Аналіз домінуючих жіночих образів у прозовій творчості Марії Матіос

Головна героїня цієї повісті Северина, на прізвисько Москалиця. Однак Досить несподівану інформацію несе її справжнє ім'я. В документах вона записана як Северин Северина Катеринівна. Героїня названа чоловічим іменем (подвоєним у прізвищі), а замість по-батькові, вона названа по-матері (Катеринівна). Чоловіче й жіноче ніби переставлені місцями, що знову навертає до образу змії, яка перероджується у більш сильного й могутнього змія. Окрім того, саме ім'я Северина (похідне від чоловічого Северин) має значення «сувора», «поважна» і вказує швидше на чоловічі риси характеру, ніж жіночі. Прізвисько Москалиця продукує традиційно негативні значення образу змії (як злої, підступної, небезпечної, лукавої людини).

Северина свято вірує в Бога, який для неї є «винахідником і розпорядником Долі» [33, с. 36], вона ревно молиться йому і суворо дотримується усіх постів. Відтак Северина - людина глибоко віруюча. За Мірчею Еліаде, у сприйнятті релігійної людини простір позбавлений однорідності, що виявляється в «усвідомленому протиставленні святого простору, при цьому тільки він є реальним, справді існуючим, і того хаосу, що його оточує, решти світу» [34, с. 41]. Після втрати своїх утриманців - родини Онуфрійчуків, яких без будь-яких пояснень забрали воєнні люди, Северина опиняється на хуторі Лустун, де їй дають дозвіл вселитися «в літню стайню для худоби» [33, с. 17]. Отриманий невідомий простір Северина починає сакралізувати, намагаючись витворити власний універсум на противагу тому хаосу, який її оточує. З одного боку, це пояснюється тим, що «релігійна людина постійно відчуває потребу жити в цілісному і впорядкованому Світі, у Космосі» [34, с. 40]. З іншого боку, цього вимагали історичні обставини, у яких опиняється героїня волею авторки повісті. Варто зазначити, що сам час, у якому живе Москалиця, є своєрідним втіленням хаосу, адже йдеться про події 40-их років XX ст. - «дурний час» [33, с. 27], у якому люди були «зусібіч оточені страхами, підозрами, доносами, зрадою і ненавистю!..» [33, с. 55]. Тому прагнення головної героїні побудувати власний космос вмотивоване вибудуваним письменницею хронотопом.

Невипадковим у повісті є розташування нового Северининого житла, яке «попри всю свою непридатність для проживання, мало одну безсумнівну перевагу: ...будівля <...> задньою стіною вросла в крутий гори» [33, с. 17]. Причому «горб нависав над стаєнкою» і «служив мовчазним сторожем і захисником бідної сироти» [33, с. 17]. Для віруючої людини її простір завжди був священним. Концепт центру в повісті «Москалиця» втілюється у структуруванні хронотопу: саме навколо дивної хати-стаєнки Северини розгортається увесь сюжет повісті та концентрується час. Недарма під час воєнних дій Северинина хата «опинилась в центрі фронту» [33, с. 31].

Малопомітна, на перший погляд, деталь, як перша ніч, проведена Москалицею у стайні, видається вартою уваги. Характерним є те, що «першу ніч Северина спала в яслах» [33, с. 19]. У цьому контексті маємо справу з модуляцією письменницею міфологеми народження у яслах Ісуса Христа. Маємо підстави для припущення, що ця міфологема символізує певне переродження Северини. Однією з умов символічного ритуалу є проведення ночі у так званій «хатині посвяти», що зазвичай знаходиться на відлюдді або в лісі і символізує «черево чудовиська». Невипадковим у даному контексті видається розташування у повісті топосу хати Северини «на безлюдді під самісіньким лісом» [33, с. 50]. Вийшовши вранці на світ Божий, Северина бачить, що «за стінами похмурої стайні був інший світ» [33, с. 21]. Важливим є те, що після нічних випробувань Северина символічно народжується (прокидається в яслах). Тепер вона має особливе призначення на Землі - зцілювати людей за допомогою трав. Северина починає відати, стає знахаркою, тобто має містичні знання. Відтак Москалиця постає перед читачем у іпостасі саме знахарки, білої відьми.

Викладене вище наводить на думку про особливість, чи то б пак, обраність Москалиці, що підтверджується при аналізі обставин трагічної загибелі Северининої матері та дивовижного порятунку самої Северини.

Повінь у селі Панська Долина стала нічною катастрофою, яка «сліду цілого людського життя не лишила» [33, с. 8]. У ній загинула мати Северини та всі її односельчани. Цікаво те, що з усіх жителів Панської Долини живою залишається лише Москалиця. «Прийшлі великі води» «звершили суд над сплячою Катрінкою» [33, с. 24]. У повісті Бог «продовжив дні»
Северині [33, с. 81, отже, серед усіх він обирає саме її, «бо інакше навіщо Бог дав їй такі випробування, коли б не хотів її визнати своєю
улюбленицею» [33, с. 12]. Недарма, характеризуючи Северину, автор говорить: «Лише вдачею якась така...як би то сказати точніше? Ну, якась... інакша» [33, с. 9].

Врятувавшись від потопу, Северина через певний час стає знахаркою. Знаючи чудодійну силу рослин, «збирає трави - людям у хворобі помагає» [33, с. 25], «отак вона і живе - дні людям продовжує» [33, с. 26]. Ця фраза - підтвердження того, що Москалиця є «земним богом», адже Бог «продовжив дні» їй, а вона - продовжує життя іншим. Власне, Северина володіє частиною того, на що спроможний лише Бог, у такому разі вона якоюсь мірою прирівнюється до Бога. До того ж, такий дивовижний порятунок від завчасної смерті може свідчити про особливе призначення Северини на Землі, таку собі священну місію.

Знахаркою називає Москалицю дівчинка Іванка (вона єдина, хто не боїться Москалиці), бо Северина народжена в понеділок і щопонеділка поститься [33, с. 34]. За давніми уявленнями, «саме понеділок вважали початком творення світу» [47, с. 94], до того ж цей день святий [47, с. 95]. Відтак Северина відала (відьма від відати) про творення світу. Дівчинці Іванці Северина розповідає про Святого Понеділка, який є воротарем раю і переводить душу померлого через «вогненну ріку смерті», після чого сам Спаситель відчиняє перед душею ворота раю чи пекла [33, с. 35].

Окрім того, Северина потребує спілкування з потойбіччям. Серед чотирьох стихій провідником у нижній світ є саме вода, адже вона асоціюється із царством мертвих [33, с. 42] і «виступає посередником між життям і смертю» [33, с. 17]. Северина зовсім не відчуває страху перед водною стихією, незважаючи на те, що води потопу забрала її матір. Навпаки, вона «любила воду», вбачаючи у ній наявністю чогось «потаємного, людського, того, що завжди приховане на споді, але завжди рветься на волю» [33, с. 25]. За народними повір'ями, на той світ можна потрапити через криницю, яка в рамках картини світу часто є «шахтою для входу у підземний світ» [33, с. 121]. Недарма Северина прагне відшукати у воді «такий же бентежний, як образ Божий, образ материн» [33, с. 25]. Їй навіть інколи здається, що «мама кличе її з води» [33, с. 25]. Северині постійно хочеться «схилитися над цямринням і зазирнути у темінь старої їхньої криниці», адже вона сподівається побачити «на її дні обриси материного обличчя» [33, с. 25]. Северинин потяг до води на імпліцитному рівні пояснюється причиною потреби в захисті, який вона прагне відшукати в підтримці душ померлих, оскільки від живих їй нема чого сподіватися.

Отже, міфопоетична вертикаль у повісті «Москалиця» теж виражена трьома ярусами: небом, що втілює Северинина віра в Бога (верхній ярус), світом мертвих, що відображає її прагнення побачити матір у воді та потреба підтримки предків (нижній ярус), і світу людини, представленого в повісті життям Москалиці (відповідно, середній ярус). Верх і низ цієї вертикальної тричленної структури виражені на імпліцитному рівні і не мають просторового вияву, особливо позбавлений його верхній ярус простору. Хоча царство мертвих у повісті представляє водна стихія.

Прагнучи заручитись підтримкою з потойбіччя, в цьому світі Северина намагається вибудувати світ, який матиме закритий, оборонний характер. Автор недаремно називає її «прихованою» та «равликом у своїй хатинці» [33, с. 60]. Таке надзвичайно влучне порівняння відображає модель вибудуваного Севериною універсуму, що ідентифікується з її внутрішнім світом. У структуруванні і вертикалі, і горизонталі простору відчувається потреба захиститись. Постає питання: від чого обороняється Северина, що наводить на неї такий панічний страх?!

Почуття страху з'явилось у неї після того, як «пішли вуйко Онуфрійчук із вуйною Онуфрійчучкою у світ із Панської Долини без «будь здоров» так само, як колись щезла в повінь зі світ) Катрінка» [33, с. 16]. Таке порівняння Марія Матіос, на нашу думку, вводить у канву тексту невипадково, адже обидва випадки вказують на прояв небуття, адже вода у даному разі символізує первісний Хаос. Северину охоплює страх перед тими воєнними людьми, що евакуювали родину Онуфрійчуків. Після першого приходу цих «мисливців на людей» вона пильніше стежить за дорогою «і хреститься... хреститься... та перебирає поблідлими устами нечутну молитву», і так майже щодня [33, с. 39]. Для Северини ці люди є потенційними руйнівниками витвореного Космосу, носіями Хаосу, що символізують собою небуття. Вона розуміє, що «завтра прийдуть і за нею» [33, с. 50], однак миритись з такою долею не бажає.

Смерть для віруючої людини була лише необхідним етапом на шляху до нового народження. Смерть у «Москалиці» - лише початок нового життя. Тому смерть і не жахає Северину. Тим паче вона «вже замолоду думала про смерть» [33, с. 20], «хотіла бодай би легкої смерті, як не могла мати легких щоденних буднів» [33, с. 20]. Северина вірила, що завдяки постам «Господь візьме її душу на небо й запише до своєї небесної книжки» [33, с. 49]. До Северини смерть приходить як «пишка Панна, нібито щойно з-під вінчальної корони» [33, с. 61]. Причому Северина з нетерпінням очікує цієї мудрої Панни-Жінки у білому. Відтак Матіос переосмислює образ смерті. Северина також, як і смерть, що прийшла по неї, «дотепер непорочна», «вона
Діва» [33, с. 62]. Поза символічним наповненням такий нехарактерний образ смерті можна пояснити тим, що гуцули й справді уявляли смерть «Білою Панею».

Постать Москалиці з самого початку повісті оповита таїною міфу, який так старанно витворюють ласі до пліток односельчани. Першопочатковим поштовхом до витворення оповіді про Москалицю як інакшу, демонічну є віра в те, що вона - нечиста. Северина - плід зґвалтування москалем її матері. Про неї «люди-юди» думають так: «Бачте, вона від народження нечиста», «у гріху зачата», «у гріху народжена», «та ще до всього - москалиця» [33, с. 21]. На цьому підґрунті зароджується міф про Москалицю як ту, що «висиділа ... Того самого - щезника», «виплодила дідька!», «його під пахвою сорок діб вигрівала» [33, с. 10].

Одним з найбільш вагомих і багатозначних символів у творі виступає образ змії.

Майже у всіх міфологіях змія - це символ, пов'язаний з плодючістю, землею, жіночим репродуктивним началом з одного боку, а також вогнем і чоловічою силою з іншого.

В українській традиційній культурі образ змії має декілька символічних значень, однак переважно негативних. За народними віруваннями гадюки, як і всі плазуни, належать до нечистих сил; з гадюки виростають чорти; вона дуже шкідлива, тому за її знищення відпускається сім тяжких гріхів: убити гадюку - це ніби сім літургій послухати. З гадюки ніби постає змій - з такої, що сім літ не чує ані людського голосу, ані дзвону, тоді в неї виростають крила, і вона стає змієм. У зв'язку з живучістю гадюки усталилися вірування в її лікувальні властивості. Біла змія - символ чудодійної сили, здатної робити людину невидимою або такою, що може бачити недоступне… [16, с. 125]. Варто відзначити також подвійну природу змії (жіночий первень перероджується в чоловічий).

У повісті Марії Матіос «Москалиця» образ змії (гадюки) відображає природу головної героїні - злу і потворну (на думку жорстоких у своїй старосвітській моралі селян), проте водночас втаємничену й сильну. Від самого народження Северину сприймали як гадину-чужинку. Саме в цьому бачиться її першородний гріх - мати Катрінка народила її від москаля, чужинця «з дурною кров'ю» (дуже прозора гра з образами поеми Т.Г.Шевченка «Катерина»). Саме у цьому мотиві виражається проблема національної автентичності в українській культурі. Звичайно, родина займає поважне місце в українській культурі, вона виступає носієм традиції й національного духу.

Варто відразу зазначити, що в структурі українського родинного життя жінка посідає почесне місце. Б.Цимбалістий доводить, що «Україна-мати», «Ненька-Україна» - це епітети, які самі-собою визначають характер українського патріотизму, як любові синів до матері. В релігійному житті часто наголошується культ Богоматері більше, як культ Христа-Богочоловіка [52, 85]. Натомість постає проблема: грішна, тому що чужинка (жіночий статус хіба що посилює цю проблему).

В повісті Марії Матіос Северина і виступає іншою, а значить лихою, нечистою - гадюкою. Це закарбовано в імені героїні “в якому одночасно злилося її назвисько і прізвисько, її фамілія, тавро і одночасний вирок - москалиця. Слизьке й холодне, ніби гадюча шкіра” [33, с. 24]. Зміїні риси проступають і в основній портретній характеристиці героїні - погляді: “…вона дивилася в очі Вороніну, незмигним, таким самим, як у гадюки з кошика поглядом…” [33, с. 42]. Так образ змії проявляється в контексті патріархальної культури, проте варто відзначити ще й міфологічне розгортання - в образ чаклунки, мольфарки.

Завдяки розповідям вівчарів з Трав'яного, які нібито власними вухами чули, як Москалиця спілкувалась із щезником, віра у «диво-дивенне» лише зміцнюється. Наступного дня «вже й у «Панській долині знали, що таки точно є щезник у Трав'яному. І мама йому -- москалиця» [33, с. 31]. Згодом оповідь про відьму Москалицю, яка знається з чортом, трансформується у міф про неї як «гадючу маму». Одного разу у Северининій хаті-стайні з'явились змії. Пішов поголос, що в її хаті живе гадина і вона її раз на тиждень доїть, а потім гадючим молоком лікує людей [33, с. 35]. З того часу «москалиця стала ще й гадючою мамою» [33, с. 35]. Оскільки «гадина» «походить від диявола», відповідні властивості приписували і Северині, тому й боялись її. Говорили, що у неї тепер «ціла щезникові ферма» -- «нечисте місце» [33, с. 35].

Оселившись у стайні, на самоті з дикою природою і в сусідстві із зміями, Северина набуває казково-міфологічної подоби чаклунки і знахарки (тут реалізується образ змії-рятівниці, лікарки). Люди побоюються відлюдниці, лихі язики створюють навколо неї диявольський світ, який відмежовує її від усіх інших. Вона й сама дотримуватиме цієї казки, не розвіюватиме пліток, адже таке її тавро - бути сильною, і рятувати себе та інших за лихої години. То ж від її допомоги люди не відмовлялися. Сама Северина не могла народити дитину (адже чоловіки боялися навіть її гострого погляду, відчували її силу), однак травами вона допомагала багатьом жінкам (в такий спосіб, можливо, реалізується раніше згадуване зміїне єство як символу плодовитості). Неспроможність народити - це, певною мірою, втрата жіночого єства. Тому виношування дитини в свідомості Северини сублімується в спогади про таємне: “Може, так у жіночому череві дитина ворушиться, як її минуле у ній мало не щодень озивається” [33, с. 45], або пов'язується знов-таки із зміями: “Так вона помістила частину мертвої гадюки у себе під серцем” (саме під серцем виношують дитину) [33, с. 54]. І зрештою, міфологічно-казковий образ Северини вичерпують її мрії про гадючий вирій - “найвище царство повзучої живності, це трон усесильності й невразливості” [33, с. 34]. Витоки цього повір'я надто непевні: про нього Северина в дитинстві нібито чула від матері. Однак, ніхто із селян не чув про гадючий вирій, тому це більшою мірою схоже на вигадку самої героїні, стилізовану під народне повір'я. Без такої віри життя мольфарки втрачає сенс (адже в християнській традиції чаклунка не дістанеться раю і після смерті).

На базі колективно створеного міфу про «гадючу матір» вона витворює власний міф про себе як демонічну Жінку-Змію, повелительку гадини. Причому іноді вона навіть сама ідентифікує себе зі змією: кров Северини «тепла не мала», ніби й «не мала в собі крові», як «не мали крові й гадюки» [33, с. 59]. Ще до основних подій автор натякає на це, характеризуючи прізвисько москалиця епітетами «принизливо-зневажливе», «нещадно-байдуже», «шиплячої» [33, с. 23], це «тавро», «остаточний вирок» - москалиця, «слизьке й холодне, ніби гадюча шкіра» [33, с.24]. Сам читач мимоволі починає вірити у те, що Северина й справді є жінкою-змією, з іншого боку, автор примушує читача сумніватись: то чи справді Москалиця - перевертень.

Попри світлість образу Северини як знахарки, односельчани все ж побоюються її, а легенди, що про неї складають, лише підкріплюють цей страх. Одного разу Северині спадає на думку використати витворений односельчанами міфічний образ як останній шанс свого порятунку від «мисливців на людей» [33, с. 50], що «прийшли по душу» [33, с. 21]. У боротьбі з «демонічними» силами Северина використовує протидію з тієї ж сфери - тварину від диявола, ідентифікуючи себе зі змією.

Таким чином, глибокі сенси традиційних вірувань, пов'язаних із образом змії, повною мірою розгорнуті у творі письменниці. У Марії Матіос змія - виразниця злої, втаємниченої сили, але водночас рятівних, лікувальних здібностей. Цей образ пов'язаний із перевтіленням жіночого в чоловічий, а також з проблемою відчуженості й гріховності героїні.

Окрім традиційних ліній розгортання образу змії, у повісті присутній ще індивідуально-авторський пласт розуміння. Марія Матіос залишається у межах поглиблення полярності «свій» - «чужий». Северина зображена асексуальною (навіть з перевагою чоловічих характеристик). Можливо, це й робить її послідовною у твердості рішень. Найбільш вражаючою сценою повісті є витівка героїні з мертвою змією, з допомогою якої вона рятується від червоних «єдинокровців незнаного батька». Тут на сюжетному рівні відбувається театралізація - сильна, магічна, навіть всевладна хтонічна істота перетворюється на театральний реквізит, в істинність якого повірили всі - і енкаведісти, і «хлопці» з лісу. Цю ілюзію Северина підтримуватиме до кінця життя. Однак, було б надто спрощено, якщо б порятунок героїні, та зрештою і бійців УПА, залежав від мертвої змійки. Северина протистояла ворогу силою крові: “Не тої вона крові. Крові в ній як у гадині, або нема, або вона застигла навіки. Тому їй кров її москальська не заважає, бо вона в собі не чує її поштовху” [33, с. 54]. Чужа кров холодна, мов зміїна - це зброя Москалиці, це сила її протистояння та її захисту.

Значення символу змії-охоронниці скарбу у повісті можна витлумачити наступним чином. Москалиця «пригріла гадину» на серці, відтак можемо припустити, що ця гадюка теж охороняє скарб, причому найдорожчий, що є у людини, - її життя.

У повісті використані чи не всі тлумачення символу змії: мудрість, хитрість, страх, демонічність тощо.

Отже, індивідуально-авторське осмислення образу змії у повісті залишається в руслі національної традиції, оригінально поєднуючи і водночас протиставляючи в образі зміїної крові понять «свій» - «чужий».

«Немає людини, здатної розгадати жінку, що зберігає свою таємницю впродовж життя, як тримає власну честь», - промовляє авторка до читачів «Москалисі» [45]. Нестандартна у своєму світосприйнятті, химерна та відчужена, з «незмитим» роками тавром москалиці - такою постає образ головної героїні повісті Северини Северин. Письменниця намагається пояснити трагізм її долі, починаючи від сирітських поневірянь у наймах, закінчуючи прагненням чинити опір небезпеці того часу. Людська жорстокість назавжди охрестила Северину москалицею, що стало для неї ганьбою всього життя. Марія Матіос каже, що немає меж жіночій винахідливості в час смертельної небезпеки. Отож ця назавжди всіма затаврована москалиця стала порятунком у лещатах зловісного часу: її цілющі трави виліковували найнебезпечніші рани. Немає страху, який позбавив би жінку волі чинити опір... Москалиця - образ жінки з повною пазухою гадюк-небезпек і з власною галереєю потаємних істин - таку філософію вдихає авторка в концепцію своєї героїні.

2.2 Культ жінки у романі «Солодка Даруся»

Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» - один із тих творів, які читаєш на одному диханні, а потім ще й ще повертаєшся до них. Це - закодоване бачення світу, воно дає читачеві ключі до скарбниці людських почуттів у межових ситуаціях, допомагає глибше пізнати свою землю, могутнє генетичне коріння народу.

«Уміння Марії Матіос концентрувати драми «на одному сантиметрі тексту», проникати в потаємні печери людської психіки» [32, с. 4] відзначає В. Гутковський. Безумовно, відображення внутрішнього стану персонажів є ефективним засобом розкриття драматизму образів, однак, за словами Б. Червака, «не меншу роль… відіграє суспільне тло» [12, с. 6].

Сутність мистецтва слова для М. Матіос аж ніяк не полягає в моралізаторстві. Як письменниця, вона насамперед прагне дати «своє розуміння людини, ситуації, характеру, обставин» [30, с. 18]. Її цікавить проблема впливу «усього того, що відбувається навколо нас, на людську психіку, як відбиваються події нашого щоденного життя на здоров'ї нації?» [30, с. 18]. Її проза є спробою такого вивчення, намаганням розв'язати питання «Чому ніхто не думає про моральне здоров'я соціуму в контексті щоденного тривання?» [30, с. 18].

Як зазначає І.Римарук в анотації до книги Марії Матіос "Солодка Даруся", авторка також розробляє контраверсійну тему недавньої вітчизняної історії - 30-70-х років минулого століття - в її буковинському і галицькому ареалах [31, с. 3].

Але минувшина у творі настільки пронизана алюзіями із сьогоденням, що швидше нагадує не впокоєну плоть і дух давнини, а неприкаяну душу неправедно вмерлого, яка і по смерті не віднаходить спокою і притулку: "... Матрончина коса й досі хилитається над кожним із нас" [31, с. 7]. Відтак розповідь про безпощадні жорна історії це - і форма алегоричної оповіді про сучасні проблеми.

«Солодку Дарусю» називають українською історією 30-х - 70-х років XX ст. в її буковинському й галицькому ареалах. Твір письменниці вводить нас у розуміння життя гуцулів як об'єкта дискримінаційної політики за різних окупаційних режимів, передає напружені стосунки, що існували в Буковині й Галичині між українською більшістю і румунською, німецькою, радянською адміністрацією, переломлення у філософії, психіці, світогляді, сприйнятті світу, які відбуваються в людей під час карколомних історичних подій [45].

«Солодка Даруся» - стрункий і довершений з точки зору композиційної організації твір. Повна назва роману - «Солодка Даруся. Драма на три життя». "Драма натри життя", як визначила жанр "Солодкої Дарусі" сама письменниця, - моральне застереження-забобон про те, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і режимів пов'язані одною пуповиною, а гріх і його спокута - явища майже осяжні, матеріальні" [31, с. 4]. Таке жанрове визначення одразу адресує читача до тричленної організації твору, який авторка назвала «драмою». Проте йдеться не про драматичний твір, що складається з трьох дій, а роман, що має три частини, тісно між собою пов'язані. Кожна частина «драми» має свою назву. Перша називається «Даруся» (драма щоденна). Друга - «Іван Цвичок» (драма попередня). Третя - «Михайлове чудо» (драма найголовніша). Принагідно зауважимо, що роман «Солодка Даруся» дійсно має низку ознак драматичного твору: сконцентрованість дії в одній місцевості, велика кількість діалогів і монологів персонажів, знаходження автора ніби за лаштунками романної оповіді, що лише де-не-де, в ремарках і незначних коментарях «втручається» в хід описаних подій, класична побудова в трьох діях.

Першоназва твору - "Трояка ружа". Так, особливе смислове навантаження припадає на образ ружі (троянди, георгіни - так на буковинському діалекті називали троянду). Трояка ружа згадується у творі, коли Матронка - мати Дарусі - спостерігає у церкві за Васютою Калинич, що ревно хреститься. На рукаві у жінки вишиті троякі ружі. За ними Матронка впізнає по-мародерськи привласнені Васютою довоєнну великодню сорочку Їлени Курикової і запаску Дзьодзевої жінки (їх серед інших ґаздів вивезли з села на Сибір). Це, так би мовити, деталь-штрих. У заключній сентенції твору ця художня деталь набирає характеру символу: "Життя - то трояка ружа... ти думаєш, що ружа ружевий колір має. А воно ні. На то вона трояка ся називає. Так і життя. То чорне тобі покажеться, то жовте, а там, дивися, загориться червоним. Ніколи не знаєш, яку барву завтра уздриш. Чекаєш одної, а воно тобі показує другу" [31, с. 171].

Троянда належить до тих символічних одиниць, котрі зберігають свою актуальність у літературі будь-якої епохи та стилю. У межах багатоманітного і місткого «квіткового» коду ця квітка займає центральне місце. У романі Марії Матіос образ ружі (троянди) є знаковим і не має чіткої прив'язки до якого-небудь конкретного кольору. Навпаки наголошено, що цей колір може змінюватися (про це йдеться в останньому монолозі Марії). Тож образ ружі в романі уособлює і страждання, і кохання, і пристрасть, і вірність, і зраду, і певну обраність водночас. Звісно, головне значення - страждання, адже в тексті - не просто троянда, а ружа. Прадавня українська назва крові - руда, ружа, тому ружа також символізує вогняну кров.

За визначенням Дмитра Павличка, це «повість, за сюжетом - новела, за шириною охоплення історичних подій - роман, за насиченням оповіді діалогами, прямою мовою - п'єса”. Це історичний, філософський, психологічний роман, “книга - метафора для всеукраїнської новітньої історії» [45].

У романі «Солодка Даруся» розкрито трагедію сім'ї Ілащуків - Михайла, його дружини Матронки й донечки Дарусі, а в особі цієї сім'ї - трагедію всього буковинського народу, який роками страждав, терпів, жив у страху. Його змушували окупанти іти проти волі. Одні люди безвідмовно виконували накази, вбачаючи у цьому свій порятунок і своєї родини, інші не витримували знущань і закінчували життя самогубством. Третіх знищували фізично і морально. Ось як про це сказано в третій частині: «Час від часу [майор Дідушенко] налітав у село, як фурія, - і разом з ним зникало кілька людей незалежно від статі, майнового стані і віку. Дехто вертався з перебитими чи поломаними пальцями, або припеченою шкірою, багато - не вернулося досі. А хто вертався - йому заціплювало рот.» [31, с. 156].

Спершу здається, що головною героїнею твору є Даруся, адже її ім'я винесене в заголовок і перший розділ. Потім з'ясовується, що ця дівчина - лише один з головних персонажів і насправді головними героями твору є її батьки, що опинилися у вирі буремних 40-х років на Буковині. У трьох розділах роману авторці вдалося охопити події 30-70-х років ХХ століття, описавши період, в якому були задіяні представники кількох поколінь маленького села Черемошного у прикордонній зоні з Румунією, села, яке пережило окупацію румун, австріяків, москалів, німців.

Центральним жіночим образом у однойменному романі є солодка Даруся. За спостереженням Сімони де Бовуар, у чоловічому світі жінка мислиться по відношенню до чоловіка [11, с. 44], тобто феномен жіночого в культурі постає саме через стосунок до чоловічого. Однак у першій частині роману «Солодка Даруся» - «Драмі щоденній» - наданий головній героїні статус визначається швидше через стосунок не до чоловіка, а до суспільства, яке представляють Дарусині односельчани, що вважають її «солодкою». У контексті роману «солодка» ототожнюється з божевільною, дурною: «…про неї, яка говорить з деревами і квітами, і живе собі, як хоче, хоч і шкоди не робить нікому, думають, як про дурну» [31, с. 12]. Даруся свідома того, що «аби не казати дурна, вони їй кажуть солодка» [31, с. 12]. Зображення статусу божевільної обмежується кількома фразами. Власне, образ жінки несповна розуму вичерпується тим, що Даруся розмовляє з деревами, квітами та курми «краще ніж з людьми» [31, с. 11], з якими вона німує, й «живе собі, як хоче» [31, с. 12].

Проте означення «солодка» у стосунку до головної героїні виконує функцію не лише ототожнення з дурною, божевільною, а є також символом особливості, винятковості Дарусі. Так, фраза «Даруся плаче, поклавши непокриту голову в самотню червону айстру, що заблукала між синіх та білих своїх посестер» [31, с. 23] містить натяк на ідентифікацію Дарусі, яка нібито несповна розуму, із «самотньою червоною айстрою», що є винятковою, не схожою на інших. Власне, як «червона айстра» відрізняється від «синіх та білих своїх посестер» і є самотньою, так і Даруся відрізняється від тих, хто її оточує.

Справді, Даруся виявляється ланкою, що зв'язує різні історичні періоди, адже діє у двох часових планах, є актором двох паралельних сцен - минулого й умовного сьогодення: головним - у розділах «Даруся» й «Іван Цвичок» і другорядним, але суттєвим - у розділі «Михайлове чудо». Це потрібно авторці, щоб відобразити не так людей, як епоху, яка породила злочин і вже на її тлі розкрити людську трагедію спокутування гріха. У романі «Солодка Даруся» історія виступає у функції своєрідного дзеркала, в якому бачить себе сучасник.

Отже, в трьох частинах роману відображені як історичні події, так і розкрита драма людських стосунків. Три розділи твору не подрібнені на підрозділи, проте відділені одна від одної графічно. Цих частин налічується 26, кожна з яких - окрема історія із життя села (розповідь про двоє сіл з однією назвою Черемошне, розташованих по обидва боки річки Черемош, про будівництво австрійської дамби на румунському боці, прихід москалів у село, пізніше - німців), епізод із життя головних героїв (весілля Михайла й Матронки, переживання Михайла, коли зникла жінка, його роздуми). Між частинами 4 і 5, 11 і 12, 12 і 13 та в кінці твору вміщено ремарки, діалоги сільських жінок, які дають змогу читачеві глибше зануритись у внутрішній світ героїв, ознайомитись із звичаями, віруваннями та побутом селян, пізнати їх психологію й характери. Часто в цих ремарках-діалогах уточнюється ракурс подання подій в основному тексті.

Об'єкт зображення у романі письменниці «Солодка Даруся» - патріархальне суспільство, характерною рисою якого є забобонність у сприйнятті світу та численні стереотипи. Значна кількість вірувань стосується насамперед жінки, вони якраз і формують «соціальні очікування» від представниць жіночої статі як соціальну потребу жіночості, або фемінності, (те ж саме відбувається по відношенню до чоловіків) [20, с. 293]. Отже, йдеться про певну модель соціоповедінки та відповідні ґендерні ролі як витворений суспільством конструкт.

У творі відсутня послідовна розповідь. Розповідаючи про трагедію родини Ілащуків, авторка вдається до цілком уживаного, апробованого прийому - зміщеної, зворотної хронології. «Художні реалії вона розгортає углиб - у минуле, змальовуючи передісторію стану Дарусі як найпосутнішу, найголовнішу, найдраматичнішу історію її життя» [31, с. 84].

Отже, Марія Матіос будує свій твір за принципом дзеркальної композиції, який має давню традицію в світовій літературі. Перший і третій розділ у своєрідний спосіб віддзеркалюються у другій частині, адже тут якнайповніше сконденсоване умовне сьогодення. Найвіддаленіша в часі від цього умовного сьогодення - третя частина, де розставлено усі крапки над «І», прояснено, чому Даруся - «солодка» і не така, як усі.

У першому розділі авторка повністю зосередилася на образі Дарусі. Цей персонаж розкрито своєрідно: авторка вдається і до описів, і до озвученого внутрішнього голосу Дарусі. Дівчинка мовчить, тож її слів не побачить читач у тексті, проте він весь час чує, про що вона думає: головний прийом створення цього персонажа - передача її невласне-прямого мовлення.

У цій частині Марією Матіос дуже делікатно передано жіночість і жіночу експресивність Дарусі, яка безпорадно потерпає від фізичних страждань і душевних мук, наголошуючи на тому, що її героїня - не божевільна, а перебуває в своєму - іншому, відмінному від решти, світу, в якому «ще більше виявів людяного й суто людського» [31, с. 84]. Сцена відвідування Марією могили свого батька може взагалі слугувати окремою новелою в творі, адже надто вирізняється своєю емоційністю й особливою пластичною вишуканістю письма. У цій частині ми бачимо результат трагедії, про яку йтиметься далі. Разом з тим, розділ «Даруся» - початок розповіді, який постане наслідком того, що цьому станові передувало.

Одне з центральних місць у творі займає морально-етична проблематика. Наскрізною, зокрема, є тема гріха і спокути, яка у М. Матіос не передбачає просвітницької невідворотності кари за злочин (за таких умов залишалася б ілюзія морального прогресу). Матронка: "Я думала, що за мої муки мій кат давно зогнив, а він мені сьогодні з моєї дитини ворога зробив" [31, с. 160]. Васюті Калинич Бог дітей не дав і мучилася перед смертю страшно. Самотньою залишилася віку доживати і годованка Васюти, якій вона у віно крадені сорочки наділила. Калікою народжується онук представника МГБ (тодішніх спецслужб) Дідушенка, котрий не одне людське життя понівечив.

Письменниця тонко відтворює народну аксіологію, яку передає передусім через мову. Зло виростає фактично з німої згоди з існуючим станом речей інших людей, тому байдужість, невтручання, передбачають таку ж відповідальність, як і вчинок. Коли Васюта Калинич, у привласненій святошній одежі репресованих, обціловувала образи у церкві, ніхто з односельців не зреагував. «І чому вони всі змовчали, і ніхто із церкви не вийшов?» [31, с. 141] , - обурюється Матронка.

Гріховність - вселюдська вада. Такими є не лише «москалі», які демонструють брутальну відверту жорстокість, закатовуючи старого Юрка Огронника, його сина Івана та кохану сина, очевидно зв'язкову, і виставляючи для постраху поганьблені мертві тіла. Не менш гріховні буковинці, ті, що виказують Михайла МГБ після нічних відвідин лісовиків, які пліткують і не полишають у спокої Дарусі та Івана, які пригощають бідолашну цукерками, провокуючи у неї напади нелюдського головного болю. жіночий образ проза матіос

Герої драми М. Матіос намагаються осягнути поняття гріха, збагнути за що караються безвинні. Несправедливі страждання у творі пояснюються переступом не моралі, а усталеного - традицій, звичаїв, певних табу. Оскільки мешканці Черемошного сповідують своєрідне двовір'я, суголосне з двовір'ям у народній творчості, християнська мораль, що базується на біблійних заповідях, доповнюється архаїчними елементами з язичницького світогляду, які нерідко перевищують її за своїм впливом. «Дарусина мама порушила звичай одразу по шлюбі. Вінчана жінка повинна зітнути свій волос по шлюбі. А гріх - то спор із Богом» [31, с. 168].

Виявом національної міфопоетичної свідомості є і побутування численних повір'їв, прикмет, забобонів, що стосуються різноманітних сфер людського життя, насамперед, родинно-сімейного укладу та господарської діяльності. Сільський філософ Танасій Максим'юк відраджував Михайла доточувати стріху ззаду, коли той надумав розширити хату, бо то не на добре: «... відколи доточив він стару хату, зачалася у них біда» [31, с. 126]. Зловісною прикметою вважає Танасій зависання двох великих яструбів над Михайловою оборою.

«Забобон - це віра, що втратила свою світовидчу систему, а тому - й істинний сенс кожноїзчастин цієї системи» [31, с. 128], іншими словами пересторога, мотивація якої частково або повністю втрачена. Цілий ряд забобонів у давній народній свідомості пов'язаний з народженням дитини. М. Матіос до «Солодкої Дарусі» уводить, зокрема, забобон про те, що «рожденний у світле Христове воскресіння зоставався щасливим на все життя... ціною смерті когось із родини» [31, с. 119]. На християнський Великдень Сара колишньому власнику корчми Лазареві Капетутерові вчинила четвертого сина Самуїла.

Характеристика солодкої Дарусі одним лише божевіллям не вичерпується, в додаток до всього односельчани вважають її німою. Однак із подій «Драми щоденної» до кінця не є зрозумілим, чи це насправді так. Головна героїня «ні з ким не говорить ні слова, а вона ж не є німа» [31, с. 17].

Однією з причин Дарусиного мовчання авторка називає те, що Даруся «не вміє не думати. Може, тому ні з ким не говорить ні слова…» [31, с. 17]. Вона «про все на світі думає - і від того її завжди болить голова» [1, с. 17]. Окрім безперервного обмірковування, постійні мігрені провокують звичайнісінькі солодощі. Так звана «конфета» або лише згадка про неї іншими людьми є позірною причиною Дарусиної німоти: «…з людьми вона не хоче говорити, бо тоді вони можуть дати їй конфету» [31, с. 14]. Авторка нагородила головну героїню незвичайною хворобою - «від солодкого болить їй голова і блює вона дуже» [31, с. 13]. Однак не лише хронічна мігрень та нудота, спричинені солодощами, пояснюють відсутність бажання солодкої Дарусі спілкуватись із соціумом: «Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду» [31, с. 17].

Таким чином, у «Драмі щоденній» подано три можливі причини Дарусиної німоти:

1) Даруся «не вміє не думати»;

2) страх головної героїні отримати «конфету», яка спричиняє мігрень;

3) розуміння Дарусею властивості слова «робити шкоду».

Хоча нібито справжня причина й розкривається у кінці останньої драми - «Драми найголовнішої», - проте мотив «дурних людських язиків» [31, с. 20], або ж слів, які «можуть робити шкоду» [31, с. 17], як один із наскрізних мотивів роману «Солодка Даруся» є надзвичайно важливим для розкриття ще однієї причини, яка прочитується на імпліцитному рівні.

Навіщо авторці позбавляти головну героїню голосу? Чи не задля того, щоб у такий нетрадиційний спосіб висловити протест Дарусі проти суспільства та мірок і стандартів, відповідно до яких воно оцінює кожну людину? На таку особливість звернув увагу письменник Анатолій Дімаров. За його словами, «Солодка Даруся» - «це трагедія людських доль, коли німота сильніша слів, а людина несповна розуму (якою односельці вважають Дарусю), - добріша і мудріша тупої жорстокості» [12, с. 7]. Відтак, маємо підстави зробити припущення, що Марія Матіос зображує мову («дурні людські язики») як один із засобів витворення ґендерного статусу, який досить часто суперечить ідентичності його власника. Тобто у романі «Солодка Даруся» актуалізується проблема домінуючого патріархального дискурсу, який є «мовою гнобителів», що включає в себе «пригноблюючі жінок аспекти мовної системи…» [53, с. 690].

«Самотня червона айстра", Даруся, "не вміє жити між людьми зі своєю мовою" [31, с. 34]. Авторський курсив дає підстави для здогаду, що у цьому контексті мова головної героїні ототожнюється з її ідентичністю, яка «не вписується» у рамки переконань та уявлень соціуму, котрий представляє сільська громада. У такий спосіб демонструється Дарусине небажання комунікації із суспільством. Психологічна (в дитинстві слова Дарусі призвели до трагічних наслідків) та соціальна причини німоти головної героїні не лише не виключають одна одну, а й тісно переплітаються: «Люди самі її й відучили говорити. То хай терплять німоту. Вона ж терпить їхнє дуренство?» [31, с. 34].

Дарусина німота мислиться водночас як протест проти суспільства, яке не дає їй змоги бути щасливою. Невипадково Даруся відчуває, що живе повним життям лише на цвинтарі, біля батькової могили: «…тут, коло тата, лиш стільки її справжнього життя» та й «мова їй вертала у рот лиш тоді, як вона провідувала тата» [31, с. 31]. Парадокс полягає в тому, що насправді Даруся любить життя: «…понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому і запашному» [31, с. 19].

Отже, маємо підстави виокремити бінарну опозицію «соціум - цвинтар». Парадоксальність вибору центром нормального життя у такій дихотомії кладовища, а не світу людей поглиблює драматизм роману: головна героїня краще почуває себе на цвинтарі, аніж серед односельчан, які вважають її божевільною. Солодка Даруся взагалі боїться, аби хтось не вислідив її і не доніс, що "вона і не німа ,і не дурна, і не солодка ": це було для неї "страшніше, ніж напади болю" [31, с. 34]. Причому "вона так старанно приховувала, що вміє говорити, що часом сама не вірила у протилежне" [31, с. 34].

Через образ головної героїні соціум протиставляється не лише світу мертвих, а й світу природи. Так, наприклад, від головного болю, до виникнення якого часто мають відношення Дарусині односельчани ("вони можуть дати їй конфету" [31, с. 14]), вона рятується "коли водою, коли землею, коли травами" [31, с. 19]. Та й взагалі "земля витягує біль і дає їй соки", а "коли вона ходить боса, біль її мучить менше" [31, с. 18]. Більше того, солодка Даруся живе у єднанні з природою, у ній вона намагається створити свій власний світ, адже у світі природи відсутні обмеження на виявлення Дарусею своєї самості. Зокрема, природа мислиться нею як єдиний можливий простір, у якому можлива компенсація нереалізованого бажання материнства. Так, Даруся щиро дивується, а чому "грушка не може сьогодні мати сорочечку, вишиту Дарусиними руками" [31, с. 19], адже сама Даруся завжди у неділю одягає мамину сорочку. Вона носить селом сповите, мов дитина, коріння. Звідси, нереалізовану потребу про когось піклуватися Даруся задовольняє через світ природи. Протиставляючи соціум природі та кладовищу, авторка здійснює деконструкцію шляхом зміщення суспільства, яке не дає головній героїні можливості виявити свою ідентичність, на марґіналії, і визначає центром світ природи або світ мертвих.

На думку Галини Павлишин, "однією своєю суттю головна героїня Даруся звернена до свого безпосереднього оточення: родини, малого колективу, соціуму, іншою - вглиб самої себе" [42, с. 88]. У "Драмі щоденній" таке "звернення вглиб самої себе" мислиться як спроба відсторонитись, захиститись від суспільства. Адже витворена суспільною думкою роль "солодкої" має настільки сильний вплив на Дарусю, що іноді вона й сама піддає сумніву власну адекватність: "І тоді вона починала сумніватись: а може, й справді дурна? Не солодка, а лиш дурна?..." [31, с. 34].

Відчутною у романі є авторська позиція щодо Дарусиного божевілля, яка контрастує з переконанням сільської громади. "Чому вона (солодка Даруся) дурна, коли вона все розуміє, знає, що і як називається, який сьогодні день…" [31, с. 11]. Головна героїня щиро дивується, чому "люди в селі часом роблять таке, що навіть Даруся хапається за голову, але їх дурними ніхто не називає" [31, с. 12], або чому "ніхто не в'яже Славка, коли він напивається і дебоширить на півсела" [31, с. 20]. Авторка показує хибність думки односельчан, які дурною вважають саме Дарусю: "Вона не солодка, але й не дурна" [31, с. 20]. У "Драмі попередній" опозиція божевілля - адекватності артикулюється устами Івана Цвичка, який протестує проти нав'язування суспільством стереотипу божевільного: "Якщо болить її голова - то ще не значить, що вона несповна розуму" [31, с. 59]. Актуалізація такої проблеми відбувається шляхом постановки Іваном питання, чому дурними не вважають деяких молодиць, які "в селі витворяють таке, що зразу видко, що вони слабі на передню голову і на голову, що на в'язах", а проте вони "при своєму розумі" [31, с. 59].

Таким чином, Марія Матіос деконструює бінарні опозиції "божевільний - адекватний", "сутність - роль". Авторка натякає, що насправді розумніша від усіх - Даруся. Невідповідність між ідентичністю людини та ґендерним статусом, витвореним і нав'язаним їй соціумом, реалізується у ключовій фразі, покладеній в уста Дарусиного батька: "Не кожна людина є такою, як про неї кажуть позаочі" [31, с. 23].

Мотив аборту в «Солодкій Дарусі» виявляється через слова Матронки: «Краще би була струїла таку нечисть чи родила німою…» [31, с. 159]. Героїні Марії Матіос відчувають душевний і тілесний біль. Для них повнота жіночого щастя не мислиться без почуття материнства, однак бажана дитина виявляється зайвою у сконструйованій письменницею моделі ґендерних стосунків.

У реалістичній інтерпретації в драмі поданий мотив материнського прокляття, пов'язаний із вірою в магічну дію слова, його матеріальність, широко розроблений насамперед у баладі, не лише як жанрі народнопісенної творчості, а й літературному. Спересердя Матронка кидає Дарусі: «Краще би була струїла в утробі таку нечисть чи родила німою...» [31, с. 159]. Звідтоді «Даруся все чує і все знає, лише ні з ким не говорить. Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду» [31, с. 20]. «Люди самі її й відучили говорити» [31, с. 34].

Мовчання, безгоміння з погляду філософсько-теологічного спосіб духовного зосередження, прилучення до істини шляхом відмежування від усього мирського і суєтного. Для героїні М. Матіос Дарусі - це спокута мимовільної провини, за яку карається неспівмірно, немов великомучениця Катерина.

Із вірою у магічну дію слова пов'язувалось поширене повір'я про зурочення - наслання немочі, невдач на людину словом чи словесною думкою. Від зурочення могли захистити предмети-обереги, тому, збираючи Дарусю у мандрівку за межі села, Іван Цвичок перев'язує їй зап'ясток червоною ниткою, а за пазуху кладе зубок часнику.

Потужною руйнівною силою у драмі наділені заздрощі, чуже щастя - нестерпне для оточуючих. «...Чи хто й справді наврочив, чи позаздрив, чи просто прийшов час гризоти і до цієї хати, хтозна. Але радість для Михайла з Матронкою урвалася, як урвалася колись струна на Фіциковій скрипці саме посеред весільної «гуцулки», - нібито й не ночувала тут радість ніколи» [31, с. 91]. Заздрощі, один з найдавніших людських гріхів, у «Солодкій Дарусі» виявляються не лише на мисленнєвому та вербальному рівнях, вони породжують негідні вчинки.

Ще одне пояснення драматичних випробувань, які випали Михайлові та Матронці, а згодом Дарусі та Іванові Цвичкові - зла доля, безликий фатум, а по суті, все те ж фамільне прокляття. В соціальній інтерпретації - сирітська доля, яка прирікає на безталанність (ця модель генетично пов'язана з уснопоетичною стихією, яскраво виявлена у творчості Т.Г. Шевченка).

Друга частина - «Іван Цвичок» - розповідає про стосунки Івана та Дарусі. Цей розділ буферний, перехідний: у ньому розповідається про ситуації і причини, які призвели до особистих, а не спадкових страждань Марусі.

Я. Голобородько зауважує, що саме в цій частині повноводно втілилися основні клейноди прозової манери Марії Матіос - «соковитий пленер народного життя, живопис характерів із народу, реставрація живої мови, непідробної говірки з рясними барвистими діалектизмами» [8, с. 6].

Головна колізія розділу - історія непростих стосунків Дарусі й Івана, які обидва опинилися на марґінесі суспільства. Цей розділ - центральний у романі, ідея якого така: любов здатна вилікувати навіть безнадійно хворих і на певний час дає можливість забути про несправедливості цього світу. Тут на авансцену розповіді виходить сама розповідачка, яка, ніби виправдовуючись перед читачем, пояснює причини того, чому не може закінчити твір на мажорній ноті. Ось у 18-му розділі читаємо: «... Я була б несказанно рада закінчити розповідь про солодку Дарусю та Івана Цвичка на оптимістичній ноті, мовляв, нарешті з 'явився у бідної сироти захисник, який не дав пальцем зачепити її нікому, і зажили вони тихо-мирно, і біль покинув Дарусю, лиш хіба що не вернувся голос, але то не заважало їм тішити одне одного бодай скупими дрібничками, на які звичайна людина у повсякденному житті й уваги не зверне ніколи, як ніколи не звертає уваги дворукий на руки, а двоногий - на ноги» [31, с. 73].

Цим авторським відступом письменниця хоче підкреслити, що її твір - психологічний, тож усі вчинки її героїв мають бути чітко вмотивовані, логічні і цілком виправдані, і в цій ситуації щаслива розв'язка трагічного сюжету виглядала б неприродною.

Даруся та Іван Цвичок доповнюють галерею образів диваків, створених в українській літературі, котрі своїми моральними якостями перевершують, так званих, звичайних людей. На чому акцентує і авторка: «Оця моя героїня, дівчина, яку в селі називають солодкою Дарусею, - це, до певної міри, архетип української людини в нелюдських умовах української дійсності... Даруся - це не лише метафора нашої історії, це іще й ключ до розуміння того, що людина - істота не тільки слабка, але й неймовірно сильна і чиста навіть у своєму каліцтві, бідності, і пожиттєвій приреченості. Подеколи - навіть сильніша від здорових і вдатних. І саме цим - вища» [5].

Образ чудного Івана Цвичка породжує згадку про казкову прозу, чарівну та побутову казку, де персонаж - позірний дурень, нерідко - молодший син. У фольклорі у відповідності до закону соціально-філософського оптимізму (перемоги «добра» над «злом») на нього чекає винагорода за страждання та чудесні перевтілення.

Образ Івана Цвичка потрактовується також і як образ юродивого, який оскаржує наявний стан речей, безкомпромісно висловлює власні судження. Статус юродивого ризикує отримати кожен, хто насмілиться захитати встановлений несправедливий порядок, оскільки це дає можливість узяти під сумнів достовірність сказаного, понизити чи знівелювати його значення. «Іван - чоловік свобідний. Робить те, що совість йому позволяв і що душа хоче. А ми робимо лиш то, що нам треба» [31, с. 57], - так характеризує мандрівного музику сусідка Дарусі Марія, Іван Цвичок, що не має жодних статків, ночує на автостанціях та в дзвіницях, наділений внутрішньою шляхетністю та чулим серцем. Він щиро боронить Дарусю («Народ був і лишиться таким поганим, поки йому самому не стане зовсім зле. А поки добре - народ поганий. Тому й нападає на слабшого. Не по-волям!» [31, с. 55]), намагається вилікувати недужу і своєю безкорисливою любов'ю отверзає на якийсь час її уста: «... Хтозна... може, саме так вибрані природою чи Богом люди стають психотерапевтами, ворожбитами, провидцями, священиками, блаженними, богомазами? Саме в такі хвилини, коли щиро бажають людині добра і допомоги, самі вірять у них і таки дають зцілення?!» [31, с. 66].

Іван, так само як і Даруся, - маргінальна постать у суспільстві. Те, що носіями найкращих людських рис у творі є слабкі, бідні, скривджені, - досить показово. У такий спосіб означене місце згаданих чеснот в аксіологічній ієрархії соціуму -- на маргінесі. Наразі М. Матіос не зраджує сформованій в українському письменстві традиції, а це, в свою чергу, спричинює появу смислових містків до інших текстів.

У певному сенсі Іван та Даруся люди однієї долі. Його мандрівний вибір детермінований і обставинами буття. Життя обох переїхала та ж сама колісниця: «Мені скоро п'ятдесятка. А що своєї хати не маю, то нащо ви такі розумні і ваша влада така розумна забрали мамину хату, коли вона вмерла від побоїв на МГБ, а мене по людях пустили?» [31, с. 71].