Лейтмотив в творах О. Кобилянської "В неділю рано зілля копала" та Л. Костенко "Маруся Чурай"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

І. Специфіка поняття «лейтмотив»

ІІ. Лейтмотив в творах О. Кобилянської "В неділю рано зілля копала" та Л. Костенко "Маруся Чурай"

Висновки

Список використаної літератури



ВСТУП

Краса любові багатьма розуміється як вірність, без неї неможливе справжнє, щире кохання. Людина органічно не може сприймати факту зради інакше, як негативно, чим би вона не прикривалася і не виправдовувалася, бо зрада є потворна і протиставлена красі.

Цей аспект кохання постійно хвилює людські душі, не лишає байдужою жодну людину. Звісно, що й у літературі тема любові та зради - чи не найпоширеніша та найблагодатніша для творчого вияву митця. Кожен письменник, що торкався проблеми зради у коханні, здебільшого оцінює ситуацію через суб'єктивне сприйняття жорстокого конфлікту у стосунках, яке виносить із власного життєвого досвіду. На жаль, цей сумний досвід має чи не кожна людина, не беручи до уваги навіть вік. Тож тема зради у коханні завжди хвилювала й продовжує бентежити розум усіх представників письменства, світового та вітчизняного.

Яскраві представниці української літератури Ольга Кобилянська та Ліна Костенко не могли оминути своєю творчою увагою найболючішу сторінку людських стосунків, адже самі, будучи жінками з тонкою духовною організацією, дуже чутливо реагували на всі вияви кохання як у власному житті, так і в опоетизованих прикладах із художньої літератури та фольклору.

Невипадково в основу кращих своїх творів Ліна Костенко та Ольга Кобилянська поклали відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу народну баладу «Ой не ходи, Грицю...», авторство якої приписується легендарній народній поетесі, знаній під іменем Марусі Чурай, бо саме в цьому творі подано глибоку народну філософію кохання, що призводить до найгірших наслідків, губить житті і долі.

В різних аспектах творчість О. Кобилянської досліджували багато критиків, які саме з іменем письменниці пов'язують формування українського модерну. Художній зміст, стилістику та жанрові ознаки окремих творів О. Кобилянської вивчали відомі літературознавці ХХ ст. та сучасності, серед них Т. Гундорова, О. Луцький, М. Рудницький, І. Дзюба, Ф. Погребеник, П. Пономарьов, Л. Білецький, О. Слоньовська та інші.

Докладно вивчали творчість Ліни Костенко такі дослідники, як С. Барабаш, що досліджувала поетичне мистецтво Л.Костенко в ідейно-художньому контексті літературної доби; С. Григораш, що зосередила увагу на мовному оформленні лірики поетеси; Г. Маковей, що наголошує на величезному духовному потенціалі лірики та його вплив на сучасника. Однак кожен із зазначених літературознавців розглядав певні риси лірики поетеси однобоко, не подаючи порівняльного аналізу з іншими подібними творами інших письменників.

Тема курсової роботи вимагає проведення порівняльного аналізу повісті О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала» та роману у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай», створених на основі сюжету народної балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», авторство якої приписується легендарній поетесі Марусі Чурай. Кожен із цих творів проаналізовано з того чи іншого боку окремими літературознавцями: М. Бажаном, Н. Забужко, Г. Клочеком та іншими дослідниками.

Актуальність теми курсової роботи полягає у відсутності будь-яких спроб компаративного аналізу, що надали б уявлення про зіставлення зображення кохання та подальшої зради у зазначених творах.

Мета курсової роботи полягає у спробі зробити порівняльний аналіз змалювання теми кохання та зради у повісті О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала» та поемі Л. Костенко «Маруся Чурай».

Розкриття визначеної теми потребує вирішення наступних завдань дослідницького характеру:

- дати визначення поняттю «лейтмотив»

- розкрити особливості художнього осмислення сюжету балади про трагічне кохання у повісті О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала…» та творі Л. Костенко «Маруся Чурай»;

- зіставити особливості художнього відтворення зради у творах О. Кобилянської та Л. Костенко про народну поетесу-співачку;

з'ясувати спільні та відмінні риси відображення стосунків головних героїв обох творів, характерів персонажів.

Об'єктом наукового дослідження курсової роботи стало змалювання образу Марусі Чурай у літературних творах О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала» та Л. Костенко «Маруся Чурай».

Предметом - порівняння відображення теми кохання та зради у зазначених творах.

Теоретичною основою дослідження є загальнонаукові принципи систематизації та узагальнення досліджуваної проблеми. Мета і завдання курсової роботи обумовили застосування таких методів дослідження: історичного - у накопиченні первинних даних, отриманих із першоджерел та критичної літератури; аналітичного - у вивченні концептуальних підходів, на яких ґрунтується сучасна теорія художньої творчості; порівняльно-типологічного, який доповнюється порівняльно-історичним, що уможливлює визначеність складних особистісно-душевних переживань у літературному процесі; методу компаративістики -- у виявленні подібності та класифікації художньо-виражальних засобів представлених творів.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних наукових та художніх джерел (34 найменування) , опрацьованих під час порівняльного аналізу в курсовій роботі. У вступі обґрунтовано актуальність теми, з'ясовано стан її вивчення, визначено мету, завдання дослідження, розкрито його наукову новизну, вказано авторів публікацій критично-аналітичного характеру, що стосуються порушеної в курсовій роботі проблеми кохання та зради. Перший розділ досліджує особливості поняття «лейтмотив». Другий розділ поєднує у собі розкриття теми кохання у повісті О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала…» та творі Л. Костенко «Маруся Чурай», зокрема визначається роль легендарної дівчини Марусі Чурай у розкритті даної проблеми. Також другий розділ уможливлює визначити особливості художнього осмислення зради у повісті О. Кобилянської та поетичного втілення легенди про Марусю Чурай в однойменній поемі Ліни Костенко, робиться спроби подання порівняльного аналізу визначених творів. У висновках узагальнюються та систематизуються усі досліджені та проаналізовані положення.

.

І РОЗДІЛ. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ЛЕЙТМОТИВУ»

кохання зрада художній сюжет

Кожний художній твір має свою провідну тему, ідею, яку хоче передати автор, і найчастіше це в нього виходить набагато цікавіше, яскравіше і точніше за допомогою певних образів, символів і т.д.

Багато з літературознавців ототожнюють тему, ідею або образ із лейтмотивом. Але лейтмотив як термін бере свої початки з музики. Тому для початку нам потрібно розкрити лейтмотив як поняття з початковим значення та як поняття в сфері літератури.

Малий енциклопедичний літературознавчий словник подає таке значення лейтмотива - (нім. Leitmotiv - основна тема, думка < leiten - вести, супроводити; керувати і Motiv - мотив) - термін, запозичений із музикознавства. Лейтмотив - особливе наголошення головної теми, думки, образу, настрою, до якого автор раз у раз повертається у творі. У вузькому значенні лейтмотив - конкретний образ, мовностильовий зворот, повторюваний у творі; головна думка, характеристика героя, колізії, явища тощо.[19, c. 212]

В музиці, лейтмотив (від нім. leitmotiv - провідний мотив) - швидше коротка музична структура, яка неодноразово повторюється впродовж музичного твору; слугує ознакою і характеристикою певного персонажа, предмета, явища, емоції чи поняття. У ролі лейтмотиву може використовуватись мелодія (лейттема), гармонічний зворот чи окрема гармонія (лейтгармонія), інструментальний тембр (лейттембр) [20, с. 300]

Термін був введений Ріхардом Ваґнером (1813-1883). У книзі “Музика і драма” (1851) він визначає лейтмотив як наскрізну музичну тему, фразу, мотив, які неодноразово повторюються протягом yсього твору. Як музично-драматургіч-ний прийом лейтмотив формувався в кінці ХVІІІ ст. у пізніх операх В. Моцарта, а також у композиторів французької школи: А. Гретрі, Е. Мегюля, Л. Керубіні та інших. Також він зустрічається у Р. Ваґнера, Дж. Верді, Ж. Бізе, П. Чайковського, К. Дебюссі та інших. Цей музичний термін також запозичений літературознавством. Е. Дуардін звертає увагу на зв'язок розповіді з впливом техніки лейтмотиву, австрійський письменник Хайміто фон Додерер (1896-1966) порівнює техніку роману з технікою симфонії. Йдеться про перевагу форми над змістом, якщо вважати, що “музикою” в романі найчастіше бувають:

1. музичні циклічні форми та загальнізасади їхньої побудови (варіаційна техніка);

2. можливість одночасного ведення кількох мелодичних ліній (контрапункт); 3. техніка лейтмотиву [17, с. 168].

Лейтмотив може характеризувати спрямованість творчості письменника і навіть цілої літературної течії. Найбільш поширений різновид лейтмотиву - конкретний, наполегливо повторюваний образ, виразна деталь, чи так зване ключове слово. В процесі повторення лейтмотив набуває різноманітних смислових відтінків і асоціацій, які сприяють поглибленому трактуванні певного явища [ 17, ст. 169].

Розмиті межі поняття “лейтмотив” пов'язані з тим, що він нещодавно ввійшов у літературознавство і тим, що його вживають дуже часто в ненауковому контексті. Він може також трактуватися як “тема”, “ідея”. У науковій сфері лейтмотив включає в себе поняття мотив, символ, тема, повтор, архетип, але він до них не тотожний. Вони можуть бути схожі на функціональному рівні, але не ідентичні за змістовим наповненням [14, с. 89]. Загальна думка вчених зводиться до того, що “мотив притекстуальний”, лейтмотив “інтратекстуальний” [14, с. 90]. Говорячи про зв'язок архетипу і лейтмотиву, є сенс зазна-чити, що так само, як архетип відноситься до мотиву (глибинна смислова “програма”), він співвідноситься із лейтмотивами. Однак у мотиві присутнє архетипне значення, а в лейтмотиві його може і не бути. У таких випадках “серцем” лейтмотиву стає символ [14]. У співвідношенні символу з лейтмотивом важливо відзначити, що лейтмотив за своєю суттю підпорядковується законам функціонування символу. Але не кожен повторюваний символ є лейтмотив, але кожен лейтмотив наділений більшою чи меншою мірою символічним значенням. Суть їх відмінності, найперше, криється в формальному аспекті - символ виконує своє призначення і без повтору, лейтмотив же без повтору не існує. Для лейтмотиву важливе “провокування” певних асоціацій та закріпленість y певному місці тексту.

Отже, при зіставленні лейтмотиву і символу, ми приходимо до думки про механізм функціонування лейтмотиву, який, володіючи здатністю повторюватися, “цементує ” простір між двома окремими експлікаціями. У зв'язку з цим потрібно розмежувати поняття повтору і лейтмотиву. Нерідко можна зустріти таке зауваження: “Повтори і лейтмотиви ідентичні”. Але це не зовсім так. Лейтмотив являє собою не що інше, як форму “текстуального еквівалента” чи “ізотоп”. За визначенням Растьера “Кожен повтор мовної одиниці в тексті ми називаємо ізотоп” [17, с. 169]. Але далеко не кожен текстовий еквівалент можна назвати лейтмотивом, так як лейтмотив повинен бути безпосередньо спрямований на свідомість і нести в собі авторську задумку. Не можна сприймати будь яке повторення як лейтмотиву, оскільки простий повтор нерідко носить несвідомий, випадковий характер, і читач втрачає до нього інтерес, тоді як лейтмотив неодмінно усвідомлений [14, с. 90]. Наприклад, хоча в основі лейтмотиву є повтор, лейтмотив не означає лише повтор, він висловлює авторське ставлення, несе в собі функцію відокремлення, а одночасно і сполучної ланки між різними творами одного й того ж автора. Лейтмотив вимагає від читача постійного повернення до раніше прочитаного, набуваючи свого, кодового значення, наповнюється символічним значенням (“вбирає” в себе символ, насичую- чись його образністю, знаковістю, ідеальністю, умовністю, багатозначністю, хоча й не є самоцінним у тексті - домінантою лейтмотиву стає формальне вираження. Але лейтмотив не є символом. Лейтмотиви - мотиви, що самостійно несуть змістове навантаження. Виражаючи певне поняття є, по-суті, аналогом теми. Їм притаманна більша, ніж у випадку звичай- них мотивів завершеність та врівноваженість. Використання лейтмотиву відповідає двом принципам: інтертекстуальності, яка пов'язана з актуалізацією “чужого тексту”, повтору, який автор як цитату включає y свій твір. Тут буде важливою обізнаність читача, оскільки, якщо він не розуміє цитату відповідного до її власного контексту, то контекст твору може частково чи повністю зникнути. По-друге, якщо як лейтмотив обрана не цитата з “чужого тексту”, то перед нами інше явище яке називають “самоцитування” [14, с. 90]. Функція лейтмотиву як текстуального еквівалента виникає з його якості, яка ви- значається асоціаціями, що стоять за цим лейтмотивом і що збільшують зміст вислов- лення, тобто виявляють у тексті специфічну глибину, “центральну ідею”, в той же час торкаючись теми без прямого сенсу, тобто, нівелюючи його. Якщо аналізувати літературу за допомогою лейтмотивів, то ми можемо знайти “ключ” до тексту, який закладений самим автором, і який у читача виникає несвідомо. Отже, лейтмотив із формальної категорії перетворюється в поліфункціональне поняття.

Якщо ж аналізувати лейтмотиви у творах письменниць О. Кобилянської «В неділю рано зілля копала» та Ліни Костенко «Маруся Чурай» , то одразу головним лейтмотивом дуже гарно виражена народна пісня «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Саме ця пісня допомагає нам зрозуміти з перших сторінок творів про конфлікт між героями, подає невелику характеристику їх образів та ситуації в цілому, що склалася між ними. Тобто в цих творах лейтмотивом запозичення іншого твору - пісні з усної народної повісті.

ІІ. Лейтмотиви в творах О.Кобилянської «В неділю рано зілля копала» та Ліни Костенко «Маруся чурай»

Як ми вже зазначили в теоретичній частині, що саме пісня «Ой, не ходи, Грицю та й на вечорниці» є головним лейтмотивом творів, які ми аналізуємо в нашій роботі і звучить вона так:



«Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці,

Бо на вечорницях дівки -- чарівниці.

Котра дівчина чари добре знала,

Вона ж того Гриця та й причарувала.

Інша дівчина чорнобровая,

Та чарівниченька справедливая.

У неділю рано зіллячко копала,

А у понеділок переполоскала,

Як прийшов вівторок -- зілля ізварила,

У середу рано Гриця отруїла.

У четвер надвечір Гриценько помер,

А прийла п'ятниця -- поховали Гриця.

-- Нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?

-- Ой мати, мати, жаль ваги не має:

Нехай же Грицько двоїх не кохає!

Нехай він не буде ні тій, ні мені,

Нехай дістанеться сирій землині.

Оце тобі, Грицю, за теє заплата -

З чотирьох дощок темная хата…»

Навколо саме цієї пісні створюються сюжети , конфлікти, підбираються образи героїв тощо.

Якщо почати з авторства пісні , то тут знов таки ми знайомимось з образом дівчини на ім'я Маруся Чурай.

Кажуть що, більше 350 років тому жила дівчина, що мала великий поетичний дар, талант співця. Вона складала пісні про все, що хвилювало її, сама їх і співала, змушуючи людей покинути свої справи та заглибитись у світ пісні, простої, ніжної, зворушливої, а у найтяжчі хвилини , у хвилини відчаю, козацтва її ж пісня дивовижним чином піднімала миттєво дух козаків, рятуючи від ворогів.

Сама ж Маруся була з непростої родини, батько її був славним козаком, сама мала вдачу горду, незалежну. Ім'я тієї дівчини Маруся Чурай. Оце майже і все, що відомо про легендарну співачку та складачку пісень, що стали народними.

Дати народження та смерті Марусі точно не встановлені, а приблизні, факти життя здебільшого є художнім вимислом, та й саме існування дівчини дотепер оповите ореолом загадковості, адже документальні підтвердження її життя на сьогодні вимагають детального дослідження та встановлення достовірності джерел .Та все ж серед сучасних дослідників-фольклористів переважає думка, що така поетеса та за сумісництвом співачка є реальною історичною постаттю в українській культурі. Але беззаперечним є той факт, що український народ сприйняв Марусю як цілком реальну особу.

Постать Марусі Чурай, полтавської піснетворки XVII ст., посіла важливе місце в історії української літератури. Найважливішим джерелом, яке при відкривало завісу тайни життя дівчини, є самі пісні, складені Марусею, чи ті, що їй приписують. Найвідомішою з цих пісень є «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», де й оповідається історія нещасливого кохання авторки та її обранця.

Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,-- Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук.

Легендарна історія життя самої поетеси дала поштовх до творення нових літературних творів різних жанрів українськими митцями: Г.Квіткою-Основ'яненком, Л. Боровиковським, С. Руданським, О.Кобилянською, В. Самійленком, Л. Костенко та ін.

Про Марусю Чурай пишуть письменники і поети, а не історики, які звикли спиратися на документи, а не на емоції й народні перекази. У 1967 році видано масову брошуру (наклад 40000) «Дівчина з легенди. Маруся Чурай», де вміщено зібрання народних пісень, що приписуються нашій піснетворці. В коротенькому передньому слові до збірки Михайло Стельмах писав: «Три віки ходить пісня Марусі Чурай по нашій землі, три віки любові вже подарувала дівчина людям. А попереду -- вічність, бо велика любов і велика творчість -- невмирущі… Судячи з пісень, які її приписуються, ця дівчина була народжена для любові, але не зазнала її радощів і всі свої надії, все своє любляче серце по краплині сточила в неперевершені рядки, що й зараз бентежно озиваються в наших серцях і вражають нас глибиною і щирістю висловлюваного в них почуття, довершеністю форми, чарівністю мелодій» [23, 16].

Такі легендарні герої, як Маруся Чурай, належать до числа тих, про кого кажуть: якби їх навіть не було, їх би неодмінно вигадали, настільки повно в їхньому образі сконцентрувалися певні народні уявлення. Їй народна пам'ять приписує авторство багатьох пісень, популярних упродовж тривалого часу («Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Летить галка через балку», «На городі верба рясна», «Чого ж вода каламутна», «Прилетіла зозуленька» та ін.).

Відомо, що ім'я «Маруся» згадується лише в двох піснях: «Засвіт встали козаченьки», «Прилетіла зозуленька». Ім'я «Гриць» - також у двох піснях: «Грицю, Грицю, до роботи», «Ой не ходи, Грицю...»

Першу пісню про Гриця можна вважати взагалі однією з ранніх (як і «Зелененький барвіночку»), бо вона жартівлива, безжурна, цілком відповідає станові закоханої дівчини, коли все ще так добре.

Війна 1648 року і розлука знаходять своє відображення у піснях «В огорожі хмелинонька», «Засвіт встали козаченьки», «Хилилися густі лози», «Віють вітри, віють буйні», «Чому не гудуть буйні вітри», «В кінці греблі шумлять верби».

У цих піснях образ «буйних вітрів» - данина фольклорній традиції символів. Скільки особистого вкладається в це узагальнення: гине надія на щасливе життя, бо жодної звістки про коханого немає. Однак ця туга світла, не розпачлива, як у пізніших творах, що оспівують зраду коханого і справжню безнадію.

Повернення Гриця та щасливе кохання спостерігаємо у піснях «Над моєю хатиною», «На городі верба рясна», «Чого вода каламутна». Саме в цих піснях по-справжньому проявляється горда й ніжна вдача Марусі.

Найбільше пісень Маруся Чурай склала про розлуку і самотність. У її серці довго теплилося наївне сподіване щастя з милим («Котилися вози з гори», «Стелися, стелися, зелений гороше»), але вже в пісні «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає» звучать виразні мотиви розпачу, розчарування, перший натяк на самогубство як єдиний порятунок. Усі відтінки переживання гордої натури, приниженої зрадою, знайшли відображення в довершених у своїй простоті художніх засобах. У пісні «Чи ти, милий, пилом припав» Маруся кидає сміливий виклик-вирок слабкодухому Грицеві та його корисливій матері за зламане кохання. І водночас шкодує, що Гриць втратив можливість бути щасливим, не оцінивши глибини її почуття.

Варто зазначити, що отруєння Гриця - то, власне, не єдиний злочин Марусі. Спочатку, як свідчать пісні й легенди, вона намагалася сама піти зі світу. У піснях «Летить галка через балку», «Болить моя головонька», «Шумить-гуде дібровонька» йдеться про невдалу спробу втопитися, а в пісні «Сидить голуб на березі» - про задум отруїтись.

Останньою піснею Марусі вважається «Ой не ходи, Грицю...», бо, очевидно, більше вона не складала пісень - її зранена душа не могла вже співати.

Легендарна історія життя самої поетеси дала поштовх до створення нових літературних творів різних жанрів українськими митцями Г.Квіткою-Основ'яненком, Л. Боровиковським, С. Руданським, О.Кобилянською, В. Самійленком, Л. Костенко та ін., а найвідоміший твір «Ой не ходи, Грицю…» стали підґрунтям для написання багатьох творів. Письменники, обробляючи баладу про отруєння Гриця в різних літературних жанрах, творили власні авторські інтерпретації відомого сюжету (балади - «Чарівниця» Л. Боровиковського, «Коло гаю в чистім полі» Т. Шевченка, «Розмай» С. Руданського, драми - «Чари» К. Тополі, «Маруся Чурай» Г. Бораковського, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького, драматичної поеми «Чураївна» В. Самійленка, «Марина Чурай» І. Хоменка, «Дівчина з легенди» Л. Забашти). Та найкращу обробку відомого сюжету зробили дві письменниці - О. Кобилянська в повісті «В неділю рано зілля копала...» та Л. Костенко у віршованому романі «Маруся Чурай».

Незважаючи на єдність основної сюжетної лінії, дані твори містять суттєво різний розвиток подій, кожна з письменниць вносить своє бачення життєвих перипетій дівчини, створюючи власні художні колізії, насичуючи легенду новими відомостями.

Повість «У неділю рано зілля копала», написана у 1908 році, визначається літературознавцями як один із найцікавіших у сюжетному та художньому плані серед творів О. Кобилянської. Твір розпочинається піснею «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», таким чином вже з перших рядків готуючи читача до трагічних подій, які принесе із собою кохання. Яскравий народнопоетичний струмінь, фольклорна поетика, гуцульський колорит, сила образів, взятих із самої гущавини народного життя змушує зануритись і одразу відчути всю неперевершеність творчої майстерності О. Кобилянської, тонкий психологізм її персонажів, глибину вируючих почуттів.

Письменниця сама визначила жанр своєї повісті як оповідання, однак робота над розкриттям образів виявилася настільки захопливою, що обсяг твору вийшов набагато більшим, тож за літературознавчими поняттями є повістю.

О. Кобилянська вносить у твір власні визначальні риси у вигляді романтичного тла розвитку бурхливих подій, шаленого кохання та сильних почуттів, на якому розгортаються події повісті, і переносить дію в оточення дивовижної, мальовничої природи Карпат: «Ліси тих гір -- старі, непроглядні…В ногах одної гори, названої «Чабаниця», до котрої і тулилося наше село, бігла гучна ріка. Шумна і прудка, гонила розпінена почерез велике неповоротне каміння. Ріка та окружляє гору Чабаницю, неначеб хотіла її обіймити. Немов і до тієї-то ріки сходили з самого верху Чабаниці смереки густими рядками, одні по других. Низько в долині, вже над самою рікою, опинилися вони.Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, і шуміли… Не як в долині здичіла ріка, голосним плескотом, гамором і гуком, але відмінно і на свій окремий лад.Спокійно і тужливо, хвилюючись і крилато, заколисувало щось у воздусі до сну, заливаючись притім смутком. Рівно і обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум і шум» [23 , с. 2 ].

Особливо в тексті повторюються такі деталі пейзажу, як гора Чабаниця, смереки. Щодо образу «смерек», то вже на початку твору ми розуміємо, що з цим образом сталося певне віддзеркалення по-іншу сторону первинного значення , тобто смерека - це не «символом вічного життя, довголіття, стійкості і подолання неблагополучних обставин», а вказувала на біду, яку не можливо оминути [ , ]. І це ми розуміємо з таких слів автора: «хоча в його душі щось гірке горіло, мов руда висохла смереччина, що, докидувана в огонь, тріщала…»[23 , с.14 ].

«Смерека уважалася циганами святим деревом, що охороняє від смерті і є товаришем цигана. Поки що була вона тепер одинокою охороною нещасливої, доки не змилосердиться над нею яка людська душа.» [23 , с.12].

«Але по якімсь часі вона наново на хвилину перечікує. А з нею враз мов і всі смереки вліво і вправо. Одні над пропастю, другі горою, ніби й собі станули. Колишутъся лиш легко, шумлять обережно. 3 нею враз надслухуютъ, а надслухуючи, притім щосъ ніби пошіптують.» [ 23, с.17 ].

«Схвильовано задрижало за ним порушене сильним рухом коня смерекове галуззя. Задрижало, і посипалися з нього густі краплі дощу. Чутно, рясно впали вони на землю, а далі стали лиш одна по другій зсуватися, рідко, рідше, а далі перестали.» [ 23, с.25].

«Одні смереки, що її хоронять своїми широкими густими вітами, та свята деревина, що здержує приступ смерті. Але хто обчислить міць заметільниці такими лютими ночами? Смерть не сама волічеться.» [23 , с.21].

«Зчудована виступила Тетяна з-поміж смерек на білу стежку з питанням в душі, хто сюди їде конем... і станула.» [ 23, с.56 ].

В творі про трагедію ми здогадуємось також від «маків», які асоціюються з плямами крові і тим самим на інстинктивному рівні породжують певну тривогу, переживання : «Найкраще, що пишалося в нім, се були великі червоні зимуючі в землі маки, яких в цілім селі ніхто, окрім неї, не мав» [23, с. 63]. Взята цитата з тексту відноситься до опису хати Іванихи Дубовихи, таким чином маки вказують і на двір людей, яких буде стосуватися жахлива подія, що станеться незабаром. Далі в творі ми знову натрапимо на образ маків, вже під час опису головної героїні: «…А личко між маками червоними, великими маками…» [23, с.71], « Порозпукувалися вже й маки молодої Тетяни, і от-от незадовго вона їх зірве» [23, с.48]. , «Вона мимоволі хапається за свої червоні маки, котрими квітчаєтъся, бо так він її любитъ, і пересвідчуєтъся, що вони на своїм місці, держатъся добре» [23 , с.89].

Також оригінальним є те, що основна дія обіграна навколо циганського середовища, прив'язана до циганського фольклору: мати Гриця - циганка. Письменниця таким чином ускладнює фабулу і проблематику повісті.

За змістом повісті, мати Гриця є циганкою, що стала невірною своєму чоловікові «Проклята! Зрадила. Його зрадила. Першого старшину між циганськими громадами зрадила.», і цей гріх став причиною роздвоєності душі хлопця [23, с.9]. Таким чином, син став відповідальним за гріх своїх батьків. Також у повісті наявний мотив потягу до вільного циганського життя , він проходить наскрізною думкою через увесь твір, змушуючи Гриця душею рватися у мандри, адже кличе циганська кров:

«При таких нагодах переймав Гриця такий жаль і туск до всього тутейшого гірського світу, що був би йшов, куди б його очі несли, щоб лиш не чути і не бачити тут нічого. Та не лиш тоді прокидається в нім якась чудна туга в серці до далечини… і іншого світу. Ні. То нещасне почуття не дає йому і в тишині, і в мирних хвилях супокою. Не дає оставатися довго на однім місці, через що, головно, і набрався він від господарів якнайбільше лайки, а часом і бійки. Заставляють його іноді доглядати вівці; він доглядає день, два або й чотири добре і щиpо. А далі ні з сього ні з того покине все стадо і поволічеться в цілком противне місце, де немає ні доволі паші, ні води. Або знов пристане до чабанів з товаром, або до парубків з кіньми… і тут повторюється те сама, доки і не приволічеться, ніби наситившись тою відміною місць, додому.» [23, с. 39].

«Може, саме тією подвійною вдачею своєю, а радше двома душами, що в нім, ніби від часу до часу пробудившись, поборюють себе. Одна непостійна, тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда і вдатна. До доброго тягне Гриця, до красного, до любові… а передусім, до свободи, широкої, безмежної, як крилаті ліси по верхах, як бистрі ріки там, в долах» [ 23, с. 42].

А гору Чабаницю ми тут можемо порівняти з місцем, яке наче вибрали вищі сили, де має статися лихо. Гора Чабаниця символізує певну безвихідь із ситутації «гріха»,«любовного трикутника» і «ціни за скоєнний гріх». Адже доля звела усіх героїв саме біля гори Чабаниці - вона стала точкою з якої почався весь розвиток подій: прихід циганського табору до селища; зрада циганської жінки; поява на світ хлопчика - як плода гріховності; розлука дитини з матір'ю; служіння циганки сім'ї Дубовихи; знайомство юнака та дівчини, яку виховувала його рідна матір; зустріч Тетяни з Андронаті, яка кардинально міняє увесь її світ: почуття, емоції, стосунки та життя в цілому; отруєння Гриця як помста за «кохання до двох».

Таким чином, О. Кобилянська у власній інтерпретації народної балади намагається відійти від легендарного образу якнайдалі, створюючи новий образ талановитої дівчини, замінюючи навіть ім'я головної героїні. Письменниця уводить читача в нове для нього середовище гуцулів, більш того, майстерно доповнює етнічний колорит циганськими мотивами. Так в творі авторка подає невелику картину з життя циган:

«В оцім-то селі, замкненім горами, перебували одного разу на превелике зчудування мешканців, кілька день цигани. Не поодиноко, як би хто, може, думав, а цілою громадою, що прибула нараз кількома возами. Переїздячи багато міст і сіл, вертаючи в Угорщину, розложилися вони на кілька день з своїми шатрами саме тут, недалеко угорськоі границі, в сусідстві гори Чабаниці, трохи в віддаленні від самого села.» [ 23, с.1].

«Прибуло п'ять возів, прикритих закуреним лахміттям, будою, з яких визирали відстрашаюче чорні, пелехаті голови старих і молодих циганок та дітей. Обіч і позад возів, запряжених кіньми і віслюками, ішли цигани-чоловіки, роззираючися блискучим чорним оком цікаво округ себе. Як сказано, розложили свої шатра недалеко села й ріки під горою Чабаницею, а зараз з самого вечора розклали великий огонь.» [ 23, с.2].

Також О. Кобилянська розпововідає у творі нам про заняття та традиції циган:

«Там, в малім угорськім місті, недалеко пусти, куди вони часом заходили… і де часто її батько скрипкою гроші заробляв, а вона ворожила і співалa до скрипки, а часом і гуляла… Там був один молодий бояр, що за циганську музику грубі гроші сипав… а часом з другими на коні… попри їх шатра вихром в пусту гнав. З ним. Та він вже про неї не стоіть. Нехай, що вона й гарна, нехай, що найліпше вміє ворожити -- хоча така молода -- хоча й дочка славного між циганами Андронаті -- йому вона вже не жінка. Кинув червоними золотими межи свої люди, нехай зроблять з нею, що схотять. Уб'ють або викинуть десь.» [ 23, с.5].

З цих слів ми розуміємо, що наскільки би циган не знаходили між собою спільну мову, наскільки би не спрацьовувались чи не були би ріднею суворі, навіть жорстокі , традиції для них понад усе.

Крім цих описів, Кобилянська звертається до біблійної легенди, завдяки чому читач розуміє ,по-перше, відношення гуцулів до циган, по-друге, гріховність циганського народу, «бідність» їхньої душі, менталітет :

«Мешканці, хоч і не полохливі з вдачі, затривожилися чимало тими чорними непрошеними гістьми. Здавна оповідано про них речі, які не викликали прихильності до них. Вже сама легенда, що в'язалася з ними, хоч і не всім знана, буцімто їх предки не прийняли на відпочинок Марії, що втікала з божим дитятком і йосифом, чинила з них якихось ворогів. До того було всім звісно, що цигани мали в різних місцях гір свої тайні криївки і сховки, звідки нападали ночами на подорожніх, ограбовували та вбивали їх, збагачуючись так різним добром, Потім так само загадочно, скоро і потайно, як з'являлись, зникали. Куди, як і що, -- ніхто докладно не знав Прибувши, запалювали ночами для повідомлення громади про свою присутність великі огні. Відтак по днині розлазилися селами поодиноко. Тут -- по милостиню, там -- розпитуючи, чи нема кітлів до поправки, там збираючи по горах чудотворне зілля, там -- ворожачи, там -- виграваючи на скрипці або цимбалах за кусень хліба або яку стару одежину… там -- як сказано -- нападали на подорожніх, а все з якимось поспіхом, все мов в перельоті.» [ 23, с.6].

Історичний роман у віршах «Маруся Чурай» також вважається одним із кращих, найсильніших творів у художньому доробку Л. Костенко. Писався він авторкою в роки її вимушеного мовчання протягом 16 років. Цей твір поетеси представляє в українській літературі рідкісний жанр. А багатоплановий історичний роман у віршах - взагалі новина в українській літературі, де на національному ґрунті проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

Літературознавець Павло Охріменко писав: «Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгуки у пресі. Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни Костенко» [25, с.71].

А тим більше треба зауважити непересічність творчого замислу поетеси, що сюжет цей неодноразово вже був оброблений в українській літературі, зокрема ставши основою для повісті «В неділю рано зілля копала...» О. Кобилянської, що сама балада перекладена багатьма європейськими мовами.

У своєму романі у віршах «Маруся Чурай» Л. Костенко найближче з усіх попередніх спроб осмислення місця дівчини в історії підійшла до образу Марусі Чурай як до образу митця. Серед таких проблем, як «людина і суспільство, людина і історія, митець і мистецтво, національна гідність, пошук істини в житті, що розв'язується передусім у моральному аспекті, поетеса досліджує і засуджує зрадництво, користолюбство, егоїзм, зло, психологію роздвоєності» [8,с.39]. Авторка веде читача всіма шляхами пізнання і усвідомлення правоти чи неправоти своїх героїв.

Твір Ліни Костенко розкриває нам багатство людських характерів, виношені концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їх вираження в слові. І водночас «Маруся Чурай» -- твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення. Письменниця розгортає дію роману на тлі визвольної боротьби ХVII ст. під керівництвом Б. Хмельницького, «передає дух епохи багатовимірно, в аспектах родинно-побутових стосунків, звичаєвого, цивільного права, політичної боротьби, воєнних дій, церкви, культури... Вже у першій частині авторка ставить низку загальнолюдських соціальних та філософських проблем: зрада і кара, кохання та сім'я, митець і влада, людина і суспільство, добро і зло, кривда і справедливість, - і проводить їх через увесь твір» [15, 83] .

Звісно, що роман у віршах написаний із використанням фольклорних традицій. Працюючи над своїм твором, Ліна Костенко використала і по-новому осмислила ті скупі напівлегендарні відомості про піснетворку, які пробилися до нас крізь віки.

«Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці...» -- то тільки заспів до глибоких роздумів про те, чому так гірко склалися долі двох закоханих. Ідеалом кохання для Марусі було подружнє життя її батьків. Вона мріяла, що і в неї, коли виросте, «буде отака любов». Бачимо, що Чураївна полюбила свого Гриця не за «лице біле, чорний вус». Маруся бачила свого судженого очима Любові, тобто бачила в ньому те, що хотіла бачити: лицаря, який захистить свій знедолений рід і дасть йому гідне продовження. Такого не можна не любити вірно, пристрасно, до нестями. Таким, гідним легенди чи пісні, було кохання її батьків: «Звела їх доля, наче в нагороду, за те що мали незглибимі душі» [10, 28]. Тож Маруся прагнула любити саме так і саме такого, як її гордий тато: мужнього, шляхетного, незрадливого. Серце довго не бажало відчути, що «він Бобренко -- він же не Чурай», і не вірило материнському одкровенню Чураїхи: «Наш батько з тих, які вмирають перші. А Гриць Бобренко -- з тих, що хочуть жить» [10, с.46].

Подружнє життя для героїні Л. Костенко це не просто існування під одним дахом та ведення спільного господарства. У першу чергу поружжя - це однодумці, яких єднає насамперед духовна рівність, високі, чисті, нічим не заплямовані почуття любові. Подружня вірність для Марусі Чурай рівнозначна вірності своєму народові, любові до вітчизни, глибокій пошані до культури, до вироблених віками і тисячоліттями норм співжиття людей у громаді.

Отже, почуття обов'язку і особиста добропорядність для неї -- нерозривне ціле. Зраду Маруся не сприймає на органічному рівні, зрада суперечить самому її єству. Саме тому факт невірності Гриця дівчина розцінює як кінець не тільки кохання, а й кінець життя. Смерть коханого не принесла з собою ніякого полегшення, більш того, ще страждання дівчини посилися ще більше, адже вона втратила найдорожче у своєму житті, те, що змушувало її творити. Тож не дивно, що після смерті Гриця Маруся не написала жодної пісні, і навіть після того, як її виправдав суд, померла, оскільки не знайшла (та чи шукала?) виправдання для самої себе.

Серед тем, що звучать у романі «Маруся Чурай», насамперед варто вирізнити тему нелегкої, але й високої віри у світле майбутнє народу, місії митця та його слова в житті й долі українського народу , як каже козак Іскра на суді про легендарну співачку Марусю, яка підносила своїми піснями дух козакам і цим самим налаштовувала їх на віру у перемогу : «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах!»

Якби Ліна Костенко писала лише про трагічне кохання дівчини та її зраду, то роман закінчився б разом із розділом «Страта». Але таке могло бути в тому разі, коли героїня була б людиною звичайною або ж, принаймні, не мала іскри рідкісного поетичного хисту. Маруся Чурай цілком могла б сказати про себе словами одного з ліричних віршів Л. Костенко: «Я тільки інструмент, в якому плачуть сни мого народу».

Незвичайність любовного сюжету (здавалося б, досі традиційного, добре відомого в українській літературі) починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало: «Все -- або нічого». Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне -- бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. І насамперед у коханні. Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка, в творі про нього було сказано так:

«Грицько ж, він міряв не тією міркою.В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому» [11 , с.7].

Так з'являється в романі Ліни Костенко драма «нерівність душ» -- поетично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря.

В свою чергу, О. Кобилянська по-іншому подає вмотивованість вчинків Гриця, зокрема факту його зради, вибору власних життєвих критеріїв. При змалюванні образу Гриця письменниця відповідно до народної пісні показує, що він одночасно любить двох дівчат протилежної вдачі. І це не випадково. Він сам у собі усвідомлює певну роздвоєність, його одночасно тягне до мандрів, вільного життя та спокійного, розміреного існування на землі. Навіть зовнішність героя нестандартна: поєднання блакитних очей і чорного волосся створює ніби взаємовиключні риси зовнішності, проте надзвичайно привабливі: «Чи в мене, мамо, чорні очі і я чорний, що в вас я на цигана похожий? В мене очі голубі, як небо, кажуть дівчата, особливо Кривинюкова Настка, ними я їм милий, а ви -- не бачивши ні мого батька, ні матері, вигадуєте циганів на мене. Гріх, мамо!». Таким чином, синьоока Настка і чорноброва Тетяна Туркиня немов символізують дві сторони Грицевої душі, втілюють його роздвоєність.

Тетяна поєднала в собі таємничість навколишньої природи з пристрастями людської натури, з гордістю справжньої особистості, і тому зацікавила Гриця, якого тягне підсвідомо у вічні мандри, бо за народженням він циган. Саме тоді, коли Гриць вирушає в дорогу в пошуку незвіданого, гнаний бажанням пізнати світ, він зустрічає Туркиню -- своє палке й пристрасне кохання, ніби втрачену половинку себе самого, тому що дівчина повертає його до власних коренів, вчить бути самим собою, розуміти свою натуру. Коли герой вперше її бачить , то навіть його почуття перемішуються в голові: «Він спиняється, дивиться на неї своїми великими щирими, як небо голубими очима. Дивиться, і хотів би ще щось сказати, та боїться її. Така вона гарна, а якась така. Він мішається. Ніколи не стрічав такої. Відки нараз така взялася? Господи!».

Розкриваючи багатства душі головних героїв повісті Туркині і Гриця, що розвинулись завдяки коханню, О. Кобилянська, так само як пізніше Леся Українка в «Лісовій пісні», М. Коцюбинський в «Тінях забутих предків», романтизує чисте кохання своїх героїв. Свою героїню Тетяну, просту дівчину з народу, О. Кобилянська підносить до ідеалу і водночас через цей образ виражає свою думку: без справжнього щастя не варто жити.

Представлені крізь основний сюжет, що полягає у зображенні кохання головних героїв, усі інші супутні проблеми, порушені в обох творах, а саме: «філософські - життя і смерть, любов і ненависть, вірність і зрада, добро і зло, безкорисливість і користолюбство, егоїзм, пошук істини в життя, національні, людина і суспільство, людина і історія, - стають не менш вагомими, а набувають конкретного емоційно-психологічного значення» [18, с.16]. Однак незважаючи на однакову сюжетну канву творів О. Кобилянської та Л. Костенко, художні пошуки письменниць у змалюванні характеру легендарної головної героїні істотно різняться.

Кохання Маруся Чурай розуміє через призму повноцінного життя в громаді, як творчість, як прояв зацікавленості до своєї особистості, якими живе не тільки вузьке коло знайомих і родичів, а й суспільство. Дівчина не цурається загальнолюдських проблем, намагається охопити розумом, що є головне у житті, небайдужа до історичних подій. Вона активна громадянка, на відміну від свого обранця. Маруся - втілення абсолютної безкомпромісності; в ім'я свободи своєї, свідомості, свого сумління, своєї вільної індивідуальності, вона зняла бунт проти того, хто став для неї найдорожчим, найсвятішим для душі. Хоч Маруся й пригнічена скоєним, але вона не може здійснити насилля над власною совістю, тому й упевнена до кінця, що чинить правильно,тому і бере на себе відповідальність за свої вчинки, не намагаючись виправдати себе.

В О. Кобилянської ідейне навантаження повісті не таке сильне. Жанр твору можна визначити як соціально-побутову повість. Через це і змалювання образів головних героїв не несе у собі смислу патріотизму, служіння громаді, усе обертається навколо звичайних речей, позбавлених будь-якого героїзму, однак надзвичайно трагіко-романтичних.

Обробляючи в новому жанрі сюжет народної пісні, О. Кобилянська уникає притаманної їй сентиментальності, мелодраматичності, зображуючи характери своїх героїв з величезною життєвою силою, правдивістю й емоційністю. Кожен із персонажів наділений яскравими індивідуальними рисами характеру.

Сумна історія кохання талановитої дівчини з Полтави лишилися не тільки закарбованою у віки легендою, а й стала джерелом натхнення для багатьох письменників на протязі двохсот років, знайшла своє художнє відображення в уяві поетів та прозаїків, зробивши героїню безсмертною, пісні її є широко відомими навіть поза межами України. Ім'я Марусі займає гідну позицію серед історичних постатей та культурно-національного надбання українців, ставши справжньою народною гордістю.

У простих словах своїх пісень, що навічно увійшли до української народної культури, відомі вже майже 400 років і не перестануть жити ніколи, Маруся змогла передати глибокі почуття, її пісні залишаються з нами і досі, вже протягом кількох сторіч. Напевно, вони не забудуться ніколи. Народжена для любові, вона не знала її радощів, і всі свої надії, все своє любляче серце по краплині сточила в неперевершені пісні, що й зараз бентежно озиваються в наших серцях і вражають глибиною і щирістю висловленого в них почуття, чарівністю мелодій.

Це є безперечною істиною, що й доводять читачеві обидві авторки. Маруся не змогла жити без кохання, втративши віру у найсвітліше почуття, а пісні її залишаться живими навіки у серцях українців. Тема філософського осмислення кохання у повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» та романі у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» має багато спільного саме у виявленні неоспоримо великого значення творчості народної поетеси для всієї української культури. Адже у творах письменниць пов'язані теми особистого щастя та творчого натхнення, що стає невичерпним джерелом життєвих сил людини. Безсмертним прикладом цьому служить доля Марусі Чурай, яка у свою чергу надихнула О. Кобилянську та Л. Костенко до створення всесвітньо відомих шедеврів художньої літератури.

Безперечно, найпоширенішою темою усіх часів та народів було кохання та смерть, які часто переплітаються. Нерідко причиною трагічно обірваного життя ставала зрада коханої людини. Любов та зрада завжди йдуть поряд. То ніби два пташині крила, дві частини одного цілого. Люди зраджують з різних причин, і причин цих безліч: пошуки нових почуттів, помста, намагання звернути на себе увагу коханого, цікавість, раптова пристрасть та інше. Для психологів роботи на цій ниві лишається ще дуже й дуже багато. Але можна сказати з повною впевненістю, що зрада коханого - це надзвичайно болісний удар для люблячого серця, що сприймається не інакше, як «ніж у спину».

Людська природа настільки суперечлива, що постійно прагне конфлікту, навіть несвідомо. Душа людини прагне більшого, ніж має, не зупиняється на досягнутому. Така обставина людського характеру породжує непримиренний конфлікт із оточуючим світом, близьким людьми, самим собою і часто призводить до невиправних наслідків, які важко передбачити. Це не завжди під силу навіть досвідченим психологам, настільки велику роль у цих обставинах відіграє людський фактор. У будь-який момент банальна ситуація може вийти з-під контролю і продовжити розвиток зовсім не за сценарієм.

Існує стійка думка, що дівчина скоїла злочин, вирішивши отруїти Гриця, виключно через помсту невірному коханому. Однак обидві письменниці спростовують таку мотивацію вчинку своєї героїні, навіть доводять протилежне. Маруся Чурай Ліни Костенка не має нічого спільного з помстою, злочином. Вона за покликом душі художник, що служить своєму народові, адже її душа співає піснями народу. Вона здатна на страждання, на помсту - ні, тому і отруту героїня роману приготувала для себе, оскільки не могла більше складати пісні, зболіла душа хворіла від зради Григорія. «У тебе й мука піде у пісні»,-- каже одного разу Гриць Марусі. І цілком має рацію. Розуміє, відчуває, що для Марусі піти на угоду з власною совістю, змусити себе забути про Грицеву зраду й стати з ним під вінець -- означало б щось неможливе; неможливе -- бо неприродне для неї.

В основі поетичного твору Ліни Костенко також лежить сюжет про зраду та про покарання за цей тяжкий гріх. У творі Ліни Костенко отруєння Гриця - трагічна помилка, непорозуміння: героїня підготувала зілля для себе, а хлопець (там він не одружений, а тільки наречений) випадково випив. Доведена до відчаю, Маруся спробувала накласти на себе руки і кинулася із греблі у Ворсклу, але була врятована Іваном Іскрою, хлопцем, що безнадійно, без відповіді був закоханий у неї.

Не раз людська підлота, заздрість, підступність, користолюбство трощили, нищили людські долі, топтали ніжний цвіт почуття. І через це пройшла Маруся: безвольний коханий Григорій Бобренко, що під впливом хижої й владолюбної матері залишає дівчину, в яку був закоханий іще з дитинства і з якою разом виріс, і бере собі за дружину Ганну (Галю) Вишняк.

Маруся, що чекала Гриця з походу, зберігаючи йому кришталеву вірність, у розпачі звертається у своїх піснях то до Бога, то до людей, то до зрадливця - коханого, але долі повернути не може.

А Гриць, не зважаючи на одруження, далі продовжував до неї ходити, люблячи, але знаючи, що за дружину не візьме, бо не дозволить мати. І неможливість розплутати цей божевільний клубок людських стосунків і почуттів змушує Марусю до останнього, відчайдушного кроку - одним вчинком знищити причину своїх і його страждань. Так подає трагічні обставини нещасливого кохання Л. Костенко.

В свою чергу О. Кобилянська картину отруєння Гриця залишає поза сюжетом твору. А читача приводить до думки, що Тетяна власноручно зібрала зілля і отруїла Григорія, помстившись коханому за зраду. Недаремно ж письменниця дає їй прізвисько Туркиня. Вона запальна, рішуча, здатна на високі почуття, не розуміє брехні, не прощає зради і сама також гине.

У повісті О. Кобилянської Гриць має дві душі, «що в нім, ніби від часу до часу пробудившись, поборюють себе. Одна непостійна, тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда й вдатна. До доброго тягне Гриця, до красного, до любові..., а передовсім до свободи, широкої, безмежної, як крилатії ліси по верхах, як бистрії ріки там, в долах» [18, 28].

Тетяна, вирощена матір'ю без будь-яких обмежень, окрім власної совісті, полонила Гриця не тільки своєю гордістю, красою та щирістю, а й змусила його самого відчути себе іншим, вільним, з високо піднятою головою, чистим серцем. Хлопець поряд із нею відчуває себе благородним, кращим, ніж є, і Тетянине кохання це ніби підтверджує, адже дівчина любить, не помічаючи справжнього обличчя свого обранця, виправдовуючи його в усьому. Однак швидко таке життя починає обтяжувати Гриця, прозаїчне бере верх над ліричним у його особистості, йому набридає Тетянина екзальтованість, вир її почуттів, йому хочеться спокою, він втомився від польоту. А душа Тетяни в польоті завжди, вона народжена для цього. Тож не дивно, що Гриць знову схиляється до Настки, приземленої, звичної, зрозумілої. Настка є втіленням звичайного сільського способу життя, світосприйняття впорядкованого, поміркованого. Але саме до такого життя він звик до, закорінився в ньому через любов до своїх названих батьків, тому Гриць неспроможний обрати для себе якийсь спосіб життя, як неспроможний він обрати якусь одну дівчину.

...