Українські аспекти білорусько-литовського літописання: історія й історіографія

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНСЬКІ АСПЕКТИ БІЛОРУСЬКО-ЛИТОВСЬКОГО ЛІТОПИСАННЯ: ІСТОРІЯ Й ІСТОРІОГРАФІЯ

О.В. Русина

Так звані білорусько-литовські літописи (раніше відомі як «західноруські», «литовсько-руські», «литовські») займають особливе місце в писемності східнослов'янських земель доби пізнього середньовіччя й раннього нового часу та викликають стабільний інтерес у фахівців-гуманітаріїв. Водночас в українській історіографії останніх десятиліть не можна не помітити певну втрату позицій, колись уже зайнятих наукою у студіюванні цього типу літописів. Прямим наслідком цього є нинішні гіпертрофовані уявлення про битву на Синій Воді (1362 р.), відродження леґенди про похід Ґедиміна на Південно- Західну Русь, піддану арґументованій критиці ще на початку минулого століття, або, скажімо, суперечливі характеристики «Хроніки Биховця», котра трактується то як фальсифікат, то як пам'ятка XVI ст. (нині її автентичність можна вважати остаточно доведеною).

Тим часом саме українським фахівцям належить пальма першості в дослідженні низки принципових аспектів генези й історичної еволюції літописів Великого князівства Литовського. Слід, передовсім, згадати патріарха національної історіографії М.Грушевського, котрий зробив кардинальний внесок у вивчення такої їх складової, як «Похвала Вітовту». При цьому важливо наголосити, що присвячена їй публікація постала наприкінці ХІХ ст., коли серйозне дослідження білорусько-литовських літописів тільки-но розпочиналося.

Суттєвою перешкодою на шляху наукового опрацювання цього типу літописів був брак корпусного видання їх текстів. Уперше таку публікацію здійснено тільки в 1907 р. Тож, зрештою, не дивно, що навіть такий визначний фахівець, як О.Соболевський, не помітив текстуального зв'язку між записом, віднайденим ним у рукописному збірнику слів Ісаака Сиріна, та літописною «Похвалою Вітовтові». З'ясування цього зв'язку є цілковито заслугою М.Грушевського, на чому він і сам принагідно наголошував, коментуючи твердження М.Дашкевича, що честь цього відкриття належить О.Соболевському: «Коли можна прикладати гучну назву “открытия” такому не дуже важному фактові, то був він моїм ділом [...]: ак[адемік] Соболевський видав записку 1428 р., нічим не натякаючи на її зв'язь з “Похвалою”, і, думаю, немає найменшої потреби в такім “приятельськім” убиранні його в чужі заслуги»Грушевський М.С. Історія України-Руси. -- Т.6. -- К.; Л., 1907. -- С.363--364. -- Прим.1..

Пізніше М.Грушевський доволі детально розглянув «Похвалу Вітовтові» в своїй «Історії української літератури», де, скориставшись нагодою, передрукував не лише її текст, а й нотатки анонімного смоленського переписувача слів Ісаака Сиріна (1428 р.), котрі, як продемонстрував дослідник, стали літературним підґрунтям «Похвали...».

Доробок М.Грушевського в окресленій царині оцінив Ф.Сушицький, охарактеризувавши його як «цінний крок наперед в освітленні питання про походження як «Похвали Вітовту», так і смоленських частин цілого літопису (найдавнішої короткої редакції -- О.Р.)»Сушицький Т. Західноруські літописи як пам'ятки літератури. -- Ч.І. -- К., 1921. -- С.39--40.. При цьому сам науковець зробив чи не найвагоміший внесок у студіювання згаданої пам'ятки, дослідивши її в 10 спискахДив.: Сушицький Т. Західноруські літописи. -- Ч.ІІ. -- К., 1929. -- С.292--305.. На жаль, передчасна смерть дослідника стала на перешкоді його планам видрукувати якісь «нові списки» літописного панегірика Вітовтові (це зауважив у своїй передмові О.Назаревський). Нині про їх долю нічого невідомо. За час, що минув, у науковий обіг було введено лише один список «Похвали Вітовту» у промосковській редакції, який зберігся у складі Безднинського літописця.

Що ж до наукового вивчення пам'ятки в новітній літературі, то навряд чи можна погодитись із коментатором останнього видання «Історії української літератури» М.Грушевського, що воно було «досить активним»Грушевський М.С. Історія української літератури. -- Т.5. -- Кн.І. -- С.248. -- ішлося, радше, про розгляд цього сюжету в контексті історії книжності XV-XVI ст., переважно вельми побіжнийЗі спеціальних праць із цієї проблематики відзначимо хіба що: Морозова Н. От гибридного церковнославянского к «простой мове» (на материале «Похвалы Витовту») // Valoda: 1997. -- Daugavpils, 1999. -- L.118--122..

При цьому нинішні літературознавці подеколи не здатні навіть ідентифікувати наявні у складі «Похвали...» біблеїзми. Зокрема такий авторитетний київський дослідник, як Ю.Пелешенко, доволі туманно розмірковує про те, що «Похвала Вітовту» починається словами, котрі «дуже нагадують вислів з Біблії»Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ--XV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції. -- К., 2004. -- С.42. Див. також: Історія української культури. -- Т.2. -- К., 2001. -- С.321. - тоді як джерела фрази «тайну цареву таити добро есть, а дела великого господаря поведати добро ж есть» було вказано ще Ф.СушицькимСушицький Т. Західноруські літописи як пам'ятки літератури. -- Ч.ІІ. -- С.293--294, 391.. Той самий дослідник побачив у «Похвалі...» «новий для України та Білорусі емоційно-експресивний стиль», пов'язаний із «другим південнослов'янським впливом» -- тоді як інший український фахівець, коментуючи «Історію української літератури» М.Грушевського, спромігся розгледіти в «Похвалі...» лише «підлабузницький захват» і «ознаки глибокої деморалізації» її упорядників, яким, на його думку, уже тоді слід було думати про національну державність. Історики ж «Похвалою Вітовтові» практично не цікавилися (хіба що зафіксованими в ній литовсько-татарськими взаєминами). Тож в історичній літературі подеколи можна зустріти доволі дивні твердження (скажімо, що цей панегірик створено за зразком «Похвали» Дмитрові Донському).

Фактично, хоча «Похвала Вітовту» згадується в будь-якому курсі історії української культури, і досі не виявлено текстуальні паралелі, що дають змогу з'ясувати літературний «кругозір» її творця (або творців), котрий, вочевидь, не відзначався широтоюУ принципі, і самий літературний рівень «Похвали...» доволі невисокий -- що відзначав ще М.Грушевський, акцентуючи «невправність», «нездарність» і «недотепну руку» її автора (див.: Похвала в[еликому] кн[язю] Витовту // Грушевський М. Твори. -- Т.5. -- С.60).. На нашу думку, присутнє у Супрасльському, Слуцькому, Академічному літописах порівняння Вітовта з рікою («яко же река, преходящи всю землю, человеческы и скоты напояющи, а сама не вмалящися»Летописи белорусско-литовские. -- С.59, 76, 109.), що трактується чи то як «народно-гіперболічний образ»Сушицький Т. Західноруські літописи як пам'ятки літератури. -- Ч.ІІ. -- С.295., чи то як оригінальна «поетична знахідка»Чамярьіцкі В.А. Беларускія летапісьі як помнікі літаратурьі. -- Мінск, 1969. -- С.86., чи то як метафора «от книг», явно перегукується з текстом «Слова» Данила Заточника (що його пафос, як і пафос «Похвали...», полягав у вихваленні сильної князівської влади): «Князь щедр, аки река без берегов, текуще вскво- зе дубравы, напаяюще не токмо человецы, но и скоти и вся звери».

Щоправда, аналогічний образ міститься й у популярній збірці афоризмів «Бджола». Тож складно визначити з певністю, яким саме твором надихався упорядник «Похвали Вітовту». Здається все-таки, що це було «Слово» Данила Заточника, наприкінці якого згадується хоробрість Александра Македонського -- а в «Похвалі...» присутні й досі не помічені фахівцями від- силки до тексту присвяченої його діянням «Александрії», доволі популярної у середньовіччі. Маємо на увазі наступний фраґмент: «Но не мощно испове- дати, ни писанню предати дела великого господаря. Яко же бы мощно кому испытати высота небесная и глубина морьская, тоже бы мощно исповедати сила и храбрость того славного господаря».

Тут анонімний книжник, вочевидь, апелює до другої редакції Хронографічної «Александры», яка дійшла до нас у складі другої редакції «Літописця Еллінського і Римського». Ця редакція містить вставку невідомого походженняИстрин В. Александрия русских хронографов: Исследование и текст. -- Москва, 1893. -- С.212--215., де йдеться про спроби Александра Македонського «небесную высоту испытати и глубину морь- скую»; вона включає два абзаци, озаглавлені, відповідно, «О испытании высоты небесной» та «О испытании глубины морьстей» (варіант: «О глубине морьской»)Там же. -- Приложения. -- С.203; Летописец Еллинский и Римский. -- Т.1: Текст. -- Санкт- Петербург, 1999. - С.145.. Відсилка до цього сюжету є й у Сербській «Александры»: Александр Македонський перед смертю згадує про те, що пізнав «высоту небесную» і «глубину моря».

Цікаво, що тут-таки міститься й картина Александрового тріумфу, коли «от востока, и запада, и севера, и юга, и от помория всего вси властели и князи со многолетными данми приидоша поклонитися Александру»Александрия: Роман об Александре Македонском по русской рукописи XV в. -- С.64.. По суті, цей фраґмент є своєрідним «резюме» Вітовтової «Похвали...», де йдеться про «которыи земли на востоце или на западе приходяче поклоняються славному господарю», про володарів, які «дары великы и дани многы приносяхуть єму не токмо по вся льта, но и по вся дни», і де, між іншим, також згадується докладно не окреслене «поморие» («не обретеся во всем помории ни градъ, ни место, иже бы не приходили (варіант: прислухали) к славну господарю Витовъту»).

У даному випадку примітно те, що Вітовт носив християнське ім'я Александр (у «Похвалі...» він фіґурує як «великий князь Олександр, зовомый Витовт»). Тож спостерігаємо намагання якщо не вподібнити його Александрові Македонському, то, принаймні, удатися до відповідних літературних алюзій, на той час загальнозрозумілихНагадаємо, що політ Александра Македонського на небо був також дуже популярним сюжетом середньовічного мистецтва, і, у тому числі, у східнослов'янському культурному ареалі.. Це спостереження дає змогу дещо відкоригувати висновки Ґ.Міцку- найте, згідно з якими подібні ремінісценції, зафіксовані на межі 1420-1430-х рр., мали суто західноєвропейське походженняMickunaite G. Making a Great Ruler: Grand Duke Vytautas of Lithuania. -- Budapest; New York, 2006. -- Р.73--75.. Однак і на сході Європи, у середовищі православних книжників, близьких до церковних ієрархів, такі паралелі були вживані й уважалися доречними навіть в агіографічних творах -- згадаймо хоча б «Повість про житіє Олександра Невського» в редакціях першої половини XV ст., де занотовано, що князь був тезкою «царя» Александра Македонського.

Зауважимо, що литовська дослідниця, присвятивши свою монографію формуванню образа Вітовта як великого правителя, не могла обійти увагою присвячену йому «Похвалу...». Однак, побіжно розглянувши цей твір, вона відзначила лише факт незнайомства його автора з основами візантійської риторики (з якою панегірик Вітовтові зближують хіба що «мотиви мудрості правителя і паралелі з водними ресурсами») й певні приховані провізантійські інтенції, що нібито лежать в основі пам'яткиMickunaite G. Making a Great Ruler... -- P.78, 261--262.. Утім значимість цих спостережень Ґ.Міцкунайте нівелюється незнанням літератури предмета. І, зокрема, повним іґноруванням доробку Ф.Сушицького, чия праця й донині залишається найбільш фундаментальним дослідженням літописів Великого князівства Литовського.

У своїй роботі науковець докладно реконструював еволюцію «Похвали...», починаючи від її початкової нелітописної версії -- прикінцевої нотатки у збірнику слів Ісаака Сиріна, переписаного в 1428 р. у середовищі смоленського єпископа Герасима (згодом, у 1433--1435 рр. -- митрополита, спаленого живцем за наказом Свидриґайла).

Доопрацьований і розширений ще за життя Вітовта, у 1429--1430 рр., цей панегірик увійшов до складу білорусько-литовських літописів короткої редакції, що були сформовані у середині XV ст. (Супрасльського, Слуцького, Академічного)Летописи белорусско-литовские. -- С.58--59, 75--76, 108--109.. Цю версію «Похвали...» Ф.Сушицький назвав «поетичною». Століттям пізніше як складова білорусько-литовських літописів широкої редакції з'явилася нова редакція «Похвали...» -- прозаїчно-полонізова- на. Фінальною ж точкою в розвитку пам'ятки стала її промосковська версія XVI ст., відома як «Сказання про великого князя Вітовта»Западнорусские летописи. - Ст.615-616..

У фаховій літературі ця схема досі не піддавалася ревізії - хоча «Похвалу...» аналізували як білоруські, так і литовські дослідникиДив.: Чамярьіцкі В. «Пахвала Вітауту» // Вялікае княства Літоускае: Энцыклапедыя у двух тамах. - Т.2 (К-Я). - Мінск, 2007. - С.418-419.. Натомість, не маючи про неї жодного уявлення, Ґ.Міцкунайте у своїй праці, з одного боку, доводить у «дискусії» з неназваними вченими загальновизнані факти (наприклад, те, що наявна в літописах типу Супрасльського версія «Похвали...» виникла за життя Вітовта), а, з іншого, -- подає плутану й цілком фантазійну концепцію розвитку «Похвали...» як літературної пам'ятки.

Автором нелітописної версії вона називає писаря Тимофія, стверджуючи, що це ім'я фіґурує в тексті приписки до слів Ісаака Сиріна, а, отже, не зауваживши, що запис є копійним: твір християнського письменника-аскета був спочатку переписаний згаданим Тимофієм «в царствующем граде Костянтинополи» (1420 р.), а за вісім років -- знову «в богохранимом граде Смоленьску». В обох випадках замовником роботи виступав «москвитин» Герасим (у 1420 р. як єпископ володимиро-волинський, а в 1428 р. як смоленський). Однак у другому випадку переписувач залишився неназваним -- можливо тому, що запис уривається на півслові (йдеться про переведення Герасима з Володимира-Волинського до Смоленська «волею и хотением» Вітовта з благословення митрополита Фотія; цей фраґмент, до речі, Ґ.Міцкунайте також перекручує, стверджуючи, що «з волі» Вітовта здійснювалося переписування праці Ісаака Сиріна).

Звісно, авторство Тимофія має право на існування як наукова гіпотеза, але дослідниця йде далі, уважаючи його ще й творцем літописної («поетичної», за Ф.Сушицьким) версії «Похвали...» -- яка, утім, потрапила до літописів нібито випадково: тільки тому, що загибель митрополита Герасима перервала роботу над «Сказанням про Вітовта», яке мало стати літописним некрологом князеві (і яке насправді є пізньою промосковською обробкою «Похвали...»). Натомість поштовхом до «поетичної» переробки панегірика 1428 р. стала чи то підготовка до коронації Вітовта, чи просто той факт, що він сподобався адресатові (адже, на думку Ґ.Міцкунайте, слова Ісаака Сиріна переписувалися «з волі» Вітовта). Тож литовська дослідниця не виключає, що цей розширений варіант «Похвали...» існував не лише на папері, а й декламувався при дворі литовського володаря.

Прикро, що, захопившись створенням доволі карколомної теорії гене- зи «Похвали...», Ґ.Міцкунайте пророчила важливі для прижиттєвого образу Вітовта уявлення про підвладність йому всієї Русі, зафіксовані й у нелітопис- ній, і в «поетичній» версіях «Похвали...». По суті, ішлося про реалізацію програми державного об'єднання всіх руських (східнослов'янських) земель, що її речником традиційно вважають Ольґерда з його вимогою, аби «вся Русь прямо належала Литві» (1358 р.).

Насправді це об'єднання не відбулося ані за Ольґерда, ані за Вітовта, та й самий факт існування такої загальноруської програми не беззаперечний: її декларацій у джерелах обмаль, а Ольґердові заяви, як указував Г.Ловмянський, «слід розглядати в їх загальному контексті [...]. Слова “вся Русь” тут можна розуміти не у загальному, а у вузькому значенні всіх тих руських земель, що пролягали між Литвою та чорноморським степом», куди мусив перебратися Орден.

Це, зрозуміло, лише додає ваги «Похвалі...» у версіях кінця 1420-х рр., де занотовано уявлення сучасника про межі влади Вітовта і його статус у міждержавних взаєминах -- хай він і представляє бажане за дійсне. У цьому сенсі варто порівняти приписку 1428 р., де зафіксовано, що Вітовтові «крепко служаху» Новгород Великий, із нотаткою католицького субдиякона Миколая (Микули) з Копилова (див. ілюстр. на с.134), ув'язненого Свидриґайлом у Новгород- Сіверському замку, котрий того ж таки 1428 р. закінчив переписувати четверту «Книгу Царств» і зауважив із цього приводу:

«Книгу завершено тоді, коли найнепереможніший володар Олександр, інакше Вітовт, з'єднавшись із деякими стійкими володарями, а саме зі Свидриґайлом, Сиґізмундом, своїм братом із Литви, із Казимиром, мазовецьким князем, та іншими численними польськими маґнатами й князями, а також із відважними та хоробрими польськими рицарями, нібито замірився вирушити на завоювання Великого Новгорода. Скажемо ж “Амінь” і хай буде з нами Христос!» Katalog r^kopisow Biblioteki Zakladu narodowego im. Ossolinskich. -- T.2. -- Lwow, 1886. -- S.433. Докл. про ці нотатки див.: Котляр М.Ф., Русіна О.В. Україна: Хронологія розвитку. -- Т.3: Від Батиєвої навали до Люблінської унії. -- К., 2008. -- С.212..

Як бачимо, Миколай також відзначав могутність правителя Литви, але оцінював його успіхи значно реалістичніше, аніж його православний сучасник. Той тяжів до гіпертрофованих образів, які набули нового звучання в «поетичній» версії «Похвали...». Тут до Вітовта звертаються представники Орди, просячи в нього «царя на царство», і на його вимогу «безь всякого ослушания» приїздить навіть «цесарь римьский», «иже есть царь над всею землею», -- якому, формально будучи великим князем, литовський зверхник фактично нічим не поступається як володар. Уважаємо, що подібні уявлення, похідні з середовища православних книжників, варті уваги дослідників, котрі вивчають імперські амбіції ВітовтаСкажімо, від дослідження «Похвали...» виграла б праця литовського автора З.Норкуса, щойно перекладена українською: Норкус З. Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій. -- К., 2016. -- 423 с..

Повертаючись до доробку Ф.Сушицького, слід занотувати, що він не отримав належної оцінки й у відомого фахівця з білорусько-литовських літописів М.Улащика, котрий 1985 р., підбивши підсумки їх майже півторасторічного вивчення, назвав свою працю «вступом» до цієї проблематикиУлащик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. -- Москва, 1985.. При цьому він відійшов від традиційного розуміння білорусько-литовських літописів як певного різновиду наративних пам'яток, визначаючи їх украй спрощено: як такі, що в них «викладена історія Великого князівства Литовського» й «написані на території цієї держави».

По суті, безпідставно розширивши коло білорусько-литовських літописів, М.Улащик «підверстав» під це визначення не лише білоруські міські хроніки XVII--ХІХ ст. (мовляв, «адже це теж літописання»), а й навіть український хронограф 2-ї редакції, який, до речі, постав на українських теренах у 1620-1640-х рр., коли ті перебували у складі Корони Польської. Власне, підхід М.Улащика до цієї пам'ятки взагалі складно назвати науковим, адже він аналізував тільки одну її частину, «Хроніку литовську і жмойтську» (яку раніше видрукував за пізнім, ХУІІІ ст., Тобольським спискомХроника Литовская и Жмойтская // ПСРЛ. - Т.32. - Москва, 1975. - С.15-127.), цілком іґноруючи солідний доробок українських фахівців. (Останній, між іншим, і досі невідомий у БілорусіДив. енциклопедичні довідки про так звану «Велику хроніку» (український хронограф) й «Хроніку литовську і жмойтську» авторства В.Чемерицького: Вялікае княства Літоускае: Энцыклапедыя у 2 т. - Мінск, 2007. - Т.1 (А-К). -С.474-475; Т.2 (К-Я). - С.721.).

Примітно, що обґрунтовуючи актуальність своєї книги, М.Улащик відзначав брак літератури з палеографічним описом пам'яток білорусько-литовського літописанняУлащик Н.Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. - С.4.. Тож здається, що він забув, що вже оприлюднив такий опис при їх перевиданні в 1980 р., і подає його вдруге (цього разу, щоправда, подекуди розширивши).

Сама ж доцільність здійсненого М.Улащиком перевидання (у т.35 «ПСРЛ») -- замість, скажімо, публікації факсиміле т.17 із власними джерелознавчими додатками -- викликає неабиякі сумніви. Адже, з одного боку, у ньому так і не побачили світ «справжні» білорусько-литовські літописи, із різних причин не надруковані в 1907 р.їх повний перелік, що налічує 22 списки, подано В.Чемерицьким: Чамярьіцкі В.А. Беларускія летапісьі як помнікі літаратурьі. - С.13-14.; а з іншого -- до цієї категорії було довільно зараховано Могильовську хроніку Сурти й Трубницького та Волинський короткий літопис, на якому ми ще зупинимося нижче; при цьому якщо хроніку, через її «особливий характер», було принаймні подано в додатку до видання, то Волинський короткий літопис науковець без будь-яких застережень включив до корпусу білорусько-литовських літописів.

Паралельно з нього, по суті, «випала» «Хроніка Биховця», опублікована М.Улащиком раніше разом із «Хронікою литовською і жмойтською» та двома іншими літописами (Баркулабівським і Панцирного та Оверка). Це унаочнює, що у своїй едиційній діяльності науковець керувався не так професійними міркуваннями, як логікою власних досліджень (обидві «Хроніки» він вивчав із 1960-х рр.)Тоді постали його публікації: Хроника Быховца / Предисл., комм. и пер. Н.Н.Улащика. -- Москва, 1966; Улащик Н.Н. «Литовская и Жмоитская кроника» и её отношение к хроникам Быховца и М.Стрыйковского // Славяне и Русь. -- Москва, 1968. -- С.357--365..

Симптоматично також, що М.Улащик узявся передруковувати неодноразово виданий Баркулабівський літопис -- замість удоступнити у своїх публікаціях Патріарший рукопис, складовою якого він бувДив. його описи: Западнорусские летописи. -- C.V--VII; Чамярьіцкі В. Патрыяршы рукапіс // Вялікае княства Літоускае: Энцыклапедыя у 2 т. -- Т.2. -- С.409.. Більше того, на сторінках своєї монографії М.Улащик усіляко уникає згадок про цей рукопис, який має пряме відношення до білорусько-литовських літописів, -- навіть при аналізі Баркулабівського літопису.

Як наслідок, поза науковим обігом опинилися так звані літописи Патріарші А і Б, фраґментарно надруковані в 1907 р. й не включені М.Улащиком ані до т.32, ані до т.35 «ПСРЛ». Перша із цих пам'яток включає у себе опис битви під Оршею (1514 р.) із найповнішим із тих, які містяться в білорусько-литовських літописах, реєстром московських полонеників, складеним свого часу для гетьмана К.Острозького. Щодо його іґнорування фахівцями нещодавно висловив подив К.Ґудмантас. Пояснення, звісно, полягає в тому, що нинішні спеціалісти оперують білорусько-литовськими літописами у «сучасних» виданнях М.Улащика, а не «застарілому» 1907 р. (як, скажімо, дослідник біографії князя Острозького В.Ульяновський, котрий не має уявлення про існування згаданого реєстру та його трансформацію у цих пам'ятках).

До слова, той-таки К.Ґудмантас слушно зауважив, що опис битви під Оршею, наявний у білорусько-литовських літописах (Патріаршому А, Рачин- ського, Румянцевському, ЄвреїновськомуДив.: Летописи белорусско-литовские. -- С.168--169, 212, 234--235.), не має нічого спільного з тим, який міститься у Волинському короткому літопису, -- «специфічному джерелі, створеному на периферії держави»Gudmantas K. Bitwa pod Orszq... -- Р.101..

На жаль, цієї специфіки не відчуває А.Семенчук, яка слідом за М.Ула- щиком упевнено зараховує Волинський короткий літопис до білорусько- литовських і вважає, що саме їхній редактор, Альбрехт Ґаштольд, через неприязнь до князя К.Острозького зашкодив поширенню присвяченої йому «Похвали...», присутньої в опису битвиSiemianczuk A. Latopisy o bitwie pod Orsz^ // Mowi^ wieki. -- 2014. -- №9. -- S.73.. Водночас вона стверджує, що «Похвалу Костянтину Острозькому» взоровано на «Похвалі Вітовтові» -- хоча насправді ці панегірики не мають жодних паралелей, за винятком фрази «Тайну цареву таити добро есть, а дела великого господаря пове- дати добро ж есть». Утім і ця ланка між Волинським коротким літописом та пам'ятками білорусько-литовського літописання вповні ілюзорна: автор «Похвали Острозькому» прямо вказує на своє джерело, не назване у «Похвалі Вітовту», -- на «великого Нифонта», тобто на «Житіє» кіпрського єпископа Нифонта КонстанцськогоДив.: Срезневский И.И. Древние памятники русского письма и языка (X--XIV вв.): Общее повременное обозрение с палеографическими указаниями и выписками из подлинников и из древних списков. -- Санкт-Петербург, 1863. -- С.227., або на «Слово святого Нифонта до вірних», що ввійшло до складу збірки «Ізмарагд» та Скитського патерика. Тож ідеться не про запозичення, а радше про певний топос агіографічних і панегіричних творів.

До речі, розпізнання тодішніх топосів далеко не завжди під силу сучасному досліднику. Скажімо, в оповіді «Хроніки Биховця» про воєнну кампанію 1497 р. наводяться слова великого князя Олександра, котрий, солідаризуючись зі своїм братом Альбрехтом, вирушив походом на воєводу Стефана III, не інформуючи про його кінцеву мету «панов-рад своих». Коли ж, опинившись під Брацлавом, «панове литовскии» поставили питання руба («Куда, твоя милость, идешь с нами?»), той відповів: «Коли бы умысл мой кошуля (сорочка -- О.Р.) моя, которая на мне есть, ведала, я бых и тую жжог».

Ця колізія, занотована літописцем, напряму корелює з історичним сюжетом, доволі віддаленим від неї у просторі й часі. Маємо на увазі події 1656 р., коли австрійські посли в Росії намагалися з'ясувати плани царя Олексія Михайловича. Ось як їх описано в «Історії Росії» С.Соловйова (наводимо цей фраґмент без перекладу, оскільки текст відтворює лексику джерел):

«Послы спрашивали: куда царскому величеству из литовских нововзятых городов поход будет? Думный дьяк отвечал: “Нам царского величества мысль ведать нельзя, да и спрашивать о том страшно”. На это [посол] Аллегретти сказал: “У испанского короля однажды войска многие были изготовлены и корабли воинские; спрашивали у него ближние люди: куда он эти корабли и войско изготовил? Король отвечал: что у него сдумано, того им ведать ненадобно; если б он ведал, что рубашка его думу знала, то он бы её сейчас в огонь кинул”».

Ця паралель змушує замислитися над тим, чи справді у «Хроніці Биховця» задокументовано Олександрові слова, чи автор сюжету, усупереч думці Ф.СушицькогоСушицький Т. Західноруські літописи. -- Ч.ІІ. -- С.357--358., не був ані сучасником, ані співучасником описаних подій, а лише використав поширений у Західній Європі топос, пов'язаний із військовою таємницею.

Водночас у тій-таки «Хроніці Биховця» можна знайти й унікальні зразки місцевої усної традиції, що її не фіксують діловодні джерела. Згадаймо хоча б приповідку про київського князя Володимира Ольґердовича, який, за словами доволі далекого від нього у часі літописця, «бегал на Москву и тым пробегал отчизну свою Киев». На іншу натрапляємо в оповіді «Хроніки» про трагічну загибель Сиґізмунда Кейстутовича, якому перед смертю вбивці виголосили вирок: «Что еси был наготовал князем и паном, и всим нам пити, тое ты теперь пей один». Виразну паралель до цієї фрази маємо у виразі, ужитому київським біскупом Йосипом Верещинським у листі до польного гетьмана С.Жолкевського (4 жовтня 1593 р.): «Не бажаючи того пива пити з урядом замковим, якого наварили»Listy Stanislawa Zolkiewskiego. -- Krakow, 1868. -- S.29..

Цікаво, що обставини смерті Сиґізмунда Кейстутовича, значною мірою «сконструйовані» літописцемДокл. про це див.: Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. -- К., 2005. -- С.264--294., у працях західноєвропейських гуманістів XV-- XVI ст. подеколи «проектувалися» на інших литовських князів -- Свидриґайла та СкирґайлаБарвінський Б. Жигимонт Кейстутович, великий князь литовсько-руський (1432--1440). -- Жовква, 1905. -- С.138--139; Подберёзкин Ф.Д. «Partes Wandalor in Magna Germania»: Что знал Альберт Кранц о Литве и Руси // Alba Ruscia: белорусские земли на перекрёстке культур и цивилизаций (X--XVI вв.). -- Москва, 2015. -- С.197.. І якщо перший був, принаймні, Сиґізмундовим супротивником, то другий не мав до нього жодного стосунку -- хіба що теж помер насильницькою смертю (невдовзі після свого утвердження в Києві, звідки Вітовт усунув «утікача» Володимира Ольґердовича, усупереч волі частини мешканців міста).

Цей епізод також описаний у білорусько-литовських літописах (короткої редакції середини XV ст. і пізніших). При цьому сюжет про Скирґайлову смерть є вставкою до основного тексту, що вийшла з-під пера киянина, котрий був «млад», коли той пішов із життя. Тож, вимушено керуючись чутками, анонімний книжник пов'язує князеву загибель з іменем митрополичого намісника ченця Фоми Ізуфова, який дав йому «зелие отравное пити», коли той заїхав до нього, збираючись на полювання.

«И с того пиру князь Скиргайло так поехал за Днепр к Милос- лавичом и тамо разболеся [...] болев 7 дней и преставися у среду.

И понесоша его на главах священицы, поюще песни отходныя, со свещами, из града Киева до святое Богородицы Печерское; и положен бысть чюдный князь Скиргайло добрый, подле гроба святого Феодосия Печерского».

Оцінки цього сюжету українськими літературознавцями радше емоційні, аніж наукові. Скажімо, С.Росовецького дивує характеристика князя: «чюдный князь Скиргаило добрый», і він з обуренням відзначає вчинок місцевих «священиків», що поклали заїжджого литовського князя «подле гроба святого Феодосия Печерского».

Не був цей сюжет належно оцінений і польськими медієвістами -- згадаймо дискусію 1990-х рр. щодо історичності Скирґайла як одного з володарів Києва. З їх числа його намагався виключити відомий фахівець із генеалогії Я.Тенґовський, уважаючи, що до самої смерті Скирґайла (у грудні 1394 р.) київським князем залишався Володимир Ольґердович. При цьому він виходив із того, що останній ще в лютому 1394 р., ручаючись разом із Вітовтом і Скирґайлом за свого брата Андрія, згадувався в документах як «Wlodimirus Куошепвш», а тогорічний іти- нерарій Скирґайла виключав його участь у поході на КиївTqgowski J. Kiedy zmari SkirgieJJo? // Spoleczenstwo i polityka do XVII wieku. -- Olsztyn, 1994. - S.59-64..

Головна теза Я.Тенґовського -- «Скирґайло ніколи не був київським князем» -- викликала заперечення з боку Я.ПоверськогоPowierski J. Czy Skirgiello byl ksi^ciem kijowskim? // Ibid. -- S.65--78.. Дослідник указав на неприпустимість іґнорування відомостей білорусько-литовських літописів короткої редакції щодо обставин смерті й похорону Скирґайла як київського правителя; що ж до титулатури Володимира Ольґердовича, то князь міг утримати її, як данину традиції, і після усунення з Києва, де він порядкував із 1360-х рр. (це, між іншим, сталося з його братом Андрієм: той продовжував зватися Полоцьким і через 12 років після остаточної втрати ним цього міста).

Додамо до цього взагалі не зауважену обома польськими дослідниками інформацію про Скирґайлову смерть у Києві, подану (під 1394 р.) Я.Длуґошем (тим більше, що, усупереч думці Ю.ЛимоноваЛимонов Ю.А. Польский хронист Ян Длугош о России // Феодальная Россия во всемирноисторическом процессе. -- Москва, 1972. -- С.265., вона навряд чи походить від версії білорусько-литовських літописів, відрізняючись від неї як деталями, так і загальною тенденцією).

Наявну в обох пам'ятках звістку про поховання Скирґайла Ольґердовича в Печерському монастирі до певної міри підтверджує заповіт сина Володимира Ольґердовича - Андрія. У преамбулі до нього князь згадує про те, як 1446 р.

«приездил в Киев со своею женою и со своими детками, и были есмо в дому Пречистыя (Богородицы) и поклонилися есмы пресвятому образу ея, и преподобным отцам Антонию и Феодосию, и прочим преподобным и богоносным отцам печерским [...], и по- клонихомся отца своего гробу, князя Владимира Ольгердовича, и дядь своих гробом (курсив наш -- О.Р.)»Южнорусские грамоты, собранные Вл.Розовым. -- Т.1. -- К., 1917. -- №83. -- С.154..

Ще важливіше те, що Скирґайла занесено до пом'яника Києво-Печерського монастиря, де його ім'я («великаго князя Скиргаила, нареченнаго в святом крещении Иоанна») фіґурує поряд з іменами Володимира Ольґердовича та його сина ОлелькаГолубев С.Т. Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI ст.). -- С.6.. На жаль, це джерело й досі залишається практично невідомим польським фахівцям, хоч його було запроваджено в науковий обіг понад сторіччя тому. Меншу цінність має князівський пом'яник, включений Йосифом Тризною до складу створеної ним редакції Печерського патерика (1647--1655 рр.): наявна в ньому згадка про Скирґайла повністю запозичена впорядником із білорусько-литовських літописівКучкин В.А. Княжеский помянник в составе Киево-Печерского патерика Иосифа Тризны // Древнейшие государства Восточной Европы: Материалы и исследования: 1995 г. -- Москва, 1997. - С.174, 191-192, 225.. Думаємо, варто акцентувати той факт, що ці пам'ятки були відомі київським інтелектуалам XVII ст. -- хоча, вочевидь, не вважалися за авторитетні: наявні там дані ввійшли в їхню свідомість лише завдяки «посередництву» польських хроністів, котрі охоче користувалися цим джерелом.

У сучасній Україні подеколи трапляється зовсім протилежне: дані білорусько-литовських літописів зазнають суттєвої переоцінки. Скажімо, позаминулого року практично не згадували про 500-річчя битви під Оршею, однак охоче відзначали (хай лише на місцевому рівні) 585 років події, чия міфоло- гізація повністю ґрунтується на їхніх даних. Маємо на увазі так званий з'їзд європейських монархів, який відбувся в Луцьку у січні 1429 р. У публіцистиці та популярних виданнях останніх десятиліть він подеколи репрезентується як перша в історії міжнародної політики багатостороння зустріч на найвищому рівні, ледь не прообраз Європарламенту чи навіть самітів G-8Мірошниченко Ю., Удовік С. Русь-Україна: становлення державності. -- Т.1. -- К., 2011. -- С.225.. Насправді ж цей так званий «міжнародний конґрес» являв собою зустріч тодішніх володарів України, польського короля Владислава-Яґайла та великого князя литовського Вітовта, із майбутнім імператором Священної Римської імперії Сиґізмундом Люксембурзьким. У зустрічі брали участь також мазовецькі князі та представники Тевтонського ордену. На з'їзді розглядалися проблеми тогочасного міжнародного життя: участь Польщі в антитурецькій кампанії, позиція, зайнята у цьому питанні Молдавією, гуситський рух у Чехії, територіальні суперечки тощо. Уперше було офіційно порушено питання про коронацію володаря Литви, із проектом якої Сиґізмунд Люксембурзький звернувся до Вітовта ще 1428 р., чим спровоковано так звану «коронаційну бурю»Nikodem І. Spory о когопас^ W. &. Litewskiego Witolda w ^асЬ 1429--1430 // Lituano-Slavica Posnaniensia. -- Т.6 (1995). -- S.55--75; Т.7 (1997). -- S.155--171; Btaszczyk G. Ви^а когопасуща: Dramatyczny й^теП stosunk6w polsko-litewskich w XV w. -- Poznan, 1998.. З'їзд не став скільки- небудь помітною політичною подією. Як зауважував М.Грушевський, це «був один з численної серії дипломатичних з'їздів 1420-х рр., тільки відбувався з великою парадою [...] На порядку дня стояли справи прусська, гуситська та волоська, що виплила тоді між Польщею й Угорщиною. Успіхи нарад в сих справах були дуже невеликі»Грушевський М. Історія України-Руси. - Т.4. - К., 1993. - С.155..

Зрештою, не відбулася й коронація великого князя литовського. Як відомо, Яґайло (всупереч сподіванням Сиґізмунда, котрий був не від того, аби посварити його з Вітовтом) дав на неї згоду. Однак невдовзі схаменувся й став пояснювати, що ця коронація неможлива з огляду на природу взаємин між Литвою та Польщею: зваживши на королівський титул свого володаря, литовці могли б знехтувати взятими на себе унійними зобов'язаннями, і їхні землі (які Яґайло вважав своєю власністю) були б назавжди втраченими для Корони.

Двоєдушність Яґайла розлютила Вітовта й незабаром обидві держави опинилися на межі війни. Навіть позірна готовність першого передати другому польську корону не залагодила справу. Останньою ж краплею стали слова Яґайлового представника на з'їзді німецьких князів у Нюрнберґу, котрий заявив, що Вітовт є тільки намісником його володаря в Литві. Не дивно, що той остаточно ствердився у своєму рішенні та призначив дату коронації -- 8 вересня 1430 р. У цей день до Вільна прибули Яґайло, лівонський, прусський магістри, великі князі московський, тверський і рязанський, новгородці та пско- вичі, представник Сиґізмунда, а також візантійський, ординський, волоський посли. Проте коронація так і не відбулася: через перешкоди, що їх чинили поляки, корони для Вітовта та його дружини своєчасно не потрапили до Вільна. А невдовзі, у жовтні 1430 р., сам Вітовт, травмований через прикру випадковість, пішов із життя у Троках (нині -- Тракай). грушевський поетичний літопис художній

Ці події фіксуються у чотирьох білорусько-литовських літописах короткої редакції середини XV ст. (Никифорівському, Супрасльському, Слуцькому, Академічному), звідки дізнаємося про те, що Вітовт «хотел на себе положити коруну» й, запросивши на коронацію численних гостей, щедро їх частував («на день шло триста бочек меду, а яловиц триста, а баранов и вепров по триста»).

Тут-таки йдеться про хворобу князя та його смерть за присутності ЯґайлаЛетописи белорусско-литовские. -- С.34, 57, 75, 106..

Водночас ті ж таки білорусько-литовські літописи (за винятком дефектного Никифорівського) містять «Похвалу Вітовту», де згадується візит Сиґізмунда Люксембурзького до Луцька. При цьому лише в одному випадку (у Слуцькому, чи Уваровському літопису) «Похвала...» примикає до оповіді про коронаційні заходи у ВільніЛетописи белорусско-литовские. -- С.75.. Утім, на думку фахівцівСушицький Т. Західноруські літописи як пам'ятки літератури. -- Ч.ІІ. -- С.141--142, 143; Чамярьіцкі В.А. Беларускія летапісьі як помнікі літаратурьі. -- С.87--89., така комбінація не первинна -- її подає Супрасльський список.

Це поєднання двох самостійних фраґментів у сформованих у XVI ст. білорусько-литовських літописах другої редакції набуває системного характеру й веде до глибокої переробки кожного з них: «Похвала...» суттєво скорочується, а коронаційний з'їзд і смерть Вітовта переносяться до ЛуцькаЛетописи белорусско-литовские. -- С.140--141, 162--163, 188--189, 209--210, 230--231. Див. також: Сушицький Т. Західноруські літописи як пам'ятки літератури. -- Ч.ІІ. -- С.295--297..

Ця контамінація й призводить до гіпертрофованих уявлень про масштаби Луцького з'їзду та до інших помилок, які ретранслюються навіть у фаховій літературі. Скажімо, Л.Войтович стверджує, що «саме Луцьк обрав Вітовт Кейстутович для своєї коронації у 1429 р.»Україна: Литовська доба: 1320--1569. -- К., 2008. -- С.48., а В.Александрович переконаний, що церква Св. Якова в Луцьку «збудована у зв'язку зі смертю в місті у день пам'яті цього святого (1430) великого князя литовського Вітовта».

Ще один ювілей, ледь не цілком ґрунтований на відомостях білорусько- литовських літописів, відзначався в 2012 р. Маємо на увазі 650-ліття битви на Синій Воді як події, що призвела до повного визволення українських земель від татарського поневолення (по суті -- українського аналога битви на Куликовому полі 1380 р., коли московський князь Дмитро Іванович завдав відчутної поразки татарам під проводом Мамая). Однак насправді оцінити значення Синьоводської битви дуже непросто, позаяк наявні літописні відомості про цю подію вкрай лапідарні: єдине авторитетне джерело, Рогозький літописець, нотує тільки те, що восени 1362 р. «Ольгерд Синю Воду и Белобережие повоевал»Рогожский летописец // ПСРЛ. -- Т.15. -- Вып.1. -- Петроград, 1922. -- Ст.75., а у синхронних їй польських хроніках немає жодної згадки про боротьбу Ольґерда з татарами. Тож є підстави вважати, що Синьоводська битва була доволі незначним епізодом у політичній історії Південно-Західної Русі другої половини XIV ст., адже сумнівно, що, маючи амбітні плани щодо Москви й одночасно воюючи на півночі та заході, князь Ольґерд міг також змагатися з татарами на півдні. Такий підхід до цієї події визначальний для польської історичної науки, серед представників якої слід згадати С.М.Кучинського, Т.Трайдоса, Я.Тишкевича, Я.Тенґовського, Я.Куртику.

Натомість в українській історіографії існує виразна тенденція до ігнорування висновків польських фахівців та до переоцінки Синьоводської битви. Ці гіпертрофовані уявлення ґрунтуються головно на «Хроніці» польського історіографа кінця XVI ст. М.Стрийковського, схильного до всіляких фантазій та ампліфікацій, та на використаних ним білорусько-литовських літописах XV ст. Чільним речником таких поглядів виступив Ф.Шабульдо, чию позицію, найдокладніше сформульовану у брошурі «Синьоводська проблема: можливий спосіб її розв'язання» (1998 р.), я неодноразово піддавала критиці. Утім це так і не спровокувало плідної дискусії.

Дослідник не раз наполягав на принциповій новаційності своєї праці, але, по суті, він лише перетворив на «подію принаймні східноєвропейського значення» битву, з якою раніше пов'язувалося лише визволення від татар Поділля, де натомість запанували сини литовського князя Коріата Ґедиміновича. Ці уявлення ґрунтуються на «Повісті про Поділля», яку донесли до нас білорусько-литовські літописи середини XV ст.Не зупинятимемося на тих трансформаціях, яких зазнала «Повість» у літописах Великого князівства Литовського XVI ст., хоча загалом вони дещо нагадують еволюцію «Похвали Вітовту»: упорядник хотів зробити її компактнішою й логічнішою, одначе заплутався у хронології подій (див. щодо цього: Полехов С.В. Летописная «Повесть о Подолье». - С.37).:

«Коли господарем был на Литовской земле князь великий Оль- герд, шел он в поле с литовским войском, побил татаров на Синей Воде, трех братов: князя Хочибея и Кутлубугу, и Дмитрия.

А си три браты, татарские князи, [были] отчичи и дедичи Подольской земли, а от них заведовали атаманы, а баскаки, приез- дячи, от них, атаманов, имывали с Подольской земли дань.

А брат великого князя Ольгерда держал Новгород-Литовский, князь Кориат, а в него были четыре сыны: князь Юрии, князь Александр, князь Константин, князь Федор. Ино тые княжата Кориатовичи три брата -- князь Юрии и князь Александр, князь Константин -- и князь Федор со князя великого Ольгердовым презволением и с помочию Литовския земли пошли в Подольскую землю.

И тогда в Подольской земле не было ни одного города -- ни деревом рубленого, а ни камнем будованого. И тогда тью княжата Кориатовичи пришли в Подольскую землю и баскаком выхода [тут: данину] не почали давати. И напервей нашли себе тверж на реце на Смотриче, тут нарядили себе город Смотрич, а в другом месте были черницы у горе, и в том месте нарядили город Бакоту. И, ловяче в ловех, щигодилося им, како угонили много оленей в тот остров, где ныне Каменецкое место лежит. И, посекши лес, умуровали город Каменец, а после того все города подольские умуровали и всю землю Подольскую осели»Летописи белорусско-литовские. -- С.66, 74, 138..

Попри докладність, цей літописний переказ не можна вважати за історично достовірний. Він постав у період, коли подільські терени вкотре стали об'єктом польсько-литовського протистояння, тож упорядники «Повісті» прагнули довести пріоритетність історичних прав Литви на цей реґіон. Звідси -- спроба вивести їх з тогочасного «права завоювання»Щодо його генези див.: Sutherland D. Conquest and Law // Studia Gratiana. -- Vol.15: Post Scripta (Essays on Medieval Law and the Emergence of the European State in Honor of Gaines Post). -- Roma, 1972. -- P.33--51. та похідне від цього твердження про те, що Коріатовичі повністю припинили сплату «виходу» татарам. Однак у синхронних документах -- як-от у підтверджуючій грамоті «князя и господаря Подольской земли» Олександра Коріатовича домініканському монастиреві у Смотричі (1375 р.) -- фіксується сплата сріблом традиційної «дани в Татары».

Не витримує історичної критики й оцінка діяльності Коріатовичів на Поділлі: давній книжник приписує їм заснування Смотрича, Бакоти, Кам'янця- Подільського, до появи яких «в Подольской земле не было ни одного города -- ни деревом рубленого, а ни камнем будованого». Тенденційність цієї звістки очевидна з огляду на існування згаданих міст у ХІІ--ХІП ст. Найімовірніше, літописець мав на меті максимально піднести роль Коріатовичів у загоспода- ренні Поділля (можливо, за прикладом польського короля Казимира, котрий, як казали, «застав Польщу в дереві, а залишив у камені»).

Загалом, слід визнати, що обставини появи Коріатовичів на Поділлі залишаються нам достеменно не відомими. Є думка, що сини Коріата з'явилися тут за десятиліття до Синьоводської битви. Принаймні, за твердженням польського історіографа Я.Длуґоша, очищення Поділля від татар розпочав ще у 1350-х рр. король Казимир (якому, зокрема, приписується будівництво замку в Теребовлі). Не можна також не помітити того, що в польсько-литовському протистоянні 1360-х рр. Юрій та Олександр Коріатовичі виступали на боці польського короля проти Ольґерда, Любарта й Кейстута -- і отримали за це від Казимира Володимир-Волинський та Холм. У 1377 р. Олександр і Борис Коріатовичі з 11 подільськими замками присягнули на вірність не новому литовському князеві Яґайлу, а польсько-угорському королеві Людовикові Анжуйському.

Загалом політиці Коріатовпчів було властиве балансування між інтересами різних гравців на тодішній політичній арені--Литви, Польщі, Орди, Угорщини, Молдавії. Один із синів Коріата -- Дмитро Боброк-Волинський -- навіть дістався Москви, де став сподвижником князя Дмитра Івановича (Донського), одружився з його сестрою Ганною. Існує й літописна традиція, згідно з якою володар Польщі Казимир хотів видати свою дочку за Костянтина Коріатовича та передати йому своє королівство.

Слід також звернути увагу на те, що «Повість про Поділля» має всі ознаки художнього твору. Зауважимо її тернарність: троє братів Коріатовичів заступають трьох побитих татарських «цариків». Подібну ж суто фольклорну деталь ми можемо віднайти, наприклад, і в такому творі, як поема невідомого автора «Про вибиття татар перекопських під Вишнівцем року 1512»Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. -- Ч.2. -- К., 1995. -- С.5--10.. її присвячено перемозі гетьмана К.Острозького на р. Лопушні, коли очолене ним 6-тисячне військо погромило вчетверо більші сили кримського хана Менґлі Ґірея. У поемі читаємо: «Царик сам заледве втік, старшії мурзове / Всі побиті, й царський зять, й цариків аж троє».

Можна додати ще низку зауваг про псевдоісторичний характер «Повісті про Поділля», але це, вочевидь, не зробить її менш привабливою для людей, яким хочеться вірити, що «першими, хто дав нищівну відсіч татаро-монгольським поневолювачам, були не Дмитрій Донськой чи залізний Тамерлан, а наші славетні пращури-українці» (цитую анотацію до роману В.Рутківського «Сині Води», відзначеного низкою престижних премій, із Шевченківською включно).

У цьому, власне, і полягає головне концептуальне підґрунтя окресленої проблематики, яке має більше спільного з політикою, аніж із наукою. Саме позанаукові фактори домінували над студіюванням указаної проблеми і в попередні часи, коли піонерами у цій справі виступили литовський дослідник Р.БатураBatura R. Lietuva Kovoje pries Aukso Orda. Nuo Batu antpludzio iki muzio prie Melunqjq Vandenq. -- Vilnius, 1975. і українець-діаспорянин Я.Пеленський. Обидва прагнули підірвати російську «монополію» на боротьбу з «монґоло-татарським ярмом» (з якою, зрозуміло, кореспондувала визвольна місія Москви) та довести, що литовці/ українці не тільки не стояли осторонь цієї боротьби, а й чи не першими виступили проти Золотої Орди. Особливо виразно ця інтенція проступає у працях Я.Пеленського, котрий наполягав, що «Велике князівство Литовське було державою, яка першою активно виступила проти присутності монґолів у Східній Європі та їхньої супрематії над давньоруськими землями задовго до широко розрекламованої битви на Куликовому полі», котра не призвела до суттєвого послаблення Орди.

Нині цей пафос дослідника виглядає, до певної міри, недоречним, позаяк із плином часу сама концепція «монґоло-татарського ярма» зазнала суттєвої трансформації, аж до повного її спростування у працях Л.ҐумільоваДив. їх критичну оцінку: Panarin S., Shnirelman V. Lev Gumilev: His Pretensions as Founder of Ethnology and His Eurasian Theories // Inner Asia. - Vol.3. - №1. - 2001. - Р.1-18. та його численних епігонівЗокрема у праці О.Бушкова стверджується, що ніякого монґольського «нашестя» не було, а «Батий» - це «псевдонім, під яким діяли Ярослав Всеволодович та його син Олександр» (див.: Бушков А. Россия, которой не было: Загадки, версии, гипотезы. - Москва; Санкт-Петербург; Красноярск, 1997. - С.100, 144, 236).. Сучасні фахівці слушно зауважують, що взаємини між монґолами та населенням підкорених ними руських земель мали складний, багатоаспектний характер, і критикують доробок радянської історіографії, котра, повністю поділяючи конвенції російської науки XVIII--XIX ст., «заперечувала леґітимність татарського правління й екстраполювала це ставлення на східних слов'ян доби середньовіччя», фокусуючи увагу на їхній «героїчній боротьбі проти загарбників», тоді як насправді золотоординський режим у Русі розглядали цілковито законним, визнаючи принципи леґітимності, вироблені ЧинґізидамиHalperin Ch. Omissions of National Memory: Russian Historiography on the Golden Horde as Politics of Inclusion and Exclusion // Ab Imperio. - 2004. - №3. - Р.131-144..

Отже нинішнє постулювання «поглибленого вивчення обставин та наслідків Синьоводської битви» як «однієї з основних задач української медієвістики»Слово до читачів // Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях. - К., 2005. - С.4. видається, вочевидь, не відповіддю на виклики сучасної історіографії, а радше реалізацією патріотичного імперативу у царині середньовічних студій. Із цього погляду доволі симптоматично, що розробка окресленої проблематики почалася саме в 1990-х рр. - за умов щойно здобутої Україною незалежності, коли науковці, слідом за публіцистами, почали доводити пріоритет українців у різноманітних сферах історичного буття. Без сумніву, «синьовод- ська» проблематика варта уваги спеціалістів, але забезпеченість автентичними джерелами робить її студіювання малоперспективним.

Значно провокативніше для українських медієвістів питання про ті історичні персоналії, котрі постали в білорусько-литовських літописах як витвір книжників XVI ст. Очолює перелік цих фантомів доволі таємничий князь Дмитро. За версією білорусько-литовських літописів широкої редакції, саме він порядкував у Києві, коли