Особливості новелістики Віктора Погрібного

Автор численних публіцистичних статей, нарисів, художньо-документальних оповідей, памфлетів та фейлетонів, понад 50 теле - та радіопередач з проблем екології, збереження рідної мови, духовності. Протягом майже двох десятиліть незмінний керівник обласного літоб'єднання «Степ». Автор численних публікацій в республіканських часописах «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Зміна», «Літературна Україна», «Вежа», альманахах, колективних збірниках. Окремими виданнями вийшли книжка поезій «Напис на шибці» (Кіровоград, «Степ», 1993), книги публіцистики «Жертовне вогнище» (Кіровоград, «Степ», 1995) та «Серед українців» (Кіровоград, Центрально-Українське видавництво, 2004), книга прози «Царина» (Кіровоград, «Ма - вік», 2003), путівник «Кіровоград» (1983). За участь у збиранні свідчень про діяльність підпільної молодіжної організації «Спартак» у 1942-1943 рр. у селах Красногірці та Свірневому на Кіровоградщині, разом із колишніми спартаківцями був сфотографований біля Прапора Перемоги (1975). Ініціював відновлення статусу села Арсенівки, де народився Іван Карпенко-Карий, домігся прокладення асфальтового шляху, встановлення пам'ятних знаків, відкриття музейно-природного заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого» (1989). У тому ж році став ініціатором створення обласної організації «Зелений світ», а в 1992 р. заснував літературний фонд «Відродження», на кошти якого видає книги місцевих літераторів та літературно-мистецький журнал «Степ», де працює головним редактором [8, c.3].

Член Національної ради Конгресу української інтелігенції та голова його обласного відділення. Лауреат літературно-мистецької премії імені І. Нечуя-Левицького (1996) та обласної літературної премії імені Ю. Яновського (1974). Нагороджений орденом «Знак Пошани», медаллю «За трудову відзнаку», Почесною грамотою Національної спілки журналістів України [6, c. 3]

2.1 Система образів новелістики Віктора Погрібного

Віктор Погрібний як майстер новелістичного жанру зумів створити цілу низку неперевершених, відмінних від певних літературних традицій. Особливої уваги заслуговують дитячі образи. Майстерність письменника в особливому баченні життя дитини, її характеру, суспільних зв'язків. Погрібний виступає майстром витонченого психологізму, що відрізняє його оповідання від подібних творів відомих українських новелістів.

Дитячі образи Віктор Погрібний виписує уважно, переконливо, виявляє увагу до особливостей дитячого характеру, заглиблюється у внутрішній світ своїх героїв, їхні думки в переживання. Автор як тонкий психолог часто аналізує підсвідомі першопричини поведінки людей, їхні інстинкти, соціальне та біологічне у вчинках. Бачимо, що автор зберіг у своєму серці дитинство і зумів через стільки років надзвичайно правдиво і докладно змалювати його малечими, наївними, але нерідко вже позбавленими безтурботності очима. Погрібний бездоганно знає дитячу психологію, вміє точно, до найменшої дрібниці розкрити маленьку душу. Герої новел Погрібного постають перед читачами живими, реальними. Вони змушують співчувати і радіти, потерпати і полегшено зітхати. Разом з тим ці образи захоплюють і ведуть за собою до чарівного світу дитячої душі, ще не заплямованої «нічим» дорослим, тому такої чистої і зворушливої.

Такою є історія про напівсироту Артема. Батько загинув у автокатастрофі, а «мати одразу про батька забула, приходила пізно і чув, як ще не спав, від неї запах чогось спиртного - чи вина, чи пива, але знав, що то не духи: від вуличних дятьків такий пах ішов, як вони надудлювалися». Єдиною відрадою та втіхою у житті для хлопчика є його вчителька - Галина Василівна, яка як ніхто інший розуміє юнака та старається завжди у всьому підримувати малого. Лише вона ставиться до нього як до дорослого, звертається повним іменем Артеме, а не так як всі інші, зневажливо - Артьомка. Елементарне звертання зароджує у душі хлопця відчуття поваги та відповідальності до вчительки. У ній він бачить подругу, старшого товариша та матір, яка через влаштування свого особистого життя забула про існування малого сина.

Автору вдалося зобразити соціальні та моральні вади суспільства не через прямий осуд винуватців, а завдяки розкриттю обставин життя й психології самих героїв.

Письменник розпочинає новелу наступними словами: «Його парта притулилася біля причілкового вікна…». Вже з перших рядків ми розуміємо, що хлопчик відлюдькуватий та замкнений у собі. Із постійного домашнього пекла, він тікає до школи, де в куточку класу, за своєю партою він може забутися та відволіктися від всього. Але Погрібний не робить із головного героя недотепу, якого нічого не цікавить. «Його мучить одне питання: чому, як встає сонце, то небо геть безхмарне. А тільки воно піднімається над сусідською хатою, то нізвідки збираються хмари, а ще через якісь хвилини вже й до нього, до сонця, добираються. І заступають і ховають його. Де вони нізвідки беруться?»

Завершується новела романтичною картиною: Артем уявляє, як мати кличе його додому. Письменник відкриває складний світ хлопчика в пору формування його особистості.

Новела «Знам'янський варіант» вражає недитячим трагізмом маленького Мишка, напрочуд розумного й спостережливого хлопчика, до рівня доброти й інтелекту якого не дорівнятися усім іншим дорослим персонажам, у тому числі двом дружинам - колишній і теперішній - його слабовольного батька-п'янички, який ніяк не може дати ради ні своїй алкогольній залежності, ні жінкам, яких - обох! - зробив нещасливими, а тепер маніпулює ними, ні їхнім батькам Мані, що не можуть їй простити хибного життєвого вибору, та найстрашніше - виявляється психологічним катом для власного малолітнього сина, який старається врятувати батька будь-якою ціною і колись-таки надірветься цим непосильним тягарем. Не можу не навести бодай три «тютюнниківські» уривки цього твору, які читач не зможе забути ніколи: «…Він кинув свою високу Люську і оженився на мамі, а дідусь Петро і баба Оля маму лаяли, і не допускали до хати, то він з мамою купив оцю. Вона була низенькою і маленькою, а він її підняв і подоточував, що навіть у Мишка є своєї півкімнати. І вони жили до третього класу добре, тільки та Люська висока раз на рік псувала їм усе на світі: на Новий ріку вона приходила посівати, то він вискакував з хати, а мама після цього плакала, бо казала, що Люська посівала горем…», «…Він не повернув на третій квартал до Люськи, а пішов прямо, а потім звернув у їхній двір - до мами Мані. У мами очі, - тепер Мишко бачив, які вони справді великі, - плавали у таких росах… А він тільки голову нагнув. Але вечеряв, і вони пішли у мамину кімнату, і мама шепотіла, а він тільки рипів, а потім потихли, а потім рипіло ліжко, і Мишко першого разу так порадів, він знав, що буде в нього сестричка чи братик і він повернеться, і в Мишка прорвався отой клубок, і він од радощів сплакнув, але так щасливо заснув з думкою, що вранці вони снідатимуть утрьох…» та «Та сьогодні йому було шкода всього. Він ще не знав. Чого всього, але - всього! І того, що на центральній вулиці задушили сусідського собаку й ніхто його не забрав з дороги, і того Павлика, що побирається копійками на вокзалі, і того ц циганчати, що босими ногами у листопаді, і діда Петра й баби Олі… І вчительки, яка не слухала його сьогодні, як він відповідав урок (він це запримітив), і маленької сестрички, яка до нього - чап-чап, та якої у нього немає, і годинника, який, мабуть, стомився перетакувати темну кімнату, де він лежить на подушці з мокрими боками від його неслухняних сьогодні горошин…» [27, c. 6-7].

«А гуси гелготіли» - новела вищого гатунку у творчому доробку Віктора Погрібного. Трагедія маленького Ванюшки-свинопаса, дитини фронтовика й слабохарактерної, аж примітивної матері-солдатки («Ходить до мами дядько Петро, але вона його виганяє з хати, бо ще не знає, чи батько живий, чи, може, вбитий»), полягає у жорстокій, виїмково заради глуму й сміху, розправі над ним синів старости й соцького, Ванющиного грубого приниження, навіть упослідження, фізично сильнішими й за віком старшими хлопцями, холоднокровної безпідставної зневаги, невимовного фізичного («Ванюшці попливли чорні сонця перед очима. Звідти, з Ковалівського горба, позбігалися вони всі і стали йому замість очей… Сльози від губ потекли на чистеньку випрану сорочину, скотилися на траву і потекли у… степове озеро»), але ще більше - душевного болю, якого він не зможе забути ніколи і який жодного разу не йтиме в порівняння навіть із набагато жорстокішими життєвими негараздами («Ні до цього, ні опісля цього, за своє не таке вже й молоде життя Іван сліз таких не пам'ятає. Хоч було! Ой було! І від матері перепадало, і від вітчима. І бійки були. І втрати були. І страшні Іванові доля посилала сонця на увесь його шлях… Але сльози… Вони пам'яталися йому лиш одні. Оці - від отого реготу парубійків - старостиних і соцького, - що стікали до степового озера»)

Автор демонструє події, наче кінокартину, власне, заставляє читача пережити неймовірний біль героя, накладаючи на художній епізод власний досвід подібного дитячого горя чи кривди. Проте усе, що у творі описано далі - за жанром, на жаль, нарис, а не новела, а за змістом скоріше всього - автобіографічні спогади письменника, показ реальної, проте аж ніяк не художньої розв'язки.

А тепер більш детально. Згідно фабули, дорослий Іван, якому пощастило зреалізувати себе, несподівано досить зневажливою поведінкою в їхній же хаті, куди Йвана запросили випити чарчину й почали хвалити його покійного батька, ставить на місце старих Петренків, а згодом жорстоко розправляється з їхнім сином Васьком, мало не до смерті лупцюючи «одутлуватого глевтяка», отже, на час дії вже слабосилу, хвору людину. Перший з перелічених нами епізодів у тексті хибить уже тим, що автором не подано навіть мікроскопічної згадки про переслідування фашистських прислужників з боку радянської влади, без чого у повоєнні часи не обійшлося б і що якраз пояснювало б причину улесливої запобігливості старих Петренків перед Іваном. Якби автор бодай промовився словом про подібне, сюжет новели автоматично викинув би таке колінце, що й читач, й Іван як головний герой, почали б мислити чи діяти по-іншому. Крім цього, вчитуючись у текст, можна безпомильно вловити, як сам письменник сумнівається в доречності ним описаного страшного епізоду помсти, навіть віртуозно передає жах героя від того, що його колишній кривдник мертвий: «Ні, Васько, ти не вмирай. Мені не можна, щоб ти помер. У мене ще діти не дуже дорослі… Сидіти мені геть не з руки…». Психологічно? Так. Переконливо? Дуже. Чому ж тоді бодай ця частина твору - не новела? По-перше, щоб побити людину таким смертним боєм, крім колишньої кривди, яка вже суттєво погашена поведінкою батьків кривдника, потрібна щонайменше провокація з боку дорослого Васька, його зловтішна п'яна згадка про колишню наругу над беззахисним малюком чи щось подібне. По-друге, щоб твір закінчувався моторошним висновком: «І щось ще важче лягло Іванові на душу», - художня правда вимагає відчайдушно небажаної для Івана (чи для автора?) скоропостижної смерті ним по-садистськи відлупцьованого односельця й усіх логічних її наслідків, про які в тексті вже нема жодної потреби й згадувати: все вже сказано нами вище процитованим монологом переляканого Івана.

Слід зазначити, що всі система образів новелістики Віктора Погрібного дуже цікава і багатогранна. У своїх творах про дітей, новеліст не оминає жорстоких сцен життя, тут чимало суму, горя, злиднів, але їх просвітлює віра в людину, любов до дитини, непідробне співчуття до неї, глибоке розуміння її проблем та бід, палкий протест проти приниження маленької особистості, її безправності, самотності [27, c. 6-7]

Новелістика Погрібного узгоджується з основними критеріями поглибленого психологічного аналізу в художній творчості. Письменник ставить акцент на людину, її внутрішній світ, намагається мотивувати вчинки героїв, показати їх переживання, страждання, відтворити повний спектр почуттів.

Об'єктом спостереження й дослідження, обирає людську душу, її стан, її рухи в тих чи інших обставинах.

З огляду на те, що домінуючим у новелістиці є художній психологізм, то творчість Погрібного у зображенні особистості є глибоко психологічною. Портрети героїв Погрібного позначені яскравим національним колоритом. У поєднанні розлогих описів зовнішності з лаконічними замальовками письменник переходить від фізичної характеристики до психологічної, від передачі своєрідних рис зовнішнього вигляду героя до ретельного дослідження особливостей його внутрішнього життя.

Візьмемо, наприклад, портрет Вероніки із новели «Королева місцевого значення». То була краса, яка виховується тільки на Україні, але не така як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп'янок червоної троянди», ні «підборіддя, як горішок», ні «щік як повна ружа». «Ніби як усі, була вона семикласницею, але одного разу вчитель побачив, що в неї такі довгі вії! Та й вони не могли прикрити її великих зелених очей. І якби Вероніка тими очима на Івана Пилиповича дивилася тієї миті прямо, як дивляться трієшниці-семикласниці, то все, може, минулося б.»

Із раннього віку, дівчина користувалася своєю красою, можливо, не навмисно, але саме за її допомогою вона добивалася всього в житті. Спочатку їй допомагав у цьому вчитель, згодом вона поміняла трьох чоловіків, але справжнього жіночого щастя за все своє життя головна героїня так і не пізнала. У неї було багато шанувальників, які на словах заради неї готові були на все. Але, коли підступна хвороба непомітно підступила до жінки, все докорінно змінилося. З нею залишився лише кресляр Едик, який був вірний їй постійно. «Гарних Бог любить, тому, мабуть дочасно до себе забирає.» «Дивно, хвороба з'їдала її всю, окрім краси, яка гордо сміялася над нею, хворобою. Навіть у труні вона не зійшла з неї… Ніби намальовані губи, чистий овал білого обличчя, на якому ще виразнішою була краса довгих темних вій, що вкрили її дивний сон». «Так вона нікому одному і не дісталася. Жіночої краси для одного чоловіка - завжди забагато!»

«Намисто для Миколи» - одна з художньо найдовершеніших речей у новелістиці Віктора Погрібного. Не вдаючись до непотрібних експозицій, автор показує сучасне село за півкроку до самосуду над Миколою Корчаком, сільським злодюжкою, якого, до речі, ніхто жодного разу не зловив на гарячому, та всі свято переконані, чиїх рук багаторічна злодійська робота в їхній Іванівці. Втім, як на одного злодія, гріхів назбиралося надто багато. Цього спочатку не помічає читач, але саме на цій важливій деталі акцентує автор, відводячи на довжелезний перелік вкраденого чи пропалого безслідно більше, ніж цілу сторінку, а на репліки окрадених Миколою йому в вічі - ще більше.

Доведене до розпачу й справедливого обурення село збирає сходку, на якій заздалегідь готове вчинити небезпечну й зловісну справу: «„Зарубати на місці”, „втопити”, „повідривати руки”, „повернути голову назад, щоб не бачив, куди йти вночі”». Тож Петро Гнідий, у якого ніхто ніколи нічого не смів украсти, а тепер за одним махом поцупив черешні, дині й кавуни, задумав провести небачену досі екзекуцію: начепити на шию злодіяці намисто із перестиглих огірків і різного металевого непотребу, впрягти Миколу у воза й за допомогою дошкульного батога заставити порозвозити по обійстях іржаві залізяки замість із того, що з дворів украдено. Що важливо, взяти вину за кримінальне дійство сільський багач спонукає головиху, за фахом - учительку української мови й літератури, яка легко піддається на авантюру: «Я бачила по телевізору - так в інших селах роблять, У деяких навіть таких гадів притоплюють. А що? У мене міліції на кожен ваш двір немає. В печінках уже ці крадіжки». Монолог з уст представниці сільської влади жахає читача дрімучим невіглаством: перечиталася жіночка «Конотопської відьми»!

Тим часом громада «сповідає» Миколу Корчака на чому світ стоїть, приписуючи все нові й нові злочинства. Натомість автор підкреслює «сухоребрі груди» винного, його змучене хронічним алкоголізмом обличчя, нещасний вигляд, а головне - промовисті жести: «Не знав, правда, куди руки подіти - то закладав у кишені, то назад, а оце вибрав надійну, як йому здалося, позу: наклав ліву долоню на праву руку і опустив їх нижче живота». У кожному русі, в кожній жилочці Миколи проглядається одне: чоловік боїться, боїться панічно, тільки не самосуду, бо до побоїв Корчакові не звикати, либонь, з раннього дитинства: «Микола знав, що міг би й інший поворот зчинитися: запруть на років три… То нахилив голову і готовий був, щоб її обскубли. Так йому не хотілося до міліції». Правда, таврування автором винного в цьому абзаці, як для новели, - лишнє. Новела не терпить найменшого перевантаження. Одне-єдине зайве слово - й не злетить, навіть не зрушить з місця.

Втім, справжня новела в «Намисті для Миколи» народжується аж тоді, коли бере слово «Танька-швигалка», у якої гріхів, як у хвості бродячого пса реп'яхів, сама не має найменшого авторитету в громаді та ще й з Миколи не раз прилюдно підсміювалася. Проте саме ця нещасна жінка, яка ніколи не мала навіть путньої спідниці й, незважаючи на те, що весь вік виконувала в колгоспі найважчу й найбруднішу роботу, на старості ледве зводить кінці з кінцями завдяки мінімальній пенсії, в тому й доведена до стану, коли, як відає село, й сама «прополювала» городи, як професор, не згірше Миколи», спромагається вголос назвати ім'я справжнього сільського злодія. У новелі її репліки розкидані, передані в діалогічній формі з опонентами й прибічниками, проте читач прекрасно розуміє, що значна частина сільської громади таки на боці «непутящої» Таньки, усвідомлює, що з її уст безстрашно й спонтанно виривається те, чого інші, авторитетні, заможні, поважані, сказати не сміють: «А що, Петре, він уже тварина, що ти йому вудила хочеш в рота засунути? Чи ти не крав? Чи ти не переніс усю ферму?.. Чи ти не пер сіно, жом, буряки, силос, кашу? Ти ж усі труби переніс. Ти ними обгородився!...Синка зробив бізнесменом. Як це він звів уже й дачу на три поверхи?.. Ти забув, як із завтоком Гришею привезли тобі машину пшениці? Ти ж тоді ще й попросив Гальку і мене насипати в мішки… А два бички із завфермою? А три корови?.. А ти забув, як культиватора з берега притіг? Де культиватор? Фермерам продав? Перестрів, як хлопці тягли трактора з Петрівки на бригаду на розбір, і за півлітру в себе його залишив». Дуже доречно сказане Танькою автор узагальнює вбивчою насамперед для організатора самосуду фразою: «Це вже був крупний калібр». І хоча Гнідий з дружиною й оправдовуються, й ллють на Таньку словесні помиї, якось виправити ситуацію на свою користь їм уже не вдається: «…Після цього все розв'язалося, розпалося, розповзлося - люди, поволі перемовляючись, одні жалкуючи, що Гнідому таки не дали провчити Миколу, інші - що „таки Танька, хоч вона й барахло, в права ж“ - посунули в обидва кінці вулиці». І вже унікально вдалою, новелістичною, за змістом - вбивчою - розв'язкою стає те, що приготовлене для крадія «намисто» Микола Корчак доставляє за адресою найбільшого в селі злодія: «Потім узяв мішок на плечі і пішов по дорозі. Там, де її відрога під Шандровим городом звертає у поле, постояв, повернувся і попрямував до двору Гнідого - з його залізяччям, намистом з огірків, молодою капустиною, віжками та вуздечкою з вудилами» [ 27, c. 1-4].

Для створення цілісного образу автор використовує такі засобі як портрет і поведінка як вияв характеру - в кінцевому підсумку працюють на створення цілісної картини внутрішнього світу головного героя. У портреті втілена своєрідна змістова рівновага - зовнішній вигляд людини розкриває особливості її психічного стану і впливає на створення відповідного настрою, водночас виразне емоційне тло робить портретний малюнок еластичнішим і достовірнішим.

Судячи з вищезазначених аргументів, можна сказати, що портрет у системі зображувальних засобів відіграє важливу роль. Через зовнішні риси автор проектує на духовну, душевну біографію героя. Зміна у зовнішньому вигляді героя, промовисто ілюструє щонайменші коливання настрою, із сукупності яких, зрештою вимальовується психологічна характеристика.

Отже, у новелістиці Віктора Погрібного спостерігається цікавий підхід до характеротворення, який базується в основному на психологічних аспектах. Важливу увагу автор приділяє як зовнішнім, так і внутрішнім якостям героїв, показуючи їх в динаміці розвитку. Герої творів Погрібного водночас звичайні люди, але разом з тим особистості неординарні, виняткові, які сповідують певні морально-етичні канони і кожен по-своєму підходить до розв'язання життєвих проблем, що і є мірилом оцінки конкретної особистості.

2.2 Дилема морального вибору в новелах Погрібного

У новелістиці Віктора Погрібного спостерігається дилема морального вибору героїв в тих чи інших життєвих обставинах. Письменник відходить від традиційних форм і методів. Герої творів Погрібного значно відрізняються від героїв письменників попередніх поколінь. Автор піднімає питання, про які довший час замовчували, зображує своїх персонажів такими, якими вони є насправді, з їхніми позитивними й негативними рисами. Творча фантазія Віктора Погрібного невіддальна від його феноменальної спостережливості. Мабуть, тому, говорячи про Погрібного - письменника, ми основний акцент робимо на психологізмі його творів.

Власне, завдяки психологізації новелістики Погрібного і постає проблема морального вибору героїв. У його творчості з'являється герой - експериментатор. Загалом «експериментаторство» - характерна риса цього письменника і творчості його героїв, поле діяльності яких чітко окреслене - пошуки в сфері моралі.

Майже перед кожним із героїв Погрібного стоїть проблема морального вибору, яка є рушійною силою вчинків героїв.

Візьмемо для прикладу новелу «Царенкове насіння». Попри те, що Павло Царенко неодноразово зраджував своїй дружині і зробив дитину іншій, образ чоловіка приваблює тим, що це перш за все порядна і чесна людина, яка не вміє говорити неправди. Власне, це і є його орієнтиром в житті.

Побутує думка, що справжня сутність людини виявляється у скрутні хвилини, у момент найвищого психологічного напруження. Таким напруженням став епізод зустрічі Павла Івановича із сином та його дружиною. Незважаючи на те, що власних дітей у Царенків не було, він зумів стриматися і не кинутися на Сергія, не розповів йому правди про батьківство, цим самим не зламавши життя близьким людям. «А що не? Не треба кидатись до Сергія з обіймами? Ні! Я цього не зроблю. Ти ж поклала палець на губи… Значить, не судилося обняти.», «.Ні, не відбулося тут інтуїтивного впізнання батька, як те пишеться в романах…Сергій співчутливо подивився услід дядькові Степові, який на своїх трьох брав приступом високий поріг».

Дилема морального вибору спостерігається також у новелі «Терешкова балка» (Загадка чорної рукавиці). Головний герой твору - Терешко Принда. Він прийшов із війни з нібито покаліченою рукою, вона завжди була у чорній рукавиці, а саму рану він ніколи нікому не показував. У ті часи, люди тяжко трудилися на державних полях, для того, щоб отримати по кілька грам зерна за трудодень і не померти з голоду. Відповідно часу на обробку своїх городів нівкого не було. Терешко ж. ніби через влесне каліцтво, працював тільки на себе і постійно нагромаджував капітали. «Люди про ту втаємничену «руку з війни» знали достеменно, бо бачили, як Терешко пер візки з перегноєм на свій город та копав, та косив; була вже в селі така приказка: якщо хтось дуже удавав якусь болячку, то говорили: «Ти що, як Терешко з чорною рукавицею?..»»

Гроші повністю затуманили голову Терешка і Наталки його дружини. «Якось один хлопчина, який їхав із Наталкою до міста гарбою, помітив, що у неї гойдається живіт, коли підстрибує гарба. Вжахнувся: як таке можливо - у всіх животи до спини присохли, а в Наталки живіт хилитається…». Вони жили відсторонено від людей, не зважали на чужі біди, а дбали лише про власне забезпечення та ситість своїх жилудків. Але це щастя їм не принесло, Наталка покинула Терешка, а він: «Як залишився сам, то ще продовжував свої, як раніше казали, спекулянтські мандри, але вже десь на початку вісімдесятих здав…»

Після смерті Терешка, по ньому не залишилося нічого на білім світі. Хата занепала, навіть сад, який господар плекав все життя, обкрутив нахрапистий хміль. У будинку час від часу жили різні люди: «Як зосталась хата сама, так жили у ній всі, кому не ліньки - і якась тітка з двома дітьми, і якийсь дідок, і якийсь самітній чоловік». Саме цей чоловік і знайшов Терешків клад - гроші зашиті у матрасі. Але зважаючи на те, що це було у 1994 році вже після реформи 1992, то ці гроші вже ні на що не годилися, хіба що дітям бавитися.

Отже, постійне нагромадження капіталу, відстороненість від людей та громади, ні до чого доброго не призвели. Не мав Терешко поваги від людей за життя, не має він її і після смерті. А виною цьому - гроші, які з часом стали звичайними папірчиками, нічого не вартісними у нашому суспільстві.

Дилема морального вибору звучить у багатьох творах Погрібного, змушуючи читачів збагнути загальнолюдські цінності, переосмислити їх, по-новому розглянути. Погрібний - художник, який тонко відчуває красу в усіх її проявах, як мораліст - гостро реагує на прояви потворного в людському житті, поведінці і вчинках. На другому він зупиняється особливо пильно. Тому так часто зустрічаємо героїв, які з якихось причин сповзли зі свого щабля життя і впали в безодню зневіри, розпусти, здичавіння душі. Ця думка втілена в багатьох новелах Погрібного. Власне тому морально-етичні проблеми, що їх піднімає Погрібний у своїх творах малого жанру, є досить актуальними, адже визначають справжню суть людської особистості і передбачають орієнтири, якими той чи інший герой буде користуватися у подальшому житті.

Бачимо, що система образів Віктора Погрібного досить розмаїта, починаючи від дитячих образів і закінчуючи образами вже цілком сформованих особистостей. Письменник важливої уваги у розкритті характерів приділяє психологічним аспектам, намагається мотивувати вчинки героїв, підводить читача до аналізу поведінки того чи іншого персонажа. Погрібний симпатизує бідним, знедоленим, ошуканим героям, хоча зображує одночасно їх позитивні та негативні риси характеру. Разом з тим він засуджує такі суспільні явища як брехня, зрада, несправедливість, підлість, грошолюбство. Всіх героїв автор змальовує із реального життя, саме тому вони так подобаються читачам, а твори Погрібного набирають популярності.

Висновки

Новела - синтетична форма оповіді. Тільки осмислюючи її як специфічний жанр, що, з одного боку, відчутно протистоїть іншим «малим» жанрам (оповідання, нарис, медитація і т.ін.), а з другого - не піддається подальшому класифікаційному подрібненню (неможливо виділити новелу «сатиричну» та «ліричну», «філософську» та «політичну», відокремити «соціальну» від «психологічної»), - можна відчути традицію жанру і жанрово-стильове новаторство таких провідних вітчизняних майстрів новелістики, як Коцюбинський, Хвильовий, Винниченко.

Жанрова свідомість новели, як і будь-якої форми, що складається, розвивається й продовжує розвиватися, не є генологічною константою, у різні епохи вона неоднакова. Найвидатнішим представником жанру новели не тільки в Україні, а й у світі є Михайло Коцюбинський.

У бакалаврській роботі ми намагалися висвітлити проблематику, образну систему, психологію вчинків героїв у новелах Віктора Погрібного та дослідити розвиток жанру новели від його зародження і до наших днів.

Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У «Вступі» характеризується стан вивчення проблеми, обґрунтовується актуальність роботи, формується її мета, окреслюється основне коло завдань, визначається новизна роботи.

У розділі І «Новела як літературний жанр» дається визначення жанру новели, вказується на відмінність новели від інших жанрів «малої» прози, з'ясовуються типові особливості цього жанру. Разом з тим прослідковуються історичні передумови та розвиток новелістичного жанру в літературі. Важлива роль приділяється розгляду проблеми становлення новели в українській літературі, вказуються провідні особливості цього жанру. Дається інформація про найвизначніших представників жанру новели в Україні, вказується на особливості їх авторського стилю, акцентується на засобах характеротворення та проблематиці творів, звертається увага на сюжетно-композиційні риси новел.

Розділ ІІ «Віктор Погрібний - сучасний майстер української новели» висвітлює особливості характеротворення героїв малої прози Віктора Погрібного. Письменник акцентує на психологічному підході до розгляду образу того чи іншого героя, підводить читача до мотивації вчинків персонажів, спостереження за їх внутрішнім світом. Письменник детально вимальовує портрети героїв, зображує умови їх життя, подає широку картину оточення своїх персонажів. Завдяки майстерному зображенню образів письменником ми маємо змогу зробити певні узагальнення, збагнути, що герої новел Погрібного - це типові люди, однак завдяки індивідуальності авторського стилю, вони зовсім по-іншому розглядаються на тлі сучасної літератури.

Також ІІ розділ спрямований на розкриття психології персонажів, на дилему морального вибору героїв, їхні пріоритети у житті.

Проведений аналіз засвідчує, що в новелістиці Віктора Погрібного відтворена епоха, насичена протиріччями. У новелах письменник порушує одвічні проблеми людини, її мрії, прагнення. В художній інтерпретації новеліста, образи з'являються перед читачами в дещо відмінній від традиційної іпостасі. Важливу роль у характеротворенні персонажів відіграють психологічні аспекти.

Художній конфлікт осмислюється Погрібним як багатошаровий розгалужений компонент, взаємопов'язаний з усіма структурними рівнями твору, що охоплює як сферу його змісту, так і форми, зокрема жанру.

Герої новел Погрібного вирішують важливі проблеми - морального вибору й відповідальності, любові й смерті, добра і зла, чесності й брехні, волі чи ярма, узгодженості індивідуальних доль і волі особистості з суспільними законами - драматично, часто ціною життя. У трактуванні цих проблем автор має свій оригінальний підхід.

Віктор Погрібний у творах новелістичного жанру подає строкату систему образів. Герої, як правило, потрапляють у незвичайні ситуації і постають перед проблемою морального вибору. Письменник не прикрашає своїх персонажів, а зображує їх такими, якими вони є насправді. Часто, героями новел є діти(«Артем», «Знам'янський варіант», «А гуси гелготіли»), але аналізуючи їхню поведінку в певних життєвих колізіях, особливості їх світосприйняття, ми одразу бачимо, якими принципами в житті вони будуть користуватися.

Новели Віктора Погрібного остаточно ввійшли в українську літературу. Розірвали із сентиментальною ідеалізацією українського побуту і стали самостійною і оригінальною сучасною літературою, що синтезує душу народу в образах художньої творчості.

Список використаної літератури

1. Андронік А. Світова новела від античності до ХХ століття/ /Зар. Літ. - 1998. - ч. 19

2. Антрофійчук В., Нямцу А. Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі. - Чернівці. Рута, 1997. - 200 с.

3. Богачевська Л. Художнє втілення дитячих образів у творчій спадщині Чарльза Діккенса // Зар. Літ. В навч. Зал. України. - 2004. - №3. - с. 14-17

4. Бондар В.В. Рясні врожаї Віктора Погрібного: Віктору Погрібному-70/ В. Бондар // Кіровоградська правда. -2005. -6 серпня. - С. 2

5. Віктор Погрібний - лауреат премії імені Нечуя-Левицького // Кіровоградська правда. - 1997. -25 листопада. - С. 1

6. Віктор Погрібний - лауреат республіканської премії імені Остапа Вишні // Кіровоградська правда. -2008. -11 листопада. - С. 3; Народне слово. -2008. -11 листопада. - С. 3

7. Віктор Погрібний - член Спілки письменників України// Вечірня газета. -1996. -17 травня. - С. 1; Кіровоградська правда. - 1996. - 16 травня. - С.1

8. Віктору Погрібному - 60 років :Біографія, вірші //Народне слово. - 995. - 5 серпня. С.3

9. Галич О., Назаровець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник/ За наук. Ред. О. Галича. - К.: Либідь, 2001

10. Гончаренко В. Напис на серці : Про книгу В.Погрібного «Напис на шибці» //Вечірня газета. - 1995. - 6 січня. - С.8

11. Гончаренко В. Негаснучий вогонь болючої пам'яті : Вийшла книга В.Погрібного «Жертовне вогнище» //Вечірня газета. - 1996. - 12 січня. - С.5

12. Гундорова Т. Реалізм, неоромантизм в українській літературі поч. ХХст. Теоретико-методологічний аспект // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ - поч. ХХ ст. - К.: Наукова думка, 1991. - с.166-191

13. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ - поч. ХХ ст.. - Львів. Академ. Експрес, 1999. - 277 с.

14. Єфремов С. Історія українського письменства: К.: «Феміна», 1995. - с. 573-579

15. Копистянська Н. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. - Львів, 2005. - 368 с.

16. Левочко В. «…і хлібом єдиним» : Про нарис В.Погрібного « З вершин степового кургану» // Кіровоградська правда. - 1984 .- 6 травня. - С.3

17. Марко В. Вогонь - із попелу літ: Погрібний В.О. Прости мій гнів (знайдені записники): Вірші різних літ. - Кіровоград: Код, 2006. - 98с./ В. Марко // Кіровоградська правда. -2007. -14 грудня. - С. 4

18. Марко В. Що там, за синім косогором?. - Вечірня газета. - 2 с. - 2014. - 1 травня

19. Могилюк В. "Сміється той, хто не сміється останнім!.."/ В. Могилюк // Народне слово. -2005. -8 листопада. - С. 3

20. Нові лауреати - Тамара Журба і ВІктор Погрібний: Визначено переможців обласної літературної премії імені Євгена Маланюка за 2004 рік // Кіровоградська правда. -2005. -18 січня. - С. 1

21. Погрібний В. Куща: - К., Український пріорітет, 2014. - 112 с.

22. Погрібний В. Царина: - Кіровоград: «Мавік», 2004. - 170 с.

23. Поетичне одкровення Віктора Погрібного : Його творчий ювілейний вечір відбувся в театрі імені М.Кропивницького // Кіровоградська правда. -2005. -6 грудня. - С. 3

24. Полевіна О. Слово - як діяння: Книги наших земляків/ О. Полевіна // Народне слово. -2004. -30 вересня. - С. 3

25. Сіренко С. Мала Виска в житті письменників/ С. Сіренко // Молодіжне перехрестя. -2005. -24 листопада. - С. 9

26. Сіренко С. Мала Виска в житті письменників/ С. Сіренко // Молодіжне перехрестя. -2005. -24 листопада. - С. 9

27. Слоньовська О. // Літературна Україна: газ. Письменників України. - 2014. - №50(25 грудня). - с.6-7

28. Фащенко В. Із студій про новелу: Жанрово-стильові питання. - К., 1971

Размещено на Allbest.ru