"Сказання про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею": структура та джерела

Размещено на http://www.allbest.ru/

«сказання про перемогу князя костянтина острозького під оршею»: структура та джерела

О.В.Русина

Розглядається одна з літературних пам'яток, присвячених битві під Оршею та перемозі князя Костянтина Острозького (1514 р.). Твір, про який ідеться, становить частину так званого Волинського короткого літопису, уперше надрукованого 1836 р. Попри доволі тривале перебування в науковому обігу, він і досі недостатньо досліджений, як і «Сказання...», що міститься в його складі. Аналізуються літературні джерела останнього та світогляд анонімного автора. Робиться висновок, що текст твору не дає вказівок на суспільне середовище, в якому його було створено.

Ключові слова: Велике князівство Литовське, битва під Оршею, Острозький, Волинський короткий літопис, панегірик.

Битва під Оршею (нині -- райцентр у Вітебській обл., Білорусь) являла собою один із ключових моментів литовсько-московської війни 1512--1522 рр., що в її основі була боротьба за повернення до складу Великого князівства Литовського Сіверщини, захопленої Іваном ІІІ у 1500--1503 рр. Переконлива перемога над московитами, здобута військами на чолі з гетьманом Костянтином Івановичем Острозьким 8 вересня 1514 р., суттєво не вплинула на перебіг воєнних дій Зокрема литовцям не вдалося відвоювати захоплений Василем III у липні того ж таки року Смоленськ (хоч він і залишився єдиним територіальним здобутком Москви у війні 1512-- 1522 рр.). Загалом дослідники не одностайні в оцінці масштабів і наслідків битви, яку сучасники прямо називали «великою»., проте принесла звитяжцеві лаври національного героя. Його, зокрема, виславляє «Сказання про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею», що складається з опису битви й панегірика гетьманові.

При цьому слід констатувати, що цей твір, попри акцентований М.Грушевським «визначний -- при загальній бідності нашого матеріалу -- літературний інтерес» Грушевський М. Історія української літератури. -- Т.5. -- Кн.1. -- К., 1995. -- С.202. М.Грушевський не зробив помітного внеску у вивчення твору, зате майже повністю надрукував його текст у своїй книзі (с.202--205). Задля зручності ми також подаємо «Сказання...» після тексту нашої статті (у спрощеній транслітерації й з виправленням явних описок -- див. додаток №1)., ще й досі не став предметом ґрунтовного наукового дослідження. А між тим йому належить особливе місце серед синхронних літературних пам'яток, які прославляють згадану подію. Ті, у переважній своїй більшості, з'явились у Кракові й були орієнтовані на смаки та політичні запити королівського двору, виступаючи як елемент масштабної пропаґандистської кампанії, організованої володарем Польщі й Литви Сиґізмундом I Див. докл.: Граля И. Мотивы «оршанского триумфа» в ягеллонской пропаганде // Проблемы отечественной истории и культуры периода феодализма: Чтения памяти В.Б.Кобрина. -- Москва, 1992. - С.46-50.. Що ж до «Сказання...», то це -- пам'ятка православної книжності. Вона дійшла до нас у складі Супрасльської літописної збірки Збірку повністю надруковано: Супрасльская рукопись, содержащая Новгородскую и Киевскую сокращённые летописи. -- Москва, 1836. Текст «Сказання.» міститься тут на с.149-154., котра нині зберігається у фондах Російського державного архіву давніх актів (Москва; ф.181, оп.1, ч.1, №21/26). Це була складова давнішого конволюта, відомого за описом бібліотеки Супрасльського монастиря 1557 р. як «книга Царственник з летописц[ем]» Владимиров П.В. Обзор южнорусских и западнорусских памятников письменности от ХІ до XVII ст. // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца. -- Кн.4. -- К., 1890. -- С.138--139; Тиховский Ю. Так называемая «Краткая Киевская летопись» // Киевская старина. -- 1893. -- №9. -- С.373--374; Щавинская Л.Л. Литературная культура белорусов Подляшья XV--XIX вв.: Книжные собрания Супрасльского Благовещенского монастыря. -- Минск, 1998. -- С.32, 130. Зауважимо, що згаданий конволют з'явився в бібліотеці монастиря до 1532 р., коли його архімандритом став Сергій Кимбар. Див. докл.: МорозоваН., Темчин С. Древнейшие рукописи Супрасльского Благовещенского монастыря (1500--1532 гг.) // Z dziej6w monasteru Supraskiego. -- Вт^йэк, 2005. -- S.130. -- №17..

Сама збірка також складається з двох частин. Перша - це список так званого літопису Авраамки Див.: Кобяк Н.А., Морозова Н.А., Турилов А.А. Кириллические рукописные книги XV-- XIX вв. в собраниях фондов 21 и 22 БАН Литвы // Krakowsko-wilenskie studia slawistyczne. -- Т.2. -- Krak6w, 1997. -- 8.75--79 (опис Віденського списку, який уважають подеколи оригіналом літопису Авраамки); Бобров А.Г. Новгородские летописи XV века. -- Санкт-Петербург, 2001. -- С.229--233. Слід зауважити, що останніми роками уявлення про роль писаря Авраамки у створенні цього літопису зазнали суттєвих коректив (див. передмову Б.М.Клосса до репринтного перевидання пам'ятки: [Електронний ресурс]: http://litopys.org.ua/psrl3235/lytov33.htm).. У ньому бракує хронографічного початку й він, як і Толстовський список цього літопису (Російська національна бібліотека, Санкт- Петербурґ, ОСРК, F.IV.156), переривається на опису погрому Москви ханом Тохтамишем (1382 р.). Другий літопис відзначається значно складнішою структурою. При виданні Супрасльського збірника в 1836 р. його охрестили Київським скороченим (сама пам'ятка назви не має) У літературі за автентичну назву літопису подеколи видається виділений кіновар'ю заго-ловок його першої статті (862 р.): «Начало рускых князей Рускаго княженья». Помилковість та-кої інтерпретації зауважував ще Ю.Тиховський (див.: Тиховский Ю. Так называемая «Краткая Киевская летопись». -- С.365).. Цікаво, що аналогічним найменуванням цієї пам'ятки оперував М.Карамзін, який ознайомився з нею задовго до опублікування Супрасльської збірки. Описуючи перебіг битви під Оршею, він зауважував у примітках до сюжету: «У мене є короткий Київський сучасний літописець, котрий дивним чином славить Острозького за цю перемогу» Карамзин Н.М. История государства Российского. -- Т.7. -- Санкт-Петербург, 1819. -- Примечания. -- С.33.. Тож склалася думка, що саме М.Карамзін став автором цієї назви.

М.Грушевський акцентував її конвенційний характер: «Так назвав сю літописну збірку М.Карамзін, і під цією назвою вона зосталась і досі; хоч її київське походження дуже сумнівне, і тому ся назва часом береться в лапки, але за браком іншої короткої влучної назви, вона й досі вживається в літературі» Грушевський М. Історія української літератури. -- Т.5. -- Кн.1. -- С.197.. Тож історик цілком поділяв позицію тих дослідників, котрі ще на рубежі XIX-- XX ст. констатували, що назва «Київський скорочений літопис» практично не відповідає змісту та не вказує на місце створення пам'ятки Тиховский Ю. Так называемая «Краткая Киевская летопись». -- С.365; Арнаутов В.А. «Киевская» летопись Супрасльского сборника: (К вопросу о смоленском летописании) // Известия Отделения русского языка и словесности императорской Академии наук: 1909 г. -- Т.14. -- Кн.3. -- Санкт-Петербург, 1910. -- С.1--2..

У компілятивній частині цього твору (яку М.Присьолков визначив як вибірку звісток із Новгородського п'ятого літопису 862--1461 рр. з трьома додатковими записами за 1453, 1483, 1491 рр. Присёлков М.Д. Летописи Западной Украины и Белоруссии // Учёные записки ЛГУ. -- Ленинград, 1941. -- №67: Серия ист. наук. -- Вып.7. -- С.22--23. Див. також передрук цієї статті: Присёлков М.Д. История русского летописания XI--XV вв. -- Санкт-Петербург, 1996. -- С.300--301. Про Новгородський п'ятий літопис див.: Бобров А.Г. Новгородские летописи XV века. -- С.218--224.) простежується виразний інтерес до історії Смоленська. Цього ж міста стосуються й фінальний запис літопису про його взяття Василем ІІІ, зроблений по живих слідах події, і «Сказання...» про спровоковану цим битву під Оршею (хоча обидва факти помилково датовано 1515 р.). Решта ж наявних у літопису ориґінальних звісток, що охоплюють кінцеві десятиліття XV ст., торкається, головним чином, подій на Волині (хоч літописець не обійшов і значно масштабніші за історичним виміром явища). М.Грушевський, чуючи в них «голос волинця», навіть припускав, що йдеться про «записки, що походили з двору князів Острозьких» Грушевський М. Історія української літератури. -- Т.5. -- Кн.1. -- С.198--199. Складно ска-зати, чому М.Присьолков угледів у них «спробу місцевого київського літописання» (див.: Присёлков М.Д. Летописи... -- С.23; Его же. История... -- С.301). Куди більш зрозумілий його ви-сновок про приреченість таких спроб, націлених на збереження національної ідентичності, «за умов литовсько-польського володарювання», «тяжкого політичного пригноблення» й відсутності «безперервно існуючого політичного російського центру» (див.: Присёлков М.Д. Летописи... -- С.24; Его же. История... -- С.302). Справа в тому, що видання, де побачила світ стаття М.Присьолкова, було приурочене до річниці «визволення» «братніх народів Західної України і Західної Білорусії» від «гноблення панською Польщею» і їх приєднання до «великої сім'ї народів, які будують своє щасливе життя під яскравим сонцем Сталінської Конституції» (17 вересня 1940 р.)..

Не дивно, що згодом відомий дослідник літописання Великого князівства Литовського М.Улащик перейменував цей літопис на «Волинський короткий» Улащик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. -- Москва, 1985. - С.52-54.. Він же видав його у складі корпусу білорусько-литовських літописів Летописи белорусско-литовские // Полное собрание русских летописей (далі -- ПСРЛ). -- Т.35. -- Москва, 1980. -- С.118--127. «Сказання.» міститься тут на с.125--127., що, у принципі, не видається коректним: походячи з теренів Литовської держави, зазначена пам'ятка типологічно та структурно не має з ними нічого спільного. Крім цього, убачаючи в літопису цілком ориґінальний твір, М.Улащик не зауважив, що перша його частина має не тільки компілятивній, а й вторинний характер, частково відтворюючи Толстовський список літопису Авраамки -- на що свого часу вказував М.Присьолков Присёлков М.Д. Летописи... -- С.22--23; Его же. История... -- С.300--301. Принагідно заува-жимо, що перевидання статті М.Присьолкова здійснене не надто якісно: випущено фраґменти ориґіналу, а в доданих упорядниками примітках трапляються помилки (зокрема переплутано Волинський короткий і Віленський літописи)..

Таким чином, запроваджена М.Улащиком назва також умовна та має безпосередній стосунок лише до комплексу записів за 1481--1500 рр., які й становлять самостійну пам'ятку літописання До них не належить запис про сонячне затемнення 1491 р., похідний із Толстовського списку літопису Авраамки. Трохи «звуженим» є розуміння питання Ю.Мициком, котрий подає 1487--1500 рр. як хронологічні рамки літопису (див.: Мицик Ю.А. Волинський короткий літопис // Енциклопедія історії України. -- Т.1. -- К., 2003. -- С.611). Не можна погодитися з дослідником і сто-совно того, що інтереси автора літопису були обмежені Волинню та Поділлям. Але він, без сумніву, має рацію, коли пов'язує створення пам'ятки з колом володимирського єпископа Вассіана.. До того ж вона не вповні витіснила попередню, «карамзінську». Навіть в академічних виданнях останніх років можна зустріти застарілий термін «Короткий Київський літопис» Історія української літератури у 12 т. -- Т.1: Давня література (X -- перша половина XVI ст.). -- К., 2013. - С.669.. Маємо й плутанину, спричинену перейменуванням пам'ятки. Так, в одній із праць, присвячених князеві Острозькому, В.Ульяновський спочатку цитує похвалу з «Короткого Київського літопису», а потім зауважує: «Так само величально описує ці подвиги гетьмана “Волинський короткий літопис”». Трохи нижче натомість повідомляється, що «великий панегірик К.І.Острозькому» з приводу перемоги під Оршею вміщує «Короткий Волинський літопис» Ульяновський В. Відоме і невідоме з біографії та діяльності князя К.І.Острозького // Острозька давнина: Дослідження і матеріали -- Вип.1. -- Л., 1995. -- С.26. Пор.: Його ж. До біо-графії князя К.І.Острозького // Середньовічна Україна. -- Вип.1. -- К., 1994. -- С.49..

Подібні твердження, звісно, помилкові. «Сказання...» дійшло до нас тільки в одному варіанті Щоправда в 1829 р. з літопису, який містить «Сказання...», було знято копію для митропо-лита Євгенія (Болховитинова), котрого цікавили сюжети, дотичні історії Києва. Однак на нього чекало розчарування («Киевских происшествий сверх находящихся в прочих летописях здесь очень мало, а больше литовских»). Нині ця копія зберігається в Державному архіві Курської обл. На ній є позначка про її подальше копіювання в Дерпті 1830 р. Докл. див.: Новикова О.Л. К истории изучения Супрасльского летописного сборника в первой трети XIX в. // Труды Отдела древнерусской литературы. -- Т.50. -- Санкт-Петербург, 1997. -- С.384--386.. При цьому воно написане з нового аркуша й іншим почерком, аніж попередній текст, і, за спостереженнями П.Владимирова Владимиров П.В. Обзор... -- С.139., має свої правописні й мовні особливості. Тож ідеться про самостійний літературний твір, технічно відділений від решти тексту записом-інструкцією про необхідність прикласти «к тым тетратем» ще шість «про запас на летописець».

Це, однак, не означає, що «Сказання.» можна інтерпретувати як просту приписку -- на рівні з наявною нижче нотаткою про візит до Супрасльського монастиря польського короля й великого князя литовського Сиґізмунда Авґуста (1543 р.) Супрасльская рукопись. -- С.155; Летописи белорусско-литовские. -- С.127 (М.Улащик по-милково датує цей запис 1544 р.).. Насправді воно невіддільне від загального літописного контексту. По суті, його автор розвинув і розширив коротку звістку про здобуття «славного великого града Смолнеска (sic!)», якою фактично закінчується літопис, включивши до свого «Сказання...» як фраґменти цієї звістки Тиховский Ю. Так называемая «Краткая Киевская летопись». -- С.365--366., так і її помилкову дату («Индикт 2, авгус[та] 1 день, в лето 7023 году» = 1515 р.) Див.: Арнаутов В. «Киевская» летопись Супрасльского сборника... -- С.34. У виданні М.Улащика коротка звістка про здобуття Смоленська чомусь датується 1514 р. (див.: Летописи белорусско-литовские. -- С.125).. Окрім цього, кінцівка панегірика Острозькому явно перегукується с короткою заздравицею йому та його братові Михайлові, що міститься в літопису трохи вище -- у сюжеті, присвяченому боротьбі князів із татарськими нападами на Волинь та Полісся («Сим же правоверным княземь даруй Г[оспод]и многолетноє здравіє и укрепи десницю их и грозны их сотвори супостатам нашим, да прославим тя, єдиного Бога и человеколюбца») Супрасльская рукопись. -- С.145; Летописи белорусско-литовские. -- С.124..

Слід зауважити, що панегірик Острозькому помічений у рукопису кіноварною припискою «Се похвалу (sic!) гетману» Супрасльская рукопись. -- С.152. У виданні М.Улащика цієї приписки немає.. Ця маргіналія дає нам оригінальну назву другої частини «Сказання.». Саме ж воно фіґурує в літературі під різними назвами: «Повість про перемогу князя Острозького під Оршею і похвальне слово йому», «Сказання про перемогу під Оршею над Москвою» (з похвалою князю Острозькому), «Похвала гетьману Острозькому», «Оповідь про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею», «розлоге й барвисте оповідання про перемогу Костянтина Острозького», «опис Оршанського бою і похвала». Без сумніву, таке розмаїття термінів по-своєму відбиває брак інтересу до цієї пам'ятки й певних засад в її вивченні.

Радянська історіографія практично іґнорувала це джерело, що доволі природно, зважаючи на політичні погляди автора цього твору. У «Сказанні.» їх задекларовано цілком експліцитно. Великого князя московського Василя III представлено тут як клятвопорушника, пойнятого бажанням захопити чужі землі -- Сиґізмундову «о[т]чину и дедину». Той, захищаючи «свою правду», виряджає проти московитів свого «славного и великоумного гетмана» Костянтина Острозького. Князь, завдавши відчутної поразки ворожому військові, «церкви божьи христианьскии и многых мужей и жон от их насилованья оборонил».

Таким чином, із погляду анонімного автора «Сказання.», захисником православних у Великому князівстві Литовському був князь Острозький, відправлений на війну своїм іновірним «господарем». Натомість московський «государ», демагогічно маніпулюючи гаслом захисту своїх єдиновірців, становив для них, по суті, головну загрозу. Наприкінці панегірика князеві Острозькому йому адресується побажання: «Как ныне побил силу великую московскую, абы так побивал сил[ь]ную рать татарскую, проливаючи кров[ь] их бесурменьскую!» В іншому місці «Сказання...» натрапляємо на менш виразне прирівнювання московитів до «невірних». Віддаючи шану гетьманові «з храбрыми рыцери» за те, що вони «многыи замкы сто- лечныи и места славныи Великого княжества Литовского и Руского привпокоили есте», автор зауважує: «Прировнани есте великым, храбрым рыцерем славнаго града Родоса, которыи иж своим мужством многии замки христианьскии от поганьских рук впокоины чинять»..

Зрозуміло, що подібний світогляд не вписувався в москвоцентричну парадигму, панівну в радянській науці. Тож не дивно, що, скажімо, у 1980-х рр.

українські дослідники при перевиданні фраґментів Волинського короткого літопису повністю випустили «Сказання.. ,» Українська література XIV--XVI ст. -- К., 1988. -- С.85--87. Цей пропуск особливо помітний на тлі відтворення в публікації сюжетів, дотичних боротьби Костянтина й Михайла Острозьких із крим-ськими татарами й турками (хоча коротку заздравицю князям тут чомусь також випущено). Загалом у цьому виданні принципи відбору літописних звісток доволі специфічні: скажімо, із-поміж церков-них сюжетів «пощастило» лише епізоду з загибеллю (від рук тих-таки татар) митрополита Макарія. Зауважимо також помилковість наявної в коментарях (с.533) інформації стосовно того, що «Короткий Київський літопис» (званий нібито також Супрасльським) потрапив до Супрасльського монастиря в 1530-х рр.: як уже відзначалося вище, відомо лише, що це сталося до 1532 р., а згаданий панегірик Острозькому пов'язувався фахівцями з якимись його абстрактними «перемогами» Ковальский Н.П., Мыцык Ю.А. Украинские летописи // Вопросы истории. -- 1985. -- № 10. -- С. 83.. Так само природно й те, що в пострадянській білоруській та українській літературі «Сказання.» неодноразово цитувалося Утім першим про нього, здається, «згадав» московський дослідник Б.Флоря, контекстно розглянувши задеклароване у «Сказанні...» «вороже ставлення значної частини українських і білоруських феодалів до Російської держави» (див.: Пашуто В.Т., Флоря Б.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. -- Москва, 1982. -- С.174). Згодом його позицію акцентував С.Думін (див.: Думин С.В. Другая Русь (Великое княжество Литовское и Русское) // История Отечества: люди, идеи, решения: Очерки истории России IX -- начала XX в. - Москва, 1991. - С.120-121)..

Проміжна між двома цими дискурсами позиція літературознавця Ю.Пелешенка, чия праця, присвячена українській ораторській та агіографічній прозі XIV--XVI ст., з'явилась у 1990 р., саме наприкінці ґорбачовської «перебудови» й напередодні розпаду СРСР. Побіжно проаналізувавши «Сказання.» та згадавши про звернений до князя заклик «побивать» татар, дослідник інтерпретує цю фінальну фразу у суто радянському дусі: мовляв, автор твору пропонує Острозькому «спрямувати свою силу не на братню єдиновірну московську землю, а на татарів», і цим він нібито нагадує Григорія Цамблака, котрий у «Житії Стефана Дечанського», «засуджуючи братовбивчу війну між сербами й болгарами, устами свого героя пропонує йти війною «на варвари [.], а не на Христове люди» Пелешенко Ю.В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози кінця XIV -- початку XVI ст. -- К., 1990. -- С.87. Відзначимо також переконаність дослідника в тому, що укла-дач «Сказання.» «добре знав як своїх попередників у слов'янському письменстві, так і переклад-ну літературу». Утім Ю.Пелешенко не наполягав на запозиченні вказаного мотиву, як і низки інших, з творів Г.Цамблака -- для нього очевидна лише «певна спільність у ставленні до традицій у літературі та світосприйманні цих двох авторів» (див.: Там само)..

Як би там не було, у подальшому українських дослідників, опріч суто політичних аспектів «Сказання.», цікавив його образно-метафоричний ряд -- точніше те, чого йому не вистачало. А бракувало «Сказанню.» інформації про генеалогію Костянтина Острозького, будь-яких згадок про Київську Русь, паралелей із давньоруськими князями -- тобто всього того, що історики знаходили в панегіриках, адресованих синові князя -- Василеві-Костянтинові Острозькому, відомому меценатові й ревнителеві православ'я в Литовській державі.

Звідси робився висновок, що в родині Острозьких інтерес до Давньої Русі був «інновацією» другої половини XVI ст. Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine. -- New York, 2004. -- P.154--156 (укр. вид.: Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. -- К., 2006. -- С.204--206). Пор. із критичними заувагами: Ульяновський В. Генеалогія княжого роду

Острозьких: проблеми конструювання та реконструкцій // Генеалогія: Зб. наук. праць. -- Вип.1. -- К., 2013. -- С.329--330. Не заперечуючи цей умовивід, хочемо все-таки наголосити, що нам не здається абсолютно коректним зіставлення творів, котрі вийшли з-під пера панегіристів, наближених до князівської сім'ї, і «Сказання...» невідомого походження, про автора якого можна впевнено сказати тільки те, що він був сучасником Костянтина Острозького, ставився до «славного гетмана» з неабияким пієтетом і бажав йому на майбутнє «здоровья и счастья».

Це надає особливої ваги питанню про «творчу кухню» безіменного книжника, котра, здається, ніколи не привертала увагу фахівців. Назагал літературознавці й історики вбачали у «Сказанні.» хіба що епічні мотиви, споріднюючи його зі «Словом о полку Ігореве», билинами й українськими думами Тиховский Ю. Так называемая «Краткая Киевская летопись». -- С.371--372; Грушевський М. Історія української літератури. -- Т.5. -- Кн.1. -- С.208, 249--250; Пелешенко Ю.В. Розвиток укра-їнської ораторської та агіографічної прози... -- С.87. Цікаво, що з тим-таки «Словом» у літера-турі зближували інший твір, присвячений Оршанській битві -- невелику поетизовану оповідь псковських літописів, написану з промосковських позицій (див.: Карамзин Н.М. История госу-дарства Российского. -- Т.7. -- Примечания. -- С.32--33; Ярушевич А. Ревнитель православия, князь Константин Иванович Острожский (1461--1530) и православная литовская Русь в его время. -- Смоленск, 1896. -- С.134). Ця оповідь має виразні текстуальні паралелі із «Задонщиною» (див.: Салмина М.А. Рассказ о битве под Оршей Псковской летописи и «Задонщина» // «Слово о полку Игореве» и памятники Куликовского цикла: К вопросу о времени написания «Слова». -- Москва; Ленинград, 1966. -- С.524--525).. Крім того, більшості видавалося зрозумілим, що у «Сказанні.» князь Костянтин Острозький порівнюється з деякими із героїв «Александрії» -- перекладного роману про Александра Македонського, дуже популярного в добу середньовіччя та раннього нового часу Цікаво, що певну «відсилку» до діянь Александра Македонського містить і живописний образ Оршанської битви, створений у першій третині XVI ст. (докл. див. додаток №2 до нашої статті).. Однак до ґрунтовнішого вивчення цього питання так і не дійшло.

Здійснений нами аналіз продемонстрував, що автор «Сказання.» був знайомий із так званою Сербською «Александрією», яка з'явилася в Русі в XV ст. Наявна у «Сказанні.» згадка про міфічну «реку Арсинорскую» прямо вказує на використання книжником тексту Сербської «Александрії», де ця ріка фіґурує як місце зіткнення об'єднаних сил царів Дарія й Пора з військом Александра Македонського Александрия: Роман об Александре Македонском по русской рукописи XV в. -- Москва; Ленинград, 1965. -- С.34--35.. При цьому стверджується, що Острозький, «великий гетман» короля Сиґізмунда, уподібнився до «великого гетмана царя Александра Македонского» Антіоха, коли, опинившись у «Днепра под Оршою», побачив, що річку буде непросто перейти («быс[ть] не борзо преходимъ путь водный»).

Однак, усупереч логіці, поданий далі опис тактики князя стосується іншого епізоду Сербської «Александрії» - форсування воїнами Александра міфічної річки Алфолон (Анфілон). Героєм цього сюжету був не Антіох, а македонський полководець Філон, котрий, переслідуючи військо царя Пора, з'ясував, що водна перешкода «непреходна есть конскыми ногами». Далі ранні списки Сербської «Александрії» подають малозрозумілий опис переправи: «[.] предние свалишася (варіанти: исквасише се, сквасишася), а задние, яко по суху, преидоша» Александрия: Роман об Александре Македонском по русской рукописи XV в. -- С.51, 246.. Він повністю запозичується автором «Сказання...»: «[...] пръвии сквасишася, а последний, яко по суху, преидоша».

Зрозуміти цей сюжет дають змогу пізні списки Сербської «Александрії». Так, у списку XVII ст., близькому до вихідного тексту даного твору, роз'яснюється, що воїни Філона попросту витіснили річку: «Филон со всем воиском удари в реку и сию из места изгнаша на поле пред ними» Памятники литературы Древней Руси: Вторая половина XV в. -- Москва, 1982. -- С.124.. В іншому пізньому списку «Александрії» війська «выбили конными ногами воду на поле из реки» Гаєвський С. «Александрія» в давній українській літературі. -- К., 1929. -- С.57..

Однак поєднання двох різних епізодів життєпису Александра в тексті «Сказання.» (якщо тільки воно не є наслідком дефектності списку «Александрії», яким користувався укладач) залишається незрозумілим за своїми інтенціями. Характерно, що воно веде до явної та грубої помилки: Антіох керує переправою не «храбрых македонян», а «войска персидского». Пояснення цього непорозуміння полягає в тому, що Філон, котрий, між іншим, згадується лише у Сербській «Александрії», фіґурує в її тексті як намісник Александра в Персії після поразки Дарія; відповідно на допомогу Александрові в боротьбі з Пором він прибуває «от Персиды» Александрия: Роман об Александре Македонском по русской рукописи XV в. -- С.51..

Слід зауважити, що використання текстуальних елементів Сербської «Александрії» при описуванні батальних сцен у східнослов'янській писемній традиції не є безпрецедентним. Так, її вплив доволі відчутний у «Сказанні про Мамаєве побоїще», куди потрапили не просто окремі цитати, а цілі сюжетні лінії «Александрії» (дії засадного полку, перевдягання Александра й Антіоха, перелік поганських богів тощо) Докл. див.: Петров А. «Свеча загорелась сама собой.»: Память о Куликовской битве в идео-логии Российского государства XV--XVI вв. // Родина. -- 2003. -- №12. -- С.101--102..

У нашому випадку такі запозичення мали доволі обмежений, «точковий» характер, і їх непросто довести. Скажімо, можна лише припустити, що адресоване князеві звернення «честная и велеумнаа главо»/«пречестная и премудрая главо» має у своїй основі звернення Александра Македонського до Аристотеля («многочестная и мудрая главо» Александрия: Роман об Александре Македонском по русской рукописи XV в. -- С.64.). При цьому варто нагадати, що у своєму «Слові про закон і благодать» Іларіон звертався до князя Володимира: «Честная главо» Древняя русская литература: Хрестоматия. -- Москва, 1980. -- С.31. Цю паралель слушно за-уважив коментатор «Історії української літератури» С.Росовецький (див.: Грушевський М. Історія української літератури. -- Т.5. -- Кн.1. -- С.250)..

Як би там не було, автора «Сказання.» навряд чи можна назвати майстерним та послідовним у створенні образної системи. Порівнюючи Костянтина Острозького зі славним «гетманом» Александра Македонського Антіохом, він паралельно знаходить у ньому риси («мужества крепость») повержено- го Александрового недруга - «великого царя индийского Пора, котрому ж многи цари и князи противни быти не могоша». Водночас йому приписується «мужества храбрость» володаря Вірменії Тиґрана II Великого, котрий воював з Антіохом ХІІІ: «И тако мужства ти храбрость подобна Тигранису, царю арменскому, о котром же премудрый философ Фролос от Ливия пишеть: при- шедши Тигранис, царь арменский, и сьсеклъся съ Антиохом и измог войско єго и самого из града выгнал, Антиоху бьжавшу пред ним в Перскую сторону».

При цьому, як бачимо, автор «Сказання...» посилається на «Фролоса», під яким слід розуміти римського історика Луція Аннея Флора, укладача компен- діуму праць Тита Лівія під назвою «Епітоми» Відзначимо, що «Фролос» не був ідентифікований М.Улащиком у здійсненому ним ви-данні Волинського короткого літопису -- тобто в іменному покажчику до 35-го тому «ПСРЛ». Загалом у цьому індексі чимало огріхів (скажімо, тут «співіснують» такі літописні персонажі, як «Гольшанський Семен Юрійович» і просто «Семен Юрійович»; «Монтигирдович Петро Янович» і «Янович Петро»). Не бракує помилок і у самому тексті літопису.. Насправді, однак, наш книжник не був знайомий із цим твором: дану звістку він почерпнув з 8-ї книги «Хроніки» Іоанна Малали, дещо її видозмінивши й скоротивши: «С славою възвратися Скипион в Рим, якоже премудрыи Флорос спамятова от Лувия премудраго книг [.] Тигранис некто именем, царь армениск, пришед, сечеся с Антиохом великым сечем. И одоле Антиоху Тигранис, прия Антиохию, град великыи, и царство их все взя, еже име. Бежавшу сему царю Антиоху в Прьскою страну» Истрин В.М. Хроника Иоанна Малалы в славянском переводе. -- Москва, 1994. -- С.226, 249; Летописец Еллинский и Римский. -- Т.1: Текст. -- Санкт-Петербург, 1999. -- С.189..

Зауважена нами паралель ніколи не відзначалася фахівцями, котрі помічали в тексті «Сказання.» хіба що зіставлення Костянтина Острозького з персонажами «Александрії». Це уподібнення підштовхнуло М.Грушевського до висновку, що в даному творі «мотиви сучасної рицарської повісти» переважають над християнською риторикою Грушевський М. Історія української літератури. -- Т.5. -- Кн.1. -- С.208..

Проте, з одного боку, не слід забувати, що Сербська «Александрія» традиційно вважається «християнською переробкою» роману Псевдо-Каллісфена. З іншого боку, у «Сказанні.» маємо низку посилань на церковну літературу: на «слово пророческое» (хоча цитується, власне, одне з соборних апостольських послань - Якова (4:6) або Перше Петра (5:5)), «слово святого отца Ефрема» («Слово про воскресіння мертвих» Єфрема Сиріна), «слово пророка Исайи, сына Амосова». Серед наявних у тексті цитат віднаходимо афоризм про «тайну цареву», присутній в іншому зразку панегіричної прози з теренів Великого князівства Литовського -- «Похвалі Вітовту» Маємо на увазі пам'ятку, збережену у складі білорусько-литовських літописів короткої ре-дакції. Створення цієї версії «Похвали...» зазвичай відносять до 1429--1430 рр. (див.: Летописи белорусско-литовские. -- С.58--59, 75--76, 108--109). Наявність у «Сказанні.» даної цитати трак-тується фахівцями як результат знайомства його автора з білорусько-литовськими літописами (див.: Пелешенко Ю.В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози... -- С.86) або ж як пряме наслідування «Похвалі Вітовту» (див.: Siemianczuk A. Latopisy o bitwie pod Orsz^ // Mowi^ wieki. -- 2014. -- №9. -- S.73). Утім, цьому припущенню виразно суперечить пряма вказівка авто-ра на його джерело, не назване в «Похвалі Вітовту». Гадаємо, ідеться радше про певний топос літератури «величального» спрямування. До речі, у «Похвалі Вітовту» також використано твір про подвиги Александра Македонського -- так звану «Хронографічну Александрію» (докл. див.: РусинаЕ. Литературные памятники XV--XVI вв.: наблюдения и заметки // Studia Historica Europae Orientalis / Исследования по истории Восточной Европы. -- Вып.7. -- Минск, 2014. -- С.190--191). (щоправда з посиланням не на біблійне першоджерело (Книгу Товіта 12:7), а на «великого Нифонта», тобто на «Житіє Нифонта Констанцського» Ю.Пелешенко чомусь послідовно називає його «Нифонтом Константинопольським» (див.: Пелешенко Ю.В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози... -- С.86; Історія

української літератури у 12 т. -- Т.1. -- С.670), а А.Семенчук навіть перетворила цього кіпрсько-го єпископа на константинопольського патріарха (див.: Siemianczuk A. Latopisy o bitwie pod Orsz^. -- S.73). або на «Слово святого отця Нифонта до вірних» у складі популярної збірки «Ізмарагд»). Крім того, воєнний тріумф Костянтина Острозького порівнюється в тексті «Сказання...» з вражаючим за масштабами подвигом одного зі старозаповітних героїв -- «сына Ровоамова Авии», царя Юдеї.

Цей персонаж не є широковідомим. І, скажімо, один із дослідників чомусь ототожнює Авію з воїном царя Давида Аві-Албоном, або Авіелем (2 Цар. 23:31) Саучанка С. Маскоускі свет вачыма Русі XVI--XVII ст. // Беларускі гістарьічньї агляд. -- Т.14. - Сш.1/2. - Мінск, 2007. - С.27-28.. Натомість інший, В.Ульяновський, аналізуючи вказане порівняння, упевнено стверджує, що «біблійний Авія, син Ровоама, онук Соломона (Мф. 1:7; 3 Цар. 14:31, 15:1-8) у канонічному тексті Святого Письма не прославлений як великий воїн і переможець 500 тис. воїнів в один день. Цей образ, вочевидь, має апокрифічне походження або ж автор сплутав біблійних героїв. Саме в цьому біблійному прикладі “ерудиція” підвела автора літопису, що навряд чи помітили його сучасники» Ульяновський В. «Славний для всіх часів чоловік»: князь Костянтин Іванович Острозь-кий. -- Острог, 2009. -- С.9. Те саме стверджується і в іншій праці цього автора (див.: Його ж. Князь Василь-Костянтин Острозький: Історичний портрет у галереї предків та нащадків. -- К., 2012. -- С.159). Власне, перша книжка В.Ульяновського повністю й без змін увійшла до складу другої -- так що надалі не бачимо сенсу в такому «подвійному» цитуванні..

Насправді ж «ерудиція» підвела самого В.Ульяновського: адже у Другій книзі Параліпоменон (13:17) маємо оповідь про те, як, воюючи з ізраїльським царем Єровоамом, Авія побив «п'ятсот тисяч чоловік відбірних». Цей епізод і використовується в літопису: згідно з його текстом, Авія знищив «за един день пятьсот тысяч», а князь Острозький як його героїчний «наследник» за «3 годины на осмъдесят тисяч побил». Характерно, що кількість загиблих московитів оцінюється цифрою, котра фіґурує в більшості джерел польсько-литовського походження (у літопису її наведено двічі) У цьому зв'язку незрозуміла заувага М.Грушевського: «Гіперболічне число побитих Острозьким москвичів переносить реальну історію Оршанського побоїща в площину баснослов- них подвигів героїв лицарських романів» (див.: Грушевський М. Історія української літератури. -- Т.5. -- Кн.1. -- С.208)..

Однак використання автором «Сказання.» Другої книги Параліпоменон має не тільки «кількісний» аспект. Справа в тому, що у слов'янській писемній традиції книги Параліпоменон були невідомими аж до появи так званої Геннадіївської Біблії (1499 р.) -- першого повного біблійного кодексу, створеного за ініціативи новгородського архієпископа Геннадія Алексеев А.А. Текстология славянской Библии. -- Санкт-Петербург, 1999. -- С.154, 197.. До того ж слід мати на увазі, що підготовка цієї Біблії була суто богословським починанням: не передбачалося її копіювання та розповсюдження (й саме тому вона збереглася лише в кількох списках різного ступеня повноти) Зауважимо, що один з її списків, привезений із Москви М.Гарабурдою, став основою для підготовки Острозької Біблії (1581 р.).. Це нібито наштовхує на думку про зв'язок автора «Сказання.» з новгородськими клерикальними колами. Інше ймовірне пояснення полягає в можливості його знайомства з якоюсь вибіркою текстів із Геннадіївської Біблії. У цьому зв'язку слід пригадати гіпотезу митрополита Макарія (Булґакова) про копіювання окремих складових цього біблійного корпусу -- зокрема тих, котрі, як книги Параліпоменон, були перекладеними спеціально для Біблії з латинського ориґіналу (друкованої Вульґати) Макарий. История русской церкви. -- Кн.4. -- Ч.1. -- Москва, 1996. -- С.305.. Можливе й припущення, що автор «Сказання...» користувався збіркою мішаного типу, котра включала твори як світського, так і церковного характеру (згадаймо хоча б збірники Єфросина та Івашка Чорного). Однак, найвірогідніше, він усе-таки не був знайомий із Другою книгою Параліпоменон -- так само, як і з «Епітомами» Флора. Дані про Авію можна було запозичити з небіблійного джерела (скажімо, той згадується у хронографічній частині Віленського списку літопису Авраамки Летописный сборник, именуемый Летописью Авраамки // ПСРЛ. -- Т.16. -- Санкт-Петербург, 1889. - Ст.13.).

У цілому, гадаємо, образно-метафоричний ряд «Сказання.» не розкриває світогляд і суспільне становище його творця В.Ульяновський стверджує, що автор «Сказання.» представив у ньому «православний век-тор порівнянь із низкою історичних діячів світової історії» (див.: Ульяновський В. «Славний для всіх часів чоловік»:.. -- С.8). На жаль, нам так і не вдалося з'ясувати, що є питомо «православного» у зіставленні Костянтина Острозького з кількома античними та біблійними героями, а також з рицарями острова Родос. Вочевидь, дослідник далеко не завжди орієнтується у православних реаліях, адже, наприклад, уважає за можливе писати про «цілий конклав духовних осіб на чолі з митрополитом» (див.: Там само. -- С.25). Не погоджуємося й з тим, що анонімний книжник удався до «усіх можливих порівнянь великого гетьмана з постатями минулого». А твердження, що, вичерпавши запас історичних аналогій, він «постійно звертається до голови князя (“честная и велеумная главо”)», видається просто комічним (див.: Там само. -- С.48).. На нашу думку, не можна безапеляційно стверджувати, що автор був особою світською -- навіть якщо взяти до уваги спостереження М.Грушевського стосовно того, що мова його твору «сильно зближена до світської», а авторова орієнтація «цілком політична, а не церковна: москвичі для нього не одноцерковники, а політичні вороги; він пише зі становища литовського державного патріотизму, а не зі становища православної церкви» Грушевський М. Історія української літератури. -- Т.5. -- Кн.1. -- С.208. Утім М.Грушевський не трактував це питання однозначно -- на відміну від Ю.Тиховського, котрий, навпаки, убачав у творці «Сказання.» духовну особу (див.: Тиховский Ю. Так называемая «Краткая Киевская летопись». -- С.371). Сучасний дослідник білорусько-литовського літописання В.Чемерицький також схильний пов'язувати «Сказання.», як і весь Волинський короткий літопис, зі «серед-овищем православного патріотично налаштованого білорусько-українського духівництва» (див.: Вялікае княства Літоускае: Энцыклапедыя у двух тамах. -- Т.1 (А--К). -- Мінск, 2007. -- С.385)..

Упевнено можна відзначити інше -- те, що він був православним і, у певному сенсі, мав активну життєву позицію. У цьому переконує одне з «темних місць» його твору, котре не раз спантеличувало дослідників. Маємо на увазі твердження книжника про те, що за свої подвиги Костянтин Острозький гідний володіти «самим Божьим градом Иерусалимом», а не те що сидіти на «здешних великых столечных городах». Деякі фахівці вбачають у цій фразі натяк на «ірраціональну ауру довкола постаті князя» Яковенко Н. Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-- XVII ст. -- К., 2002. -- С.237--238., або давній епічний мотив «нагороди за подвиг містом» Грушевський М. Історія української літератури. -- Т.5. -- Кн.1. -- С.250., чи ж пряму декларацію права Острозького як «царственої особи» на престоли Литовської й Московської держав або лише на Литву Ульяновський В. «Славний для всіх часів чоловік»... -- С.9--10. Щоправда, нижче дослідник ствер-джує, що це вивищення князя «стосується лише особистих якостей та талантів Острозького, але не “божественного права” на владарювання, яке залишається за Жигимонтом та Василієм» (див.: Там само. -- С.49). Тож його позиція залишається абсолютно незрозумілою, а поєднання таких протилеж-них за характером думок дивує так само, як і різнобій у передачі однакових цитат (пор., напр., с.5, 11, 115) або імен (скажімо, Децій фіґурує у книзі В.Ульяновського в кількох різних «іпостасях»: як «Йодок Людвік Деціуш», «Юст Людвіг Децій», «Юст Людвік Деціус», «Йодок Людовік Децій» (с.5, 70--71, 81).. Останнє навряд чи можливо хоча б тому, що у «Сказанні...» всіляко вихваляється «великий», «славный» і «великославный» король Сиґізмунд I, а князь Острозький виступає лише як його вірний слуга, котрий діяв, керуючись «приказанием и наукой» свого государя, і зміг потішити його гучною перемогою. Відповідно наприкінці «Сказання.» йому також виголошується заздравиця: «Великославному господарю королю Жикгимонту Казимировичу буди честь и слава на векы, победившему недруга своего великого князя Василиа московского!».

На наш погляд, сутність згадки про «здешние великие столичные города» полягає в казусі 1522 р., коли Острозький, котрий уже тримав один «столичный» уряд (віленського каштеляна), став воєводою троцьким. Як відомо, це спричинило незадоволення литовських магнатів, які покликалися на обмеження, передбачені привілеєм 1413 р. (такі високі посади могли обіймати тільки католики, натомість князь був «схизматиком» і, крім цього, усіляко опікувався інтересами православної церкви). У ситуації, що склалася, Сиґізмунд мусив виправдовуватися заслугами Острозького й обіцяв надалі неухильно дотримуватися норм Городельського привілею. Гадаємо, саме до цього моменту й звертався укладач «Сказання.», стверджуючи право князя сидіти на «здешних великих столичных городах».

З іншого боку, ця репліка дає змогу відкоригувати час створення «Сказання.». Як правило, воно фіґурує у спеціальній літературі під тією ж датою, що й у тексті літопису: 1515 р. Однак з огляду на сказане вище, нам здається можливим змістити період його укладення на проміжок між 1522 і 1530 рр. (часом смерті князя) Білоруська дослідниця А.Семенчук уважає, що «Сказання.» побачило світ перед битвою з тата-рами на р. Ольшаниці, яка відбулась у січні 1527 р. (див.: Siemianczuk A. Latopisy o bitwie pod Orszq. -- S.73). На нашу ж думку, наявний у пам'ятці заклик «побивать рать татарскую», який А.Семенчук тлумачить буквально, не зв'язаний з історичною конкретикою, а має радше наслідувальний характер (див. вище, прим.24). Зауважимо також гіпотезу В.Арнаутова про створення «Сказання.» не пізніше 1521 р. (див.: Арнаутов В.А. «Киевская» летопись Супрасльского сборника... -- С.34).. Очевидно також, що, заочно полемізуючи зі супротивниками Острозького, автор «Сказання.» апелював до своїх співвітчизників у цілому, а не тільки до єдиновірців.

Загалом його твір навряд чи може служити джерелом даних про битву під Оршею 1514 р., однак він чимало говорить нам як про її сприйняття сучасниками, так і про способи ґлорифікації цієї події. Анонімний автор «Сказання.», ким би він не був, не відзначався, вочевидь, ані письменницьким хистом, ані широким літературним кругозором (віднайденим у нього Ю.Пелешенком), ані гаданою «історичною ерудицією» (яку розгледів В.Ульяновський). Та він, проте, намагався додати битві під Оршею історичних масштабів, а також вписати її в тодішній культурний контекст, піднісши до античних і біблійних аналогій.

Додатки

«Сказання про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею»

Индикта 2, августа 1 день, в лето 7023 году Василеи Ивановичь, великыи князь московскыи, преступив докончание и крестное свое целование, от меншаго на блъшее зло подвигнулся. Имеа ненасытную утробу лихоимениа, некоторыи городы, очину и дедину великаго славнаго господаря Жикгимонта, короля полского и великаго князя литовского и руского, княжати пруского, жомоитского и иных, почал поседати и славныи великыи град Смолнеск взял. Бо нет пущаго человеку, как въжделене чюжого имениа: и кроткаго и смиренаго немилостива и некротка чинить.

Оныи великославныи король Жикгимонт свою правду дръжал ему непорушно и невыступно в всем. И видячи его насилование и хотячи боронити своее очины, Литовское земли, възма Бога на помочь и свою правду пред собою имеа з своими князи и паны, и храбрыми вдатными витязи своего двора кралевского напротив его пошол, помянувши слово пророчьское, што господь гръдым противится, a смиренным милость и помощь посылаеть. И пришед стал в Борисове на великои реце Березыни. И напротив неприятеля своего, великого князя московского, отправил и послал своего великаго воеводу и славнаго и великоумного гетмана князя Костянтина Ивановича Острозского, пана виленского, старосту луцкого и бряславльского и иных, маршалка Волынское земли, c некоторыми велможами, князи и паны-радами своими, и з своего двора вдатными и храбрыми вои литовскыми и рускыми. И в то время приехали до великого короля Жикгимонта на помоч панове лядскии и дворяне вдатныи, рицери коруны Полское. И вси посполе возма Бога на помоч и въоружени бывше господаря своего Жикгимонта короля наукою, смело дръзнуша и поидоша напротивку много множства людеи великого князя московского. Оным же в тоже время будучим на Дрюцких полях и вслышавши силу литовскую, оттоля отступиша за Днепр, реку великую.

Успомянем слово великого Нифонта, как пишетъ к верным христианом: «Таину цареву годно таити», рекучи: рады господарьское замкнутое негодно всим поведати, але дело и храбрость мужества доброго и смелого человека годно всим обьявляти, абы напотом иншии тому вчили и смелость мели. Как же и в нынешнее время случися нам видети того доброго a храброго воина, пореклом стратилата князя Костянтина Ивановича Острозского, навышшего гетмана литовского. Напръвеи божею помочю и приказанем и наукою господаря своего, великого короля Жикгимонта, слушное исправленье воиска, братское любовъное съединение ласкаве злучил и поставил. И како преиде до реки Днепра под Оршою градом каменым и виде, яко бысть не борзо преходим путь водныи, и яко богобоязнивыи муж и справца военныи, тот славныи великыи гетман князь Костянтин Ивановичь бег до церквии святои живоначалнои Троици и к святому великому чюдотворцу Христову Николе и, пад, помолися Богу. И въспомяну справу и смелость храброго Антиоха и великого гетмана царя Александра Макидоньского, како он воиску персидскому реку Арсинарскую преити повеле: пръвии сквасишяся, а последнии яко по суху преидоша. Так теж и он передним людем плыти повеле, a последнии вже яко по броду преидоша, и тако спешно на великом поли Рошском напротиву москвич въоружашися. О великыи вдатныи витязи литовскии, уподобилися есте своим мужством храбрым макидоняном справою и наукою князя Костянтина Ивановича, втораго Антиоха, гетмана воиска македоньского. И так своего человечьства смелость вказал, яко храбрыи рыцерь и верныи слуга своего господаря с тыми великомногоможными вои литовскыми, не щадячи сами себе на великое множство людеи неприятелскых сягнули и вдарили. И множство людеи воиска его поразили и смерти предали на осмъдесять тысяч, а иных живых в плен поимали: навышшего воеводу и гетмана воиска московского князя Михаила Ивановича Булгакова Голицу, а брата его князя Димитрия, Ивана Андреевича Челяднина, князя Ивана Дмитриевича Пронского, Димитриа Василевича Китаева, Даниля Андреевича Плещева, Ивана а Володимира Семеновичов, князя Бориса Ромодановского, князя Ивана Семеновича Стародубскаго, князя Петра Путяцкого, князя Семена Яновича и иных, их же имен зде вписати не вместихом.

Так своею верною послугою господарю своему, великому королю Жикгимонту радость вчинил: напръвеи церкви божьи христианьскии и многых мужеи и жон от их насилованья оборонил. Зде исполнилося слово святого отца Ефрема: «Силныи изнеможе, а здоровыи разболелся, а радовавыися въсплакал, а дръжаи погубил». Мне ся грешному видить: ныне все то ся стало великому князю Василю московскому. Помянем слово пророка Исаия, сына Амосова, што пророчьствовал о последних днех, провидев духом святым, так рече: «За умножение злобы людеи и многыи их неправды пролиется кров их, яко вода силна, хоробрыи и гръдыи от мечов падуть, один ратныи справедливыи погонить несправедливых 100, а от ста побегнета 1000, и плоть их будет на снедь зверем и птицам, и кости их на позор всякому животну». Ныне тым пророчьством подарил Бог князя Костянтина Ивановича, навышшего гетмана литовского, што его справою и зряжением воиска плъков и его смелого сердца и рукы сягненьем люди московского побили, и тых збитых плоти звери и птици ядять, по земли кости волочачи, а стопленых водами рыбы клюють.

[Маргіналія: Се похвалу гетману] О пречестнаа мудраа главо, како тя нареку и похвалю? Коротъкостию языка моего и художством ума моего не могу ся домыслити, кую славу и честь въздати твоего справлению делу. Мужства твоего крепость равна есть великому царю индиискому Пору, которому же многии цари и князи противнии быти не могоша, его же делу и чести. Обличность твоего велможства показуеть тя, как же ныне милостию божьею и теж щастьем великославного господаря Жикгимонта, короля и великого князя, таковому силному пану, великому князю московскому отпор вчинили есте своих рук делом и з храбрыми рыцери оными вдатными витязи, с князи и с паны и з дворяны господарьскыми Великого княжства Литовского и Руского, и с пособию великославных и шляхотных рыцереи вдатных панов поляков посполите, с всими твоими добрыми помочникы и верными, яко одны. От добрых вои свое мужство показали есте, и многыи замкы столечныи и места славныи Великого княжства Литовского и Руского привпокоили есте, за штож ты, великославныи гетмане, от господаря твоего великое и высокое чести достоин еси. Прировнани есте великым, храбрым рыцерем славнаго града Родоса, которыи иж своим мужством многии замки христианьскии от поганьских рук впокоины чинять. Вашего мужства отпором таковому силному пану тое ж славы и чести сподобился есте. Тою вашею послугою господарю твоему, великому королю Жикгимонту радость вчинил еси.

За таковыи вчинок не толко здешних великых столечных городов на них седети достоин еси, але и самого божьяго града Иерусалима достоин еси владети. Мужства твоего крепость от востока до запада слышати будет; не токмо единому собе, але и всему княжеству Литовскому тую славу и высокость мужства вчинил еси. Еще ти приложу смелости и храбрость: уподобился еси сыну Ровоавову Авию, што воевал на десять колен Израилев и въбил з них силных людеи за един день пятьсот тисячь; его же делу и ты наследник явися, москвич избиваа не в целыи день, але во дни 3 годины на осмъдесят тисяч побил. И тако мужства ти храбрость подобна Тигранису, царю арменскому, о котором же премудрыи философ Фролос от Ливия пишеть: «Пришедши Тигранис, царь арменскии, и сьсеклъся с Антиохом и измог воиско его, и самого из града выгнал, Антиоху же бежавшу пред ним в Перскую сторону». Тако и ты, честная и велеумнаа главо, сътвори сечу з великым князем Васильем московским и побил воиско людеи его и самого выгнал з града Смоленска. Великому ж князю Василю пред тобою бежавшу у Московскую сторону у свои восточныи грады, и после себе и владыку смоленского Варсонофия звел с Смоленска на Москву. Князю ж Костянтину бывши под Смоленьском и от Смоленска възвратившуся; и взял грады тыи, которыи вже служили великому князю московъскому: Мьстиславль, Кричев, Дубровну и повеле им по пръвому служити к Великому княжству Литовскому. А сам поиде в Литовскую землю к господарю своему, великому королю Жикгимонту. Король же, услышавши приеханье его и всих вои своих, литовских и рускых вдатных витязеи, принял их з великою честию у своем столечном граде Вилни декабря 3 день на святого пророка Софония.