Романістика Генрі Робертса в контексті англійської прози пізнього Ренесансу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет

імені Олеся Гончара

УДК: 821.111: 82 - 3

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Романістика генрі робертса в контексті англійської прози пізнього ренесансу

10.01.04 - література зарубіжних країн

Тарасенко Кирил Валентинович

Дніпропетровськ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі англійської філології та зарубіжної літератури Інституту іноземної філології Класичного приватного університету (м. Запоріжжя) Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор ТОРКУТ НАТАЛІЯ МИКОЛАЇВНА, Класичний приватний університет (м. Запоріжжя), завідувач кафедри англійської філології та зарубіжної літератури.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор ГОНЧАРЕНКО ЕЛЛА ПЕТРІВНА, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, завідувач кафедри лінгвістичної та країнознавчої підготовки журналістів;

кандидат філологічних наук, доцент ВАСИЛИНА КАТЕРИНА МИКОЛАЇВНА, державний вищий навчальний заклад «Запорізький національний університет», доцент кафедри англійської філології.

Захист відбудеться «18» березня 2009 р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара (49027, м. Дніпропетровськ, пл. Тараса Шевченка, 1).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8).

Автореферат розісланий «16» лютого 2009 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 В.П. Біляцька

робертс творчий поет ренесанс

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Протягом останніх десятиліть у ренесансознавчому дискурсі все відчутніше проступає тенденція до вивчення англійської романістики єлизаветинської доби. При цьому інтенсивно досліджується творчість не тільки найбільш яскравих єлизаветинських літераторів (Ф.Сідні, Дж.Лілі, Т.Неш, Т.Лодж, Р.Грін)Див.: Никифорова Л.Р. Об особенностях преломления начального этапа осмысления жанра романа у Ф. Сидни / Л.Р. Никифорова // Актуальные вопросы теории и истории зарубежного романа XVII-XX веков: сб. научн.тр. - Днепропетровск: ДГУ, 1984. - 122 с.; Привалова Л.П. Актуальные аспекты изучения английского романа позднего Возрождения / Привалова Л.П. - Днепропетровск: ДГУ, 1996. - 64 с.; Склярова Е.М. Ренессансно-маньеристические тенденции в истолковании темы Судьбы и Времени в романе Р.Грина "Пандосто" / Е.М. Склярова // Зарубежный роман в системе литературного направления: сб. науч. тр. - Днепропетровск: ДГУ, 1989. - С.25-30; Торкут Н.Н. Особенности поэтики романов Т.Лоджа: Дис … канд. филол. наук.: 10.01.05 / Торкут Наталия Николаевна - М., МГУ, 1991. - 244 с.; Федоряка Л.Д. Єлизаветинський літератор Т.Неш: біля витоків сатиричного кредо / Л.Д. Федоряка // Вісник ЗДУ: Зб. наук. статей. Філологічні науки. - Запоріжжя: ЗДУ, 2008 - №1. - С.165-168. , але й тих їхніх сучасників, яким не судилося посмертне визнання, хоча свого часу їхні твори й були вельми популярними (Дж.Гасконь, Н.Бретон, Е.Манді)Див.: Гутарук О.В. Жанрові новації Ніколаса Бретона-прозаїка в контексті творчих пошуків єлизаветинської доби: Дис… канд. філол. наук: 10.01.04. / Гутарук Олена Володимирівна. - К., 2002. - 223 с.; Лілова О.Є. Особливості поетики творчості Джорджа Гасконя: Дис... канд. філол. наук: 10.01.04. / Лілова Олена Євгенівна. - К., 2003. - 241 с.; Штефан А. Літературна спадщина Ентоні Манді: специфіка взаємодії традиції і новаторства: Дис... канд.філол.наук: 10.01.04. / Штефан Анна Анатоліївна - Дніпропетровськ., 2008. - 232 с. .

Посилення уваги до письменників, які традиційно вважаються митцями “другого” або, навіть, і “третього” ряду, зумовлюється насамперед зростанням інтересу до іманентної сутності англійського Ренесансу, прагненням системно дослідити тогочасні естетичні погляди та культурні практики і на цій основі створити цілісну стереоскопічну картину розвитку літератури шекспірівської доби. Адже історико-літературний процес є явищем безперервним, тож у ньому будь-які літературні шедеври, як, до речі, й будь-які творчі невдачі, можуть бути лише точками перегинів і ніколи - точками розривів. Саме твори маловідомих у наш час авторів, їхні мистецькі експерименти та естетичні пошуки надавали імпульси подальшому розвиткові національної літератури, ставши тим поживним ґрунтом, на якому зростали і розвивалися більш плідні художні тенденції, що принесли згодом англійській романістиці світове визнання.

Як слушно зауважив російський дослідник Ю.Тинянов, “вершинні результати літератури походять не від попередніх вершинних результатів, а від того, що до них не здійснилося”Цит. за Аверинцев С.С. Как нить Ариадны / С.С. Аверинцев // Юность. - Москва, 1987. - №12. - С. 3.. Підвищенню дослідницького інтересу до творчих пошуків маловідомих ренесансних письменників значною мірою сприяє також і все ширше застосування в практиці сучасного літературознавства таких наукових методологій, як соціокультурологія, рецептивна естетика та новий історизм, які здебільшого зосереджуються на вивченні повсякденних культурних практик, маловідомих авторів і текстів так званої масової літератури.

До категорії літераторів, які все ще залишаються на маргінесі дослідницької уваги, належить англійський пізньоренесансний письменник Генрі Робертс (1560?-1620?), чия творчість практично не вивчалася вітчизняними фахівцями, а ім'я навіть не згадується як у фундаментальних виданнях з історії англійської літератури, так і в новітніх українських та російських навчальних посібниках з історії літератури доби Відродження.

Окремі аспекти поетики його романів були досліджені такими зарубіжними вченими, як К.Матуссек, Г.Тигель, Л.РайтMatussek K. D. Henry Robarts` “Pheander. The Maiden Knight”. Kritische Edition und Interpretation. Inaugural-Dissertation zur Erlangung des Doktorgrades der Philosophischen Fakultдt der Universitдt zu Kцln / [vorgelegt von Klaus Dieter Matussek aus Gleitwitz]. - Kцln, 1974. - S. C-CV; Tiegel G. Eine kritische edition von Henry Roberts` „A Defiance to Fortune” (1590) / Inaugural-Dissertation zur Erlangung des Doktorgrades der Philosophischen Fakultдt der Universitдt zu Kцln / Tiegel G / [vorgelegt von Giselger Tiegel aus Mьnstenberg]. - Kцln: Universitдt zu Kцln, 1973. - 305 S.; Wright L. Henry Roberts: patriotic propagandist and novelist” / Wright L. // Studies in Philology. - №32. - 1932. - Р. 176-199... Утім, їхні праці, попри незаперечну наукову цінність, не претендують на системний аналіз та повноту висвітлення літературної спадщини цього автора. У даній дисертації здійснена перша спроба комплексного дослідження романістики Г.Робертса, про наукову доцільність і важливість проведення якого неодноразово писали українські та зарубіжні фахівціДетальніше див.: Лілова О.Є. Англійська пізньоренесансна романістика: актуальні проблеми вивчення / Лілова О.Є. // Тези Всеукраїнської наукової філологічної конференції “Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики” / [за ред. В.К.Шпака]. - Черкаси: ЧІТІ, 2001. - С. 24-25; Потьомкіна Л.Я. Про одну з тенденцій у вивченні англійського роману доби Відродження / Потьомкіна Л.Я. // Ренесансні студії. - Запоріжжя, 1997. - Вип. 1. - С. 4-7.; Торкут Н.М. Англійська ренесансна проза у дослідженнях українських науковців: дискусійні аспекти, перспективи вивчення / Торкут Н.М. // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Збірник наукових праць Міжнародної наукової конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. - Львів: Світ, 1999. - Ч.1. - С. 396-401. Schlauch M. Antecedents of the English Novel 1400-1600 (from Chaucer to Deloney) / Schlauch M. - L.: Oxford University Press, 1963. - 264p..

Літературна діяльність слугувала для Генрі Робертса своєрідним хобі: він не належав ні до числа елітарних письменників (Ф.Сідні, Дж.Лілі, Е.Спенсер), які орієнтувалися на придворні кола чи високоосвічених реципієнтів, ні до когорти професійних літераторів (Р.Грін, Т.Неш, Г.Четтл), що писали для широкої читацької аудиторії. Будучи моряком, він здійснив чимало подорожей, зокрема до Алжиру, Бразилії та Канарських островів. Тож не дивно, що більшість його памфлетів присвячена оспівуванню подвигів та буднів моряків, а в романах описуються морські пригоди. Саме за це, до речі, він і отримав метафорично-влучну характеристику “патріотичний пропагандист та романіст”Wright L. Henry Roberts: patriotic propagandist and novelist / Wright L. // Studies in Philology. - №32. - 1932.- Р.176..

Парадоксально, але факт: його твори, які за своєю художньою цінністю поступалися творам більш відомих англійських літераторів, у тогочасного читацького загалу мали великий успіх. Романи Г.Робертса, як стверджує К.Паск, доводили свою конкурентоспроможність на читацькому ринку Англії упродовж усього XVII століттяPask K. The Emergence of the English Author: Scripting the Life of the Poet in Early Modern England / Pask K. - Cambridge: Cambridge University Press, 1996. - P. 74. , а його памфлети, за інформацією, наведеною Г.Тигелем, неодноразово перевидавалися і навіть сьогодні зберігають певну історичну цінністьТiegel G. - Eine kritische edition von Henry Roberts` “A Defiance to Fortune” (1590) / Inaugural-Dissertation zur Erlangung des Doktorgrades der Philosophischen Fakultдt der Universitдt zu Kцln / Tiegel G / [vorgelegt von Giselger Tiegel aus Mьnstenberg]. - Kцln, Universitдt zu Kцln, 1973. - S.4..

Художня спадщина Генрі Робертcа налічує десять памфлетів і чотири романи - “Виклик Фортуні” (1590), “Феандер. Цнотливий Лицар” (1595), “Завоювання Почесті” (1598) та “Привітання Девонширу” (1600). Як свідчать каталоги друкованих видань, не всі його твори дійшли до нашого часу. Вочевидь, і біографічна плутанина, і часті випадки літературних містифікацій (коли сам автор приписував власний твір комусь іншому або ж підписував лише ініціалами), і хронологічна віддаленість доби виступають тими онтологічними чинниками, які унеможливлюють чітку хронологізацію і систематизацію повного переліку творів Робертса.

Повністю збереглися тексти двох романів Генрі Робертcа (“Виклик Фортуні”, “Феандер. Цнотливий Лицар”), аналіз поетики яких дозволяє представити та осягнути сутність літературних експериментів цього письменника на тлі мистецьких пошуків тогочасся. Романістика Робертса є вельми цікавою насамперед у жанровому аспекті, оскільки вона дозволяє з початкових - ще досить невпевнених і несміливих - кроків простежити шлях англійського роману до тих класичних форм, яких він набув у ХVIII столітті завдяки творчим зусиллям таких видатних романістів, як Д.Дефо, С.Річардсон, Л.Стерн. Крім того, романи Робертса репрезентують ранні зразки так званої популярної (або, за термінологією Дж.Кавелті, - “формульної”) літератури, яка характеризується високим ступенем стандартизації звичних для читацького загалу формул, орієнтацією на розважальність і доступність, а також виконує низку важливих соціокультурних функцій (стримує існуючі культурні кордони, закріплює у свідомості мас схвалювані владним дискурсом етико-психологічні стереотипи, сприяє збереженню усталених естетичних норм).

Актуальність обраної теми зумовлюється необхідністю введення до наукового обігу вітчизняної англістики “нової” маловідомої персоналії - Генрі Робертса, що дозволить заповнити одну з “білих плям” на літературній карті Англії кінця ХVI - перших десятиліть ХVII ст. і певною мірою уточнити загальну картину розвитку романного жанру в лоні англійської національної літературної традиції. Водночас, аналіз поетики романістики Робертса сприяє реконструюванню образу неелітарного англійського читача доби Відродження, на задоволення інтелектуальних, духовних і естетичних запитів якого орієнтувався той різновид літературної продукції, що закладав парадигматичні основи нового соціокультурного явища - масової літератури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами та темами. Дисертація виконана на кафедрі англійської філології та зарубіжної літератури Інституту іноземної філології Класичного приватного університету згідно з плановою науковою темою “Література доби Відродження в світлі новітніх методологій” (затверджена вченою радою Класичного приватного університету, номер державної реєстрації 0105U002571). Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Класичного приватного університету (протокол № 9 від 25 травня 2005 року) та бюро наукової ради при Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 4 від 16 жовтня 2007 р.).

Матеріали дисертації апробуються у навчальному процесі в рамках спецкурсу “Актуальні проблеми вивчення зарубіжної літератури доби Відродження”, який викладається в магістратурі Інституту іноземної філології Класичного приватного університету. Вони можуть бути використані також під час підготовки лекційних та семінарських занять з історії зарубіжної літератури (Середні віки та Відродження) для студентів спеціальності “Англійська мова та література”.

Мета роботи полягає у тому, щоб у процесі аналізу поетики романів Генрі Робертса з'ясувати характер кореляції його творчих пошуків з художніми традиціями та мистецькими віяннями англійського Ренесансу.

Дана мета зумовила постановку таких завдань:

– систематизувавши інформацію стосовно наукової рецепції романного жанру у вітчизняному та зарубіжному літературознавстві, визначити місце англійського пізньоренесансного роману в процесі формування національної жанрової традиції;

– окресливши напрямки художніх експериментів сучасників Генрі Робертса в царині художньої прози (Ф.Сідні, Дж.Гасконь, Т.Лодж, Т.Неш, Т.Делоні, Е.Манді, Е.Форд), дати цілісну візію жанрової типології англійського пізньоренесансного роману;

– проаналізувати поетику роману Генрі Робертса “Виклик Фортуні” (1590) в контексті творчих пошуків романістів єлизаветинської доби;

– дослідити поетику роману “Феандер. Цнотливий лицар” (1595), виявляючи характер кореляції художніх пошуків Генрі Робертса з модними естетичними віяннями і культурними практиками тогочасся;

– з'ясувати природу творчих новацій Генрі Робертса та визначити його місце в історико-літературній панорамі кінця ХVI - перших десятиліть ХVII століття.

Об'єктом дисертаційного дослідження є художні експерименти Генрі Робертса-романіста, що відзначаються чіткою орієнтацією на неелітарну читацьку аудиторію та репрезентують ті мистецькі тенденції, які сприяють появі на теренах англійського Ренесансу так званої “популярної літератури”.

Предметом безпосереднього аналізу постають романи Генрі Робертса “Виклик Фортуні” (1590) та “Феандер. Цнотливий лицар” (1595), які розглядаються на тлі широкого соціокультурного і власне літературного контексту єлизаветинської доби.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають фундаментальні положення класичного і сучасного літературознавства про жанр роману (М.Бахтін, Н.Бернадська, Т.Бовсунівська, О.Веселовський, Г.В.Ф.Гегель, А.Есалнек, В.Кожинов, Н.Копистянська, Г.Косіков, Д.Лукач, Є.Мелетинський, І.Франко, М.МакКеон, Т.Іглтон, Дж.Шнайдер та ін.), наукові здобутки у сфері дослідження англійського пізньоренесансного роману, який довгий час розглядався як “фальстарт жанрового розвитку” (В.Аллен, Е.Бейкер, Дж. Найт, А.Кеттл) і лише у 80-90ті роки XX століття здобув неупереджену наукову оцінку (А. Гамільтон, П. Селзмен, Т.Власова, О.Лілова, Л.Нікіфорова, Л.Потьомкіна, Л.Привалова, Н.Торкут). У процесі аналізу поетикальної специфіки творів Г.Робертса застосовуються різноманітні конкретно-текстові підходи: так, зокрема, при вивченні поетики заголовків використовуються дослідницькі стратегії рецептивної естетики (В.Ізер, Г.Яусс), проблемно-тематичний спектр романів і системи образів персонажів розглядаються крізь призму методології “нового історизму” (К.Галахер, С.Грінблатт, Л.Монроз), а жанрово-стильова своєрідність виявляється за допомогою запропонованих американським культурологом Дж.Кавелті процедур аналізу “літературних формул”.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає насамперед у тому, що вона є першою у вітчизняному літературознавстві спробою цілісного висвітлення та системного аналізу романістики Генрі Робертса, яка практично невідома широкому загалу ренесансознавців на пострадянському просторі. Виявлення характеру творчих пошуків цього літератора наближає до осягнення тих процесів, що розгорталися в соціокультурному просторі Ренесансу й призвели до появи такого специфічного явища як популярна або масова література. Розуміння її парадигматичних ознак, які закладалися саме в цей час і відшліфовувалися у творчості таких письменників, як Генрі Робертс, дозволяє по-новому осмислити роль літературних конвенцій у процесі формування жанру “novel” в англійській літературі, висвітлити характер кореляції читацьких запитів та авторських експериментів, що у свою чергу уможливлює якісне оновлення наукових уявлень про історико-літературне значення художніх пошуків так званих письменників “другого” та “третього” ряду.

Практичне значення роботи зумовлюється тим, що її результати і висновки, які увиразнюють загальну картину жанротворчих експериментів в англійській літературі пізнього Ренесансу, можуть бути використані при підготовці лекційних курсів з історії зарубіжної літератури Середніх віків та Відродження, у розробці спецкурсів з історії англійської літератури. Спостереження над поетикою романів Генрі Робертса можуть бути корисними як для подальшого вивчення літератури англійського Ренесансу, так і для компаративістичних студій, зокрема тих, що націлені на виявлення спільності та своєрідності національних шляхів еволюції романного жанру.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження були представлені у доповідях на Міжнародному українському науковому конгресі дослідників зарубіжної літератури та культури “Світова література на перехресті культур та цивілізацій” (Севастополь-Балаклава, 2008), на чотирьох міжнародних конференціях: “Масова література: від давнини до сучасності” (Бердянськ, 2006), “Наука і вища освіта. XV Міжнародна наукова конференція молодих науковців” (Запоріжжя, 2007), “Новітні обрії розвитку германської та романської філології” (Запоріжжя, 2007), “ІХ Міжнародна конференція молодих учених” (Київ, 2007); дев'яти Всеукраїнських наукових конференціях: “Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики” (Черкаси, 2002), “Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур” (Донецьк, 2004), “Переклад у XXI столітті” (Харків, 2005), “Шрейдерівські читання. Функціонування літератури в культурному контексті епохи” (Дніпропетровськ, 2005-2008), “Проблеми сучасного зарубіжного літературознавства” (Севастополь, 2006), “Розвиток світової лінгвістики, літератури та перекладознавства” (Черкаси, 2007), “Діалог культур: лінгвістичний і літературознавчий виміри” (Київ, 2008) та восьми щорічних науково-звітних конференціях Класичного приватного університету) у 2001-2008 роках.

За матеріалами дисертації підготовлено та надруковано чотирнадцять публікацій, п'ять із яких - статті у виданнях, рекомендованих ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який налічує 274 позиції. Загальний обсяг дисертації становить 222 сторінки, із них основного тексту - 193 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, визначено мету, завдання й методологічні засади дослідження, окреслено предмет і об'єкт літературознавчого пошуку та наведено дані про апробацію основних положень дисертації. Також подано інформацію про стан вивченості проблеми та систематизовано біографічні й історико-літературні відомості про Генрі Робертса, які дозволяють створити загальне уявлення про його життєвий і творчий шлях.

Перший розділ дисертаційної роботи - “Теоретичні аспекти вивчення романного жанру” - покликаний створити належне теоретико-літературне підґрунтя та необхідний історико-літературний фон для аналізу романістики Генрі Робертса. У підрозділі 1.1 (“Специфіка рецепції романного жанру від витоків до сьогодення”) представлений огляд дослідницьких суджень щодо роману. Систематизація спостережень над романною природою, що містяться в працях літературних критиків, письменників і філософів XVI-XIX ст. (В.Белінський, Х.Ф.Бланкенбург, Г.В.Ф.Гегель, Й-В.Гете, П.-Д.Гюе, Дж. МекКензі, Дж.Пінья, Ф.Сідні, Дж.Чінтіо, Г.Філдінг, Г.Форстер, І.Франко та ін.), а також наукових здобутків вітчизняних та зарубіжних теоретиків літератури, які вивчали романний жанр (М.Бахтін, Н.Бернадська, Т.Бовсунівська, О.Веселовський, Г.Косіков, А.Есалнек, Т.Іглтон, Н.Копистянська, Д.Лукач, М.МакКеон, В.Кожинов, Є.Мелетинський, Дж.Шнайдер, та ін.), дозволила запропонувати періодизацію романознавчого дискурсу. В історії вивчення роману можна виокремити три періоди:

- кінець XVI ст. - перша половина XIX ст. - формування уявлень про специфіку романного жанру в лоні літературно-критичної думки (у цей час роман ще не було вписано в систему жанрів);

- друга половина ХIX ст. - друга половина XX ст. - найбільш продуктивне осмислення специфіки романного жанру, визнання роману найвпливовішим літературним жанром;

- кінець XX ст. - до наших днів - переосмислення інтелектуального досвіду в лоні романознавства, період “культурного перелому”, коли роман фактично витісняється із системи жанрів, натомість у науковий обіг вводиться термін “антижанр”.

Аналіз дефініцій терміну “роман” засвідчив, що в сучасному літературознавстві все більшої популярності набуває теза про те, що роман слід розглядати не стільки як жанровий різновид епосу, скільки як універсальну структуру, сферу, систему. У такій візії історико-діахронічний підхід до розуміння жанру органічно поєднується з типологічним. Вироблення універсальної дефініції згаданого терміну дещо ускладнюється через наявність в англомовній літературній традиції двох термінів (“romance” і “novel”), неканонічність самого жанру та через його здатність постійно змінюватися в процесі розвитку й утворювати найрізноманітніші романні модифікації.

З-поміж численних спроб аналітичного осмислення романного жанру найбільш переконливою і продуктивною видається ідея використання діахронічного ракурсу (Г.Косіков, Л.Потьомкіна, Н.Копистянська), який передбачає врахування специфіки історико-літературних модифікацій жанру та дозволяє створити стереоскопічну картину його розвитку.

Оскільки при висвітленні специфіки історико-літературних модифікацій романного жанру необхідно враховувати генетичні процеси, у підрозділі 1.2 (“Ґенеза роману як об'єкт наукових дискусій”) розглядаються провідні аспекти полеміки стосовно походження роману. Ця проблема, на думку багатьох теоретиків літератури (Д.Затонський, Дж.Каддон, Т.Іглтон, Дж.Гоуторн, Б.Іванюк), ще й досі не має однозначного рішення.

На сьогодні у літературознавців не існує загальноприйнятої думки щодо часу зародження романного жанру. Одні (П.Грінцер, Є.Мелетинський, І.Рудницька, І.Толстой) відносять початок цього процесу ще до античності, інші - до Середньовіччя (В.Жирмунський, А.Михайлов, А.Есалнек) або Відродження (М.Бахтін, В.Кожинов), а дехто - навіть до Новочасся (В.Аллен, Е.Бейкер, А. Ватт, Т.Іглтон, Л.Стівенсон, Ж.-П.Хантер, Дж.Шнайдер). При цьому прибічники останньої концепції, вибудовуючи загальну картину жанрової ґенези, змушені оминати увагою таку фазу розвитку, як ренесансний роман. Проте, саме ця історична модель жанру, що представлена низкою національних модифікацій, відіграла надзвичайно важливу роль в процесі становлення роману. Адже в художньому просторі ренесансної романістики не тільки трансформувалися елементи поетики “romance”, але й зароджувалися риси “novel” (або, за термінологією П.Грінцера, роману “другої” епохиДив.: Гринцер П.А. Две эпохи романа / П.А. Гринцер // Генезис романа в литературах Азии и Африки. Национальные истоки жанра. - М.: Наука, 1980. - С.3-42.), тобто започатковувалися певні тенденції розвитку роману Новочасся (приміром, пригодницька, любовно-авантюрна, пікарескна).

У підрозділі 1.3 (“Специфіка розвитку романного жанру в західноєвропейських літературах Середньовіччя та Ренесансу”) показано рух романних форм у західноєвропейських літературах в Середні віки та добу Відродження. Саме в цей час на теренах західноєвропейської літератури розгорталися жанротворчі процеси, які окреслили подальші шляхи розвитку романного жанру. Доведено, що вплив континентальних творів Середньовіччя та Ренесансу (французький рицарський роман, іспанський шахрайський роман) відчувається в художньому просторі такого конгломеративного жанрового утворення як англійський пізньоренесансний роман. В ньому не тільки переосмислюються провідні топоси, мотиви та ідеї літератури Середньовіччя, але й окреслюються абриси роману Нового часу (пригодницька, любовно-авантюрна, шахрайська лінії розвитку жанру), що незмінно свідчить про перехідний характер цієї жанрової форми та її автономність у рамках розвитку роману як жанру.

Другий розділ - “Англійський пізньоренесансний роман у світлі традиційних та новітніх наукових інтерпретацій” - має на меті створення цілісної візії жанрової типології англійського пізньоренесансного роману. У підрозділі 2.1 (“Стан вивченості та перспективні напрямки дослідження англійського пізньоренесансного роману”) йдеться про ступінь вивченості єлизаветинської романістики та окреслюються перспективні напрямки її дослідження. Відзначається, що до 70-х років минулого століття англійський пізньоренесансний роман не викликав особливої уваги у літературознавців, більш того, сам факт його існування нерідко ставився під сумнів (В.Аллен, Е.Бейкер, А.Кеттл, Дм.Урнов, Дж.Хантер, А.Есалнек, В.Кожинов, Є.Мелетинський). Однак у останні десятиліття в українській та західній англістиці з'явилася низка наукових досліджень, у яких на основі детального і поглибленого аналізу здійснюється естетична реабілітація цього літературного феномену (Н.Власенко, Т.Власова, А.Гамільтон, О.Гутарук, О.Лілова, Л.Нікіфорова, Л.Потьомкіна, Л.Привалова, О.Склярова, Н.Торкут, М.Шлаух, А.Штефан).

Сучасні науковці розглядають єлизаветинський роман як конкретно-історичну форму романного жанру та досліджують його не з орієнтацією на жанрові критерії більш пізніх епох, як це робили їхні попередники, а насамперед з урахуванням історико-літературного та соціокультурного контексту пізньоренесансної Англії. При цьому окрім жанрово-стильової палітри та проблемно-тематичного спектру того чи іншого твору все частіше враховується також і характер реципієнта, на якого орієнтувався письменник та чиї читацькі очікування детермінували як ідейно-художні пріоритети, так і вибір певних наративних стратегій.

У підрозділі 2.2 (“Жанрово-стильова типологія єлизаветинського роману: “romance” (Дж. Гасконь, Дж. Лілі, Ф. Сідні) та “novel” (Т. Неш, Т. Делоні)”) увага концентрується на ключових поетологічних ознаках двох популярних у ті часи романних модифікацій - “romance” і “novel”. Продемонстровано, що характерними ознаками “romance” виступають зображення ідеалізованого світу придворних, рицарів або пастухів, низка авантюрних епізодів і ситуацій випробувань, наявність рівнодостойних шляхетних героїв, а також часте використання геліодорівських кліше і стереотипних сюжетних схем. “novel”, який здебільшого орієнтувався на широку читацьку аудиторію, нерідко порушував актуальні соціальні і політичні проблеми, зображуючи реалії життя тогочасного англійського суспільства. На перехресті “romance” і “novel” формувався специфічний соціокультурний феномен - масова, або формульна література, творці якої не дуже переймалися проблемами новаторства й пошуками естетичної досконалості, а намагалися насамперед відтворити добре відомі шаблони й усталені кліше, щоб догодити невибагливому реципієнтові - представникові “третього стану”. Саме до цієї категорії письменників належав і Г.Робертс, творчість якого досліджується в даній дисертації.

Адекватне розуміння сутності творчих інтенцій і надбань таких авторів як Г.Робертс можливе лише за умов реконструювання загальної літературної панорами тогочасся, виявлення провідних художніх тенденцій, ключових персоналій та модних віянь.

Однією з найвпливовіших фігур на єлизаветинському літературному Олімпі був Дж.Лілі - автор “Евфуес. Анатомія розуму” (1578), мовна організація якого не тільки на довгі роки стала взірцем для наслідування, але й сприяла появі своєрідної культурної практики - евфуїзму, який в 80-90 роки XVI ст. виступав стильовою домінантою англійської літератури. Орієнтація на евфуїстичну манеру письма спостерігається у більшості пізньоренесансних романів, як елітарних, так і тих, що адресовані демократичній читацькій аудиторії. Законодавцями мод у царині сюжетотворення були такі романісти, як Ф.Сідні, Р.Грін, Т.Лодж, Т.Неш та Т.Делоні, чиї твори мали у єлизаветинців великий успіх і слугували своєрідним джерелом романічних колізій, топосів і мотивів для менш відомих авторів (Е.Манді, Б.Річ, Г.Робертс, Е.Форд). Твори останніх, що мали здебільшого епігонськи-наслідувальний характер і відзначалися сюжетно-тематичною калейдоскопічністю, репрезентували новий шар літературної продукції - так звану популярну романістику, орієнтовану на смаки і очікування нового реципієнта - неелітарного читача. Тож, при вивченні творчості цих авторів доцільним видається застосування дослідницьких стратегій рецептивної естетики і “нового історизму”, які дозволяють здійснювати реконструкцію читацьких запитів та виявляти контекстуальні детермінанти художньої творчості.

На реалізацію цієї мети і спрямований підрозділ 2.3 (“Англійська популярна романістика доби Ренесансу (Е. Манді, Г.Робертс, Е. Форд, Б. Річ): парадокси рецепції”), у якому англійська популярна романістика розглядається крізь призму новітніх методологій. З'ясовано, що автори подібних романів (Е.Манді, Б.Річ, Е.Форд, Г.Робертс), котрих сьогодні прийнято називати письменниками “другого” і навіть “третього ряду”, опікувалися здебільшого позаестетичними цілями. Прагнучи насамперед популярності й визнання у широкої читацької аудиторії та враховуючи смаки “нових” споживачів друкованої продукції (купців, торговців, ремісників), вони змушені були приділяти підвищену увагу розважальному компоненту та подієвій динаміці. При цьому розважальність втрачала те інтелектуальне забарвлення, яке вона мала в романах Дж.Лілі, Ф.Сідні і Дж.Гасконя, і набувала суто фабульного характеру. Широко використовувалися популярні мотиви, усталені сюжетні кліше, стереотипні образи та традиційні поетичні засоби і прийоми. Тобто, пересічному неелітарному читачеві пропонувався художній продукт саме такого інтелектуально-естетичного рівня, який був йому цілком посильний. Подібні романи єлизаветинських “men of letters”, що відповідали “горизонту сподівань” Дранов А.В. Горизонт ожидания / А.В. Дранов //Современное зарубежное литературоведение. Страны Западной Европы и США. Концепции, школы, термины. - М.:Интрада, 1996. - С.31-32. читача, якраз і створювали той “літературний ряд” Дранов А.В. Литературный ряд / А.В. Дранов //Современное зарубежное литературоведение. Страны Западной Европы и США. Концепции, школы, термины. - М.:Интрада, 1996. - С.59-60., який слугував підґрунтям для нових, більш значущих в естетичному і художньому плані творів.

Аналіз популярної романістики ренесансної доби, здійснений крізь призму методології “нового історизму” (С.Грінблатт, Л.Монроз, О.Еткінд), дає підстави стверджувати, що вона виконувала здебільшого функцію стримування культурних кордонів (“constraint”). Орієнтуючись на естетичні потреби представників “третього стану” тогочасного суспільства, вона рідко виходила за межі репрезентації “готового”, добре відомого літературного матеріалу і намагалася уникати кардинальних художніх новацій. Водночас, єлизаветинські популярні романи слугували своєрідним рупором ідеологічно детермінованих соціально-політичних установок, забезпечуючи соціалізацію тих нових суспільних прошарків, які виходили на історичну арену в епоху первинного накопичення капіталу.

Третій розділ дисертації - “Поетика роману Генрі Робертса „Виклик Фортуні” (1590)” - складається із п'яти підрозділів, в кожному з яких аналізуються окремі аспекти поетики роману з урахуванням як літературного, так і соціокультурного контексту доби. Використовуючи методологічний арсенал рецептивної естетики, у підрозділі 3.1 (“Поетика заголовку роману в світлі методології рецептивної естетики”) продемонстровано, що назва твору містить адресований читачеві своєрідний “месидж”, який демонструє готовність автора до інтелектуального діалогу, обіцяє цікаве обігравання модних ідей, понять і колізій. Усе це неодмінно мало заінтригувати пересічного англійця. Детальний аналіз поетики заголовку в тій системі координат, яка задається парадигмою формульної літератури, показав, що Генрі Робертс, добре усвідомлюючи реальний інтелектуально-естетичний рівень своїх потенційних читачів, свідомо намагався підлестити їм, створивши у них ілюзію, ніби їм цілком під силу прочитати і зрозуміти справжній “високий” роман. Тож назву свого твору він структурує у повній відповідності з тогочасною літературною модою, законодавцями в якій були такі популярні автори “високих” романів, як Дж.Лілі, Ф.Сідні, Т.Лодж, Р.Грін. Заголовок Робертсового роману є розгорнутим і містить назви екзотичних країн, італізовані імена та згадку про благородне походження героїв. Усе це мало переконувати пересічного англійця, який брав книгу в руки, що йому пропонується інтелектуальне і високохудожнє чтиво. Після прочитання роману подібна переконаність могла породжувати в свідомості такого читача ілюзію причетності до високого елітарного мистецтва, що піднімало його у власних очах. У назві роману Г.Робертс оригінальним чином поєднує амбівалентні концепти Фортуни, що дозволяє йому не тільки підвищити власний рейтинг в очах читача, але й, заінтригувавши, спонукати того до рефлексій на “високу” тематику і, що найголовніше, до придбання книги.

У підрозділі 3.2 („Сюжетно-композиційні особливості роману в контексті англійської ренесансної традиції”) показано, що структурна організація цього твору є цілком традиційною для єлизаветинської романістики. Як і більшість романів інших тогочасних письменників (Дж.Лілі, Т.Лодж, Р.Грін, Е.Манді, Е.Форд), твір Г.Робертса містить і присвяту, і передмову, і звернення до читачів, і жанрове самоназивання, і елементи літературної містифікації.

Перша частина роману “Виклик Фортуні” вибудовується навколо магістральної сюжетної лінії, яка висвітлює мандри і поневіряння головного героя - Андруджіо. Цей високородний герой, син герцога, покинув батьківський дім заради навчання, але знання і життєвий досвід йому прийшлося здобувати не навчаючись в університеті, а долаючи численні перешкоди, створювані примхливою і непередбачуваною Фортуною. Описуючи пригоди свого героя, автор використовує традиційний набір стереотипних для єлизаветинської романістики мотивів і сюжетних колізій: напад розбійників на Андруджіо, зустріч з чарівною дівчиною, яка зцілює його рани і в яку він закохується, напад піратів, полон, підступний наклеп ворогів, несправедливе звинувачення шляхетного героя в ганебних вчинках та ін. Усе це мало викликати інтерес у тогочасного читацького загалу і складало іманентну сутність тогочасної “формульної літератури”. Втім, Г.Робертс не просто комбінував властиві згаданому різновиду літератури мотиви і сюжетні кліше, а намагався дещо оживити текст роману за рахунок введення нових нетрадиційних колізій, зокрема таких, як кохання високородного героя (сина герцога) до простолюдинки (доньки мельника), зрада шляхетного героя (Андруджіо) своїй коханій (Сюзанії).

У другій частині роману Г.Робертс торкається декількох політико-правових питань життя суспільства. Однак, на відміну від єлизаветинських “university wits”, він уникає при цьому серйозних філософських розмислів, не використовує будь-яких історичних паралелей та не звертається ні до біблійних, ні до античних сюжетів. Можна сказати, що він намагається скоріше констатувати ту чи іншу проблему, ніж проаналізувати її, скоріше заінтригувати і розважити читача, ніж спонукати його до роздумів і аналізу. Така художня спрощеність другої частини роману “Виклик Фортуні” цілком корелюється із законами формульної літератури та творчими установками автора, який прагнув викликати у своїх читачів характерні для популярної літератури ескапістські переживання. Тож, змальовуючи, приміром, атмосферу небезпек, що супроводжують друга головного героя - Галастино в його боротьбі за відновлення справедливості, Г.Робертс прагне насамперед досягти миттєвої реакції реципієнтів, породити в їхніх душах гострі почуття. Тому він і апелює здебільшого до почуттєвої сфери, майже не переймаючись сферою мисленнєвою.

Романові Г.Робертса значною мірою бракує притаманної найкращим зразкам пізньоренесансної романістики фабульної завершеності та композиційної збалансованості. Однак причини цього, як думається, могли бути більш глибокими, ніж просто брак художньої майстерності автора. І тогочасні маньєристичні тенденції (намагання у доволі категоричній манері висловити власне “я” та схилити читача на свій бік), і зумовлене характером популярної літератури прагнення письменника будь-яким чином стимулювати читацьку зацікавленість, цілком вірогідно, могли підштовхнути Г.Робертса до своєрідного письменницького рекламного трюку: за рахунок певної дисгармонійності привернути увагу до цього твору, щоб, “підігрівши” інтерес читача, спонукати того до ознайомлення з наступними.

Підрозділ 3.3 має назву “Проблемно-тематичний комплекс роману”. У цьому романі Робертса широко представлена любовна тематика, що подається на фоні авантюрних епізодів, пов'язаних з мандрами протагоніста, окреслено ряд суспільно-політичних конфліктів та змальовано деякі форми міжлюдських стосунків (дружба, кохання, зрада, помста тощо). На проблемно-тематичному рівні цей твір значною мірою відповідав естетичним уявленням і інтелектуальним потребам пересічних англійців, яких здебільшого цікавили доволі приземлені проблеми і прагматичні питання: приміром те, як має людина протистояти вищим силам, як треба обирати життєві стратегії і чи варто при цьому намагатися протистояти Фортуні, як поводитися у тих або інших скрутних ситуаціях, як зберегти дружбу і кохання, чи можливий щасливий шлюб між представниками різних соціальних станів. Ці й подібні їм питання більш або менш детально розглядалися практично в усіх єлизаветинських романах, тож можна стверджувати, що Г.Робертс виступає продовжувачем літературної традиції та апологетом усталених суспільних цінностей.

Втім, попри очевидну ординарність сюжетно-тематичного комплексу роману, необхідно відзначити доволі оригінальну інтерпретацію автором теми Фортуни. Ця інтерпретація ґрунтується на комплексному осмисленні інтелектуального досвіду італійських гуманістів (Н.Макіавеллі, М.Фічіно, К.Ландіно, Л.Альберті) та англійських пізньоренесансних романістів (Т.Лодж, Р.Грін). Причому, автор по-різному трактує згаданий концепт у різних частинах твору. Зокрема, у першій частині усі примхи злодійки-Фортуни подаються як щось цілком належне, визнається її безмежна влада і всі життєві негаразди головного героя слугують яскравою ілюстрацією її непереборної сили. У другій же частині роману, навпаки, говориться про можливість перемоги над Фортуною, але для цього не треба кидати їй виклик, треба бути доброчесним, смиренним, благочинним і щиро вірити в Бога, тільки це й допоможе протистояти цій ірраціональній силі.

Спектр мотивів, що допомагають Г.Робертсу актуалізувати необхідну проблематику, є не дуже широким, до того ж більшість із них відбивають авторську орієнтацію на смаки й уподобання неелітарного читача, який віддавав перевагу банальностям та легко упізнаваним шаблонам і кліше. Тож можна стверджувати, що за своїм проблемно-тематичним комплексом роман “Виклик Фортуні” повністю вписується у загальну парадигму формульної літератури.

У підрозділі 3.4 (“Система образів персонажів роману та культурні коди єлизаветинського сприйняття”) розглядаються особливості структурування образів головних героїв роману “Виклик Фортуні”, які співвідносяться із провідними культурними практиками тогочасся. Показано, що образ головного героя (Андруджіо) виконує в романі функцію деміфологізації куртуазного ідеалу. Взяті у сукупності художні образи Андруджіо, Сюзанії та Мелісіни відображають тогочасні ґендерні стереотипи, в основі яких лежали патріархальні уявлення про відносини чоловіка й жінки, коли жіноча смиренність, покірливість і терпіння вважалися запорукою щасливого сімейного життя. Такі уявлення добре відчуваються і на образному, і на сюжетному рівні твору. Більш того, виникає враження, що Робертс своєрідним чином проектує їх і на відносини людини з вищими силами, намагаючись переконати читача, що саме смиренність, покірливість, терпіння і щира віра в Бога можуть допомогти людині гармонізувати своє існування.

У романі представлено доволі широкий спектр інтерпретацій жіночої та чоловічої природи. При цьому героїні цього твору втілюють два основні тогочасні стереотипи: патріархальний ідеал покірної дружини, що гармонізує життя чоловіка (Сюзанія), та культивований ренесансною новелістикою (Дж.Боккаччо, М.Наваррська) і єлизаветинською комедією (Дж.Лілі, В.Шекспір) тип активної і дієвої жінки, вільної особистості, яка має право на волевиявлення й ініціативу (Мелісіна). Високородні герої-чоловіки в романі також є різними за своїм типажем: якщо Андруджіо наділений доволі суперечливими якостями (сміливий, шляхетний і винахідливий, але нерішучий, зрадливий і невдячний), то його друг Галастино - виключно позитивними (відважний, мужній, рішучий, вірний і безкорисливий). Говорячи про ці чоловічі образи, необхідно зазначити, що при їх створенні Г.Робертс намагався певним чином адаптувати до уявлень і смаків неелітарної читацької аудиторії стереотипи “високих” героїв, популяризовані рицарським романом.

У підрозділі 3.5 (“Жанрово-стильова своєрідність роману “Виклик Фортуні”) продемонстровано, що цей твір, як і більшість тогочасних зразків романічної прози, представляє собою конгломеративну структуру. Використовуючи традиційні романічні колізії і кліше, автор кардинальним чином змінює їхню ідеологію: авантюрні пригоди головного героя та основні події роману розгортаються в художньому просторі, який з легкістю ідентифікується англійським читачем як простір знайомий, як світ, схожий на повсякденну реальність. При цьому письменник відмовляється від елементів екзотики, фантастично-казкового та ірраціонального і апелює до більш актуальних мотивів, що призводить до суттєвої трансформації романічного (“romance”) компоненту під впливом нової жанрової ідеології, ідеології, яка властива романному (“novel”) началу. Твору Робертса притаманний певний ескапізм, однак він далекий від тих авторських намагань увести читача від дійсності, що були характерні для геліодорівського і рицарського (як середньовічного, так і ренесансного) романів.

“Виклик Фортуні” є типовим зразком пізньоренесансного формульного роману, у художньому просторі якого елементи романічної (“romance”) поетики, потрапляючи в силове поле романного (“novel”) начала, змінюють свою іманентну сутність та перетворюються на шаблони, позбавлені традиційної семантики і аксіології. Стилістична палітра цього твору, яка характеризується поєднанням двох антиномічних манер - евфуїстичної та “plain common style”, не є досконалою в естетичному плані. Щоправда, формульна література ніколи особливо не переймалася естетичними пріоритетами, крім того, орієнтуючись головним чином на пересічного, неелітарного читача, вона завжди надавала перевагу більш зрозумілому для свого реципієнта простому і шаржованому стилю.

У четвертому розділі дисертації - “Поетика роману Генрі Робертса “Феандер” (1590)” - розглядаються поетика заголовку, сюжетно-композиційні та жанрово-стильові особливості твору, а також досліджується аналіз рицарського коду роману. У підрозділі 4.1 (“Поетика заголовку роману Генрі Робертса “Феандер. Цнотливий лицар”) аналізуються такі обов'язкові для єлизаветинського роману компоненти як заголовок, присвята та звернення до читачів. Цього разу Робертс відкрито заявляє про себе, задекларовує нову авторську позицію стосовно поетики роману: “це не для мене - писати тільки про перипетії кохання, як роблять прихильники старих милих традицій, і в цьому їх увага вичерпана; мій суворий стиль розповідає про славу солдата, принца за походженням і великого полководця…”Roberts Henry. Pheander. The Maiden Knight / Roberts Henry // Henry Robarts` “Pheander. The Maiden Knight”. Kritische Edition und Interpretation/ Inaugural-Dissertation zur Erlangung des Doktorgrades der Philosophischen Fakultдt der Universitдt zu Kцln / [vorgelegt von Klaus Dieter Matussek aus Gleitwitz]. - Kцln : Universitдt zu Kцln, 1974. - P. 3. .

Використовуючи традиційну двокомпонентну назву роману, автор орієнтується на літературні традиції свого часу (винесення імені головного героя у заголовок твору, екзотичність, фіксація авантюрно-пригодницької та любовної сюжетних ліній на рівні заголовку твору), що, безперечно, викликало певні читацькі очікування, і сприяло успіху продажу твору, у результаті чого він неодноразово перевидавався у 1607, 1617 та 1661 роках.

Підрозділ 4.2 має назву “Сюжетно-композиційні особливості та проблемно-тематичний комплекс роману”. В ньому показано, що композиційна побудова твору тяжіє до екстенсивного типу, оскільки структурування художнього простору відбувається за рахунок нанизування одноманітних епізодів, які і за характером подій, що в них змальовуються, і за способом презентації є подібними. Композиція роману є більш логічною та структурованою, аніж у попередньому творі, а фінал “Феандера. Цнотливого лицаря” є завершеним та по-ренесансному оптимістичним.

Наслідуючи національну літературну традицію, Робертс звертається до прозометричної організації художнього твору, випробовуючи себе у царині поезії. Він також звертається до використання у художній структурі твору інтимного любовного листа, що згодом стане популярним у XVII-XVIII ст. (С.Річардсон, Л.Стерн, Ж.-Ж.Руссо).

Як і його сучасники (Дж.Лілі, Р.Грін, Е.Манді), Робертс обирає об'єктом художнього осмислення провідні для ренесансної свідомості концепти: доля, кохання, держава і влада, релігія, соціальний устрій. Письменник опікується проблемами дисгармонії між індивідуальним почуттям та служінням суспільству. Його цікавлять відносини між представниками різних релігій (християни та мусульмани) та соціальних верств суспільства (дворянство та буржуазія). Вже сам вибір тем та сюжетів, наративних стратегій та письменницьких технік переконливо демонструє орієнтацію автора насамперед на неелітарного читача.

У підрозділі 4.3 - “Концепт рицарственності як культурний код та його репрезентація в романі” - представлено аналіз специфіки художнього втілення рицарської тематики, який здійснюється із залученням методології “нового історизму”. Головний герой твору, Феандер, є уособленням багатьох рицарських чеснот: вірність своєму сюзеренові, служіння головного героя Прекрасній Дамі (Нутанії), апологетичне ставлення до християнства, проявлення відваги у турнірах. Все це мало б характеризувати його як ідеального рицаря. Втім, Робертс додає до портрету свого протагоніста ще одну рису, яка не тільки не суголосна лейтмотивам рицарського роману, але й певною мірою дисонує з аксіологічними приписами рицарського етикету. Йдеться про концепт багатства, неодноразова актуалізація якого зміщує ідеологічні акценти магістральної сюжетної лінії з апологетики протагоніста у бік його критики та ставить під сумнів внутрішню відповідність Феандера статусу справжнього рицаря. Наявність грошей, коштовностей дозволяє героєві завжди досягати поставленої мети. Лише для одруження з коханою, крім рицарських достоїнств, слави і багатства, необхідним виявляється ще й статус, королівське походження. Така розстановка акцентів відбиває існуючі в єлизаветинському суспільстві соціальні культурні практики і водночас слугує інструментом регламентації соціальної поведінки. У такий спосіб єлизаветинський владний дискурс “промовляє” до читача, закріплюючи в його свідомості непохитність станової ієрархії: не просто шляхетне походження, а “королівська кров” виступає обов'язковим атрибутом особи, яка претендує на шлюб з вінценосною коханою. Попри наявність в єлизаветинські часи великої кількості вискочнів і нуворишів, новоявлених дворян і грошових мішків, статус правителя залишається абсолютною величиною, увінчуючи суспільну ієрархію.

Отже, правомірним буде припущення, що ідеологія “Феандера” є художньою репрезентацією протестантської етики, зокрема доктрини багатства як знака угодності Богові. Тож не дивно, що і любовна проблематика, і владно-політичний дискурс роману мають прочитуватись крізь призму нових ціннісних уявлень: на зміну “virtu”, апологетизованому гуманістами і ренесансним рицарським романом, приходить концепція багатства як необхідної (хоча поки що недостатньої) передумови успішної реалізації життєвої програми індивідуума.

У підрозділі 4.4 (“Жанрово-стильова своєрідність “Феандера”) продемонстровано, що у творі письменник не пориває із романічною письменницькою технікою, широко використовуючи і геліодорівські мотиви, і дидактично-моралізаторський компонент, і елементи шахрайської прози і пасторального роману, і джестовий компонент. Відчувається також і вплив середньовічного роману, що дозволяє вести мову про характерний для єлизаветинської доби жанровий синтез. Тож “Феандер” правомірно вважати експериментальною жанровою формою, конгломеративним жанровим утворенням, у якому тісно переплелися різножанрові художні тенденції.