Родо-жанрові трансформації в українській драматургії кінця ХІХ – початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

10.01.01 - українська література

РОДО-ЖАНРОВІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ДРАМАТУРГІЇ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

ВИКОНАЛА МАЛЮТІНА НАТАЛІЯ ПАВЛІВНА

Київ - 2007

АНОТАЦІЯ

драма літературний жанровий авторський

Малютіна Н. П. Родо-жанрові трансформації в українській драматургії кінця ХІХ - початку ХХ ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальностей 10.01.01. - українська література та 10.01.06 - теорія літератури. - Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київ, 2007.

У дисертації досліджуються механізми і чинники родо-жанрових трансформацій української драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століть. Робиться спроба систематизувати процеси родо-жанрової динаміки, що виявилися у міжжанрових відношеннях і зумовлені стилізацією, імітацією, пародіюванням, травестіюванням жанрових прототипів драми. Досліджуються структурні відношення інтеграції жанрових начал та їх диференціації в межах одного драматургічного жанру, що позначилося на характері взаємодії жанрових начал в умовах родо-жанрової дифузії і привело до поширення неоднорідних за жанровою природою п'єс, як-от: мелодрама-фрашка, жарт-водевіль, трагікомедія. Доводиться, що характер драматургічної адаптації романно-повістевих сюжетів набував жанрової чинності і виявляв інтенції жанрового мислення драматургів. Поряд з тим простежуються тенденції ампліфікації однієї ознаки, скажімо, сатиричності, і закріплення її як видового чинника жанру і фактора жанрової динаміки. Проаналізовано зв'язок жанрових трансформацій з явищем деструктуризації жанрових ознак і розмиванням жанрової домінанти. Окремо досліджуються міжродові тенденції епізації і ліризації драматургічного висловлювання в одноактній українській драмі кінця ХІХ - початку ХХ століть, у зв'язку з чим виявляються жанрові різновиди одноактних драм і способи закріплення у структурі драматургічного висловлювання ознак епічної і ліричної драми.

Ключові слова: висловлювання, жанр, жанрова домінанта, жанрове начало, трансформація, рід, структура, інтеграція, диференціація, інтертекстуальний, стилізація, жанровий прототип, пародіювання, жанрові ознаки, маргінес, драматична дія, конфлікт.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Стрімкий розвиток української драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століття засвідчив широкий спектр родо-жанрових трансформацій, що виявили не лише кількісні зміни, але і якісно новий етап жанрової зрілості. За спостереженнями М. Комарова, з 1880 по 1906 роки з'явилося понад 400 п'єс і стільки ж з 1906 по 1912 роки разом із перекладами. У цей період українська драма тяжіє до потужного відтворення класичних жанрових прототипів, урізноманітнених авторськими інтенціями і творчою активністю драматургічного слова. Спостерігається надзвичайна динаміка в межах жанрових парадигм близьких або й значно віддалених жанрів. Зростання ролі літературності, умовності, здатність культурних кодів (жанрових ознак) до моделювання, потяг до „високої культури”, як зазначила Т. Гундорова, зумовили необхідність реконструкції архаїчних жанрових форм, реінтерпретацію традиційного для українського театру „горизонту глядацьких очікувань” і пристосування ознак новітньої західноєвропейської драми у спосіб стилізації, імітації, пародіювання, травестії, шаржування та містифікації. Спосіб відтворення сталих ознак жанрових прототипів засвідчив ставлення до традиції, її перервність і диференційованість. Жанрові начала у гетерогенній структурі драматичного тексту набувають знаковості і стають „...семантично значущими формами”.

Активізуються процеси конструювання і водночас деконструкції жанрової структури. Виявляється надзвичайна придатність драматургічного висловлювання до конструювання, а саме інтеграції або ж диференціації в межах тексту. Знаковість драматургічного висловлювання актуалізує жанротворчий потенціал, який реалізується завдяки або й попри авторську прагматику у надзвичайно розгалуженій системі жанрових різновидів. На синхронному зрізі української драматургії означеного періоду проявилися знакові етапи еволюції канонічних і неканонічних жанрів, причому той чи інший виток жанрової динаміки набував дискурсивного оформлення, через що у структурі тексту відбивалися ознаки маргінального існування жанру, його зміни у стані дифузії або віддалення певних елементів.

Родо-жанрові трансформації в українській драматургії означеного періоду (і особливо це засвідчила надзвичайно придатна для експериментів лаконічна форма одноактної п'єси) відбувалися суголосно загальнолітературним тенденціям епізації і ліризації сконденсованого висловлювання, означування авторських стратегій і активізації творчих спроможностей висловлювання.

Актуальність теми дослідження. Накопичення певного наукового доробку у вітчизняному літературознавстві в аспектах художнього змісту української драми кінця ХІХ - початку ХХ ст., особливостей художнього мислення драматургів, специфіки художніх напрямів, течій, стилю, поетики драматичних творів, забезпечило необхідність подальшого завдання - звернення до аналітичного дослідження форм, структури української драми цього періоду. Продуктивним у цьому напрямі видається дослідження родо-жанрових трансформацій драматургії, що стали найбільш очевидними в ситуації її художньої зрілості і розглядаються у нашій роботі вперше. Хоча вже існують окремі дослідження еволюції деяких драматичних жанрів в українській літературі, специфіки художнього мислення, жанрово-стильових форм, поетики української драматургії кінця ХІХ - початку ХХ ст., історико-теоретичні праці, присвячені різноаспектному вивченню жанрової проблематики, однак в українському літературознавстві немає узагальнювального дослідження родо-жанрових трансформацій драматургії кінця ХІХ - початку ХХ ст., яке набуло б системного цілісного характеру. З цією метою до аналізу вперше залучається значний масив (196) п'єс, що відбивають як реалістичну жанрову традицію і різноманітні варіанти її оновлення, осучаснення, так і модерне світовідчуття.

Відсутність теоретичних розробок і обмеженість практичного досвіду аналізу родо-жанрової динаміки драми, механізмів трансформацій, недостатність теоретичного обґрунтування понять „драматургічне висловлювання”, „жанровий прототип”, „жанрова структура”, а також категорій „рід”, „жанр”, „трансформація”, зумовлюють потребу узагальнити спостереження інших дослідників і запропонувати деякі підходи до означуваної проблеми, виходячи з практики аналізу текстів, а саме - природи драматургічного висловлювання.

На часі вироблення і практичне застосування методики структурного аналізу взаємодії або протистояння жанрових начал у межах тексту, осмислення способів міжтекстової взаємодії та характеру віднесення до жанрових прототипів драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століття. Водночас постає потреба у дослідженні драматичних текстів за умов розмивання жанрової домінанти і відходу на маргінес, у межах системи жанрів, окремого жанру і тексту.

Такий підхід уможливлює виявлення закономірностей трансформації як родо-жанрової парадигми драматургії в цілому, так і окремих малодосліджених жанрів, якими є в українській літературі жанри містерії, трагедії, трагікомедії, а також численних жанрових різновидів і родо-жанрових зрощень, як-от: драми-казки, драматичної поеми, ліричної драми, драми-балади, драматичного малюнка (нарису, ескізу), фантазії-сатири, фарсу-мозаїки.

У світлі означеного вперше вивчається жанрова специфіка майже не досліджуваних драматичних текстів В. Пачовського, Є. Карпенка, Я. Мамонтова, Л. Пахаревського, В. Товстоноса, С. Черкасенка, В. О'Коннор- Вілінської, Ю. Липи, А. Крушельницького, Г. Хоткевича, що були вилучені з історичного процесу, несправедливо забуті, замовчувані.

Проаналізовано 103 маловідомі одноактні українські п'єси порубіжжя в аспекті зумовленості жанрової варіативності тенденціями родового синтезу (епізації та ліризації драматургічного висловлювання), а також виявлено загальноєвропейські тенденції родо-жанрової динаміки драматургії означеного періоду.

Дослідження поповнює і систематизує наукові уявлення про історичний розвиток української драми на межі століть, її місце у національному і загальноєвропейському літературному процесі кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження здійснювалося у межах комплексного плану науково-дослідної роботи кафедри української літератури Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова на тему: „Жанрова система української літератури: аспекти історичної еволюції”.

Мета і завдання дисертації - аналіз родо-жанрових трансформацій української драматургії кінця ХІХ - початку ХХ ст. в межах жанрових парадигм, окремих жанрів і драматичних текстів. Це зумовило першочергове розв'язання таких завдань:

- виявити внутрішньородові, міжродові, міжвидові фактори, що сприяли родо-жанровим трансформаціям української драматургії означеного періоду;

- проаналізувати відповідні механізми структурно-змістових змін різних видів драматургічного висловлювання, що передавали ознаки певних жанрових прототипів;

- систематизувати види трансформацій різної природи у гетерогенних жанрових формах драми у спосіб ідентифікації і зіставлення жанрових ознак тексту зі сталими рисами жанрових прототипів містерії, трагедії, комедії, мелодрами (драми) та відстеження їхньої динаміки у близьких за жанровою домінантою п'єсах;

- проаналізувати вплив різних виявів стилізації, тематичної транспозиції, структурних зрушень (зближення і віддалення жанрових начал, а через це і їх марґіналізацію), загальнохудожніх процесів (напр., епізації) на жанрову природу драми відповідно до авторських стратегій та інтенцій тексту;

- з'ясувати артикуляцію ліричних та епічних ознак художнього висловлювання у структурі одноактної драми означеного періоду та їхній вплив на утворення синтетичних жанрових форм одноактівки;

- аргументувати відмінність між авторськими стратегіями, зафіксованими у жанровому визначенні драми, і сучасним сприйняттям родо-жанрової специфіки драматичного тексту з позицій новітнього літературознавства.

Об'єктом дослідження є драматургічні твори українських письменників кінця ХІХ - початку ХХ століття, а саме 93 багатоактні та 103 одноактні п'єси, що переважно були написані у період з 80-х років ХІХ століття по 20-ті роки ХХ століття і найбільш показово відбивають родо-жанрові трансформації, характерні для європейського літературного процесу. Тому до наукового аналізу залучено як драми українських письменників (материкових та зарубіжних), а саме: Лесі Українки, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка, Г. Хоткевича, Л. Старицької-Черняхівської, а також Олександра Олеся, Є. Карпенка, Ю. Липи, С. Черкасенка, так і, з метою зіставлення, п'єси зарубіжних авторів: С. Виспянського, Г. Ібсена, Г. Гофмансталя, М. Метерлінка, А. Стріндберга. Методика інтертекстуального аналізу і віднесення типів висловлювання до жанрових прототипів зумовили звернення до знакових у жанровому і художньому розумінні драматургічних творів Софокла, Арістофана, Шекспіра, Расіна, Мольєра, Шіллера.

Предметом наукового дослідження стали причини, механізми, процеси родо-жанрових трансформацій різних типів драматургічного висловлювання, що розглядається як маркер певного жанрового начала, інтертекстуальна природа драматичних текстів українських письменників кінця ХІХ - початку ХХ ст. і способи міжтекстової взаємодії.

Теоретична та методологічна основа дисертації - праці провідних вітчизняних і зарубіжних учених з історії та теорії літератури. Історико-літературний, феноменологічний, герменевтичний, типологічний, філологічний методи, нерідко у специфічному поєднанні, склали методологічне підґрунтя для аналізу історичного розвитку жанрів, реконструкції діахронного стану жанрів у синхронічному літературному процесі як у межах одного жанру, так і жанрової системи; історичного характеру родо-жанрової динаміки (праці С. Скварчинської, Б. Томашевського, Я. Тшинадловського, Т. Гундорової, Н. Копистянської).

При дослідженні структури драматичного висловлювання, його актуалізації у гетерогенному тексті драми, питань морфології жанрів, структурних трансформацій жанрів, зокрема, ієрархізації жанрів та структурних елементів в межах жанру, інтеграції і диференціації жанрових начал, родо-жанрових дифузій, у дисертації використано досвід структурно-семіотичної школи сучасного літературознавства (праці І. Опацького, Г. Маркевича, М. Гловінського, Цв. Тодорова, С. Балухатого, О. Гончара, Ю. Лотмана, Н. Тамарченка). Ми спиралися і на окремі положення формалістської школи (зокрема, вживається поняття жанрової домінанти у розумінні Ю. Тинянова, Р. Якобсона, прийом дискурсивного одивнення певної структурної ознаки у поетиці тексту в інтерпретації В. Шкловського). При дослідженні поетики текстів стали у нагоді і засади рецептивної естетики (праці В. Ізера, Г. Яуса, Т. Червінської, Р. Гром'яка та ін.), які були залучені до оперування поняттям жанрового прототипу і жанрових стратегій тексту, що дозволило виявити дисонанс авторської прагматики і жанрових інтенцій тексту.

Сама поетика текстів спонукала до застосування методики інтертекстуального аналізу в контексті теорії марґіналізації центру, що її обґрунтували постструктуралісти М. Фуко, Ж. Дерріда, С. Павличко. Використано широкий спектр підходів до вивчення інтертекстуальної природи, стратегій тексту, зокрема способів виявлення жанрового прототипу, характеру його відтворення в поетиці драми (праці Ж. Женетта, Р. Ніча, С. Бальбуса, Н. Копистянської, С. Хороба).

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше:

- здійснено спробу створити класифікаційну систему родо-жанрових трансформацій в українській драматургії кінця ХІХ - початку ХХ ст.;

- проаналізовано різні види інтертекстуального перенесення ознак архетипних містерійних і трагедійних прототипів на рівні метасюжету, архітектоніки, пафосу, хронотопу, поетики тексту;

- доведено, що пародійно-іронічне одивнення сталих жанрових ознак містерії, трагедії, мелодрами, водевілю зумовлює комедійно-фарсову інтерпретацію жанрових ознак тексту, актуалізацію сатиричного спрямування п'єси, модальності іронічної драми;

- проаналізовано два основні способи взаємодії різних типів драматургічного висловлювання: зближення (інтеграції) і віддалення (диференціації) як кардинальних векторів жанрової трансформації;

- зафіксовано появу жанрових форм синтетичного характеру, як-от: мелодрами-фрашки, мелодрами-водевілю, мелодрами з ознаками іронічної драми та трагікомедії, що зумовлено інтеграцією типів драматичного висловлювання (зокрема, комедійного і мелодраматичного, сатирично-комедійного і драматичного, трагедійного і комедійного);

- спостерігається (на значному матеріалі) віддалення жанрових начал в межах певного тексту драми внаслідок ієрархізації типів висловлювання: домінування одного і маргінальне віддалення іншого, поліфонічне існування жанрових начал за принципами дистанціювання, включення, пародійного одивнення внаслідок диференціації типів драматургічного висловлювання (наприклад, трансформації історичної драми у мелодраму, мелодрами - у психологічну драму);

- виявлено суттєві зміни родо-жанрової природи драматичного тексту внаслідок адаптації фольклорного наративу та певних романно-повістевих сюжетів;

- вперше представлено і проаналізовано значний корпус маловідомих і ще не досліджених одноактних українських драм кінця ХІХ - початку ХХ ст. в аспекті артикуляції родо-жанрових властивостей різних типів висловлювання. Аргументується, що максимально стислий обсяг тексту унаочнив структурну специфікацію висловлювання у зв'язку із взаємодією ліричного, епічного та драматичного начал, а експериментальний характер одноактівок допоміг драматургам застосувати класичні способи висловлювання у нових функціях.

Практичне і теоретичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані при написанні спеціальних монографічних досліджень з питань історії української драматургії або дослідження жанрів української драми. Матеріали дисертації відкривають нові джерела і підходи до вивчення історії та теорії української драми кінця ХІХ - початку ХХ ст. у контексті літературного процесу. Запропонована методика аналізу може застосовуватись як загалом для вивчення проблематики родо-жанрових трансформацій, так і для дослідження драматичних жанрів. Висновки, отримані в результаті дослідження, сприятимуть формуванню сучасних поглядів на історію української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. і тому можуть використовуватись в лекціях та спецкурсах з української літератури у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідались на Всеукраїнській науковій конференції „Український модернізм зі столітньої відстані” (Рівне, 26-27 квітня 2001 р.), на Міжнародній науковій конференції „Леся Українка і сучасність” (Луцьк, 27-30 вересня, 2001 р.), на Міжнародній науковій конференції „Срібний вік: діалог культур” (Одеса, 18-19 жовтня 2002 р.), на Міжнародній науковій конференції „Класична поетика та естетика пост-модерної доби: заперечення чи трансформація” (Львів, 14-15 травня 2003 р.), на шостому міжнародному семінарі „Драма і театр” (Твер, 25-27 серпня 2003 р.), на VI-х Поспеловських читаннях „Порівняльне вивчення літератур: теоретичні аспекти” (Москва, 23-24 грудня, 2003 р.), на четвертому міжнародному науковому симпозіумі „Formacje dyskursywne w kulturze, jкzykach i literaturze europejskiej” (Польща, Ченстохова, 19-21 листопада, 2003 р.), на Міжнародній науково-теоретичній конференції „Проблеми жанру, стилю, літературного напряму” (Запоріжжя, 15-17 жовтня 2003 р.), на Всеукраїнській науковій конференції „Література та літературознавство: історія і сучасність” (Житомир, 20-21 квітня, 2004 р.), на Міжнародній науковій конференції „Роди і жанри літератури” (Одеса, 2-3 лютого, 2004 р.), на Всеукраїнській науковій конференції „Михайло Старицький: постать і творчість” (Черкаси, 12-13 травня, 2004 р.), на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 170-річчю від дня народження Ю. Федьковича (Чернівці, 6-8 жовтня, 2004 р.), на Міжнародному науковому семінарі „Творчість Володимира Винниченка як інтелектуальна провокація” (Ніжин, 11-12 травня 2005 року), на Міжнародній науковій конференції „Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 10-12 жовтня 2005 р.), на VII Поспєловських читаннях „Літературні жанри: теоретичні підходи у минулому і теперішньому” (Москва, 22-23 грудня 2005 р.), на ІІІ-му Міжнародному симпозіумі україністів „Сучасна україністика: проблеми мови, літератури і культури” (Чехія, Оломоуц, 2006 р.), на міжнародній науковій конференції „Леся Українка і європейська культура” (Луцьк, 2006 р.), на Міжнародній конференції „Срібний вік: діалог культур” (Одеса, 20-21 жовтня 2006 р.), на Всеукраїнській конференції „Драматургічні читання” (Житомир, 29-30 листопада 2006 р.). Дисертація в цілому обговорювалась на об'єднаному засіданні кафедр теорії літератури, романтизму і модернізму Інституту Полоністики Варшавського університету підчас наукового стажування на підставах стипендії Фонду Науки Польської з 15 лютого 2005 - 15 травня 2005 року.

Дисертація обговорена на об'єднаному засіданні кафедри української літератури і кафедри теорії та компаративістики Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання роботи, стисло формулюється наукова новизна одержаних результатів, окреслено теоретико-методологічну основу і практичне значення праці, подаються дані про апробацію наукових положень дисертації.

Перший розділ („Теоретико-методологічні основи дослідження”) містить огляд досліджень проблем української драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століття у контексті загальнохудожніх тенденцій літературного процесу і в аспекті її родо-жанрової динаміки; стисло характеризуються праці вітчизняних та зарубіжних дослідників з питань родової і жанрової специфікації драми, її еволюції та функціонально-генетичних властивостей, а також теоретико-методологічні дослідження, присвячені різним аспектам генології, зокрема аспектам жанрової структури, родо-жанрової дифузії і диференціації родо-жанрових начал; деструктуризації жанрових ознак у тексті, жанрових та міжжанрових трансформацій, обумовлених інтертекстуальною природою творів.

На основі проаналізованих джерел накреслюється узагальнена картина родо-жанрових трансформацій в українській драматургії означеного періоду, що складає попереднє уявлення про характер родо-жанрової парадигми в українській драматургії, визначаються об'єкти зацікавлень і пояснюється структура наступних розділів. Окремий параграф розділу містить обґрунтування і мотивацію введення в світлі найновіших досліджень тих теоретичних понять, які складають інструментарій і визначають методологію та методи нашого наукового аналізу. Пояснюється сфера їх застосування в руслі означених завдань і методики дослідження.

Зазначається, що хоча у працях відомих дослідників української драми О. Білецького, М. Возняка, Й. Кисельова, Н. Кузякіної, З. Мороза, П. Руліна, В. Сахновського-Панкеєва, Л. Стеценко, П. Хропка, А. Шамрая, В. Шубравського міститься чимало фактичного матеріалу і цінних узагальнень історико-теоретичного характеру, однак їх спостереження над жанровою природою драматургії переважно позначені ідеологічною заангажованістю і тому не мають системного характеру. У сучасних дослідженнях Л. Дем'янівської, В. Івашкова, П. Киричка, Н. Корнієнко, Ю. Косенка, М. Кудрявцева, Н. Мірошниченко, Л. Мороз, С. Хороба здійснюється аналіз світоглядно-естетичних засад художнього мислення драматургів, стильової специфіки, особливостей характеротворення і поетики. Разом з тим і недостатньо досліджена жанрова природа тексту і загалом аспекти структури драми. Очевидно це пояснюється відсутністю спеціальної методики дослідження родо-жанрової специфіки драми. Осмислюючи методику даної роботи, спираємося на ряд сучасних праць, присвячених як окремим жанрам української драматургії, проблемам їх еволюції (О. Гончара, Л. Дем'янівської, Г. Доридор, Л. Залеської-Онишкевич, Б. Мельничука, Л. Мороз, Т. Свербілової, А. Рєчки, М. Кореневич, П. Мірошниченка, С. Хороба), так і жанровим системам драматургів (В. Гуменюка, Р. В. Кухаря, Л. Мороз та ін.). Наше уявлення про драму як рід, її генезу, жанрові різновиди, характер жанрових прототипів драматургії сформувалося на основі праць А. Анікста, С. Балухатого, Е. Бентлі, В. Беньяміна, О. Журчевої, Н. Іщук-Фадєєвої, М. Кургінян, В. Клоца, Л. Мороз, Т. Свербілової, І. Славінської, В. Халізєва, П. Шонді та ін.

При аналізі родо-жанрових трансформацій драматургічних жанрів бралися до уваги праці, присвячені різним аспектам генології. Це теоретико-методологічні праці С. Аверинцева, О. Білецького, І. Денисюка, Н. Лейдермана, Н. Копистянської, В. Кожинова, Ю. Стенника, Н. Тамарченка, А. Ткаченка, Ц. Тодорова, В. Тюпи, Л. Чернець, Є. Чорноіваненка, Н. Фрая, О. Фрейденберг, В. Фролова, Р. Уеллека та О. Уоррена. Враховувався також досвід видатних драматургів, критиків, режисерів порубіжної доби, зокрема, І. Франка, Лесі Українки, Л. Старицької-Черняхівської, Г. Хоткевича, О. Білецького, М. Вороного, О. Маковея, Д. Антоновича, М. Євшана, Я. Мамонтова, І. Стешенка, М. Сріблянського, Л. Ніковського, Б. Якубського, А. Василька, Л. Курбаса та ін.

У процесі вивчення проблеми дисертації враховується певна консервативність драматургічних жанрів, роль театральної традиції, передусім традицій українського театру. Тому жанрові модифікації драматургії пов'язуються не лише зі змінами світоглядно-естетичних чинників, зокрема художнього методу і стилю, в даному разі окремих тенденцій модернізму та глибинних процесів реалістичної драматургії і театру, до того ж позначених впливом натуралізму, але і з внутрішньородовою динамікою драматичних жанрів, переорієнтацією родової домінанти драми, що пов'язувалося з перевагами драматичної дії і драматичного слова над специфікою глядацького переживання подій.

Узагальнюючи сучасні дослідження В. Гуменюка, Н. Корнієнко, Н. Мірошниченко, Л. Мороз, Я. Поліщука, С. Хороба, у яких розглядаються різні аспекти втілення модерністських типів художнього мислення в українській драматургії означеного періоду, враховуючи загальний рівень вивченості специфіки модернізму в українській літературі, наголошуємо на відсутності прямого зв'язку між типом модерністського мислення і його реалізацією у системі жанрів та жанрових різновидів, оскільки сприйняття і функціонування жанру базується на сталих, доволі консервативних структурно-змістових ознаках, що опосередковано пов'язані з рухом художнього методу. Проте, загальноестетичні принципи модернізму (заперечення раціоцентризму світобачення, визнання інтуїтивного способу пізнання і метафізичного виміру існування, звернення до архетипних культурних традицій як дискурсивної площини освоєного простору, діалог з традицією, реінтерпретація міфу і символу, символізація художньої образності, зосередженість на іманентності суб'єктивного світосприйняття, що позначилося на ліризації висловлювання) вплинули на родо-жанрову динаміку української драматургії цього періоду. Зокрема, цьому сприяли відзначені відомими критиками, театрознавцями доби М. Вороним, М. Євшаном, Я. Мамонтовим тенденції літературизації драми, символізації художньої образності, насичення дії екзистенційно-психологічним змістом, міжтекстової взаємодії. За спостереженнями М. Євшана, психологізація драматичної дії зумовила повернення до праджерел драматичної форми1. Це проявилося у стилізації тих жанрів, з якими пов'язують виникнення і усвідомлення драматургії, як-от: містерії, мораліте, трагедії, вертепної драми, у засвоєнні сталих жанрових ознак із невластивою їм змістовою прагматикою. Не випадково деякі дослідники, скажімо, Р. Тхорук, вбачають модерністські тенденції у спрямуванні драматургії в річище іронії (у тому розумінні, яке вкладав у це явище Н. Фрай). Зокрема, дослідниця пов'язала шляхи формування „іронічної драми” з модифікацією „романсового сюжету” і пристосуванням його до невластивих йому жанрів „героїчно-трагедійної” драми, симпозіумної драми, зі зміщенням структурно-змістових ознак сталих жанрів (виявленням ознак фарсу-комедії та мелодрами у містерії та мораліте).

Закономірність звернення української драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століття до архетипів „високих” жанрів містерії, трагедії, міраклю, мораліте дослідники О. Турган, Т. Свербілова, Я. Поліщук, П. Мірошниченко пояснюють ціннісними орієнтаціями: художньо-естетичними вимогами сакралізації драматургічної візії, утвердженням власнеавторського міфу про національне відродження, культурологічним вписуванням української драми у світовий літературний контекст. Йдеться, як зазначає Т. Свербілова, про „...стилізації, пародіювання жанротворчих домінант. Це - гра з відомим жанром, свідома чи несвідома, обігрування, „представлення” залежно від індивідуально-авторської орієнтації”. Неможливість реконструкції естетичних вимог містерії, античної трагедії, мораліте, міраклю давалася взнаки у домінуванні тих жанрових стратегій, які свідчили про певний етап розвитку або переродження архетипних жанрів, що набували втілення у жанрових формах фарсу, мелодрами. Характер актуалізації ознак класичних жанрових архетипів у драматургії В. Пачовського, Лесі Українки, Є. Карпенка, Я. Мамонтова виявляв тенденції жанрової динаміки, розбіжність авторських орієнтацій і поетики драматургічного висловлювання, що потребує детального аналізу у подальших розділах роботи.

Недостатньо проясненими у літературознавстві залишаються питання кореляції засад художнього мислення, специфіки світовідчуття із закономірностями жанрової динаміки. Дискусійним залишається, скажімо, питання щодо формування ознак трагедії як у межах неоромантичного, символістського світогляду, що обстоюють у своїх працях О. Турган, С. Хороб, Я. Поліщук, так і на основі досягнень реалістичного соціально-побутового театру (обґрунтуванню цієї позиції присвятили свої роботи А. Козлов, І. Михайлін та ін.).

Характер жанрової динаміки у реалістичній драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століття більшість дослідників пов'язує зі збагаченням змістового наповнення екзистенційно-психологічною проблематикою, міфопоетикою, зв'язком із фольклорними першоджерелами, зміною способів естетичного освоєння дійсності (йдеться про сатиричність, шаржевість, алегоричність драматичного висловлювання у жанрах комедії, жарту), тенденціями епізації та ліризації драми. Причому у комедіоцентричних п'єсах посилюються в означений період явища жанрової дифузії і в той же час жанрової експансії: одне жанрове начало витісняло інше. Зокрема у драматургії І. Франка, В. Винниченка певною мірою М. Кропивницького та Л. Яновської дослідники Н. Кузякіна, Л. Стеценко, Л. Мороз спостерігали віддалення мелодраматичного начала через психологізацію драматичної дії. Це пояснюється впливом процесів епізації художнього мислення, що поширилися у другій половині ХІХ ст., і аналізуються А. Близнюком, Л. Мороз, О. Чирковим на матеріалі драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Водночас у роботах Н. Кузякіної, С. Дивніча, Г. Дорош, С. Хороба розглядаються закономірності ліризації драматичного висловлювання, що зумовили закріплення ліричної драми і її еволюцію у драматургії ХХ століття.

За спостереженнями С. Хороба, тенденції ліризації та епізації драматичної дії найбільш увиразнені у поетиці символістських одноактних драм1, що дало підстави спеціально дослідити жанрову природу одноактівки в українській драматургії.

Особливою популярністю наприкінці ХІХ - початку ХХ століття користувалися одноактні драми, які містили напругу у самій ситуації, що розкривалася внаслідок прагматики висловлювання, комплексу вербальних та позавербальних компонентів художнього дійства. Схематизація дії у одноактних п'єсах обумовила активність знакової сфери висловлювання, що позначилося на різноманітній палітрі жанрових різновидів: драматичний етюд, драматичний жарт, драматична поема, сценка, фарс-мозаїка, драматичний малюнок (ескіз, начерк), фантазія-сатира, драматична оперетка (комедія)... Цілісність драматичної дії забезпечувалась у таких п'єсах не лише суто драматургічними засобами, а помітним впливом епічної об'єктивності і ліричної суб'єктивності (зокрема, настроєвості, структурування дії за законами поетичної уяви). Очевидно це пов'язувалося з кризою драми акції, певною вичерпаністю традиційних жанрових форм драми і потребою реінтерпретації жанрових ходів. Не випадково одноактівка стає формою провокації, предметом інтертекстуальної гри з жанровими стереотипами, що виходили за межі жанрових експериментів. Саме тому у роботі досліджується родо-жанрова специфіка української одноактної драми рубежу століть.

Виявлені у панорамному огляді функціонування жанрів драми майже не вивчені аспекти наукового аналізу потребують подальшої розробки й теоретичного обґрунтування методології і методів дослідження поставленої проблеми. З цією метою ми окреслимо сфери вжитку і способи застосування понять „жанровий прототип”, „драматургічне висловлювання”, „жанрові трансформації” і розглянемо ще не впроваджену у літературознавчий обіг методику віднесення зафіксованих у відповідних способах висловлювання жанрових ознак драматичного тексту до певного жанрового прототипу.

Вважаємо, що жанрові трансформації драматургічних текстів гетерогенної структури доцільно аналізувати не лише на синхронному зрізі, але і зіставленням із жанровим прототипом, що проявляє домінуючі ознаки жанрової категорії, наявні у „взірцевих” репрезентативних текстах, з якими пов'язується ідеальне уявлення про жанр (напр., „Едип-цар”, „Федра” - трагедії). Жанрові характеристики драматичного тексту з'ясовуються через виявлення структурованих (регулятивних або ж периферійних) ознак прототипу, і це дає підстави визначити жанрову приналежність драматичного висловлювання включенням його до ланцюга подібностей, наявних у віртуальному полі прототипових жанрових кодів. У найновіших теоретичних розробках літературознавців П. Хернаді, Д. Фішелова, Б. Вітош, С. Бальбуса, Є. Лозинської категорія „жанрового прототипу” впроваджується на основі досягнень когнітивної лінгвістики.

Переваги вжитку цієї категорії дослідники пояснюють тим, що, на відміну від класичного (аристотелівського) поняття „жанрового взірця” з набором приписуваних йому сталих (константних ознак), які не завжди виявляються у гібридних, магмоватих текстах, про належність до „жанрового прототипу” свідчить наявність когнітивної (генотипної) ознаки, що утворює в уяві дослідника своєрідне жанрове гніздо. Отож „прототип” передусім - це структура пізнання, яка формує образ „ідеального екземпляру” з набором репрезентативних для даного жанру ознак. Це дає змогу виявити поліжанрові начала тексту, що виявляються за подібністю до різних прототипів, але при цьому реалізуються властивості кількох прототипів одночасно. Запропонована методика координується й значно збагачується результатами дослідження жанрової природи драматургії, представленими на основі інших методологічних позицій у працях Б. Томашевського, М. Кургінян, М. Соколянського, П. Шонді, Н. Іщук-Фадєєвої та ін.

Так, у фундаментальному теоретичному дослідженні історичного розвитку жанрів драми М. Кургінян специфіку основних жанрів трагедії, комедії, драми виявлено завдяки аналізу реалізації законів драматичної дії у найбільш репрезентативних жанрових взірцях (трагедії Софокла „Антигона” і комедії Арістофана „Вершники”), що по суті відповідає методиці віднесення до жанрових прототипів. Оскільки розуміння жанрового прототипу не відірване ані від конкретного тексту, ані від того нормативного сприйняття, яке склалося на основі першозразка, воно дає змогу оперувати такими категоріями, як „трагедійна фабула”, „мелодраматична інтрига”, „комедійна розв'язка” тощо, які функціонують у нашому дослідженні як різні типи драматургічного висловлювання.

У сучасній науці поняття „висловлювання” вживається щонайменше у трьох значеннях. Завдячуючи працям М. Бахтіна, існує традиція розуміти під висловлюванням „тип мовленнєвої орієнтації, мовленнєвої цілісності тексту”, яка співвідноситься із типовими ситуаціями мовленнєвого спілкування, зафіксованими у первинних мовленнєвих жанрах. У вузькому значенні дослідники використовують категорію висловлювання в якості означника форм мовлення героїв і автора (С. Балухатий, Є. Валігура, А. Юберсфільд). У сучасному літературознавстві семіотичного спрямування сформувалося розуміння літературного твору як висловлювання. Такий підхід спостерігаємо в роботах М. Гіршмана, Ю. Лотмана, Е. Мьодонської-Бруукс, А. Стоффа, В. Саморукової та ін. Наголошуючи на особливій природі драматичного тексту, розрахованого передусім на виголошення прагматично спрямованого слова, вважаємо за можливе поширити категорію „висловлювання” на всі семіотичні компоненти (структури) тексту, які сигналізують про родову і жанрову специфіку тексту. Враховуючи особливу природу драматичного висловлювання, зумовлену прагматикою виголошуваного зі сцени слова, дослідники драматургії, зокрема П. Паві, вважають різнопланові дискурси драматичного тексту (дискурс автора і героїв, дискурс персонажа і дискурс твору (картину світу), дискурс театральної метамови і дискурс тексту) формами функціонуючих (виголошуваних) висловлювань. Виходячи за межі наукового вжитку sensu stricto, ми будемо поширювати поняття „драматичного висловлювання” на назву, жанрове визначення п'єси, тип і складові фабули (сюжету), тип героя, елементи композиції, характер перипетії, форми мовлення героїв та автора, вербальні та невербальні способи організації дії (ритмо-мелодику, просодію...), спираючись на всі вище зазначені праці, присвячені різним аспектам структури, розвитку і функціонування драми.

Намагаючись до певної міри систематизувати зумовлені еклектизмом художнього мислення різні чинники родо-жанрової трансформації, ми умовно систематизуємо їх у три групи:

1) Транстекстуальні (міжжанрові) відношення, в основі яких такі стратегії жанрової форми як стилізація, імітація, пародія, травестія жанрових прототипів драми; тематичні, структурні транспозиції, пов'язані з адаптацією сюжетів епічних творів або структурних ознак того чи іншого жанру.

2) Структурні відношення, які виникають внаслідок зближення різних жанрових начал, закодованих у певних способах висловлювання в межах одного жанру або драматургічного тексту та диференціації (віддалення) в межах одного жанру (тексту) різних жанрових ознак, представлених тими чи іншими способами висловлювання. Також до цієї групи відносимо тенденції ампліфікації (посилення) однієї ознаки, скажімо, сатиричності і закріплення її в якості видового чинника жанру і фактора жанрової динаміки.

3) Міжродові та міжвидові відношення, означені процесами епізації та ліризації української драматургії зламу століть та усвідомленням таких синтетичних явищ, як „епічна драма” та „лірична драма”.

Такий розподіл ми беремо за основу структурування подальших розділів роботи.

Розділ 2 дисертації („Динаміка жанрових начал в українській драматургії кінця ХІХ - початку ХХ ст.”) складається із 3 підрозділів, у яких на основі методики інтертекстуального аналізу, структуралістського і постструктуралістського підходів аналізуються жанрові тенденції, що проявилися внаслідок різноманітних спроб драматургів з різною прагматикою відновити жанрові стратегії архетипів містерії, міраклю, мораліте, трагедії, вживлюючи їх у тканину сучасної поетики тексту. Розглядаються жанрові модифікації української драми і мелодрами, викликані тематичною транспозицією відомих епічних сюжетів, зумовлені тенденціями епізації драматичної дії і переміщенням домінантних жанрових ознак на маргінес жанрового сприйняття. Досліджуються структурні трансформації в системі комедійних жанрів внаслідок процесів інтеграції та диференціації жанрових ознак.

У першому підрозділі („Парадигматика жанрових віднесень до прототипів містерії і трагедії в українській драматургії (кінець ХІХ - початок ХХ ст.”)) досліджуються різні способи актуалізації жанрових прототипів містерії і трагедії в українській драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століть, як-от: спроба активної реконструкції архаїчних жанрів, стилізація, імітація, іронічно-пародійне використання жанрових стратегій, містифікація.

Зокрема у драматургії В. Пачовського („Сон української ночі”, „Сфінкс Європи”,..) досліджуються способи відтворення у символічній театралізованій формі містерійного сакрального дійства, що переживалося глядачем як своєрідне таїнство посвячення, перевтілення колективної свідомості, як акція жертвопринесення, космогонія добра і зла. Розглядається застосування фабульної схеми ініціації (Катря Кочубеївна у драмі „Сфінкс Європи” ретранслює у позасвідомих видіннях події, пов'язані з помстою своєї прабабки). Проаналізовано специфіку симультанної організації сценічної дії, що дозволила одночасно відтворити фабульну і метафізично-уявну дії, остання відбивалася в алюзіях та ремінісценціях, зокрема із „Слова о полку Ігоревім” або із текстів Т. Шевченка, що міфологізувалися у свідомості модерністів. Помічено, що у драмах В. Пачовського створюється особливий, метафізично-символічний спосіб мислення, що імітує сакрум; зокрема структура міфу виявляється через особливу самопродукувальну природу слова, означену феноменологією Logosa, що вказує на специфічні ознаки містерії. Це дає змогу дослідити інтертекстуальність містерійної драми як засадничий жанровий принцип. Відзначається наявність міфогенних ознак власнеавторських і літературних наративів у структурі містерійних драм В. Пачовського. Так, у містерійній трагедії „Сон української ночі” простежується ланка міфологізованих наративів про очищення й прозріння сліпого народу за допомогою цілющої води поезії, про прокляття Духу Богдана та звільнення від нього і жертвопринесення матері-України, про недосяжність ідеалу-вінця для народу-грішника, нездатного його пізнати. При цьому вибудовується містерійний „метасюжет” проходження Україною жертовного шляху з метою переродження у новій іпостасі - національної спільноти. Архітектоніка цієї п'єси відбиває структуру містерійної сцени, що складалася з трьох поверхів: персонажі підземного світу розігрували комедійні сцени, страждання небесних сил і героїв утворюють трагедійні сцени, хорові виступи, сповнені патетики переможної любові і слави, відповідають пасторальним сценам. Аналіз поетики тексту доводить, що колективна дія персонажів передає пафос народного етосу, розчинений у репліках героїв, зокрема, їхніх монологах, у ліризованих авторських ремарках, виступах хору, стихоміфії. Виразним у структурі містерійних п'єс В. Пачовського є пародійно-містифікаційне, карнавальне начало, співвідносне з вертепною драмою і Меніпповою сатирою. Деякі сцени (повстання померлих душ) зберігають відбиток інтермедії і сприймаються як відокремлене дійство у п'єсі. Взаємопроникнення фабульного і метафізичного планів відбувається завдяки синтезу історичного часу дії з позачасовістю містерії. Хронотоп вказує на символічний характер драматичної дії, що досягається внаслідок сполуки метафізичного плану дійства, структурних елементів містерії з відтворенням естетики трагедійного міфу. Таким чином, характер стилізації прототипу містерії у драматургії В. Пачовського свідчить про вихід за межі суто жанрового розуміння містерії як середньовічного театрального дійства і відтворення містерійного дискурсів у метажанровому розумінні.

Досліджуються також механізми відтворення (стилізації) жанрових ознак античної трагедії, які виявляються, зокрема, у драматичних поемах Лесі Українки „Кассандра”, „Оргія”, „Адвокат Мартіан”. Аналіз поетики текстів доводить, що їхніми засадничими жанротворчими принципами стають реінтерпретація міфу, агональне структурування драматичної дії. У драматичних поемах Лесі Українки увиразнюється етологічне підґрунтя трагедійного конфлікту, причому конфлікт етосу і пафосу становить внутрішній конфлікт драми (напр., пізнання Кассандрою фатальної залежності пророчих слів від подій чи навпаки). Архаїчні витоки трагедійної структури драматичних поем Лесі Українки простежуються на рівні їхньої архітектоніки. Елементи монодрами спостерігаються у драматичних поемах „Одержима”, „Кассандра”, рефлекси дифірамбічного походження трагедії від треносу (плачу) - у „Оргії”, композиційні особливості трагедії-диптиху - у „Адвокаті Мартіані”. Розглядаючи агональний конфлікт між аполонічним і діонісійським началами у драматичній поемі „Оргія”, зокрема доводимо, що у гру-змагання включено також і символіку хронотопу: взаємодію циклічного розуміння часу у сприйнятті Антея і лінійного - у сприйнятті Неріси. Зберігається властивий трагедії зв'язок з циклічністю міфу. Символіка просторової топіки також виявляє знаковість жанру трагедії. Функції означування трагедійного простору передає топос Передпокою (відтворює стан ізольованості героя, герметизації душі у драматичній поемі „Адвокат Мартіан”). Трагедія жертвопринесення Мартіана, приреченості Альбіни, самозречення Люцілли відбувається у межах замкненого простору перистилю.

Спираючись на позиції Л. Дем'янівської, Романа В. Кухаря, Т. Ємельянової та ін., доводимо спорідненість жанрів трагедії і драматичної поеми у творчості Лесі Українки, оскільки із втратою сакрального значення трагедійного міфу особливої ваги набуває теургізм поета, виявлений у пафосі риторично піднесеної гномічної сентенції, що свідчить про рефлекси дифірамбічного (пісенного) походження трагедії. Як відомо, генезу драматичної поеми дослідники виводять із пісенних форм (у драматичній поемі оспівується герой або подія). З такою першоосновою пов'язане переважання лірико-філософського начала у структурі драматичної поеми.

Поряд із спробами стилізації архетипів містерії і трагедії як продуктивних жанрових форм досліджується іронічно-пародійне застосування жанрових ознак містерії, міраклю, мораліте, вертепної драми, трагедії, в яких елементи архаїчного змісту чи форми виявляли несумісність з іншим за жанровою природою, стилістикою, поетикою, типом висловлювання. Свідоме відсилання драматургів до жанрових ознак містерії (у драмі П. Мирного „Спокуса”, яка означена автором „Містерія у 4-х справах”, одноактній п'єсі В. Товстоноса „Містерія”, алегоричному шаржі Л. Старицької-Черняхівської „Вертеп”, що має підзаголовок „старинна містерія на нові теми”) викликає ефект невідповідності очікуваної сакралізації пафосу цілком профанному характерові розгортання дії і способам висловлювання. Усувається метафізичний план дії, внаслідок чого означені п'єси набувають інтермедійно-водевільного, фарсово-комедійного характеру. Таке віднесення до усталених ознак жанру містерії виявляло сатирично-дидактичну, іронічно-пародійну, гротескно-шаржеву спрямованість авторської оцінки, що позначалось на жанровому сприйнятті текстів.

Характерною ознакою у своєрідних антимістеріях Я. Мамонтова „Ave Maria”, „Коли народ визволяється”, які автор назвав трагедіями, вважаємо дистанціювання профанної дійсності та одивнених ідеалізованих уявлень, що сприймаються як іронічне ставлення автора до метафізичного sacrumu. Доводиться неможливість створення екзистенційної або символістської трагедії на основі реалістично представленої фабули, оскільки трагедійний пафос авторської оцінки руйнувався самим характером драматургічного висловлювання, втіленим у драматичній колізії, поетиці, самій логіці драматичної дії у „квазітрагедіях” С. Черкасенка „Про що тирса шелестіла”, Є. Карпенка „Момот Нір” та ін. Розглядаються інтертекстуальні ознаки пародійного одивнення символістської трагедійної поетики та психологічної колізії у мелодраматичній перипетії („Над безоднею” Я. Мамонтова). Виявлений інтертекстуальний компонент (полеміка з концепцією діонісійського мистецтва і творчого покликання надлюдини Ф. Ніцше, тютчевські ремінісценції, які містять закодовану символіку оргіастичного архаїчного ритуалу, від якого походить трагедія) сприяє тому, що штучно прищеплювані трагедійні ознаки обертались мелодраматично-фарсовим спрямуванням п'єси. Структурна іронія, що утворювалась на рівні архітектоніки внаслідок несумісності містерійних або трагедійних ознак з профанно-мелодраматичними, фарсовими, виявляла невідповідність жанрової установки автора і текстових інтенцій. Так, у трагедії С. Черкасенка „Про що тирса шелестіла” простежується іронічна несумісність прагнень особистості (негероїчний потяг Сірка до мирного життя) героїчному призначенню, місцю у історичних обставинах. Випадковість поведінки Сірка викликає план трагедійної іронії щодо уявлюваного алегорично-символістського дискурсу, інтерпретованого автором у поясненнях („Сірко - боротьба в людині двох початків - звірячого й духовного...”). Іронічно-фарсове осторонення ознак трагедії створювало умови для переростання подібних мелодрам у драму абсурду, що засвідчив літературний процес ХХ століття.

У другому підрозділі („Зміщення жанрової домінанти в системі чинників жанрової модифікації української драми і мелодрами кінця ХІХ ст.”) досліджено чинники і механізми, що сприяли віддаленню на маргінес глядацького сприйняття домінантних ознак української драми і мелодрами та певного руйнування жанрової умовності мелодрами. В процесі дослідження виявляються тенденції і механізми зміщення традиційних жанрових структур, зокрема історичної драми в бік мелодрами і, в свою чергу, мелодрами до соціально-психологічної драми. Жанрова динаміка історичної драми виявляється у таких закономірностях:

1) ознаки хронікальності поєднувалися з агіографічним принципом розгортання драматичної дії у „драматизованих портретах-хроніках” О. Барвінського, Ом. Островського, К. Устияновича. Трагедія особистісного жертвопринесення набувала мелодраматичного сюжетного розвитку через укрупнення внутрішнього конфлікту, у якому помітну роль відігравали пристрасті грішника-інтригана („Павло Полуботок” О. Барвінського);

2) орієнтація на ігровий характер опери-буф помітна у історичних драмах М. Старицького „Маруся Богуславка”, „Тарас Бульба”, „Оборона Буші”, в яких представлено трагедійний сюжет мучеництва за віру і водночас проглядається пародійно-іронічне дистанціювання від пафосу історичної драми;

3) у так званих „історичних рапсодах” спостерігається розростання ліричного начала, зникає межа між історичною мелодрамою та візійно-поетичною драмою на легендарно-фольклорний сюжет („Гандзя”, „Бондарівна” І. Карпенка-Карого, „Пристрасті” Г. Хоткевича). Історичні картини сприяють остороненню поетизованих мелодраматичних колізій, в основі яких - трагедія пристрастей героїв.

Жанровий рух української мелодрами порубіжної доби пов'язується і з численними сценічними обробками романно-повістевих сюжетів. Характер пристосування епічного матеріалу виявляв авторське бачення драматурга, що набувало жанрової чинності. Зокрема, аналізується специфіка стилізації фантастично-містичної умовності чи героїчного пафосу (у драмі-казці С. Черкасенка „Страшна помста”, фантастичній комедії-оперетці М. Кропивницького „Пропавша грамота”), театрально-фарсового обігрування сюжетних кліше (інсценізація гоголівського циклу „Вечори на хуторі поблизу Диканьки” М. Старицьким), пародійно-іронічного травестіювання відомих (нерідко фольклорних) сюжетів (у історично-драматичній бувальщині М. Кропивницького „Чайковський або Олексій Попович”). Пародійно-іронічна адаптація романно-повістевих сюжетів виявляла водночас травестіювання жанрових ознак (кліше) мелодрами. Таким чином закладалися основи створення іронічної драми як, скажімо, у комедії на 2 дії В. О'Коннор-Вілінської „Сторінка минулого”. Травестіювання моделі авантюрного лицарського роману почасти спрямовувало розвиток мелодраматичної дії у фарсове русло, що показово, наприклад, для драматичної поеми Лесі Українки „Осіння казка”. Гостра оцінювальна комедійність фантастичної умовності і водночас підкреслено раціональна мотивація подій надавали висловлюванню іронічно-пародійного характеру і це відповідало сатирично-шаржевій стилізації ознак лицарського роману.

Поряд із численними варіантами жанрових трансформацій мелодрами в означений період спостерігається драматизація мелодраматичного сюжету, поглиблення авторської концептуалізації характерів, що по суті призводило до розмивання мелодраматичної структури драматичної дії з її перевагами подієвості порівняно з психологічним зображенням характерів.