Добро та зло в слов’янській чарівній казці

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. КОСМОГОНІЗМ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ

1.1 Аналітичний огляд літератури з теми

1.2 Теоретико-методологічні шляхи формування поняття людини про світ та втілення цих уявлень в фольклорі

1.3 Висновки до Розділу І

РОЗДІЛ ІІ. ЗВ'ЯЗОК МІЖ СВІТАМИ ЖИВИХ ТА МЕРТВИХ У ДРЕВНІХ СЛОВ'ЯН

2.1 Антагонізм «світ живих - світ мертвих»

2.2 Образ Баби-Яги в слов'янській міфології. Її роль як посередниці між світами живих та мертвих

2.3 Символіка чисел у слов'янській міфології

2.4 Висновки до розділу ІІ

РОЗДІЛ ІІІ. ДОБРО ТА ЗЛО В СЛОВ'ЯНСЬКІЙ ЧАРІВНІЙ КАЗЦІ

3.1 Процес становлення та закріплення позитивних та негативних персонажів у слов'янській міфології

3.2 Відображення архаїчних ритуалів у фольклорі

3.3 Висновки до Розділу ІІІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Вірування давніх слов'ян, були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. А так як слов'яни є нашими предками, то знати історію їх вірувань нам також необхідно. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою. Слов'янський пантеон дуже постраждав від часу. Про нього майже нічого невідомо, окрім імен богів, а їх функції можна лише реконструювати з археологічних знахідок та з коротких відомостей літописців. На сьогодні ми не можемо точно визначити приналежність богів до рівнів, не можемо з впевненістю сказати, чи відповідають імена їх створеним образам.

Дослідження є актуальним уже тому що не є повністю розкритим і вичерпним. Також, порівнюючи сучасну казку з праслов'янською, ми бачимо досить вагомі розбіжності, тож наша ціль запобігти цьому, щоб уникнути оманливого враження про стародавній світ наших предків.

Мета дослідження - визначити основні передумови виникнення феномену слов'янської казки,, дослідити її космогонічні казки. Не те. Встановити особливості світобудови слов'ян, на основі казок та легенд.

Досягнення мети наукового дослідження передбачає виконання наступних завдань:

- визначити поняття космології слов'янської казки, як такої;

- дослідити витоки вірування, древніх слов'ян;

- розкрити суть побудови світу, та взаємовідносини між персонажами слов'янської казки;

- простежити вплив релігії древніх слов'ян на розвиток слов'янської казки;

- дослідити образ баби яги як одного з антагоністичних героїв слов'янської міфології;

- визначити поняття добра і зла як одних з критеріїв світу сприйняття у слов'янській казці;

- прослідити символіку чисел в слов'янських віруваннях.

Об'єкт дослідження - концепція світу та основні вірування древніх слов'ян, а також космогонізм як один із аспектів слов'янської міфології.

Предмет дослідження - українська казка.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Проблем, пов'язаних з дослідженням слов'янської казки більше ніж може здатися на перший погляд, хоч космогонізму слов'янської народної казки і присвячено досить багато наукових робіт, проте повністю ця тема досі не розкрита, адже дослідження прафольклору, на фундаменті якого відбувалося становлення всієї історії слов'янів, є невичерпним. Фундаментальні дослідження, праці прикладного характеру, наукові статті та результати соціологічних досліджень, присвячених динаміці розвитку, особливостям та специфіці появі та розвитку слов'янської міфології, її значення для нашого народу. Переважно ця тема знаходить відображення у сучасних казках, проте вже деформована та позбавлена древнього забарвлення основної думки та ідеї. Тому теоретичне значення та наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що в ній доступно описано проблему сучасного зображення давньослов'янського фольклору та міфології.

Практичне значення курсової роботи полягає у можливості використання результатів дослідження у практичній діяльності дослідників фольклору та міфології.

Методологічна база дослідження. Теоретико-методологічну основу склали принципи діалектики, порівняльного і комплексного аналізу, а також нормативний, соціологічний та системний методи дослідження, праці російських і зарубіжних вчених.

Апробація результатів роботи. Основні положення і висновки курсової роботи знайшли своє відображення в науковій статті на ІІІ Всеукраїнській конференції аспірантів, магістрантів, студентів «Прообраз Баби Яги в українському фольклорі та міфології», яка відбулася в Кіровоградському інституті розвитку людини 28 лютого 2014 року.

Структура роботи. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, представленим 22 позиціями. Загальна кількість сторінок роботи - 47.

РОЗДІЛ I. КОСМОГОНІЗМ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ

казка міфологія космогонізм мертвий

Базові поняття: «етнос», «плем'я», «космогонізм», «фольклористика», «літературознавство».

Перший розділ присвячений питанням космогонізму в контексті українського фольклору. Проаналізовано ступінь досліджуваності проблеми, вказано на роль фольклору для тогочасного світу, проаналізовано шляхи формування поняття людини про світ та втілення цих уявлень в фольклорі.

1.1 Аналітичний огляд літератури з теми

Вивчення культури та міфології слов'ян, зокрема культури України як частини загального світу слов'янства, сягає глибокої давнини. Це справді одна із самобутніх ланок культурно-історичного процесу, що успадкувала еволюційні зміни та впливи світових цивілізацій. Може постати запитання: «Чому культура слов'янства, а не окремого його «племені», тобто етносу, нації, народу?» Адже кожен із слов'янських народів - Болгарії, Білорусі, Польщі, Росії, Сербії, Словаччини, Словенії, Македонії, України, Чехії, Чорногорії, Хорватії та інших (всього близько 15 слов'янських народів загальною чисельністю, за даними 1980 року, - понад 282 млн. чоловік), окрім усеслов'янського виміру, мають притаманну лише їм культурно-історичну спільність доль, самоусвідомлення себе як етносу й власної національної ідентичності[8, c.36].

Українська народна казка - джерело народної мудрості, один з найпопулярніших жанрів усної словесності. Перебуваючи сьогодні, головним чином, у сфері дитячого фольклору, вона зберігає архаїчні елементи, водночас виховує ідеали краси, милосердя, засуджує жадібність, корисливість і нечесність. Це жанр, що органічно поєднує нашарування різних історичних епох (від витворів первісного сприйняття, його дійсності до символічного й філософського переосмислення), розробляє надзвичайно цікаві сюжети[13, c.4].

Казкова проза віддзеркалює спроби пізнання людиною світу і самої себе, що дозволяє говорити, що кожна нація індивідуальна і має свій особистий та, водночас, не на чий не схожий етнос, динамічний розвиток мислення.

В українській фольклористиці казка стала своєрідним об'єктом дослідження у руслі міфологічних теорій вже у другій половині ХIХ ст.. Вказано: проблематики частково торкалися П.Куліш, М. Драгоманов, І.Франко, В.Гнатюк та ін[6, c.31]. Останнім десятиліттям питання набуває дедалі більшої актуальності у контексті дослідження жанрової системи національного фольклору у студіях О.Бріциної, І.Денисинюка, В.Сокола.

Першими дослідниками, що започаткували збирання народних казок на поч. ХIХ ст., були Є.Гребінка, П.Гулак-Артемівський, М.Максимович, М.Костомаров та ін.

У 30-х рр. ХIХ ст. з`явилися публікації народних казок: І.Срезневський подає окремі тексти до альманаху «Галатея» (1839р.), І.Головацький публікує шістнадцять текстів в альманасі «Вінок русинам на обжинки» (1847р.). з середини ХIХ ст. записують та публікують казкові тексти Куліш, Мордовець, Манжура, Драгоманов, Гнатюк, Шухевич, Милорадович, Вовчок.

Першим цілісним виданням української прози було двотомне видання «Народних південноросійських казок» (1869-1870рр.) І.Рудченка. У передмові до нього дослідник порушив проблему класифікації та наукового публікування казкових творів, деякі тексти подав у кількох варіантах. У 70-х рр. ХIХ ст. вийшли праці «Етнографічно статистичної експедиції в Західно-Руський край» у семи томах П.Чубинського, удостоєні медалі Міжнародного конгресу в Парижі. Весь другий том цього видання складають народні казки. Різножанровим збірником є видання К.Шейковського «Руські народні казки й приказки, байки й прибаютки, брехеньки й попбрехненьки, билиці й небилиці, прикладки й нісенітниці» (1875р.)[2, c.18].

Помітним явищем були видання «Малоруські народні перекази й оповідання»(1876р.) М.Драгоманова, куди увійшли казкові тексти в записах І.Манжури, С.Руданського. Ці фольклористи здійснили й окремі видання - два збірники Манжури - «Казки, прислів'я і т.п. записані в Катиронославській та Харківській губерніях» (1890р.) і «Малоросійські казки, прислів'я та повір'я, записані І.Манжулою» (1894р.); двотомник «Казки та оповідання з поділля» у записах С.Руданського та А.Димінського; велика кількість народних казок увійшла до тритомного видання «Етнографічні матеріали, зібрані у Чернігівській та сусідніх з нею губерніях Б.Грінченка»(1895-1899рр.)[1, c.52]. У 1900р. А.Маркевич опублікував «Очерк сказок, обращающихся среди Одесского простонародия».

У кінці ХІХ століття особливий інтерес спостерігався на західноукраїнських землях. Результатом досліджень став збірник «Галицькі народні казки О.Роздольського», значну кількість текстів подав В.Гнатюк у другому, четвертому, п'ятому та шостому томах «Етнографічних матеріалів з угорської Русі». Йому належить окремий двотомний збірник казок про тварин «Українські народні байки (звіриний епос)» (Львів 1916р.). У вступній статті до нього дослідник обґрунтував класифікацію тваринного епосу, проаналізував казкові мотиви, розмежував поняття казки народної та літературної[4,c.64].

У цьому руслі активно працював І.Франко, що засвідчують його фольклористичні праці. У «Передмові до збірника казок О.Роздольського», у дослідженні «Пісні та казки про Правду й Неправду»(1906р.), він аналізує соціально-історичний ґрунт казкового епосу.

До дослідження М.Костомарова «Слов'янська міфологія» входять вибрані праці з фольклористики та літературознавства, де він вміло розкриває суть міфології слов'ян, пояснює її виникнення у зв'язку з побутовим життям українського народу.

Теоретично обґрунтував наявність у сюжеті системного взаємовідношення казкових одиниць-мотивів В. Пропп у праці «Морфологія казки»(1928р.). У дослідженні чарівної казки він звернувся до «Покажчика...» Аарне, зазначаючи, попри деяку відносність, його важливе значення «як практичного довідника».

В. Пропп здійснив спробу структурної побудови чарівної казки на засадах міжсюжетного порівняння за складовими частинами й особливими прийомами. За його висновком, казка нерідко приписує однакові дії різним персонажам, тому доцільно вивчати її «за функціями діючих персонажів» [1,c.58].

Загалом, можна сказати, що тема виникнення, формування та становлення казок слов'янського народу є досить цікавою та надзвичайно актуальною у сфері досліджень багатьох літераторів та письменників. Герої, які з'явилися завдяки фантазії наших предків, переросли в невід'ємну частину побуту слов'ян, та стали головними персонажами у різних жанрах творів, починаючи з дитячої і закінчуючи науково-фантастичною літературою.

1.2 Шляхи формування поняття людини про світ та втілення цих уявлень в фольклорі

Протягом багатьох століть формувалося поняття людини про світ та події, які супроводжували її у повсякденному житті. На зорі зародження людства виникало багато питань на які не було відповіді, та багато такого чого людина не могла зрозуміти. А так як ми боїмося того чого не розуміємо, потрібно було всьому шукати пояснення. Так і почали з'являтися на світ перші міфи, легенди і, загалом, фольклор.

У дитинстві всі ми віримо байкам і казкам, з ними поступово усвідомлюємо світ. Так і в далекому дитинстві людства - в первісному суспільстві - міфологія була основним способом осмислення навколишнього природного і людського світу. Міфи - розповіді про предків - складали духовний скарб племені.

Багато хто з дослідників слов'янської міфології робить наголос на тому, що вона виникала в наслідок необхідності поклоніння народів божествам, тому що тогочасна людина не могла собі уявити світ в якому існує лише вона і нікого над нею. Проте, походження міфології пов'язано не з релігією, а насамперед із природною допитливістю первісної людини, яка росла у міру розширення її трудового досвіду. Але вже на ранніх етапах розвитку міфологія органічно доповнюється релігійно-магічними обрядами. Міф дає їм ідейне обґрунтування і пояснює їх появу характерним для міфології способом: він визнає їх найдавніше походження і пов'язує їх з міфічними персонажами («культовий міф»). Але завдяки цьому і сам міф стає таким же священним, таємним, як і обряд. Так з'являється езотерична міфологія. Для непосвячених у таємниці обряду, для їх залякування спеціально створюються страшні фантастичні образи духів, чудовиськ, які є головними «дійовими особами» екзотеричної міфології.

Міфологічна фантазія, близька за своїм походженням казковій фантазії, може зберігати і відому незалежність від релігії. Хоча міфологія відіграє важливу роль в історії релігії, поставляючи матеріал для утримання релігійних вірувань, проте вона не є суттєвою стороною релігії, оскільки в міфи можна було і не вірити, тоді як в релігійні канони вірити обов'язково. Крім того, міф міг бути і антирелігійним.

Міфологія - це насамперед витвір народної фантазії, в якій факти реального світу уособлюються міфічними створіннями. Але на відміну від народної легенди міф не пов'язаний з конкретною історичною подією, а дає пояснення якомусь явищу природи або соціальному життю людини. Ця пояснювальна функція міфу не дозволяє ототожнювати його з народною казкою, яка містить в собі не пояснення, а морально - повчальний елемент. Єдине, що ріднить міфологію і релігію, - це фантазія[4,c.97].

Давнім слов'янам був властивий космоцентричний світогляд, який по своєму відношенню до природи значно відрізнялося від сучасного - технологічного. Людина знала, що її життя цілком залежить від природи, тому для неї було характерним і самообмеження, небажання своїм втручанням нашкодити їй, і, нарешті, обожнювання природи[19,c.29]. Такі уявлення породили дохристиянських язичницьких божеств - Перуна і Велеса, Даж-Бога і Мокоша, Стрибога та Хорса, а також русалок, лісовиків та домовиків, фантастичних звірів і птахів. Тоді-то і розцвіли на рушниках і під стріхами дахів чудові фантастичні візерунки.

Світ поставав перед людиною єдиним органічним цілим: все в ньому було взаємопов'язано, і всьому було своє місце і час. Природно, світ не стояв на місці, в ньому постійно з'являлося щось нове, і якщо це нове не суперечило життєвому укладу людей, їх здоровому глузду, моральним законам , а також кліматичних умов, то воно теж обожнювалося. У одвічній боротьбі Добра і Зла, Правди і Кривди, Світла і Темряви люди щось відсівали, щось залишали. Так підготовлявся наступний виток життєвої спіралі, життєвого кола.

Стародавні слов'яни одухотворяли (анімізм) і уособлювали (фетишизм) всю природу - землю, воду, вогонь, почитали рослини і тварин, і на цій основі формувалися різні вірування і первісні релігії, властиві всім народам в певні періоди їхнього розвитку [6, c.122].

У російських народних віруваннях довго зберігалися сліди культу, наприклад Матері сирої землі, що уособлювала у образі жіночого божества родючості. Існувало також шанування каменів, що наділялися надприродними властивостями[15,c.154]. Фетишистський культ каменів у майже незмінному вигляді влився в християнські культи «святих місць», амулетів і т. д.

Настільки ж давніми об'єктами поклоніння були вода і вогонь, яким приписували захисну, очищаючу, запліднюючу функцію. Відомі древні повір'я та ритуали, які стосуються рослинності. Багато з них мали характер аграрно-магічної практики і були спрямовані на «забезпечення» земної родючості, врожаю[14,c.206] Символом плодородючого початку служили магічні зображення жінок-родоначальниць, виявлені археологами ще в мистецтві палеоліту. Символ родючості у вигляді жіночого божества входив у зміст пізніших святкових обрядів, головним чином весняно-літнього циклу (масниця, семик і т. п.), в яких більш яскраво втілений культ рослинності.

У фантастичних, надприродних істот - добрих, доброзичливо налаштованих до людей або злих, ворожих їм, нібито керуючих навколишньою природою, її окремими об'єктами (лісовиків, водяних, русалок, берегинь, польовиків) - відображене поклоніння силам природи в різноманітних уособлення її стихій. Це «нижча міфологія», протиставляється «вищій» - культі Перуна, Дажбога і т. п.

Шанували слов'яни і тварин. Відлуння давнього культу тварин виявляються в олійних інсценуваннях ряджених, одягнених у зооморфні (звіроподібні або звірині) маски ведмедя, кози, журавля, курки, коні і т. п.

В якості залишкових елементів віри в надприродні властивості окремих тварин виступають повір'я про тварин-перевертнів[17,c.297].

Міфологія пронизує і весь аграрний календар стародавніх слов'ян. Про це свідчать не тільки, скажімо, обряди «викликання» дощу або «заговорювання» посухи, але і всі сторони трудового та побутового життя населення Давньої Русі. Систематично спостерігаючи за станом природи, селянин-слов'янин накопичував запас знань, уявлень про навколишній світ. Зокрема, він встановив, що в річному круговороті природи існують природні періоди, що визначають чергування трудових процесів. Ці реалістичні спостереження перепліталися з прагненням впливати на природу «надприродними» шляхами. І не дивно, що календарні свята з їх традиційними звеселяннями, ігрищами, розвагами включали різноманітні релігійно-магічні обряди, ритуали, ворожіння, в яких відбилися мрії про високу родючість, благополуччя, здоров'я[16,c.91].

Слов'янський аграрний календар складався з декількох циклів. Новий рік починали святки, що припадає на час зимового сонцестояння. З прийняттям християнства вони були приурочені до різдвяно-водохресних церковних свят: Масляна символізувала проводи зими і зустріч весни. Багата і живуча весняна обрядовість, визначала, на думку стародавніх землеробів, перспективи літа і осені, згодом почасти злилася з пасхальною християнської обрядовістю. Літній цикл свят, співвіднесений пізніше з християнськими святами Трійцею і вдень Іоанна Хрестителя, припадав на період розквіту природи. Осінні зажнивацькі та дожнивацькі обряди були присвячені закінченню польових робіт, збирання врожаю[21,c.451].

Давньослов'янський літописний звід «Повість временних літ» доніс до нас відомості про слов'янський культ антропоморфних (людиноподібних) божеств, а також імена богів язичницького пантеону, що відноситься до часу прийняття християнства на Русі, - пантеону князя Володимира.

Верховні боги, так званої, «вищої слов'янської міфології» уособлювали головні природні стихії і виступали в якості покровителів господарства, як боги-родоначальники: спочатку це бог грози і блискавки, а пізніше зброї і присяги Перун; сонячні божества Даж-Бог, Хорс; старий бог і бог вітрів Стрибог; божество жіночого начала природи, родючості та жіночих робіт Мокоша; бог-родоначальник Рід; бог загробного світу, поезії, скотарства і багатства Велес та інші[19,c.64].

Отже, можна зробити висновок, що міфологічні уявлення давніх слов'ян - справжнє джерело мудрості наших предків. Це не тільки дохристиянські божества, але також уявлення про космос і землю, про природу та її закони, про життя звірів і птахів, про людську долю, про домівку, її уклад та оздоблення, про одяг та начиння… Слов'янська міфологія - це відображення знань, вироблених століттями, а бути може, і тисячоліттями людської практики.

1.3 Висновки до Розділу I

Судячи с вище зазначеного, космогонізм слов'янської міфології - є поняттям будови світу у віруваннях древніх слов'ян, та співвідношенням між основними його персонажами, їх подібними та відмінними, негативними та позитивними рисами.

Поняття про будову світу зосереджувалося на принципах одухотворіння природних стихій, які зображувались справедливими богами, непізнаними створіннями, епічними героями.

РОЗДІЛ II. БУДОВА СВІТУ В УКРАЇНСЬКІЙ КАЗЦІ

Базові поняття: «антагонізм», «потойбіччя», «вірування», «Змій», «Кощій», «Баба Яга», «феномен».

Другий розділ присвячений дослідженню таких питань як антагонізм «світу живих та світу мертвих», також аналізу Баби Яги не лише як героїні казок, а й як богині, жриці та, загалом простої людини, якій була відведена окрема роль у існуванні слов'янських племен.

2.1 Антагонізм «світ живих - світ мертвих»

Людина сама творить історію, побут та все інше, що буде оточувати її у власному житті. Вона сама вирішує в що їй вірити і цим самим ускладнює, або спрощує своє життя. Мільйони років люди самі формували свій світогляд, пояснюючи феномени природи. Таким чином в усі часи на все вимагаючи пояснення, людство завжди прагнуло до того, аби зрозуміти все, що відбувається навкруги. Як вище згадувалося, саме це сприяло виникненню міфів, казок та легенди [19,c.151].

Потойбіччя завжди приховане від очей людських, і саме тому кожне покоління намагається відкрити для себе його таємниці. Якщо зараз людство дивиться на все з більш наукової точки зору, то раніше, не маючи такої змоги, наші предки пояснювали це з огляду міфології. Адже тяжко було усвідомити смерть людини від звичайної старості, не від поранення твариною чи впливом з боку іншого неприродного чинника. От і довелося їм створити ще один, нікому невідомий і існуючий, напевно, лише в уяві тогочасних поколінь, потойбічний світ, до якого потрапляють душі померлих. Саме з нього, на їх думку з'являлися хвороби та нечисті сили, які забирали душі людей [22,c.93].

Існує досить багато інтерпретацій переходження душі до світу померлих. Дослідити їх можна через казки та їх, найчастіше негативних, героїв. Наприклад таких як Баба-Яга, Кощій Безсмертний та Змій Горинич. Всі вони нам досить відомі щоб мати змогу створити власну думку про кожного як про існуючу реально істоту.

Проте ваша думка може виявитися хибною. Якщо зазирнути в дослідження різних фольклористів, таких як Володимир Пропп, чи Галина Бєлякова, то можна відкрити для себе зовсім інші, раніше невідомі факти, які не лише вас здивують а й налаштують на роздуми[15,c.86].

В казках володар іншого світу постає в різних обличчях, наприклад у вигляді Кощія (назва походить від слова «кістка» і означає «кістяк»). Кощій, подібно Змію, тримає в полоні царівну викрадену в доброго молодця Івана царевича. Його називають Безсмертним хоча б тому, що владика світу смерті сам є мерцем, невразливим для звичайної зброї. Опис бою з Кощієм, тим більше перемоги над ним, могло виникнути тільки в епоху, коли похитнулася віра в стародавні міфи про інший світ і спілкування з його владиками стало представлятися не благом, а лихом. Мабуть, це сталося тоді, коли погані персонажі стали залишати ліс і почали селитися на рівнинах, а мисливський спосіб життя змінився землеробським. Так з'явилося повір'я про Кощієву смерть[16,c.178].

Опис Кощієвої смерті належить до глибокої старовини - його душа, як відомо, зберігається поза тілом і представляє собою неживий предмет (голку); її вартує все живе і неживе: вода (море, що оточує острів Кощія), земля (сам острів), дерево (дуб, на якому висить скриня), звірі (заєць), птиці (качка); яйце ж, у якому зберігається голка, в міфології часто є символом усього всесвіту - іншими словами, Кощій колись представлявся владикою всього сущого[16,c.46]. Так зобразили його смерть у казці «Про Кощія безсмертного, Івана-Царевича та Булата-Молодця»: «А смерть моя на морі-океані, на острові Діяні. На тім острові є дуб, а під тим дубом скриня, а втій скрині заєць, а у зайці качка, а в качці яйце. У тому яйці моя смерть».

Ще більш давнім і складним є образ господині іншого світу, відомої в казках під ім'ям Баби-Яги.

Важливим образом слов'янської міфології також є домовий, який відігравав дуже важливу роль у побутовому житті звичайних людей. Добрі господині йому не лише поклонялися, а й намагалися задобрювати будь-якими можливими й неможливими способами.

Відомий російський етнограф А.К. Максимов так розповідав про походження повір'їв про домових: «Коли Господь при створенні світу скинув на землю всю непокірну і злу небесну силу, яка запишалася, і підняла заколот проти свого Творця, на людські житла теж потрапили нечисті духи. Так сталося, що, оселившись ближче до людей, вони обжилися і обм'якли, пом'якшали вдачею. Чи не ставши злими ворогами, як водяні, лісовики та інші чорти, вони як би переродилися: перетворилися на добродійників і при цьому навіть опинилися з звичками людей веселої і жартівливої вдачі. Велика частина віруючих так до них звикла, що не згодна визнавати будинкових за чортів і приймає їх у своїх виставах за особливу окрему добру породу[16, c.168].

Навчені життєвим досвідом, господині-баби відрізають шматок від короваю хліба і кладуть його під піч. Це - тому незримому господарю, що взагалі зветься «домовий». У таких місцях, де йому зовсім вірять і лише іноді, грішним ділом, дають собі підстави сумніватися, дотримується дуже давнього звичаю, про який в інших місцях давно вже й забули. Де-не-де господиня будинку до світанку (щоб ніхто не бачив) намагається три рази оббігти нову хату голяка, з вироком: «Поставлю я біля двору залізний паркан, щоб через цей тин ні лютий звір не перескочив, ні гад не переповз, ні лихий чоловік ногою не переступив і дідусь-лісовий через нього не заглядав» [13,c.16].

А щоб був цей «замок» міцний, баба у воротах перекидається кубарем, також до трьох разів і теж з завченим вироком».

Одним з головних володарів світу також є Змій.

Змій є одним із основних образів світової міфології. Коло його значень надзвичайно широке. Це і творець світу, й уособлення стихій, і дух місцевості, й захисник, і сексуальний символ, і втілення нечистої сили, і володар вод та підземного вогню, і постійний казковий супротивник лицаря.

Давньоруські билинні сюжети на цю тему, так само, як і християнізовані легенди про Кожум'яку, Юрія-Змієборця та ін., є трансформацією первісних міфів творення [17,c.18]. Сюди ж можуть належати й казки, в яких разом зі смертю дракона руйнується його царство чи палац, що знаменує перемогу світла над темрявою, добра над злом, космосу на хаосом.

Інше забарвлення мають ті міфи, в яких із частин тіла драконоподібної істоти постають ті чи інші елементи всесвіту, живі істоти або певні речі.

Наприклад, у монгольському міфі про Гесера, що належить до групи космогонічних, із частин тіла вбитого героєм чудовиська виникло сім зірок Плеяди. За одним із варіантів ведійського космогонічного міфу, творення світу відбувалося з частин принесеного в жертву коня - постійного замінника змія у фольклорних творах:

«Ом! Справді вранішня зоря - це голова жертовного коня, сонце - його око, вітер - його дихання, його розкрита паща - це вогонь Вайшванара; рік - це тіло жертовного коня, небо - його спина, повітряний простір - його черево, земля - його пах, сторони світу - його боки, проміжні сторони - його ребра, пори року - його члени, місяці й половини місяців - його зчленування, дні й ночі - його ноги, зірки - його кістки, хмари - його м'ясо; їжа в його шлунку - це пісок, ріки - його жили, печінка й легені - гори, трави й дерева - його волосся, сонце, що сходить, - його передня половина, що заходить, - його задня половина.

Коли він вискалює пащу - блискає блискавка; коли він здригається - гримить грім; коли він випускає сечу, ллється дощ...».

Відгомін того самого бачимо в українських казках, коли кров убитого дракона перетворюється на річку, або коли герої, втікаючи від змія, кидають на шляху чарівні речі, здобуті у змієвому ж царстві, - гребінь, рушник, пасок, які перетворюються на ліс, море, гору тощо [6,c.129].

Давні люди по-різному уявляли світ. Однією з уявних моделей є так зване світове древо. Його крона - це небесна сфера, стовбур - земний світ, коріння - підземні глибини. Змій зазвичай гніздиться під коренем і представляє підземний світ. Ось як сказано про це в замовлянні: «Розлилося синє море. На цьому морі стоїть дуб: під тим дубом лежить змія неусипущая...»

Місце змія на світовому древі може змінюватися. Змій може перебувати при корені, на верхівці або серед стовбура. У замовлянні від зубного болю сказано:

«Пресвятая Богородиця, просим собі в поміч. На Осіянськім морі стоїть дуб, а в тім дубі - Яруслав Лазуревич. Яруслав Лазуревич, не будеш ти свого гаду збирати, із жовтої кості зуба винімати - польової, медової, трав'яної, болотяної - поб'є тебе день Середа. Амінь» [10,c.65].

У казці «Семиліток» змій-супротивник героя мешкає в лісовому гнізді на двадцятьох дубах, в різних казках зустрічаються подібні сюжети: «У полі - золота груша, на золотій груші - золоте гніздечко, у золотім гніздечку - гадюка-шевелюха, цариця...»; «На морі, на окіяні, на річці на Ордані - дуб золотокорий, а в тім дубі три гнізді, цар Савул, і цариця Олена, і царенко...».

Є фольклорні тексти, в яких змій перетворюється на дерево з отруйними плодами або повертається до лісу й обкручується навколо стовбура чи куща. Біблійний епізод про перетворення жезла Аарона на змія також спирається на міфологічні традиції. У грецькій міфології змія, яка звивається вгору по палиці або по стовбуру, є обов'язковим атрибутом Асклепія та Аполлона - богів, що мають дар зцілювати хвороби. В цьому ж плані цікавою є китайська композиція на посудині періоду бань-шань. На ній зображено вертикальну змію, яка ніби прагне досягти вінця між двома антропоморфними фігурами [11,c.58]. Дослідники пов'язують цей малюнок із сюжетом про змія, який випив еліксир безсмертя людини. На Сході існує культ списа, який, на думку дослідників, позначає змія вертикальної структури. Зі списом тісно пов'язані й персонажі двох головних українських календарних циклів -- св. Юрій та св. Дмитро: св. Юрій перемагає цією зброєю дракона, св. Дмитро сам гине від списа.

Нерідко у фольклорі трапляються випадки перетворення змія (пізніше - чорта) на голку, палицю тощо: «Якщо знайдеш таке -- спершу перехрести, а тоді вже бери, а голку краще зовсім не брати, бо то нечистий голкою перекидається». У казці «Царенко Навішний» змій перетворюється на голку, коли герой приходить додому. Можливо, з цим самим пов'язані численні українські повір'я про палицю, якою розганяють змій. Вважається, що, побачивши гру змії з вужем або гру двох гадюк, потрібно розігнати їх кийком. Такому кийку приписують чарівні властивості: ним можна розвіювати грозові хмари, зупиняти пожежу, оберігати хліб та інші харчі від мишей, допомагати в судовій справі [11,c.68].

Загалом у слов'ян існував культ змія як окремого божества, який тісно переплітався із вшануванням духів дерев. Такими духами часто вважали зміїв та вужів. Цей культ був настільки розповсюджений, що уламки його наявні й досі в основних циклах слов'янських свят та ритуальній обрядовості, звичаях та повір'ях. Про ототожнення змія з духом дерева свідчать і численні описи слов'янських капищ. Обов'язковими компонентами цих капищ були священний вогонь, різні види жертв, величезний камінь чи дуб (або вони обидва), під яким мешкав змій (вуж). Змій вважався втіленням божества, якому це капище присвячувалося. Опис такого капища знаходимо в казці «Вуж-царевич і вірна жона», коли відразу після народження вуж просить батьків: «Татку, -- говорить, -- і мамко! Звеліть мені зробити кам'яну хатку і щоб ліжечко там було, і камінчик, і вогонь щоб там горів, і щоб у місяць мене оженити» [11,c.79].

У багатьох фольклорних творах бачимо відбитки давньої слов'янської традиції вшанування вужів як тварин, присвячених Перуну. Такі вужі жили при корені спеціальних дубів і вважалися недоторканними священними істотами. Люди вірили, що вони наділені чарівними властивостями.

Найбільше уваги у фольклорних творах приділено підземному змію, що володіє численними скарбами і є уособленням таємничого вогню земних надр, як у замовлянні: «Під морем під Хвалинським стоїть мідний дім, а в тім міднім домі закований змій вогненний...» Вогняний змій виступає в тісному зв'язку зі змієм водяним: обидва вони є господарями потойбічного світу, обидва наділені шаленою руйнівною силою, обидва часто самі є втіленням своєї стихії (вогняна пекельна ріка, водяна стихія-змій), обидва впливають на сільськогосподарський цикл робіт і є ворогами героя-богатиря, обидва асоціюються з іншими демонічними персонажами: з чортом, водяником абощо.

В українських і білоруських казках, легендах та переказах мовиться, що змій живе під каменем або на горі: «...коли розійшлася скрізь чутка, що в такім-то царстві, в такім-то государстві, там-то і там-то єсть золоті гори, і хто ті гори одбере од зміїв, то тому цар пів свого царства оддасть»; «Змій під каменем жив, у свої палаци зносив гроші та коштовності» [13,c.62].

Навіть епічне ім'я змія - Горинич, Горюнич, Горинчич - указує на його місце помешкання. Слов'янське повір'я говорить, що коли люди упродовж тринадцяти років не потурбують змію, яка спить під землею, з неї виросте полоз. Це перегукується з легендами про ув'язнення дракона в горі. Так, монгольські перекази вказують на скелю в Хангаї, з якої за часів Чінгісхана виповзав на полювання змій. Його знищили, заклавши вхід величезним каменем.

У билинах змієва оселя називається по-різному: «печери білокам'яні», «нори зміїні», «печери зміїні», але неодмінною рисою є наявність металу (золота, срібла, заліза, міді) або коштовностей у її оздобленні.

Як істота підземна, змій пов'язаний у фольклорі з коштовностями та металом, зокрема із золотом. Існує повір'я: якщо людина проспить ніч на купі золота, то вранці перетвориться на дракона. За часів середньовіччя вірили, що в голові змії міститься коштовний камінь карбункул, який захищає від нечистих сил, попереджає про небезпеку, наділяє владою, дає перемогу над ворогами та повагу друзів. Але ніхто з людей не в змозі заволодіти ним, бо відразу після смерті тварини камінь зникає [13,c.74].

Змій може бути уособленням не лише вогню, а й водяної стихії. Він господар земних і небесних вод, що дарують землі плодючість. Із цим уявленням пов'язане ритуальне вбивство змії, яке здійснювалося в багатьох слов'янських народів під час посухи. У магічному обряді викликання дощу в племені анула вбиту змію зі співами розкладали на землі і встановлювали над нею зігнутий пучечок трав, що мав символізувати веселку. У народній культурі змій асоціюється із плодючістю й символізує чоловіче начало. Зображення змія бачимо на різних частинах тіла жіночих статуеток ранньотрипільського періоду (на животі, стегнах, сідницях). До речі, змій може позначатися тут лише певною геометричною фігурою - ромбом, трикутником, мальтійським хрестом, свастикою тощо. Навіть момент зачаття в міфопоетичній свідомості слов'ян пов'язувався зі змієм. Наприклад, билинний Волх Всеславич народжується від того, що мати наступила на змія.

Мотив одруження змія чи вужа із людською дівчиною поширений у казках. У казці «Зозуля та Соловейко» дівчина потрапляє до підземного царства, господарем якого є вуж -- її майбутній чоловік:

«Пішла мати з дочкою жита жати. А там у полі стояв дуб. Жали ж вони жито, кінчили жати, почали збиратися додому. Мати каже дочці:

-- Іди ти, доню, раніше.

А дочка каже:

-- Ідіть ви, мамо, бо я ще поки руки помию та вмиюся...

А в їх же у тикві була вода, бо брали ж харчі й питво в поле на весь день.

Тоді дочка прибралася, взяла серп та й іде додому. Дійшла до дуба та й постукала серпом об дуба, мовби серп оббила, та й провалилася крізь землю».

У казці «Зозуля» вуж перевозить дівчину через море. В іншому варіанті він простягається між берегами, і та просто переходить по ньому. [8,c.138]

Міфічний змій у фольклорі може виступати в ролі звичайної гадини, плазуна, що викликає моторошні відчуття своїм виглядом і пов'язується з магією та забобонами, завдяки певному способу життя й біологічним особливостям. Існує безліч повір'їв, які дають вказівки, як поводитися зі зміями, та замовлянь - щоб приборкати цих химерних створінь. Ось приклад замовляння від укусу змії:

«Святая Пречистая Божая Мати по полю ходить, шукає, а у неї сам Господь питає: «Чого ти ходиш, шукаєш?» - «Ходжу, шукаю Шкурапеї змії». Шкурапея змія на високій горі, під синім каменем. Одна Шкурапея, друга - Пелагея, третя - Катерина. Родили вони по дев'ять дочок різних змій: лісову, польову, водяну, межову, підплотну, горохову. Ось ти, Катерино, закрий своє рило, бо прийде сам Юрій зі списом, проб'є його списом».

Слов'яни вірили, що у вбитої гадюки треба обов'язково відсікти голову й кинути далеко від води, інакше вона може ожити знову: «Змію мій дід як забив, дак голову колом відтяв, а саму її відкинув далеко від ріки, бо там як попаде і води нап'ється, то знову оживе». За іншою легендою, змія отримує силу від каменя. Коли гадюка народжує маленьких гадюченят, вона їх відразу ж з'їдає, бо вони ще не мають отрути. Якщо ж гадюченята швидко тікатимуть до каменя, то вже ніхто не зможе їм зашкодити, бо камінь дає їм отруйну силу. Із цим же пов'язаний карпатський звичай вішати вбиту зміюку на дерево, бо інакше вона оживе.

Міфологічні уявлення про хаосну природу змія відтворені в повір'ї: якщо на млині знесло греблю, значить чаклун кинув у воду зміїне молоко. Загалом же в народі зберігалося шанобливе ставлення до гадів, пов'язане з давнім шануванням зміяю [12].

Зовнішність чудовиська, якому поклонялися давні слов'яни, найбільш яскраво змальований у билині «Добриня і Змій». Змій - владика чарівної річки - нападає на богатиря Добриню, що пливе по цій річці. Змій прилітає по повітрю, дихає вогнем [8,c.49]. Прізвище Горинич і кам'яні печери, де тужать бранці, вказують на кам'яну природу Змія. Отже, Змій - господар іншого світу, воно пов'язане з чотирма стихіями і втілює їх усі. Однак Добриня перемагає його дивним на перший погляд способом - кинув в нього шапку з землею. Чотири стихії, які втілює Змій (повітря, вода, вогонь і камінь), - це стихії «дикі», над ними древня людина була не владна, а от земля - стихія життя, «своя» стихія, владика світу смерті повинен був відступити перед нею [17,c.168].

Із часом древній міф придбав нове забарвлення: Змій став сприйматися як втілення язичництва; Добриня, чиє ім'я давньоруською мовою означає найбільший, кращий, придбав княжий родовід, таким чином злився з образом свого реально існуючого тезки, що доводився дядьком Володимиру Святославичу; шапка з землею була замінена «ковпаком землі грецької», тобто візантійським чернечим клобуком, а вся билина перетворилася на алегорію прийняття християнства [13,c.163].

Перлина давньоруської літератури кінця XII ст. «Слово о полку Ігоревім» - твір, створений в епоху подвійної віри і зберіг багато язичницьких уявлення. Найбільш архаїчні «Плач Ярославни» і «Втеча Ігоря». Герої в цих сценах звертають свої благання безпосередньо до стихій (вітру, сонця, Дніпра, Дінця), а не до богів. Більш того, автор говорить про самих героїв як про перевертнів (хоча в «Слові…» це, скоріше, літературний прийом) - Ярославна летить зозулею, Ігор біжить з полону у вигляді то горностая, то качки, то вовка або сокола. Вовком нишпорив по Русі і князь Всеслав [13,c.168].

У «Слові…» згадано язичницькі боги, найдавніший з яких - Див (його ім'я спочатку означало «небесний бог», а потім - «чудовий»). Це напівзабуте божество було близько до Семаргл (він мислився крилатим і таким, що сидить на вершині дерева) і уявлялося ворожим - Див накликав біду на Русь, він кидався на країну, яка терпіла поразку. В «Задонщині» - пам'ятці давньоруської літератури XIV ст., що описує перемогу на Куликовому полі, - про Дівєєв, втіленні бід Русі, говориться як про поваленому, скинутий на землю.

Із «Слова» ми дізнаємося, що вітри - внуки Стрибога, а російський народ - Дажбожий внук; сонце названо Хорсом. Незважаючи на те що в основі «Слова…» лежить битва, Перун не згаданий жодного разу - мабуть, тому що його культ не був популярний в народі і швидко забувся. Зате згаданий Велес; його онуком названий віщий Боян - поет, знавець старовини, можливо, провидець. Велес мислився покровителем поетів-пророків, а Дажбог - захисником всієї Русі; це заступництво позначено в «Слові…» як спорідненість - народ і поет названі онуками богів [3,c.664].

Отже, розглядаючи вірування слов'ян про потойбічний світ більш детально, можна сказати, що він не є однозначно негативним. На рівні зловісних містичних персонажів, які здебільшого відіграють ролі ати-героїв у міфах та казках, слов'янський народ завжди з благоговінням та деякою осторогою ставився до померлих та тих хто є головним у їхньому світі. Незважаючи на всі свої негативні риси, представники потойбіччя завжди прийдуть на допомогу жителям світу білого, з умовою того, що головним героєм будуть виконані поставлені вимоги. Тому хоч слов'яни були і фізично далекі від світу мертвих, але духовно завжди поряд у своїх віруваннях та міфах.

2.2 Образ Баби-Яги в слов'янській міфології. Її роль як посередниці між світами живих та мертвих

Як вже згадувалося вище образ Баби-Яги є досить складним та давнім. Баба-Яга Кістяна нога - вигаданий персонаж у слов'янській міфології та фольклорі (найчастіше являється в казках) слов'янських народів, стара чарівниця, наділена магічною силою, відьма чи перевертень. Найчастіше - негативна героїня твору.

У фольклорі слов'янських народів, Баба-Яга має кілька стабільних атрибутів: насамперед можливість чаклувати, літати в ступі, також, зазвичай, живе в лісі, в дерев'яному будиночку на курячих ніжках, з огорожею з людських кісток та черепів.

Відьма обов'язково має можливість зменшуватися в розмірі, саме так вона і пересувається в ступі, поганяючи її мітлою. Пам'ятаємо, що заманюючи молодців та малих дітей, вона зажарює їх в печі. Тобто, займається канібалізмом[1, c.168].

Найбільший фахівець з теорії та фольклору - Володимир Пропп, виділяє три види Баби-Яги: перший - це дарувальниця, вона дає герою казкового коня чи інший магічний об'єкт; викрадачка дітей; Баба-Яга воїн, ведучи з якою боротьбу «не на життя, а на смерть», герой казки переходить до наступного рівня зрілості.

Подвійна природа Баби-Яги у фольклорі пов'язана, по-перше, з тим що вона господиня лісу, яку потрібно задобрювати; по-друге, з образом злої істоти, яка садить дітей на лопату та смаже. Цей її образ пов'язаний з функцією жриці виконання обряду посвячення підлітків. Так багато казок в яких Баба-Яга хоче з'їсти героя, але нагодувавши його, дозволяє йому йти, даючи деякі таємні знання, в іншому випадку, герой тікає від неї сам.

У давні часи померлих ховали в домовинах, назва збереглася й досі, але вже має інше значення. Тоді це були будиночки розташовані над землею, на дуже високих пеньках, коріння яких виднілось з-під землі, тому й помешкання Яги на курячих лапах. Домовини були розташовані так,щоб отвір у них було звернено на протилежний шлях до лісу. Люди вважали, що мертві літають на трунах. Положення покійних було ногами до виходу, якщо зазирнути до домовини можна було побачити лише їхні ноги. Звідси й вираз «Баба-Яга Кістяна Нога»[1,c.188].

Люди ставилися до померлих предків з благоговінням і страхом, ніколи не сміли їх турбувати через дурниці, але у складних ситуаціях, вони не бачили іншого виходу, окрім звернення за допомогою до мертвих предків.

Згідно з іншими джерелами, Баба-Яга в деяких слов'янських племенах - жриця, яка проводила обряд кремації померлих. Вона, також, могла вбивати жертовну худобу та наложниць, яких потім кидала в полум'я.

Тож можна сказати, що агресивність та злоба Кістяної ноги не є домінантними рисами, а лише проявом ірраціональної, не детермінованої природи.

Жіночий образ Баби-Яги пов'язано з матріархальним усвідомленням суспільства соціального уявлення світу. Як господиня лісу, вона стала результатом антропонізму, приписування людських якостей тваринам, об'єктам, подіям, міфологічним істотам [1, c.64].

Існує ще одна інтерпретація, згідно з якою Баба-Яга - це вигаданий персонаж, спочатку не слов'янський, а принесений в російську культуру солдатами з Сибіру. Першими письмовими джерелами про неї є записи Джильса Флетчера (1588р.) «О государсте Русском», в розділі «О перм'яках, самоїдах и лопарях». Відповідно до цього походження імені Баба-Яги пов'язане з ім'ям якогось суб'єкта. Інша гіпотеза походження імені головної слов'янської відьми. На мові комі слово Yag означає сосновий ліс, баба - жінка, тобто Баба-Яга - це лісова жінка, чи жінка соснового лісу.

На думку дослідника слов'янського фольклору, Макса Фасмера, Яга має в багатьох індоєвропейських мовах слова зі схожим значенням «хвороба, роздратування, в'януть, сердитися, дратують, сумують» і так далі, де чітко зрозумілий первісний зміст імені Баби-Яги [1,c.68].

Зображення Яги пов'язане з легендами про перехід героя в інший світ (Тридесяте Королівство). У цих легендах Відьма, стоячи на кордоні двох світів, служить поводирем для героя, щоб увійти в світ мертвих, завдяки виконанню деяких ритуалів.

З точки зору прихильників слов'янського (мається на увазі класичного) походження Баби Яги, важливим аспектом цього образу,як видається, являється її відношення до двох світів - світу померлих та світу живих.

Відомий спеціаліст в області міфології Олександра Баркова пов'язує саме з цим походження назви курячих ніг, на яких стоїть хатка знаменитого міфічного персонажа. «Её избушка на курьих ножках изображается стоящей то в чаще леса, что является центром иного мира, то на опушке леса, но тогда вход в нее - со стороны чащи, то есть из мира смерти».

Назва «курячі ніжки» скоріш за все походить від «курних», тобто обкурених димом, стовбців, на яких слов'яни ставили «хатину смерті» - невелика посудина з прахом покійного всередині [1,c.176].

Баба-Яга, знаходячись в такому будиночку, уособлювала живого мерця - вона нерухомо лежала і не бачила того, хто прийшов з світу живих, так як, живі не бачать померлих, а мертві живих. вона дізнавалась про його прихід по запаху - «руським духом пахне» (запах живих неприємний мертвим). «Человек, встречающий на границе мира жизни и смерти избушку Бабы-Яги, продовжує автор, как правило, направляется в иной мир, чтобы освободить пленную царевну [2,c.65]. Для этого он должен приобщиться к миру мёртвых. Обычно он просит Ягу накормить его, и она даёт ему пищу мёртвых. Есть и другой вариант - быть съеденным Ягой и таким образом оказаться в мире мёртвых. Пройдя испытания в избе Бабы-Яги, человек оказывается принадлежащим одновременно к обоим мирам, наделяется многими волшебными качествами, подчиняет себе разных обитателей мира мёртвых, одолевает населяющих его страшных чудовищ, отвоёвывает у них волшебную красавицу и становится царём» [7, c.74].

Завдяки текстам казок, можна реконструювати і обрядову, сакральну суть дій героя, який потрапляє до Баби-Яги. Володимир Пропп, який досліджував образ Яги на основі етнографічного та міфологічного матеріалу, звертає увагу на дуже важливу, на його думку, деталь. Після впізнання героя по запаху і вияснення його потреб, вона обов'язково топить баню та випарює героя, проводячи таким чином ритуальне миття. Потім годує обрядовою їжею, яка протипоказана живим, щоб ті, часом не потрапили до світу мертвих. А потребуючи їжі , герой, таким чином показує, що він не боїться її, що він має право на неї, що він «справжній». Тобто прибулий через випробовування їжею доказує Відьмі щирість своїх намірів, показує, що саме він і є справжнім героєм на відміну від лже-героя, самозванця - антагоніста [13,c.47].

Ця їжа «відкриває уста померлого» , вважає Пропп, переконаний в тому, що казку завжди передує міф. І, хоча герой начебто і не помер, він змушений буде тимчасово «померти для живих», щоб потрапити в «тридесяте царство» (інший світ). Там, в «тридесятому царстві» (потойбічному світі) , куди тримає шлях герой, його завжди чекає чимало небезпек, які йому доводиться передбачати і долати. «Їжа, частування неодмінно згадуються не тільки при зустрічі з Ягою, а й з багатьма еквівалентними їй персонажами...

Навіть сама хатинка підігнана казкарем під цю функцію: вона «пиріжком підперта», «млинцем крита», що в дитячих казках Заходу є відповідною «пряниковому будиночку». Цей будиночок вже своїм виглядом іноді видає себе за будинок їжі». Ще одним прототипом Баби-Яги могли послужити відун'ї і знахарки, які жили далеко від поселень в глибині лісу [3,c.68].

Там вони збирали різні коріння і трави, сушили їх і робили різні настоянки, у разі необхідності допомагали жителям сіл. Але ставлення до них було неоднозначним: багато хто вважав їх соратниками нечистої сили, так як живучи в лісі вони не могли не спілкуватися з нечистою силою.

В основному це були відлюдні жінки, але однозначного уявлення про них не було. Забилін пише: «Під цим ім'ям почитали Слов'яни пекельну богиню, зображувану страховиськом в залізній ступі, що має залізний посох.

Їй приносили криваву жертву, думаючи, що вона живить нею двох своїх онучок, яких їй приписували і насолоджується при цьому, пролиттям крові [1,c.8].

Під впливом християнства народ забував своїх головних богів, пригадуючи тільки другорядних і особливо ті міфи, які мають уособлені явища і сили єства, або символи життєвих потреб. Таким чином Баба-Яга із злої пекельної богині перетворилася на злу стару чаклунку, водночас людожерку, яка живе, завжди, де не-будь в лісі, усамітнено, в хатинці на курячих ніжках... Взагалі, про Бабу-Ягу залишилися сліди тільки в народних казках, і її міф зливається з міфом відьом».

З цього випливає, що жіночий образ Баби-Яги невідривно пов'язаний з розумінням суспільством жіночої сутності та ролі, яку ця сутність грає для світу [7, c.89].

Нерозв'язна для Володимира Проппа загадка багатогранної особистості Баби-Яги (як поєднати в одній істоті «три форми», тобто функції дарувальниці, войовниці та викрадачки) дозволяється, якщо ми простежимо, яким чином ці «межі» її характеру виявляються і взаємодіють один з одним.

У монографії «Спадщина Баби-Яги» Малаховська пише про те, що в тих випадках, коли одна з цих форм стає домінуючою і проявляється як функція Баби-Яги, дві інші не зникають цілком, а присутні в казковому оповіданні як би в тіні, в ролі рецесивних ознак [12,c.168]. Роль цих ознак виконують такі параметри оповідання, як шлях до будинку Баби Яги, зовнішність її будинку, зовнішність її самої, її характер і те, як вона поводиться зі своїми гостями. Якби казкове оповідання розвивалося за законами логіки, то шлях до будинку Баби-Яги в тих випадках, коли вона є в ролі дарувальниці (Малаховська ототожнює цю роль з функцією богині любові і родючості) був би подібний райського саду, її будинок був би схожий на будиночок-пряник, а її зовнішність не була б страшною.

...