільшого не були пам'ятками індивідуальної суспільної думки, а пам'ятками думки певної верстви, у цім випадку кола діячів саме російської орієнтації, отже, й мусили писатися відповідно до вимог свого часу. Це й стало, очевидно, причиною творення негативного міфу про Івана Виговського.

Зокрема у згаданій трилогії “Богдан Хмельницький” М. Старицький мало місця відводить цій постаті, хоча вже на той час Виговський відігравав помітну роль в уряді Хмельницького, будучи генеральним писарем. Однак негатив, закладений козацькими літописами, автори яких були прихильниками російського царя, вплинув і на загальне висвітлення постаті Івана Виговського, хоча письменник категорично не висловлює своєї неприязні, вона відчувається в коротеньких ремарках.

В романі “Гетьман Іван Виговський” чи не вперше в практиці української літератури І.Нечуй-Левицький намагається психологічно осмислити постать І.Виговського з усіма позитивами і негативами. Ідейно-тематична канва історичного роману “Гетьман Іван Виговський” І. Нечуя-Левицького ґрунтується більшою мірою на особистому розумінні, баченні письменником цієї епохи. Письменник дуже прихильно ставиться до діяльності І. Виговського, хоча в попередніх белетристичних нарисах спостерігалося негативне ставлення до цієї історичної постаті.

Ґрунтовно, на основі дослідження багатьох наукових джерел та розвідок, описує період правління гетьмана Б. Грінченко в історико-публіцистичному нарисі “Іван Виговський: його життя та діла”.

Зміни в суспільному й культурному житті України тоталітарної доби спонукали письменників до пошуку героя літератури, який би відповідав вимогам часу і приваблював широкий загал читачів. Перш за все, починають оспівуватись події Переяславської ради - возз'єднання України з Росією. Тому з огляду на політико-ідеологічну ситуацію постать І. Виговського трактується письменниками як зрадницька національним інтересам держави.

В літературі радянського періоду образ І. Виговського зазнає ідеологічних впливів доби, і тому звідси - маємо вкрай рідке його згадування, найчастіше в негативному плані у творчості О. Соколовського (“Богун”), Я. Качури (“Іван Богун”), Л. Дмитерка (“Навіки разом”), П. Панча (“Гомоніла Україна”), Н. Рибака (“Переяславська рада”), І. Ле (“Хмельницький”). З масиву радянської літератури істотно відрізняється лише роман А. Чайковського (“Корнієнко”), який творився на теренах Західної України, яка в той період ще не була приєднана до Радянського Союзу, і за часом написання (1924-1929) не зазнав політичного ідеологічного впливу. В романі П. Загребельного, попри всі існуючі схвальні відгуки стосовно твору, образ писаря Івана Виговського змальовано теж негативно. У творі показано принизливе, жорстоке, часом іронічно-саркастичне ставлення до писаря, на котрого Богдан Хмельницький навіть з кулаками кидається.